Історія України

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 - грудень 1920 р.) - утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об'єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював уряд Радянської України.

II етап (грудень 1920 - грудень 1922 р.) - формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії - Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921-1922 рр., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.

II етап (грудень 1922 - травень 1925 р.) - утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік - РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію - зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає усвою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

Індустріалізація в Україні

Перехід до НЕПу не призвів до подолання "воєнно-комуністичних" уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. "Вольові", надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х років.

Сталінському керівництву ближчим був не неп, а "воєнно-комуністичні" методи, спрямовані на неухильне знищення приватної власності, товарного обігу, багатоукладності, демократії тощо. XIV з'їзд партії більшовиків у грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію країни. У грудні 1927 р. було проголошено пріоритет державного плану над ринком, прийняті директиви для складання першого п'ятирічного плану.

Ці рішення підвели підсумок великої наукової та практичної роботи, гарячих дискусій і гострої політичної боротьби навколо основних питань соціально-економічної політики на етапі індустріалізації. Основні закономірності промислового розвитку У PCP після переходу до індустріалізації не відрізнялися від загальносоюзних. Буквально вся економіка України була підпорядкована центральним органам влади. Планом індустріалізації передбачалося зведення у країні 3,5 десятка будов вартістю понад 100 млн. крб. кожна. Із них в Україні побудували 12 об'єктів, утому числі сім новобудов - Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краматорськмашбуд і Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих об'єктів гігантами були чотири металургійні заводи - Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський, Макіївський і Луганський паровозобудівний завод.

Новобудови створювалися в основному в Донбасі, Придніпров'ї та в окремих великих містах - Харкові, Києві, Одесі. Індустріалізація практично не торкнулася Полісся.

Рівня розвитку електроенергетики було досягнуто вже на початку 30-х років. Першою новобудовою в Україні була Штерівська Д РЕС (потужність 30 тис.квт, потім-доведена до 157 тис.квт). У1932 р. почали працювати Зуївська ДРЕС потужністю 150 тис.квт і символ радянської індустріалізації Дніпрогес потужністю 310 тис.квт (ще його чотири агрегати по 62 тис.квт кожний вступили удію у роки другої п'ятирічки). Великі електростанції були споруджені також у Києві, Харкові, Дніпродзержинську, Кривому Розі.

Виникли нові галузі у харчовій промисловості - маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. У цукровій промисловості планом першої п'ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Однак згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною такий приріст потужностей. Тому було побудовано лише три заводи.

У республіці практично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську виникли три великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом. У Києві, Харкові і Одесі були побудовані трикотажні фабрики. Однак попит постійно випереджав виробництво товарів народного споживання. Розгортання легкої промисловості відставало від важкої індустрії.

В період індустріалізації великих масштабів набувало соціалістичне змагання, яке наприкінці 20-х років перетворилося на масове - ударницький рух. Перший договір про соціалістичне змагання був укладений між шахтами "Центральна" і "Північна" тресту "Артемвугілля" 31 січня 1929 року. Народився лозунг "П'ятирічку - за чотири роки!". А потім почали народжуватися мов гриби після дощу: зустрічні плани, ізотовський рух, рух за зниження витрат виробництва у промисловості, стахановський рух, рух багатоверстатників.

Зусилля партійних, профспілкових і комсомольських організацій давали результати. Досягнення стахановцівта інших переможців соціалістичних змагань лягли в основу перегляду норм виробітку для всіх робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку збільшилися на 35-45%.

Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства країни в цілому, і України зокрема. У загальній продукції народного господарства змінилося співвідношення між промисловістю й сільським господарством. У республіці обсяг продукції машинобудування й металообробки зріс протягом 1927-1937 років більше, ніж удвічі. За виробництвом металу і машин Українська СРР йшла попереду Франції та Італії, наздоганяла Англію. Таким чином, довоєнні п'ятирічки вивели Україну на якісно новий рівень економічного розвитку. Аграрний характер економіки України залишився в минулому. На карті Європи з'явилася індустріальна Україна.

Але треба сказати і про інше. Довгий час вважалося, що перші радянські п'ятирічки були виконані достроково і вловному обсязі. Протягом десятиліть історії радянського суспільства практично в жодній публікації вчених не робилося спроби проаналізувати цифри п'ятирічних планів і звітні дані радянської статистики. Як свідчить сучасний аналіз результатів і першої, і другої п'ятирічок, їх результати сталінське керівництво фальсифікувало. Наприклад, перший п'ятирічний план передбачав довести видобуток вугілля в Україні з 27 млн. до 53 млн.т. Потім завдання шахтарям збільшили - на кінець п'ятирічки вони повинні були довести видобуток вугілля до приблизно 80 млн.т. Але фактично їм вдалося досягнути лише 45-мільйонного рубежу. І така ж ситуація прослідкувалася в інших галузях народного господарства.

В цілому за роки довоєнних п'ятирічок в надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму трудящі України ціною трудових зусиль і ціною величезних втрат створили надзвичайно потужну індустріальну базу, яка вивела Україну в коло економічно розвинутих країн світу.

Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнські землі до закінчення І світової війни входили до складу Австро-Угорщини. Напередодні її поразки національно визвольний рух пригнічених народів посилився.

Імператор був змушений виступити з маніфестом, яким обіцяв федеративну перебудову держави. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це зроблено заяву 19 жовтня 1918р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення великої польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі.

У критичний момент, у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р.,українські військові з'єднання, що були в складі Австро - Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня - інші міста Галичини.

Авторитет нової влади серед населення був безперечний. Іі найвідомішими керівниками були Петрушевич і Левицький, які мали багаторічний досвід політичної діяльності. Це-діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, не схильні до радикальної реформи соціально-економічного життя. Вони прагнули до демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини одержали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22січня 1919р. в Києві на площі біля Софіївського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР)і повну автономію.

Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка, спираючись на місцеве польське населення, прагнула встановити контроль над Західною Україною.

21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім - до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатні польські війська.

Навіть у цих умовах УГА успішно стримувала натиск противника, а в червні 1919р. провела проти переважаючих польських військ блискучу наступальну операцію, що ввійшла в історію як Чортківська операція. 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну польську армію. Укінці червня польська армія почала проти виснажених частин УГА контрнаступ, внаслідок кого українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.

Західноукраїнська Народна Республіка ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний , демократичний розвиток.

Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 років

У 1929--1933 р. відбувся другий сталінський комуністичний штурм, спрямований тепер на перетворення багатомільйонного селянства із власників засобів виробництва на найману робочу силу шляхом колективізації сільського господарства. Навідміну від сталінської політики індустріалізації країни, сталінська модель колективізації села була ще драматичнішою й радикальнішою.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 p., яка, за твердженням Сталіна, була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішує, що для "стрибка" в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий економічний і політичний контроль. Відтак без всякої попередньої підготовки в листопаді 1929 р. він наказує розпочати рішучу кампанію "суцільної колективізації". Вона мала наметі забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет.

Українці, які в усі часи свято шанували землю і волю, чинили опір колективізації. Тому й сталінський режим здійснював на їхніх землях свою політику значно швидшими темпами, ніж в інших республіках. Колективізація в Україні мала була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі -- навесні 1932 р. Для успішного здійснення суцільної колективізації вирішили знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Північ чи до Сибіру. Близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулювання, а більш як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла "ліквідації куркульства як класу" й тези про загострення класової боротьби.

Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.

Поневолення останнього відносно незалежного класу -- селянства -- сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.

Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.

Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932--1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932--1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", -- писав американський професор Р. Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988--1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932--1933 рр. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують таке визнання.

Головною причиною голодомору 1932--1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г. Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини -- 1 тис, щохвилини -- 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок -- 10,9 року.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис.кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" -- розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову "законом про п'ять колосків".

Загалом у 1932--1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи -- їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації -- село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М. Хатаєвич, обраний наприкін. 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".

48. Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 років.

Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Причини колективізації

Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики "соціалістичного штурму".

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Узагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його "підголоском" могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими.

У зв'язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934-1935 рр.

Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним.

Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.

Однієї трагедії голоду досить, щоб назавжди засудити сталінізм, режим тоталітарної влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

Наслідки колективізації

Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%.

На селі було утверджено командну економіку з повним підпорядкуванням колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємництво, культивували зрівнялівку, безгосподарність,

позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора.

Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а й фізично.

Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.

Наприкінці 30-х років сільське господарство стало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити із кризи.

Держава зробила чимало для зміцнення колгоспного ладу. Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи (з іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.

Страшною трагедією для українського народу став Голодомор 1932- 1933 рр.

1. Основні передумові і причини Голодомору. Основними передумовами і причинами Голодомору були:

- штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільноїколективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі;

- непосильні для селян плани хлібозаготівлі;

- політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів;

- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві.

Хлібозаготівлі в 1931 р. в Україні становили 400 млн пудів, a В 1931 р. - 380 млн пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну компанію 1932 р. Посіяно було трохи більше половини запланованих площ. При цьому врожай 1932 p., будучи ненабагато менше середнього, міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

2. Злочинна політика комуністичного режиму. Головною безпосередньою причиною голоду стали хлібозаготівлі,які не припинялися. У 1932 р. Україна не виконала план хлібозаготівель. Для вилучення хліба із республіки в Україну прибула спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. До організації Голодомору в Україні були безпосередню причетні секретар ЦК ВКП(б) Л. Каганович, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому України В. Чубар та інші вищі керівники. Уповноважений ЦК ВКП(б) П. Постишев очолив компанію репресій проти тих комуністів, які вилучали недостатню кількість хліба у селян. До виконання плану хлібозаготівлі окремі адміністративно-територіальні одиниці України заносилися на «чорну дошку». До республіки припинялися постачання товарів, вилучалися продовольчі і посівні фонди. Це фактично прирікало людей на голоднусмерть.

7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності, який в народі назвали «законом про п'ять колосків». За крадіжку колгоспної власності передбачався розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна.

На початку 1933 р. в Україні фактично не залишалося запасів продовольства. Дії партійного керівництва прирекли мільйони людей на повільну мученицьку смерть Голод охопив також інші зернові райони СРСР - Поволжя, Кубань, Північний Кавказ.

Але найжахливіших масштабів голод набув саме в Україні. Люди вмирали цілими селами; живі не мали змоги ховати померлих. Часто зустрічалися випадки людожерства і трупожерства. А цього часу на сусідніх залізничних станція* під збройною охороною знаходилися тисячі пудів зерна, призначеного для вивозу, у тому числі - за кордон.

Трагічні події Голодомору покрила завіса мовчання. Було заборонено будь-яку допомогу з боку міжнародної та радянської громадськості. Уражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, що завертали тих, хто намагався дібратися до міста. Охоплені розпачем батьки, намагаючись врятувати дітей, везли їх у міста і залишали там - у лікарнях, магазинах або прямо на вулицях.

3. Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були:

- масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік;

- завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села;

- придушення опору українського селянства;

-масове переселення селян з Росії в Україну;

- сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу.

49. Політика українізації : витоки, суть, наслідки.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазногонаціоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії

У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною.

Тоталітарний режим, як Ви побачите далі, базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.

Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

Монополія на ідеологію

У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали всі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).

Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень.

Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою

Як Ви вже знаєте, у ході форсованої індустріалізації і насильницької суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади. На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголошено: "Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства..."

На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.

Партійний і державний апарати формувалися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-ті рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали - Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Масові репресії були захисною реакцією та способом існування тоталітарного режиму, оскільки за наявності широкої опозиції та відсутності страху в підлеглих цей режим не зміг би забезпечити свого функціонування.

Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Упродовж 1937-1941 рр. (п'ятирічка великого терору") у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 осіб, що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження української нації'. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що "на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив за мету "завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Напрями масових репресій в Україні

-> Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

-> Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти "Спілки визволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 осіб - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С.Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "ворожих організацій", зокрема "Український національний центр" (її керівником оголосили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер за нез'ясованих обставин), "Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "викрили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".

o Репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в "українському буржуазному націоналізмі", у "ворожій діяльності", у "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.ін. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.

- Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.

Боротьба проти релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність.

Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

-> Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед яких М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр "Березіль", а Його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історіюУкраїни як період "національного відродження", то 30-ті pp. дослідники назвали "розстріляним відродженням".

Чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Й.Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гостру нестачу кадрів в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Наслідки репресій:

- тотальний терор торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, унаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

- деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);

- посилення економічної і політичної залежності України від центру;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

Конституція УРСР 1937 р.

У середині 30-х pp. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбулася перемога соціалізму. Виникла необхідність у прийнятті нової конституції.

VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України 30 січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919 p., друга - у травні 1925 p.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.

Згідно з Конституцією 1937 р. Україна проголошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична власність на засоби виробництва, що мала форму державної і колгоспно-кооперативної.

Усьому населенню гарантувалися широкі демократичні права і свободи (свобода слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкритості судових процесів). Запроваджувалося загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні.

Демократичні норми Конституції грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тотальний контроль над людиною, масові репресії.

51. Соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток західноукраїнських земель у міжвоєнний період.

Соціальне і економічне становище західноукраїнських земель

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. На той час у Польщі було 6 млн українців, у Чехословаччині - 455 тис, у Румунії - 790 тис Українці проживали на території 146 тис квадратних кілометрів згаданих держав. До складу Польщі належала Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини): Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства, а також Західна Волинь, Полісся і Холмщина. До Першої світової війни три останні області були під владою Російської імперії, а після закінчення радянсько-польської війни 1920 р- перейшли під владу Польщі.

Чехословаччині належало Закарпаття (офіційна назва - Підкарпатська Русь). Під владою Румунії були Північна Буковина, придунайські землі (Ізмаїльський, Акерман-ський, Хотинський повіти Бессарабії), а також Смітщина на Закарпатті.

Усі ці українські землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, польська влада скасувала Галицький автономний сейм, ліквідувала місцеве самоврядування, функції якого почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Українців звільняли з державних установ, в тому числі і з повітових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало польське населення, а студентами Львівського університету мали право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність Польській державі. Отже, ситуація із самоврядуванням на колишніх українських землях була складною.

Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебували у становищі напівколоній. їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в загальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займалася сільським господарством. Процес подолання післявоєнної політичної та економічної кризи на цих територіях був уповільнений. Промислове виробництво у 1924-1928 рр. навіть почало занепадати. У 1913 р. у краї було видобуто 1 млн 114 тис. т нафти, у 1923 р. - 737 тис, у 1926 р. - 796 тис, у 1928 р. - 743 тис, у 1938 р. -- всього 507 тис т. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ринок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.

У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробництва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати. Часто сировина, вивезена із західноукраїнських територій до країн, яким ці території належали, поверталася назад у вигляді різноманітних промислових товарів. Все це у комплексі негативно позначалося на розвитку продуктивних сил регіону. Негативні наслідки напівколоніальної залежності посилювалися тим, що в економіці Польщі, Румунії й Чехословаччини домінуючу роль відігравав іноземний капітал. Французькі, американські, англійські, угорські, італійські та інші банки тримали під своїм контролем приблизно 45 % виробництва у деревообробній промисловості, майже 90 % - у нафтовій і т. д.

Українське населення, будучи дешевою робочою силою, працювало в дуже важких умовах, на підприємствах спостерігався високий травматизм внаслідок частих аварій та низької техніки безпеки.

Повільно розвивалося і сільське господарство. Врожайність основних сільськогосподарських культур не перевищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня. Давалося взнаки безземелля та надлишок робочої сили. Зокрема, уряди країн-окупантів створювали спеціальні фонди для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 року польський сейм прийняв закон, згідно з яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів було виділено 111, 7 тис. га найкращих земель. Наприкінці 1922 р. тут вже нараховувалося 3104 господарства колоністів. Відстоювала їх інтереси Центральна спілка військових поселенців, а на місцях - воєводські та повітові спілки. Понад 450 тис. га західноукраїнських земель до 1923 р. зайняли цивільні колоністи. Тільки у шести повітах на Буковині було виділено 5 тис. га для румунських колоністів, а на Закарпатті - до 20 тис. га для чеських.

Важкий матеріальний стан місцевого українського населення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу. До цього слід додати погане медичне обслуговування, набагато нижчий, ніж в центральних районах Польщі, Румунії й Чехословаччини, загальний життєвий рівень, постійне безробіття. На початку 30-х років, тобто в роки світової економічної кризи, на Буковині було понад 50 тис. безробітних, на Закарпатті - до 100 тис, а в Західній Україні, за даними польської статистики, яка занижувала кількість безробітних, всього - 27 тис. При цьому не були враховані безробітні у дрібній промисловості, транспорті, сільському господарстві і т. д. Тільки у Львові в ці роки було понад 40 тис. безробітних, кількість яких регулярно поповнювали зубожілі селяни.

Фактично основною метою діяльності влади щодо західноукраїнського населення було поглиблення його колонізації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі конфлікти уже в роки Другої світової війни, особливо між поляками і західними українцями.

Суспільно-політичний рух

Складні і суперечливі тенденції спостерігалися у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях. Вів відбувався у трьох характерних напрямах: легальні партії, націоналістичні (підпільні) й комуністична. Найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) (з 1925), очолюване Д. Левицьким й В. Мудрим. Ця партія мала досить значний вплив на "Просвіту", Ревізійний союз кооператорів, Центросоюз. Своїми політичними орієнтирами об'єднання вважало соборність, духовність, демократію, антикомунізм. До 1930 р. між УНДО й націоналістами було співробітництво, яке припинилося через полярне ставлення до компромісів з польською владою.

Другою за впливовістю легальною партією була Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП) (з 1926), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Вона утворилась після об'єднання Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Очолювали партію Л. Бачинський, І. Макух. Основними вимогами були обмеження приватної власності на землю і незалежність України. Особливо негативно ставилася ця партія до Польщі і СРСР. До легальних належала Українська соціал-демократична партія (УСДП), заснована 1900 р., яка відновила свою діяльність з 1929 р. Вона публікувала три періодичні видання. Загалом у 1925 р. українці мали 12 політичних партій і навіть деякою мірою були представлені у сеймі.