Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Географічний факультет

Кафедра геоморфології і палеогеографії

Магістерська робота

ПАЛЕОГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬО-ВЕРХНЬОПЛЕЙСТОЦЕНОВИХ ЛЕСІВ ЗАХІДНОЇ ЧАСТИНИ ВОЛИНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ

Цимбала Олена Ігорівна

Спеціальність 8.04010401 - Географія

Спеціалізація - Геоморфологія і палеогеографія

Львів - 2013

Зміст

Вступ

1. Природні умови

1.1 Геологічна будова

1.1.1 Дочетвертинні відклади

1.1.2 Четвертинні відклади

1.2 Геоморфологічна будова

2. Методика палеомалакологічних досліджень

2.1 Історія вивчення фауни молюсків

2.2 Етапи палеомалакологічних досліджень

2.2.1 Польовий етап

2.2.2 Камеральний етап

2.3 Екологія фауни молюсків

2.3.1 Наземні молюски

2.3.2 Прісноводні молюски

3. Реконструкція природних умов часу формування середньо-верхньоплейстоценових лесів західної частини Волинської височини

3.1 Розрізи середньо-верхньоплейстоценових відкладів західної частини Волинської височини

3.1.1 Розріз Бояничі

3.1.2 Розріз Коршів

3.1.3 Розріз Перемисловичі

3.1.4 Розріз Нововолинськ

3.1.5 Розріз Торчин

3.2 Фауна молюсків

3.2.1 Фауна молюсків розрізу Бояничі

3.2.2 Фауна молюсків розрізу Коршів

3.3.3 Фауна молюсків розрізу Перемисловичі

3.3.4 Фауна молюсків розрізу Нововолинськ

3.3.5 Фауна молюсків розрізу Торчин

3.4 Природні умови часу формування середньо-верхньоплейстоценової лесово-ґрунтової серії

4. Охорона праці

4.1 Техніка безпеки в польових умовах

4.2 Заходи пожежної безпеки

4.3 Правила санітарії та гігієни

4.4 Перша медична допомога

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Волинська лесова височина -- класичний район розповсюдження лесів. Леси утворюють тут майже суцільний покрив(за винятком річкових заплав і крутих схилів Мізоцької та Повчанської височин) загальною потужністю до 25 м і більше.

Найбільшу роль у формуванні рельєфу Волинської височини відіграють крейдові відклади, які на величезних площах слугують підантропогеновою поверхнею. Волинська височина -- ділянка, де розробляли практично усі стратиграфічні та інженерно-стратиграфічні моделі лесово-ґрунтової серії Волино-Поділля, схеми розвитку палеокріогенезу у плейстоцені тощо.

Важливе місце серед методів, які використовуються для відтворення палеогеографічних умов нагромадження плейстоценових відкладів, займає палеомалакологічний. Малакофауна є добрим індикатором ландшафтів, оскільки комфортні умови проживання окремих видів молюсків є досить вузькими і стабільними. Внаслідок цього фауна молюсків відносно швидко реагує на зміни кліматичних умов шляхом міграції або повного вимирання видів на даній території. Це дає можливість досить детально відтворити характер та динаміку ландшафтів часу формування досліджуваних відкладів.

Метою дипломної роботи є реконструкція природних умов формування середньо-верхньоплейстоценових відкладів західної частини Волинської височини з використанням палеомалакофауністичного методу; дослідження динаміки клімату і ландшафтів періоду нагромадження даних відкладів.

Завданнями дипломної роботи є:

· охарактеризувати природні умови території дослідження;

· опрацювати літературні джерела, пов'язані з історією вивчення лесово-ґрунтової серії Волинської височини;

· дослідити опорні розрізи середньо-верхньоплейстоценової лесово-ґрунтової серії в межах території дослідження;

· отримати фауну молюсків, визначити її;

· на основі отриманої малакофауни відтворити природні умови часу формування лесово-ґрунтової серії західної частини Волинської височини.

Об'єктом дипломної роботи є малакофаунасередньо-верхньоплейстоценової лесово-ґрунтової серії Волинської височини, а предметом - природні умови, зокрема клімат і ландшафти, які існували на території дослідження у період нагромадження даних відкладів.

Вихідними матеріалами для написання дипломної роботи виступають власні польові дослідження, картографічні матеріали та літературні джерела.

Основним методом, який використано при написанні дипломної роботи є малакологічний (входить до групи палеонтологічних), який використовувався для отримання, аналізу, представлення та інтерпретації знайденої фауни молюсків. Для здійснення реконструкцій палеогеографічних умов використовувалися також: актуалістичний, порівняльний, а також дані літологічних, палеопедологічного та інших методів досліджень.

Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Матеріал для написання даної дипломної роботи був зібраний під час польових геолого-геоморфологічних досліджень, а також шляхом аналізу літературних і картографічних джерел.

1. Природні умови

Волинська височина розташована у межах південної частини Волинської і Рівненської, північної частини Львівської областей, а також (частково) Люблінського воєводства (Польща). Простягається від річки Західний Буг до річки Корчик (притока річки Случ) майже на 200 км. Ширина Волинської височини-- 40--50 км.

Це дуже чітко окреслена природна область, тому що з півночі, півдня і сходу її оточують поліські ландшафти, які значно відрізняються від ландшафтів, поширених у межах Волинської Височини.

Волинська Височина характеризується досить вологим кліматом, наближаючись у цьому відношенні до лісових областей. Тут не буває стійких посушливих періодів. Завдяки видовженості височини із заходу на схід більше як на 200 км у її кліматі помітні деякі відмінності: східна частина височини має дещо більш континентальний клімат у порівнянні із західною.[24]

Абсолютні відмітки поверхні височини змінюються від 200 до 300 м. Значним є перевищення Волинської височини над місцевими базисами ерозії (межиріччя у районі Червонограда і Сокаля піднімається над долиною Західного Бугу на 80- 90 м). Орографічні особливості височини визначають вирівняні та горбисті межиріччя і порівняно вузькі з делювіальними шлейфами схили річкових долин. Глибина вертикального розчленування височини сягає50-60м.[9]

Височина виразно відрізняється своєю гідрографією. Не зважаючи на те, що вона піднімається на 30-50м над Малим Поліссям, головні ріки цієї області - Західний Буг, Стир і Горинь - прорізають височину наскрізними долинами міняючи тільки свій зовнішній вигляд і геоморфологічну будову. Глибина долин досягає 30-40м, а схили стають цілком виразними, переважно асиметричними, з двома-трьома надзаплавними терасами.

Така відмінність у будові річкових долин височини є досить переконливим свідченням новітніх (четвертинних) рухів, які підняли Волинський блок Галицько-Волинської западини.

Рис .1.1. Фізико-географічна картосхема Волинської височини

Ґрунти Волинської Височини належать до трьох досить виразно відмінних типів:

а) сірих лісових опідзолених ґрунтів;

б) опідзолених чорноземів;

в) типових чорноземів.

Материнською породою цих ґрунтів є лесоподібні суглинки, що суцільним плащем перекривають усі межиріччя та терасовані схили річкових долин за винятком заплав.

Сірі лісові опідзолені ґрунти є пануючим типом на Волинській височині, поширені майже на 35% площі цієї області, займаючи, головним чином, її західну частину.

Найбільш горбисті і розчленовані місцевості вкриті, як правило, легкими, пилувато - піщаними, лесоподібними суглинками, зайняті ясно - сірими і сірими сильно опідзоленими ґрунтами, до того ж у тій чи іншій мірі змитими, еродованими.

Південно-західна частина Волинської височини знаходиться у межахЛьвівської області.Максимальні висоти поверхні височини тут не перевищують 270мнад рівнем моря і утворюютьу рельєфі досить виразне пасмо, яке називають Сокальським. Це пасмо поділяється долиною р. Західний Буг на дві майже однакові за площею частини: західну, яку називають Забузькою, і східну -- Тартаківську сторону.[25]

Сокальське пасмо, що в цілому належить до лісостепових ландшафтів, переходить на півдні невисоким, але виразним уступом у зовсім відмінну природну область, так зване Мале, або Львівське, Полісся.[4]

1.1 Геологічна будова

Волинська височина у геоструктурному відношенні розташована у межах південно-західної окраїни Східно-Європейської платформи з двома чіткими геоструктурними елементами - Волино-Подільською плитою і ускладнюючою її у західній частині Галицько-Волинською синеклізою (Львівською мульдою) [3]. Загальною структурною особливістю південно-західної окраїни Східно-Європейської платформи є те, що вона занурюється на захід у напрямку Львівської мульди, а також на південний захід в сторону Передкарпатського прогину. Докембрійський кристалічний фундамент опущений тут на глибину 5-7 км і перекривається складно побудованою товщею рифейських, кембрійських, ордовицьких, силурійських, девонських, кам'яновугільних, юрських і верхньокрейдових відкладів. Рельєф ложа антропогенових порід складений переважно верхньокрейдовимими породами, представленими сірими, світло-сірими і білими мергелями, глинистою крейдою, писальною крейдою та крейдоподібними вапняками. В осьовій частині Львівського палеозойського прогину потужність верхньокрейдових порід сягає 1000м.

Найбільшу роль у формуванні рельєфу Волинської височини відіграють крейдові відклади, які на величезних площах слугують під антропогеновою поверхнею.[26]

Височина як морфоструктура відображена у рельєфі однойменним підняттям, яке виділяється піднятими і опущеними блоками в палеозойському структурному поверсі. Центральну частину підняття займає меридіонально орієнтований Турійський вал. Волинська височина сформувалась після регресій середньо сарматського морського басейну унаслідок інверсій тектонічних рухів. Денудацією у післясарматський період на більшій території були зрізані міоценові й палеогенові відклади, денудаційного зрізу зазнала й верхня частина товщі верхньокрейдяних відкладів. Тому на основній площі височини (за винятком її східних окраїн) антропогенові утворення залягають на денудаційній поверхні, яка зрізує верхньокрейдяні відклади. Найбільш ймовірно, вважають І.Рослий та ін. (1990), що зріз відбувся в ранньоантропогеновий час. Морфологічний вигляд Волинської височини багато у чому визначається покривом лесів і лесоподібних суглинків потужністю до 20 м, подекуди й більше. Лесовими породами складені поверхні вододільнихпідняттів та їхні схили. Під покривим ховається нерівна денудаційна поверхня, що складена здебільшого верхньокрейдяними відкладами. [9]

1.1.1 Дочетвертинні відклади

У західній частині Волинської височини розповсюджені в основному відклади силуру. Залягають на розмитій поверхні кембрію і ордовика. Силур поділений на верхній і нижній. У нижньому утворилась товща головним чином карбонатних порід неглибокого моря (пелітоморфні вапняки, мергелі, доломіти), які поступово на південний захід змінюються осадками більш глибоководними. У верхньому силурі переважають глинисто-карбонатні породи, а також глини з поодинокими прошарками вапняків. Потужність відкладів силуру досягає 1000 м і більше.

В південно-західній частині Волинської височинизалягають на нерівній поверхні палеозою юрські відклади. Юра представлена різнокольоровими теригенними утвореннями (аргілітами, алевролітами, пісковиками, конгломератами, глинами, доломітами, глинистими мергелями).

Широко розповсюджені на Волинській височині відклади крейдовогоперіоду. Вони трансгресивно перекривають утворення рифею, вендського комплексу, кембрію, ордовика, силуру, девону, карбону та юри.[8]

У напрямку зі сходу на захід зростає їх загальна потужність. Часто вони виходить безпосередньо на поверхню, або залягають під четвертинними породами. На території Волинською височини крейдові відклади майже виключно представлені утвореннями верхньокрейдовими.

У будові беруть участь утворення сеноманського, туринського, коньянського та сантонського ярусів.

Сеноман покриває усю територію Волинської височини і представлений зеленими глауконітовими пісками, білими вапняками, галечниками, конгломератами.

Турон представлений в основному писальною крейдою, крейдоподібними вапняками і мергелями зістяжіннями кременів. Потужність турону 60-40 м, але у межах Львівського прогину досягає 100 м і більше.

У верхів'ях Західного Бугу, Стиру і Горині коньякський ярус складений жовто-сірими мергелистими вапняками, писальною крейдою і крейдоподібними вапняками. Потужність коньяку невелика - 30-40 м.

Сантон, як і коньяк, представлений мергелями і вапняками.

1.1.2 Четвертинні відклади

Четвертинний покрив Волинської височини сягає потужності 30м. Він побудований, в основному, відкладами лесово-ґрунтової серії і тільки на заході височини спорадично зустрічаються льодовикові (морена) відклади.

У річкових долинах поширені алювіальні утворення середньоплейстоценово-голоценового віку. Найстаршими серед відкладів лесово-ґрунтової серії є леси, що сформувались у другій половині нижнього плейстоцену.

Крейдові відклади перекриті четвертинними утвореннями континентального типу і виявлені майже виключно лесоподібними суглинками; тільки в долинах річок і на їх заплавах залягають алювіальні (річкові) суглинки і супіски та рештки льодовикової морени - на схилах долин під лесовидними суглинками. Отже, четвертинні відклади (переважно лесовидного типу) перекривають суцільною поволокою корінні крейдові відклади, які на денну поверхню майже ніде не виходять.

Нерівний рельєф крейдової поверхні визначає основні орографічні риси західної частини Волинської височини: наявність підвищеної смуги між Луцьком і Володимиром-Волинським, де абсолютні висоти перевищують 250 м (максимальна висота 288 м біля с. Садів). Пониження крейдової поверхні відбувається за рахунок смуги рівнин між смт. Іваничі та с. Радомишль, абсолютні висоти якої менші від 250 м. Підвищення крейдової поверхні на півдні області обумовило появу високої і дуже розчленованої височини на захід від м. Берестечка, де висоти досягають максимального значення в усій Волинській області - 292 м н. р. м. (7 км на схід від залізничної платформи Брани на лінії Львів - Луцьк).[24]

Ще одна малопомітна, але важлива риса для визначення будови поверхні Волинської лесової височини полягає в тому, що саме її західна частина підлягала материковому зледенінню. Сліди цього давнього, окського зледеніння виявляються в появі гранітних валунів в руслах річок, пісків, зокрема в долині Західного Бугу і в кар'єрах цегельних заводів. Оскільки ці льодовикові сліди відомі лише по долинах річок Західного Бугу і Луги, то можна припустити, що окський льодовик на Волинській височині, яка стояла перешкодою на його шляху, просувався на південь по цих річкових долинах, не перекриваючи вододілів.

Відклади нижнього плейстоцену на території Волинської височини розкриті в кар'єрах Бояничі, Коршів та ін., а також великою кількістю свердловин.

До нижньоплейстоценових утворень Львівської області належать також водно-льодовикові і власне льодовикові (моренні) відклади окського (міндельського) зледеніння, які трапляються на території південно-західної окраїни Руської платформи (Волинська височина, Мале Полісся).

Морена Волинської височини належить до типу основних морен і трапляється у долинах рік Західний Буг (околиці м. Сокаля) і Стасівки (с. Горбків). Вона інтенсивно розмита і залягає невеликими острівцями на нерівній поверхні корінних крейдово-мергельних порід, займаючи пониження у їх рельєфі. Про розмив морени свідчать її нерівна покрівля, а також значні зміни потужностей (від декількох десятків сантиметрів до 2-3 м).[24]

Середній плейстоцен розпочинається луцьким похованим ґрунтом, що відповідає лихвинському міжльодовиковому етапу.

Середньоплейстоценовими відкладами побудована також друга надзаплавна тераса р. Західний Буг, яка розвинена на території Волинської височини. Висота тераси над рівнем води у річці 17-30 м.

До середньо-верхньоплейстоценових відкладів належать леси, які розвинені в платформеній частині Львівської області і майже суцільно покривають вододіли і привододільні схили Волинської височини, а також найбільш високі ділянки Грядового Побужжя.

Верхньоплейстоценові відклади займають значне місце в будові другої і третьої надзаплавної тераси річок Волинської височини і Малого Полісся.

Верхній плейстоцен на Волинській височині розпочинається горохівським викопним ґрунтовим комплексом, що має потужність до 2м і більше.

Горохівський комплекс складається з ґрунтів двох, накладених одна на одну, фаз ґрунтоутворення, іноді розділених малопотужними (до декількох десятків сантиметрів) прошарком лесу, інтенсивно переробленим ґрунтотворенням.

Однією з найхарактерніших особливостей горохівського викопного ґрунтового комплексу є його повсюдна порушеність морозно-мерзлотними деформаціями торчинськогопалеокріогенного етапу, що мав не менше двох фаз кріогенезу (фази «а» і «б»).

Фаза «а» торчинського етапу кріогенезу приурочена до часової перерви між формуванням лісового і степового ґрунтів цього комплексу.

Кріогенні процеси проявились тут дрібнополігональнимитріщинними утвореннями, лише інколи йшло формування великих структурних деформацій типу псевдоморфоз по полігонально-жильних льодах.

Фаза «б» торчинського палеокріогенного етапу пройшла вже після формування горохівського викопного комплексу. Вона проявилась системою псевдоморфоз по полігонально-жильних льодах і чітким діяльним шаром (верхня половина гумусного горизонту горохівського комплексу і нижня частина нижнього горизонту верхньоплейстоценових лесів. Дуже характерні також соліфлюкційні деформації.

Таблиця 1.1. Стратиграфічна схема лесово-ґрунтової серії Волино-Поділля

Загальна стратиграфічна шкала	Волино-Поділля (Богуцкий, 1986)
Розділ	Ланка	Надоризонт	Горизонти, їх номери
Голоцен	Сучасна	1.	Сучасний ґрунт
Плейстоцен	Верхня (верхній плейстоцен)	Волинський	2.	Верхній горизонт верхньоплейстоценових лесів
			3.	Дубнівський ґрунт
			4.	Нижній горизонт верхньоплейстоценових лесів
		5.	Горохівський викопний ґрунтовий комплекс
	Середня (середній плейстоцен)	Подільський	6.	Верхній горизонт верхньоплейстоценових лесів
			7.	Коршівський викопний ґрунтовий комплекс
			8.	Нижній горизонт середньоплейстоценових лесів
		9.	Луцький викопний ґрунт (ґрунтовий комплекс)
	Нижня (нижній плейстоцен)	10.	Верхній горизнт нижньоплейстоценових лесів
		11.	Сокальський викопний ґрунт
		12.	Нижній горизонт нижньоплейстоценових лесів
		13.	?

Таблиця 1.2 Стратиграфічна схема верхньоплейстоценової лесово-ґрунтової серії Волино-Поділля і кореляція її з іншими схемами

Регіональна стратиграфічна схема Волино-Поділля (Богуцький, 1986)	Стратиграфічна схема УРМСК (Веклич, 1982)	Регіональна стратиграфічна схема (Величко,1973)
Горизонт	Підгоризонт	Горизонт	Горизонт
2. Верхній горизонт верхньоплейсто-ценових лесів	2е Лес	Причорноморський (pи)	Лес ІІІ (алтиновський)
	2д Красилівський		Ярославський палеокріоген. етап
	2г Лес		Лес ІІІ (алтиновський)
	2в Рівненський	Дофіновський (df)	Трубчевський рівень оглеєння
	2б Лес	Бузький (bg)	Лес ІІ (деснинський)
	2а Наддубнівськасоліфлюкція
3. Дубнівський викопний ґрунт		Вітачівський (vt)	Брянський викопний ґрунт
4. Нижній горизонт верхньоплейсто-ценових лесів	4б Лес	Удайський (ud)	Лес І (хотильовський )
	4а Надгорохівськасоліфлюкція
5. Горохівський викопний ґрунтовий комплекс	5б Ґрунт другої фази (степовий)	Прилуцький (pr)	Мезинський викопний ґрунтовий комплекс	Крутицька фаза
	5а Ґрунт першої фази (лісовий)			Салицька фаза

1.2 Геоморфологічна будова

Згідно схеми геоморфологічного районування, запропонованої П.М. Цисем [31], Волинська височина є підобластю геоморфологічної області Волино-Подільської височини.

Волинська височина розташована між Волинським і Малим Поліссям, має достатньо чіткі орографічні межі.

Основою Волинської височини служить розмита поверхня крейдово-мергельних порід верхньої крейди. Поверхня відкладів крейди тут значно піднята в порівнянні з сусідніми областями, що пов'язано не тільки з ерозійним розмивом сусідніх територій (Волинського і Малого Полісь), але, вірогідніше, також з тектонічними дислокаціями скидового типу, які підняли в післябаденський час Волинський блок [11]. Кінцеве орографічне оформлення Волинської височини відбулось в результаті ерозійних процесів в антропогені. Волинська височина представляє собою слабо нахилену з півночі на південь рівнину з абсолютними висотами 200-250 і більше метрів з окремо піднятими ділянками денудаційних рівнин.

Долини рік Західного Бугу, Стиру, Горині розділяють її на декілька частин, які відрізняються абсолютними висотами і характером рельєфу, що дозволяє вирізнити окремі геоморфологічні райони.

Західній частині Волинської височини відповілає-Сокальсько-Торчинська височина, яка займає межиріччя Західного Бугу і Стиру. У рельєфі Сокальсько-Торчинськоїпасмової височини виділяються три чітких пасма, розмежованих з одного боку притокою річки Стир - Чорногузкою і притокою Західного Бугу - Лугами - з другого.

Пасма Сокальсько-Торчинської височини мають широтне простягання, яке співпадає у загальних рисах з орографією поверхні корінних порід верхньої крейди, а також плікативних структур у кам'яновугільних відкладах.

Максимальні абсолютні відмітки поверхні району сягають 270-280 м і більше, мінімальні - 200-210 м. Тут дуже розвинутий хвилястий лесовий рельєф.

У рельєфі Сокальсько - Торчинської пасмової височини виділено три чітких пасма, розмежованих притоками р.Стир - Чорногузкою та Липою, з одного боку, і притоками р. Західного Бугу - Лугами з другого. З'ясовано, що в епоху нижньоплейстоценового зледеніння зниження Луга - Чорногузка та Луга - Липа були прохідними та по них проходив стік талих льодовикових вод. Пасма Сокальсько - Торчинської височини мають широтне простягання, що в загальних рисах збігається з орографією поверхні корінних верхньокрейдових порід, а також пологих плікативних структур у кам'яновугільних відкладах. Максимальні абсолютні позначки рельєфу району становлять 270-280 м і більше, мінімальні 200-210 м, максимальні відносні висоти (50 м і більше).[26]

Рис. 1.2. Картосхема геоморфологічного районування Волинської височини (за П.М. Цисем, 1962)

Умовні позначення: а. Сокальсько-Торчинська височина; b. Рівненська хвилясто-горбиста височина; c. Повчанська височина; d. Мізоцька височина (Мізоцький кряж).

Волинську височину, як морфоструктуру другого порядку слід відносити до типу новоутворених морфоструктур. Її будова ускладнюється морфоструктурами нижчого (третього) порядку: Повчанською та Мізоцькою височинами.

Повчанська височина займає межиріччя Стиру та Ікви між Берестечком та м. Дубно й розташована на перетині Волинської тектонічної зони більш дрібними порушеннями меридіонального напрямку. Абсолютні висоти її досягають +320м. Її центральна частина ускладнена діапірами девонських відкладів. Структурні «корені» височини простежуються у рельєфі до середньоюрської поліциклічної поверхні, де вона являє собою ізометричне підвищення до 5 км у поперечнику. Її сучасний морфологічний вигляд був сформований у новітній тектонічний етап. Повчанська височина - це структурно-денудаційна розчленована височина, мозаїчно вкрита елювіально-делювіальним шлейфом лесових відкладів.

Мізоцька височина, яку часто називають Мізоцьким кряжем, досягає висоти +341м. У її будові беруть участь неогенові (міоценові) відклади, які на схилах приток р. Горині, що розчленовують її, утворюють виразні скульптурні форми. [9]

відклад молюск палеомалакологічний

2. Методика палеомалакологічних досліджень

Для проведення магістерського дослідження застосовувалося ряд методів, серед яких слід виділити малакологічний. Він використовувався для отримання, аналізу і представлення знайденої фауни молюсків. Основні принципи його викладено у посібниках і наукових публікаціях. [7, 12,13,15-18,20, 32]

Одним з методів вивчення плейстоценових відкладів є малакофауністичний. Серед викопних фауністичних решток молюски - найбільш поширена група організмів. Раковини їх, іноді у великій кількості, зустрічаються у різних літолого-генетичних типах континентальних відкладів плейстоцену. Особливо багато їх у лесах, алювії, травертинах, дещо менше у викопних грунтах. Молюски, особливо наземні, чутливі до природного середовища - тепла, вологи, світла та ін. Відповідно, молюски краще ніж інші групи тварин відображають особливості фізико-географічних умов. Більш доцільно вважається вивчати не окремі види молюсків, а їх комплекси, оскільки вони несуть більше геолого-стратиграфічної і особливо палеогеографічної інформації, аніж окремі види. Встановивши видовий склад комплексів, знаючи їх відношення до чинників природного середовища, вивчивши закономірності їх поширення у минулому і теперішньому можна отримати цінний матеріал з палеогеографії і стратиграфії плейстоцену.

2.1 Історія вивчення фауни молюсків

Рештки викопних молюсків вивчалися у різних відкладах здавна. Але тільки з другої половини ХІХ століття такі дослідження стали приймати науковий характер, а результати вивчення викопної малакофауни стали використовуватися для перших спроб відтворення палеоумов. Проте вивчення було досить поверхневе.

Одним з перших, у кого ми знаходимо відомості про знаходження малакофауни на території Волино-Поділля був Н. Барбот-де-Марні. У його праці [1] згадується про знаходження наземних видів молюсків у покривних (імовірно, лесових) відкладах.

У кінці ХІХ - на початку ХХ століття факти знаходження малакофауністичних решток наводить у своїх працях П. Тутковський: зокрема, у роботі «Послетретичные озера в северной полосе Волынской губернии» наведено біля тридцяти місцезнаходжень фауни молюсків (Тутковский, 1912).[30] Окремі місцезнаходження фауни молюсків як четвертинної, так і старшої, приведено у праці «Общая геологическая карта ЕвропейскойРоссии. Лист 17-й.» В. Ласкаревим(1914).[19]

Наступний період робіт у цьому напрямку починається у кінці 40-их - початку 50-тих років. Серед праць, які з'явилися одними з перших, слід відзначити роботи Г.І. Раскатова (1953), який опрацював довоєнні роботи попередників, зокрема ту їх частину, що була виконана польськими дослідниками у межах Волинської височини.[27] На їх основі автор підвів підсумки стосовно вивченості четвертинних відкладів у межах цього регіону.

У 50-80-их роках минулого століття з'являються роботи, авторами яких є В. Радзієвський і М. Куниця (1958), М. Куниця (1972), І.В. Мельничук (1977).[22] У них знаходимо інформацію щодо місцезнаходжень фауни молюсків у долинах Західного Бугу, Стиру, Горині та на їх межиріччях.

На сучасному етапі вивченням лесової проблематики, у тому числі й викопної фауни молюсків, займається група дослідників географічного та геологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у складі А. Богуцького, Р. Дмитрука, А. Яцишина, П. Волошина. Ними комплексно досліджено серію розрізів Волинської височини, зокрема Бояничі, Коршів, Рівне, Басів Кут, Горохів, Торчин і ін. у складі досліджень проводились і палеомалакологічні дослідження, результати яких подано у серії робіт. [2, 10, 26]

2.2 Етапи палеомалакологічних досліджень

Палеомалакологічні, які і інші палеонтологічні та палеогеографічні дослідження, проводяться у декілька етапів. Першим, зазвичай, є підготовчий етап, упродовж якого збирається вже наявна різнопланова інформація про територію досліджень (особливості геологічної будови, стратиграфія досліджуваних відкладів, відома інформація по викопній фауні молюсків території, за потреби - сучасна фауна молюсків). Наступних два етапи - польовий і камеральний, суть яких розкриємо дальше.

2.2.1 Польовий етап

Збір матеріалів, необхідних для аналізу малакофауни відноситься до сфери стратиграфічних та біостратиграфічних робіт і проводиться подібно до виконання таких робіт для дочетвертинних відкладів.

Отримання добре відтворюваних, надійних і достовірних результатів, які дають можливість різностороннього аналізу і порівняння з попередніми і аналогічними дослідженнями значною мірою залежить від того, наскільки детально і достовірно виконані два основних елементи аналізу: стратиграфія разом з описом і характеристикою (літологічною, генетичною та ін.) товщ, а також визначення фауни молюсків разом з опрацюванням складу і характеру комплексів малакофауни. Обидва ці елементи повинні бути охарактеризовані якнайповніше, з дотриманням певних «стандартів» незалежно від того, чи ці роботи виконувались однією людиною, чи різними виконавцями.

Такі дослідження можуть здійснюватися як у природних, так і в штучних (зроблених людиною) розрізах. Природні розрізи зустрічаються переважно у відслоненнях біля річок, в стінках ярів. Як правило, безпосередньо доступними є лише частини таких розрізів, тому перед опробуванням їх потрібно зачищати, а інколи робити й прикопку. Штучні розрізи зустрічаються в різноманітних виробках. Це, переважно, різного роду кар'єри, а також котловани під фундаменти, меліоративні канави, придорожні виїмки, колодязі та ін. Дуже часто єдиною можливістю розкриття четвертинних відкладів для їх дослідження є проходження шурфів. Ще одним, дуже важливим джерелом даних є матеріали, отримані при проведенні бурових робіт, особливо керни, які представляють колонки незруйнованої структури товщ. Менш цінними є матеріали, отримані за допомогою спіральних свердловин.

Дослідження плейстоценових відкладів в природних та штучних розрізах обов'язково супроводжується детальним їх описом з представленням необхідної графічної документації. При описі відкладів слід звертати увагу на літологічні (седиментаційні) особливості, зокрема типи шаруватості, знаходження органічних залишків і умови їх захоронення, вигляд поверхонь нашарувань відкладів, а також аналіз викопних ґрунтів чи утворень з ознаками педогенезу.

Взагалі, техніка виконання опису шарів у профілях вибирається кожним дослідником індивідуально, однак є доцільним застосування певних уніфікованих підходів, що полегшує подальшу роботу, а також дає можливість порівняння результатів, одержаних різними дослідниками, або в різний час.

При підготовці до промивання породу розмочують у чистій воді. Якщо це вода з річки, ставка або озера, її попередньо проціджують через сито, щоб уникнути попадання сучасних видів. Час розмочування різних порід може складати від кільканадцяти хвилин до декількох годин або й днів. Якщо порода погано розмочується, то для прискорення процесу в воду додають содовий розчин невеликої концентрації.

В мулах, торфових відкладах, а також ґітіях черепашки молюсків, як правило, повністю або частково зруйновані. Тому після промивання таких порід залишається переважно тільки дрібний детрит, який дуже погано піддається подальшому аналізу. В такому випадку молюски намагаються розпізнавати в самій породі.

Оскільки ряд горизонтів мають гетероморфну будову, важливим при отриманні фауни є відбір її з тієї частини, яка би характеризувала її найбільш правильно. Для випадку дослідження відкладів лесово-ґрунтової серії це питання є актуальним при вивченні соліфлюкційних горизонтів, які складаються з прошарків ґрунту, в якому відбувається це явище, і прошарків лесу, акумуляція якого є характерною для цього часу. Тому фауну, яка би найкраще репрезентувала час утворення цієї пачки слід відбирати з лесових, а не ґрунтових прошарків, щоб уникнути попадання молюсків часу формування нижчезалягаючого викопного ґрунту.

2.2.2 Камеральний етап

Визначення черепашок молюсків проводиться шляхом порівняння знайдених екземплярів з ілюстраціями і описами в відповідних визначниках і атласах. На цій стадії досліджень хорошим знаряддям є посібники з широким охопленням видів і родин, в числі яких слід відмітити праці наступних авторів: В.І. Жадин[12], І.М. Ліхарев, Є.С. Раммельмейер, В. Ложек[34] та ін.

При ідентифікації молюсків беруться до уваги такі морфологічні характеристики мушель: форма і розміри самої мушлі; форма отвору устя; наявність губ, зубців або складок; кількість, випуклість і напрям завитків і т. і. В багатьох випадках по завершеності устя можна визначити зрілість екземпляру, що має важливе значення, оскільки часто для молодих екземплярів важко визначити приналежність до певного виду.

Хорошим методом визначення молюсків є порівняння їх з колекціями. Це можуть бути колекції природничих музеїв або інститутів (наприклад, зоологічного), чи колекції окремих спеціалістів, які тривалий час займаються визначенням малакофауни. Хорошою базою для наступної роботи може бути створення власної колекції.

Дуже важливою діагностичною рисою є характер поверхні мушлі: її гладкість, наявність на ній гульок, смужок, ліній приросту і ребер, характерний рисунок скульптури, а також розміщення і густота її елементів.

Для детального огляду мушлі необхідно користуватися бінокулярною або ручною лупою зі збільшенням у 5-20 разів, а для дослідження рисунку поверхні черепашки потрібне навіть вдвічі більше збільшення.

При визначенні молюсків великі труднощі створюють молоді особини. У багатьох випадках їх можна ідентифікувати тільки до категорії роду або навіть родини, що негативно впливає як на визначення складу комплексу малакофауни, так і на оцінку характеру популяції окремих видів. У більшості визначників і монографій основна увага зосереджена на визначенні зрілих форм, що мають повністю розвинуту мушлю, а ідентифікації молодих екземплярів уваги приділено недостатньо. Тому лише в деяких публікаціях можна знайти реконструкцію стадій розвитку особин окремих видів.

Найпростішою формою кількісного представлення складу комплексу є перелік видів з вказаною кількістю осіб кожного виду, при цьому кількість вказується або в абсолютних числах, або в вигляді певних символічних позначень. У тому випадку, коли кількості особин різних видів відрізняються в десятки і сотні разів, використовуються логарифмічні шкали.

Для більшої наочності склад комплексів часто представляють у вигляді кругових діаграм або гістограм. В основі побудови кругових діаграм завжди лежить процентний склад комплексу всіх, або відібраних за певними критеріями таксонів. В такій діаграмі кожному виду відповідає певний відтинок кола, пропорційний його кількісному представленню.

Наступним, ще більш інформаційно ємким способом представлення складу малакологічних комплексів, є побудова спектрів. При цьому розрізняють спектри видові, які показують кількість таксонів, незалежно від кількісної чисельності кожного, і спектри кількісні, в яких представлені чисельності особин кожного виду. В обох видах спектрів використовуються процентні числові характеристики, де за 100% приймається весь малакологічний комплекс.

Такий спосіб представлення складу комплексів є дуже ефективним при необхідності порівняння різних проб, які показують просторову або часову зміну малакофауни.

Відтворення природних умов здійснюється в результаті аналізу екології окремих таксонів.

Відомо, що переважна більшість видів молюсків плейстоцену з'явились задовго до теперішнього часу. Деякі види і роди ведуть свій початок від олігоцену, але основна частина малакофауни виникла у верхньому пліоцені. За відносно короткий відрізок часу плейстоцену (близько 1 млн. років) фауна молюсків не встигла значно змінитися. Еволюція молюсків у плейстоцені проходила переважно на внутрівидовому рівні. Основними закономірностями розвитку малакофауни плейстоцену України є:

поступове вимирання деяких теплолюбних субтропічних видів, головним чином прісноводної реофільної групи, яка мала велике поширення в пліоцені;

поява нових для даної території холодолюбних видів, які утворили групу аркто-бореально-альпійських молюсків і широке їх поширення в холодні епохи плейстоцену. Молюски цих двох груп і їх комплекси є домінуючими для окремих епох і фаз плейстоцену.

Для відтворення особливостей природних умов минулого молюски являють досить цінну групу організмів, оскільки їхні міжвидова (внутрішньородова) і внутрішньовидова (за популяціями) еволюції проходять не дуже швидко.

Мушлі молюсків зустрічаються в різних літолого-генетичних типах порід багатьох стратиграфічних горизонтів плейстоцену і голоцену. За рахунок того, що молюски (особливо наземні) дуже чутливі до таких кліматичних факторів як тепло і волога, то визначення характерних видів молюсків дає можливість більш точно (у порівнянні з іншими тваринами) визначити первинний біоценоз, а відповідно, і фізико-географічні умови районів, їх клімат і ландшафти.

Однак, при використанні молюсків для палеографічних реконструкцій виникає ряд проблем. Першою з них є встановлення ідентичності мушель сучасних і викопних видів. На даний час встановлено, що сучасні і викопні види не мають суттєвих морфологічних відмінностей, а якщо вони і є, то їх можна віднести до категорії екологічної і географічної мінливості.

На зміни природних умов місце проживання молюски реагували способом функціонально-морфологічних адаптацій і міграцій, шляхом зміни ареалів проживання. Тому знаходження представників сучасних видів у викопному стані поза областю їх теперішнього існування вказує на зміну умов у геологічному минулому.

Друга проблема - це утворення молюсками в холодні етапи «змішаної» фауни, яка тепер не зустрічається і є утворенням специфічним, характерним тільки для тієї обстановки.

Найбільш узагальнюючим етапом вивчення і аналізу змін малакофауни може бути побудова на основі отриманих результатів палеокліматичних кривих, що відображають зміни тих чи інших кліматичних компонентів у часовому аспекті, а також палеоландшафтних карт. Звичайно, такі узагальнення, що базуються на результатах одного методу, не забезпечують абсолютної достовірності зроблених висновків. Однак, вони можуть бути використані для співставлення з даними інших методів досліджень (палінолгічних, палеопедологічних, палеокріологічних тощо).

Визначення природно-географічних умов на основі аналізу лише окремих видів не є доцільним, оскільки при цьому суттєво зростає можливість помилкових висновків.

Наприклад, наявність таких стагнофілів, як Anisusspiroubis Mьll., Limnaeapalustris Mьll.та інших, в сукупності з наземними видами свідчить не про відсутність у минулому тут водоймищ зі спокійним режимом вод (озер чи боліт), а про наявність на цій території невеликих, періодично пересихаючих басейнів (калюж і т. і.). Тому, враховуючи цей фактор, при проведенні аналізу малакофауни і реконструкцій на його основі необхідно використовувати комплекси. На нинішньому етапі вченими виділені малакофауністичні комплекси і ландшафти, що їм відповідають [13, 28, 29].

2.3 Екологія фауни молюсків

У залежності від умов проживання усі молюски можна поділити на морські і континентальні. Серед останніх виділяють власне континентальні (наземні) та прісноводні, тобто ті, які населяють озера, ріки та тимчасові водойми.

2.3.1 Наземні молюски

Найбільший вплив на наземні молюски мають температура та вологість (кількість опадів, віддаленість чи близькість до водойм різного типу). Решта кліматичних чинників або впливають на молюски та їх поширення значно слабше, або впливають не безпосередньо, а через зміни температури та вологості.

Вплив температури особливо помітно відображається на розподілі молюсків. Можна прослідкувати поступове зменшення кількості видів молюсків у напрямку від областей з вищою середньорічною температурою до областей з більш низькою температурою, а також від областей з м'яким (вологим) кліматом до областей з більш сухим (континентальним) кліматом.

Якщо у зменшенні числа видів молюсків при переході від областей з більш м'яким кліматом до областей з більш континентальним кліматом значну роль відіграє ще й зниження середньорічної кількості опадів, то цим не можна пояснити бідність видового складу малакоценозів тундри та лісотундри; останнє цілком залежить від середньорічної температури цих кліматичних зон і від короткого весняно-літнього періоду.

Згадані вище чинники призводять також до бідності малакоценозів гірських областей.

У холодну і дуже жарку пори року молюски перебувають у стані спокою. Вони знаходять для себе притулок - або зариваються у землю чи листяну підстилку тощо, або ж переховуються у тріщинах скель чи під камінням. Види молюсків, які мають черепашку, втягують тіло всередину, а устя черепашки (прохід, щілину) закривають слизом (висохлим слизом) або ж епіфрагмою.

Коливання температури у більшій або меншій степені загладжуються поблизу водоймищ, через що у степовій зоні, у тундрі і лісотундрі, високогірних областях молюски зосереджуються головним чином поблизу водойм.

В умовах крайньої півночі молюски знаходять для свого існування найбільш захищені місця, ховаючись у підстилці, під камінням, у густій траві, у мохах.

Молюски південних областей (тропіки, субтропіки), частіше за усе характеризуються більш великими розмірами та більшою товщиною черепашки, у той час як північні таксони відзначаються меншими розмірами і тоншою мушлею.

По відношенню до термічного режиму у сучасних та викопних малакоценозах території України можна виділити такі групи молюсків:

Холодолюбні чи холодостійкі (кріофільні), які у сучасних умовах населяють тундру, лісотундру, проникаючи в тайгу, а також високогірні області. До них можна зачислити такі види як Columellacolumella, Vertigoparcedentata, Vertigoarctica, Valloniatenuilabris. Окремі дослідники, зокрема В. Ложек, С.В. Александровіч і інші, відносять сюди також Pupillaloessica, Vertigopseudosubstriata тощо. Усі перелічені вище таксони утворюють групу бореально-альпійських форм;

Теплолюбні (термофіли), до яких відносять Helicigonabanatica, більшість видів родин Clausiliidae, Helicidae, Enidae. Зазначені форми населяють як відкриті біотопи (степи, луги), так і затінені (чагарниково-лісові угруповання);

Евритермні молюски помірного клімату, які є палеарктичними і голарктичними видами та у викопному стані дуже поширеними: сюди відносяться більшість видів родів Succinea, Pupilla, Vertigo, Vallonia, Vitrea тощо.

Як вже зазначалось, окрім температури на поширення та розподіл континентальної фауни молюсків впливає вологість.Вода у життєдіяльності молюсків відіграє надзвичайно важливу роль не тільки як обов'язковий компонент обміну речовин, але і у зв'язку з особливостями будови їх тіла.

Тіло молюсків покрите одношаровим епітелієм і позбавлене більш надійних засобів, які б охороняли його від зайвої втрати вологи. Тіло молюска змочується слизом, який виділяється самим організмом молюска і тільки тоді воно перебуває у повній безпеці, коли знаходиться всередині черепашки. Для забезпечення себе вологою, молюски в активну пору свого життя безперервно поповнюють запас води головним чином через споживання води ротом і у меншій мірі шкірою.

За відношенням до вологості сучасні та викопні молюски утворюють наступні групи:

1)вологолюбні (психрофіли), вони є досить поширеними, до них належать більшість видів родів Succinea, Vertigo, Cochlicopa, Zenobiella, Nesovitrea(Retinella) та інші;

2)помірно вологолюбні (мезофіли), до них входять більшість видів родів Trichia, Clausiliidae тощо;

3)сухолюбні (ксерофіли), сюди можна віднести види роду Helicella, а також види Chondrulatridens, Zerbinadetrita та інші;

4)помірно сухолюбні (мезоксерофіли), сюди відносять види родів Cepaea, Helix.

Особливості розподілу цих груп молюсків як за відношенням до термічного режиму, так і за відношенням до вологості у відслоненнях континентальних відкладів, вказують на порівняно часту зміну кліматів у часі - від теплого, помірного вологого чи субтропічного, характерного для кінця пліоцену та для міжльодовикових епох, до арктичного льодовикового чи прильодовикового (перигляціального) у холодні відрізки плейстоцену. Перехідним типом клімату є бореальний, для якого характерним є формування змішаних малакофауністичних комплексів: разом з теплолюбивими вологолюбними формами зустрічаються ксерофільні і кріофільні форми. У окремих розрізах ці зміни при доброму збереженні відкладів відбуваються поступово, у інших - різко.

Можемо говорити, що малакофауністичні комплекси формуються в залежності від типів ландшафтів, які панують у ті чи інші часові проміжки на досліджуваній нами території. Таку залежність нами приведено у таблиці 2.1.[15, 16]

Таблиця 2.1. Малакофауністичні комплекси і відповідні ландшафти

Епохи	Малакофауністичні комплекси	Ландшафти
Льодовикова	Аркто-бореально-альпійський (C.columella-фауна, Pupilla-фауна)	Субарктичні відкриті ландшафти тундрового типу
	Аркто-бореально-альпійський з чагарниково-лісовими видами (C.columella-фауна, Pupilla-фауна, Arianta-фауна)	Лісотундра, «холодне» рідколісся, паркові холодостійкі ліси
	Аркто-бореально-альпійський з чагарниково-лісовими і степовими видами (C.columella-фауна, Pupilla-фауна, Arianta-фауна, H.striata-фауна, Ch.tridens-фауна)	Тундро-лісостеп («холодний» лісостеп), долинні й острівні ліси і відкриті ландшафти
	Аркто-бореально-альпійський зі степовими видами (C.columella-фауна, Pupilla-фауна, H.striata-фауна, Ch.tridens-фауна)	Тундростеп, лесовий тундростеп, «холодний» степ
	Степовий ксерофільний (H.striata-фауна, Ch.tridens-фауна)	Ксерофільний лесовий степ
Міжльодовикова	Континентальний теплолюбивий лісовий (H.banatica- фауна)	Теплолюбні вологі змішано - і широколистянолісові ландшафти
	Континентальний помірний лісовий (B.fruticum- фауна)	Теплолюбні мезофільні змішано - і широколистяно-лісові ландшафти
	Континентальний помірний лісостеповий (B.fruticum- фауна, Ch.tridens-фауна, H.striata-фауна)	Лісостеп, чергування мезофільних світлих і мезоксеротермних лісів і степових формацій
	Континентальний помірний степовий (Ch.tridens-фауна, H.striata-, H.dejecta - фауна)	Ксеротичний трав'янистий і чагарниково-кущиковий степ
	Середземноморський перемінновологий (C.fluminalis - фауна)	Субтропічні ландшафти середземноморського типу

Особливості розвитку фауни свідчать, що найбільш холодним відрізком плейстоцену є останній, валдайський (вюрм, вісла). У відкладах, які сформувались упродовж цього часового проміжку, різко зростає кількість бореально-альпійських і супроводжуючих їх видів, збільшується чисельність їх особин. Вона (кількість) була найбільшою у порівнянні з іншими (нижньо- та середньоплейстоценовими) льодовиковими епохами.

Територія України в антропогені була ареною розвитку льодовикової, перигляціальної лесової і червоноколірної формації. Остання має змінну межу, сформувалась при переході від пліоцену до антропогену і повинна розглядатись швидше за усе як утворення субтропічного клімату.

Домінуюче значення у плейстоцені мало утворення лесової формації. Лесові горизонти характеризуються присутністю арко-бореальних та кореальних малкофауністичних комплексів. Типовою вона є також у викопних ґрунтах, які сформувались у інтерстадіальні періоди. У викопних ґрунтах, які характеризують міжльодовикові епохи, нижніх товщах алювію, зрідка травертинах згадана фауна трапляється спорадично як реліктова. Здебільшого тут вона змінюється на теплолюбну.

Надзвичайно важливими чинниками для життя молюсків є рельєф і ґрунти, оскільки вплив клімату на молюски тісно пов'язаний з ними.

Сильно розчленований рельєф гірських країн створює різноманітні комбінації тепла та вологи. Поряд з відкритими схилами різної крутизни і освітленості тут є багаточисельні схованки які від гарячого сонця, так і від низьких температур. Через це малакофауна гірських областей здебільшого є більш багатою, аніж рівнинних.

Найбільш сприятливі умови молюски знаходять на вапняках, які сильно піддаються процесам вивітрювання і через що є пористими, мають велику кількість різноманітних за розмірами пор та каверн. У цих нішах збирається підвищена кількість вологи та перегною, що разом з сприятливою аерацією створює надзвичайно сприятливі умови для існування тут молюсків.

Ґрунти, багаті на СаСо₃, приваблюють молюсків ще й тому, що карбонат кальцію є матеріалом для побудови та підтримання у належному стані своєї черепашки молюском.

Надзвичайно важливими для молюсків також є рослини, оскільки молюски живуть серед них або їх решток, а також більшість видів ними або грибами, які розвиваються на них, харчуються. Завдяки рослинам згладжується вплив температур та вологості. До цього приєднується також безпосередній вплив рослин на мікроклімат.

Рослинноїдних молюсків можна поділити на дві групи:

1)види, які харчуються гифами грибів і гниючими рештками рослин;

2)види, які харчуються як гифами грибів, так і зеленими частинами рослин.

Найбільш чисельною є перша група. Сюди належать дрібні і середні молюски, які живуть серед решток рослин, які гниють, або в перегної, де сильно розвивається грибна флора. Молюски, які харчуються зеленими рослинами, володіють широким діапазоном у виборі їжі, зокрема вони їдять кропиву, мати-й-мачуху, вербу, клен, смородину тощо.

За відношенням до зонально-ландшафтного фактору можна виділити чотири головні групи молюсків:

Аркто-бореальні (тундрово-альпійські) види. До цієї групи відносять Columellacolumella, Vertigoparcedentata, Vertigoarctica, Vertigopseudosubstriata, Valloniatenuilabris, Pupillaloessica тощо. Ці види сьогодні зустрічаються на півночі Євразії та Північної Америки (тундра та лісотундра), а також у високогірних областях. Ці види належать до холодолюбних (холодостійких).

Молюски лісової формації (мішані та широколистяні ліси). Це найбільш багаточисельна група молюсків. Сюди відносять такі види як Acmepolita, Vertigopusilla, Clausiliadubia, Laciniariacana, Vitreacontracta та багато інших. Як відомо, мішані та широколистяні ліси ростуть у помірному кліматі. Завдяки особливостям клімату, а також добрій освітленості цих лісів малакофауністичні комплекси, які їх населяють, є надзвичайно багатими.

Молюски степової формації. Сюди відносять такі види як Pupillasterri, Zebrinadetrina, Helicellastriata, Helixlutescens та інші. Ці молюски по різному розподіляються у межах степу. Одні з них живуть у відкритому степу на стеблах трав'яних рослин та кущів. Інші молюски живуть на кущах, на ґрунті острівних лісів, де є дещо більше вологи та менше соня, через що температура є дещо нижчою, ніж на відкритих ділянках. Через досить складні умови існування, зокрема невелику кількість вологи, степова зона є досить бідною на молюски.

Група інтразональних видів, які населяють як відкриті, так і лісові біотопи. До цієї групи входить найбільша кількість видів молюсків, які зустрічаються в усіх або майже у всіх зонах. Ці види називаються широкорозповсюдженими або убіквістами. До них належать Carychiumminimum, Succineaputris, Succineaoblonga, Vertigopygmaea, Pupillamuscorum, Eucunulusfulvus та багато інших видів. Вони надзвичайно добре прилаштовані до проживання у різних кліматичних умовах і є надзвичайно широко розповсюдженими по усій території України.

2.3.2 Прісноводні молюски

Зупинимось більш детально на умовах існування прісноводних молюсків, оскільки їх також часто знаходимо у четвертинних відкладах, як у тих, що мають водне походження (алювіальні, болотні, озерні), так і у тих, які мають аеральне походження (зокрема у лесах, соліфлюкційних пачках, викопних ґрунтах тощо).

Прісноводні молюски живуть у самих різноманітних водоймах - у стоячих і текучих, у холодних і гарячих, в мілких і глибоких, у наземних і підземних.