Предмет історії української культури

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність -- "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, -- писав О.Шпенглер, -- я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою".

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 -- 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 -- 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму -- ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери -- це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції -- Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху -- все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм, а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична -- такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше -- національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім -- усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, -- такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так беззастережливо вірили ще вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст., буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії -- однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження -- кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, -- письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу, мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого -- через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи -- обряди, традиції, звичаї, міфологія -- зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

7. Феномен української культури, джерела формування, характерні риси й ознаки

Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов'язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники - найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.

У жовтні 2004 року перший всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація», який відбувся за сприяння Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, багатьох культурницьких організацій, презентував нашу прадавню культуру як феноменальне явище світового масштабу. Науковці та дипломати більш як з 20 країн світу, присутні на конгресі у дискусійних доповідях підкреслювали унікальність трипільської цивілізації як світового явища давньої української і слов'янської історії.

Терени розташування трипільської культури займали мало не половину території України. Трипільська ж цивілізація, її аграрна культура явили світові перше докласове суспільство, базоване на засадах демократичного облаштування. Звідси і ті високі духовні цінності не лише українців, а всього слов'янського люду.

Тут доречно навести прогнози німецького філософа Й. Г. Гердера, який у XVIII ст., спираючись на могутній культурний потенціал України, порівнює її з Елладою й передбачає за українським народом велике майбутнє.

В основі української культури - чисті джерела, які споконвіку б'ють і світотворять на нашій землі. Її становлення, традиції складались тисячоліттями. Нашу культуру, історію, нашу свідомість розтягували, обкрадали, переписували спеціально створені комісії при царях і при генсеках. Нас переконували, що українці - це якийсь випадковий народ без історії, без культури, без власного розуму. Але сьогодні все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.

Перша її ознака - це те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах. Подібного багатства немає в жодній країні. Наддніпрянщина та Наддністрянщина - єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони сягає 500 км. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як у часових, просторових, так і в свідомісних, духовних чинниках.

Просторові географічні чинники матеріальної, духовної і фізичної української культури визначалися своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, а також горами і морями, які оточують цей життєвий простір. У цьому - просторова унікальність і своєрідність нашої культури. Пізніше вона доповнилася тим, що до неї почали виявляти зацікавленість інші народи й культури. Через її територію пролягли торгівельно-економічні шляхи. І це поставило її у центр і північних, і південних, і західних культурно-історичних впливів та взаємовпливів, сприяло прилученню до інших культур, їх засвоєнню і взаємозбагаченню.

Тобто з сивої давнини відігравали свою роль геополітичні фактори, значення яких особливо зросло в наші дні.

Ще один фактор. Землі Житомирщини, Вінниччини в найдавніші часи майже не затоплювались водами морів, як свідчать дослідники. Звідси розселилися по планеті і флора, і фауна, і доісторичне населення.

Саме ця земля стала центром етнотворення.

До цієї землі прив'язана культура, символіка, духовність і ментальність, світорозуміння етносу, його уявлення про основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.

Характеризуючи феномен української культури, слід говорити саме про його сутність, про види матеріальної культури, світ зроблених речей, а також явищ духовної культури, про світ традицій, законів і програм, реалій, в яких і міститься ота сутність.

Українська мова - природно-соціальний феномен української культури.

Мова є природною знаковою системою і найголовнішою у структурі культури. Без мови нема культури, вона її фундамент, основа.

Сьогодні в українській, як і світовій культурі є чимало штучних мов. Українська мова - це історично складена знакова система, яка є основою української культури, її головним культуротворчим інструментом. Мова формується у процесі соціального буття і спілкування. За своєю сутністю мова є соціальним феноменом. Вона має ряд переваг перед іншими знаковими системами. Вона зручна в користуванні, не потребує додаткових затрат енергії, економічна у передачі інформації, надійна як засіб її збереження.

Українська мова багата своїм лексичним словниковим фондом, розширюються її термінологічні і наукові закони.

Характерною рисою сучасної української, як і світової, культури є гуманізм. Сьогодні людство вступає в нову епоху, яка має вирішити його долю і долю всього живого. Тому гуманістичні цінності, які вироблялись тисячоліттями, переосмислюються на рівні нових цивілізаційних вимог. Людський добробут потребує непосильних жертв від природи.

Масова культура - культура для широких мас при будь-якій владі - замінює реальний світ світом мрій, фантазій, ілюзій, вимислів, міфів, вона знімає психологічне напруження, і в цьому її терапевтична функція. Однак у масовій культурі дуже часто страждає моральність мистецтва. Головний засіб масової культури - це створення іміджу і образу.

В українській національній культурі існує й такий феномен, як контркультура, яка виникає із суспільної потреби протистояння і заперечення. Це особливий вид морального протесту.

8. Первісна культура на території України: головні досягнення первісного мистецтва

В історичному розвитку первісна доба охоплює величезний період - від появи перших людиноподібних істот до виникнення перших цивілізацій. Відповідно до основного матеріалу виробництва - каменю, цю культурно-історичну епоху називають кам'яним віком.

Кам'яний вік поділяється на: палеоліт (давній кам'яний вік) - 2 млн. - ХІ тис. років до Р. Х.; мезоліт (середній кам'яний вік) - Х-VII тис. років до Р. Х.; неоліт (новий кам'яний вік) - VI-IV тис. років до Р. Х.

Кам'яний вік характеризується поступовим формуванням людини сучасного типу за фізичними ознаками, привласнювальним типом господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво), створенням найпростіших знарядь праці, знайомством з вогнем та вмінням його видобувати, формуванням перших суспільних спільнот, форм релігійних вірувань (фетишизм, анімізм, тотемізм та магія) тощо.

Відповідно до цієї періодизації первісного суспільства здійснюється аналіз зміни форм господарювання. Для палеоліту і мезоліту характерна тільки привласнювальна форма. В період неоліту людина починає прилаштовуватись до відтворювальної форми - землеробства та скотарства. Потім ця форма господарювання поєдналася з привласнювальною, що суттєво вплинуло на динаміку культурно-історичного розвитку.Стоянки раннього палеоліту відомі в Донбасі (Амвросіївка), на Харківщині (Ізюм), Житомирщині (Городище), в печерах і гротах Криму, в Подніпров'ї (Лука-Врубливецька, Бабин). Загалом близько 60 стоянок по всій Україні.

Найдавнішим поселенням вважається стоянка біля с. Королево, що на Закарпатті. На глибині до 12 м від поверхні, в товщі ґрунту, виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому знайдено знаряддя, вік яких датують приблизно 1 млн. років до Р. Х. Першу палеолітичну стоянку в Україні розкопав ще в 1873 р. археолог Ф. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині.

У ранню добу палеоліту жили людиноподібні істоти, яких в науці називають «пітекантропи». В цього типу людиноподібної істоти збереглось ряд мавпячих рис: сутулість, волохатість, похилий лоб, широкий ніс, довгі руки і короткі ноги. На відміну від мавп, у них був більший мозок, вони ходили прямо на двох ногах і, найважливіше, що відрізняло їх від мавп, це вміння виготовляти знаряддя праці і використовувати вогонь.

З погляду сучасності вони виготовляли примітивні предмети праці. Ймовірно користувались дерев'яними киями та загостреними палицями, які не збереглися до нашого часу, а також зробленими з різних порід каменю ручними рубилами. Такі рубила, оббиті і загострені з країв, завдовжки 10-20 см слугували основним універсальним знаряддям. Використовували також відщепи - безформні осколки кременю. Жили стадами і не вміли споруджувати житла.

Приблизно 150-100 тис. років до Р. Х. з'являється новий фізичний тип людини - «неандерталець». На зріст 150-160 см, помітно сутулий з прямою ходою. Об'єм головного мозку відповідав мозку сучасної людини, досягаючи 1600 см3. Про розумові здібності неандертальців свідчать вирізані ними візерунки та зображення тварин на кістках тварин (стоянка Молодово - Чернівецька обл.). Значно вдосконалювалось виробництво крем'яних і кам'яних знарядь, мисливської зброї, з'явились крем'яні вістря на списи, ножі. Проживали на берегах великих річок, будували перші житла. Зокрема, поблизу с. Молодово знайдено перші унікальні в Європі тривалі наземні житла віком до 44 тис. років. Вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались шкірами. Житла обігрівались і освітлювались вогнищами.

В Україні відомі поховання неандертальців. У гроті Киїк-Коба в Криму знайдено поховання жінки і дитини, що свідчить про зародження релігійних вірувань. Нині в Україні відомо близько 200 стоянок неандертальців, найбільше їх в Криму і Подністров'ї.

Пізній палеоліт охоплює час від 40-35 тис. років до 11 тис. років тому. Саме в цей час формується людина сучасного фізичного типу, яку в науці називають «кроманьйонець». Це вже був «homo sapiens» - людина розумна.

У цей період первісні люди заселяють всю територію України, але найбільше їхніх стоянок виявлено на Дніпрі та Дністрі (Молодове, Кормань, Бабин та інші). Нині відомо понад 800 стоянок людей пізнього палеоліту.

На стоянках пізнього палеоліту жило в середньому від 20 до 100 осіб. За підрахунками вчених населення України становило 20 тис. осіб. Панував родоплемінний лад. Середній вік життя людини того часу становив приблизно 20-25 років.

Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, які були знайдені на Радомишльській (Житомирська обл.), Мізинській (Чернігівської обл.), Амвросіївській (біля м. Амвросіївка Донецької обл.) та інших стоянках. Серед них всесвітньо відомі браслети зі стоянки Мізин, виготовлені з бивня мамонта, покриті меандровим і зигзагоподібним орнаментом, численні кістяні пластинки, лопатки, щелепи та інші кістки мамонта, прикрашені врізними лініями та червоною вохрою.

Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів. Зокрема, на стоянці Мізин знайдено ансамбль музичних ударних інструментів, а на стоянках Атака та Молодово, що на Дністрі - кістяні сопілки.

На сучасному етапі доба мезоліту представлена приблизно 1000 розроблених стоянок та кількома могильниками. У цей час зникають великі тварини - такі як мамонт, а тваринний світ визначають олені, кози, зайці, коні та інші.

У зв'язку з цим відбуваються зміни в мисливстві. Широко застосовуються винайдені лук і стріли. Людина приручає собаку, яка стає її помічником на полюванні.

Найвідомішою пам'яткою цієї доби є Кам'яна могила, яка розташована біля села Терпіння (Запорізька область). Кам'яна могила займає площу близько 3-х гектарів, висота сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі. Великий кам'яний пагорб у степу приваблював давніх людей як явище надзвичайне та фантастичне. У результаті багаторічних досліджень Кам'яної могили науковці відкрили 65 гротів і печер, на стелях яких виявлено кілька тисяч найрідкісніших наскельних зображень різних історичних епох. Гроти - це переважно невеликі, невисокі скельні розколини з плоскими стельовими плитами. У наш час значна частина гротів заповнена піском для того, щоб зберегти давні петрогліфи. Серед більшості малюнків, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і домашніх тварин, сцени полювання, танцю, чаклунства тощо. Неолітичних стоянок в Україні виявлено більше 700, а також понад 20 могильників. Крім того вчені виділили більше 10 неолітичних культур.

Досягнення людства в неоліті називають «неолітичною революцією», бо в цей час первісні люди перейшли від привласнювального типу господарства до відтворювального, тобто землеробства, скотарства та виробництва (ремесла).

Другою основною рисою досягнень неоліту було винайдення глиняного посуду, який ліпили руками, орнаментували та випалювали на вогнищі. В техніці обробітку каменю застосовуються нові прийоми - шліфування, пиляння, сверління, що підвищувало продуктивність праці. З'являються нові знаряддя праці - сокири з рукоятками, тесла, свердла та інше.

Сучасні назви основних племінних груп походять від території розселення (буго-дністровська, дніпро-донецька культури), орнаменту посуду (культури лінійно-стрічкової та шнурової кераміки), форми посуду (культури лійчастого посуду та кулястих амфор) та назви населеного пункту, де вперше було відкрито поселення (трипільська культура - від с. Трипілля).

На Прикарпатті і Волині жили племена культури «лінійно- стрічкової кераміки». Північно-східні райони України займали племена культури «ямково-гребінчастої кераміки».

Неолітичні племена України селилися переважно на родючих ґрунтах берегів річок і озер. Землю обробляли серпами з кісток та рогів тварин з вставленими в них гострими крем'яними пластинками. У домашньому господарстві розводили корів, биків, свиней. Активно розвивався і привласнювальний тип господарювання.

Житла будували з дерев'яних стовпів, обплетених хмизом, поліплених глиною. Такі стіни захищали від холоду і вологи. Взимку в житлі горіло вогнище.

З IV тис. до Р. Х. землеробсько-скотарські племена України почали динамічно розвивати відтворювальну систему господарювання (землеробство та скотарство) та виробництво, де разом з каменем все активніше використовували метал - мідь. Відповідно ця доба називається мідно-кам'яний вік, який в Україні тривав до ІІІ тис. до Р. Х. Здебільшого цей культурно-історичний період пов'язаний з трипільською культурою.

9. Первісна культура на території України: світогляд, релігійні вірування, неолітична революція

З верхнього палеоліту виникають різні форми релігійних вірувань: тотемізм від алгонкін. -- його рід, анімізм від лат. -- душа, дух, фетишизм від португ. -- амулет, талісман, магія від грец. -- чарівництво. Тотемізм -- це віра в те, що кожна родова група має свого спільного предка тотема, яким могла б бути тварина, рослина чи навіть предмети неживої природи. Анімізм -- віра в існування у людині та в оточуючих її предметах -- душі.

Розвивається суспільна організація, сімейно-шлюбні відносини, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення людей на всіх континентах Землі, розпочинаються процеси переходу від колективної до приватної власності, зміни психології первісної людини, виділення професійної розумової праці. У процесі повсякденної трудової діяльності розвивається мова і мислення людини, складаються міфи, поширюються позитивні знання, вірування, звичаї і мистецтво. З'являється примітивний рибацький гачок. Важливими мисливськими знаряддями були списи, ударні палиці, метальні палиці -- бумеранги. Головним знаряддям збиральництва була загострена палиця копачка. В ранньородовому суспільстві діяли звичаї умертвління добровільної смерті перестарілих співродичів, які втратили працездатність, позбавлялися хворих, ослаблених від голоду, від маленьких дітей, яких неможливо було прогодувати. Підсумовуючи, треба зазначити, що протягом трьох періодів, у яких еволюціонізувалась культура первісного суспільства, ускладнювались і вдосконалювались знаряддя праці, житло, одяг, форми людських колективів, сімейно-шлюбних відносин, виникали суспільні поділи праці, спеціалізація, зароджувалась приватна власність, родова община перетворилась в сусідську або територіальну, розвивалась міфологія, релігійні вірування, позитивні знання, мистецтво, яке несло на собі відбиток мужності, простоти і сили. Культурні надбання первісних людей стали п'єдесталом, на якому зводилася перша, доіндустріальна цивілізація. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання мисливства, рибальства і збиральництва до відтворюючих землеробства і скотарства. Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.

10. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури

Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») -- археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині . Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії. В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців у псевдо - науковій літературі іноді також називають Українська Аратта.

Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві.

Трипільці

Ранній етап. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. Розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу. Основою господарства було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю, ячмінь, горох. Землю оброб. за допом. мотик, зроблених з рогу оленя, каменю. Урожай збирали з допом. серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві 1 місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Значного розвитку досягли гончарні вироби.

Середній етап. Племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу. Наземні житла буд. по колу або овалом. Житла мали форму видовженого прямокутника. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні посудини. також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим.

Пізній етап. Розшир. територія, заселена трипільцями. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове)., Складається патріархальний лад. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури.

З точністю не можна сказати, чи були трипільці предками слов'ян. Їхній побут дуже схожий на наш (слов'янський), але є довести спорідненість, не враховуючи теорії про те, що трипільці не були автохтонами на наших землях, просто неможливо.

11. Етнічна історія культури Трипілля - Кукутені

Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») -- археологічна культура часів неоліту та енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури.

Характерною рисою трипільської культури є залишки жител у вигляді “площадок” - скупчень обпаленої глини. Такі об'єкти реконструюються як рештки прямокутних споруд з дерева та глини з двома поверхами та горищами, які знищені у ритуальній пожежі.

Серед поселень трипільської культури чимало таких, що характеризуються продуманим плануванням, часто будівлі розташовано по колу або овалу. Починаючи з раннього періоду фіксуються поселення великої площі - понад 10 га, а з етапу ВІ-ІІ найбільші - “протоміста” - у межиріччі Південного Бугу та Дніпра сягають понад 100, а найбільші - 450 га. У зовнішньому колі таких поселень-гігантів житла так щільно розміщене одне біля одного, що утворюють “житлову стіну”, яка мала захищати мешканців від зазіхань сусідніх племен.

Різноманітні інструменти та знаряддя праці, а також і зброя виготовлялася з кременю, каменю, кістки та рогу, а також, набагато менше - з міді, а у пізній період - з бронзи. Іноді трапляються керамічні виробничі предмети - прясельця, відтяжки від верстату.

Керамічний комплекс трипільських поселень вирізняється різноманітністю, що властиво для всіх давніх хліборобських культур. Він характеризується наявністю посуду із складним кольоровим візерунком. Серед керамічних виробів Трипілля антропоморфні статуетки, зооморфні фігурки, моделі будівель, ритуальні предмети.

Трипільська культура досліджується понад 100 років, розкопано десятки жител, здобуто чимало матеріалу, який дозволяє робити певні соціально-економічні реконструкції.

Уся сума даних свідчить про те, що економіка трипільців ґрунтувалася на аграрному виробництві. Трипільці володіли передовими на той час аграрними технологіями, втім стабільність їх суспільства у великій мірі визначалася кліматичним фактором, до якого вони тривалий час досить вміло пристосовувалися.

Трипільська культура мала яскраво виражений хліборобський характер. Трипільці вирощували плівчасту пшеницю - одно- і двозернянку, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевицю, льон, коноплі. Для обробки землі використовували мотики з кам'яними та роговими робочими частинами, пізніше - рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем'яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочували спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев'яну основу, у яку вкладали шматки кременю.

Трипільці займалися металургією і металообробкою: виготовляли зброю, прикраси і знаряддя праці - пласкі сокири, сокири-молоти, шила, сверла, долота, рибальські гачки. В трипільців особливо розвинутими були гончарство та ткацтво. При розкопках знайшли рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів шириною до 1,5 метра.

Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, - про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Ткані виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на Трипільських статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання і оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях та степових курганах в різних регіонах України. Трипільська кераміка до цього часу викликає захоплення і вчених, і широкого загалу високою якістю, незвичайним орнаментом, вишуканістю форм. Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво зберіглося в егейській і крито-мінойській цивілізаціях.

Рільництво було головною аграрною галуззю. Трипільці вирощували плівчасті пшениці, два різновиди ячменю, овес, просо, а також бобові: горох, сочевицю, віку-ервілію. Втім, встановлено, що у трипільському рільництві віддавалася перевага пшеницям та ячменю.

Інша аграрна галузь - тваринництво забезпечувала не лише харчові потреби, а також постачала сировину для виготовлення господарського реманенту, одягу: кістку, шкіру, вовну. Крім того, вона забезпечувала трипільців тягловою силою - волами. У череді трипільців переважала велика рогата худоба, тваринництво мало молочний напрямок. На другому місті зазвичай було свинарство, розводили овець і кіз. В господарстві використовувалися коні.

Високого рівня у населення трипільської культури досягли такі виробництва як гончарство, обробка каменю, кістки, металообробка, ткацтво, а також будівництво та видобуток різної мінеральної сировини.

Тисячі трипільських артефактів: орнаментована кераміка, ритуальні предмети, теракотова скульптура свідчать про високий духовний розвиток людності, що залишила нам такий спадок. “Золотим віком енеоліту” назвав академік Б.О. Рибаков період трипільської культури. Втім зрозуміти інтерес широких кіл громадськості до Трипілля неможливо без розуміння ролі феномену Трипілля в давній історії та цивілізаційному процесі в Україні.

Найдавніші поселення першого етапу держави Аратта з'явилися близько 5400 р. до н.е. на південному сході Трансільванії, в молдавському Прикарпатті та в долинах лівобережних притоків Дунаю. Далі вони розповсюдилися до Південного Бугу. Натепер археологами знайдено вже більше 200 поселень ранньої Трипільської цивілізації.

Вже тоді склалося переважно хліборобське господарство, орний характер якого тримався на розведенні великої рогатої худоби. Також були свині, дрібна рогата худоба, коні, собаки та мисливські тварини. Переважали прямокутні наземні житла площею до 50--130 кв. м. Вони складалися з дерев'яного каркасу, плетених із лози та промазаних глиною стін, горбилевої стелі й двосхилого даху, критого соломою або очеретом чи дерном; опалювалися будинки печами й відкритими вогнищами.

Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білилися і фарбувалися, а також розписувалися. Трипільці мали окремі сушилки для зерна, комори та льохи. Подібні будівлі, за визначеннями Л. П. Корнієнка та М. Ю. Віденка, ще й дотепер трапляються в глухих селах України і Молдови.

Особливостями ж тодішніх були хіба що хрестовиді й інші алтарі перед вогнищами, господарчі ями та круглі віконця. А найбільшою відміною від сучасних старих хат стала, з кінця І етапу, двоповерховість будинків, які мали ще й напівпідвальний поверх з майстернями та ін.

До 20 будинків розташовувалися в ряд понад річковими кручами й захищалися також ровами та валами. Площа поселень сягала 10 гектарів. У будинках мешкали, напевно, трьохпоколінні сім'ї; поселення мали й будівлі для громадських зібрань. Проте, окремих храмів та палаців не було, а це вказує на общинний лад. Окрім окремих жертвоприношень під родинними вогнищами, поховань цього та наступного етапів не виявлено. Небіжчиків, вірогідно, спалювали та розвіювали над річками й ланами -- як дотепер це робиться в Бгараті (Індії).

II етап розпочався близько 4600 р. до н. е. Територія, побут, господарство змінилися мало, хіба що затвердилося орне хліборобство, яке довго потім залишалося найрозвиненішим у всьому світі. Значно збільшилися й кількість поселень та їхні площі -- до 180 га.

Вже за цією ознакою можемо говорити про міста Аратти, рівних яким у світі тоді не було. Тим паче, якщо візьмемо до уваги правильність їх планування та переважаючу двоповерховість будинків. Характерними стають забудови трьома округлими вулицями з площею посередині, яка слугувала для загону худоби, народних зібрань тощо. Рови й вали зникають, а захист здійснюється поєднанням зовнішніх стін крайної вулиці.

Сполучення міста, кількох довколішніх сіл та одного чи більше святилищ-обсерваторій показують на полісний тип державності -- як його називали пелазги та греки. Як місто -- то і держава! Поліси Аратти визнавали спорідненість між собою -- про це свідчить близкість культових статуеток й орнаментів тощо, -- але дотримувалися незалежсті від сусідів. Таке етно-державне об'єднання можна вважати федеративним.

III етап почався десь у 3500 р. до н.е., а закінчився близько 2750 р. до н. е. Поліси Аратти і трипільська людність просунулися в Степове Причорномор'я, до лісів пониззя Прип'яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. Але центр держави зосередився в майже замкнутому межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи.

Mатеріалoм для вигoтoвлення трипільськoї збрoї були не тільки кремінь, камінь, кістка, як в кам'янoму віці, а й перший в істoрії людства метал - мідь, а на фінальниx етапаx - брoнза.

Сучасні дoслідники мають у свoєму рoзпoрядженні численні предмети трипільськoгo oзбрoєння, знайдені під час рoзкoпів серед руїн трипільськиx спoруд абo пoруч з кістяками в пoxoванняx у ґрунтoвиx мoгилаx та під курганними насипами.

Зрoзумілo, дo нашиx днів дійшла збрoя не зoвсім у тoму вигляді, який вoна мала, кoли її викoристoвували трипільські вoяки. Найкраще збереглися частини, вигoтoвлені з „вічнoгo" матеріалу - каменю, щo майже не змінюється, прoлежавши в землі шість - сім тисяч рoків.

Стoсoвнo ж вирoбів з кoсті та міді, тo вoни зберігаються не так дoбре, xoч інoді теж дoxoдять дo нас у непoганoму стані. А oздoблення з oрганічниx матеріалів від такиx давніx часів лишаються тільки завдяки виключним умoвам зберігання, наприклад у тoрфoвищаx. Саме такі знаxідки, а такoж аналіз етнoграфічниx матеріалів дають змoгу пoвніше рекoнструювати збрoю населення міднoгo віку.

Накoнечники стріл. Це oдна з найпoширенішиx категoрій знаxідoк трипільськoї збрoї. Їx вигoтoвляли з кременю, видoбутoгo на місці абo в крем'яниx кoпальняx на Середньoму Дністрі та Вoлині. Від крем'янoгo нуклеуса відбивали невеликoгo рoзміру відщепи чи пластини з прямим прoфілем, пoтім їм надавали підтрикутнoї фoрми. Пoверxню вістря вкривали з oбox бoків суцільнoю xвилястoю ретушшю. Ребра з бoків загoстрювали.

Для всіx етапів трипільськo-кукутенськoї культури xарактерні майже oднакoві типи крем'яниx накoнечників стріл. Для першиx фаз такі знаxідки відoмі з пoселень Oлександрівка, Тирпешти, Дреґушени. На середньoму етапі найчисленніші знаxідки стріл відoмі в Kліщеві, Вoрoшилівці, Koлoмийщині І. У пізньoму Трипіллі велика кoлекція накoнечників стріл пoxoдить з мoгильників сoфіївськoгo типу.

12. Культура кіммерійців, скіфів та сарматів на території України: періодизація, пам'ятки, особливості світогляду

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців -- першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний БІК на Україні датується XII ст. до н. е.-- IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII-- II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Сармати. На зміну скіфам у III ст. до н. е. в причорноморські степи прийшли сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Як самі себе вони називали -- науці невідомо.

Отож, життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них військові походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість.

Володарювання сарматів у причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали край йому германські племена готів, які прийшли з півночі, та навала нових кочовиків -- тюркомовних гунів.

13. Скіфський звіриний стиль як культурно - історичний феномен

Самобутністю відзначалось скіфське мистецтво, стрижнем якого був так званий «звіриний стиль». Зображення пантер, оленів, гірських козлів, вовків, птахів, риб, сцени боротьби між ними прикрашають зброю, кінську вузду та інші предмети побуту. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Деякі вчені вважають, що звіриний стиль ґрунтується на магічних уявленнях скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші схильні вбачати зв'язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ.

Взаємозв'язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей. До поширених пам'яток скіфської культури зараховують посуд. Ліпний скіфський посуд степу мав видовжені пропорції, відігнені вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашали ямками, валиками. Серед пам'яток ранньоскіфського посуду трапляються келихи. Починаючи з VI ст. до Р. Х., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам'яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами тощо.

Існує також різновид статуй, особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.

Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антропоморфна надгробна плита з IV ст. до Р. Х., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не «висять» у повітрі, як в антропоморфних стелах, але всі фігури прикріплені до одягу.

Крім кам'яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Крім згадуваних, треба наголосити на дзеркалі із Келермеського кургану, Чортомлицькій вазі-амфорі, вазах із кургану Куль-Оба, вазі з Гайманової могили, діадемі скіфського кургану поблизу с. Сахнівка на Черкащині. До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба, або як його називають деякі автори - електрова ваза.

14. Культура античних міст Північного Причорномор'я: загальні умови розвитку

Культура держав Північного Причорномор'я має свої властивості, які пояснюються особливістю історичного розвитку цього периферійного району, в якому власне антична культура розвивалась у тісному контакті з культурою місцевих народів. До налагодження життя і побуту та власного виробництва переселенці, як і місцеве населення, були вимушені жити в землянках і напівземлянках, вони користувались речами, придбаними у місцевого населення, носили варварські прикраси. З одного боку в причорноморські грецькі міста, разом із формами політичного і громадського життя, були перенесені всі досягнення культури грецької метрополії, а з другого -- об'єктивна необхідність спілкування з місцевим населенням зумовила знайомство колоністів з місцевою історією і фольклором, що виявилось навіть в еллінізації деяких місцевих міфів. Згідно міфу, записаного Геродотом, родоначальником скіфів був грецький герой Геракл.

На Боспорі у IV ст. до н.е. виникла художня культура, досить близька античній культурі елліністичних держав, але боспорська знать складалась не тільки з греків, а й з представників місцевих племен і Боспорське царство з часом стає греко-варварським. Наприклад, при збереженні античних традицій в ордерній архітектурі, у великих боспорських містах створюються нові типи -- розкішні кам'яні склепи, терми. В образотворчому мистецтві з'являються настінні розписи із зображенням кочовиків, сцен побутового життя. Особливо яскраво поєднуються грецькі і варварські традиції в торевтиці. Це військові та побутові сцени на вазі з Чортомлика, гребні з Солохи, посудині з Гайманової Могили і пекторалі з Товстої Могили.

Громадське життя в грецьких містах Північного Причорномор'я проходило з такою ж інтенсивністю, як і в метрополії, особливо в ранній період. Народні збори, релігійні свята, процесії на честь божества -- покровителя міста, спортивні змагання, наприклад, в Ольвії на честь Ахілла, а в Горгіпії на честь Гермеса. Про розвиток фізичної культури свідчать рештки спортивних споруд в Ольвії, Фанагорії, декрети на честь переможців у змаганнях, а також стригелі та посудини для олії, якою мастились атлети. Крім атлетичних змагань проводились змагання глашатаїв, сурмачів і поетів -епіграмістів.

Натомість для культурного розвитку всього Північного Причорномор'я треба відзначити деяке відставання від метрополії. Риси архаїзму простежуються у формах та розписах місцевої кераміки елліністичного часу. Характерний для метрополії раннього часу звичай спорудження курганних насипів у Північному Причорномор'ї зберігається протягом всього періоду існування античної цивілізації.

Слід також враховувати перманентний характер колонізаційного процесу, за якого до переселенського руху включались нові хвилі народних мас з різних районів античного світу зі своїми місцевими особливостями. Звичайно, це теж визначало особливий напрямок у розвитку культури кожного поліса.

Культура античних держав не може розглядатись як однорідне явище в усіх районах Північного Причорномор'я і серед усіх верств населення. Можна говорити про відмінності в культурі дорійського Херсонеса, іонійської Ольвії та греко-варварського Боспору.

Розквіт античної культури держав Північного Причорномор'я співпадає з часом їх економічного піднесення. В Ольвії він припадає на V-IV ст. до н.е., в Херсонесі -- IV-III ст. до н.е., на Боспорі -- IV-II ст. до н.е. та І-II ст. н.е.

15. Культура античних міст Північного Причорномор'я: писемність, наука і література

Мистецтву Античних міст Північного Причорномор'я властиві багато рис, характерних для всієї художньої культури античного миру. Міста мали регулярне планування в культових і суспільства, спорудах застосовувався ордер, був поширений тип житлового будинку з перистилем. З Греції в Античні міста Північного Причорномор'я широко ввозилися різноманітні художні вироби -- скульптура, дрібна пластика, геми, прикрашені розписом вази. В той же час мистецтво, що створювалося в Античних містах Північного Причорномор'я, відзначено ознаками місцевої своєрідності. В ньому знайшли віддзеркалення життя навколишніх народів (скіфів, синдов, меотов і ін.), їх релігійні уявлення і ритуали.

На відміну від метрополії, про рівень наукових і науково-технічних знань в колоніях Північного Причорномор'я ми маємо лише опосередковані відомості. Можна лише припустити, що всі наукові досягнення античного світу були відомі в колоніях і широко застосовувались на практиці. Про це свідчить, насамперед, високий рівень інженерно-будівельного мистецтва, застосування оригінальних засобів та матеріалів. Використання великих ретельно оброблених кам'яних блоків, архітравів, колон, що могло бути можливим лише за умови застосування спеціальних механізмів.

Відомі в колоніях медичні інструменти, аналогічні знахідкам в метрополії. Вони були виявлені в ранніх шарах Березанського поселення, в елліністичному Пантікапеї, римському Херсонесі. Є відомості про застосування греками лікування грязями.

Можна говорити і про розвиток гуманітарних наук у Північному Причорномор'ї. У ІІІ ст. до н.е. в Херсонесі мешкав історик Сіріск. Він зібрав і опрацював розповіді про чудеса богині Діви і одночасно висвітлив політичну історію міста. Сіріск був увінчаний золотим вінком і удостоєний почесного декрету

Про діяльність вчених, які походили з Північного Причорномор'я, відомо у метрополії. З Ольвії походив філософ ІІІ ст. до н.е. Біон. Боспоритом або ольвіополітом за походженням був Сфер -- філософ стоїчної школи і автор політичних творів „Про лаконську політику” і „Три книги про Лікурга і Сократа”. Ольвіополітом в Греції називали софіста і історика Посідонія, що говорить, звичайно, про його походження.