Збройна боротьба продовжувалась фактично до 1923 року. Велике значення в боротьбі з бандитизмом відігравала рота ЧОП, зареєстрована 21 травня 1922 року з особовим складом 91 чоловік і 21 кандидат, в тому числі 54 комсомольця. 2 жовтня 1922 року банда Свіща здійснила напад на Новополтавку, протягом години була розігнана членами комнезаму і відступила в сторону Новосергіївки. ЗО жовтня в селі знову з'явилися два озброєні вершники, захопивши жителя Бичова і загрожуючи зброєю, допитували про кількість комуністів, членів комнезаме, та чисельність військ. Після допиту відрубали ніс, порубали шию і покинули.

Наприкінці 1923 року під час однієї з винищувальних операцій проти загону Іванова сам отаман Іванов був вбитий, понад 50 чоловік заарештовано, решта -- розсіялись. На території району з бандитизмом було покінчено.

4. Міжвоєнні часи (1921--червень 1941р.)

Війна розорила господарство країни, довела до крайнього виснаження. В умовах серйозних економічних і політичних труднощів приступили трудящі до відбудови народного господарства. Різко зменшились врожаї і поголів'я худоби, не вистачало продуктів і промислових товарів, в місті зруйновані хлібні склади, млин, цегельно-черепичний завод, ряд адміністративних і житлових будинків. Гуляв голод, висипний тиф та холера. Становище ще більше загострилося внаслідок посухи 1921-1922 років та політики воєнного комунізму.

З метою надання допомоги продуктами голодуючим було створено комітет, який організовував вилучення церковних цінностей, установив контроль за розподілом продуктів, відкрив їдальню, вів боротьбу зі спекуляцією. Важливу роль у відбудові народного господарства, наведенні порядку в населених пунктах та підвищенню активності селян зіграли суботники та недільники, які проводились за ініціативи комсомольців. Відремонтували хлібні склади і перетворили їх на механічні майстерні по ремонту сільгоспінвентарю. Пустили в хід млн., цегельно-черепичний та шкіряний заводи, на вулиці Куйбишева, навпроти банку «Україна» висадили сквер, вимостили перші тротуари. Колишній семінарський сад впорядкували і перетворили на місце відпочинку. Значну роботу по відновленню місцевої промисловості проводив організований 1 травня 1922 року волосний союз харчовиків «Харчосмак», який об'єднував понад 100 чоловік.

З 1 по 8 січня 1921 року в містечку проводиться «Тиждень дитини», наводиться порядок в школах, пригатах, дитячих будинках. В липні 1921 року пленум Новобузького виконкому заслухав директора будинку дитини про відкриття з 15 липня дитячих ясел на 18 дітей. Через два місяці відбулася конференція громадян району, де були поставлені конкретні завдання по налагодженню господарства, роботи комітетів взаємодопомоги.

На селі в ході відбудови широкого розмаху набрав об'єднавчий рух малоземельних селян. Утворюються дрібні сільгоспартілі. Перші сільгосптовариства виникли в грудні 1921 року.

Приклад по Новополтавці:

· серпня 1920 року -- організовано комітет незаможних селян;

· 31 грудня -- затверджено статут сільгосптовариства по спільному обробітку землі «Гігієна», в якому 12 членів, 108 десятин землі та Новополтавка -- 8 членів, 76 десятин землі;

· 30 червня 1921 року -- затверджено статут товариства по спільному обробітку землі «Винсад» -- 10 членів, 108 десятин землі. Товариство займалось городництвом і полеводством;

· 1 січня 1922 року -- товариство по спільному обробітку землі «Восход», 28 членів, 310,5 десятин землі;

· 10 лютого 1922 року -- товариства по спільному обробітку землі «Фруктовий сад» і «Шампунь»;

· 20 вересня 1922 року -- товариство по спільному обробітку землі «Здоров'я» -- 17 членів, 103,5 десятин землі та «Зоря», 12 членів, 101 десятина землі.

· На вересень 1922 року в Новополтавці існувало дві кооперативні організації і єдине споживче товариство в складі 250 членів, з них -- 150 незаможних і сільськогосподарське товариство в складі 350 членів, з них 300 незаможних.

· лютого 1923 року -- сільгоспартіль «5-ті роковини Жовтня», 11 членів, 123 десятини землі;

· 1924 рік -- артіль «Ленінсфен» -- 7 сімей, 57 десятин землі. В артілі було 5 коней, 3 корови, плуг і два фургона;

· грудня 1925 року -- Новополтавське товариство;

· 18 вересня 1926 року -- машинно-тракторне товариство імені Петровського;

· 25 вересня 1926 року -- машинно-тракторне товариство імені Дзержинського;

· жовтня 1926 року -- молочарне товариство;

· 23 жовтня 1926 року -- машинно-тракторне товариство «Незаможник».

В Новому Бузі в 1921 році створюються ТОЗи «Пам'ять Леніна», «Новобузький» та ін., які обслуговували по 10-15 господарств. В Новорозанівці 1923 року утворився ТОЗ «Дружня праця», в Кам'яному в 1922 році переселенці з Сибіру організували ТЗОЗ «Муравей-2», в 1925 році в Новохристофорівці 14 січня створюється товариство по спільному обробітку землі. В ньому було 222 десятини, трактор, молотарка, 15 коней і 14 корів.

До кінця 1925 року кооперацією в районі було охоплено 7 процентів селянських дворів, утворено 28 земельних громад, в т. ч. 10 сільгоспартілей і 10 сільськогосподарських товариств з кредитними функціями, державний племгосп «Справа виконкому». В 1924 році в районі було три трактори «Фордзон», в 1925 -- вже 32, причому 12 належали окремим групкам багатіїв.

В 1924-1925 роках середня урожайність зернових по району склала 20-23 пуди з десятини. Для власних потреб району не вистачало 168 тисяч пудів хліба. Виникла загроза голоду. Особливо великою вона була в Новопетрівці, Майорівці та ін. В зв'язку з цим була створена надзвичайна комісія по боротьбі з голодом, організована державна допомога, особливо дітям, серед яких влітку 1925 року було розподілено 3660 голпайків.

Районна організація комітету незаможних селян в 1925 році налічувала 4500 селян-бідняків. Вона відігравала значну роль в господарському і культурному будівництві на селі, дбала про розвиток кооперативного руху. В 1927 році вони були реорганізовані в добровільні громадські організації. Підвищувалась культура землеробства. В 1925 році за рішенням райкому партії та райвиконкому вперше проведено конкурс пару, в якому взяли участь 19 земельних товариств. Конкурс перетворився в свято пару, показав зацікавленість селян у заходах, їх бажання працювати. Активно велась робота по дальшому відновленню і розвитку народного господарства. В звітній доповіді голови Новобузької сільради за період з 1 травня по 1 вересня 1926 року Мороза вказується, що на території сільської ради є одна парова машина, два вітряка, чотири маслозаводи, новозбудований елеватор з сильними машинами для очистки і зберігання зерна і пристосуванням для динамо-машини, яка може дати електроосвітлення для частини населення. За 1926 рік по сільській раді народжень 57, смертей -- 33, шлюбу -- 18, розлучень -- 4.

В адміністративно-статистичній і промислово-економічній книзі «Одеська губернія» в акті для Новобузького району за 1923 рік зазначено, що в районі 53611 чоловік населення. В районному центрі 12208 душ, є три парові млини (по району 5), черепично-цегельний завод з максимальною продуктивністю 1 мільйон штук, працює на ньому 120 чоловік. В Новому Бузі є поштово-телеграфна станція, а в Явкино і Полтавці її відділення. В березні, травні, серпні, вересні і листопаді проводились 3-денні ярмарки -- Олексіївська, Вознесінська, Маковіївська, Різдво-Богородівська і Кузьми-Дем'янівська. Націоналізовані олійні заводи Броцького, Любарського та Познанського здали в оренду хазяям. В селі Костянтинівка 11 підприємливих мужиків склалися червонцями, купили устаткування і побудували олійницю. В 1924 році налічувалось 57 державних установ, 11 кооперативів, 4 орендних підприємства та 15 дрібних приватних підприємств.

7 серпня 1920 року -- організовано комітет незаможних селян;

31 грудня -- затверджено статут сільгосптовариства по спільному обробітку землі «Гігієна», в якому 12 членів, 108 десятин землі та Новополтавка -- 8 членів, 76 десятин землі;

30 червня 1921 року -- затверджено статут товариства по спільному обробітку землі «Винсад» -- 10 членів, 108 десятин землі. Товариство займалось городництвом і полеводством;

1 січня 1922 року -- товариство по спільному обробітку землі «Восход», 28 членів, 310,5 десятин землі;

10 лютого 1922 року -- товариства по спільному обробітку землі «Фруктовий сад» і «Шампунь»;

20 вересня 1922 року -- товариство по спільному обробітку землі «Здоров'я» -- 17 членів, 103,5 десятин землі та «Зоря», 12 членів, 101 десятина землі.

На вересень 1922 року в Новополтавці існувало дві кооперативні організації і єдине споживче товариство в складі 250 членів, з них -- 150 незаможних і сільськогосподарське товариство в складі 350 членів, з них 300 незаможних.

3 лютого 1923 року -- сільгоспартіль «5-ті роковини Жовтня», 11 членів, 123 десятини землі;

1924 рік -- артіль «Ленінсфен» -- 7 сімей, 57 десятин землі. В артілі було 5 коней, 3 корови, плуг і два фургона;

4 грудня 1925 року -- Новополтавське товариство;

18 вересня 1926 року -- машинно-тракторне товариство імені Петровського;

25 вересня 1926 року -- машинно-тракторне товариство імені Дзержинського;

2 жовтня 1926 року -- молочарне товариство;

23 жовтня 1926 року -- машинно-тракторне товариство «Незаможник».

8 Новому Бузі в 1921 році створюються ТОЗи «Пам'ять Леніна», «Новобузький» та ін., які обслуговували по 10-15 господарств. В Новорозанівці 1923 року утворився ТОЗ «Дружня праця», в Кам'яному в 1922 році переселенці з Сибіру організували ТЗОЗ «Муравей-2», в 1925 році в Новохристофорівці 14 січня створюється товариство по спільному обробітку землі. В ньому було 222 десятини, трактор, молотарка, 15 коней і 14 корів.

До кінця 1925 року кооперацією в районі було охоплено 7 процентів селянських дворів, утворено 28 земельних громад, в т. ч. 10 сільгоспартілей і 10 сільськогосподарських товариств з кредитними функціями, державний племгосп «Справа виконкому». В 1924 році в районі було три трактори «Фордзон», в 1925 -- вже 32, причому 12 належали окремим групкам багатіїв.

В 1924-1925 роках середня урожайність зернових по району склала 20-23 пуди з десятини. Для власних потреб району не вистачало 168 тисяч пудів хліба. Виникла загроза голоду. Особливо великою вона була в Ново-петрівці, Майорівці та ін. В зв'язку з цим була створена надзвичайна комісія по боротьбі з голодом, організована державна допомога, особливо дітям, серед яких влітку 1925 року було розподілено 3660 голпайків.

Районна організація комітету незаможних селян в 1925 році налічувала 4500 селян-бідняків. Вона відігравала значну роль в господарському і культурному будівництві на селі, дбала про розвиток кооперативного руху. В 1927 році вони були реорганізовані в добровільні громадські організації. Підвищувалась культура землеробства. В 1925 році за рішенням райкому партії та райвиконкому вперше проведено конкурс пару, в якому взяли участь 19 земельних товариств. Конкурс перетворився в свято пару, показав зацікавленість селян у заходах, їх бажання працювати. Активно велась робота по дальшому відновленню і розвитку народного господарства. В звітній доповіді голови Новобузької сільради за період з 1 травня по 1 вересня 1926 року Мороза вказується, що на території сільської ради є одна парова машина, два вітряка, чотири маслозаводи, новозбудований елеватор з сильними машинами для очистки і зберігання зерна і пристосуванням для динамо-машини, яка може дати електроосвітлення для частини населення. За 1926 рік по сільській раді народжень 57, смертей -- 33, шлюбу -- 18, розлучень -- 4.

В адміністративно-статистичній і промислово-економічній книзі «Одеська губернія» в акті для Новобузького району за 1923 рік зазначено, що в районі 53611 чоловік населення. В районному центрі 12208 душ, є три парові млини (по району 5), черепично-цегельний завод з максимальною продуктивністю 1 мільйон штук, працює на ньому 120 чоловік.

В Новому Бузі є поштово-телеграфна станція, а в Явкино і Полтавці її відділення. В березні, травні, серпні, вересні і листопаді проводились 3-денні ярмарки -- Олексіївська, Вознесінська, Маковіївська, Різдво-Богородівська і Кузьми-Дем'янівська. Націоналізовані олійні заводи Броцького, Любарського та Познанського здали в оренду хазяям. В селі Костянтинівка 11 підприємливих мужиків склалися червонцями, купили устаткування і побудували олійницю. В 1924 році налічувалось 57 державних установ, 11 кооперативів, 4 орендних підприємства та 15 дрібних приватних підприємств. Було 540 робітників і службовців. На обліку місцевої біржі праці стояло 206 чоловік безробітних.

19 серпня 1922 року в Новому Бузі пройшла кущова виставка, розташовувалась вона на пустирі, біля центральної садиби старого двору технікуму. Виставляли сільськогосподарські і кустарно-промислові товари. Особливий успіх випав Тимофію Івановичу Лісковському, який виставив коней і 300 пудів відбірного зерна. В цьому році зібрав по 130 пудів зерна з гектара, що було небаченим досі врожаєм.

В 1923 році район разом з Новоодеським, Варварівським, Миколаївським і Вознесенським прийняв участь в сільськогосподарській виставці в Москві. Зрушення у відбудові народного господарства створили певні умови для підвищення матеріального рівня населення. Почали працювати магазини, швейні майстерні, їдальні, перукарня, фотоательє, баня.

В 1921 році в Новому Бузі виходить перша радянська газета «Известия», яка стала органом волвиконкому, рад продкому, профспілки. Вона друкувалась в місцевій друкарні, розташованій там, де тепер МРЕО, в будинку багатія Любарського. З жовтня 1930 року виходить районна газета «За колективізацію».

Перебудовувалась робота органів охорони здоров'я, медичне обслуговування населення здійснювала лікарня і п'ять епідеміологічних лазаретів більше ніж на 100 ліжок, а також амбулаторія і аптека. їх медперсонал складався з 2 лікарів, 4 фельдшерів, 10 медсестер. Держава в цей важкий час виділяла необхідні кошти для забезпечення медичних закладів медикаментами і продовольством, на ремонт приміщень, придбання господарського інвентарю, передплату газет і журналів. В 1923 році відкрита лікарняна амбулаторія в Новополтавці, а в 1928 -- лікарня та аптека, діяв ветеринарний пункт.

В галузі освіти першочерговим завданням була ліквідація неписьменності і малописьменності серед населення та повне охоплення навчанням дітей. Продовжують відкриватися школи. Рішенням виконкому на базі педагогічної школи в 1920 році було відкрито семирічну школу №1. В 1925 році в селах району діяло 45 шкіл, крім того, ще 10 -- в Новому Бузі, в яких навчалось 4960 учнів, працювали 77 вчителів. Відкрито неповну середню школу №7, хату-читальню.

В 1923 році в Новополтавці відкрито дитячі ясла, а в 1928 році -- трудова школа, де навчалось 283 учня, З школу-лікнепу, музична школа.

На сходці громадян в селі Вільне Запоріжжя в 1928 році селяни вирішили самообкладатися по 10 крб. і відкрити школу. Вчителька Будник Людмила Данилівна одержувала зарплату від батьків і по черзі в них харчувалася. Серйозною соціальною проблемою тих років була ліквідація дитячої безпритульності, яка в роки громадянської війни, голоду, розрухи та проведення розкуркулювання досягла небачених досі розмірів. Були відкриті дитячі будинки у Новому Бузі (директор Гольберг) виховувалось 50 сиріт, в Улянівці (директор Тимофєєва) 30 сиріт, в Новополтавці, Єфінгарі. В 1921 році при райвиконкомі утворилась комісія по допомозі безпритульним дітям. Повсюди відкривали школи та гуртки по ліквідації неписьменності. В 1928 році в містечку працювало 7 таких шкіл. Ці школи в обов'язковому порядку повинні були відвідувати всі неписьменні за списками сільських рад. На заняття людей возили прямо з поля. За відвідування школи своїми робітниками відповідали керівники підприємств і господарств. З неписьменністю в районі було покінчено в основному на кінець 1930 року.

Велика увага приділялась підготовці спеціалістів високої кваліфікації. При вчительській семінарії відкрили курси для підготовки викладачів української мови та географії.

В 1926 році в її приміщенні відкрито агро-профшколу, куди було прийнято 57 дітей колишніх батраків та бідняків. В 1931 році на її базі відкрито технікум сільського господарства, який був підпорядкований Наркоземправу України. Термін навчання -- 3 роки. В 1932 році технікум було реорганізовано в сільськогосподарський технікум нормування та соцобліку, а через декілька років -- в агрономічний.

В 1924 році біля села Новополтавка на місці зруйнованого радгоспу було засновано єврейський сільськогосподарський технікум. Обладнано хороші хімічна, біологічна, зоологічна, мікробіологічна лабораторії. Побудовано два будинки для педагогів та гуртожитки. В технікумі був 4-річний термін навчання.

В 1931 році в містечку організовується школа «Тракторуч», в якій навчалося 80 молодих трактористів, з них половина -- дівчата. В 1932 році при Новобузькій МТС відкривають 4-місячні курси шоферів виключено з дівчат. Організовуються різні курси по підготовці спеціалістів в галузі обслуговування: нижча профтехшкола, що готувала кравців, теслярів та ковалів, школа для підготовки працівників торгівлі та ін.

В кожній сотні міста при школах створювались драматичні гуртки. Керували ними вчителі, слухачі семінарії. Т. Синько в своїх спогадах розповідає, що найвідсталішою частиною містечка був Низ (восьма сотня). Біля Сербіного ставу була школа. В ній вчителював Яків Чернявський, який разом зі своєю дружиною керував драмгуртком. Вирішили ставити «Наталку-Полтавку». Більшість учасників -- неписьменні. Ролі вчили напам'ять. Це були вечори 1919 року. На прем'єру в невеличкий клас зійшлося повно людей, не протовпитися. На ослонах, стільцях, просто на підлозі. Всі в святковому вбранні. Освітлення -- каганці. Декорації -- з ряден. Завіса -- двоє ряден на дроті. Костюми -- власна та позичена одіж. Для гриму в учительки взяли трохи помади та пудри. Петра і Миколу пофарбували сажою, а вуса Петро вирвав з кожуха і прив'язав нитками за вуха, співали під гармонію. Такі самодіяльні театри створювались майже в кожному селі. У Баратівці театр розмістився в будинку поміщика Гербеля, в Вівсянівці, Антонівці, Майорівці -- в хлівах, клунях. Але ці «зали» завжди були переповнені глядачами, не було недостатку і в артистах.

Відновив свою роботу Новобузький народний театр. Створені драматична, хорова, музична студії. Останньою керував вчитель Іван Григорович Гавриленко. Співали вони в клубі профради, в будинку, який раніше належав багатію Невмиваці (тепер народний суд). В 1922 році півчі всіх чотирьох Новобузьких церков демонстративно і прилюдно перед вечірньою залишили криласи і пішли до театру. Учасники самодіяльних колективів були одночасно й агітаторами, й пропагандистами всіх заходів влади. Перед початком вистав та в антрактах читались лекції, проводилися бесіди на різноманітні теми. Все це викликало ненависть у ворогів Радянської влади, бувало, що вони брались за зброю. Тоді артисти переривали виставу і на силу відповідали силою. Зрештою бандити зруйнували приміщення театру. Але свою роботу театр не припинив. Було знайдено «вихід» -- під театр забрали семінарську церкву. Напівголодні артисти при активній підтримці населення містечка самотужки відбудували приміщення театру (був розташований на місці СБУ). Театру присвоїли ім'я В. І. Леніна. 7 грудня в день його відкриття артисти від імені всіх учасників будівництва написали лист В.І. Леніну:

«Москва. Кремль. Товаришу Леніну. Великий вождь і невтомний борець за світле звільнення пролетаріату від рабських пут. Твоє ім'я і голос проникають в усі глухі куточки світу, запалюючи вогнем боротьби юнацькі серця і підтримуючи бадьорість в дряхлих стариках. Ти проник і до нас, в глухий куточок Херсонщини, в Новий Буг. Захоплюючись твоєю мужністю і самопожертвою в класовій боротьбі, прислухаючись до твого голосу заклику на боротьбу з розрухою, ми, любителі-артисти і музиканти при Новобузькій волпросвіті, не одержуючи й копійки допомоги від виснаженої республіки, голодуючи, на протязі двох місяців з вщент зруйнованого старого будинку театру побудували новий, написавши на ньому твоє ім'я. Прийми від нас цей дар трудівників, затишний куточок в глухому містечку, в селі Тавричеському.

З пошаною артисти М. Антимонов, Г. Кульчицький, М. Пожидаєв, І. Заволока, А. Півторак, С. Півторак, П. Косячний, І. Черкасенко, А. Антимонова, П. Трухов, 3. Хижняков, Я. Бойко, Р. Редхолов.

Завідуючий Новобузьким політпросвіткомітетом А. Борисов, секретар Кульчицький».

Глибокі знання подружжя Черкасенків в справі вибору репертуару, організації вистав, налагодження роботи хору, оркестру, співів, організаційних питань дали можливість групі піднятись на рівень професійного театру. В 1922 році весь склад трупи за рішенням райвиконкому виїжджав на гастролі в лівобережну Україну. Тоді ж, влітку 1922 року сім'я Черкасенків виїхала з містечка. Багатий досвід учасників народного театру став швидко поширюватись серед молоді, велику роль в організації драматичних колективів зіграло вчительство.

В усіх трьох сільських радах містечка, в націоналізованих будинках працювали клуби, обладнувались хати-читальні, бібліотеки.

В 1932 році театр згорів і аматори перейшли в приміщення єврейської синагоги (тепер ДЮСШ). В гуртку працювали Василь Пожидаєв, Марія Столяр, Килина Білоконь.

В 1934 році в Новий Буг приїхали професійні артисти -- Гранкін Іван Андрійович і Любов Свободіна (псевдонім). Вони створили справжній театр з костюмами, декораціями, бутафорією. Театр мав великий успіх. Ставилися п'єси українських драматургів. Театру було присвоєно звання народного. Комісія з Харкова високо оцінила його роботу і було вирішено подарувати театру два вагони костюмів і декорацій. В 1936 році подружжя Граніних переїхали до Херсону і продовжили працювали в обласному драматичному театрі. В 1937 році театр перестав діяти.

В 1924 році розпочав свою роботу райсільбуд, в якому зосереджувалась вся культурно-масова робота. Навколо нього згуртувалось чимало інтелігенції. Організовувались гуртки політграмоти, українознавства, профруху. Влаштували заїжджий двір, де завжди були чай, газети та журнали.

В 1925 році відкрита бібліотека з фондом в 200 книг в селі Розанівка. В Новополтавці вся культурно-освітня робота зосереджувалася в комсомольському клубі. Читались лекції, проводились збори, працювали гуртки, особливо агрохімічний.

Саме в той час появляються нові традиції, обряди, які потім міцно ввійшли в наше життя. 6 листопада 1925 року вперше було проведено факельний хід, в якому взяли участь понад 10 тисяч чоловік.

В 30-ті роки в Новому Бузі було 3 духових оркестри, які належали місцевим колгоспам. Керівниками оркестру були Федір Андрійович Тріска, Карпо Овер'янович Оришака, Семен Полікарпович Дергачов.

Всіх жителів району сколихнула звістка про смерть В. І. Леніна. Траурні мітинги проходили по всіх населених пунктах. На мітингах було вирішено спорудити пам'ятник В. І. Леніну в Новому Бузі. Тут же проходив добровільний збір коштів, грошові відрахування. Першими внесок зробили працівники райпарткому в сумі 9 червінців 7 карбованців і 12 копійок. А 8 лютого райвиконком прийняв рішення про перейменування вулиці імені Федченка на імені Леніна. Створюється комісія по збору пожертвувань на будівництво пам'ятника, який було відкрито в 1938 році. На фоні перебудови господарства та створення колективних господарств тривала класова боротьба. Селянство стало виражати невдоволення продрозверсткою, яка не давала можливості вільно розпоряджатися продуктами своєї праці і не стимулювала розвиток сільського господарства. Широкого розмаху набрав куркульський бандитизм. Куркулі і бандити здійснювали терористичні акти проти активістів, грабували майно селян, знищували тяглову худобу.

Проникали в сільські ради, комітети незаможних селян і намагались зсередини підірвати процес становлення Радянської влади, інколи їм вдавалось зайняти керівні пости. В Новому Бузі вони використовували для своєї мети секретаря сільради Лихолата. Він споював бідноту і під п'яну руку збирав підписи «що такий-то глитай чесний, його не треба розкуркулювати». Лихолата було заарештовано. В 1925 році проти заходів Радянської влади виступило сіоністське угрупування в Новому Бузі, Новополтавці, Єфінгарі. Вони вербували в свої ряди єврейське населення, спирались на дітей та юнацтво, намагались влаштуватись на роботу в сільські ради, органи кооперації.

Активним було громадсько-політичне життя населення. В кінці 1922 року партосередки були створені в Новому Бузі, Баратівці, Антонівці, Новополтавці. На обліку були 41 член партії. В грудні 1922 року протягом 3-х днів проходила перша волосна партконференція, секретарем було обрано Івана Івановича Іваницького. На ній основним завданням було визначено боротьбу з бандитизмом. В 1924 році під час ленінського призову в партію було прийнято ще 28 чоловік. В квітні відбулася третя партконференція, на якій стяло питання підбору кадрів. Голову Антонівського волосного комітету А. Іванова було обрано учасники 7-го об'єднавчого з'їзду Рад. В 1924 році в районі налічувалося більше 400 комсомольців. Кожен грамотний комсомолець брав зобов'язання навчити грамоті 10 неписьменних. В січні 1925 року на базі 18 осередків створений районний комітет комсомолу. Першим секретарем обрали Легкоступа. До комсомолу приймали не всіх. По різних причинах: ходили до церкви, батьки -- непмани, але найголовніше -- пасивність. В свята ходили на мітинги колоною, з червоними прапорами, з червоними нарукавниками, з піснями. Все робили з вогником. Проводили воєнні заняття, входили «буксирні бригади», боролись з релігією. Виступали з концертами, організовували драмгуртки. Однією з найбільших і найактивніших була комсомольська організація в селі Кам'яному, налічувала більше 50 чоловік. На обліку в раймісцевкомах стояло 700 членів профспілки. З ініціативи РК партії створюється жінвідділ. Він відкрив у містечку червоний депутатський куток імені К. Цеткін, який відіграв велику роль в боротьбі з неписьменністю.

Створено 23 піонерських загони, які налічували 1300 дітей. Однією з перших, в 1922 році, піонерська організація була заснована в Новополтавці. В 1927 році Центральне бюро комуністичного руху дітей України проголосило заклик «Піонери -- обличчям до школи!». Піонерські організації перенесли з дворів до шкіл, де створювались піонерські загони, вводились посади піонервожатих. В райвиконкомі була введена посада секретаря товариства «Друзі дітей». В 1931 році в Новому Бузі засновано товариство пролетарського туризму.

В 1923-1925 роках продовжується заселення наших степів. В зв'язку з перерозподілом землі засновуються ряд сіл. В 1923 році поселенцями з Нового Бугу засновано село Добра Балка, в 1928 році тут була створена сільська рада. Село заселялося заможними господарями і до 1936 року більша частина з них розкуркулена і вислана, а ті, що залишилися -- переселилися в село Новоданилівку. В 1924 році переселенцями з Київщини засновано село Вільне Запоріжжя. Село засноване на землі поміщика німця Федора Бекшилера, який мав 200 десятин землі. Маєток був розташований в 9 приміщеннях з червоної цегли, критих черепицею. Місцем відпочинку був лісок площею 2 га. В 1917, а потім 1941, 1944 роках лісок повністю вирубувався, потім відновлювався знову.

На час заселення економії не залишилось, а був лише голий степ. Перші поселенці Моторний В.П. , Москаленко І.І., Заболотний Ю.М. та ін. використовували фундамент з поміщицьких будівель і будували глинобитні землянки під соломою на 1-2 віконця. Кожен поселенець мав право одержати по три десятини землі на їдока. В 1926 році в селі було 70 дворів, 325 жителів. В них було 24 коня, 13 пар волів, 10 косарок, 20 плугів, 7 сівалок і 1 молотарка. Наділені поселенцям землі, повністю не оброблялися. В 1925 році в селі організувалось товариство «Надія». Відкрився магазин.

В 1925 році засновані села Діброва, переселенцями з Полтавщини, та Джурали, неподалік від Новополтавки переселенцями з села Галини.

В 1928-1929 роках в районі розпочалася масова колективізація селянських господарств. Заміна добровільного кооперування примусовою колективізацією лягла на плечі селян важким тягарем. В 1929 році утворені артілі «Червоний партизан», імені Сталіна, «Красный пахарь», «Червоний степ», «ХТЗ», «ЦВК», імені Калініна та ін. в Новому Бузі. Два колгоспи утворюються в Єфремівці, які через рік об'єдналися в один. В колгоспі було 400 га землі. В усіх селах обговорювали опублікований в районній газеті лист червоного командира Терентія Губи до свого батька-бідняка, який довго вагався і не хотів вступати до колгоспу. «Куди і з ким йдеш, батько?» -- з докором звертався син палко закликаючи старого стати на новий шлях.

Протягом 1928-1931 років в районі створено 33 колгоспи, в яких нараховувалось 6700 дворів. Вони мали 70708 га землі, 5314 голів рогатої худоби, 90 тракторів. VII районний з'їзд робітничих, селянських, червоноармійських депутатів в лютому 1931 року відзначив 75 процентів колективізації у районі. Прямо із з'їзду делегати ради виїхали в села з тим, щоб прискорити процес колективізації. Через рік суцільно-примусова колективізація в межах району з її ганебною політикою «Ліквідації куркульства як класу» завершена. Було охоплено 96% господарств, а повністю завершено в 1933 році. На цей час налічувалось 63 колгоспи.

Нелегкими були перші кроки колективних господарств. Не вистачало машин, робочої худоби, сільгоспінвентарю, коштів, умілих організаторів колгоспного ладу. Початок форсованої колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі хлібом і введенням практики планових завдань щодо здачі державі хліба та інших сільгосппродуктів і розкладкою плану по кожному селу, колективному чи індивідуальному господарству. З літа 1930 року поширилася практика твердих завдань щодо здачі всіх лишків продовольства. Селян результати вже першого року суцільної колективізації привели до шокованого стану. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку. В процесі колективізації найчастіше припускалась поспішність. Газета «За суцільну колективізацію» писала, що в Новому Бузі, Новомиколаївці, Софіївці, Новогригорівці колективізація почалась без підготовки, що негативно вплинуло на проведення роботи по очищенню колгоспів від ворожих елементів. Ряд перекручень допущено з боку райкому партії. Для усунення недоліків обком партії послав на керівну роль в села робітників-комуністів П. Слинька, Ф. Полякова, В. Гурова, які очолили новобузькі колгоспи «Червоний прапор», «Червоний степ», імені Ворошилова.

В листопаді 1929 року на районній нараді представників кооперативних господарств було вирішено створити машинно-тракторну станцію. Організована в наступному році Новобузька МТС, а в 1933 році -- Софіївська та утворені згодом політвідділи відігравали вирішальну роль в дальшому організаційно-господарському зміцненню колгоспів.

Початок першого етапу колективізації -- розкуркулення припадає на 1927-1929 роки. В ці роки тиску підлягала порівняно невелика частина населення (3-4% сільських дворів). На цю відносно заможну частину селянства була покладена підвищена частка поставок зерна за низькими цінами, і в разі невиконання їх судили, приговорюючи до штрафів у 5-кратному розмірі, повної конфіскації майна чи тюремного ув'язнення на 1-3 роки.

В грудні 1929 року на конференції аграрників-марксистів Сталін оголосив перехід «від обмеження експлуататорських тенденцій куркульства до політики ліквідації куркульства як класу». 17 лютого 1930 року о 7 годині ранку почалися «акції» по розкуркулюванню в районі. До виселки намічено 501 чоловік. Для упередження будь-яких ексцесів сюди перекинули озброєні загони. Деякі з намічених до виселки встигали зникнути із своїх сіл. їх замінили іншими, що значилися в списках середняками. Постановою Одеського облвиконкому за протидіяння хлібозаготівлям, підривну роботу під час осінньої сівби за межі України з конфіскацією майна з Нового Бугу було вислано 25 родин.

За відсутністю справжніх куркулів роль останніх виконували селяни, які власними силами досягли певного рівня заможності. Отже, план розкуркулення виконувався за рахунок середняцьких верств населення. Незаможних селян, які виступали проти колективізації, називали підкуркульниками.

Районною комісією по поновленню прав реабілітованих розглянуто 133 справи. З них 96 чоловік були розкуркулені якраз в 1929-1930 роках. Спадкоємці в своїх заявах описують процес розкуркулення:

Загоруйко Кузьма Йосипович жив на хуторі Привольнянському, розкуркулений в 1930 році, мав ЗО десятин землі, використовував найману працю разом з дружиною та 5 дітьми висланий в Вологодську область;

Супрун Костянтин Євлампійович, житель Нового Бугу, розкуркулений в 1929 році, мав 100 га землі, ковбасну майстерню, найманих робітників, здавав в найом квартири і перепродував худобу. Виселений з сім'єю в Вологодську область;

Кононець Марія Федорівна, жителька села Новохристофорівки, мала 12 дітей, свій хутір, млин, землю, велике господарство, трактор, віялку, молотарку, весь сільгос-перманент. Розкуркулили в 1929 році. її та старшого сина засудили і вивезли в Вологду, а менших помістили в чужу хату, де вони й повмирали з голоду, залишилось лише двоє;

Момотенко Сергій Якович, житель села Лоцкино, мав дві корови, трьох коней;

Берко Іван Іванович -- житель села Новоберезівка, мав двох коней, корову, сільгоспінвентар;

Губенко Дмитро Гаврилович -- житель села Вільне Запоріжжя, мав двох коней, корову, віз, сільгоспінвентар. Все відібрали, в хаті зробили хату-читальню.

Часто розкуркулення супроводжувалось особливою жорстокістю. В районі як і в цілому в Україні склалась гостра політична ситуація. Першим актом опору селян став масовий забій худоби взимку 1929-1930 років, її кількість зменшилась більше, ніж в роки громадянської війни. Селяни спродували господарство і поселялися в містах.

Особливої гостроти набрала класова боротьба під час весняної сівби і хлібозаготівельних компаній 1930-1931 років. Куркулі ховали зерно, розправлялися з організаторами хлібозаготівель, виникали озброєнні куркульські формування.

Під час весняної сівби на території колгоспу «Червоний орач», куркулі не бажаючи добровільно здавати лишки насіння, намагались залякувати колгоспників, отруїли кількох коней, вивели з ладу єдиний колгоспний трактор, намагались зірвати сівбу. їх викрили з допомогою самих колгоспників і притягли до суду. Куркулі колгоспу імені Ворошилова під час хлібоздачі закопували хліб, вчинили терористичний акт над головою сільради Клокотовським. Весною 1932 року в Новому Бузі засудили куркуля Козлова, який пробрався в колектив Новобузької МТС систематично виводив з ладу обладнання: до маслянок клав сірники, в бензин сипав пісок, псував верстати.

В Новому Бузі організовується бригада по розкуркулюванню, керівництво якою взяв на себе комсомол. В 1930 році силами цієї бригади розкуркулені 410 господарств, вислано за межі України 23 селянські сім'ї. Саме в цей час розвивається система масових донесень. За робсількорами закріпився статус «пильного ока народу». Вони вели пошук конкретних ворогів партії, їх викриття. Саме викриття робкорів привело до арешту директора Новобузької МТС С.С. Павловського, зав. відділом М.І. Іванова та інших, що були звинувачені в правотроцкістському центрі і незабаром розстріляні. В складі нового апарату влади в районі виявлено 9 антирадянських елементів, 3 білобандити, З колишніх торговці. Під час чистки партії лише в 1931 році за несплату членських внесків, порушення внутріпартійної демократії, затиски критики і самокритики, викривлення класової лінії, лівий і правий ухил, пияцтво, релігійність, порушення партійної етики і виробничої дисципліни до суворої партійної відповідальності було притягнуто 75 членів партії, з них 38 виключено.

Наслідком розрухи, прорахунків економічної політики, що призвело до дезорганізації і деградації сільськогосподарського виробництва, непосильної для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, конфіскація властями хлібних запасів у відповідь на саботаж значної частини селянства став голод 1932-1933 років -- страшна трагедія нашого народу. В Софіївці розібрали 12 примусово усуспільнених корів. Через недогляд дохли коні. В артілі «Червоний партизан» худоба стояла виснажена через непосильну роботу і нестачу кормів, так як артіль обклали заготівлею кормів. Смертність від голоду почалася взимку 1932-1933 років. З березня 1933 року вона стала масовою майже всюди. З села Миролюбівки, рятуючись від голоду, виїхало 25 сімей. Спочатку мерли старі люди, потім почали мерти діти, дорослі. Померли цілі сім'ї Єфрема Ратушного, Григорія Сенети, 2 сини Кості Швеця, убили сестру і з'їли, бо вона сказала голові, що вони крадуть лушпиння з картоплі, а самі померли в яслах на фермі в селі Новорозанівці. Дійшло до того, що загорнули живцем дитину Михайла Перебейноса, а Євдокія Ратушна лежала три дні мертва, а її дитя лазило, шукаючи їсти. Всього в невеликому селі померло 50 чоловік. В той же час в селі Кам'яному померло не більше 5 чоловік. Майже в кожному селі з'явились штатні посади трупарів. Цим колгоспникам давали денний наряд: збирати по хатах і вулицях мерців, відвозити на кладовище і закопувати в братських могилах. За цю роботу їм давали по 300-500 грамів хліба.

Ширилося соціалістичне змагання, розвивався стаханівський рух. В 1933 році було оголошено першу «стаханівську п'ятирічку». Першими ударниками праці в Новому Бузі стали колгоспники С.П. Борухман, В.Л. Іванов, В.Ф. Ковбаш, С.М. Щукін. Ударниця Марфа Солоніченко була учасницею 3-го з'їзду колгоспників-ударників. Серед робітників першим ударником став стрілочник залізничної станції Новий Буг Н. Волик.

В 1936 році 3-тисячний рубіж по надоях молока від 12 закріплених за нею корів подолала доярка колгоспу імені Коцюбинського Ольга Бортник. Дізнавшись про знатного забійника Стаханова, заступник бригадира тракторної бригади А. Нагорний викликав його на змагання. В 1935 році його бригада виробила по 950 га м'якої оранки на трактор. Свинарка артілі ВУЦИК М.М. Гресь одержала по 20 поросят від кожної закріпленої за нею свиноматки. Навесні 1932 року господарства району одержали від держави 15 тисяч, а в 1933 році -- 32 тисячі центнерів насіннєвої позички. В 1935 році тракторист колгоспу «Родина» Петро Леонтійович Чаус був учасником зльоту передовиків-трактористів, одержав Почесну грамоту. В складних політичних та соціально-економічних умовах в краї в 1930-1932 роках введено обов'язкову початкову освіту в селі і семирічну в місті. Набували розвитку охорона здоров'я, освіта, наука, культура. В районі працювало 50 шкіл. Матеріальна база їх була слабкою. Не вистачало приміщень для занять, підручників, зошитів, письмового приладдя. В 10-ти школах міста навчалось 1500 учнів, працювало 80 вчителів. В липні 1940 року відновила свою роботу в новому приміщенні педагогічна школа. В 1937 році в Новому Бузі відкрились сільськогосподарські школи: рільників (200 учнів) і тваринників (150 чоловік), в 1939 -- курси трактористів (16 дівчат), в 1940 році відкриваються курси медсестер (45 жінок).

Медичне обслуговування населення здійснювала районна лікарня з хірургічним, терапевтичним, родильним і дитячим відділеннями. Працювали амбулаторія, аптека. В 1935 році почали працювати медпункт і аптека у Вільному Запоріжжі.

Збільшується кількість клубів, бібліотек, працює кінотеатр. В 1935 році було обладнано звукове кіно. В 1931 році працювало 43 радіоточки в місті та 7 -- в сільських радах району: Ольгопільській, Софіївській, Малодворянській, Новомиколаївській, Водяно-Лоренській, Возсіятській. Зростає сітка магазинів, їдалень, на повну потужність працюють місцеві підприємства та майстерні. В 1936 році почав свою роботу Новобузький елеватор «Заготзерно». Зростає добробут людей. На 01.01.1940 року в ощадкасах зберігалося 482 карбованців вкладів.

5. Грізні роки війни (1941-1945 рр.)

Мирну працю людей перервала страшна звістка про напад гітлерівської Німеччини. Нахабно ввірвавшись в спокійне життя, посунула чорна хмара війни, щоб пролитися на землю дощем сліз, вогню горя і крові. Першою про цю страшну звістку дізналася Раїса Борисівна Шор, яка працювала старшою телефоністкою вузла зв'язку і чергувала на комутаторі в ніч на 22 червня. Прийняла цю звістку о 6 годині ранку і військовим позивним сигналом «89» відразу фактично почала мобілізацію в районі, передавши його вищим посадовим особам. З цього часу телефоністи були переведені на казармене становище.

21 червня на вулиці Леніна, а 22-23 по селах відбулися багатолюдні мітинги, на яких трудящі висловлювали готовність зробити все для перемоги. Мітинги і збори пройшли на всіх підприємствах, в усіх закладах і господарствах. В резолюції, прийнятій на одному з них говорилось: «Ми, колгоспники колгоспу імені 15-ї Сивашскої дивізії зобов'язуємось своєчасно зібрати багатий урожай, виконати всі державні зобов'язання і здати продукцію авансом за 1942 рік. Ми зобов'язуємось охороняти все наше майно, хліб від варварів. Жоден парашутист не залишиться живим, коли він спуститься на нашу землю».

В перший же день війни в райвійськкомат надійшло десятки заяв від людей різних професій і віку з проханням відправити на фронт. В перші дні війни в народне ополчення записалось 791 чол., з них 166 жінок. Групами молоді чоловіки прямували на збірний пункт військкомату (колишній корпус СШ №1 по вулиці Кірова). А поряд у двоповерховому будинку розмістилась казарма. До вечора її заселяли, а вночі в сторону станції прямували колони новобранців. Для сотень новобужан той шлях по рідній землі був останнім. Щодня на фронт йшли загони, та жодного дня не припинявся випуск продукції на підприємствах. Трудова доблесть стала масовою, знаходила найрізноманітніші прояви, зароджувались нові форми змагання. Набирав поширення рух «двохсотенників», «трьохсотенників», які виконували завдання на 200-300%. Основним завданням було зібрати врожай, евакуювати сільськогосподарську техніку і худобу. Тих, хто пішов на фронт замінили жінки і діти.

Перші дні ЗО трактористів Софіївської МТС пішли на фронт, на другий день трактори в поле вивели жінки. В газеті «Південна правда» за 1941 рік писалось: «Трактористи МТС району пішли на фронт, щоб бити ворога. їх місце зайняли дівчата і жінки. Євдокія Співак, Галя Сміян, Тетяна Чорна подали заяви директору Софіївської МТС, щоб їх зачислили трактористками і передали їм трактори, на яких працювали їх чоловіки, що пішли на фронт. Прохання всіх трьох патріоток задоволені. Сіли на трактори колгоспниці Маруся Підгорна, Ольга Бложенка, Віра Ластовецька, Надя Суслова, Соня Зубенко, Марія Федоренко, Ольга Зігун, а також багато інших. Молоді трактористки Люба Качуренко і Ліда Воєвода виконують норми виробітку на 140-150%. В Софіївській МТС 10 жінок вже працюють на тракторах, готові прийняти трактори ще 26 дівчат і жінок, 22 жінки й дівчини готові взяти в свої руки штурвали комбайнів. Це величезне трудове піднесення дозволило МТС району організувати безперебійну роботу всього тракторного парку і створити резерв трактористів».

Коли до села підійшли фашисти, дівчата розібрали трактори, змастили і заховали деталі. Війна занесла Віру Григорівну Матвієнко в Оренбурзьку область з 4-ма дітьми (10-2 роки). Пройшла дороги евакуації з дітьми під розривами бомб. В евакуації виробляла двійні норми, а коли повернулася -- знову сіла за комбайн.

Вчителі Баратівської школи звернулися до всіх вчителів перервати відпустку і надати допомогу колгоспникам у збиранні врожаю. Трудящі району включились у всенародний патріотичний рух по збору коштів для потреб фронту.

В перші ж дні війни в районі було сформовано винищувальний батальйон, до складу якого ввійшов партійно-господарський актив, чоловіки, які ще не пішли на фронт, всього більше 100 чоловік. На чолі загону стали голова райвиконкому Марко Костянтинович Афонькін, директор педагогічного училища Яків Денисович Діордіца, заступник начальника міліції В.А. Шевчук. Військкомат зібрав всіх колишніх кавалеристів -- учасників першої світової і громадянської воїн. В його складі були Г.Н. Матвієнко, П.І. Замрій, А.Ф. Щербак, Я.Р. Кравець, А.І. Нагорний, Я.М. Тесленко, С.Б. Шор, С.Я. Пікільняк. Основним завданням була боротьба з німецькими десантниками-парашутистами, охорона важливих об'єктів міста, залізничної станції. Батальйон розмістився спочатку в будинку педагогічного училища, потім в будинку військкомату, перебували на казарменому становищі. До підходу окупантів проводились військові навчання. При наближенні фашистів батальйон вів охоронні бої разом з військовими частинами на підступах до Нового Бугу, потім його штаб перемістився в село Вільне Запоріжжя. Батальйон відійшов з боями далі на схід в район Мелітополя. Там в боях загинуло немало новобужан, в тому числі і Я.Д. Діордіца. Ті, що лишилися в живих влилися в ряди Червоної Армії.

Невдовзі після початку війни на софіївському шляху з'явились довгі колони відступаючих військ і валки біженців, над ними інколи з'являвся літак-розвідник, так звана «рама», а згодом і бомбардувальник. Десь наприкінці липня нальоти почали повторюватися частіше з німецькою педантичністю, о 12 годині ночі. Літак завжди йшов низько, давши декілька черг з кулемета по колонах, повертав на захід.

В місті готувалися до евакуації, палили папери, відправляли на схід техніку і обладнання МТС, з колгоспів гнали за Дніпро худобу. Евакуація почалася 7 серпня. Всім жителям, хто бажав евакуюватися, виділяли коней і підводи.

13 серпня ворог підійшов безпосередньо до міста. До цього часу встигли евакуювати банк, райвійськкомат, частину сімей. Наступ фашистів стримували частини 169-ї стрілецької дивізії 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант А.К. Смірнов). Знесилена в боях військова частина під командуванням полковника Колєснікова при допомозі винищувального батальйонне стримувала наступ противника, який ломився в місто зі сторони Софіївки, з Вовчої балки. Протитанкові гармати, розташовані в районі «єврейського кладовища» прицільним вогнем розстрілювати німецькі танки, які намагалися пройти через Малчину греблю. Втративши три танки і 17 чоловік вбитими, фашисти відступили. Підлітки, які слідкували за цим поєдинком, принесли погони німецького офіцера, як трофей голові райвиконкому М.К. Афонькіну. Лише через два десятки літ стало відомо, що моторизовану колону зупинив невеличкий загін прикордонників. В цьому бою загинув прикордонник Василь, прізвище якого так і залишилось невідомим. Похоронили його на кладовищі на західній околиці міста.

Вночі за наказом командування радянські війська залишили місто. Ще деякий час йшли поодинокі бої. 14 серпня 1941 року почалася військова окупація, яка тривала 936 страхітливих днів. Вперше фашисти появились ввечері. Здіймаючи куряву, промчали вулицями мотоциклісти з засуканими рукавами і автоматами на грудях. Це була розвідка. Згодом фашисти посунули валками, на машинах, підводах, їхали на велосипедах, мотоциклах, йшли пішки.

Йшли бої в селах району. 13 серпня вранці в Баратівку ввійшов ескадрон кавалеристів. Зморені безперервними боями, вони розташувались в гаю біля школи. Опівдні з степу долинула стрілянина і валкою посунула ворожа колона. Біля шляху, в коноплі сховались декілька бійців з гарматою, прикриваючи відступ ескадрону. Вони й зав'язали бій з ворогом. Втративши три танки, фашисти звернули з шляху. Під покровом ночі кавалеристам вдалося непомітно відступити на схід.

16 серпня в селі Єфремівка в оточення потрапила група курсантів і командирів. Бій тривав з 2-х годин дня до 9-ти годин вечора. Курсанти не давали можливості німецьким військам просуватися вперед і захопити станцію Новополтавка, де були зосереджені ешелони з пальним і боєприпасами.

Вся група, крім тяжко пораненого офіцера Скляренка, загинула, а його по черзі переховували жителі села. На своєму комсомольському квитку загиблий в бою Іван Колесник в останню хвилину записав: «Перемога буде за нами!».

Після декількох днів відносного спокою та затишшя окупанти та їх помічники з числа зрадників приступили до здійснення практичних заходів по наведенню «нового порядку». Насамперед був висаджений у повітря пам'ятник В.І. Леніну біля райвиконкому. Потім пограбували і спалили універмаг, аптеку, приміщення райкому комсомолу, військкомат, інкубаторну станцію, грабували магазини, склади, спустошували і руйнували приміщення громадських організацій, залізничну станцію.

В результаті облави більше як 50 активістів і євреїв зігнали в двір райвиконкому (нині управління соціального захисту населення) по вулиці Леніна, де з кулеметів, встановлених на балконі будинку всіх до одного розстріляли. Трупи стариків, жінок і дітей тут же загребли в заздалегідь виритих ямах. Грім пострілів, передсмертні крики ні в чому не повинних людей потрясли новобужан. З цього часу пограбування і насильства, арешти і розстріли стали нормою життя. Колишні колгоспи перетворені в занумеровані «громадські господарства». Призначені окупантами старости виганяли людей на роботу, а вся вироблена продукція вивозилася на потреби рейху. Людям діставалося лише те, що вдавалося вкрасти. Почався голод.

Люди переховували поранених червоноармійців, євреїв. Під час повітряного бою над Вівсянівкою був збитий літак. Поранений льотчик викинувся з парашутом. Вночі юнак з Вівсянівки Віктор Сухов знайшов його і разом з матір'ю, вчителькою Дорою Федорівною переховував дома. Староста Кабаненко вислідив і привів до схованки облаву. Льотчик Андрій Дроздов втік, а Віктора з матір'ю забрали до гестапо.

Людей били часто, а коли щось підозрювали -- катували. Майже кожної неділі окупанти вивозили людей на окраїну міста, де влаштовувались масові вбивства. Тільки в одну ніч 1941 року розстріляно 110 чоловік. Серед вбитих жінки, діти, старики. Інколи масові вбивства перетворювались на свого роду тренувальні вправи для собак в стрільбі по рухомих мішенях. Приреченим жертвам пропонувалось бігти, а в цей по них стріляли автоматними чергами. В «Актах комісії по розслідуванню злодіянь фашистських загарбників» згадуються, що в грудні 1943 року було вбито 47 місцевих жителів, в т. ч. вчителька з села Улянівки Синько Ганна Пилипівна з учнями. Двох дітей 10-12 років привезли в гестапо зовсім голими, вже майже замерзлими. Камери поробили з підвалів, не опалювали. Вікна побиті і на підвіконнях лежав сніг. Людей набивали, як оселедців, навіть матерів з немовлятами. Вночі катували, а вдосвіта вивозили. Вчителька псувала телефонні дроти та разом з учнями-комсомольцями Григорієм Бандурою та Григорієм Луценком, спалили поле стиглої пшениці, потім поле, на якому вже стояли снопи. Наряду з героями появились серед населення і зрадники, які, одягнувши поліцейську форму, вірно слугували ворогу, знущались над людьми не згірш фашистів. Таким виявився і вчитель німецької мови Баратівської школи Денінг, який з'явився в селі за кілька місяців до війни. Він став комендантом Баратівки. Після пожарів поліцаї біснувались. По селу йшли повальні обшуки. За голови підпалювачів Денінг пообіцяв 100 окупаційних марок, заставив поліцаїв обходити двори з метою виявлення підозрілих. Так було запідозрено і заарештовано вчительку. Хтось бачив, як вона вночі заходила до свого будинку зі сторони балки. Після допиту її відправили в жандармерію до Нового Бугу. Допитували 17-річну дочку Вілю, знущаючись, вимагали видати материних спільників. Не добившись нічого, випустили і слідкували, надіючись, що вона все-таки наведе на потрібні сліди. Після того, як Біля на ґанку управи плюнула в обличчя начальнику поліції, він наказав її знову заарештувати. Але Біля вирвалась з рук поліцая і, добігши до річки, кинулась в воду з крутого берега. Незабаром учні відомстили за вчительку та її дочку, знищивши зерно та коней, зібраних поліцаями з навколишніх сіл для німецької армії.