Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ 2
• 1. Новобужжя в давні часи 5
• 2. Заселення району. 11
• 3. Події 1905--1921 років 34
• 4. Міжвоєнні часи (1921--червень 1941р.) 54
• 5. Грізні роки війни (1941-1945 рр.) 74
• 6. Відбудова народного господарства (березень 1944-1950 рр.) 94
• 7. Список колгоспів та населених пунктів в яких вони були розташовані станом на 1944 рік 101
• 8. Список сільських рад Новобузького району станом на 1 січня 1963 р. 103
• Список використаної літератури 105

Вступ

Район, як більшість населених пунктів має цікаву досить колоритну і досить не вивчену історію.

Нашими степами пройшли скіфи і сармати, господарювали монголо-татари. В кінці 18 століття територія ввійшла до складу Російської імперії і почалося інтенсивне заселення краю.

До 1795 року наші землі входили до складу Катеринославського намісництва, в 1795 році -- Вознесенської, з кінця 1796 р. -- Новоросійської, з 1802 -- Херсонського повіту Миколаївської, з 1803 -- Херсонської губернії.

В січні 1920 року за рішенням Всеукраїнського ревкому Херсонська губернія була розділена на Одеську і Херсонську з центром у Миколаєві. В грудні 1920 р. Херсонська губернія пере іменована в Миколаївську.

В жовтні 1922 року Миколаївська і Одеська губернії об'єдналися в Одеську. В березні 1923 р. в ній створюється шість округів, в т. ч. Миколаївський, який у 1925 році стає самостійною адміністративною одиницею. До складу Миколаївського округу в 1925 році входило 9 районів: Варварівський, Вознесенський, Володимирівський, Ландауський, Миколаївський, Новобузький, Новоодеський, Очаківський, Привільнянський. Площа округу займала половину території сучасної області -- південну.

У березні 1923 року Новий Буг, який нараховував тоді 16,5 тисяч жителів, з волосного став районним центром. До складу району ввійшли території Новобузької, Антонівської, Новополтавської, Полтавської, Новопавлівської, Явкинської, Єфінгарської (Єфінгар -- село Плющівка Баштанського району) і Горожанської волостей. В районі було 65 населених пунктів і 20 сільських рад. Найбільшими були Полтавська (Полтавка, нині Баштанка) -- 7265 душ, Новосільська -- 5690 душ і Явкинська -- 4815 душ. На території міста Нового Бугу було три сільських ради. Найперша історія району була надрукована в газеті «Юг», яка була урядовим органом Херсонської губернії в 1899 році. її написав Новобузький селянин Костянтин Колцун і назвав «Основание местечка Нового Буга (Куцой Балки, Новопавловки, Семеновки)». В 70-х роках історію району на основі глибокого вивчення архівних матеріалів написав викладач технікуму М. Гнітуленко, в 1986 р. районна газета «Вперед» друкує «Слово про місто , а пізніше «Частка ленінської партії» М.М. Шитюка. Велику краєзнавчу роботу провели А.С. Коновалов, В. Швець, М.В. Гурський, Г.П. Стадник, І.Т. Корнафель та інші. В 1965 році відкривається районний історико-краєзнавчий музей, який одержав звання народного. В ньому зібрані матеріали про історії краю. Такі ж музеї відкриті в селах Баратівці, Кам'янці, Новополтавці, ЗОШ №1 та ін.

Найбільша гордість краю -- його люди. Наша земля зростила п'ять Героїв Радянського Союзу: Михайла Іларіоновича Москаленка, Василя Феодосійовича Цибулька, Миколу Івановича Яшина, Василя Ілліча Михлика, Мойсея Фроїмовича Мар'яновського, кавалера трьох орденів Слави Мигуна Петра Семеновича; дванадцять Героїв Соціалістичної Праці: Романа Микитовича Кучеренка, Ганну Терентіївну Осадчу, Ксенію Андріївну Курдіяш, Семена Тимофійовича Повстяна, Михайла Федоровича Терехова, Бориса Германовича Мазіна, Михайла Ілліча Кузьому, Івана Микитовича Фейчера, Олександра Гавриловича Рибака, Федору Костянтинівну Дуду, Ніну Лаврентіївну Пономар, Івана Семеновича Дергачова; орденоносців багатьох орденів Діану Федорівну Поліщук, Ніну Афанасіївну Усенко, Катерину Миколаївну Ситник та багатьох інших невтомних трударів. Літераторів Івана Спиридоновича Черкасенка, Степана Андрійовича Крижанівського, Леоніда Васильовича Куліченка, Анатолія Ластовецького. Контр-адмірала Петра Оникійовича Пащенка, генерал-майора Арона Шавельєвича Шифріна, бригадного комісара Михайла Никифоровича Пожидаєва, легендарного командира роти десантників Євдокію Миколаївну Завалій. Художника Анатолія Григоровича Сліпкова, скульптора В.X. Федченка, доктора геологічних наук, професора І.Я. Яцка, доктора біологічних наук Віталія Петровича Коваленка та ще безліч скромних людей, які своєю працею примножили багатство та славу району.

Дана робота не є самостійним дослідженням, а лише узагальненням раніше дослідженого і написаного і розрахована перш за все на викладачів історії, учнів та всіх тих, хто цікавиться історією краю.

В нашій історії залишилось багато «білих плям», які чекають нових дослідників. Змінились часи, відкрились нові архівні справи, відкриваються нові імена. Коли події давно минулих років сприймаються більш-менш однозначно, то цього не скажеш про події, свідки яких ще живуть з нами. Можна по-різному сприймати і оцінювати, трактувати ті чи інші події, але знати і поважати історію свого народу і свого краю мусить кожен.

Саме тому й, власне, наполягла на виході цієї книжечки голова райдержадміністрації Валентина Григорівна Терзієва, виявили зацікавленість і надали матеріали директор краєзнавчого музею Тамара Опанасівна Бондаренко, завідуюча архівом Людмила Василівна Фролова, вчителька історії Новополтавської ЗОШ Мотильчук Ольга Василівна, краєзнавець Швець Володимир Володимирович, декан історико-правового факультету НМЦ Одеського національного університету імені Мечникова Микола Миколайович Шитюк, редактор районної газети «Вперед» Людмила Іванівна Зубова та багато інших любителів історії краю.

1. Новобужжя в давні часи

А степ все світиться курганами

Й не дозволяє забуття.

Л. Череватенко.

В різні віки нашими степами промайнуло багато племен і народів, не схожих одне на одне. Одні згодом пішли з цих місць, інші й зовсім зникли з історичної арени, а натомість приходили інші, і так протягом тисячоліть. В них був різний одяг, різна мова, побут, звичаї і у кожного своєрідна культура. Та всі вони майже не займалися землею, в нашім краю мешкали переважно скотарські племена.

Скільки таких племен пройшло через безмежні степові простори? Ніхто не може відповісти на це питання, адже багато з них прийшло і зникло в темряві далеких віків, не залишивши сліду. Тільки багаточисленні кургани, що одиноко бовваніють на полях являються свідками тих далеких днів і є невід'ємною часткою нашого історичного ландшафту. Тільки вони можуть розповісти про минуле наших далеких предків, дають уяву про їх життя, побут і культуру.

Перша археологічна розвідка в районі була проведена в 1956 році експедицією Московського державного університету під керівництвом Б.П. Гракова. Нею були відкриті поселення і стоянки біля сіл Новопетрівки, Ганнівки, Червоної Поляни, Софіївки.

В 1965-1966 роках працювали експедиції Миколаївського краєзнавчого музею, виявлено шість стоянок епохи мезоліту.

В 1967 році Інгульською експедицією в районі затоплення Софіївського водосховища були обстежені річка Сагайдак, Варварівка. Виявлено багатогоризонтальне поселення біля села Новорозанівки і поселення епохи ранньої бронзи. Чотири кургани біля сіл Новорозанівки, Пелагеївки, Софіївки.

В 1968 році досліджено поселення біля села Майорівки.

В 1987 році в зв'язку з написанням зводу пам'ятників історії і культури експедицію Миколаївського краєзнавчого музею (Снідко, Гребенніков) була проведена фронтальна розвідка нашого району. Зафіксовано ряд курганів та поселення біля сіл Новомиколаївки і Улянівки.

В 1991-1992 роках біля села Кам'яного працювали експедиції республіканської лабораторії охорони досліджень пам'яток історії, археології та культури (В.І. Нікітін).

Всього на території району відкрито та обстежено 13 стоянок, 18 поселень, зафіксовано 113 курганів. По своїх культурно-хронологічних показниках вони розподіляються таким чином: епоха палеоліту -- 3, мезоліту -- 13, бронзи -- 14, черняхівська культура -- 6. Проведені розкопки показали, що заселення території району почалося ще в епоху пізнього палеоліту (понад 15 тисяч років тому). Представники племен кам'яного віку займалися обробкою каменю, з якого робили знаряддя праці: скребки для обробки шкір тварин, пластини, гострі речі тощо; полювали на бізонів, збирали молюски, їстівні коріння. Для них була характерною привласнююча форма господарства. Винахід лука та стріл з кремнійовими наконечниками сприяли вдосконаленню форм полювання. Люди могли полювати індивідуально на більш дрібних тварин: кабана, коня, зайця.

Приручення собаки, а потім бика знаменувало собою початок переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарства. Замість сезонних стоянок почали появлятись більш довготривалі поселення.

Племена бронзи займались кам'яним домобудівництвом, використовували камінь для господарських потреб, ліпили і обпалювали посуд з орнаментом, обробляли землю, розводили худобу, ловили рибу. Мирне життя таких поселень в епоху бронзи порушувалось набігами сусідніх племен, хворобами, голодом.

Надзвичайно цінний матеріал розкопок пізньої палеолітичної стоянки в степу біля р. Сагайдак. Стоянка розташовувалась на лівому березі р. Інгул на 200 м вище в падіння в неї притоки Сагайдак. На дослідженій площадці культурні залишки мали три горизонти на глибині 0,5-1 м, 2,2 і 2,6 м. Це свідчення того, що люди жили тут протягом довгого часу. Предмети з кремнію всіх трьох горизонтів відрізняються як кількістю, так і якістю обробки і типів знарядь праці. Відкрито шість побутових комплексів, які визначалися по слідах попелу від вогнищ та камінням навколо нього, скупченням відщепів, мікропластинок з кремнію, часто перепалених кісток носорога, зубра, бика, коня. Тільки в нижньому культурному горизонті знайдено майже 1500 кременів, з яких були виготовлені знаряддя праці та побуту. Деякі з них характерні тільки для цього поселення.

Вивчення пам'ятників кам'яного віку на невеликій ділянці берегових терас р. Інгул показує досить густу заселеність цього краю в епоху палеоліту та мезоліту. З початком освоєння металу, спочатку міді, а потім бронзи (ІУ-ИІ тис. до н. є.) розвиток продуктивних сил прискорюється. Основною формою господарської діяльності стає скотарство. В епоху міді-бронзи на всій території збільшується кількість населення. Стоянки цього часу виявлені біля сіл Баратівка, Розанівка, Пелагеївка, Майорівка, біля самого міста.

Приручення коня і поява візків в епоху міді-бронзи дозволила швидко пересуватися на великі відстані, що сприяло більш тісному контакту між племенами, поширенню культурних та господарських досягнень, прискорювало процес виникнення нових етнічних утворень.

В III тисячолітті до н. є. зі сходу прийшли племена явної культури, які залишили після себе багаточисленні монументальні погребальні пам'ятники -- кургани. Таких курганів розкопано декілька і кожен дав багато цінного матеріалу. Один біля с. Софіївки (неподалік від греблі) курган був насипаний близько 4 тис. років тому, мав близько 20 поховань доби міді-бронзи. Вони розповідають про різні обряди тих чи інших племен, що жили на цій території. Поховання належать до трьох періодів бронзи: раннього, середнього і пізнього. В епоху міді-бронзи людей ховали в прямокутних ямах, причому, ями копали палками. В похованнях цього часу на кургані дуже добре збереглись сліди від ударів дерев'яних інструментів. Покійника клали на спину з підігнутими ногами або на бік скорченим. Вважалось, що якщо людина в череві своєї матері знаходилась в такому положенні, то вона повинна піти в черево матері-землі теж так. Зверху засипали або фарбували покійника вохрою. Червоний колір вохри -- колір сонця, вогню і крові символізував життя, світло, очищення. Наші предки вважали, що шлях у потойбічний світ дуже далекий і поруч з покійником або ставили посуд з їжею, або клали шматок м'яса для того, щоб покійник у дорозі міг перекусити.

Особливо цікаве поховання, очевидно, знатного воїна, який заслуговував особливих почестей. Десь всередині III тис. до н. є. скотарі поховали одноплемінника за звичаями своїх культових обрядів. Поруч поклали його зброю і наконечник кам'яного списа. Над поховальною ямою поруч з важкою кам'яною плитою, яка перекривала могилу поклали колеса від дерев'яного воза. За віруваннями наших предків померлий продовжував мандри і в потойбічному світі. Це досить рідкісна знахідка. Вона доводить, що в той час люди вже їздили на возах, використовуючи тяглову силу тварин, тобто вказувала на розвиток скотарства.

Дуже цікаве парне поховання чоловіка і жінки з трепанацією черепів, яке за багатьма ознаками відноситься до епохи пізньої бронзи (кінець II тис. до н. є.). Отже ще 3 тис. років тому люди здійснювали складні хірургічні операції.

Пізніше всі інші племена для своїх поховань використовували кургани племен ямної культури. Кургани, як правило, будувались на найвищому місці на водорозділі. Якщо подумки прибрати сучасні лісополоси, то з одного кургану видно інші в радіусі 30 км.

Під час розкопок біля села Кам'яного вдалося відкрити сім поховань, з яких два відносяться до явного часу, два -- катакомбних, два -- епохи пізньої бронзи, одне -- невизначеного часу. В першому була захоронена жінка-підліток, друге -- майже знищене інтенсивною оранкою, третє -- ямне. Могильну яму перекривали дві гранітні плити. Одна з них виявилась розпиляною впродовж, старанно оброблена з однієї сторони. Один боковий край її від середини і до краю ставав все тоншим. Ще в давнину відпиляна частина плити з обробленим у вигляді правого плеча краєм. Ліве плече довжиною 0,43 м збереглося. Сама могильна яма розмірами 1,78x0,98 м. Дно ями покрите слідами трав'яної підстилки, в засипці виявлені сліди вкраплень червоної вохри. В ній захоронений дорослий чоловік. Захоронення п'ятої ями -- дитяче. В ногах дитини було знайдено невеликий кусочок червоної вохри і ліпна глиняна посудина яйцевидної форми. Висотою 16,5 см.

В II тис. до н. є. населення району було досить багатолюдним і строкатим за своїм складом. Крім скотарів ямної культури тут мешкали скотарські племена катакомбної культури, могильні поховання яких виявлені біля сіл Новорозанівка та Софіївка, найбільш численними були скотарсько-землеробські племена епохи пізньої бронзи. Залишені ними скарби свідчать про виникнення у родовій общині майнової нерівності, початок розкладу первіснообщинного ладу.

Кінні воїни-кіммерійці, які населяли степи у VIII ст. до н. є. мали на озброєнні залізну зброю. У VII ст. до н. р. кіммерійців витіснили скотарські племена скіфів, що прийшли із степів Євразії. Скіфський період -- яскрава доба в історії нашої країни тривала близько п'яти століть (УИ-ІП ст. до н. є.). Поховання скіфів-орачів не відзначаються багатством. Серед них виділяється поховання скіфського воїна біля села Новорозанівки. Знявши насип археологи виявили на поверхні сліди ритуальних вогнищ і лише одну могилу розміром 2x1,80 м. Це дуже цікаво. Адже здебільшого під одним курганом знаходиться декілька десятків могил. А коли дісталися до дна могили, то біля південної стіни побачили поховання скіфського воїна в повному обладунку. Кістяк лежав на розісланому залізному лускатому панцирі зшитому з прямокутних видовжених пластин. У верхній частині кожної такої пластини-луски були дірочки, крізь які протягувались ремінці для закріплення їх на шкіряній основі. Пластини були нашиті на основу рядами. Таким чином, утворювалась міцна броня, яка не заважала під час рухів. Нижче лежали своєрідні металеві штани, виготовлені із залізних лусочок, але меншого розміру, ніж на панцирі. Біля голови -- шолом з навушниками, також з металевих пластин-лусок, під ногами -- залізні поніжжя. Воїна підперізував бойовий пояс, тонкі бронзові пластини якого щільно прилягали одна до одної і кріпилися на шкіряній основі (від неї збереглися лише окремі шматочки). До пояса були прив'язані меч і дерев'яний сагайдак, оздоблені бронзовою бляхою із зображенням швидконогого оленя. Сагайдак наповнений стрілами (близько 200). На панцирі лежали вістря до списів. З правого боку від небіжчика знайшли рештки коня і залізний ніж з кістяною рукояткою. Це був вперше відкритий для науки повний набір захисного обладунку скіфського воїна. Завдяки знахідці перед нами постав у повному вигляді образ давнього воїна, колишнього мешканця наших степів. До цього часу він був відомий лише з художніх виробів античних майстрів, знайдених в курганах скіфських царів на території України. Відкриття допомагає вивчити важливу сторінку життя скіфського населення, пов'язану з війнами.

Надзвичайно цікавим під час розкопок біля села Кам'яного виявився курган №3. Задернований 20 м в діаметрі і висотою 1,6 м, в його полах просліджувалась кам'яна конструкція. Округлий насип споруджений в один прийом, очевидно, з чорнозему насипів розташованих рядом курганів. В складі насипу виявлений кам'яний панцир або купольна гробниця з діаметром 7,8 м і кам'яний кромлех, який обрамляв земляний насип кургану завширшки від 1 до 1,6 м. В кургані скіфське колективне захоронення здійснене в катакомбі з послідуючим підзахороненням через другу вхідну яму. Біля каменів панцера впущене сарматське поховання. В районі другої вхідної ями -- грабіжницький вхід. Панцир і кромлех складений з гранітних валунів та вапняних каменів, зібраних на берегах Інгулу та по балках. Біля грабіжницького лазу -- впускне дитяче захоронення. В ногах скелета лежала на боку ліпна чашечка, біля черепа зібрано 33 бусинки виготовлених з єгипетської пасти, далі дві посудини.

Десь у І ст. до н. є. на наших землях оселилися сарматські племена, в цей час і відбулось поховання сарматського підлітка в насипу кургану. Ті хто ховав намагались задарма збагатитись.

Розкопки здійснювались так, що після їх завершення частина кам'яної споруди залишилась, наше завдання -- зберегти цю чудову архітектурну споруду, як пам'ятку давніх часів. В ІІ-ІУ ст. до н. є. землі були заселені ранньослов'янськими племенами черняхівської культури.

Навіть виявлені кургани досліджуються надто повільно. Ще в 1897 році Г.Л. Скадовський писав: «Простоявши століття і тисячоліття на цілинних степах недоторканими, за останнє століття під впливом швидкого заселення краю і щорічного збільшення заорювання швидко зменшуються за розмірами і так само швидко знищуються на наших очах під впливом дії плуга, як швидко тане зимовий сніг від теплого весняного вітру. Кургани, що зникають, становлять більшість наших курганів, незабаром зникнуть вони з обличчя землі і наука назавжди втратить з них матеріал для своїх досліджень і висновків». Якщо говорити про сьогодні -- то більшість курганів зникло назавжди, -- тільки досвідчений археолог за світлою плямою на ріллі іноді може визначити, що тут колись стояла могила.

2. Заселення району

Розвиток в умовах розвитку капіталізму (друга половина 18 ст. -- 19О4р.). Х-ХШ ст. наші землі знаходились в руках кочівників. Тривалий час через їх набіги вони були майже безлюдними. Порослі високою незайманою травою степи перерізав повноводний Інгул та кілька його невеликих приток -- Стовпова впадала в Інгул, тут згодом виникло село Розанівка, Куца -- біля Улянівки, Горожена -- відводила води з Нового Бугу і Загальної Користі через Петрівку, Єфремівку, Антонівку, Березівка, Сагайдак. На сірих гранітних берегах Інгулу росли кущі шипшини, терену, глоду, комишів. Глушина була непрохідна. Подекуди селились люди -- втікачі від панів, з татарської неволі, гайдамаки, запорожці. Жили вільно, ховались в глибоких балках та побіля річок. Господарства не заводили, адже в любий час їх могли впіймати. Рили землянки, ловили зайців та лисиць, косуль, рибу, тим і жили.

В 18 ст., після приєднання земель до Російської імперії, край знову почав заселятися. В 1764 році царським урядом був прийнятий «План про роздачу у Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення», який визначав напрями аграрної політики держави, порядок і норма наділення землею. Згідно плану «всякого звання люди» могли одержувати землі у спадкове володіння при умові заселення їх за свій рахунок протягом трьох років. Визначена гранична норма володіння дорівнювала 1440 десятинам. У 80-ті роки для поміщиків визначився новий обсяг помістя 1,5-12 тис. десятин. «Люди всякого звання» могли одержати 26-30 десятин при умові, якщо вони погоджувалися стати військовослужбовцями або поселенцями. Згодом ці розміри збільшились до 60 десятин.

Історія району є досить типовою для розвитку півдня України. Вона знайшла певне відображення і в самих назвах міста та сіл, які виникали в декілька етапів.

Найстарішими селами району є Баратівка, Улянівка, Софіївка, Новополтавка.

Баратівка заснована ще в 17 ст. Першим поселенцем тут був Остап Бесараб. Пізніше за подвиги у Вітчизняній війні дісталися ці землі майору російської армії, нагородженому орденом князя Володимира і золотою шпагою, Павлу Баратову. В селі на кладовищі стоять уламки старих кам'яних хрестів. На одному з них напис: «Раб божий Йван Спивак помер марта 24 дня 1107 р.». Якщо навіть припустити що стерта частина сімки, то все рівно це вказує на наявність існування села на початку 18 ст. З кінця 18 ст. в південні степи почали прибувати переселенці з Центральної Європи переважно з німецьких дер-жав-князівств. Російський уряд брав на себе всі витрати, забезпечував харчування у дорозі. Німецькі колоністи на 10 років звільнялись від усіх податків, земельних повинностей, рекрутських наборів і постоїв. їм гарантувалася свобода віросповідання. Кожна сім'я одержувала по 60 десятин землі у вічне і спадкове володіння.

В 1790 році євреї, переселенці з Курляндії, заснували колонію Новополтавку. Разом з євреями поселяли німців (120 сімей євреїв, 10 сімей німців), з тим, щоб вони вчили євреїв господарювати. Німці селились окремо -- німецька вулиця, а євреї окремо -- три вулиці. В балці загатили два ставки: німецький, а вище -- єврейський. Пізніше в північно-східній частині балки німець Канський зробив ще один ставок і заснував свою економію. За переписом 1859 р. в колонії було 1568 жителів, 2 єврейських молитовних будинки, за переписом 1897 року жителів -- 2200, майже виключно євреїв, молитовний дім, крамниця. В 1905-1910 роках була відкрита сироварня. До 1861 року єврейські сім'ї мали наділи по 40 десятин землі, а німецькі по 80 десятин. Частина єврейського населення займалася торгівлею. Ісаак Гіммельбарб мав промтоварний магазин і магазин сільгоспзнарядь. П'ять братів Лівенштейн були гільдійськими купцями, мали свої магазини, млини вітровий і паровий. В 1911 році заснована німецька колонія Нейфельд (Єфремівка). Німці мали по 40 десятин землі, використовували найману працю українських батраків.

В самому кінці 18 ст. родючі землі понад берегом Інгулу зайняв поміщик Розов, а незабаром навколо його помістя з числа переселенців з Курської губернії виникло село Розанівка. Після реформи 1861 року село і землі переходять до рук поручика Григорія Андрійовича Кабузана. В середині 70 років було насаджено сад по правому березі ріки Інгул, трохи нижче села Розанівка. За духовним заповітом у 1863 році сад переходить у спадщину брату поручика -- Степану Андрійовичу, який жив у Миколаєві, а влітку наїжджав в Розанівку.

В кінці століття сад орендує купець з Нового Бугу І.М. Рябчук, а згодом він стає власником саду. Площа саду разом з поливним городом і виноградником становила 15 га. В ньому росли фруктові дерева всіх сортів, кизил, барбарис, ліщина, горіхи. Сад був розбитий на ділянки, красиві алеї. Частину врожаю продавали в Новому Бузі, а основну відправляли до Петербургу. Магазини Рябчука збереглися по вулиці Леніна -- навпроти міжрайгазу.

Поручик Григорій Іванов отримав від уряду землі біля села Базелеве. В 1832 році його дочка Анастасія одружилася з капітаном Володимиром Карачаном і отримала в придане 550 десятин землі і три сім'ї виміняних на породистих собак кріпосних. Вони заснували на землях при річці Стовпова село Карачанове. Після смерті поміщика воно стало називатись Миролюбівкою. У 1809 році виникає село Софіївка.

В 1863 році в долині річечки Стовпової виникає село Новогригорівка (Деркачеве). Згідно Уставної Грамоти викупляються сім'ї селян Олещенко, Батрак, Шиян, Демиденко. Поміщик Василь Григорович Іванов виділяє їм землю за милю від своєї економії. Наприкінці 80-х років Василь помирає і його земля в кількості 872 десятини переходить в руки Вольфа Якуба. По перепису 1896 року в селі налічувалось 100 душ. В економії 5 будинків і жило 56 душ. Вольф збудував молитовний будинок і цегельний завод.

За переписом 1896 року на хуторі біля млина Фельдзера був один будинок і проживало в ньому 25 чоловік, хутір називався Крупчатка, так як на млині мололи високоякісне борошно і називали його крупчаткою. Борошно відправляли в Одесу, Київ, Петербург. На хуторі був магазин, майстерня. В кінці 19 ст. млин взяли в оренду євреї і застрахували його на 25 тис. карбованців, а згодом його спалили, так як ремонт який потрібно було робити коштував дорожче.

Пізніше землю купив Олександр Михайлович Ушаков і в 1905 році збудував триповерховий млин, встановив водяні турбіни і парову машину, збудував дамбу. Біля млина був сад, двоповерхове приміщення, глибока криниця з джерельною водою.

В 1869 році виникло село Новохристофорівка. В 1878 році на місці села Новодмитрівка було три хати. В 80-х роках виникає село Новомихайлівка, в 1882 році переселенці з Курської губернії засновують село Новоюр'ївку.

В 1887 році переселенці з Єлисаветградського повіту Херсонської губернії заснували село Новомиколаївку. На перших порах селяни займалися в основному вівчарством. Основна частина землі належала поміщику підполковнику війська Донського Касперову, який дозволяв тут селитися втікачам. Землю здавав в оренду селянам.

В 1867 році землю скупляє і орендує Товій Фельдзман йому продали землю навколо Миролюбівки поміщик Ага, Федір Котел і та Григорій Кабузан. У Фельдзмана було

13чотири сина і він побудував для них економію у Кам'яному і дві у Миролюбівці. На зиму всі сини з батьками та сім'ями їхали до Херсона. В 1883 році тут уже проживало 211 чоловік, було 2 вітряні млини, кузня, піч для випалювання вапна, шинок єврея Мошка. У Фельдзмана було 4124 десятини землі, 14 тисяч овець, табуни коней, 270 волів. Вівці випасалися від Любовичків до Ольгополя, а щоосені отари гнали до Одеси. В кінці 19 ст. над селом пронеслась епідемія холери, під час якої вимерли майже всі діти до десятирічного віку. В 1899 році одна економія була продана з молотка. Купили її брати Лютц. Нові поміщики розорали землю і стали вирощувати пшеницю та розводити коней для армії, побудували над річкою млин. Восени в економії працювало до 300 найманих робітників.

Після 1861 року землі від містечка Ольгопіль до Інгулу (5 тисяч десятин) купує Ісидор Харлампійович Дурилін. Спочатку він ставить дачу на Інгулі, будує млин. Довкола заселяються десятинщики. Започаткував сад у заплаві річки на 6 десятинах, обгородив муром. Тут виникає хутір Пелагеївка (за ім'ям рано померлої дружини Ісидора Дуриліна). В 1875 році тут проживало 80 чоловік. Незабаром навпроти Пелагеївки на землях Семена Думановського будується декілька хат, виникає село Семенівка.

В 1890 році по духовному заповіту землі Дуриліна були поділені між синами. В Ольгополі зостався Василь, в Пелагеївці -- Андрій та Михайло, в Дудчино -- Олександр. Всі вони мали прекрасну освіту. Михайло -- колежський радник, жив у Житомирі та Києві, Василь збанкрутив після продажу пшениці та маку. Після смерті Андрія, щоб увіковічити пам'ять брата, жертвує 200 десятин землі на будівництво сільськогосподарського училища, а потім і всю економію за цією ж умовою. Михайло хотів щорічно відвідувати село, де поховані батьки, і в склепі церкви лежав прах його брата, хотів, щоб регулярно інформували про роботу училища і сільськогосподарську школу назвали іменем Андрія. Сад пожертвував для школи. В 1908 році він продав 277 десятин землі з економією жителям хутора Махну, Іваненку, Загоруйку, Остапенку, Щеглінському.

В кінці 19 ст. брати Дуриліни вирішили будувати церкву, а так як коштів не вистачало, продали землю по 2-3 десятину на виплату на 20 років селянам з Розанівки. Вони й заснували хутір Новорозанівка. Дванадцятикупольна церква і досі височить над Інгулом і є пам'ятником архітектури України початку 20 ст. Місце вибрали біля броду, через який безкінечними валками ішли обози з хлібом на залізничну станцію в Новий Буг, заробітчани -- на пошуки роботи. Деякий час шукали архітектора та майстрів, заготовляли матеріали. Будівництво розпочалося в 1898 році. Інженера-будівельника привезли з Німеччини, майстрів та художника -- з Росії. Камінь на будівництво возили з Громаклеї, стіни зводили з цегли, яку виготовляли в Новогригорівці. В ямах біля будівництв по декілька років гасилося вапно, яке використовували на розчин. У ями з вапном добавляли кістки худоби, а при будівництві ще й свинцевий порошок. Кахель завозили з-за кордону. Залізні вікна, огорожу, хрести виготовляли в Житомирі на власному заводі Михайла Дуриліна. Куполи частинами привозили залізницею, а потім волами -- в Пелагеївку. В хрести вмонтовані дзеркала, скло -- вітражне.

Коли сходило сонце -- здавалося що церква сяє. її було видно на декілька десятків кілометрів. Найважчий дзвін важив 85 пудів і 18 фунтів. Висота церкви 30 метрів, розмір 23x31 метрів. На дзвіницю вели литі збірні гвинтові східці. На другому поверсі обладнане місце для хорів. В підвалі зроблено сімейний склеп.

Керував роботою Андрій Дурилін, йому допомагали прикажчик Петро Котеля та керуючий Гурій Гончаренко. Після смерті Андрія в 1902 році будівництвом керував Михайло. Церкву будували вручну, без механізмів. Цеглу на гору носили в так званих «козах» -- заплічних корзинах по 10 штук. Церква була пофарбована в різні кольори, прикрашена карнизами, виступами. Поруч з церквою збудовані два приміщення -- церковно-приходська школа та будинок для церковної обслуги. Двір вимостили цеглою, обгородили литим парканом, посадили довкола сосни та клени.

Відкриття відбулося 19 серпня 1907 року. Для освячення запрошено 18 церковних осіб. Коли Федір Лашкул виніс хрест на дзвіницю, то всі скинулися грошима і обв'язали його з ніг до голови рушниками. Після освячення відбувся святковий обід, для чого з Миколаєва прибув вагон хліба, пива, вина, вирізали чимало худоби.

В 1884 році в балці Кам'яній поміщик Фельдзман збудував економію для сина. Звідси й пішла назва села Кам'яне. Спочатку побудували казарму і літній будинок, у 1889 році син, якому Фельдзер збудував економію продав її з аукціону Олександру Миколайовичу Ушакову, купцю з Миколаєва. Ушаков мав квартал будинків в Миколаєві на вулиці Радянській, дві економії біля сіл Дмитрівки та Троїцько-Сафонового, два рудники в Кривому Розі. Він енергійно забудовує економію і садить сад. Сіяв зернові і розводив коней та скуповував крадених для рудників. В саду були влаштовані оранжереї, багато квітів, ходили павичі. Всі рослини поливалися водою з верхнього ставка. Ажурний місток висів над водою і з'єднував півострів з материком, де жив поміщик.

Перше поселення на території міста виникло більше 200 років тому. Тут, понад глибокою балкою порослою комишами, десь на початку другої половини 18 ст. вибрав місце для свого зимівника запорізький козак Якоб Куций. Очевидно від нього дістала назву балка та річка, яка по ній протікала і саме поселення. Про це свідчить такий запис в «Историко-хронологическом описаний церквей епархии Херсонской и Таврической» 1848 року... «1816 год село Новопавловка... Прежде Куцая Балка, по имени запорожца Якобы Куцы, имевшего здесь при балке свою оседлость».

В іншому документі Новий Буг (тоді Новопавлівка) відноситься до тих 32 населених пунктів півдня України, які існували «еще до водворения здесь русского владычества», тобто до 1774 року.

В «Полном географическом описаний нашего отечества» Семенов-Тяньшанський датує виникнення Нового Бугу 18 ст.

Навколо зимівника Якоби Куцого поступово почали з'являтись хутори, на яких осідали біглі селяни з Полтавської, Чернігівської, Курської губерній, Молдавії В 1798 році це місце значилось на карті адміністративного поділу півдня Російської імперії, як ділянка казенної землі за №190, де було нанесено поселення Куца Балка, «Порожняя, Казенная. Земли 500 десятин недоудобной. Простирается от правого берега речки Висунь через вершины речки Доброй, оврага Куцого до левого берега речки Ингула»

В 1803 році поселення, які виникли навколо Куцої Балки злилися в одне село, яке почало називатись Семенівкою. На честь одного із знатних поселян Семена Довбні. В 1810 році заможний поселянин села Петрівки Олександрійського повіту Павло Тріска звернувся до Херсонського губернатора з проханням дозволити йому з сімейством з восьми душ і викликаними ним з Малоросії товаришам в кількості 119 душ влаштувати де-небудь садибу. Губернатор Ришельє відвів для нового поселення 23 тисячі десятин казенної землі від балки Куцої до лівого берега Інгулу. Новостворене поселення швидко росло, об'єдналося з Семенівкою і в честь Павла Тріски стало називатись Новопавлівкою. Через три роки тут налічувалось 1448 душ обох статей.

По «Плану» в кожне поселення разом з козаками направлялась приблизно така ж кількість великоросійських казенних селян-однодворців. Згідно даних ревізії, проведеній в 1815 році в Новопавлівці проживало однодворців 277 душ, малоросійських козаків -- 464, поселян -- 65, а всього 2088 душ. За рік кількість населення збільшилась на 600 чоловік.

Враховуючи значний приплив населення уряд збільшив у 1820 році кількість землі для новопавлівців до 37 тисяч десятин. В 1816 році в поселенні була побудована кам'яна церква в честь Пресвятої Богородиці. До спорудження церкви був молитовний будинок.

Від початку Руського ставка до Інгулу вся Куца Балка нагадувала величезну гілку дерева. Від неї ішли на боки балки, по яких в річку бігли струмочки, котрі згодом стали великими ставками. Навколо них і селилися поселяни. Від них і виникали назви ставків, кутків, вулиць. Влітку річка ледве дзюркотіла серед комишів, а по весні розливалася, зносячи загачені греблі, замулювала береги. Коли на чистий аркуш покласти долоню лівої руки, розчепірити пальці і обвести, то вималюється ставкова мережа Куцої Балки. Мізинець -- Вірчина балка, хоча в ній ставу не було, але вона давала людям солодку воду із криниці, що звалася Вірчиною за іменем Вірка, який вирив криницю. Безіменний палець -- Велика балка, Чумаків став. Середульший палець -- це головне русло Куцої балки. Тут утворилися п'ять ставків: Руський ставок, бо селились біля нього в основному селяни з Курської губернії, Базарний, Кудлин, Безим'яний, Щурів. Вказівний -- по ньому два водозборища: Казьонний і Малчин. Казьонний став, а попутно появилося і Казенне кладовище загатили наприкінці 18 ст. Тут в державних «казенних» будинках, схожих на казарми мешкали казенні поселяни.

Нижче Казенного ставу лежить Малчин, за іменем єврейки Малки, яка тримала неподалік корчму. Про неї говорили: «От подужав Малчину гребельку ногами, а назад полізу рачки через Малчин ставочок». За переказами саме цією греблею проїжджав Володимир Даль, автор «Толкового словаря живого великорусского языка», коли прямував з Миколаєва до Петербургу.

Базарний став з'явився, коли Новий Буг став чималим поселенням і виникла потреба в чималому майдані для базару. Тоді довелося перетнути глибочезну балку, щоб влаштувати переправу. Вказівний -- теж балка, а в ній Сербин ставок.

Заселення майбутнього Нового Бугу почалося з пониззя, про що свідчать старі кладовища, які з'являлися по мірі заселення. Там, де закінчується Низ, було найстаріше кладовище. Друге, утворене пізніше посередині Низу. Третє -- на сьомій сотні (колишні «Бабачки»), територія ПОП «Лан». Поселення складалося з кількох виселків, хуторів 17та кутів. Тодішні поселення -- це непримітні землянки в диких чагарниках, по урочищах і яругах. Для будівництва використовували землю та маслинові слижі.

До 30-х років 19 ст. населення займалося в основному тваринництвом: розведенням овець, великої рогатої худоби та інших домашніх тварин. При наявності вільних земельних масивів воно вимагало менших зусиль і технічних пристосувань. Одночасно швидше і легше забезпечувало потреби у харчуванні, одязі, взутті. Велика рогата худоба була основною тягловою силою і традиційним предметом збуту. З 20-х років стало інтенсивно розвиватися виробництво хліба. Часто повторювались неврожаї через посуху. З 1799 року по 1856 рік посуха зареєстрована на Херсонщині 21 раз.

В 1803 році царський уряд відновив Бузьке військо, щоб мати прикордонну сторожу, яка б утримувала себе за власні кошти, а також для використання його як поліційної сили для підтримання порядку в Новоросійському краю. За козаками зберігалися раніше надані їм земельні угіддя. Але в зв'язку з ростом населення, розмір душового земельного наділу невпинно скорочувався. Рядове козацтво терпіло від утисків військового начальства. В квітні 1817 року Олександр І видав указ «Об исключении всего округа поселения Бугского войска из губернаторского и поступление оного в непосредственное военное управление». Почали утворюватися військові поселення, що ще більше погіршило становище козацтва. Центром їх в Херсонській губернії стало місто Вознесенськ, де розташувався штаб поселень Бузької Уланської дивізії.

Указом царя від 6 грудня 1828 року до складу військових поселень було віднесено і Новопавлівку, на її території розмістився третій полк Бузької Уланської дивізії зі штабом, а жителі стали називатися військовими поселянами. В історії Росії ці поселення відомі як «аракчеєвські», які знаменували собою нещадний режим військової муштри та дисципліни, жорстокої експлуатації, з найсуворішою регламентацією до найменших дрібниць службового, виробничого, господарського життя і побуту.

Царський указ від 2 квітня 1832 року гласив : «Государь император высочайше повелевать соизволил: селения, занимаемые полковыми штабами именовать впредь... в округе 3 Уланской дивизии село Новопавловка -- село Новый Буг». Так назви населеного пункту послідовно відображають його 200-літню історію. З введенням військових порядків поселення стало розростатись, забудовуватись і розвиватися за специфікою військового поселення. Ліворуч Куцої балки на площі виникли громіздкі капітально збудовані кам'яні казарми Уланського полку (старе дворище технікуму), а на прилеглій площі проводились стройові заняття. В 1847 році тут існувало 643 двори, будинки для приїжджих начальників, для офіцерів та полкового командира, школа трубачів, каноністів, госпіталь, гауптвахта, полковий цейхгауз, манеж, чотири взводні конюшні, два хлібних магазини, церква. В 1840 році в Новий Буг було переведено значну кількість військових поселень з Київського та Подільського поселень, а в 1847 році після придушення польського повстання -- із Польщі. Уланські полки приймали участь у військових походах, придушенні революції в Угорщині.

Відслуживши 20-річний строк улани, звичайно, обзаводились сім'ями та господарством і залишались тут на постійне життя. Оскільки військо складалося із сотень (стройова одиниця Уланського полку), то й поселялися вони окремими сотнями. Відтоді заселення Нового Бугу велося не з Низу, а з гори. Так з верхів'я Куцої балки по ліву сторону навколо Руського і Базарного ставу розселилися перша, друга сотні, четверта -- біля Казенного, третя -- по правій стороні, п'ята, шоста і сьома -- по правій стороні балки біля Кудлиного, Чумакового і Безіменного, наступний строк утворив восьму сотню, яка розселилась по обох сторонах балки нижче Малчиного ставу і весь Низ аж до цегельно-черепичного заводу.

Так ще на початку 19 ст. оформилося поселення в довжину понад Куцою балкою, що зумовила його розтягнутість в довжину до семи кілометрів і розкиданість, що помітно і тепер. Дальше розселення в ширину відбувалось за рахунок нових поселенців і переселенців. Назви колишніх сотень збереглися ще й тепер, хоча давно втратили своє адміністративне значення. Про них ще можна почути від старих людей.

З часу утворення військового поселення докорінним чином змінився характер праці, побуту і самого життя новобужан. У відповідності з «Положенням про військове поселення регулярної кавалерії» все населення було взяте на особистий облік і розділене по різних категоріях. Так звані «хазяї» і їх помічники повинні були займатися господарством, «зберігаючи, властиву їм побудову і дисципліну». Ті, що не мали господарства і були придатні до військової служби, значилися в резерві, а потім в діючих ескадронах. Нездатні до військової служби теж призначалися в спеціальні підрозділи інвалідів для виконання посильних робіт. Хлопчики з 11-річного віку ставали «військовими каноністами» і пройшовши спеціальну військову підготовку поповнювали ряди резервних і діючих військових підрозділів. Всіх військових поселян примушували безкоштовно працювати три дні на тиждень «на казну», а хазяї та їх помічники повинні були годувати та утримувати «нижчих чинів», призначених до них на постій. Згодом і каноністи були відпущені з казарм у свої сім'ї, де повністю утримувалися за рахунок батьків. І лише відслуживши государю 20 років, улан обзаводився сім'єю, господарством і осідав на постійне місце проживання. Каторжні умови 20-річної служби і жорстокої експлуатації приводили до розорення військових поселень, відсутність чоловіків зумовлювало занепад господарств.

Царський уряд, впевнившись, що військові поселення не справдили ні економічних, ні політичних сподівань в 1857 році прийняв рішення про їх ліквідацію і перетворення в так звані «південні поселення». Жителі поселення (2557 душ чоловічої статі) переведені на положення державних селян і одержали по 9,25 десятин землі. Остання земля була віддана в приватну власність офіцерам-дворянам, які заснували тут свої маєтки. Начальниками волостей залишилися ті ж самі офіцери, що й при військових поселеннях. Під їх керівництвом діяла волосна управа. Обов'язкові відробітки на казну замінені тепер оброчними і подушними податками. Замість суворої військової дисципліни встановлена розгалужена система взаємного нагляду і кругової поруки по сотнях. Становище населення дещо змінилося, але не покращилося.

В 1860 році Новий Буг став офіційно іменуватися містечком. На той час тут в 787 дворах проживало 5381 чоловік нараховувалось 70 млинів і олійниць, де використовувалась наймана праця. Селяни, незадоволені безземеллям, тяжким оброком, безправ'ям піднімалися на боротьбу. Але їх виступи носили стихійний характер і швидко подавлювались самодержавством.

Важливим етапом в соціально-економічному розвитку краю стала селянська реформа 1861 року, що скасувала кріпосне право. Сподіваючись на волю і краще життя жителі Нового Бугу з величезною радістю зустріли звістку про реформу. Т. Синько так записав розповідь своєї бабусі про цей день: «Маніфест прочитали біля церкви. Після цього в церкві відправили молебень, а потім на ярмарковій площі влаштували свято. Закопали високі стовпи, поприкрашували їх різнокольоровими стрічками. Тих, хто найшвидше долізе на верх частували цукерками, панським печивом, тютюном. Були різні ігри, водили хороводи, стояли барила з горілкою. А через кілька днів, коли пан Юніков повертався увечері додому (він був надзвичайно злим і постійно знущався з людей), хтось кинув його в ополонку під лід. У кількох поміщиків та козацьких старшин підпалили садиби».

За реформою кріпосні селяни, які складали біля третини всього населення, отримали особисту волю. Але були пограбовані поміщиками, що зменшили земельні наділи, якими до реформи користувалися селяни. Висока родючість землі зумовлювала те, що «відрізки» іноді становили до 50%. Поміщики залишали за собою кращі землі, селянам заборонялося користуватися пасовиськами, лісами, луками, водопоями, надрами землі.

У малоземельних селян повсюди податки перевищували прибутковість землі. Далеко не всі селяни одержували наділи, частина залишалась тимчасово зобов'язаними і продовжували відбувати панщину і платити податки. Більше 16 тисяч десятин землі залишилось в руках поміщиків, 200 десятин прирізала собі церква, громадські угіддя селян складали всього 617 десятин. Згідно закону від 24 листопада 1866 року про поземельний устрій державних селян жителі Нового Бугу зберегли за собою всі землі, які знаходились в їх користуванні. За ними закріпили 22 тисячі орної землі та сінокосів. За цю землю селяни повинні були платити державний оброчний податок. В 1886 році їх перевили на обов'язковий викуп. Викупні платежі перевищували оброчний податок на 45%.

В другій половині 19 ст. розвиток капіталістичних відносин в сільському господарстві значно прискорився. П'ять місцевих поміщиків, шість німців-колоністів і 65 заможних селян в 80-х роках зосередили в своїх руках більше 10 тисяч десятин землі і 70% худоби. Вони розширювали посіви зернових, отримували величезні прибутки. Капіталістичні господарства відчували потребу в робочій силі, що зумовило виникнення в Новому Бузі ринку найму робочої сили. Сюди приходили з віддалених губерній центральної Росії, України, Молдавії. Лише за два весняно-літніх місяці 1898 року через містечко пройшло 3930 чоловік, які направлялися у пошуках заробітку у Миколаїв, Херсон, Кривий Ріг. Багато залишалось батрачити в Новому Бузі і селах волості. В 1887 році на 1551 селянських господарств Нового Бугу припадали ті ж 22 тисячі десятин землі. Середній урожай зернових не перевищував 30-35 пудів з десятини.

Біля третини селянських господарств не мало коней, їх господарі вимушені були батрачити. Денний заробіток становив для чоловіка 40 коп., для жінки -- 24, а підлітка -- 17.

В 1872-1878 роках поблизу Нового Бугу велось будівництво залізничної дороги Знаменка -- Миколаїв, побудована залізнична станція. Волость щодня посилала на будівництво залізниці понад 100-150 жителів. Тяжка праця, високі денні норми нерідко забирали людські життя. Ті, хто не виконував норм піддавалися тілесному покаранню. Дорога збудована потом і кров'ю робітників.

Приміщення станції збереглося до сьогоднішнього дня. З вводом станції в дію виросло і саме містечко, стало важливим хлібним і торговим центром. Річний вантажообіг залізничної станції зріз до 4 млн. пудів хліба.

Значний розвиток одержали дрібні промисли, виготовлення предметів домашнього вжитку. В кінці 19 ст. в містечку нараховувалось 86 кустарних підприємств, 33 хлібних склади, 52 лавки, в тому числі 7 винних і пивних, щотижня проводились великі базари, а п'ять разів на рік -- ярмарки. В містечку проживало багато ремісників, торговців, міщан та службовців, інтелігенція. В 1905 році налічувалось 18 теслярів, 16 кравців, 17 ковалів, понад 30 шевців, бондарів та інші ремісники. Відкривались перевалочні пункти по закупці і продажу сировини. Функціонувало кредитне товариство, в якому налічувалось 1600 членів.

В 1860-1870 роках науковими лісівниками насаджено Чабанський ліс на 457 гектарах, який став домівкою для багатьох рідкісних звірів та птахів нашого краю. Ліс зберігся до сьогоднішнього дня і являється пам'ятником природи. Приблизно в той же час висаджується на 12 га ліс Грушковатий, що поблизу Баратівки. На початку 20 ст. Новий Буг являв собою досить впорядковане містечко. Тут було 2727 дворів, 20220 мешканців, 4 церкви, 2 синагоги, 8 шкіл, 3 аптеки, земська лікарня, учительська семінарія, метеорологічна станція, дві парові машини, два заводи шипучих вод, різні склади та магазини. В центрі містечка з'явилися двоповерхові будинки з великими спеціалізованими магазинами, відкрита приватна типографія, фотографії, кінематограф.

На кошти купця І.М. Рябчука була побудована дорога з Нового Бугу до залізничної станції довжиною 5 верств. Коли наставала негода, то Рябчук виставляв охоронців з числа черкесів, щоб багатих купців, які не дали кошти на будівництво зганяли з бруківки просто в болото.

В 1859 році відкривається перша в Новому Бузі церковноприходська школа, де навчалось 15 дітей. Школа знаходилась разом з церквою поблизу сучасного готелю. В ній навчалися лише хлопчики -- діти поміщиків, промисловців, торговців. Основними предметами були Закон божий, церковний спів, історія створення світу та ін. Вчителями були церковнослужителі, шкільні програми розраховані тільки на навчання дітей елементарній грамоті і письму. Через три роки її реорганізували у двокласну міністерську школу з недільними курсами для дорослих. В 1875 році в школі навчалось 111 хлопчиків і сім дівчаток. В 1868 році в газеті «Николаевский вестник» вчитель єдиної в Новому Бузі школі, в якій навчалось 69 хлопчиків і 13 дівчаток писав: «Чи почує мій голос земство, чи ні, в усякому разі я певен, що достатки школи з переведенням її у ведення земства поліпшаться і у матеріальному, і в моральному відношеннях. Скажу прямо і за себе, що хоч благородна і чесна праця педагога, але винагорода за цю працю замала». Заробітна плата вчителя складала 120 карбованців. Діти відвідували школу погано. Одні далеко жили, а інших -- через роботу не пускали батьки. На початку 20 ст. в містечку діяло 4 земських і 4 церковно-приходські школи на 400 місць. В 1911 році кількість місць виросла до 850, але й тоді навчанням було охоплено лише 10 процентів дітей шкільного віку. Навіть початкову освіту могли отримати лише діти заможних селян. Школи зачасти тулилися у непридатних приміщеннях і, нерідко, утримувалися за кошти самих батьків. Учні здебільшого ходили до школи з одним зошитом та саморобною ручкою, наочних посібників не було. Іноді вчителями були сільські писарі, дяки, відставні солдати. Українська мова в школах була заборонена.

Поступово відкривалися школи і на селах. В кінці 19 ст. в селі Миролюбівці вчителем був відставний солдат Омелько. Тим часом люди просили поміщика Федора Люца виділити земельну ділянку під шкільну садибу і в 1905 році відкрилась нова школа. А вчителі Ф.Г. Зима та В. Баранецький закінчили Новобузьку семінарію. В 1908 році в школі вже навчалося 72 дітей. В цей же період відкривається церковно-приходська школа в селі Розанівці. В 1905 році було збудовано нову школу на 4 класи. На початку 20 ст. засновано школу з трьома класами в Ново-полтавці. Працював один учитель в три зміни. Євреї і німці вчились на російській мові. Школа розміщалась в одному приміщенні з канцелярією шульца (старости) та урядника. В 1909 році відкрито школу в Новодмитрівці, в 1904 -- в Пелагеївці.

В 1872 році земство відкрило в містечку ремісниче училище з шевським і столярним відділеннями, а пізніше навчали машиністів і слюсарів по ремонту сільськогосподарської техніки. В 1905 році багатий купець Рябчук пожертвував гроші для розширення матеріальної бази цих класів.

З метою підготовки кваліфікованих вчителів 6 грудня 1874 року в містечку відкрилась вчительська семінарія. її першим директором став вихованець Рішельєвського ліцею Щерецький В.Ф. Архівні документи свідчать, що його енергії і турботам семінарія зобов'язана своїм влаштуванням. Новостворена гімназія розмістилась в шести одноповерхових кам'яних спорудах колишнього військового шпиталю. Засоби на утримання семінарії складались з державних асигнувань та попечительської діяльності. Почесний попечитель щорічно вносив близько 1000 крб. Попечителями були також багаті купці 1-ої гільдії Агарков і Клейменов. В січні 1874 року на сході жителі містечка вирішили передати в семінарію безкоштовно близько 5 десятин землі.