Історія виникнення та розвиток Києво-Могилянської Академії

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні передумови та духовні чинники створення Києво-Могилянської Академії

1.1 Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

1.2 Національна система освіти: суть, завдання, особливості розвитку

1.3 Історія створення Києво-Могилянської академії

Розділ 2. Науково-освітня діяльність Києво-Могилянської Академії

2.1 Освітня діяльність КМА

2.2 Видатні діячі навчального закладу та наукова діяльність

2.3 Відродження кращих прогресивних освітніх традицій КМА сьогодні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. Побудова незалежної і демократичної України можлива за поваги до національної історії та духовної культури, осягнення вагомості втраченого, розуміння шкідливості насаджуваної псевдодержавності, що викорінювала з вітчизняних теренів традиції українського державотворення.

У цьому зв`язку важливе значення для сучасного національно-культурного відродження має досвід першої української Alma mater вищої школи - Києво-Могилянської академії (КМА), якій судилося відіграти вагому роль у вітчизняній історії, в суспільно-політичному житті багатьох слов`янських народів. Майже чотири століття спливає від часу її заснування, але пам`ять про неї не тьмяніє. Дітище своєї епохи, КМА стала націотвірним чинником. Вона впливала на всі сфери суспільно-політичного життя України, була пройнята ним. Її діяльність, сама система навчально-виховного процесу тісно поєднувалися з громадсько-політичним життям. Академія впродовж двох століть була не лише вищим освітнім й науковим центром, а й своєрідною кузнею підготовки визначних громадсько-політичних та державних діячів, виразником державницьких прагнень українців, теоретично і юридично оформила відродження державності України, виробила її ідеологічні засади.

Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський для поляків.

Актуальність даного наукового дослідження полягає також у тому, що попри всю неперехідну цінність КМА, в українській історіографії її місце і роль у суспільно-політичному житті України, в державотворчих процесах українців XVII-XVIII ст.ст. та в єднанні українських земель, консолідації суспільства недооцінювали, а багатогранну діяльність києвомогилянців у процесі національно-культурного відродження українського народу інколи спотворювали в радянській історіографії. Таким чином, науковий аналіз і осмислення досвіду діяльності КМА в громадсько-політичній історії України є важливим й актуальним завданням історичної науки.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями й охоплюють період XVII-XXI ст.ст. - від часу заснування (1615 р.) Києво-Могилянської академії до її закриття (1817 р.), та відродження у незалежній Українській державі у сучасному вигляді. Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє виявити основні аспекти ролі КМА в суспільному житті України, у національній консолідації українських земель та створенні й зміцненні Української козацької держави, єдності словянських народів. Однак для того, щоб зясувати історичні й духовні чинники виникнення Києво-Могилянської академії, які є необхідною передумовою всебічного висвітлення проблеми, довелося вдатися до аналізу українського національно-культурного життя у кінці XVI ст. як закономірного процесу створення соціально-економічного і духовного ґрунту, на якому виникла й розвинулася вища освіта в Україні.

Обєктом дослідження є процес становлення та розвитку національної системи освіти в Україні у XVII-XVIII ст.

Предмет дослідження - освітньо-виховна та наукова діяльність Києво-Могилянської академії, як осередку громадсько-політичного життя українського суспільства у XVII-XVIII ст.

Мета і завдання дослідження. На основі комплексного історико-педагогічного аналізу зробити науково обґрунтовані висновки щодо історичної ролі Києво-Могилянської академії у громадсько-політичному житті та національно-культурному відродженні українського народу; визначити внесок КМА у розбудову національної системи оcвіти України.

Метою продиктовано основні завдання, які були розвязані у процесі дослідження даної наукової проблеми:

теоретично обґрунтувати основні передумови виникнення, функціонування та впливу Києво-Могилянської академії на суспільно-політичне життя України XVII-XVIII ст.ст.;

проаналізувати структуру, зміст та основні напрямки діяльності Києво-Могилянської академії як першого вищого навчального закладу України;

охарактеризувати наукову діяльність видатних діячів навчального закладу;

дослідити освітню, виховну та наукову діяльність Києво-Могилянської академії часів створення та часів відродження у незалежній Україні.

Методи дослідження. Історико-архівний та бібліографічний пошук історико-педагогічний аналіз письмових пам'яток КМА; системний аналіз сучасних літературних джерел; класифікація різноманітних явищ та фактів, порівняльних характеристик та акцентів; структурно-функціональний аналіз; огляд інформації в мережі «Інтернет». Наукова новизна дослідження полягає у комплексному висвітлені ролі Києво-Могилянської академії у суспільно-політичному житті Української держави XVII-XVIII ст., а також у з'ясуванні ролі Києво-Могилянської академії у становленні національної системи освіти України. Теоретичне значення дипломної роботи полягає у визначенні ролі Києво-Могилянської академії для становлення національної системи освіти України; у дослідженні науково-освітньої діяльності Академії та її видатних діячів.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у доповідях та повідомленнях на секційних засіданнях науково-практичних конференцій викладачів та студентів РДГУ у 2008-2009, 2009-2010 рр.

Структура даного дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури та додатків.

Розділ 1. Історичні передумови та духовні чинники створення Києво-Могилянської Академії

1.1 Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

Наукова думка впродовж віків поступово нагромаджувала потенціал вивчення історії виникнення і розвитку Києво-Могилянської академії, її місця і значення в історії українського та зарубіжних слов`янських народів. Діяльність цього освітнього закладу цікавила багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Усе залежало від мети й доступності джерел, новизни підходів дослідників. Перші відомості про Києво-Могилянської академію знаходимо у працях відомих церковних діячів першої половини ХІХ ст. - київського митрополита Євгенія (Болховітінова) та вихованця Київської духовної академії, згодом московського митрополита Макарія (Булгакова), які оцінювали її діяльність суто з позицій православної церкви. Значно ширша джерельна база і конкретніший фактичний матеріал зібрано у працях В. Аскоченського, М. Лінчевського та професора Київського університету і Київської духовної академії С. Голубєва. Дослідження останнього побудовані в основному на архівних матеріалах, що дозволило йому по-новому розкрити деякі питання устрою та діяльності Академії [51].

Значне місце в історіографії історії КМА належить науковим працям професора Київської духовної академії М. Петрова. З огляду на досліджувану проблему особливий інтерес викликають його праці з питань політичного становища Академії у XVIII ст., її зв`язків із зарубіжними слов`янськими країнами.

Певний внесок у дослідження історії Києво-Могилянської академії зробили Д. Вишневський, В. Серебренніков, К. Харлампович, М. Сумцов, П. Пекарський, В. Ейнгорн та ін. Їхні праці відзначаються неоднозначністю оцінок характеру і спрямування навчально-виховного процесу та ролі Академії у розвитку культури України, зв`язків києвомогилянців з Росією, з`ясування їх впливу на російську освіту і науку. Для більшості дослідників КМА, праці яких вийшли у ХІХ - на початку ХХ ст., характерні відсутність критичного аналізу матеріалу, наголос на церковно-схоластичній спрямованості навчання, надмірності польських впливів, “мертвій” латині. Більшість названих авторів не зуміла уникнути впливу церковної ідеології, зводячи роль Академії лише до осередку боротьби з наступаючим католицизмом, кваліфікуючи перший вищий заклад освіти України як суто духовний. Такий підхід до Київської академії приводив до ігнорування ролі міщанства й козацтва, яким належало вирішальне значення в її заснуванні та становленні. Не варто також забувати, що низка суспільно-політичних явищ, які відбувалися під гаслами релігійної боротьби, в основі мали змагання за соціальне і національне визволення [51].

Різноманітні аспекти діяльності Києво-Могилянської академії, її вихованців висвітлені у працях А. Савича, П. Кудрявцева, Ф. Шевченка, М. Штранге, Я. Штернберга, В. Литвинова та ін. Серед робіт 30-х років ХХ ст. виокремимо статтю М. Грушевського “Три академії”, у якій він підкреслив світський характер знаної Академії, розвив думку наступництва: Академія Ярослава Мудрого - Київська XVII-XVIII ст.ст. - Всеукраїнська Академія наук. Однак теза про “три київські академії” не знайшла підтримки і продовження. Погляди славетного історика щодо КМА були, на нашу думку, неоднозначними та суперечливими. Думка М. Грушевського про її відірваність від суспільно-політичного життя викликає певні сумніви. Адже Академія була народжена потребами українського громадянства того періоду, внутрішньо відбивала їх. Із заниженою оцінкою вченого важко погодитися також з огляду на діяльність КМА в суспільному житті, зокрема, у таких його важливих напрямках, як творення української державності, підготовка національних кадрів, зв`язків з козацтвом, єднання українських земель, забезпечення фахівцями інших народів і країн.

Про окремі аспекти (передусім філософсько-естетичні) діяльності Києво-Могилянської академії йдеться у працях В. Нічик, І. Іваня, М. Кашуби, М. Роговича, В. Бишовця, І. Захари, І. Білодіда, М. Грицая, Г. Сивоконя, Ф. Шолома, В. Євдокименка, Г. Мойсеєвої, В. Крекотня, Я. Стратій, В. Шевчука, Л. Баженова, В. Русанівського, Ю. Мицика, Д. Степовика[31], [32], [9].

Проблемам виникнення українських братств, їх соціальної структури та культурної діяльності присвячена книга Я. Ісаєвича [18]. Вагомим внеском у вивчення історії Києво-Могилянської академії є праці З. Хижняк, у яких дослідниця вперше в українській історіографії комплексно проаналізувала її діяльність як першого і протягом тривалого часу єдиного вищого навчального закладу в Україні й у всій Східній Європі. У контексті теми, яку ми досліджуємо, значний інтерес викликають порушені З. Хижняк питання розвитку києвомогилянцями історичної і суспільно-політичної думки, їх участі у громадському житті України та зарубіжних слов`янських країн [40]. Високий рівень узагальнення нею багатого фактичного матеріалу сприяв об`єктивному розкриттю значення Академії як вітчизняного центру освіти й науки.

На початку 90-х рр. із здобуттям Україною незалежності й особливо із відродженням у 1991 р. університету “Києво-Могилянська Академія” інтерес до історії КМА посилився. Чимало сторінок періодики рясніли інформацією про її відродження, про викладачів та студентів. Водночас з`явилися нові дослідження, присвячені окремим аспектам історії Академії. На жаль, ця хвиля публікацій мала здебільшого популярний характер, була розрахована на масового читача. В контексті досліджуваної проблеми значний інтерес становлять праці О. Апанович, Я. Ісаєвича, В. Микитася, С. Кагамлика, О. Дзюби, Т. Дороніної, Ю. Гаєцького, І. Торбакова, М. Сенченка, Н. Тер-Григорян-Дем`янюк, О. Пахльовської. Особливу цінність мають розділи, у яких йдеться про визначення ролі КМА в суспільно-політичному житті. До 380-річчя заснування Академії у вже відродженому Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” відбулися дві міжнародні наукові конференції, до яких було підготовлено два збірники тез доповідей “Києво-Могилянська академія в історії України”. У них порушені питання становлення Академії, її внеску в розвиток освіти, науки, поезії, мистецтва України та інших країн, формування в її стінах державних та церковних діячів [51].

Історія Києво-Могилянської академії цікавить і зарубіжних дослідників. Заслуговують на увагу праці Ю. Лукашевича, О. Яблоновського, Р. Лужного, Е. Вінтера, М. Іовановича, Г. Нешева та ін., у яких зроблена спроба з`ясувати значення КМА у поширенні зв`язків України із зарубіжними країнами []51.

Як бачимо, Києво-Могилянська академія продовжує становити значний інтерес для дослідників. Однак аналіз літератури засвідчив, що проблема, яка досліджується, ще не знайшла свого повного висвітлення в історико-педагогічній науці. Нема праць, у яких би була цілісно висвітлена роль києвомогилянців у громадсько-політичному житті України та зарубіжних слов`янських країн. Закономірності та специфіка функціонування КМА, її впливу на суспільне життя українців даного періоду ще й досі не стали предметом окремого дослідження.

1.2 Національна система освіти: суть, завдання, особливості розвитку

Як відомо, освіта - один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навички, готувати нові покоління до життя, суб`єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що постають перед людством.

Сучасний стан освіти в Україні віддзеркалює соціально-економічний і культурно-історичний стан держави. Основним орієнтиром на шляху розвитку національної освітньої системи були й залишаються якість освіти і рівний доступ до неї для всіх громадян України, підвищення освітнього рівня молоді у нашій державі.

Розбудова незалежної Української держави неможлива без відновлення й розвитку української педагогіки, національної системи освіти й виховання дітей та молоді в Україні. Тому необхідно вивчати історію української педагогіки, що зародилась, постала й розвивається в Україні, має самобутній національний характер, і разом із цим, виступає органічним компонентом загальнолюдської педагогічної культури. Основними творцями й носіями української педагогіки та її історії є український народ.

Відродження національної школи як складовий елемент розбудови державності, виховання громадян незалежної та суверенної України не можливі без учительських кадрів, які є носіями духовності свого народу, його педагогічної культури. У законі України “Про освіту” підкреслюється, що школа, вчитель мають забезпечити “всебічний” розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого соціального вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. У зв'язку з цим зростають вимоги до особистості вчителя, рівня його професійної підготовки.

Підготовка майбутніх учителів ускладнюється тим, що у значної частини студентської молоді не сформовані почуття патріотизму, національної гідності та гордості за рідну землю, Батьківщину, проявляється байдужість до державотворчих процесів. За матеріалами сучасних досліджень лише 37,7% опитаних студентів вищих навчальних закладів України підтвердили бажання бути громадянином України за умови вільного вибору громадянства. Вихованню національної самосвідомості майбутнього вчителя не сприяє характер сучасної педагогічної освіти, у змісті якої недостатньо відображені досягнення духовної культури українського народу, багатовікові народні традиції [26, 29].

Проблематика національної свідомості й самосвідомості розглядається широким колом учених різних галузей науки: філософами, соціологами, політологами, істориками, етнографами, філологами, психологами, педагогами та ін., що свідчить про складність і багатогранність цього психічного утворення.

У дослідженнях вітчизняних філософів подається історія зародження й розвитку самоусвідомлення української нації, характеризується ціннісний аспект національної самосвідомості та форми її вияву.

На сучасному етапі дослідження теоретичних засад та практики національно-патріотичного виховання має місце неоднозначний підхід учених до визначення дефініції “національна самосвідомість”, її структури та складу показників.

Під національною самосвідомістю розуміють усвідомлення індивідуумом національних приорітетів і свого ставлення до них, ствердження своєї приналежності до певної національної спільноти і своєї відмінності від членів іншої етнічної спільноти; основний компонент духовного світу особистості, який несе в собі усвідомлення кожною людиною себе як представника певної нації, носія національної культури; осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, тим, без чого не може існувати жодна; складне утворення психіки, яке дає можливість відчути та усвідомити суть свого національного єства, свого місця серед інших націй та народів світу; усвідомлення народом власної гідності, традиційних цінностей культури, потреби власного розвитку, готовності служити інтересам своєї. Усі наведені дефініції “національна самосвідомість” науково виважені, проте відбивають різні якості духовного стану особистості [26, 34].

Проведений аналіз теоретичних праць учених з розуміння сутності дефініції національної самосвідомості дозволив дати узагальнююче визначення вище означеного поняття: національна самосвідомість - складне психічне утворення особистості, яке є самоусвідомленням причетності до нації, спонукає до національного самоздійснення та зорієнтовує особистість на працю в ім'я розвитку своєї держави.

Виховання національної самосвідомості особистості є цілісним, довготривалим процесом, в наслідок якого формується складне психічне утворення особистості, яке є самоусвідомленням причетності до нації, спонукає до національного самоздійснення та зорієнтовує особистість на працю в ім'я розвитку своєї держави. Національна самосвідомість особистості складається з етнічного, національно-патріотичного та державно-патріотичного самоусвідомлення.

Структура національної самосвідомості складається з таких компонентів: уявлення про родину, рідний край, про українську націю та її духовні цінності, про Україну як незалежну державу, про українське суспільство, про національний самообраз особистості як члена національної спільноти.

Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Без духовного багатства, сконденсованого в цих поняттях, неможливий повноцінний внутрішній світ людини-громадянина. Національна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість українців, є історична пам'ять, що зберігає кожну сторінку життя, боротьби! рідного народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку.

Педагог зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оманливе, ілюзорне відчуття "другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті самого себе, народжує комплекс національної і громадянської неповноцінності, ущербності. Такі учні не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості. Вони часто збочують із правильного життєвого шляху, стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного, роду "перевертнями". Так дорогою ціною для людини, суспільства обходиться те, що не враховуються закони, розвитку природи людини, її духовності [26, 38].

Українська національна самосвідомість -- це відчуття і усвідомлення гордості за приналежність до своєї нації. Національна самосвідомість успішно формується в тих учнів, які в сім"ї і в школі користуються рідною мовою, охоче вивчають історичне минуле України, її культуру.

Національна самосвідомість концентрує в собі всю багатогранну діяльність громадянина на загальнонаціональних завданнях, проблемах, стимулює самовіддану працю на благо Батьківщини - України. В учнів з національною самосвідомістю формуються стійкі мотиви приносити користь народу, нації. В них підвищується громадянська відповідальність за свої вчинки. У процесі формування української національної самосвідомості одночасно виховується і справжня любов до інших народів, повага до їхніх культур. Істинними поборниками дружби між народами, як свідчить світова історія, є люди, що палко люблять свій народ: адже творити добро для інших народів може лише той, хто, навчився творити його для рідного народу [26, 36].

Національно свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність, чванькуватість, погорда в ставленні до представників інших національностей, комплекс месіанства, національної винятковості. Такі та подібні їм негативні якості, що призводять до національного егоїзму, міжнаціональних конфліктів проявляються в тієї частини молоді, яка має викривлену національну самосвідомість, а точніше -- недостатньо сформовану, а то й зовсім не сформовану цю благородну якість людини-патріота, громадянина, поборника реальної дружби між народами.

Цілеспрямовано і систематично формуючи в молоді національні духовні якості, система виховання кожного народу стверджує свій ідеал людини-громадянина.

Українська система виховання має свій, історично обумовлений ідеал людини-українця. У багатьох історико-культурних пам'ятках, фольклорі, художніх творах класиків, у практичній діяльності наш народ виплекав і опоетизував ідеал людини-землероба, хлібороба, селянина-трударя, господаря-власника землі, яка належала дідам і прадідам. Коли чужоземні загарбники разом-із соціальними поневолювачами позбавляли українського селянина-хлібороба свободи, права працювати на власній землі, пригнічували його, народ оспівував ідеал людини-козака, гайдамаки, бунтаря, повстанця, стрільця.

Ідеал типового козака-українця витязя нескореного духу, захисника пригноблених і скривджених іде вглиб віків. Він оспіваний у піснях, легендах, бувальщинах, класичній і сучасній літературі. Він і сьогодні живе в вустах і ділах народних. Витязь української літератури, поет В. Симоненко в роки глибокого застою писав: "Народ мій є! В його волячих жилах козацька кров пульсує і гуде!" [26, 37].

Зародження вищої освіти в Україні в кінці XVI - на початку XVII ст. було закономірним виявом об`єктивного суспільно-політичного розвитку українського суспільства, піднесення культурно-національного руху, прагнення й волі свідомих громадян до відродження Української держави. Потреба українців згуртуватися для захисту своїх соціальних і національних інтересів в умовах наступу шляхетсько-католицької Польщі зумовила виникнення братств, розгортання книгодрукування, заснування широкої мережі нових шкіл, які ґрунтувалися на традиційній вітчизняній основі і враховували вимоги свого часу. Почесне місце серед них належить Київській братській і Лаврській школам, а згодом, після їх об`єднання, колегіуму і Києво-Могилянській академії, яка була органічною частиною українського культурного, а також історичного процесу XVII-XVIII ст.ст.

Найчільніше місце в національній, системі, виховання належить узагальненому ідеалу українця -- людини лагідної і щирої, правдолюбної і доброзичливої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої витривалої і терплячої, стійкої і войовничої у справі захисту рідної землі, держави від чужоземних загарбників.

У роки відродження в народній свідомості вирізьблюється ідеал людини-громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м"якість і ніжність вдачі, пісенність і музичність, доброту і милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів та ін. Ці якості сучасного українця, його волелюбної душі і сонячної духовності є ніби ідеальним відображенням його буття, матеріальної основи життя, найбільших наших багатств -- родючих чорноземів і розкішної природи України, її героїчної історії.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами: Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвиненіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова - попередниця санскриту -- давньоіндійської мови. За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває у другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично й інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль. Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям українських дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи рідну мову з найбільш раннього віку, діти поступової стають носіями національного змісту, духу засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою [26, 47].

В умовах становлення України як суверенної держави вкрай необхідне, як відзначено в Декларації про державний суверенітет України, “відродження українського народу, його свідомості й традицій”.

Національне виховання охоплює усі складові системи освіти. В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Національне виховання - це набуття молодими поколіннями соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадян незалежної держави, моральної, правової, трудової, екологічної культури.

Фундаментом національної системи виховання має стати та ідея, що в кожній нації, поряд із загальнолюдськими елементами, є ще й суто національний спосіб думок, що випливають із соціально-економічних, територіальних, природних і географічних умов.

Ідеалом українського виховання є здорова, культурна, щаслива людина з багатогранними знаннями та високими духовно-моральними й інтелектуальними якостями, з почуттям патріотизму і працьовитістю, національною і людською гідністю.

У період розбудови української державності постало завдання сформувати національно свідому особистість громадянина України. У Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ ст.) вперше виділено розділ “Родинне виховання”, в якому йдеться про те, що необхідно створити умови для психологічного і фізичного розвитку особистості.

Виховання в сім'ї є важливим фактором, який слід розглядати у тісному зв'язку з вихованням суспільним. Батьки своїм ставленням до громадських обов'язків, своєю поведінкою повинні бути прикладом для дітей.

У час національного відродження України, зростання потреби в національно свідомих, висококваліфікованих кадрах потрібно піднести деякі функції виховання. Найважливіше, якщо молодь здобуває знання про національну культуру, побут, традиції, звичаї і несе ці знання в життя, організовує заходи щодо збереження національних надбань. Вивчення традицій українського народу сприяє відродженню духовності, моральності підростаючого покоління. Національною педагогікою для української національної освіти є українська народна педагогіка, створена нашим народом упродовж його багатовікової історії.

Використання української народної педагогіки в національній освіті та родинному вихованні ставить реальний заслін бездуховності, історичній безпам'ятності. Молодь усвідомлює роль спадкоємців народних цінностей та традицій національної родинно-побутової культури, навчається продовжувати справу предків.

Головне у виховному процесі - правильно визначити його цілеспрямованість: вчити дітей як треба жити єдиною родиною, поєднуючи особисті потреби із суспільними інтересами, інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними, проте висуваючи на передній план національний інтерес, формування національного обличчя.

1.3 Історія створення Києво-Могилянської академії

Києво-Могилянська академія виникла на хвилі культурно-національного відродження кінця XVI -- початку XVII ст. В умовах посиленого наступу на соціальні й духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, українське Відродження набуло характерних рис -- захисту вітчизняних духовних здобутків: мови, традицій, звичаїв, віри -- всього, що сприяло розвитку національного життя. Все більшого значення набуває патріотичне й національне виховання громадян, найперше молоді -- майбутніх захисників вітчизни. Шлях до здійснення цих завдань лежав через освіту -- відкриття шкіл і друкарень, підготовку вчителів, підтримку письменників, поширення знань, зміцнення авторитету Православної церкви, її реформування.

Важливою передумовою у виникненні вищої освіти в Україні є розвиток шкільної освіти та братських шкіл.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці XVI -- на початку XVII ст. ґрунтувався на досягненнях шкільництва ще від часів Київської Русі. Матеріали, що збереглися, свідчать, що, незважаючи на складність історичних умов у XIII--XV ст., школи не були занедбані. Розміщувались вони здебільшого при церквах (парафіяльні школи) та монастирях, зокрема при Михайлівському Золотоверхому в Києві, Холмському, Уневському, Зимненському, Грушівському. 1596 р. при Пересопницькому монастирі школу фундувала княгиня Чарторийська, в містечку Четвертині (Волинь) школа була створена на кошти шляхтича Захарії Четвертинського і т. ін. Дітей навчали грамоти, читання й письма церковнослов'янською мовою, арифметики, молитов, співу. З часом кількість шкіл збільшується [31, 54].

З поширенням реформаційного руху в другій половині XVI ст. в Україні з'являються протестантські школи. В таких містах, як Гоща, Белз, Львів, Берестечко, Хмільник, діяли аріанські, социніанські, лютеранські, кальвіністські школи, переважно початкові, а подекуди -- середні. Реформаційними за характером були також школи вірменських братств у Львові, Кам'янці-Подільському, Снятині, Кутах. Були школи й представників інших народів, що жили в Україні, зокрема євреїв, греків.

Найчисленнішими серед неправославних шкіл були католицькі. Вони поширювались єзуїтами, членами Ордена Ісуса, що з'явився в Польщі в середині XVI ст., і були майже в усіх значних містах України. Це колегіуми в Ярославі, Замості, Львові, Луцьку, Несвіжі, Острозі, Володимирі, Кам'янці-Подільському, Новгороді-Сіверському, Перемишлі, Барі, Вінниці, Фастові та інших містах.

Такі школи, в першу чергу домініканські та єзуїтські, за характером навчання можна зарахувати до шкіл підвищеного типу. Одна з них була заснована в Києві ще у другій половині XV ст. генуезцями, що перебралися із захопленої турками Феодосії. Безперечно, подібні навчальні заклади сприяли піднесенню культури, поширенню науки й ідей про необхідність освіти нового європейського типу. Але через конфесійно-культурну відмінність і відчуженість від духовних традицій українського народу вплив їх на суспільне й культурне життя України був обмежений. Отці-єзуїти дбали понад усе про поширення католицтва і з успіхом це робили, залучаючи до безкоштовного навчання у своїх школах українських православних юнаків, де вони, як зазначав літописець, «з науками й віри набували» і згодом самі ревно служили справі насадження католицької віри й полонізації в ріднім краї.

Культурне піднесення в Україні значно посилюється в останній чверті XVI -- на початку XVII ст. з появою братств -- культурно-релігійних об'єднань православного міського населення. До братств входили ремісники, купці, подекуди дрібне й середнє духівництво та шляхта, учителі, письменники, книговидавці, вчені, митці й представники інших верств населення.

Братські школи в Україні й Білорусі починають з'являтися після декрету 1585 р. короля Стефана Баторія, за яким усім православним братствам Великого князівства Литовського й Галичини дозволялося утримувати школи.

Братські школи були народними. Вони відрізнялися від решти шкіл насамперед демократичними засадами, головною з яких була всестановість -- навчалися діти всіх станів й сироти.

Братський закон рівності й братолюбія братчики поширили й на школи. Бідність не була підставою для зневажливого або байдужого ставлення до школярів. «Багатії над убогими в школі нічим вищим не можуть бути,-- стверджували Шкільні статути,-- лише самою наукою, плоттю ж рівні всі». Вчителі зобов'язувалися «навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню» [31, 45].

Велика увага приділялася в братських школах вивченню церковнослов'янської мови. До цього спонукали в першу чергу політичні обставини. Ведучи наступ на українську духовність, ідеологи католицизму важливе місце надавали впровадженню католицької віри та польської мови, також латини як мови католицького богослужіння. Ректор Віленської єзуїтської академії Петро Скарга в трактаті «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем» (1577) доводив, що українська культура не має майбутнього, бо ґрунтується вона на слов'янській мові, яка «не має ні правил, ні граматики»; що «не було й не буде жодної академії чи колегіуму, де б теологію, філософію й інші вільні науки вивчали й розуміли нелатинською мовою», що істинні знання й справжню культуру треба йти здобувати до польських католицьких шкіл. У відповідь культурно-освітні діячі України стають на захист церковнослов'янської (слов'яноруської) мови. З предмета полеміки вона залучається до мови освіти й науки, тобто повертає собі місце частини культурної спадщини народу. Відомий історик, учений-полеміст Захарія Копистенський називав слов'янську мову «знаменитою і славною», яка «від Заходу Білого моря і Венеціанських й Римських кордонів ся дотикає, а від полудня з Грецією в сусідстві і братстві живе, на всхід сонця над Чорним морем до Персії притягаєт, а біля Льодовитого моря ся опираєт». Обов'язковому вивченню слов'янської мови зобов'язували Шкільні статути. За короткий час у світ вийшли численні словенські або словеноруські букварі, граматики, словеноруські лексикони [31, 47].

Одночасно поряд із слов'янською прокладає собі шлях українська книжна (літературна) мова, що формувалася на основі української й білоруської розмовних мов. Історія стверджує, що кожне відродження, яке має в основі своїй утвердження національної гідності, неминуче пов'язане з піднесенням інтересу до рідної мови. У XVI ст. в Україні й Білорусі з'являються перші переклади Святого Письма національними мовами. Зокрема, були перекладені «простою мовою»: Біблія білорусом Симоном Будним (1564), Євангеліє також білорусом Василем Тяпинським (70-ті рр. XVI ст.), Новий Заповіт Валентином Негалевським із села Хорошева на Волині (1581). Найвідомішою пам'яткою такого роду в Україні є Пересопницьке євангеліє, «...зложене Михайлом Василевичем, сином протопопа Синицького, накладом княгині Заславської» (Насті Гольшанської-Заславської) (1556--1561). Відомі й інші Учительні Євангелія. Таким чином, українська книжна (літературна) мова залучалася до навчального й літературного життя, до церковного вжитку.

Визначних успіхів серед братських шкіл досягла Львівська братська школа, заснована в 1586 р. членами Львівського Успенського братства Юрієм Рогатинцем та Дмитром Красовським разом з братами Стефаном та Лаврентієм Зизаніями. Від започаткування школа мала матеріальну й політичну підтримку не лише сильного Львівського братства, але й таких впливових людей, як князь В.-К. Острозький, молдавські господарі Симеон та Ієремія Могили, гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний. У школі працювали відомі вчені. Ректорську посаду в різні часи обіймали Арсеній Елласонський (із Фесалії), який разом з учителями склав «Грамматику доброглаголивого еллинословенского язьїка», Іван Борецький, Стефан Зизаній [29, 33].

Львівська школа допомагала іншим братським школам України та Білорусі, надсилаючи вчителів, підручники. Учителі зі Львова викладали в Рогатині, Стоиї, Перемишлі, Вільні, згодом дехто з них -- у Києві. Засади організації Львівської братської школи, її програма були викладені в статуті «Порядок школьний» (1586), який став взірцем для інших братських шкіл, зокрема Луцької, Київської, Берестейської. «Порядок школьний» є першою відомою пам'яткою української педагогічної думки, яка поєднала в собі традиції старих вітчизняних шкіл з деякими гуманістичними західноєвропейськими ідеями. Львівська школа стала взірцем для інших братських шкіл, а Львів завдяки їй -- визначним культурним осередком українсько-білоруських земель.

Не всі братські школи досягли належного рівня. Більшість із них, не маючи підтримки від можновладців, не витримавши конкуренції з католицькими школами, поступово занепали.

Але справу свою братські школи зробили. Вони не лише навчали, але й виховували молодь, формували поняття рідної вітчизни, мови, віри. В деяких школах було започатковане вивчення латини й введено програму «Семи вільних наук», що сприяло перетворенню слов'яно-грецьких за змістом навчання шкіл у слов'яно-греко-латинські, тобто були зроблені кроки до прилучення їх до загальної європейської освіти. Завдяки старанням братств, братських шкіл, освітніх діячів -- письменників, учених, книговидавців -- пробуджується і зростає інтерес українців до знань, науки, культурних надбань. «Минають часи грубої простоти,-- писав Захарія Копистенський,-- і світло науки сходить і на Україні» [29, 48].

Значний внесок у розвиток української освіти зробила Острозька школа. Виникла вона 1576 р. в Острозі, старовинному культурному центрі Волині. її засновником був князь Василь-Костянтин Острозький (1526--1608). Сучасники називали її Тримовним ліцеєм, а ще -- Греко-слов'янською академією. Школа поєднала давні українські та греко-візантійські освітні традиції з досягненнями європейської освіти.

Першим ректором школи був Герасим Смотрицький (30-ті рр. XVI ст.-- бл 1594) - знавець мов, літератури, письменник. Ректорську посаду в 1594 р. обіймав також грек Кирило Лукаріс, згодом патріарх Константинопольський. Викладали в Острозі Іван Княгиницький, відомий учений і церковний діяч; Дем'ян Наливайко, письменник, редактор, автор українських віршів, активний учасник козацького повстання під проводом його брата Северина Наливайка; білорус Андрій Римша, поляк Ян Лятош, греки Никифор Парасхез, Кирило Москопул та інші. Острозька школа виховала ряд відомих діячів того часу. Серед них: Максим (Мелетій) і Степан Смотрицькі, сини Герасима Смотрицького. Мелетій з часом став відомим ученим-філологом, Степан залишився священиком й учителем в Острозі; Гавриїл Дорофеєвич, згодом викладач Львівської школи, активний діяч осередку київських учених при Києво-Печерській лаврі; Петро Конашевич-Сагайдачний -- славнозвісний гетьман, полководець і політик; ймовірно, Іван (Йов) Борецький, згодом ректор Львівської і Київської братських шкіл.

Знаменитою пам'яткою Острозької школи є Острозька Біблія (1581), що була першим повним виданням Біблії слов'янською мовою, її примірники поповнили найвизначніші бібліотеки світу: Оксфордського університету, шведського короля Густава II Адольфа, кардинала Берберіні та ін.

В Острозькій школі викладався курс «Семи вільних наук», а вчені її в галузі грецької, слов'янської й латинської мов, астрономії й математики, за свідченням відомого церковного й культурного діяча Захарії Копистенського, були рівні Демосфену й Софоклу, а сама школа була рівною академіям. Сучасні дослідники Острозької школи вважають, що саме вона започаткувала в Україні основи вищої освіти. Школа відроджена в наш час і продовжила своє існування за Указом Президента України (5.06.1996) як Острозька академія -- визначний освітній і культурний заклад Волинського краю і всієї України [17, 24].

Отже, виникнення широкої мережі шкіл, і насамперед братських, діяльність Острозької академії відіграли важливу роль у культурно-національному відродженні, підготували ґрунт для започаткувати вищої освіти в Україні.

На початку XVII ст. з укоріненням польського панства й Католицької церкви на українських землях українські православні культурні осередки зазнавали розорення й занепадали. Становище ускладнилось після Берестейської унії 1596 р. У православних відбирались церкви, чимало братств і братських шкіл в Україні й Білорусі, на Побужжі й Холмщині припинили свою діяльність. У Львові й Перемишлі (Галичина) ще залишалися православні владики, але протистояти утискам було дедалі тяжче. В цих умовах українська православна інтелігенція, особливо із західних українських земель, шукала притулку й захисту в надійному місці. Ним виявився Київ.

Київ протягом віків відігравав важливу роль в історії українського народу. Традиція міста як давньої столиці Київської Русі, його храми, архітектурні споруди й пам'ятні місця ~ свідки героїчного минулого -- зберігали історичну пам'ять. Постійні зв'язки Києва з різними містами і землями України формували відчуття національної єдності й незборимості українського народу.

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. у Києві проживало близько 15 тис. чоловік. Це були здебільшого ремісники, дрібна шляхта, крамарі, а також селяни, козаки, духівництво. Дедалі більшої ваги в житті міста починає набирати козацтво, вплив якого міцнішає і поширюється на всю Подніпровську Україну. Все рішучіше козаки стають на захист громадянських і релігійних прав народу. Відновлення Київської православної митрополії 1620 р. також сприяло піднесенню Києва як ідейно-політичного центру [17, 39].

Саме сюди під корогви Війська Запорозького й зміцнілої Православної церкви потяглися з усієї України культурні діячі -- письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники -- продовжувати справу національного відродження.

Просвітники гуртувались навколо бібліотеки й друкарні Києво-Печерського монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького. Єлисей Плетенецький, світське ім'я Олександр(бл. 1554-29.10.1624) походив із сім'ї заможного православного львівського міщанина Хоми Русина, родом із Рогатина. Отримав добру освіту. На Берестейському соборі захищав права православних. У 1599--1624 рр. - архімандрит Києво-Печерської лаври. Його турботами Лавра була «дивно фундована» (Олександр Митура), заснована друкарня (1615), у Радомишлі -- папірня, бібліотека поповнилася новими книгами. Вірогідно, Плетенецький був засновником кількох шкіл в Україні [17, 52].

Вчені київського просвітницького осередку, очолюваного Єлисеєм Плетенецьким, згодом Захарією Копистенським, пізніше Петром Могилою, готували й видавали букварі, граматики, словники, полемічні, історичні, а також богословські й богослужбові книги. Першою книгою, що вийшла з Київської лаврської друкарні, був Часослов (1616). 1619 р. видано Анфологіон. Обидві книги призначалися як навчальні посібники братським школам «в православному граді Києві і прочіїх». Серед посібників особливе місце займав «Лексикон словеноросский и имен толкованіє» Памви Беринди (1627).

Діяльність братств, вченого гуртка Києво-Печерської лаври справляла вагомий вплив на патріотичні настрої громадян, пробуджувала бажання прислужитися загальній справі. До них належала й знатна киянка Галшка Гулевичівна або Єлизавета Василівна Гулевичівна-Аозчина (бл. 1577--03.1642). Походила з давнього українського шляхетного православного роду Гулевичів на Волині.

15 жовтня 1615 р. Галшка внесла до Київських магістратських «гродських» книг дарчу, в якій писала: «Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, з дозволу його милості на все нижчевикладене, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим моїм добровільним листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі східної церкви і палаючи до неї благочестивою ревністю до поширення слави Божої, з любові і приязні до братів моїх -- народу руського і для спасіння душі своєї, з давнього часу умислила Церкві Божій учинити добро...» [4, 127].

15 жовтня, коли Галшка внесла свою дарчу в міські книги, не було ще на дарованій нею садибі ні монастиря, ні «странноприїмного дому» -- то справа майбутнього. Але відразу, того самого дня, розпочинає життя школа. Це також видно з дарчої: «...і аби тая фундація скуток свій брала, тоді я ...зараз в той двір і на його плац школу впровадила і впроваджаю». Ці слова свідчать, що Київська братська школа розпочала своє існування на дарованій Галшкою землі 15 жовтня 1615 року, поклавши початок історії Києво-Могилянської академії.

У 1617 чи 1618 р. Галшка Гулевичівна повернулася до рідного Луцька. Волинський край на той час був міцною фортецею православ'я. Культурно-національний рух тут позначився на відкритті православних монастирів, виникненні братств, братських, монастирських, церковноприходських шкіл. Цьому безпосередньо сприяли єпископ Луцький Ісаакій Борискевич, єпископ Володимирський і Берестейський князь Ієзекіїль Курцевич, мати Ієзекіїля княгиня Доротея Курцевичева, на той час ігуменя Київського Вознесенського монастиря, князь Юрій Пузина, з яким була одррке-на сестра Галшки Анна, численні родичі Галшки -- Гулевичі. Саме до їх кола входить і засновниця Київського Братського Богоявленського монастиря й Київської братської школи Галшка Гулевичівна (про що свідчить, зокрема, її заповіт, складений 2 квітня 1641 р.). На той час Гулевичівна була далеко не заможною жінкою. Все своє майно -- срібло й гроші, готівкою і в заставі, заповідає вона Братському Луцькому Хрестовоздвиженському монастирю на його школу, шпиталь і церкву «Чесного і животворящого хреста, де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати має». Варто зауважити, що в братських церквах чи при них не хоронили будь-кого, а лише визначних членів братств (до братств, за їх статутами, приймалися й жінки) або благодійників братських монастирів і шкіл. До них, безперечно, належала й Галшка Гулевичівна, яка до кінця своїх днів служила справі освіти, національного відродження. Померла засновниця Київської братської школи, одна з найвизначніших жінок-меценаток нашої національної культури й Церкви, у березні 1642 р.

У старій Києво-Могилянській академії свято зберігали пам'ять про її засновницю, на землі якої стояла й стоїть Академія. Щороку в день її іменин 22 грудня, тобто в день св. Анни (ім'я Галшка довгий час трактувалося як Анна), поминали Галшку Гулевичівну. В цей день на зібраннях академічної корпорації вирішувалися найголовніші академічні справи. У сучасній Києво-Могилянській академії встановлена стипендія її імені, якою нагороджуються кращі, розумні й мудрі студентки Академії.

Київську братську школу від початку її заснування очолили особистості, відомі своєю вченістю, педагогічними й публіцистичними працями, культурною і педагогічною діяльністю. У 1615--1618 рр. у Київській братській школі ректорував Іов (у миру Іван Матвійович) Борецький (р. н. невід.--2.03.1631), родом із села Бірча (тепер містечко Городоцького району Львівської області). Навчався у Львівській братській школі, Острозькій, Краківській і Замойській академіях, викладав у Львівській братській школі, був її ректором. Сучасник Борецького Сильвестр Косов писав про нього, як про людину, «добре освічену, у вільних науках, у знанні грецької, латинської й слов'янської мов навряд чи мав собі рівних»3. Його ім'я тісно пов'язане з культурно-національним рухом в Україні. Вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес [35, 109].

Борецький викладав грецьку мову й богослов'я, забезпечував учнів за власний кошт підручниками, почав укладати бібліотеку. 1619 р. його обрано настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря. Разом із гетьманом Сагайдачним відновлював українську православну ієрархію, був обраний першим по Берестю православним митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси (1620--1631).

У 1619--1620 рр. ректором Київської братської школи був Мелетій Смотрицький (бл. 1575--27.12.1633). Родом із містечка Смотрич на Поділлі (тепер Хмельницької обл.), син першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького. Навчався в Острозькій та Віденській академіях. Слухав лекції в Лейпцизькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Мав ступінь доктора філософії. Працював учителем у братських школах міст Вільна і Єв'є. Письменник-полеміст, автор знаменитого «Треноса» (1610), в якому гостро засуджував відступництво від батьківської віри, релігійні, соціальні й національні утиски з боку Речі Посполитої. Книга була написана з такою силою й переконливістю, що православні вважали її найголовнішою у своєму житті, й навіть декотрі заповідали ховати себе з нею. Смотрицький здобув славу «захисника віри й отця православія», а його послідовники кидали унію й поверталися в православ'я.

У 1617 -1620 рр. Смотрицький живе в Києві, викладає в Братській школі латинську мову й, вірогідно, риторику й діалектику, як і в Віденській школі. Між ним і ректором Іваном Борецьким, як між людьми вченими й однодумцями, встановилися дружні стосунки, і коли Борецький став ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря (грудень 1918), Смотрицький очолив Братську школу й був ректором до висвячення його на архієпископа Полоцького, Вітебського й Мстиславського, тобто до літа 1620 р. [35, 115]

Третім ректором Київської братської школи у 1620--1624 рр. був Касіян Сакович (1578--1647). Походив із сім'ї священика містечка Потелич на Галичині (тепер село Львівської області). Навчався в Краківській та Замойській академіях. Знав багато мов. Як і Смотрицький, викладав у школі латину й риторику. Мав поетичний хист. Відомий Сакович і як автор двох під ручників з філософії для братських шкіл -- «Арістотелівські проблеми або питання про природу людини» (1620) і «Трактат про душу» (1625). Обидва видані в Кракові. Побудовані у формі запитань і відповідей. Мають такі сентенції, як «скажи», «запам'ятай», «завчи» і т. ін., тобто яскраво виражене призначення. Підручники засвідчили також те, що вже на початку XVII ст. філософія вивчалась у Київській братській школі.