Фінанси. Фінанси підприємства

Проте до 1995 року податкова система нашої держави як сукупність податків, зборів, інших платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, платників податків та органів, що здійснюють контроль за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю їх сплати, в основному була сформована. Недоліки цієї системи оподаткування, про які йтиметься далі, зумовили необхідність проведення податкової реформи. Ця реформа розпочалася 1996 року на засадах нової податкової політики, підвалини якої були закладені постановами Верховної Ради України: № 466/95 -- ВР «Про основні положення податкової політики та податкової реформи в Україні» від 13 грудня 1995 року, № 561/96 -- ВР «Про основні положення податкової політики в Україні» від 4 грудня 1996-го, а також Указом Президента України № 621/96 «Про заходи по реформуванню податкової політики» від 31 липня 1996 року. Податкова реформа має завершитися прийняттям Податкового кодексу України.

Крім загальнодержавних податків, у системі оподаткування України є два податки, які використовуються в спрощених системах оподаткування. Це -- єдиний податок зі суб'єктів малого підприємництва та фіксований сільськогосподарський податок. їх суть розкрито в наступному параграфі.

В Україні існує два місцевих податки та чотирнадцять місцевих зборів. їх перелік та порядок справляння регламентують Декрет Кабінету Міністрів України № 56-93 «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 року та Закон України № 77/97--ВР « Про систему оподаткування» в редакції від 18 лютого 1997-го.

Податки впливають на платоспроможність та фінансову стійкість підприємства, формування його фінансових ресурсів та інвестиційну діяльність, конкурентоспроможність продукції і загалом на поведінку підприємців щодо будь-якої діяльності -- операційної, інвестиційної чи фінансової. Рівень цього впливу залежить від системи оподаткування -- самих податків, рівня їх фіскальності, методів їх справляння, стабільності та досконалості системи.

Від сумарної величини податків, які сплачує підприємство за певний календарний період, залежить, по-перше, чистий прибуток підприємства і, по-друге, його потреба в обігових коштах для обслуговування процесу виробництва та реалізації.

Податкова система значною мірою визначає платоспроможність підприємства -- з одного боку, правильна побудова цієї системи, її адекватність фінансовому стану більшості платників податків спроможні хоча б не збільшувати їхню заборгованість перед бюджетом; з іншого -- застосування до підприємств з нестійким фінансовим станом норм податкового законодавства, а надто тих, які регламентують штрафні санкції за недоїмки та протермінування платежів, може дуже швидко спричинити їхнє банкрутство. Проте неплатоспроможність багатьох українських підприємств зумовлена не податковою системою.

Податкова система також може суттєво впливати на формування підприємствами власних фінансових ресурсів, основними джерелами яких є прибуток та амортизаційні відрахування. Проте якщо стосовно прибутку цей вплив є прямий і реалізується через прямі податки, що їх підприємство сплачує з прибутку, то на амортизацію податки впливають опосередковано -- через вимоги податкового обліку, який регламентує норми амортизаційних відрахувань та можливості використання прискорених норм амортизації.

Послабити негативний вплив чинної системи оподаткування на фінансово-господарську діяльність суб'єктів підприємництва можна, на нашу думку, двома шляхами:

зовнішній -- зменшення податкового навантаження на підприємства та стабілізація системи оподаткування на тривалий час шляхом прийняття Податкового кодексу;

внутрішній -- зменшення сум сплачуваних підприємством податків, зборів та обов'язкових платежів податкового характеру шляхом реалізації на підприємстві системи податкового планування, під яким розуміють вибір між різними варіантами здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства і розміщення його активів з метою досягнення найнижчого рівня податкових зобов'язань, що виникають при цьому.

Податковий кодекс є зведенням в єдиному цілісному документі всіх законодавчих актів щодо оподаткування. У ньому має бути закладено правовий фундамент системи податкових відносин, визначено основні засади процесу оподаткування в Україні, а також вміщено положення, які регламентують:

основні засади правового регулювання податкових правовідносин;

склад податкового законодавства України, його дію в часі та співвідношення з міжнародними договорами;

систему податків та зборів, їх перелік і сутність елементів податків (зборів);

компетенцію органів щодо встановлення і скасування податків та зборів;

коло суб'єктів податкових правовідносин і права та обов'язки кожного з них;

підстави виникнення (зміни, припинення) та порядок виконання обов'язків щодо сплати податків (зборів);

склад і порядок подання податкової звітності та форми і методи проведення податкового контролю;

види податкових правопорушень і відповідальності за їх вчинення (фінансова, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова), давність притягнення до такої відповідальності, а також розмір податкових санкцій;

процесуальні моменти податкового провадження під час вирішення справ про належне виконання обов'язку платником податку (збору) та про податкові правопорушення;

порядок оскарження дій (бездіяльності) податкових органів та їх посадових осіб.

Основні функції, які має виконувати Податковий кодекс, полягають:

у стабілізації податкового права і створенні таким чином прогнозованого, визначеного економічного середовища;

забезпеченні єдиної термінології, уніфікації підходів до оподаткування, до відповідальності за податкові право порушення, з одного боку, ідо податкового адміністрування - з іншого, що створює умови для спрощення податкового законодавства, робить його більш зрозумілим для платників;

узгодженні податкових законів, ліквідації суперечностей між ними, встановленні механізмів взаємодії всіх елементів податкової системи в межах єдиного податкового правового простору, що забезпечує перетворення податкових законів на цілісну систему;

створенні уявлення про загальний податковий тягар у країні.

Лекція 14. Фінансові аспекти використання основних засобів та інших необоротних активів

Ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства залежить від структури та інтенсивності використання його основних засобів. Тому важливим напрямом фінансової роботи на підприємстві є обгрунтування і вибір оптимальних джерел фінансування придбання та експлуатації основних засобів підприємства, оцінювання показників ефективності їх використання, формування ефективної амортизаційної та інвестиційної політики.

Капітал підприємства характеризує загальну вартість коштів (у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах), інвестованих у формування його активів.

Ефективність функціонування підприємства значною мірою залежить від структури його капіталу.

Оборотний капітал -- частина капіталу підприємства, що інвестована в його оборотні активи (грошові кошти та їх еквіваленти, інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом періоду, що не перевищує один рік).

Основний капітал -- частина капіталу, що інвестована вусі види його необоротних активів.

Необоротні активи -- це активи підприємства, термін експлуатації або погашення яких перевищує один рік (365 днів). До необоротних активів належать основні засоби, інші необоротні матеріальні активи, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції, інші необоротні активи.

Основні засоби -- це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більший ніж один рік (або ніж один операційний цикл) і вартість одиниці яких перевищує певну (встановлену на підприємстві) суму.

До інших необоротних матеріальних активів належать: бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові нетитульні споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату, інші необоротні матеріальні активи.

Нематеріальні активи підприємства -- цє права користування природними ресурсами, права користування майном, права на знаки для товарів і послуг, права на об'єкти промислової власності, авторські та суміжні з ними права, гудвіл, інші нематеріальні активи.

Довгострокові фінансові інвестиції -- це фінансові інвестиції підприємства на період понад один рік, а також усі фінансові інвестиції, які не можуть бути вільно реалізовані підприємством у будь-який момент часу.

До інших необоротних активів належать:

капітальні інвестиції в будівництво, у придбання (виготовлення) основних засобів та інших необоротних активів, а також у придбання (створення) нематеріальних активів;

довгострокова дебіторська заборгованість (за майно, що передане у фінансову оренду, довгострокові векселі одержані, інша дебіторська заборгованість);

відстрочені податкові активи; негативний гудвіл, інші не оборотні активи.

Основні засоби та інші необоротні активи зараховують на баланс (записують у бухгалтерському балансі) за їх початковою вартістю (собівартістю). У процесі експлуатації основні засоби та інші необоротні активи оцінюють за їх справедливою (ринковою або переоціненою), залишковою (балансовою) і ліквідаційною вартістю.

Початкова вартість -- це історична (фактична) собівартість необоротних активів, що дорівнює сумі грошових коштів або справедливій вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) необоротних активів.

Початкова вартість об'єкта основних засобів та інших необоротних матеріальних активів складається із:

суми, яку сплачує підприємство постачальникові активів або підрядникові за виконання будівельно-монтажних робіт, пов'язаних зі створенням необоротного активу, без непрямих податків;

суми реєстраційних зборів, державного мита та екологічних платежів, які необхідно сплатити у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкт основних засобів та інших необоротних матеріальних активів;

суми ввізного мита (при імпорті необоротних активів);

суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів та інших необоротних матеріальних активів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

витрат, пов'язаних зі страхуванням ризиків доставки основних засобів та інших необоротних матеріальних активів;

витрат на установку, монтаж, налагодження та інших витрат, безпосередньо пов'язаних із доведенням основних засобів та інших необоротних матеріальних активів до стану, придатного для використання.

Початкова вартість нематеріального активу, придбаного підприємством, складається з ціни (вартості) придбання (окрім отриманих торговельних знижок), мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних із його придбанням і доведенням до стану, придатного для використання за призначенням.

Собівартість фінансової інвестиції включає ціну її придбання, комісійні винагороди, мито, податки, збори, обов'язкові платежі та інші витрати, безпосередньо пов'язані з придбанням фінансової інвестиції.

Справедлива вартість необоротного активу -- це сума, за якою може бути здійснений обмін активу в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами. Визначення справедливої вартості активів регулюється Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 19 «Об'єднання підприємств». Справедлива вартість необоротного активу становить його ринкову або відновлювальну (переоцінену) вартість на певну дату.

Переоцінену вартість необоротних активів обчислюють множенням їх балансової вартості на коефіцієнт індексації.

Залишкова {балансова) вартість необоротних активів -- це різниця між початковою або переоціненою вартістю необоротних активів і сумою їх зношення.

Ліквідаційна вартість необоротних активів -- це сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) необоротних активів після закінчення терміну їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов'язаних з їх продажем чи ліквідацією.

Необоротні активи використовують в основній (основне і допоміжне виробництво), операційній, фінансовій та інвестиційній діяльності підприємства. Найважливішою складовою необоротних активів виробничого підприємства є основні засоби.

Основні засоби класифікують за такими ознаками:

а) за участю у виробничому процесі:

виробничі основні засоби (основні засоби, що використовуються в основній діяльності) -- основні засоби, які беруть безпосередню участь у виробництві продукції, виконанні робіт і наданні послуг;

невиробничі основні засоби -- які не беруть безпосередньої участі у виробництві продукції, виконанні робіт чи наданні послуг (об'єкти соціально-культурного і побутового призначення, житлові будинки, гуртожитки);

б) за призначенням:

земельні ділянки;

капітальні витрати на поліпшення земель;

будинки, споруди та передавальні пристрої;

машини та обладнання;

транспортні засоби;

інструменти, прилади, інвентар (меблі);

робоча і продуктивна худоба;

багаторічні насадження;

інші основні засоби;

в) за ставками нарахування амортизації з метою оподаткування:

основні засоби першої групи -- будівлі, споруди, передавальні пристрої;

основні засоби другої групи -- автомобільний транспорт, меблі, офісне обладнання, електронно-обчислювальні машини та інше обладнання для автоматизованої обробки інформації, побутові прилади, інструменти, телефони, мікрофони, рації;

основні засоби третьої групи -- робочі машини, устаткування і всі інші основні засоби, які не входять до перших двох груп;

г) за належністю підприємству:

власні основні засоби;

залучені основні засоби (наприклад, орендовані);

д) за формою участі в підприємницькій діяльності:

активна частина основних засобів (машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади);

пасивна частина основних засобів (будинки, споруди, господарський інвентар, земельні ділянки).

Частка вартості окремих груп основних засобів у загальній вартості основних засобів підприємства характеризує їх структуру.

Амортизація -- це системний розподіл вартості необоротних активів, яка амортизується, протягом терміну їх корисного використання. Вартість необоротних активів, яка амортизується, обчислюють як різницю між їх початковою (переоціненою) та ліквідаційною вартістю.

Амортизаційні відрахування -- це специфічний вид фінансових ресурсів. З одного боку, амортизаційні відрахування -- це витрати підприємства, оскільки їх суму, нараховану на виробничі необоротні активи, включають до собівартості продукції, робіт, послуг. Водночас, у складі виторгу (доходу) від реалізації продукції суму амортизаційних відрахувань розглядають як цільовий фонд, складову фінансових ресурсів, призначених для відтворення зношених у процесі виробництва необоротних матеріальних і нематеріальних активів.

Амортизація основних засобів. Згідно з чинним законодавством виділяють дві групи методів обчислення амортизації основних засобів підприємства. До першої групи належать фінансові методи нарахування амортизації, які використовують у фінансовому обліку та фінансовій звітності. До другої групи належать методи нарахування амортизації основних засобів, які застосовують у податковому обліку під час обчислення об'єкта оподаткування податком на прибуток і заповнення декларації про прибуток підприємства. Порядок нарахування амортизації основних засобів у фінансовому обліку регулюється Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби». Нарахування ж амортизації у податковому обліку регламентується Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (№ 283/97 -- ВР) від 22 травня 1997 року. Підприємства мають право у фінансовому обліку та у фінансовій звітності застосовувати норми і методи нарахування амортизації, передбачені податковим законодавством. Амортизацію основних засобів підприємства у фінансовому обліку нараховують за такими методами:

прямолінійний метод;

метод зменшення залишкової вартості;

метод прискореного зменшення залишкової вартості;

кумулятивний метод;

виробничий метод.

Амортизацію основних засобів згідно з податковим законодавством можна нараховувати:

звичайним (податковим) методом за встановленими ставками для кожної групи основних засобів;

методом прискореної амортизації.

У фінансовому обліку амортизації підлягають усі основні засоби, крім землі.

Термін корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядають у випадках зміни очікуваних економічних вигід від його використання. При цьому амортизацію об'єкта основних засобів нараховують, виходячи з нового терміну корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни терміну його корисного використання.

Амортизацію основних засобів нараховують із застосуванням таких методів:

1)прямолінійний метод, за яким річну суму амортизації обчислюють діленням вартості, яка амортизується на очікуваний період корисного використання об'єкта основних засобів.

2) метод зменшення залишкової вартості. За цим методом річну суму амортизації визначають як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду (або початкової вартості на дату початку нарахування амортизації) на річну норму амортизації.

3) метод прискореного зменшення залишкової вартості. За цим методом річну суму амортизації визначають як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або початкової вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річну норму амортизації при застосуванні методу прискореного зменшення залишкової вартості обчислюють, виходячи з терміну корисного використання об'єкта і подвоюють.

4) кумулятивний метод нарахування амортизації, за яким річну суму амортизації визначають як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта.

Кумулятивний коефіцієнт розраховують діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів, на суму чисел років його корисного використання:

5) виробничий метод нарахування амортизації. За цим методом річну (місячну) суму амортизації розраховують як добуток фактичного річного (місячного) обсягу виготовлення продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Виробничу ставку амортизації обчислюють діленням вартості, що підлягає амортизації, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об'єкта основних засобів.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигід від використання об'єкта основних засобів.

Нарахування амортизації за новим методом розпочинають із місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації. Амортизацію нараховують щомісяця шляхом ділення річної суми амортизації на 12.

Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним для корисного використання, і припиняють, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів з експлуатації.

Підприємство може індексувати початкову вартість та суму зношеності (амортизації) основних засобів.

У фінансовому обліку переоцінку здійснюють у тих випадках, коли залишкова вартість об'єкта основних засобів більш як на 10 відсотків відрізняється від їх справедливої вартості на дату складання балансу. Індекс переоцінки (дооцінки чи уцінки) визначається діленням справедливої вартості об'єкта основних засобів на його залишкову вартість.

Підприємство може застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством.

Згідно зі Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» обчислюють суму амортизації основних засобів, на яку зменшується об'єкт оподаткування податку на прибуток підприємства.

Суму амортизаційних відрахувань розраховують щокварталу за формулою:

Ар = Бі хНа/ 100, (14.1)

де Бі -- балансова вартість окремого і-го об'єкта основних засобів першої групи або балансова вартість i-тої (другої та третьої) групи основних засобів на початок звітного кварталу.

У податковому обліку амортизацію нараховують за кожним окремим об'єктом основних засобів першої групи до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта розміру 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Залишкову вартість такого об'єкта відносять до валових витрат відповідного податкового періоду. Амортизацію основних засобів другої і третьої груп нараховують доти, доки балансова вартість групи основних засобів загалом не буде дорівнювати нулю.

Використаємо дані наведеного вище прикладу для обчислення суми амортизаційних відрахувань звичайним методом згідно з податковим законодавством. Припустімо, під час експлуатації капітального ремонту і модернізації верстата не проводили.

Підприємства мають право приймати рішення про застосування (для податкових розрахунків) прискореної амортизації основних засобів третьої групи (крім тих випадків, коли підприємства випускають продукцію, ціну на яку регулює держава або яка є монопольною). Застосовуючи метод прискореної амортизації основних засобів, річну суму амортизаційних відрахувань (Ар) обчислюють за нормами амортизації (На) до початкової вартості об'єкта основних засобів (Вп) за формулою:

Ар = Впх На/ 100 (14.2)

Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено такі норми прискореної амортизації основних засобів за роками експлуатації:

Перший рік -- 15%;

Другий рік - 30%;

Третій рік -- 20%;

Четвертий рік -- 15%;

П'ятий рік -- 10%;

Шостий рік - 5%;

Сьомий рік -- 5%.

Згідно з податковим законодавством підприємства мають право здійснювати щорічну індексацію балансової вартості груп основних засобів та нематеріальних активів.

У разі застосування коефіцієнта індексації необхідно обчислити капітальний дохід підприємства, що дорівнює різниці між балансовою вартістю відповідної групи основних засобів (нематеріальних активів), визначеною на початок звітного року із застосуванням коефіцієнта індексації, і балансовою вартістю цієї ж групи основних засобів (нематеріальних активів) до такої індексації.

За методу прискореної амортизації для основних засобів третьої групи коефіцієнт індексації не застосовується.

Амортизацію інших необоротних матеріальних активів нараховують за такими ж методами, які застосовуються для нарахування амортизації об'єктів основних засобів.

Амортизацію малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів можна нараховувати одним із двох методів:

50% вартості у перший місяць їх експлуатації і 50% у місяці списання активів із балансу;

100% вартості у перший місяць експлуатації.

Зношеність (амортизацію) нематеріальних активів нараховують протягом терміну їх корисного використання, який встановлюється підприємством самостійно, але не більше ніж 20 років.

Обчислення суми амортизаційних відрахувань здійснюють за методами, які використовують для основних засобів.

Метод амортизації нематеріального активу підприємство обирає самостійно, виходячи з умов отримання майбутніх економічних вигід. Якщо такі умови визначити неможливо, то амортизацію нараховують із застосуванням прямолінійного методу.

Для розрахунку суми амортизації нематеріальних активів їх ліквідаційна вартість зазвичай прирівнюється до 0.

Згідно з податковим законодавством зношеність (амортизацію) нематеріальних активів нараховують за прямолінійним методом, виходячи з терміну їх корисного використання, але не більше ніж 10 років безперервної експлуатації.

Коштом амортизаційних відрахувань фінансують витрати на придбання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, їх самостійне виготовлення для власних потреб, витрати на їх оновлення, реконструкцію, дообладнання тощо.

Первинною основою створення необоротних активів підприємства є його статутний капітал. Статутний капітал (фонд) формують засновники (держава або фізичні чи юридичні особи), вкладаючи в підприємство грошові кошти або передаючи йому нематеріальні і матеріальні активи. Це дає змогу сформувати початкові основні засоби та інші необоротні активи підприємства. У процесі функціонування і розвитку підприємство оновлює і збільшує обсяги своїх необоротних активів.

Відтворення необоротних активів -- це процес постійного їх оновлення. Розрізняють просте (у тому самому обсязі) і розширене (кількісне та якісне збільшення) відтворення необоротних активів.

Відтворення необоротних активів відбувається внаслідок інвестиційної діяльності підприємства.

Інвестиції -- це грошові, майнові та інтелектуальні цінності, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, а також в об'єкти інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

У процесі інвестиційної діяльності відбувається створення і придбання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, корпоративних прав і цінних паперів в обмін на кошти або майно підприємства.

Інвестиції можуть здійснюватись у формі:

грошових коштів та їх еквівалентів (цільові вклади, паї, акції та інші цінні папери);

майна (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);

майнових прав, що випливають з авторського права, ноу-хау, досвіду та інших інтелектуальних цінностей, права користування землею, іншими природними ресурсами тощо.

За видами розрізняють інвестиції капітальні, фінансові, інтелектуальні та реінвестиції.

Капітальні {реальні) інвестиції -- це вкладення коштів у придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших

основних засобів та необоротних матеріальних активів, що підлягають амортизації.

Фінансові інвестиції -- це придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів, інших фінансових інструментів (активів), які утримуються підприємством із метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигід для інвестора. Фінансові інвестиції підприємства поділяють на прямі та портфельні.

Прямі фінансові інвестиції-- це внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права (акції, пайові свідоцтва), емітовані такою юридичною особою.

Портфельні фінансові інвестиції -- це кошти, вкладені в цінні папери, деривативи та інші фінансові активи на біржовому ринку (за винятком операцій із купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50% загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).

Інтелектуальні інвестиції -- це вкладення коштів у підготовку фахівців, наукові розробки, патенти, ноу-хау, запозичення досвіду.

Реінвестиції -- це здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок фонду (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.

Для забезпечення відтворення основних засобів, інших матеріальних необоротних активів та нематеріальних активів здійснюють капітальні (реальні) інвестиції.

Реалізація капітальних інвестицій відбувається шляхом нового будівництва (створення), модернізації, реконструкції, технічного переозброєння, добудови і дообладнання діючих необоротних матеріальних і нематеріальних активів.

Для визначення обсягів і джерел фінансування капітальних інвестицій фахівці фінансової служби підприємства розробляють їх бюджет.

Бюджет капітальних інвестицій розробляють на рік. Він має бути узгоджений із загальною стратегією розвитку підприємства.

Бюджет капітальних інвестицій включає такі показники:

* початкову вартість необоротних матеріальних активів на початок планового періоду;

вартість устаткування, інших необоротних матеріальних активів, які підлягають заміні або продажу протягом планового періоду;

суму невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду;

суму амортизаційних відрахувань, яку буде нараховано протягом планового періоду;

орієнтовну суму амортизаційних відрахувань, які нараховують на необоротні активи, заплановані для придбання протягом планового періоду;

очікувану вартість необоротних активів і суму амортизаційного фонду на кінець планового періоду тощо.

На підставі бюджету приймають рішення про обсяги капітальних інвестицій підприємства. Під час складання бюджету капітальних інвестицій слід обирати найефективніші для підприємства напрями їх здійснення, тобто слід оптимізувати структуру капітальних інвестицій. Виділяють технологічну і відтворювальну структуру капітальних інвестицій.

Технологічна структура характеризує співвідношення інвестицій:

у проектно-дослідні роботи;

будівельні роботи;

придбання устаткування, інструментів, обладнання;

монтаж устаткування;

інші капітальні роботи.

Відтворювальна структура характеризує співвідношення капітальних інвестицій:

у нове будівництво;

технічне переозброєння і реконструкцію;

розширення діючих підприємств;

* витрати на капітальний ремонт об'єктів основних засобів.

Підприємства можуть здійснювати капітальні інвестиції двома способами: підрядним і господарським. У разі застосування підрядного способу створення (будівництво) і монтаж обладнання об'єктів необоротних активів здійснюють спеціальні підрядні організації. За господарського способу підприємство виконує будівельно-монтажні роботи самостійно, власними силами. Господарський спосіб застосовують при зведенні і реконструкції невеликих, простих із технологічного погляду об'єктів необоротних матеріальних активів.

Порядок фінансування капітальних інвестицій залежить від способу ведення капітальних робіт. Підприємства можуть фінансувати процес відтворення необоротних активів із власних і довгостроково залучених фінансових ресурсів, а також із централізованих фінансових ресурсів.

До власних фінансових ресурсів належать: кошти засновників (учасників) підприємства; фонди підприємства, створені за рахунок прибутку; резервні фонди; амортизаційний фонд; кошти від продажу власного майна; кошти від здачі власного майна в оренду; кошти, отримані внаслідок використання внутрішніх ресурсів у будівництві за господарського способу ведення будівельно-монтажних робіт (у результаті мобілізації внутрішніх ресурсів через скорочення потреби в обігових коштах на плановий рік; оптимізації запасів, витрат майбутніх періодів, незавершеного виробництва, зниження собівартості будівельно-монтажних робіт) тощо.

До залучених ресурсів фінансування процесу відтворення необоротних матеріальних активів належать: довгострокові кредити банків; кошти від емісії облігацій та інших довгострокових боргових зобов'язань тощо.

До централізованих фінансових ресурсів належать: кошти Державного бюджету та місцевих бюджетів; кошти державних цільових фондів; кошти міжнародних цільових фондів; кошти благодійних фондів.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби», витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта активів у робочому стані та одержання початково визначеної суми майбутніх економічних вигід від його використання, включаються у фінансовому обліку до поточних витрат підприємства. Суму витрат на проведення модернізації, модифікації, добудови, дообладнання, реконструкції і капітального ремонту, що приводить до зростання обсягу майбутніх економічних вигід, відносять на збільшення початкової вартості об'єктів основних засобів.

При обчисленні податку на прибуток (у податковому обліку) платники податку мають право протягом звітного року віднести до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних засобів, у сумі, що не перевищує десяти відсотків сукупної балансової вартості груп основних засобів на початок звітного періоду. Витрати, що перевищують зазначену суму, відносять на збільшення балансової вартості окремого об'єкта основних засобів першої групи чи балансової вартості основних засобів другої і третьої груп, вони підлягають амортизації за нормами, передбаченими для відповідних основних засобів.

Важливо визначити оптимальну структуру джерел фінансування капітальних інвестицій, яка залежить від таких основних факторів: рівня оподаткування доходів підприємства; темпів зростання обсягів реалізації продукції; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; процентної політики банків; рівня управління фінансовими ресурсами підприємства; фінансової стратегії підприємства тощо. При цьому спочатку слід максимально використати власні джерела фінансування капітальних інвестицій, а після цього -- визначити обсяги і способи залучення фінансових ресурсів зі сторони.

У процесі виробничої і фінансової діяльності підприємства зацікавлені в збереженні й ефективному використанні основних засобів та інших необоротних активів. Для оцінки та аналізу цих процесів використовують систему показників, яка включає:

показники забезпечення підприємства основними засобами;

показники стану основних засобів;

показники ефективності використання основних засобів.

Рівень забезпечення підприємства основними засобами характеризується:

а) показником фондомісткості виробництва, який розраховують як відношення середньої балансової вартості основних засобів до обсягу виготовленої за цей же період (рік, квартал) продукції;

б) показником фондоозброєності праці, що визначають як відношення вартості основних засобів до чисельності працівників підприємства;

в) коефіцієнтом реальної вартості основних виробничих засобів у вартості майна підприємства, який обчислюють як відношення балансової (залишкової) вартості основних виробничих засобів до вартості всього майна підприємства.

Для оцінки стану основних засобів підприємства використовують такі показники:

а) коефіцієнт зношеності основних засобів, що обчислюють як відношення суми нарахованої зношеності основних засобів до їх початкової вартості;

б) коефіцієнт придатності основних засобів, який визначають діленням залишкової вартості основних засобів на їх початкову вартість;

в) коефіцієнт оновлення основних засобів, який розраховують як частку від ділення вартості придбаних у звітному періоді основних засобів до вартості основних засобів на кінець звітного періоду;

г) коефіцієнт вибуття основних засобів -- обчислюють діленням вартості вибулих у звітному періоді основних засобів на вартість основних засобів на початок звітного періоду.

Оцінку ефективності використання основних засобів здійснюють за такими основними показниками:

а) фондовіддача основних засобів, яку розраховують як відношення обсягу виготовленої продукції за звітний період до середньої вартості основних засобів за цей же період;

б) рентабельність основних засобів, що обчислюється (у від сотках) діленням прибутку підприємства за звітний період на середню вартість основних засобів за цей же період.

Ефективність функціонування підприємства забезпечується при високому рівні оновлення основних засобів, підвищенні коефіцієнта їх придатності, зростанні показників фондовіддачі та рентабельності основних засобів і зниженні показника фондомісткості виробництва.

Лекція 15. Кредитування підприємств

У процесі функціонування підприємства можуть виникнути ситуації, коли його власних фінансових ресурсів починає не вистачати для фінансового забезпечення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, що зумовлює потребу залучення зовнішніх фінансових ресурсів. Основною формою залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел є кредитування. Підприємства можуть тимчасово поповнювати свої фінансові ресурси, оформляючи банківські або комерційні кредити, залучаючи кошти інших кредиторів тощо. Від форми та умов кредитування підприємницької діяльності залежить швидкість обертання обігових коштів підприємства, його витрати і прибуток. Працівникам фінансової служби підприємства слід обирати такі способи кредитування, які могли б забезпечувати найефективнішу його господарську діяльність.

Кредит -- це позичка в грошовій або товарній формі, що надається банком чи юридичною або фізичною особою (кредитором) іншій особі (позичальникові) на умовах терміновості, повернення, платності, цільового характеру і забезпечення. Кредит є формою вияву кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує, і водночас є формою позичкового капіталу (у грошовій або товарній формі). За користування кредитом позичальники сплачують процент, суму якого не включають до собівартості продукції (робіт, послуг), а відносять до витрат фінансової діяльності підприємства. У податковому обліку витрати підприємства на сплату відсотків за користування кредитними ресурсами відносять до складу валових витрат підприємства, унаслідок чого зменшується сума об'єкта оподаткування податку на прибуток.

Основними чинниками, які зумовлюють виникнення кредитних відносин, є:

а) загальноекономічні чинники (товарне виробництво, товарообмін, комерційний розрахунок у діяльності підприємств);

6) специфічні чинники (сезонний характер виробництва, різниця між обсягами нагромадження коштів та їх витрачанням на підприємствах, різниця між наявними та необхідними обіговими коштами тощо).

Одні з цих чинників мають об'єктивний характер (товарообмін, сезонність виробництва, нерівномірність кругообігу коштів тощо), а інші -- суб'єктивний (організація виробництва, постачання і збуту, розвиток товарного ринку).

Об'єктами кредитних відносин є грошові та товарно-матеріальні цінності, витрати на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, платіжні та розрахункові операції підприємства, щодо яких укладають кредитний договір.

Суб'єктами кредитних відносин можуть бути будь-які самостійні суб'єкти підприємництва.

Підприємства залучають кредитні ресурси для того, щоб поповнити обігові кошти, необхідні для фінансування своєї поточної діяльності (збільшення виробничих запасів, обсягів незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів), а також для реалізації інвестиційних проектів. Визначаючи обсяги кредитування, зіставляють потребу підприємства у фінансових ресурсах (як загалом, так і за окремими напрямами його діяльності) зі сумою наявних фінансових ресурсів підприємства.

Необхідний обсяг залучення підприємством кредитних ресурсів обчислюють за формулою:

Кзал =Кз- Квл -Кп+ Ккр, (15.1)

де Кзал -- необхідний обсяг залучення кредитних ресурсів у плановому періоді, грн;

Кз -- загальна потреба в обігових коштах підприємства

у плановому періоді, грн;

Квл -- обсяг власних обігових коштів підприємства на по-

чаток планового періоду, грн;

Кп -- обсяг поповнення власних обігових коштів за раху-

нок прибутку підприємства у плановому періоді, грн;

Ккр -- обсяг зменшення кредиторської заборгованості

підприємства у плановому періоді порівняно зі звітним, грн.

Після обчислення суми залучення підприємством кредитних ресурсів визначають термін їх залучення -- час від моменту надання кредиту до моменту його повного погашення та сплати відсотків.

Кредити, які можуть отримувати підприємства, класифікують за кредиторами, формами та видами, метою використання, терміном надання, забезпеченням, порядком надання.

Кредиторами підприємства можуть бути банки, парабанківські установи, інші підприємства, держава, міжнародні фінансово-кредитні установи тощо, а формами кредитування -- товарна і грошова.

За видами кредити поділяють на такі:

банківські, що є економічними відносинами між кредиторами (банками) і позичальниками з приводу надання коштів на умовах терміновості, платності, повернення, цільового характеру, матеріального забезпечення;

комерційні -- короткотермінові кредити, що надаються продавцями (виробниками) покупцям у формі відтермінування оплати за продані товари, виконані роботи чи надані послуги;

державні -- це сукупність кредитних відносин між державою і суб'єктами господарювання;

лізингові -- кредитні відносини, що відображають стосунки між юридичними особами, які виникають унаслідок оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди.

За метою використання розрізняють кредити:

для фінансування обігових коштів;

для фінансування необоротних активів.

За терміном надання кредити поділяють на такі:

короткострокові (терміном до 1 року);

середньострокові (терміном від 1 до 5 років);

довгострокові (терміном понад 5 років).

За порядком надання виділяють кредити:

прямі, за яких кредитування підприємства здійснює один кредитор;

консорціумні, за яких кредитування підприємства (або групи підприємств) здійснює група кредиторів на чолі з головним банком (банківським консорціумом);

позики участі, за яких банки передають (уступають) частину позики іншим кредиторам (навіть без відома підприємства-позичальника).

Банківський кредит -- це основна форма кредиту, за якої банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого капіталу на умовах повернення зі сплатою банківського процента.

Банківське кредитування підприємств здійснюють на основі таких принципів, як терміновість, повернення, забезпечення, платність, цільове використання.

Окрім того, банківський кредит класифікують за такими ознаками:

за цільовим призначенням: кредит для поповнення основного капіталу підприємства; кредит для поповнення оборотного капіталу підприємства; кредит для викупу майна при приватизації. Забороняється надання банківських кредитів для покриття збитків, сплати податків у бюджет і позабюджетні фонди, для збільшення статутного капіталу, за наявності в підприємства простроченої заборгованості, підприємствам-банкрутам тощо;

за процентною ставкою: кредити з плаваючою процентною ставкою; кредити з фіксованою процентною ставкою;

за валютою: кредит у національній валюті; кредит у чужоземній валюті;

за забезпеченням: забезпечені (гарантовані нерухомістю, цінними паперами, товарно-матеріальними цінностями, нематеріальними активами, поручительством тощо); бланкові -- незабезпечені кредити, які надають тільки фінансово стійким підприємствам на короткий термін (від одного до десяти днів);

за терміном погашення: онкольний (погашається на першу вимогу банку); короткостроковий (до одного року); середньо-строковий (від одного до п'яти років); довгостроковий (понад п'ять років);

за характером погашення: кредит -- погашається одноразовим внеском; дисконтний кредит -- погашається на виплат (поступово, частинами);

за методом стягнення банківського процента: процент сплачують під час надання кредиту; процент сплачують рівними частинами впродовж терміну кредиту; процент сплачують у момент повернення кредиту;

за видами обслуговування: кредит (позика) на строк; кредитна лінія; контокорентний кредит (овердрафт); кредит під урахування векселів; кредитно-гарантійні послуги (акцептний кредит, авальований кредит); послуги кредитного характеру (факторинг).

Строковий кредит -- це кредит, який надається повністю відразу ж після укладення кредитної угоди. Його погашають періодичними внесками або одноразово після закінчення терміну надання кредиту.

Кредитна лінія -- це оформлена договором згода банку надати позичальникові кредит протягом певного часу (як правило, одного року) у розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми (ліміту кредиту).

Контокорентний кредит (овердрафт) -- це вид банківського кредиту в національній або чужоземній валюті, що надається надійному клієнтові понад залишок його коштів на поточному рахунку в банку. Сума і термін контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами підприємства, але в межах ліміту, визначеного кредитним договором. З оформленням контокорентного кредиту обороти на поточному рахунку клієнта сальдують, а в разі появи на рахунку від'ємного (дебетового) сальдо, що має назву овердрафт, клієнтові оформляють позику.

Контокорентний кредит надають на підставі попередньо укладеного на певний термін договору за контокорентом (як бланковий, так і під забезпечення). Відсотки за користування контокорентним рахунком є найвищими в банківській практиці, однак їх нараховують лише за фактичні дні користування кредитом.

Кредит під урахування векселів (обліковий кредит) -- це короткостроковий кредит (терміном до 90 днів), який банківська установа надає пред'явникові векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання терміну оплати зобов'язань за ними і сплачуючи пред'явникові векселів їх номінальну вартість мінус дисконт.

Дисконт -- це сума знижки (відсотка), яку утримують банки при здійсненні операцій з урахування (обліку) векселів. Величина дисконту (Д) прямо пропорційна числу днів, що залишаються від дня врахування (обліку) векселів до терміну оплати за ними (Т), номіналові векселя (Не) та розмірові банківської процентної ставки (Со). Суму дисконту векселів обчислюють за формулою:

Д=(ТхНехСо)/ 360x100. (15.2)

Акцептний кредит -- це один із видів короткострокових кредитів банків, пов'язаний із вексельним обігом. На відміну від облікового кредиту, що надається векселетримачеві (одержувачеві коштів за векселем), акцептний кредит надається векселедавцеві (платникові за векселем) і є гарантійною послугою. Зазвичай кредитну угоду оформляють із використанням переказного векселя, в якому одержувач коштів указує платника, який повинен акцептувати вексель (дати згоду здійснити платіж). Підприємство-векселедавець (платник) виставляє вексель на банк, який при цьому стає трасатом. Банк акцептує вексель за умови, що до настання терміну платежу за векселем підприємство-векселедавець внесе до банку суму, потрібну для його погашення. Для підприємств акцептний кредит є дешевим, оскільки за нього слід сплачувати лише комісійні (за акцепт векселя).

Авальний кредит -- це кредит, призначений для сплати банком за зобов'язаннями клієнта в тому разі, коли сам клієнт не зможе цього зробити у формі поручительства або гарантії. Авальний кредит здійснюється у формі авалю векселя. Банківська гарантія має компенсувати ризик господарської діяльності ділових партнерів клієнта. За авальний кредит сплачують комісійні, величина яких залежить від виду вимоги, що випливає з гарантії, а також від терміну дії гарантії.

Крім того, за наданий кредит сплачують процент відповідно до чинних ставок (за умови, що банк-аваліст погашає суму векселя за платника).

Принципова відмінність між авальним і акцептним кредитами полягає у характері відповідальності банку. При авальному кредиті -- це додаткова відповідальність, при акцептному -- це первинна відповідальність (банк і боржник несуть солідарну відповідальність за кредитом).

Часто застосовують позики під заставу векселів. У цьому разі банк депонує векселі за певний відсоток (60--90%) від їх номіналу як заставу платежу. При погашенні боргу векселі повертають заставодавцеві.

До банківських послуг кредитного характеру належить факторинг. Факторинг -- це система фінансування, за умовами якої банк (чи фактор-фірма) скуповує права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов'язаннями, придбаними у різних осіб. Здебільшого банк купує дебіторські рахунки (рахунки-фактури) на поставлені товари чи надані послуги.

Факторингова угода передбачає, що підприємство-постачальник поступається банкові-посереднику правом отримання платежів від платників за поставлені товари чи надані послуги. Банк-посередник у день подання на інкасо платіжних вимог оплачує їх постачальникові і сам завершує розрахунки з покупцями.

Таким чином, надходження виторгу від реалізації продукції за виконані роботи чи надані послуги не залежить від платоспроможності платників, терміну оборотності коштів у розрахунках та інших чинників. Банк може оплатити постачальникові і платіжні вимоги, відправлені в банки платників раніше й акцептовані платниками, але не оплачені через брак коштів на їх рахунках.

Клієнт (постачальник), продавши дебіторський борг, отримує від банку кошти в розмірі 80--90% від суми боргу. Решту 10--20% від суми боргу банк тимчасово стягує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає сплачену суму клієнтові (мінус комісійні та відсотки за факторинговий кредит). Факторингова операція дає змогу підприємству-продавцеві в короткі терміни рефінансувати дебіторську заборгованість.

Плата за здійснення факторингової операції включає суму відсотків за користування факторинговим кредитом та комісійну винагороду. Виділяють такі види факторингових операцій :

1) за місцезнаходженням суб'єктів факторингової операції:

внутрішній факторинг, за якого постачальник, покупець і банк перебувають в одній країні;

зовнішній факторинг, за якого суб'єкти факторингової операції перебувають у різних державах;

2) за ступенем охоплення факторингом розрахунків за реалізовану продукцію:

оплата всієї реалізованої продукції;

оплата частини реалізованої продукції;

3) за способом повідомлення дебіторів підприємства:

конвенційний (відкритий) факторинг, за якого підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупця про те, що право на одержання оплати переуступлено банкові або факторинговій компанії;

конфіденційний (закритий) факторинг, за якого контрагентів постачальника не повідомляють про переуступку прав на одержання оплати банкові чи факторинговій компанії;

4) за формою взаємовідносин підприємства і банку:

факторинг із правом регресу, який дозволяє банкові (факторинговій компанії) повернути постачальникові розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець;

факторинг без права регресу, за якого банк (факторингова компанія) бере на себе всі ризики щодо платежу;

5) за повнотою надання послуг:

* повний факторинг, який передбачає факторингове кредитування, а також бухгалтерське, інформаційне, рекламне, збутове та юридичне обслуговування клієнта; частковий факторинг, за якого здійснюють тільки кредитне факторингове обслуговування;

6) за порядком оплати розрахункових документів поста чальника:

факторинг із попередньою оплатою, за якого оплату розрахункових документів постачальника здійснюють негайно після подання їх у банк (у факторингову компанію);

факторинг без попередньої оплати, за якого банк (факторингова компанія) зобов'язаний оплатити розрахункові документи в день їх оплати боржником.

Процедура отримання банківського кредиту складається з таких основних етапів:

а) попередні переговори щодо можливості укладення кредитної угоди;

б) подання в банк заявки та інших документів на отримання кредиту (клопотання, копія засновницьких документів; бізнес-план проекту або техніко-економічне обґрунтування; баланси та звіти про фінансові результати підприємства за три останні роки діяльності;

перелік та розрахунок вартості майна, ідо передається в заставу; копії контрактів, які підтверджують, що виторг від них забезпечує окупність проекту; розшифрування дебіторської і кредиторської заборгованості тощо);

в) оцінка банком кредитоспроможності позичальника та ефективності комерційної угоди;

г) згода банку на надання кредиту і підписання кредитного договору між підприємством і банком;

д) надання кредиту та контроль банку за виконанням підприємством умов кредитування.

Перед укладенням кредитного договору банк здійснює оцінку кредитоспроможності підприємства, тобто наявності передумов для отримання підприємством кредиту і спроможності повернути його в повному обсязі та в установлений термін.