Історія України

Підпільною націоналістичною організацією була заснована у 1920 р. Українська військова організація (УВО), яка регулярно влаштовувала замахи на представників влади Польщі (на маршала Ю. Пілсудського у 1925 р., на президента Польської Республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.). Основу цієї організації становила найрадикальніша частина молоді з корпусу УГА, а очолював УВО полковник УНР Є. Коновалець.

Коновалець Євген Михайлович (1891-1938) - відомий український політичний і військовий діяч, полковник армії УНР, командир УВО, голова Проводу ОУН. З 1913 р. - член Української національно-демократичної партії. У роки Першої світової війни воював у складі австрійської армії, а потім потрапив у російський полон. Втікши з нього, брав участь у організації Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який воював проти більшовицьких військ. Був активним організатором Української військової організації (УВО). На І Конгресі українських націоналістів обраний головою Проводу ОУН. У травні 1938 року загинув внаслідок терористичного акту радянських спецслужб, який був організований чекістом Судоплатовим у Роттердамі. Там і похований .

УВО взяла курс на революційно-політичну боротьбу. Протягом кількох років бойовики УВО спалили 2300 польських фільварків, а в жовтні 1922 року прокомуністична диверсійна група С. Мельничука й П. Шеремета (50 бойовиків) провела рейд по трьох воєводствах Галичини. Філіали або станиці УВО діяли в Литві, Німеччині, Чехословаччині, США і т. д. її бойовики навчалися у Східній Пруссії, в хорватських усташів, в регулярних армійських частинах Литви, Італії, Голландії, Німеччини (сам Є. Коновалець мав литовське громадянство). Розгалужена розвідувальна мережа УВО зацікавила деякі країни, передусім Німеччину й Литву. Навіть керівник ОДПУ Радянської України В. Балицький кілька разів пропонував керівникам УВО допомогу і співробітництво. Але для Є. Коновальця головними ворогами були більшовики і Польща, тому від співробітництва з радянськими чекістами він відмовився. Потім від УВО відкололась прорадянськи налаштована група колишнього керівника ЗУНР Є. Петрушевича і паралельно з УВО виникла Західноукраїнська революційна організація, яка виступала за розширення партизанського руху в Польщі. Діяли й інші націоналістичні групи, здебільшого із студентської молоді. Представники цих груп, партій і рухів (11 колишніх старшин УГА, 9 студентів і 10 професійних політиків) 29 січня 1929 року на з'їзді вирішили створити Організацію українських націоналістів (ОУН). Спершу частина її керівництва не відмовлялася від використання легальних методів роботи, зокрема парламентської трибуни. Напередодні виборів до сейму 1930 р. велися переговори про включення кандидатів ОУН до виборчих списків УНДО, але загибель Ю. Головінського зірвала ці плани.

Підштовхнула ОУН на шлях індивідуального терору і проведена польською владою в 30-ті роки, а особливо восени 1930 року, "пацифікація" (утихомирення) Східної Галичини: пригноблення національної культури українців, поширення польської колонізації тощо. З "пацифікацією" ОУН боролася всіма доступними методами. Адже репресії під гаслом "пацифікації" польський уряд здійснював надзвичайно жорстоко. Було зруйновано й частково спалено майже 800 сіл, закатовано сотні людей, 1700 заарештовано. Погроми були проведені на території понад 50 тис. квадратних кілометрів. Деякі джерела називають понад 1000 "пацифікованих" сіл і 20 000 людей, підданих тортурам. Проходила "пацифікація" за планом, розробленим у Варшаві. У намічене для "пацифікації" село вривався загін військових або поліцейських кіннотників і на основі списку, отриманого у повітовому старостві, збирали найсвідоміших селян, особливо тих, які були діячами місцевих українських товариств. Після цього село мало заплатити контрибуцію (сільськогосподарські продукти, худобу, домашню птицю тощо), інакше його погрожували "зрівняти із землею". Активістів били палицями до втрати свідомості (100-200 ударів становили норму). Під приводом пошуку зброї каральні польські війська зривали з хат покрівлі, ламали меблі, продукти обливали нафтою, селян змушували цілувати землю і заявляти при цьому, що це "польська земля", і співати пісні, в яких висміювалася Україна і український народ. Так каральні експедиції восени 1930 р. пройшли вздовж і впоперек всю Галичину.

Репресивними методами насаджувалася "ревіндикація", тобто примусове повернення до католицької віри, особливо на Волині наприкінці 30-х років. Було знищено 200 православних церков, 150 передано римо-католикам. З діючих у 1914 р. 389 православних храмів у 1939 р. залишилося лише 51,

У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй осудила польський уряд за проведення "пацифікації". Незважаючи на це, репресивна політика не припинялась. Тому ОУН вважала своєю метою також і боротьбу з "пацифікацією", в тому числі і терористичними методами. Голова ОУН Є. Коновалець навіть обґрунтував терор теоретично. Головною ж метою ОУН була боротьба за відновлення втраченої незалежності України. У практичній діяльності ОУН вважала доцільнішою тактику "перманентної революції", що передбачала регулярні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера.

Бандера Степан Андрійович (1909-1959) - відомий політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в с. Угринів Старий Калуського повіту (Галичина) у родині священика. З 1927 р. - член Української військової організації (УВО), одночасно працює з молоддю. З 1929 р. у зв'язку зі створенням ОУН став її членом, а пізніше одним з керівників. У лютому 1940 року Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. Напередодні німецько-радянської війни організував похідні групи і підготував Акт (30 червня 1941 року) проголошення Української держави. За відмову скасувати його був заарештований німцями і перебував у тюрмах і концтаборах до вересня 1944 року. У німецькому концтаборі Аушвіц загинули обидва його брати - Олександр (1911-1942) та Василь (1915-1942). У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН. Очолив боротьбу українського руху Опору проти радянської влади. 15 жовтня 1959 року був убитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

У 30-ті роки ОУН організувала сотні актів саботажу, експропріацій державних фондів, понад 60 замахів і вбивств (зокрема, вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького). ОУН нараховувала понад 40 тис. учасників, серед яких було багато молоді, яку приваблювала бойова діяльність. З часом ОУН все більше уваги приділяла співробітництву з Німеччиною. 1932 р. представники ОУН при штабі нацистської партії Р. Ярий і М. Сциборський навіть домоглися включення своїх бойовиків до складу штурмових загонів СА, керівником яких був соратник Гітлера Е. Рем (вбитий за наказом Гітлера в 1934 р.). Майбутній командувач УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка) закінчив спеціальні курси при військовій академії в Мюнхені, одержавши при цьому право на управління безмоторними літальними апаратами.

Настрої українського суспільства радикалізувалися після смерті 12 травня 1935 року Ю. Пілсудського, коли закінчилися невдачею спроби прем'єра Польщі В. Славека і міністра внутрішніх справ М. Косцялковського поліпшити українсько-польські відносини. Передбачалося, що УНДО одержить у сеймі 15 депутатських місць, будуть враховані вимоги українців соціально-економічного й просвітницького характеру, що прискорить їхню державно-етнічну асиміляцію. Проте після таємної наради групи військових 31 січня 1935 року в Любліні державна політика щодо представників національних меншин стала менш лояльною. Генеральний інспектор збройних сил Польщі Е. Ридз-Смігла, міністр оборони Т. Каспжицький схвалили ідею використати православну церкву як інструмент полонізації, хоча реально роль в цьому могла відіграти тільки греко-католицька церква, підтримали регіоналізм лемків у Краківському й Львівському регіонах, гуцулів - у Станіславському. Виникла навіть концепція реполонізації українців, які нібито просто забули про своє польське походження. Лідер "Табору національної єдності" О. Коц почав агітувати за ідею створення однонаціональної Польщі. А з 1936 р. на українські землі посунула нова хвиля польських осадників, через два роки почалася руйнівна "пацифікація" на Тернопільщині, що і стало однією з причин ворогування українців і поляків на Волині і не тільки.

Проект Конституційного закону Галицько-Волинської землі", внесений українськими депутатами, згідно з яким передбачалась територіальна автономія з урядом і сеймом, збройні сили, рівноправність української і польської мов у державних установах тощо, не був прийнятий у грудні 1938 р. польським сеймом.

Крім згаданих вище політичних сил, з 1919 р. у Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, котру в 1923 р. було перейменовано на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), що була складовою Компартії Польщі (КПП). її програма передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР. У 1938 р. з наполягання Сталіна Комінтерн розпустив КПП і КПЗУ, оголосивши їх керівництво агентурою фашизму.

У 1926 р. було створено Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ і у 1932 р. було розпущене польською владою.

Значну роль в активізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях відігравало товариство "Просвіта", яке у 1936 р. налічувало 275 тис. учасників, мало 3071 бібліотеку і читальні зали, 190 пересувних бібліотек. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) видавало праці з історії України та її культури. Були ще товариства жінок (приблизно 50 тис. учасників у 1936 р.), вчителів, адвокатів, товариства взаємодопомоги, спортивні товариства, які підвищували культурний рівень українського населення краю.

У Польщі виходило 83 українські газети, 21 з них - політична. Досить вагомі позиції у суспільно-політичному житті Західної України відігравала греко-католицька церква на чолі з А. Шептицьким, який здобув освіту у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Він виступав проти політики " пацифікації" і за нормалізацію українсько-польських відносин.

У Румунії, починаючи з 1927 р., найвпливовішою серед легальних партій була Українська національна партія (УШІ), очолювана Залозецьким, що забезпечила кілька місць українцям у румунському парламенті. Комуністи Буковини приєдналися в 1926 р. до Компартії Румунії і діяли нелегально, виступаючи за приєднання Буковини до УСРР. Націоналісти використовували для своєї діяльності спортивне товариство "Мазепа" і студентське "Залізняк". Після встановлення в Румунії у 1938 р. диктатури ці партії та організації припинили свою діяльність.

На Закарпатті суспільно-політичні течії і рухи діяли у кількох напрямах. Русофіли ("Общество Духновича") вважали русинів частиною єдиного російського народу; "мадярони" намагалися довести, що карпатороси - це окрема національність і вважали за необхідне приєднати Закарпаття до Угорщини. Народовці (українофіли), очолювані А. Волошиним, пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, боролися з русофілами і "мадяронами" та вимагали автономії Закарпаття. Були ще комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини і виступали за приєднання до Радянської України.

Отже, суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у відповідь на реакційну політику влади активізувався. Його головною рушійною силою був пошук способів національного визволення України.

52. Початок ІІ світової війни. Західноукраїнські землі в системі радянсько-німецьких договорів 1939 року. Возз'єднання українських земель у складі СРСР.

Початок війни. Події 1939 -- червня 1941 р.Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу. Велика Британія і Франція, які вважали ся гарантами безпеки Польщі, 3 вересня 1939 р. змушені були оголосити війну Німеччині. У війну швидко втягнулися основні європейські держави, а згодом і країни інших континентів. У ній взяли участь 61 країна з населенням 1,7 млрд. чол., тобто 80% населення світу. В арміях цих країн було 100 млн. чол.

Причини Другої світової війни:

* загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою. Звідси прагнення до нового переділу світу;

* прагнення Німеччини до реваншу, а Італії і Японії до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їхні стратегічні інтереси; Німеччина та Японія прагнули світового панування;

* недалекоглядна політика європейських держав-супротивників Німеччини. Велика Британія та Франція протягом багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомагали їй стати на ноги та захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Початку війни сприяла й політика СРСР у 1939 р. (підписання пакту Ріббентропа-Молотова, який розв'язав руки Гітлер).

Періодизація Другої світової війни

Перший період: 1 вересня 1939 -- листопад 1942 р. від нападу Німеччини на Польщу до початку Сталінградської битви, що стала початком докорінного зламу в ході війни. Цей період характеризується нарощуванням агресії фашистського блоку, його суттєвими воєнними успіхами (капітуляція Франції, захоплення значної території СРСР, поразка США на Тихому океані).

Другий період: Листопад 1942 р. -- червень 1944 р, -- докорінний злам перелом у ході війни, перехід стратегічної ініціативи до антигітлерівської коаліції, суттєві воєнні перемоги цієї коаліції (під Ель-Аламейном, Сталінградом, Курськом, звільнення України та вихід на державний кордон СРСР, захоплення союзниками значної частини Італії, початок розвалу фашистського блоку).

Третій період: Червень 1944 р. -- 2 вересня 1945 р. -- період завершальних остаточних перемог антигітлерівської коаліції. Він починається висадкою союзників у Франції (6 червня 1944 р.) -- відкриттям другого фронту і закінчується капітуляціями Німеччини (8 травня 1945 р.) та Японії (2 вересня 1945 p.).

Німецько-польська війна відбувалася в умовах нерівності сил: 57 німецьких дивізій, 2500 танків і 2000 літаків проти 33 польських дивізій, 771 літака. До того ж польський уряд готувався до війни проти СРСР і не зміцнював своїх західних кордонів. Незважаючи на героїзм окремих польських частин (польська кавалерія з шаблями кидалася на німецькі танки), Польща була захоплена за 30 днів.

На Західному фронті, незважаючи на значну перевагу англо-французьких військ (115 дивізій проти 23 німецьких), активних бойових дій не проводилось. Досить сказати, що перший англійський солдат загинув 9 грудня 1939 p., тобто через три з надлишком місяці після початку війни, тоді як в період Першої світової війни щоденно гинули сотні, а то й тисячі британських вояків. Недаремно цю війну назвали «дивною війною».

Але згодом Велика Британія і Франція були покарані за свою недалекоглядну політику. Німеччина за цей час краще підготувалась і продовжила свою агресію. 9 квітня 1940 р. за декілька годин німецькі війська окупували Данію, а згодом -- Норвегію. 10 травня німецька армія перейшла в наступ на Західному фронті. Незважаючи на перевагу військ союзників (142 дивізії проти 135 німецьких), вони зазнали поразки. 14 травня 1940 р. капітулювали Нідерланди, 28 травня -- Бельгія. 4 червня Велика Британія змушена була евакуювати свої війська. Поразки призвели до кризи уряду Великої Британії, який згодом очолив У. Черчілль -- енергійний та далекоглядний політик, прибічник активної боротьби проти Німеччини.

Евакуація британських військ погіршила становище Франції. 14 червня 1940 р. без бою було здано Париж, а 22 червня в Комп'єні (у тому ж вагоні маршала Фопіа, де у 1918 р. була підписана капітуляція Німеччини), тепер підписали капітуляцію Франції. Франція була розгромлена за 45 днів. 2/3 країни було окуповано. Французький колабораціоністський уряд на чолі з маршалом Петеном знаходився в курортному містечку Віші.

У квітні 1941 р. німецькі війська окупували Югославію та Грецію. Дев'ять європейських держав знаходились під їх чоботом, а 7 були союзниками. Лише 3 держави: Швеція, Швейцарія та Ісландія залишалися нейтральними.

Після нападу Німеччини на СРСР військово-політична ситуація кардинально змінилася. Почалося формування антигітлерівської коаліції, яке було зафіксоване в Декларації Об'єднаних Націй, підписаній 26 країнами (в тому числі СРСР, США, Китаєм, Великою Британією, Індією та Австралією) 1 січня 1942 р. В ній говорилося про рішучість цих країн боротися проти ворога, співробітничати у цьому плані один з одним. Було зафіксовано зобов'язання не підписувати сепаратного миру з су противником.

7 грудня 1941 р. Японія 350 літаками атакувала американську військово-морську базу в Перл-Харборі (Гавайські острови). США відразу втратили 18 кораблів, у тому числі 8 лінкорів, 272 лі таки, загинуло 2300 осіб. Президент Рузвельт пізніше назвав 7 грудня «днем довічної ганьби». Через три дні японські літаки розбомбили тихоокеанську ескадру Великої Британії. Цим Японія забезпечила вирішальну перевагу своїх сил на Тихому океані. Вступ Японії та США у світову війну суттєво змінив між народну і геополітичну ситуацію, розширив театр воєнних дій.

За наступні 4 місяці Японія захопила Філіппіни, Таїланд, Бірму, Малайю, Сінгапур та Індокитай, реалізувавши значну частину своїх стратегічних планів. Вона окупувала територію в 3 млн. 800 тис. км з населенням 150 млн. чол.

За півроку боїв на Східному (радянському) фронті німецькі війська захопили територію в 1,5 млн. км з населенням 75 млн. чол., в полон потрапило 4 млн. солдатів. Єдиним знач ним успіхом радянських військ стала битва під Москвою, коли німецькі війська були відкинуті від столиці СРСР на 100-300 км, що означало крах «блискавичної війни». Але навесні 1942 р. радянське командування припустилося прикрих помилок на Харківському напрямку, і в результаті німецькі війська захопили Північний Кавказ і вийшли до Сталінграда.

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі:

а)пакт Ріббентропа-Молотова та таємний протоколдо нього

Напередодні Другої світової війни українська територія була поділена між чотирма державами. Більша її частина під назвою УРСР була союзною республікою у складі Радянського Союзу. Східна Галичина, Західна Волинь, Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Холмщина) - у складі Польщі, Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939 р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Хотинщина (Північна Бессарабія) та Південна Бессарабія (придунайські землі) входили до складу Румунії.

З березня 1939 р. у Москві відбувалися переговори з представниками Англії й Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини. Керівництво цих європейських країн сумнівалося у боєздатності знекровленої сталінськими чистками Червоної армії. Тому делегації союзників складалися з чиновників невисокого рангу, позбавлених належних повноважень, й переговори йшли мляво.

Знаючи про це, Гітлер вирішив запропонувати радянському диктатору більше, ніж той міг би сподіватися від союзу із західними демократіями. Звичайно, фюрер не збирався поступатися інтересами Німеччини - апетити радянської сторони планувалося задовольнити за рахунок інших країн, а згодом, вигравши час, здійснити напад на СРСР.

23 серпня 1939 р. до Москви прибув з над звичайними повноваженнями міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп. В той же день було підписано, а наступного дня опубліковано радянсько-німецький пакт про ненапад ("пакт Ріббентропа-Молотова"). З німецької сторони його підписав Ріббентроп, з радянської - В. Молотов. До договору додавався секретний таємний протокол, за яким розмежовувалися сфери територіальних інтересів обох держав у Східній Європі. В радянській сфері інтересів перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалося, що СРСР зацікавлений у її білоруських

та українських землях, а також у території Люблінського й частини Варшавського воєводств.

Радянсько-німецький договір про ненапад вразив не лише світову громадськість - здивовані були навіть члени політбюро ЦК ВКП(б): справу вирішили без них, суто келейно, Сталін і його "права рука" - Молотов. Ні на підписання договору, ні на розробку додаткового таємного протоколу названі кремлівські верховоди не мали жодних повноважень від державних чи політичних інстанцій. Про існування протоколу не були поінформовані ні уряд, ні Верховна Рада СРСР, ні ЦК ВКП(б). Протокол було вилучено з процедури ратифікації. В юридичному плані протокол відображав наміри осіб, які його підписали.

Через 7 днів після підписання пакту 1 вересня 1939 р. Гітлер напав на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. З вересня 1939 p., Англія і Франція пов'язані із жертвою агресії, Польщею, договорними зобов'язаннями, оголосили війну Німеччині.

Якщо укладання пакту про ненапад із Німеччиною ще можна тлумачити як спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід розцінювати таємний протокол до нього, в якому йшлося про задоволення територіальних зазіхань обох тоталітарних держав. Підписання секретного протоколу було не тільки імперським виявом зневаги до моральних критеріїв у політиці. Воно було прямим порушенням загальноприйнятих засад міжнародної політики, за якими не визнавалися прямі угоди за спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси Польщі.

Радянсько-німецький договір хоча й суперечив нормам міжнародного права, однак мав для України й позитивні наслідки - було започатковано реальне возз'єднання українських земель, щоправда, не в складі незалежної держави, а у складі радянської імперії.

б)початок Другої світової війни. Приєднання частини західноукраїнських земель у 1939-1940 р.до УРСР і СРСР

1 вересня 1939 р. гітлерівські війська напали на північно-західну частину Польщу. Англія та Франція оголосили війну агресору - розпочалася Друга світова війна. Союзники не змогли (або не захотіли) надати Польській державі реальної військової допомоги. Внаслідок відвертої переваги вермахту опір польського війська було швидко подолано. На окупованій території Польщі було утворене Польське генерал-губернаторство, що стало частиною Німеччини. До цієї адміністративної одиниці увійшли й українські землі - Лемківщина, Підляшшя, Холмщина.

Гітлер нетерпляче очікував, коли Радянський Союз почне реалізовувати таємний протокол пакту. 9 вересня Москва повідомила його, що готується до вступу в Польщу. Але спливали дні, а Сталін все зволікав, чекаючи, доки президент Польщі І. Мос-цицький і члени польського уряду залишать державу, аби не виглядати в очах світової громадськості таким самим агресором, як його німецький колега. Лише отримавши інформацію (як з'ясувалося, дещо передчасну) про від'їзд польського керівництва до Румунії, радянський уряд вранці 17 вересня вручив польському послу ноту, в якій повідомлялося, що Червоній армії наказано перетнути державний кордон і взяти під захист життя та майно "братів по крові" - населення західноукраїнських та західно-білоруських земель. Воно, мовляв, опинилося у небезпеці внаслідок "розпаду Польської держави".

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії під командуванням маршала С. Тимошенка перетнули радянсько-польський кордон і увійшли на територію південно-східної Польщі (Західної України). Офіційно проголошувалося, що радянські війська прийшли,

щоб запобігти фашистській окупації, на допомогу "братам українцям та білорусам". Радянські війська майже не зустрічали опору. У "польській кампанії" 1939 р. Український фронт втратив убитими 491 бійця. На зайнятій території Польщі було захоплено у полон й вивезено до СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів.

28 вересня 1939 р. Ріббентроп вдруге відвідав Москву - між СРСР та Німеччиною було укладено "Договір про дружбу і державний кордон" і два таємні протоколи до нього, що закріпили теріторіаль-ний розподіл Польщі. За цим договором, радянський кордон було відсунуто на схід, до Бугу, Відмовившись від загарбання корінних польських територій, Москва прагнула відвести від себе звинувачення в агресії. Радянське керівництво претендувало тепер лише на західноукраїнські та західнобілоруські землі. В обмін на це Сталін домігся переведення до радянської сфери впливу Литви.

Участь СРСР у "четвертому розподілі" Польші обґрунтовувалася "відновленням історичної справедливості". І, справді, проблема возз'єднання західноукраїнських та західнобілоруських земель не була надуманою й виникла задовго до того, як два диктатори почали перекроювати карту Східної Європи.

Загарбувавши Польську державу, Гітлер і Сталін поділили її між собою: Німеччині припали польські землі площею у 188 тис. км2, на яких проживало 23 млн. осіб, до СРСР відійшло близько 200 тис. км2 з населенням 12 млн. осіб, з яких - 7 млн. українців, З млн. білорусів та 2 млн. поляків.

На території Східної Галичини, Західної Волині радянська адміністрація провела вибори до Народних Зборів Західної України, які відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові. Народні Збори схвалили Декларацію про встановлення радянської влади у регіоні, Декларацію про прийняття Західної України до СРСР і включення її до складу УРСР та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців, про націоналізацію банків і великої промисловості, що оголошувались загальнонародною власністю. Верховна Рада СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. На приєднаних територіях було створено 6 областей - Львівську, Станіславську (нині Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку (1959 р. приєднана до Львівської).

У червні 1940 р., за домовленістю про розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини, СРСР в ультимативній формі зажадав від Румунії передачі йому території Бессарабії та Північної Буковини. 28-30 червня 1940 р. військові частини Київського і Одеського військових округів, під командуванням генерала Г. Жукова перейшли р. Дністер. Радянський Союз анексував частину румунської території до УРСР було приєднано Північну Буковину і Хотинщину. На цій території утворено Чернівецьку область. Молдавська АРСР, що була в складі Укріпи и, ліквідована, натомість у серпні 1940 р. створена Молдавська РСР на території центральної часі ним Бессарабії. На території Південної Бессарабії (придунайські землі) утворена Акерманська область (а 7 грудня 1940 р. перейменована в Ілмаїльську область, з 1954 р. - у складі Одеської області).

Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просувалися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв'язані договірними зобов'язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німеччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваючись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими землями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву "дивної війни". Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії вермахту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.

У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українського і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов'язком негайно прийти на допомогу єдинокровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувалася вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білорусії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: "Більшовики не стріляють, у бій із більшовиками не вступати". Він також наказав своїм частинам відступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські війська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони вступили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що підтверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німецьких військ. Із Польщею було покінчено.

Вступ радянських військ на територію Західної України був неоднозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська "визволителів". Українців приваблювали гасла національного об'єднання і соціальної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.

Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР потурбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були направлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло "випадковостей" у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.

Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 - 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання із Радянською Україною. У декларації також говорилося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 листопада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідовувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноукраїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжувала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після приєднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націоналізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв'язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного селянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і грубого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгоспів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнівними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об'єднали 204 тис. селянських господарств.

Поспішність, з якою одержавлювалися засоби виробництва і торгівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали м'ясні продукти, білий хліб, сіль, мило і тому подібне. З'явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не додавало авторитету новій владі.

Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров'я. Медичне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля були спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого населення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення російської мови було обов'язковим. У всіх вузах створювалися кафедри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім'я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Одночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.

Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масовий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів керівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддалася репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув'язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшовиками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів "контрреволюційних організацій".

З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з "ворогами народу". Депортували цілими сім'ями тільки за підозрою "у ворожих намірах". Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а таких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччини на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.

Фашистський окупаційний режим в Україні

Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання - жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету - нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат "Україна" у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог українства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю "Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із ПівнічноюБуковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення "життєвого простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

? усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

? найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на "общинні господарства", запроваджували в них кріпосний режим;

? під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в рангдержавної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

? здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

? вершиною жорстокості окупантів був наказ про "знищення населення більшовицької імперії", в т. ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом - понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О. Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів - міських та волосних управах, староствах. З них формувалась "допоміжна українська поліція", яка займалася громадським порядком.

Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. "шуцманів" перейшли на бік УПА.

Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Зокрема, УЦК домігся визволення з концтаборів військовополонених - уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року.

Важко виправдати співпрацю з окупантами, але все ж в основному це була співпраця в ім'я порятунку українства. Це був тактичний захід, врешті такі факти мали місце на всіх територіях окупованих фашистами в т. ч. російській.

Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для українців. "Народ мій український, - записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, - чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках".

Розгортання руху Опору в Україні в роки Другої світової війни

"Новий порядок", запроваджений нацистами в Україні, викликав опір місцевого населення, хоча спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939--1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла допомогти як у відновленні української державності, так і в боротьбі проти більшовизму.

Найбільшу державотворчу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах націоналісти створили українські органи державної влади і правопорядку. Подекуди такі органи виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Ролакд", у яких нараховувалося бл. 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для встановлення безпеки пересування своїх частин Україною, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН-б організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд -- Українське державне правління (УДП) на чолі з Я. Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке "самоуправство" була негативною. Вже на початку липня 1941 р. вони заборонили діяльність УДП, заарештували його голову Я. Отецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. У відповідь нацисти кинули С. Бандеру, Я. Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема, у вересні було заарештовано бл. 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських "похідних груп". їх завданням було, рухаючись услід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН-м, розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу О. Телігу.

В умовах жорстокого окупаційного режиму ОУН кинула клич до самооборонної боротьби. її осередками спершу стали Волинь і Полісся, де від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Т. Бульби-Боровця. Там само були сформовані партизанські частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПА), днем заснування якої вважають 14 жовтня 1942 р. -- свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Уже невдовзі У ПА стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями спричинювали нацистські репресії проти мирного населення. У квітні 1943 р. нацисти змушені були розпочати масово застосовувати проти УПА цілі військові з'єднання, а згодом 1 артилерію та бронетехніку, позаяк повстанські відділи контролювали всю сільську місцевість на південь від траси Київ -- Рівне -- Ковель -- Брест-Литовськ. На північ від неї вони вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами. Нацистське керівництво панічно повідомляло, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяти, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини.

Щоб перехопити ініціативу, гітлерівці з червня 1943 р. розгорнули проти УПА масштабні бойові операції, в яких було задіяне 10 тис. німецьких і польських поліцаїв та жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Однак це їм не допомогло. Лише впродовж липня -- серпня УПА здійснила 686 атак на німецькі Гарнізони, 1716 диверсії на залізниці, 270 нападів на господарські об'єкти. Під час боїв і сутичок з окупантами у червні -- вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців.

У результаті успішної боротьби з нацистами УПА взяла під свій контроль низку суцільних територій, передусім тих, як правило, сільських місцевостей, які межували з великими лісовими масивами -- Кременеччину, Ковельщииу, Степанщину, Деражненщину, Кореччияу, Володимир-Волинщину тощо, де створювалися "повстанські республіки". 15 серпня 1943 р. командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на всіх визволених від німців територіях України, де почало впроваджувати місцеве самоврядування, вирішувати земельне-питання, створювати грошову систему, вводити загальну освіту шкільної молоді тощо.

Подальшій реалізації масштабних державотворчих планів УПА значною мірою завадили німецькі війська, які Відступали під ударами Червоної армії. У важких боях із переважним ворогом у жовтні -- листопаді 1943 р. повстанці знищили понад 1500 німців. Втрати упівців сягнули 414 осіб убитими. Водночас почалися перші масштабні сутички між загонами УПА і німцями в Галичині.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Для їх загального керівництва було створено Головне командування і Головний військовий штаб. Командувачем УПА до листопада 1943 р. був Р.-Д. Клячківський (псевдонім -- К. Саир), його змінив Р. Шухевич, а після загибелі останнього 5 березня 1950 р. -- В. Кук (Коваль). На поч. 1944 р. УПА нараховувала, за різними даними, від 30 до 100 тис. вояків. Вона, не маючи жодної допомоги ззовні, спиралася на масову народну підтримку та розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН.

Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому,, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення. Заклики командування УПА та митрополита А, Шептицького до Порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це призвело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р.

21--25 липня 1943 р. відбувся ПІ надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної належності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік з ініціативи УПА і лідера ОУН С. Бендери була створена Українська головна визвольна рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до війни, а також представники деяких східноукраїнських організацій. Головою президії УГВР став відомий громадсько-політичний діяч із Полтавщини К. Осьмак, головою уряду -- Р. Шухевич. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів і передбачала більшу терпимість до ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху були сумними. Із залишених першого року війни в Україні 3500 партизанських загонів і диверсійних груп на червень 1942 р. дані були лише про 22 діючих підрозділи. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки з другої пол. 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизан посилювалась і їх бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Так, наприкін. травня 1942 р. Путивльський партизанський загін зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї;

продовольства та військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О. Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О. Федорова і М. Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С. Ковпака і 0. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на нацистів, вони відходили вглиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.

З'єднання С. Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких . вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті.

Усього на поч. 1944 р. на території України, яку скуповували німецькі війська, нараховувалося 40-- .50 тис. радянських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та радянські підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" на Луганщині та "Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували анти німецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом УПА, партизанські загони, підпільник своїми! діями наближали визволення України від німецьких окупантів.

55. Україна в умовах десталінізації. Хрущовська відлига.

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве поліпшення їх становища. До певної міри ці надії справдилися, оскільки такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини.