Історія виникнення та розвиток Києво-Могилянської Академії

Талановитою постаттю був також ректор Київської братської школи у 1628--1632 рр. Хома Євлевич (р. н. невід.-- не пізніше 1647). Походив з м. Могильова. Освіту здобув у Краківському університеті. Там же була надрукована польською мовою його поема «Лабіринт, або заплутана дорога» (1625) в друкарні, яка видавала твори лише античних класиків та визнаних сучасних представників красного письменства. Присвятив її Євлевич студентам Могильовської братської школи. В ній закликав молодь до пізнання світу й запевняв, що допоможуть їй у цьому знання (мудрість), які він цінує понад усе.

З історією Києво-Могилянської академії, її становленням і розвитком тісно пов'язане ім'я митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, видатного церковного, освітнього й політичного діяча, святого Петра Могили.

Вірогідно, Петро Могила навчався у Львівській братській школі, а також за кордоном. Мав добру світську й релігійну освіту, володів досконало українською, церковнослов'янською, польською, румунською, латинською, грецькою мовами. Бібліотека Могили, де були книги з філософії, історії, теології, медицини, математики різних європейських, а також східних авторів, засвідчує ґрунтовність його знань і наукових інтересів.

Життям, освітою, вихованням молодого Могили певний час опікувався польський коронний канцлер, гетьман Станіслав Жолкевський, при дворі якого Могила проходив службу з 1617 р. Після загибелі Жолкевського в битві під Цецорою (1620), в якій брав участь і Могила як старшина польської армії, за нового покровителя йому став польський коронний гетьман Гнат Хоткевич. Під його орудою Могила брав участь у Хотинській війні (1621). Як підопічний командувача польського війська він мав змогу познайомитися з керманичем козацького війська гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Його вразили незламний дух, хоробрість, військовий вишкіл Запорозького Війська, військовий хист гетьмана, завдяки чому було отримано перемогу. Це додало ваги в очах молодого воєводича не лише збройним силам України, а й самому українському народові і мало вплив на його вибір подальшого життєвого шляху. Після Хотина Могила зачастив до Києва. У Києві спілкувався найбільше з митрополитом Київським Іовом Борецьким, який став його духовним наставником і залишався ним до кінця життя. 1622 року Могила купує неподалік від Києва у селі Михайлівка-Рубежівка (тепер Святошинського району Київської області) маєток. За даними молдавських істориків, що ґрунтуються на листуванні Могили з родичами, він стає послушником Києво-Печерської лаври, яка мала свій скит у Михайлівці-Рубежівці. Тут 1622 р. «Могила покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу, і свідомо став до служіння Православній церкві й Україні» [35, 119].

Сталося це у вкрай напружений час: Україна переживала глибоку кризу, викликану соціально-політичними й духовними чинниками Люблінської та Берестейської уній. Старі духовні зв'язки двох народів -- українського й польського -- часів Ренесансу трансформувалися в напругу й протистояння в площинах політичній, національній, теологічній. Наступ католицизму, а згодом і унія внесли глибокий розкол в українське суспільство. Його верхівка поступово, але невпинно католичилася. Все це породжувало розбрат і ворожнечу між окремими верствами населення.

Петро Могила, як показала його подальша діяльність, розумів складність становища. Україна постала перед ним тією частиною християнського світу, де вирішувалась доля православ'я, а з ним -- і народу, який формувався під його покровом ось уже кілька віків. Витончений розум, характер борця, глибоке християнське благочестя -- все це вимагало негайних дій, і Могила обирає шлях служіння і захисту православ'я.

1627 р., по смерті Захарії Копистенського, Могилу обрано архімандритом Києво-Печерської лаври. А вже 1632 р. на Конвокаційному сеймі у Варшаві 49 православних депутатів обирають Могилу митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. У березні 1633 р. Могила отримав від новообраного короля Владислава IV привілей на митрополію Київську й архімандрію Печерську, а на початку квітня того ж року - благословення (сакру) від патріарха Константинопольського Кирила Лукаріса й титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону». По тому у Львівській братській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбув хіротонію. На початку липня Могила у супроводі молдавської гвардії, козаків і шляхти в'їхав у Київ, де його урочисто зустрічали кияни.

Посівши найвищу посаду в церковній ієрархії України, Могила взявся до згуртування зусиль громадських інституцій і різних верств - насамперед братств, інтелігенції й козацтва. Надійну підтримку мав від Львівського братства, налагодив зв'язки з братствами Луцька, Вінниці, Кременця, Вільна, Мінська.

Політика Петра Могили в галузі релігійній, його послідовні дії, спрямовані на визнання Української православної церкви й повернення їй втрачених прав, знайшли підтримку серед козацтва, яке віддало в його руки Київську школу (Колегіум). Увага Петра Могили до козацтва ґрунтувалася не лише на національних традиціях українців -- любові й поваги до самовідданих синів України, борців за її волю. Він добре розумів, що з утратою покатоличеної шляхетської верстви козацтво зайняло провідне місце у суспільному житті, особливо за підтримки його основною масою населення України -- селянством. Взаємна підтримка була плідною. Саме за Петра Могили почала формуватися провідна козацько-старшинська верства (початок цьому поклали зв'язки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з Київським братством і Київською братською школою), яка згодом очолить і поведе націю до визволення.

Діяльність Петра Могили збігалася з національно-культурним рухом в Україні. На цій хвилі далекоглядному митрополитові вдалося багато чого досягти. Могила розумів, що працювати йому доведеться з народом, котрий, як відзначить пізніше В. Липинський, довго не послуговувався державними інститутами, його організуючою і виховною інституцією була лише Церква. Але Церква виявилася ослабленою, її пастирі -- здебільшого неавторитетними. Отже, щоб вибороти вольності для нації, Церкви й релігії, треба було Церкву «устаткувати, ублагородити й здисциплінувати, прищепити уміння обходитися без залежності від влади і без її підтримки». У змаганнях з католицизмом Православна церква виявила свою слабкість як організаційну, так і теологічну. Все це змусило Петра Могилу приступити до її реформування. Насамперед він потурбувався про моральний стан духовенства, особливо вищого -- ієрархів Церкви. Саме через чесних, освічених пастирів можна було говорити з народом, повести його за собою, спрямувати зусилля на боротьбу проти католицизму, унії, насильницької полонізації.

Майже всі дослідники вважали і вважають, що Києво-Могилянська академія була найбільшим досягненням у житті Петра Могили, що, до речі, підкреслював і сам митрополит, назвавши її у заповіті «єдиним своїм надбанням». Впровадження ідей Петра Могили в життя на церковній, культурній, політичній, дипломатичній нивах стало можливим завдяки Києво-Могилянській академії (спочатку Колегіуму), яку він створив, виплекав й опікувався нею все життя. В його обітниці були проголошені триєдині засади навчання й виховання молоді: вірність батьківській вірі, звичаям і європейська освіченість, які Могила сповідував усе життя. Вони принесли Україні сподівані плоди на ниві культурній, релігійній, державотворчій.

До давніх традицій та основ русько(українсько)-грецької освіти Могила долучив високі європейські науки, іноземні мови, в першу чергу латинську, якою викладалися вищі науки в європейських університетах і яка на той час була мовою науки, літератури, міжнародного спілкування. Це поєднання вітчизняних освітніх традицій з широким залученням досягнень європейської науки й культури сприяло перетворенню Академії у національний вищий навчальний заклад європейського рівня. Починаючи з часів Петра Могили, в Академії навчалися студенти із зарубіжних країн. З часом приплив їх посилюється, і Могилянська академія закономірно здобуває собі славу першого вищого навчального закладу України і всієї православної Європи, а Україні -- гідне місце серед цивілізованих європейських держав.

Петро Могила дбав про поширення освіти в різних регіонах України. Він заснував освітні осередки, залежні від Київського колегіуму, в Кременці на Волині (1636), у Вінниці на Поділлі (1638), Гощі (1639), в Більську (1640). Не забував і про батьківську землю: 1640 р. він надсилає до Валахії й Молдови «благообразних іноків і добре навчених вчителів», котрі відкривають колегіуми в Яссах й Кимполунзі. Покровительствуючи Академії, надаючи їй інтелектуального спрямування й забезпечуючи матеріально, Могила готує на свій кошт у закордонних університетах професорів, будує для студентів нову кам'яну школу з церквою Св. Бориса і Гліба та Благовіщення, першу бурсу для незаможних студентів. Водночас відписує на Академію лаврські вотчини -- с. Вишеньки й Гнідин, свій хутір Позняківщину, велику власну бібліотеку, за королівським привілеєм 1636 р. проводить на її територію водогін.

Академія щедро віддячила покровителеві за турботи: Україна отримала блискучу плеяду вчених, філософів, богословів, митців, керманичів козацького війська, релігійних діячів, праця й розум яких сприяли зміцненню національної свідомості народу, його згуртованості у визвольних змаганнях за вільну Україну.

Здійсненню задумів Петра Могили -- реформувати освіту й Церкву -- повинна була слугувати школа європейського зразка, яка водночас залишалася б глибоконаціональною українською. Саме така школа мала готувати високоосвічених учених, богословів, грамотних і дисциплінованих священиків й іноків, людей державного мислення, які могли б унезалежнити Україну й гідно репрезентувати її на найвищих щаблях міждержавних і церковних відносин [24, 212].

Влітку 1631 р. Петро Могила відкриває в приміщеннях Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври школу, яка ввійшла в історію під назвою Лаврської або Гімназіума. Девізом її діяльності Петро Могила обрав принципи, вписані ним в обітницю, яку він уклав 15 червня 1630 р. у Львівській братській церкві Успіння Пресвятої Богородиці із запрошеними зі Львова учителями Ісайєю Трофимовичем-Козловським та Сильвестром Косовим: «Я, Петро Могила, милістю Божою архімандрит Київський Печерський... за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моєю... умислив фундувати школи, аби молодь у побожності, у звичаях добрих, у науках вільних навчена була... на користь і втіху православного роду» [24, 232].

Лаврська школа за обсягом предметів і організаційною структурою була подібна до польських і західноєвропейських колегіумів.

Молоді здібні викладачі, котрі, як писав префект Лаврської школи Сильвестр Косов, «навчались в академіях латинських Польщі, Литви й Відня», забезпечували високий рівень навчання. Ректором школи й професором філософії був Ісайя Трофимович-Козловськіш (р. н. невід.--1651) -- вчений і відомий церковний діяч. Був духовником Петра Могили, його однодумцем. Саме він їздив 1632 р. за сакрою - благословенням обраному митрополитом Петру Могилі до патріарха Константинопольського Кирила Лукаріса, а перед кончиною Могили сповідав його і читав над померлим молитви.

Риторику і філософію викладав професор і префект Сильвестр Косов (бл. 1600--13.04.1657). Навчався в Київській братській школі, Віленській академії й Люблінському єзуїтському колегіумі. Послідовний прихильник нового напрямку в українській освіті.

Професором риторики був також Стефан (у чернецтві -- Софроній) Почаський (р. н. невід.-- після 1640). Автор «Євхаристиріону». Вихованець Київської братської школи. З 1638 р.-- ігумен Братського Богоявленського монастиря й ректор Колегіуму Петра Могили. 1640 р. очолив групу освітніх діячів, направлених Петром Могилою на прохання господаря Василя Лупула до Молдови. Ними була заснована в Яссах друкарня й школа - Слов'яно-греко-латинська академія, що стала, фактично, першою вищою школою Молдови. Андрій Пацевський викладав поетику, Андрій Івашковський учителював у граматичних класах.

Лаврську школу Петро Могила організував за зразком польських колегій. В ній були класи нижчі (граматичні) й вищі -- поетики, риторики й філософії. Можливо, до вищих класів перейшла частина учнів з Братської школи. Переважно це були діти української шляхти й козацької старшини. Всього у школі навчалося понад 100 учнів.

Лаврська школа проіснувала недовго. Кияни занепокоїлись, чи не підпорядкує Петро Могила як архімандрит справу виховання молоді виключно релігійним інтересам, що суперечило б принципам братської шкільної освіти. Адже при обмежених матеріальних коштах і зростаючих потребах у кваліфікованих викладачах братчиків турбувало майбутнє їхнього дітища ~ Братської школи. Вони рішуче ставлять вимогу Могилі -- об'єднати Лаврську школу з Братською, яка була б під їхнім наглядом, і розташувати її на території Братства, «на місці способнійшім для виховання учнів». Братчиків підтримав і митрополит Іов Борецький, послідовний прихильник народних шкіл, за якими бачив майбутнє. На бік братчиків і митрополита стали й козаки на чолі з гетьманом Іваном Петражицьким і обраний по смерті Борецького митрополит Ісайя Копинський.

Петро Могила був на похоронах Іова Борецького, як свого часу Борецький був біля помираючого Сагайдачного. Прозорлива доля дбайливо передавала достойним мужам з рук у руки справу національної освіти. 11.03.1631, на дев'ятий день по смерті свого духовного наставника, Петро Могила вступає в Братство. Братство обрало його «старшим братом, довічним охоронцем і наставником» об'єднаних Лаврської і Братської шкіл і Братського Богоявленського монастиря. Гетьман Іван Петражицький своїм Листом войсковим оголошує об'єднаним школам повну підтримку.

Об'єднані школи почали діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщеннях Братської школи під назвою Київський братський, згодом Київський або Києво-Могилянський колегіум. Петро Могила опікувався Колегіумом до кінця своїх днів.

Основу навчання в Київському колегіумі складали прийняті в колегіумах й університетах Європи «Сім вільних наук». Петро Могила впровадив у Колегіум чітку організаційну систему, посилив, порівняно з братськими школами, увагу до латинської мови, як мови наукового і літературного життя, міжнародного спілкування. З великою турботою підбирав ректорів і професорів, здебільшого навчених у європейських університетах на його кошт. Водночас усі зусилля прикладав і до підготовки своїх, навчених у Колегіумі, талановитих викладачів Вчені кола Петра Могили укладали підручники, заклали основи вітчизняної філософії (Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький), були авторами історичних, публіцистичних й богословських праць (Петро Могила, Ісайя Трофимович-Козловський, Інокентій Ґізель, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косов, Стефан Почаський та інші).

Побоювання братчиків, що Петро Могила, навчаючи молодь, дбатиме лише про конфесійні інтереси, виявилися марними. Колегіум залишався національною школою, що ґрунтувалася на давніх вітчизняних православних традиціях, де навчалась молодь усіх станів. Високоінтелектуальна, високоосвічена еліта, вихована в Колегіумі, сприяла зміцненню православ'я, відродженню України, поверненню її в коло європейських держав.

Митрополит утримував Колегіум матеріально. У передмові до «Антології» (1636), присвяченій «шляхетній і богобоязливій молоді і всім взагалі благонравним студентам київських шкіл», він писав: «З Божою поміччю, постаравшись в міру моїх слабих сил на кошт мого родинного майна відновити гімназіум, тобто київські школи... я постачав, постачаю і дуже бажаю з поміччю небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих...» [16, 36-37].

Петро Могила до кінця днів своїх турбувався про Колегіум і його студентів. На початку 1630-х років він збудував своїм коштом першу бурсу для бідних студентів і сиріт, провів на садибу Колегіуму водогін, отримавши на це привілей короля Владислава IV.

Одна з будівель Петра Могили збереглася до нашого часу. Це зведена ним у 30-х рр. XVII ст. двоповерхова кам'яна школа для учнів Колегіуму. Дослідники XIX ст. найменували її Трапезною або Святодухівською церквою. Історія її така. Споруджено нову школу було поряд з будинком Галшки Гулевичівни, де, вірогідно, розміщалася від заснування Братська школа. Після того як заняття розпочалися в школі Петра Могили, в Галшчиному будинку розмістилася Трапезна з церквою в ім'я са Бориса й Гліба Братського Богоявленського монастиря. З часом, на початку XVIII ст., ввійшов у дію Мазепин навчальний корпус У школі Петра Могили розмістилася Трапезна церква в ім'я Бориса і Гліба, а на другому поверсі -- бібліотека й зала для академічних зібрань. Будинок Галшки Гулевичівни функціонував відтепер як підсобне приміщення, можливо, власне для трапези й приготування їжі. В липні 1811 р. під час великої київської пожежі згоріла Святодухівська церква, що знаходилася недалеко від садиби Академії, її престол був перенесений до Трапезної церкви в ім'я Бориса й Гліба Братського монастиря, яку згодом було перейменовано у Святодухівську. Якщо уважно подивитися на цю будівлю, то й нефахівцеві відкриються її первинні обриси світської будівлі -- школи Петра Могили.

За вісім днів до кончини преосвященний Петро Могила склав заповіт: «Оскільки нічого певнішого над смерть людині немає, а година в Божих таємницях самого Бога перебуває... учиняю короткий волі моєї ... останній заповіт». Митрополит підсумував справи свого земного життя й дав настанови на майбутні часи. Не обійшов увагою церкви й монастирі -- Печерський, Софійський, Богоявленський, Видубицький, Феодосіївський, а також Мгарський, Крехівський. Але найбільшу увагу й любов виявив до свого Колегіуму, якому заповів більшу частину свого рухомого й нерухомого майна: села Вишеньки, Гнідин, Проців, Ревне, хутори Непилоги й Позняківщину з інвентарем, худобою; маєтності Мухоїди й Спачинці. Окрім того, у спадок Колегіуму переходили деякі його будинки й дворові місця, 65 тис. злотих готівкою й під закладом; а ще - четверта частина родинного срібного посуду, митрополичий одяг й митра, прикрашена перлами й коштовним камінням, отриманим у спадок від батьків, срібний і позолочений хрести із Животворящого дерева, навіть шпалери з адамашки й камки на одяг студентам і найбільша його цінність -- бібліотека (2131 книга). Митрополит «слізно благав» берегти Колегіум як «єдине надбання життя свого для хвали Божої і виховання дітей православних» [].

Отримання Академією офіційних прав вищого навчального закладу. Турботи Петра Могили про своє дітище не були марними. Колегіум стає школою європейського рівня й набирає слави вищого закладу не лише в Україні, а й за її межами. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який служив у польській армії, відвідавши Київ на початку 30-х рр. XVII ст., зауважив у своїх нотатках, виданих у 1651 й 1660 рр. в Руані (Франція) окремою книгою: при Братській церкві «є Університет, або Академія».

Львівський підкоморій поляк В. Мясковський, описуючи зустріч Богдана Хмельницького з киянами в грудні 1648 р., занотував: «Увесь народ, який вийшов з міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його ораціями і декламаціями як Мойсея» [11, 343].

Петро Могила прагнув здобути для Могилянського колегіуму статус вищої школи -- офіційний державний документ. Але як ідеологічний осередок захисту українського православ'я, тобто як головна ланка духовності й формування національної свідомості українців, Колегіум не міг отримати підтримки від правлячих кіл Польщі. Навіть король Владислав IV за всієї поваги до Петра Могили цього не зміг зробити. Коли 1633 р. він видав Петрові Могилі привілей про надання Колегіуму прав вищої школи -- Академії, великий коронний канцлер Жадзик і єпископ Холмський, підканцлер коронний Хома Замойський, як виразники волі польських правлячих кіл, що в Академії вбачали розсадник «української схизми», не приклали до привілею печатки. Таким чином, привілей не набрав юридичної ваги.

Наміри Петра Могили здійснив вихованець Могилянського колегіуму гетьман України Іван Шіговський (1616-- 9.03.1664). До Галицького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою (16.09.1657) про входження України як Князівства Руського до федеративної держави Речі Посполитої, було внесено пункт: «Академію Київську дозволяє його Королівська Милість і стани коронні установити, яка має користуватися такими прерогативами і вольностями, як і Академія Краківська». Тобто Києво-Могилянська академія отримала офіційно статус вищої школи. Цей договір був ратифікований у травні 1659 р. на Великому Варшавському сеймі у присутності короля Яна Казиміра і депутатів від різних станів, які заприсяглися «всі пункти, розділи, параграфи остерігати, сохраняти й виконувати, нічого не уймуючи». Згодом права Академії були підтверджені в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким з гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 р, та царською грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р.

Академія, успадкувавши ім'я Петра Могили, свого засновника, благодійника й покровителя, освітнього й духовного провідника, увійшла в історію під назвою Києво-Могилянської. Хто й коли присвоїв Академії це ім'я -- невідомо. Так розпорядився час, історія, нащадки: зберегти пам'ять про людину, яка зробила все можливе і, здавалося, неможливе, щоб виплекати вітчизняну вищу освіту в інтересах народу в надзвичайно складних історичних обставинах. Академія гідно несла це ім'я, зберігаючи звання вищого навчального закладу й духовного центру України і всього православного світу. її високоосвічена, конфесійно толерантна молодь захищала інтереси власної Вітчизни й Церкви -- і на рівні міждержавних угод, і в ідеологічних змаганнях, і зі зброєю в руках. Закономірно, що були в історії Києво-Могилянської академії і яскраві сторінки, і спади, викликані воєнними лихоліттями, різними політичними обставинами. Але духовна енергія Києво-Могилянської академії не згасала Києво-Могилянська академія, як зазначав М С. Грушевський, а за нею все громадянство, в ній виховане, жило спадщиною Могили, його духом. Звідси величезне його значення в історії України і незвичайний пієтизм його пам'яті й імені.

Скарбниця мудрості і знань Петра Могили залишається невичерпною. До неї звертаються ті, хто прагне пізнати добу високого національного злету українців, їх пориву до незалежності, хто турбується про сьогодення й майбутнє України. Щорічно 31 грудня, у день смерті Могили, в Богоявленській церкві Братського монастиря відбувалася літургія й панахида. Збиралися професори й студенти Академії, все духівництво Києва й кияни, вірні пам'яті людини, ім'ям якої було названо цілу добу -- добу визначних досягнень української духовності в галузі освіти, науки, культури, релігійного життя.

Минуло вже понад 400 років, як не стало Петра Могили. А нащадки зберігають пам'ять про великого митрополита, віддають йому шану. Ця традиція продовжується й сьогодні. 12 грудня 1996 р. Українською православною церквою Київського патріархату Петро Могила прилучений до лику святих, його ім'я включено до диптихів усіх 15 автокефальних Православних церков для вшанування.

Суспільно-політичні зрушення в Україні, формування третього стану, зацікавленого в розвитку промислів, торгівлі, отже і знань; освітні національні традиції, започатковані ще в часи Русі; поширення в Україні гуманістичних і реформаційних ідей, в їх числі -- про необхідність освіти, не підпорядкованої Церкві; особливість українського Відродження, тісно пов'язаного з національним рухом,-- усе це поставило перед українцями питання про створення нової національної школи, найвищим виразником якої стала перша вища школа України -- Києво-Могилянська академія.

Як зазначалося вище, тогочасні елементарні (церковно-приходські) школи в Україні, як і школи іновірні, що відвертали молодь від мови, віри батьків, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, не сприяли вирішенню національних освітніх завдань. Патріотично налаштовані культурно-освітні діячі вбачають вихід із становища, що склалося, в організації своїх, вітчизняних шкіл, які б ґрунтувалися на національних освітніх здобутках і традиціях і водночас не поступалися за змістом навчання західним школам, сприяли інтеграції України у європейський культурний світ.

Розділ 2. Науково-освітня діяльність Києво-Могилянської Академії

2.1 Освітня діяльність КМА

Києво-Могилянська академія ще до отримання офіційних прав вищого навчального закладу формувалася як вищий навчальний заклад не лише за змістом та обсягом наук, що викладалися, а й за організаційною структурою, правилами внутрішнього життя, самоврядуванням.

Ректор і префект Академії

Б Академії були ті ж самі посади, що й у європейських вищих школах. Очолював Академію ректор. Ректор -- «верховна влада в Академії» -- був особою виборною. В Київській братській школі ректори Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Спиридон Соболь, Хома Євлевич обиралися Братством, ним утримувалися і звітували перед ним про свою діяльність. Це відповідало статутам братств і братських шкіл.

Ректорів Лаврської школи, а згодом Колегіуму Петро Могила настановляв сам, формально погоджуючи свій вибір з Братством і професорами Колегіуму. З отриманням прав вищого навчального закладу в Академії згідно з правилами європейських університетів ректори обиралися всією корпорацією академічних учених. Це стало традицією і пізніше було закріплено академічними Інструкціями. Розробляли Інструкції, як правило, самі ректори. Кожен наступний ректор мав право коригувати Інструкцію, доповнювати її або розробляти нову. Обирали ректора з числа професорів Академії, які гідно в ній потрудилися і проявили себе освіченими, дисциплінованими й доброчесними. Кожен із членів учительської корпорації мав право висувати своїх кандидатів й при цьому обґрунтувати свою пропозицію. Ректором ставав той, хто отримував більше голосів [4, 56].

Обраний ректор приступав до своїх численних обов'язків. Саме він здійснював загальне керівництво навчальним процесом і, як ігумен, справами монастиря. В його руках були фінанси, матеріальні кошти, він здійснював зовнішні стосунки Академії: з місцевими адміністративними й судовими структурами, з гетьманським, царським і королівським урядами, з Київською консисторією і Синодом. Особливою турботою ректора був підбір викладачів, їх призначення на вищі посади, відповідальність за їхні ділові й моральні якості. Він інспектував і схвалював підготовлені викладачами курси лекцій, залучав їх до громадської праці, до виховних заходів. Двічі на тиждень ректор повинен був відвідувати класи філософії чи богослов'я, інші - за вибором, і здійснювати контроль «чому і як учать учителі», чи не запізнюються вони на лекції й не пропускають їх.

Учителі, їх підготовка, підбір й утримання були особливою турботою ректорів Академії. До Братської школи й Колегіуму учителями насамперед запрошували тих, хто здобув освіту за кордоном -- в університетах Польщі, Чехії, Італії, Франції, Німеччини. Це: Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Тарасій Земка, Ігнатій Оксенович-Старушич, які навчалися у Краківській, Замойській академіях, Вроцлавському, Люблінському університетах; Інокентій Ґізель -- в Польщі й Англії; Йоасаф Кроковський, Теофан Прокопович -- у Римі, Давид Нащинський, Симон Тодорський -- у Магдебурзькій академії і т. ін.

З часів протекторства митрополита Петра Могили склалася традиція направляти за кордон для поповнення знань і підготовки до викладацької роботи кращих своїх вихованців коштом ректорів чи покровителів -- митрополитів. В Академії з успіхом викладали й свої вихованці. Такими були добре відомий вчений, письменник і публіцист Йоаникій Ґалятовський, історик Теодосій Софонович, знавець класичних мов Лаврентій Горка, мовознавець і перекладач Яків Блонський, історик Леонтій Боболинський, учений, філософ Георгій Кониський і багато інших [4, 57].

Як і належало у вищих навчальних закладах, кандидати у викладачі повинні були відбути вибори. У виборах брали участь ректор і всі викладачі. Кожен мав право висувати свого кандидата, як і при виборах ректора. До викладачів ставилися не лише високі фахові, а й морально-етичні вимоги.

Викладачі, відповідальні за вчинки, поведінку, манери своїх вихованців, повинні були, найперше, бути самі дисциплінованими. Як правило, учителі починали викладати в нижчих класах і разом зі своїми учнями просувалися до вищих. Ті, які приймали чернецтво, викладали і в богословському класі. По закінченні курсу їм надавався сан ігумена чи архімандрита одного з першокласних монастирів або та чи інша важлива церковна посада. Постійна зміна викладацького фаху була великим навантаженням. Працюючи, наприклад, у класі риторики, викладач одночасно мусив готувати курс філософії на наступний рік. Тобто треба було постійно працювати над собою, розширювати коло знань, набувати ерудиції.

Глибокі знання, різноманітні здібності в галузі літератури, історії, поезії, драматургії, математики, філософії, богослов'я, доброзичливе ставлення до вихованців -- від граматиків до філософів й богословів -- усе це викликало у студентів справжню повагу до своїх наставників і залишало добру пам'ять на все життя.

Як бачимо, Києво-Могилянська академія, керуючись правами вищих навчальних закладів Європи, була самоврядним закладом. Вона обирала вільними голосами ректора й викладачів, мала власний суд, якому підлягали всі члени академічної корпорації й студенти, самочинно вирішувала справи з місцевою адміністративною владою й вищими державними структурами.

Академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Обсяг та зміст навчання й організація навчального процесу були подібні в ній до польських й західноєвропейських колегіумів й академій.

Повний курс навчання в Академії тривав дванадцять років. Всього викладалося за цей час 30--32 предмети. Вони вивчалися в ординарних й неординарних класах, які ще називали школами. Ординарних класів було вісім, з другої половини XVIII ст. -- сім. До них належали чотири граматичні -- фара (від лат. світло), інфима (від грец. найнижчий), граматика й синтаксима За ними йшли класи поетики (піїтики), риторики, філософії та богослов'я. Неординарні класи: грецької, польської, німецької, французької, єврейської і російської мов; історії й географії; математики: чистої -- алгебра й геометрія та змішаної -- оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, цивільна та військова архітектура, механіка, математична хронологія; клас музики й нотного співу, класи малювання, вищого красномовства, сільської та домашньої економіки й медичний клас [2, 5].

Кількість неординарних класів, як і предметів, не була постійною. Змінювався іноді й термін навчання в ординарних класах.

У перших чотирьох класах Академії -- фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі вивчалися мови: церковнослов'янська, руська (українська), грецька, латинська і польська У фарі, який по суті вважався підготовчим, вчили читати й писати слов'янською, латинською та грецькою мовами. В інфимі учні призвичаювалися уже до перекладів з іноземних мов на руську (українську) й навпаки та розмовляти латинською мовою. У граматиці відповідно вивчали граматику згаданих мов і училися розмовляти латиною. В синтаксимі, окрім граматичного розбору речень, читання та використовування для вправ уривків з античних авторів в оригіналі -- Іустина, Цезаря, Целларія -- вивчали ще й Катехізис, арифметику, геометрію й нотний спів та інструментальну музику.

Філософи і богослови (11-12 класи) вже не мали домашніх завдань, іспитів не складали. Наприкінці семестру вони писали т. зв. "великі дисертації" і відбувався захист в присутності всіх студентів Академії. Складовою частиною навчання були диспути, які поділялися на домашні - щосуботи, і базувалися на матеріалах вивченого за тиждень, а також публічні - наприкінці семестру.

Існувало 8 ординарних класів (4 початкових і 4 середніх - поетики, риторики, філософії і богослов'я). Повний курс навчання в Академії тривав 12 років. Структура граматичних класів була наступна: фара (аналогія) - підготовчий клас; інфіма; граматика і синтаксима. Програма наступних 2-4 класів включала вивчення мов (слов'янської, української книжної, грецької, латини та інші). Студенти вправлялись складати листи та промови, звичайні та особливі (вітальні, подячні, прощальні, іменинні, на шлюб, висловлення жалю за небіжчиком, у разі перемоги війська, церковних свят тощо).

Але у 1734 р. було видано наказ Київського митрополита Рафаїла Заборовського, згідно з яким виголошувати церковні проповіді дозволялось тільки богословам-священикам. Теоретичні основи поетики і риторики розробляли самі викладачі Академії. Як окремий предмет, який постійно викладається, філософія з'являється серед предметів Київської Академії наприкінці XVII ст. Філософія поділялася на раціональну (діялектика і логіка), моральну (етика) і натуральну (фізика, математика, метафізика). У фізиці й метафізиці встановлювався зв'язок з богословськими питаннями, які потім студіювалися в богословському класі [7, 42].

Догматика та моральне богослів'я були предметом богословського курсу. Вірність православній догматичній науці і Св. Переданню Православної Церкви була основною вимогою при викладах богослів'я; за цим наглядали і ректор Академії, і сам митрополит Київський. Кожний викладач за час праці складав власний рукописний курс лекцій.Поступово професорами і викладачами Академії було створено власну систему богослів'я, в основі якої були праці Св. Отців Церкви Христової: Іоана Золо-тоустого, Василія Великого, Іоана Дамаскина, Григорія Назіянзина, візантійських духовних письменників. Викладання богослів'я отримало подальший розвиток у XVIII ст., і це дозволило виховати цілу плеяду богословів, які зробили визначний внесок у розвиток богослів'я в Україні та за її межами.

Мовна підготовка. Особливої уваги надавалось латинській мові. Володіння латинською мовою було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської науки. Латина була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії викладалися також латинською мовою. Нею послуговувалися на диспутах, писали твори.

З метою швидкого опанування латинської мови учителів зобов'язували говорити з учнями виключно латиною, а учні повинні були розмовляти нею не лише з наставниками, але й між собою і не тільки в школі, але й удома чи в бурсі. Академія прославилася як відомий осередок латинознавства. її випускники вільно розмовляли й писали латиною, виголошували орації, писали листи, вели каталоги бібліотек. Латинська мова проникла в побут і в офіційне життя.

Значна увага приділялася грецькій мові (хоча час від часу за браком кваліфікованих викладачів вона не викладалася). Грецька мова була для вчених Академії ключем до вивчення богословських християнських джерел за оригіналами, до опанування греко-візантійської культурної спадщини. Саме з Академії у XVII--XVIII ст. вийшли такі визначні елліністи, як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький, Симон Тодорський, Варлаам Лящевський, Микола Бантиш-Каменський та інші.

Гідне місце посідала в Академії також польська мова, яка у XVI--XVII ст. в Україні була державною мовою «мовою не лише освіченої верстви, але й відігравала роль літературної мови». Вивчалася польська мова також у XVIII ст., що було зумовлено наявністю великого пласту польськомовної літературної спадщини й, значною мірою,-- традицією [7, 46].

Впровадження нових мов. В Академії було закладено наукову основу вивчення іноземних мов -- грецької, німецької, французької, староєврейської. Цьому значною мірою сприяло навчання студентів Академії в тогочасному світовому центрі східного мовознавства -- Магдебурзькій академії (м. Галле, Німеччина) та інших університетах Європи.

1738 р. за розпорядженням Рафаїла Заборовського в Академії відкрито спеціальні класи грецької, німецької та єврейської мов. Перша викладалася три роки, дві інші -- по два. їх засновники й викладачі зарекомендували себе як висококласні філологи та послідовники й поширювачі просвітницьких ідей.

Серед випускників-могилянців відомими викладачами вищезгаданих мов були Іван Самойлович, Анатолій та Інокентій Ставицькі, Яків Рубан, Іриней Фальковський та інші.

Вивчалася в Академії і староєврейська мова. Ця традиція була закладена ще Петром Могилою. Студії з історії народів, їх мов і культур були характерними майже для всіх університетів ренесансної й пост-ренесансної доби. Високоосвіченою вважалася людина «трьох світів», трьох мов -- латинської, грецької й єврейської. Як зазначають дослідники, українські вчені кола Академії у своїй науковій і викладацькій роботі користувалися текстами гебрайської Біблії, П'ятикнижжям, Соломоновими псалмами, творами єврейських мислителів -- Иосифа Флавія й ін.

Але тривалий час єврейська мова викладалась несистематично й нерегулярно, нерідко вчителями були студенти-богослови. Перший систематичний курс єврейської мови в спеціально відкритому 1638 р. класі прочитав перший професор гебраїстики в Академії Симон Тодорський.

1753 р. в Академії за сприяння її протектора митрополита Тимофія Щербацького відкрито клас французької мови. Студенти навчалися за «Граматикою Пеплера», надрукованою в Берліні. Для кращого засвоєння французької мови (як і німецької) було відкрито так звані практичні класи, де студенти оволодівали лише правильною вимовою (пронунцією). Викладачами до цих класів Академія залучала французів чи німців.

Навчалися в класах іноземних мов студенти трьох останніх класів, тобто 2-3 роки. Особливо багато було їх у класах німецької і французької мов. Випускники Академії із знанням цих мов завжди були бажаними у навчальних закладах, в АН Петербурга, Малоросійській колегії, у посольствах тощо. Староєврейська мова була спочатку обов'язковою для всіх, згодом викладалася лише студентам-богословам і бажаючим [11, 340].

1751 р. в Академії було відкрито класи російської мови, російської поезії та риторики. Росія завжди потребувала високоосвічених випускників Академії. За численними царськими указами й розпорядженнями Синоду могилянці працювали в Росії перекладачами, викладачами, організаторами шкіл і церковного життя тощо. Все це зумовлювало інтерес в Академії до російської мови. Але поступово вивчення російської мови стало складовою загального процесу русифікації Академії, а низка царських указів про заборону української мови довершила цей процес

Українська книжна (літературна) мова. Церковнослов'янська (слов'янська) мова, яка «була для неї (Русі) мовою вченості й розумової праці», якою було створено багату книжкову спадщину, світську й релігійну, від X до XVII ст., була надзвичайно шанованою в братських школах, пізніше у Колегіумі й Академії. Але вона була далекою від української розмовної мови, нелегкою для розуміння її людьми звичайними, невченими. Перехідним етапом до неї була так звана словеноруська, руська (українська) мова.

Поступово формується українська книжна (літературна) мова. Академічні вчені не створюють якоїсь нової літературної мови, а беруть за основу українську народну, насичують її українськими науковими, літературними термінами -- філософськими, історичними, юридичними, богословськими тощо, обмежують вживання церковнослов'янізмів, латинізмів, полонізмів.

В Академії вже на початку XVII ст. книжною українською мовою створені твори Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича, (1632) Софронія Почаського, праці Петра Могили, «Мир з Богом людині» (1669) Інокентія Ґізеля, твори Йоаникія Ґалятовського, Теодосія Софоновича, Лазаря Барановича, Данила Туптала. Впродовж майже століття, починаючи від Петра Могили до остаточного підпорядкування Української церкви московським патріархатом (1686), згодом -- Синодом (1721), українською мовою правлять служби Божі, пишуть деякі богослужебні й богословські праці теологи й духовні письменники, що вийшли з Академії [11, 341].

Теоретичне вітчизняне мовознавство пов'язане з іменами вихованців і діячів Академії: Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького, Памви Беринди, Єпіфанія Славинецького, засновника нової української граматичної традиції Олександра Павловського. Вони заклали основи вітчизняної лінгвістики, також лінгвістики слов'янських країн.

І це незважаючи на низку заходів Московського царства, згодом Російської імперії з метою зламати українство. В їх числі укази про заборону друку (з 1720 р.), а пізніше -- і викладання українською мовою. З 1784 р. Академії суворо забороняється читати лекції «сільським діалектом» (тобто українською мовою), «рекомендується» -- лише російською і обов'язково, наказував митрополит Самуїл Миславський, «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии». А викладачів було попереджено, що за невиконання цього розпорядження їх з Академії буде звільнено. Дехто пішов добровільно.

Всупереч офіційній політиці царського уряду, господарюванню в Україні російських воєвод, присутності російського війська в українських містах, функціонуванню першої і другої Малоросійських колегій, появі царських указів про заборону друку українською мовою -- українська літературна мова закріплюється в державних установах Гетьманщини -- Генеральній військовій канцелярії. Генеральному суді, полкових і сотенних канцеляріях тощо.

Закінчуючи навчання, вихованці Академії вливалися в суспільне життя -- працювали вчителями, писарями, державними службовцями, ставали співаками й музикантами, відправляли служби, декотрі вели мандрівне життя (мандрівні, або мандровані дяки), навчали дітей, ходили з вертепами, ставили вистави, інтермедії. Спілкувалися здебільшого українською мовою, збагачуючи її народною розмовною. Скрізь навколо могилянців формувалося середовище, яке прагнуло знань, потребувало елементарних букварів і читанок, філософських, історичних, релігійних творів, художніх книг саме українською мовою.

Але імперська русифікаторська політика не могла не позначитися на культурному й науковому житті України. Можливо, через це вченим Академії не вдалося достатньо теоретично обґрунтувати процес становлення української літературної мови.

Класи поетики й риторики. Здобувши ґрунтовну філологічну підготовку, оволодівши іноземними мовами, студенти переходили до класів поетики (1 рік), затим риторики (1 рік), де «прилучались до... справжньої гуманітарної освіти».

Поетика, як і риторика, що певний час викладалися нероздільно, розглядалися як засіб опанування знаннями словесності, літератури й красномовства. Основи поетики були розроблені ще в ренесансній Італії. Базувалися вони на античній спадщині літературно-теоретичної думки й літератури.

Поетика розглядалася як мистецтво (талант) викладу віршами людських дій і почуттів й одночасно як наука про закони і правила поетики. Академічні поетики не були простим повторенням європейських дидактичних теорій. їх практичний літературний напрямок був тісно пов'язаний з українською поезією й драмою XVI-- XVII ст., що виділяло українську літературу у загальноєвропейському культурному контексті. Прикладна частина академічних поетик й риторик зосереджувалася на тих жанрах, що мали найбільше практичне застосування. Найважливішим вважалися трагедія, яка повинна зображати дії і вчинки великих мужів, комедія -- зображення з жартами життя звичайних людей, і трагікомедія як «проміжний жанр» [32, 56].

У класі поетики студентам викладалися загальнотеоретичні засади предмета, їх знайомили з творами Гомера, Горація, Овідія, Езопа, Аристотеля, Вергілія, Цицерона, Сенеки, Петрарки, поетів доби Відродження (латиномовна поезія), польських поетів, а також -- із правилами складання віршів (до 30 видів) класичного, середньовічного й новітнього стилю. Це: епопея, трагедія, комедія, елегія, ода (буколічна чи іделічна поезія), епіграма, сатира, також курйозний вірш, акровірш і т. ін. Найбільш студенти захоплювалися тими віршами, які можна було застосувати в житті: присвятити професорам, поважним особам, проголосити на різних урочистостях -- громадських, церковних, академічних чи родинних святах, взяти з собою у мандри по містечках і селах для здобування коштів «на прокорм» тощо.

Риторику в ті часи розглядали як універсальну науку про слово взагалі. Теофан Прокопович величав риторику царицею мистецтв, визначав її предмет як уміння добре говорити, володіти мистецтвом слова і мови, уміти дати відповідь на питання й переконувати. Красномовство, за Прокоповичем, має суспільну користь й одночасно виконує роль мистецтва, бо зворушує почуття людини, приносить насолоду. Головним авторитетом у питаннях риторики академічні вчені вважали Аристотеля, який першим сформулював закони ораторського мистецтва, але й надзвичайно шанованими були Сенека, Ціцерон, Курцій, Салю-стій, Тіт Лівій, Вергілій, Овідій, Горацій, Плавт, Теренцій та представники новолатинського красномовства Мельхіор, Кипріян, Лактанцій, а також Йоан Золотоустий.

Клас філософії. Опанувавши вищі гуманітарні науки, студенти переходили до найвищих -- superiora -- філософії, а пізніше богослов'я.

Є підстави вважати, що філософія викладалася ще в Київській братській школі. Філософія (діалектика) входила до програми «Семи вільних наук», що була покладена ще в основу навчання найсильніших братських шкіл, в їх числі - Київської. Філософська традиція в Україні досить давня. Викладання філософії потребувало не лише високоосвічених викладачів, а й добре підготовлених учнів. Це було можливим у школах підвищеного типу, якою й була Київська братська школа, і пізніше Києво-Могилянська Академія.

Докорінні зміни у викладанні філософії почалися від часів Петра Могили. Філософія й історія філософії викладаються вже як певна окрема система теоретичних знань -- раціональна, натуральна й моральна філософія, а також курси логіки й психології. Навчання в класі філософії тривало два роки. Могилянські вчені досліджували проблеми філософії, писали філософські твори, викладали філософію студентам, проводили диспути, тобто в Академії відбувався процес становлення професійної філософії. Історичні й богословські знання, літературна й мовна підготовка як структурні компоненти кожної високої культури дозволили вченим Києво-Могилянської академії осмислити філософські здобутки мислителів від античності (Арістотель, Платон, Анаксагор, Демокріт, Епікур, Геракліт, Сенека, Діоген та ін.) до Гуманізму (Муціон Руф, Рудольф Агрікола, Еразм Роттердамський, Ян Амос Коменський) і сучасності, тобто Нового часу (Тихо де Браго, Макіавеллі, Галілео Галілей, Бекон, Рене Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді, Готфрід Лейбніц, Микола Копернік та ін.). Набуті знання вчені Києво-Могилянської академії трансформували на основі культурних надбань українського народу, його національної і православної ментальності у своїх лекціях.

У Академії тих часів зародилося два напрямки філософії. Так, перший напрямок сприяв осягненню природи, пізнанню законів розвитку суспільства, розвитку раціональних знань, другий -- удосконаленню людини, піднесенню її духовності. Доповнюючи один одного, вони сприяли появі в Україні визначних мислителів, філософія яких справила вплив на розвиток духовності багатьох християнських народів і «стала репрезентантом і філософсько-теоретичним базисом нової доби» [32, 59].

Богослов'я й богослови Академії. Найвищим ординарним класом в Академії був богословський. Він існував не завжди. В умовах панування на Україні Речі Посполитої викладати православне богослов'я, що було за своєю суттю спрямоване проти католицизму, заборонялося. Природно, що професори порушували цю заборону потаємно розглядали теологічні проблеми, знайомили студентів з основами Катехізису й певними теологічними творами, тлумачили Святе Письмо. При Петрові Могилі 1640 і 1642--1646 рр. читались окремі курси богослов'я.

Ще в 40-х рр., за часів Петра Могили, який був визнаним богословом, академічні вчені Ісайя Трофимович-Козловський, Ігнатій Оксенович-Старушич і Йосиф Кононович-Горбацький на Вселенському православному соборі (1642) представили Катехізис Петра Могили «Православне сповідання віри» (1640) й отримали почесні звання докторів богослов'я. Заборона на викладання богослов'я 6ула скасована Гадяцькою угодою (1658), за якою Академію було визнано вищим навчальним закладом, а православна релігія отримала рівні права з католицькою на всій території Речі Посполитої, до якої на федеративних засадах входила тогочасна Україна (Князівство Руське). Але в 1660--1680 рр. настають лихі часи Руїни. Академія була розорена, не мала кваліфікованих учителів, більшість учнів розійшлася, вищі предмети здебільшого не читалися. Клас богослов'я відкрито лише 1689/90 навч. року ректором Иоасафом Кроковським.

Довгий час навчання в богословському класі тривало 4 роки, з другої половини XVIII ст. і до закриття Академії -- 3 роки. Курс складався з догматичного й морального богослов'я, церковної історії, герменевтики, Пасхалій і вищого красномовства. У богословських класах навчалися переважно ті, хто обирав шлях священства.

Ерудиція, знання філософських та богословських творів західних учених, глибока відданість східному православ'ю -- все це сприяло формуванню в Академії своєї академічної богословської системи. Кращі професори -- Йоасаф Кроковський, Манасія Максимович, Теофан Прокопович, Варлаам Ясинський, Сильвестр Кулябка, Теофіл Кролик, Іриней Фальковський -- знайомили студентів з різними богословськими системами, учили спиратися на науковий доказ, критично мислити, відрізняти істинність від свідомого пристосування джерел до ідеологічних церковних доктрин, пов'язувати розвиток богословської думки з історією Церкви та загальною всесвітньою історією. В умовах існування в Україні різноманітних богословських течій -- католицизму, уніатства, кальвінізму, соціанства, іудаїзму і т. ін. це було важливо й конче необхідно.

Клас історії в Академії та її історики

Виділення історії в самостійний предмет відбувалося в Академії поступово, одночасно зі становленням самої історичної науки, відокремленням її від історичної повісті й літописання.

Певний час історичні знання студенти набували в класах поетики й риторики, де їм рекомендувалися окремі історичні праці для перекладу або як взірець художнього стилю, красномовства тощо. Таким чином відбувалося знайомство з історією народів світу, їх суспільними відносинами, культурою, міфологією і т. ін. З часом в Академії зростає інтерес до власної, української історії. Цьому значною мірою слугували ті політичні й культурні зрушення, які відбувалися в Україні на початку XVII ст. -- боротьба за національну незалежність, пошуки власного місця серед європейських держав.