Історія України

Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734-- 1750). Нова інституція мала поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" -- попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики "збирання руських земель", активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Отаманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано "вибори" нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар'єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо "військовими обивателями".

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний "порядок", розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити "обрусіння краю", маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в "Жалуваній грамоті дворянству" цей статус було узаконено -- як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політично розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, "продажність" української еліти та "підступність" російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.

Ліквідації української державності також сприяли:

-- відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

-- відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;

-- незначний розвиток урбанізації, а через це -- слабкість міщанства, інтелігенції;

-- психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Включення українських земель до складу російської та австрійської імперій. національно-визвольна і антикріпосницька боротьба в Україні в середині та у другій половині ХVІІІ століття

Унаслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні, -- Річ Посполита та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між державами, до яких належали українські землі.

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього (1795 р.) -- західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768--1774 й 1783--1791 pp. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

Пошматовані українські землі знаходилися під постійним соціальним, національним та релігійним гнітом. Iне лише з боку російського самодержавства. Ще тяжчим, ніж на Лівобережжі та Слобожанщині, підвладних Московщині, був гніт з боку Речі Посполитої на Правобережжі, Волині та в Галичині. Найхарактернішою особливістю економіки цього регіону (краю) у XVIIIст. був подальший розвиток великого магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинного господарства. Заведені у Східній Галичині порядки переносились і на відносно вільні землі Волині та Правобережжя. Органи влади придушували прояви національно-визвольних рухів, мріяли про відновлення і реставрацію порядків, що існували до Визвольної війни. Магнати і шляхта посилювали визиск посполитих, зростала панщина, збільшувалися натуральні та грошові повинності. Селянам доводилося утримувати за власний кошт зростаюче польське військо, розташоване на українських землях. Пани вимагали, щоб селяни-кріпаки відбували панщину 4-5 днів на тиждень, виконували численні повинності: споруджували та ремонтували будинки й господарські приміщення, впорядковували шляхи, мости. У панському інвентарі (описі майна) про повинностіселянина-кріпака села Вовковия на Волині читаємо: «Прокіп Холод: синів - два, коней - чотири, волів - чотири, панщини зимою і літом - чотири дні, шарварків - дванадцять днів, толочних - два дні, зажинків - два дні, за берест - один день, за конвалії - один день, за опеньки - один день, за рижики - один день, сім мотків пряжі, один півень, одна курка, сто штук грибів». Селян, які відмовлялися виконувати повинності, жорстоко карали - як сам пан, так і місцеві органи влади.

Згідно з переписом 1775 p., магнатам належало понад 82% земельних угідь в Україні. Наприкінці XVIII ст. Потоцькі володіли 322 містами і селами. До маєтків Любомирських належало 400 міст і сіл. Значні володіння мали Браницькі, Оссолінські. На 49 фільварках Чарторийських щороку збиралося 400 тисяч пудів збіжжя. Основним визискувачем став наймач фільварку - посесор (орендар), головним чином, єврей. Так, посесор сели Козинець на Брацлавщині «чинш з кривавим потом стягував й на панщину гнав без милосердя по чотири-п'ять днів на тиждень». За невихід на панщину і навіть запізнення він нещадно катував. Населення міст також стогнало під гнітом панів. Великої шкоди завдавали наскоки ворогуючих між собою польських конфедератів - військових з'єднань шляхти.

Переслідували православних українців і на релігійному ґрунті. Під тиском уряду впали останні бастіони православ'я у Західній Україні - Луцька, Львівська та Перемишльська єпархії, що перейшли до греко-католиків. У цей час змінюється сутність уніатської церкви. В умовах, коли українська православна церква на Наддніпрянщині перейшла під юрисдикцію Москви і перетворилася з оплоту української національної ідеї в жорстку імперську структуру русифікації українців, греко-католицька церква, що залишила слов'янську мову служби і національну обрядовість, стала гарантом збереження українцями національної ідентичності, бар'єром на шляху полонізації й покатоличення.

Розгортаючи національно-релігійне переслідування українців, сейм Речі Посполитої у 1768 р. проголосив католицьку церкву єдинодержавною: поширення іншої віри кваліфікувалися як злочини. На підставі рішення Варшавського церковного конгресу 1776 р. православне населення Правобережжя обкладалося додатковим податком і натуральним чиншем. Навчання дітей дозволялося лише польською мовою. Так, як і до Визвольної війни, відновилося насильницьке ополячення і покатоличення українців.

Гніт і переслідування викликали протест населення. У Галичині, Буковині й Закарпатті український народ ні на мить не припиняв визвольної боротьби. Селяни втікали у Карпатські гори, де утворювали загони повстанців, що називалися опришками (від латин. opressor - винищувач). Рух опришків виник ще у XVI ст., але особливого розмаху набрав у XVIII ст. Центром його було Покуття - Коломия та Ясіня. Опришки діяли невеликими загонами. Використовуючи для схованок природних спільників - ліси, гори, печери, вони нападали на поміщицькі садиби, суворо карали посесорів, орендарів, допомагали знедоленим.

Найбільше перемог над визискувачами та урядовими військами здобули загони під проводом хороброго бійця і талановитого отамана Олекси Довбуша (1700-1745). Непримиренний бунтар, блискучий тактик партизанської боротьби, Олекса зненацька з'являвся з загоном біля маєтку лютого магната, злого орендаря, шкуродера-лихваря і демонстрував зразки рішучості, справедливості, суворості вироку винуватцям. Ім'я славного борця за справедливість було відоме далеко за межами українських земель. Син убогого селянина-комірника, він з дитинства відчув принизливий тягар кріпосницької праці. Як і інші юнаки (легіні), Олекса та Іван Довбуші не могли змиритися із свавіллям поміщика і пішли в опришки. Разом з чоловіком партизанила і дружина Олекси.

Добре озброєний загін О. Довбуша протягом 1738-1745 pp. наводив «ax на панів, громив їхні маєтки на Покутті й Закарпатті. Народ любив отамана, складав про нього пісні, захищав і переховував у часи небезпеки, допомагав чим міг, незважаючи на велику винагороду за його голову шапку грошей. Так сталося, що у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки. Але й мертвого Олексу боялися пани. Знайдений труп порубали на частини і розвішали по селах Покуття - на острах іншим. Проте опришки продовжували діяти. їх очолювали побратими Довбуша - Василь Баюрак та Іван Бойчук, який опісля деякий час жив на Січі.

На початку 30-х pp. на Правобережжі починають з'являтися рухливі і партизанські загони гайдамаків (від тюркського «гайде» - гнати, ганяти), котрі піднялися на боротьбу з панами. У гайдамаки йшли люди не тільки з Правобережжя, а й із Запорожжя, Слобожанщини, Гетьманщини. У гайдамаччині втілились вільнолюбні погляди часів Визвольної війни, козацький героїзм загонів Семена Палія, розвиток подій на Лівобережжі. Як і опришки, гайдамаки руйнували маєтки поміщиків, карали найзапекліших урядовців, ділили між селянами шляхетське майно, оголошували населення козаками. Відчайдушні ватаги повстанців, непомітно з'явившись, завдавали ударів по ворогу і безслідно зникали в лісах чи степах. Руйнуючи й спалюючи панські чи орендарські маєтки, гайдамаки нищили документи про закріпачення селян. Часто повстанцям доводилося боротися і з польськими загонами конфедератів.

Селяни і міщани допомагали повстанцям, переховували їх у скрутні хвилини. Міцні зв'язки гайдамаки підтримували з опришками та Запорозькою Січчю, в якій формувалися їхні загони. Центром повстанців був Чорний Ліс (на річці Інгул). У роки найбільшого піднесення повстань гайдамакам вдавалося захопити Умань, Фастів, Чигирин, Вінницю. Гайдамацькими ватажками були козаки Грива, Медвідь, Тесля. Особливо прославився в народі отаман Гнат Голий, який, убивши за зраду козацької обітниці колишнього гайдамаку Саву Чалого, став керівником найчисленнішого загону.

Поширюючись по Правобережжю, рух набирав масового характеру. У 1734 р. великі загони гайдамаків під проводом сотника надвірних козаків Верлана захопили Вінницю, Броди, Збараж та інші містечка Поділля. Польському урядові вдалося приборкати повстання лише з допомогою закликаних російських царських військ. Ще сильніший вибух гайдамацького повстання стався у 1750 р. Рух перекинувся в Білорусію, Молдавію і тривав ціле літо. Під проводом десятка ватажків повстанці в різний час захоплювали Вінницю, Летичів, Корсунь, Чигирин, Ржищів, Фастів. I знову виступи придушили закликані Польщею російські війська.

Опришки і гайдамаки завдавали великого клопоту панам і урядовцям. Але їхні дії були розрізненими, локальними, обмежувалися напа-дами на маєтки, пограбуванням та спаленням. Це дозволяло землевласникам організовувати самооборону, створюючи з селян наймані загони надвірних козаків. Вони й відбивали дрібні набіги повстанців. Стримували гайдамаків і шляхетські з'єднання конфедератів. Особливо прославилася жорстокостями над повстанцями й православним населенням створена у 1768 р. Барська конфедерація, що була в опозиції до польського уряду. Речі Посполитій довелося закликати на допомогу проти неї війська з Російської імперії. Російська армія загарбала Бар, розбила конфедератів і взяла під захист православне населення краю від гонінь католиківі шляхти. У таких умовах рух гайдамаків переріс у грандіознекозацько-селянське повстання, що увійшло в історію під назвою Коліївщини (від слів «кіл» та «колоти»).

Повстання розпочалось у травні 1768 р. в районі Мотронинського монастиря, неподалік Черкас. Центром збору повстанців став Холодний Яр, куди з Січі прибувала козацька голота. Добровольці з Лівобережжя та Слобожанщини також не пропустили випадку повоювати за віру православну і визволення пригноблених братів-українців. Навколокозацтва збиралися місцеві селяни, озброєні переважно списами, киями, косами, сокирами.

Очолив повстання досвідчений, хоробрий і відважний запорожець Максим Залізняк, котрий народився в селі Медведівці на Черкащині у родині селянина-кріпака. Рано втративши батька, пішов на Січ козакувати, шукати кращоїдолі. З 13 років наймитував, служив багатим козакам, бував у багатьох походах, в яких здобув славу енергійного і кмітливого козака. Зібравши ватагу бідних козаків-бурлак, Залізняк утворив в урочищі Холодний Яр повстанський гайдамацький кіш. 3 усіх кінців України на його заклик ішли знедолені люди. Незабаром повстанці вирушили у визвольний похід, оволодівши Жаботином, Смілою, Богуславом, Каневом, Корсунем, Лисинкою, Звенигородкою, Черкасами. Вони виганяли з маєтків панів, знищуючи і їх, і їхні розкішні житла, звільняючи кріпаків і заводячи козацькі порядки. Повстання охопило Київщину і Брацлавщину. Серед ватажків руху виділявся і отаман Семен Неживий.

Перелякане панство і посесори утікали з маєтків, шукаючи порятунку в містах-фортецях. Особливо багато зібралося втікачів під захист уманського магната князя Потоцького. Умань на той час була важливим економічним і культурнимцентром. Тут, крім українських і польських, постійно торгували сербські, молдавські, турецькі, російські купці. Місцеву управу очолював губернатор. У його розпорядженні для охорони був військовий загін, основу котрого склала сотня надвірних найманих козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою.

Син кріпака села Розсішки на Черкащині, I. Гонта, від природи людина хоробра і відважна, рано пішов козакувати. Скоро пристав до надвірного козацького війська магнатів Потоцьких, а з 1757 р. очолив охоронну сотню надвірних козаків Умані. За вірну службу він одержав на батьківщині від Потоцьких у довічне володіння два близьких села - Розсішки та Орадівку.

Коли загони Залізняка рушили на Умань, Гонта зі своїми козаками пішов їм назустріч, щоб оборонити місто. Та гайдамаки переконали сотника стати на захист пригнобленого народу. Перейшовши на бік повстанців, Гонта посилив міць гайдамаків і обеззброїв уманську оборону.

Об'єднані сили Залізняка та Гонти в ніч з 9 на 10 червня штурмом оволоділи уманською фортецею і вчинили жорстоку розправу з магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, посесорами, католицькими ксьондзами. Відгомін перемоги рознісся по Україні. Передбачали, що рух «коліїв» є початком нової всенародної визвольної війни. На раді козаки проголосили М. Залізняка гетьманом, a I. Гонту - уманським полковником. Та зовнішні умови змінилися. Царські війська залишалися на Правобережжі та, підтримуючи православне населення, спочатку нібито співчували і гайдамакам. Але усвідомивши антикріпосницький, національно-визвольний характер руху, командування стало на бік Речі Посполитої й віддало наказ придушити повстання українських селян. Сподіваючись на підтримку російської армії, Залізняк і Гонта 27 червня 1768 р. прибули для переговорів з її командуванням. Але їх підступно заарештували, а головний табір повстанців оточили і роззброїли.

Настав час розплати. На Правобережжі Річ Посполита і Росія запровадили режим розгнузданого терору. Полонених повстанців ділили на дві групи. I. Гонта й інші учасники руху - польські піддані - потрапили до рук кривавих польських катів. Особливою люттю відзначилася Коденська розправа. У с. Кодня (біля Житомира) одночасно скарали на смертьпонад 3 тисячі повстанців: катували, четвертували, стинали голови, саджали на палю, піддавали іншим жорстоким покаранням. У с. Сербах (біля Могилева-Подільського) стратили понад тисячу учасників руху, і серед них - Івана Гонту. Його карали протягом кількох діб: здирали шкіру, відрубували руки, - ноги і, зрештою, зітнули голову і прибили її до брами Могилева.

Правителі Росії піддали М. Залізняка і вождів повстання, які потрапили до царських катівень, жорстоким карам. Після нелюдських катувань їх затаврували розпеченим залізом і відправили до Сибіру на довічні каторжні роботи у Нерчинських рудниках. Залізняк зробив спробу втечі, але його схопили і знову запроторили до копалень.

Урядовці Росії і Польщі прагнули знеславити повстання й особливо його вождів, зображаючи їх як убивць і головорізів. Але український народ свято шанує пам'ять про славних борців за свободу і незалежність України. Про них складено багато легенд, переказів, пісень. A Т.Г. Шевченко прославив Коліївщину в геніальній поемі «Гайдамаки».

Посилення соціального і колоніального гніту викликало хвилю повстань і на Лівобережжі. Десятками років тяглися суперечки, в яких окремі селяни й цілі села добивалися визнання козацького походження і права на недоторканість волі. Цей рух, що тривав понад століття, дістав назву «шукання козацтва». Саме під таким претекстом відбулася більшість селянських виступів.

На початку XVIII ст. жителі сіл Переяславського полку вигнали правителів, розгромили двори землевласників і лихварів. У 1727 р. повсталі селяни Лубенського полку жорстоко покарали сотника, володаря великого маєтку. Протягом невеликого часу за непосильний гніт і знущання повстанці Лівобережжя скарали на смерть понад 50 панів, орендарів, лихварів. Незважаючи на розправи урядовців, рухи не припинялись. Три роки (1767-1770) вели мужню боротьбу з поміщиками Лисенками козаки і селяни Кліщинців Лубенського полку. Спочатку подавали скаргу на поміщика, який перетворив їх на кріпаків. Але коли побачили, що царська адміністрація захищає інтереси пана, взялися до зброї. Розгромивши маєток, козаки спорудили навколо села укріплений табір і почали довгу і вперту оборону. Кілька разів уряд висилав проти них каральні загони. Але ці дії були безуспішні. Тоді царизм відрядив у Кліщинці регулярні війська, і виступ було придушено. Частина повсталих загинула в бою, а частину жорстоко покарали.

Майже чотири роки тривало повстання у селі Турбаях (тепер Глобинський район на Полтавщині), що почалось у 1789 р. Козаки і селяни, очолювані братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти сваволі панів Базилевських. Вбивши поміщиків, повсталі утворили козацьке самоврядування і відмовилися виконувати розпорядження уряду. Тільки у 1794 р. військам вдалося придушити опір турбаївців. Село було знищене. Козаків почасти заслали в Сибір, а почасти переселили у херсонські степи. Тривалий час на сході України вів боротьбу з гнобителями розбійник Семен Гаркуша. Неодноразово його хапали і саджали до в'язниці. Але народному меснику вдавалося втікати і створювати нові загони. Аж після 1784 p., коли Гаркушу знову заарештували, його сліди губляться.

Українська культура ХVІІІ століття

Особливості розвитку культури. Розвиток української культури в другій половині XVII--XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

Прагнення встановити контроль над культурним життям українців -- характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х pp. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. У такий спосіб теж заборонялося друкувати книги українською мовою.

Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл -- головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. Отож, царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, вона набула станового характеру. Крім того, нові школи використовувалися царським урядом як потужний засіб русифікації: навчання в них провадилося російською мовою.На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів. Львівському колегіуму польський король 1661 р. надав прав університету (польський сейм, щоправда, не затвердив цього рішення). Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

Освіта і книгодрукування. Києво-Могилянська академія. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII--XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми -- Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII--XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Розвиток освіти знаходився у безпосередньому зв'язку з книгодрукуванням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Крім богослужбових книжок і молитовників, видавалися твори тогочасних українських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською, польською мовами.

Література. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця XVI--XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах.

На другу половину XVII--XVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов -- адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література -- це здебільшого рукописні пам'ятки.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії.

Складалися за тих часів і численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії (щоденники), мемуарні записки, більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису -- книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660 р. по 1700 р. Розвиток філософських ідей. Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода (1722--1794).Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них -- філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі -- у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів.

Розвиток природничих наук. Протягом XVII--XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії -- попередниці природознавства.

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х pp. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Архітектура українського бароко. Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Українську архітектуру XVII--XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. Протягом XVII--XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов -- автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

Графіка й живопис. Протягом XVII--XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича -- найвидатніших іконописців козацької доби.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай -- втілення найголовніших рис українського характеру.Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі -- найголовніший символ народної картини.

Національне відродження в західноукраїнських землях у першій половині ХІХ століття. “Руська Трійця”.

1. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиціасиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство.Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I.Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважавВолинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.4.1. Початок революцій. Скасування панщини в Східній Галичині. У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.

Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.

4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.

а) Створення Центральної ради народової. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.

б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50місцевих руських paд , до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради сталиорганізаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії.

Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції.

ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР була розпущена.

4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині. Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокремлюватися від польського суспільства, свою організацію«Руський собор». Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів,

На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд (з'їзд слов'янських народів Австрійської імперії), який серед інших питань намагався здійснити спробу зблизити позиції українських і польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну (польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги українців у Галичині», яка так і не набула чинності.

4.4. Збройне повстання у Львові. Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.

Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (українці, поляки, євреї) спільними зусиллями збудували барикади і встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійськими військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила головні будівлі центру міста. Повстанці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.

Суспільно-політичний рух у наддніпрянській україні в першій половині ХІХ століття

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII -- початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об'єднань були відомі українські діячі

І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812-- 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві -- «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційне налаштованих офіцерів -- членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки -- Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині.

Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге -- більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація -- Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення -- все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання -- К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля -- було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».