Історія України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Ранній залізний вік на українських землях. Кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати

Утвердження заліза як найпоширенішого металу на землях України відбулося у 7 ст. до н. е., про що свідчать матеріали археологічних розкопок.

Поява залізних знарядь праці та зброї спричинила бурхливий розвиток господарства та військової справи.

Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг, за допомогою якого можна було виорати більше землі, а отже - зібрати кращі врожаї. роздробленість русь унія козацький гетьманщина

Скотарі степу за тієї доби зажили кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані.

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою писемних відомостей про південну частину українських земель.

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах, були кіммерійці, найімовірніше, представники іраномовних племен. На межі ІІ--І тис. до н.е. вони населяли все степове Причорномор'я.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства, яке складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями, було кочове скотарство. Вагомим здобутком кіммерійців було те, що вони одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва.

Значну роль у житті кіммерійського суспільства відігравала війна. Походи в країни Передньої і Малої Азії відкривали широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були країно військово вишколені та зорганізовані.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. -- III ст. після н.е., прибувши, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкін. VI ст. до н.е. в причорноморських степах сформувалося могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами -- Велика Скіфія, яке за часів піднесення охоплювало величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва. її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою.

Скіфське суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот поділив місцеве населення на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі.

Значна частина вчених припускає, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, та, можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на Нижньому Подніпров'ї, були автохтонами, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Вони, ведучи осідлий спосіб життя, передусім займалися землеробством. Скіфи-кочівники випасали незліченні стада худоби, пересуваючись за ними у вкритих шкірами возах. Царські скіфи -- панівна верхівка, яка займалася військовою справою, збирала данину з підлеглих племен.

У скіфів швидко виникло ремесло. Значного поширення набули металообробка, гончарство, кушнірство, ткацтво, ювелірне виробництво.

Добре розвиненою була торгівля, насамперед із грецькими містами-колоніями. Вивозили хліб, рибу, полотно, мед, віск, рабів; ввозили вина, зброю, дорогоцінні речі.

Невичерпним джерелом збагачення були воєнні походи. Насамперед скіфи проводили активну войовничу політику проти своїх сусідів. З-поміж їхніх воєнних успіхів слід також виокремити перемогу над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу -- перським царем Дарієм, який у 514-- 513 рр. до II. X. намагався завоювати Скіфію.

Після тривалого розквіту Скіфської держави на межі IV--Щ ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин: погіршення кліматичних умов і усихання степів, занепад економічних ресурсів Лісостепу, агресія на землі Північного Причорномор'я сарматських племен.

Зазнавши невдач у кількох битвах із сарматами, скіфи мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму, утворивши нову державу -- Малу Скіфію. Однак, незважаючи на тимчасові успіхи, вона без воєнних трофеїв, у замкненому просторі та умовах агресії ззовні виявилася нежиттєздатною. У III ст. Мала Скіфія фактично припинила існування.

Скіфи створили високу матеріальну культуру, яка увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції, Риму. Найважливішим джерелом відомостей про скіфську культуру є поховальні пам'ятки, особливо царські кургани.

Занепавши, Скіфія поступається місцем прибульцям із поволзько-приуральських степів -- войовничим сарматам. Наприкіи. II ст. до Н. X. -- на межі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром. Нова держава, становлячи воєнізоване суспільство у здійснювала постійні походи на своїх сусідів.

Основою господарства сарматських племен було кочове тваринництво, а з часом і землеробство та ремесло. Особливістю їхнього суспільного життя була велика роль жінки.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. їхньому володарюванню в українських степах настав край. Спершу нищівного удару їм завдали готи -- германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. після Н. X. їх добили гуни -- нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії.

Античні міста-колонії в Північному Причорномор'ї

Починаючи з VII ст. до Н. X., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор'ї відбувається грецька колонізація, спричинена перенаселенням метрополії. Елліни-колоністи відтворювали на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання, центром якої був поліс у вигляді міста-держави. Зокрема, вони заснували міста Ольвію, Пантикапей, Феодосію, Тиру, Керкінітід, Херсонес та ін.

Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча -- колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням.

У VI--III ст. до Н. X. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла й торгівля. Основним предметом грецького експорту були пшениця, риба, сіль, шкіри, хутра, мед, раби. 3 метрополії ввозили вино, керамічні вироби, прикраси, скульптури тощо. Більшість міст мали свої монетні системи.

Починаючи з III ст. до Н. X. відбувається поступовий занепад грецьких колоній, пов'язаний із загальною кризою рабовласницького господарства. Не допомогла й тимчасова стабілізація господарства, коли вони з І ст. до II. X. стали васалами Римської імперії. У III--IV ст. після II. X. майже всі античні держави Північного Причорномор'я припинили існування.

Закінчився античний період в історії України, коли центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справляли значний вплив на розвиток місцевого населення. Саме греки принесли сюди найрозвинутішу на той час культуру, під впливом якої поширювалися грамотність, розвивалися освіта, мистецтво.

Давні слов'яни: походження, розселення, господарство, вірування

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II--І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І--II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V--IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II--IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували

Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.

Упродовж другої пол. V -- сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії -- авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу -- Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII--IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни -- Східну Волинь; сіверяни -- Дніпровське Лівобережжя; уличі -- Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати -- Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) -- Західну Волинь; тиверці -- землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських племен відбувалася у Середньому Подніпров'ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI -- VII ст. вони заснували нове державне утворення -- Полянський племінний союз. Його очолював напівлегендарний князь Кий, котрий заклав Київ.

До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін. VIII -- у першій пол. IX ст. на їхніх теренах утворилося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля.

Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля.

Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.

Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо.

Основою ідеологічної сфери давніх слов'ян була язичницька міфологія, яка становила цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Наші предки обожнювали природу в усіх її виявах. Навіть новий рік починався у березні, коли вона пробуджувалася.

Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждь-бог -- бог Сонця, Перун -- бог грому, Сварог -- бог неба, Стрибог -- бог вітру, Род -- бог природи та землеробства, Велес -- бог худоби та ін. Існували язичницькі культові споруди -- храми, капища, требища, де служили жерці" яких називали волхвами.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави -- Київської Русі.

Давні племена на території сучасної України в епоху палеоліту - добу бронзи. Трипільська культура.

На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо, користувалися вогнем, уміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, виготовляли примітивні знаряддя праці. Основними заняттями були полювання та збиральництво.

Близько 40--35 тис. років тому з'явився новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу -- Homo sapiens, або "людина розумна".

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж IV--ІІІ тис. до Н. X. мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу. Назву отримала від дослідженого наприкін. XIX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу села Трипілля на Київщині.

Трипільці жили у тривалих поселеннях, що налічували кілька десятків садиб, у яких мешкали до 600 жителів. Основною лапкою суспільства була невелика сім'я. Існував релігійний культ богині-матері.

Основним заняттям трипільських племен було землеробство. Певного рівня досягли тваринництво та ремесла (чинбарство, кушнірство, ткацтво, обробка міді, керамічне виробництво).

За етнографічними ознаками Трипільську культуру можна вважати близькою і подібною до української. Це дало змогу висунути й розвинути ідею поступального етнічного розвитку автохтонних мешканців Подніпров'я з часів Трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, загальна нерозвиненість матеріального виробництва, руйнівні зовнішні впливи сусідніх племен.

На зміну мідно-кам'яному прийшов бронзовий вік (Н -- початок І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи. У межах сучасної України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виокремлення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Виникають зародки майбутнього письма -- піктограми .

Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, з розвитком металургії з'являється надлишок продуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньо племінних соціальних суперечностей. Швидко вдосконалюється зброя, зводяться укріплені поселення, відбувається консолідація племен у союзи.

Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до Н. Ч. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ пращ: ремесло відокремилося від землеробства. Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Утворення Київської держави. Київська Русь за перших князів

На середину IX ст. у Східній Європі сформувалися три великі політичні утворення східнослов'янських племен, які в арабських джерелах фігурують під назвами Куябії, Славії та Арсанії. Куябія -- це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов'янських народів. її столицею було м. Ладога. Арсанія, ймовірно, знаходилася в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство. У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського князя Рюрика. Прибувши з військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає, і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього -- воєвода Олег.

У 882 .р. Олег організував похід на кривичів, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів утвердилася династія Рюриковичів.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" в широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київської Русі.

Князювання Олега в Києві (882--912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Замість федеративної Руської землі з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.

Важливу роль і надалі відігравати закордонні воєнні походи. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава утверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія, яка після династичного перевороту в Києві фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь, і домігся вигідного для своєї держави договору. У 911 р. договір було поновлено.

Активною була політика Русі й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909--910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. -- на Закавказзя. За однією з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912--945). Київська Русь у той час ще не була остаточно консолідована й організаційно завершена. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка -- багатство і владу. Тому нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб підпорядкувати їх Києву.

Проводячи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на

Візантію, яка, очевидно, недотримувалася умов договору 911 р. Перший із них у 941 р. не вдався. Не змирившись із невдачею, Ігор у 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали їй значної шкоди.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя вбили.

Після смерті Ігоря владу здобула його вдова - княгиня Ольга (945--964), яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе як розумна, енергійна і далекоглядна державна діячка. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство чоловіка. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила низку важливих реформ, спрямованих на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми, призначався час і пункти збору, в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними -- у 957 р.) здійснила візит до Константинополя. Припускають, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною.

У 964 р. у великокнязівські права вступив Святослав Ігорович (964--972), який з молодих років брав участь у воєнних походах. На першому етапі князювання він спрямував свою активність на Схід. Упродовж 964--967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря.

У другій половині правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором, занепокоєним, успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Так Візантія сподівалася послабити двох могутніх суперників, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Зрозумівши, що він не збирається покидати Балкани, Константинополь негайно відновив дружні відносини з Болгарією й одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968), Святослав кинувся рятувати Київ. Однак, маючи намір перетворити Русь у наймогутнішу державу Європи, він не збирався відмовлятися від балканських завоювань.

Перед тим як повернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність держави, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях він призначив намісниками синів: старшого, Ярополка, посадив у Києві, молодшого, Олега, -- у Древлянській землі, Володимира -- у Новгороді. Цим Святослав започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани, який, незважаючи на початкові успіхи, закінчився невдачею. За мирною угодою 971 р. Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності та значно зміцнивши свої міжнародні позиції, ставала динамічним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. Водночас розширення кордонів Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відпливу значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

Київська держава за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший сип Ярополк (972--980). Та невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол, переможцем у якій став останній.

Князювання Володимира (980--1015), одного а найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. Він приєднав Полоцьку землю, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.

Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем -- Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів -- системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.

Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи -- землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали врятувати синів великого князя або його довірених осіб -- посадників, які безпосередньо залежали від нього. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.

Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння -- бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном -- т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії.

Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет -- злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Після раптової смерті князя Володимира в 1015 р. на Русі розпочалися побачені досі драматичні події. Його старший син Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати зведених братів: спочатку Бориса і Гліба, потім Святослава. Проти нього виступив Ярослав, який князював у Новгороді Великому. Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альта біля Переяслава. Перемогу здобув Ярослав, названий сучасниками Мудрим.

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий (1019-- 1054) спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабилася за часів між князівських усобиць та набігів печенігів. Передусім він порозумівся щез одним братом -- Мстиславом. Хоробрим, який претендував на великокнязівський престол. Поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав -- з Києва, а Мстислав -- із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і Волзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних кордонів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема, закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота -- головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них -- славнозвісний Києво-Печерський -- став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування одного з перших писаних зводів законів -- "Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037-- 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів; великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Не випадково сучасники називали руського князя "тестем Європи". Усе це зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий, прагнучи запобігти князівським міжусобицям після його смерті, запровадив принцип сеньйорату, згідно з яким поділ земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат чи найстарший син і всі князі пересувалися на один щабель угору в князівській ієрархії. Правда, пізніше з'ясувалося, що закладена у заповіті Ярослава система ротації влади була недосконалою, оскільки суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Це з часом призвело до зростання міжусобних чвар, насамперед між племінниками і дядьками. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

7. Запровадження християнства як державної релігії: передумови, заходи, значення.

Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги -- на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки -- на півночі, Причорномор'я та Приазов'я -- на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія -- найбільша держава тогочасної Європи.

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші -- й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію -- а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання.

Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів -- греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря -- княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років.

Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною -- так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р. Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.

Значення впровадження християнства як державної релігії. Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики -- зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства -- у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.

Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури.До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації, якій судилося бути протягом століть активним учасником усіх найважливіших подій.

8. Феодальна роздробленість Київської Русі: причини, економічний і політичний розвиток удільних князівств.

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості -- закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата -- до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.

Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов'ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів -- т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.

З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

Соціально-економічний розвиток і суспільні відносини Київської Русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоральних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, "полюддя". У Хет. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У Х-ХІІ ст. у давньоруському суспільстві активно дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій удержаві дедалі більшого поширення набирає вотчина - спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися). Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У Х-ХПІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були: смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними; закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку); рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції; челядь - особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали у спадщину; холопи - населення, що перебувало у повній власності феодала.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство, Особливо землеробство. На той час були відомі такі землеробські знаряддя, як плуг, борона, рало, заступ, мотика, серп, коса, сокира тощо. У лісових районах широко застосовували підсічну систему землеробства. Хліб молотили ціпом, який майже зберіг свій вигляд донині.

Головними сільськогосподарськими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес з поступовим вдосконаленням землеробства виникла система парів з дводольними сівозмінами. У Київській Русі був досить поширений такий вид сільськогосподарської діяльності, як скотарство.

Серед промислів особливо розвинутими були мисливство, рибальство і бортництво. Мисливство не лише годувало людей, а й давало сировину на ринок. Існувала приватна власність на угіддя; водночас були такі угіддя, що належали сільській общині.

Далеко по світах славилась Київська Русь ремісництвом, у якому головне місце належало обробці металів. Великими центрами з виробництва чорних металів були Київ, Новгород, Смоленськ, Галич, Вишгород. Тут вироблялось понад 150 назв різної продукції, в тому числі 16 видів зброї, 46 ремісничих знарядь, 38 предметів домашнього вжитку і т. ін. Особливо високого рівня досягло ковальське мистецтво. Причому під словом "коваль" розуміли не лише тих, хто мав справу із залізом, а й тих, хто працював із золотом, сріблом, міддю. Високої якості досягло в руках київських умільців складне виробництво "перегородчастої" емалі. Ґрунтовно володіли руські ювеліри мистецтвом зерні, черні, філігранні. Широкого розвитку набуло скловиробництво, гончарство, чинбарство, кравецтво, будівельна справа тощо.

З ряду галузей - техніки емалевого виробництва, золотого розпису на міді, скані, черні - давньоруські майстри посідали провідне місце в Європі.

Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня і зовнішня торгівля, що велась, як правило, через ринок місцевого і загальнодержавного характеру. Ринки були тимчасові й постійні (погости). Торгівля зумовила появу значного прошарку купців, виникнення торгових корпорацій.

Значно більше літописи та мандрівні вчені розповідають про зовнішньоекономічні зв'язки Київської Русі X - першої половини XIII ст. Ці джерела засвідчують три шляхи торгових зв'язків Русі з іншими країнами: Грецький, Соляний і Залозний. Першим Русь підтримувала торговельні зв'язки з Північними країнами і Візантією, другим - Подніпров'я зв'язувалось з Галицькою землею, третій проходив від Подніпров'я до Азовського моря і далі на Кавказ. Київська Русь торгувала не лише з сусідами, а й з далекими державами Сходу і Заходу - Арабським Сходом, Хозарським каганатом, Волзькою Булгарією, скандинавськими і центральноєвропейськими країнами. Київ був перехрестям торгових шляхів: русичі вивозили на зовнішні ринки пушнину, мед, віск, зброю, ремісничі вироби, шкіру і т. п. Ввозила Русь золото, олово, свинець, мідь, тканини, вино, олію, посуд, предмети християнського культу.

Головними платіжними засобами внутрішньої і зовнішньої торгівлі Русі IX - XI ст. були іноземні монети. При Володимирі з'явились срібні злитки - гривні масою 95 - 197 г, карбували також срібляники і златники. Відповідно до головного напряму розвитку господарства в Київській Русі формувалась соціальна структура. Основною масою населення були феодально залежні селяни, відомі на Русі як люди, смерди, закупи, рядовичі, холопи, а також їхні господарі - феодали. У X - XIII ст. на Русі з поглибленням процесів феодалізації, з одного боку, ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з другого, - активно відбулась диференціація феодально залежного населення. Розвиток ремісництва й торгівлі, виникнення прошарку купців і ремісників, самий характер виробництва зумовлювали появу міст, спочатку як центрів ремісництва і торгівлі, а з часом - політичних, релігійних і культурних центрів. Перші відомості про міста (гради) належать до IX ст. "Повість временних літ" називає вже понад 20 міст, у тому числі Київ, Новгород, Переяслав, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Псков, Ладогу та ін., а на середину ХНІ ст. вже налічується близько 300 міст. У соціальному складі міського населення чітко виділяються дві основні групи: міські низи і міська аристократія.

10. Монгольська навала на українські землі. Золотоординське ярмо.

Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Тему-чин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії -- Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.