Фінанси. Фінанси підприємства

розрахунків із бюджетом і державними цільовими фондами;

розрахунків між підприємствами -- діловими партнерами (за матеріали, паливо тощо, але не більше ніж 3 тис. грн на день), за умови відсутності у них податкової заборгованості.

Суть безготівкових розрахунків полягає в тому, що платежі здійснюються шляхом списання коштів із банківського рахунку платника на банківський рахунок одержувача, тобто проведенням відповідних записів на банківських рахунках учасників розрахунків. Підставою для здійснення безготівкових розрахунків є подання до банку спеціальних розрахункових документів (платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, реєстру документів за акредитивом, реєстру чеків тощо) на паперових носіях або в електронному вигляді, використовуючи програмно-технічний комплекс «Клієнт -- Банк». Застосування системи «Клієнт -- Банк» забезпечує автоматичне ведення поточного рахунку клієнта в банку і дозволяє економити час на здійснення розрахункових операцій.

Безготівкові грошові розрахунки класифікують на підставі таких основних ознак:

а) за видами господарських операцій:

грошові розрахунки за товарними операціями (за продану продукцію, надані послуги);

грошові розрахунки за нетоварними операціями (із кредитними установами, бюджетом);

б) за місце розташуванням банківських установ, що обслуговують розрахунки:

місцеві -- грошові розрахунки, коли банк, через який перераховується гроші, і банк, який їх отримує, розміщені в одному місті;

міжміські -- грошові розрахунки, коли зазначені банки розміщені в різних містах;

міжнародні -- грошові розрахунки, коли ці банки розміщені в різних державах;

в) за фактом здійснення оплати:

попередня чи авансова оплата продукції, товарів, робіт чи послуг;

оплата після реалізації продукції (післяплата);

г) за умовою оплати угоди:

акцептна форма розрахунків;

безакцептна форма розрахунків;

д) за джерелами фінансування:

грошові розрахунки власними коштами підприємства;

грошові розрахунки за рахунок кредитів та інших позичених коштів;

* грошові розрахунки за кошти клієнта (у разі посередницької діяльності).

Для здійснення безготівкових розрахунків підприємства відкривають поточні (розрахункові) рахунки в установах банків. Порядок відкриття банківських рахунків регулюється Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валютах, яку затверджено постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 року. Підприємство може відкрити один і більше поточних рахунків у національній та інших валютах.

Крім поточних, підприємства та їхні відокремлені підрозділи можуть відкривати такі рахунки в національній валюті

бюджетні -- їх відкривають для підприємств, яким із державного чи місцевого бюджету виділено кошти для цільового використання;

кредитні -- призначені для обліку кредитів, наданих підприємству установою банку шляхом оплати розрахункових документів чи переказу коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди;

депозитні -- призначені для розміщення тимчасово вільних коштів підприємства на депозити банку з нарахуванням відсотків за депозит відповідно до депозитної угоди.

Для здійснення грошових розрахунків у чужоземній валюті підприємство може відкрити валютні рахунки. Для відкриття рахунку в чужоземній валюті потрібно подати ті ж самі документи, що й для відбиття рахунків у національній валюті.

Підприємства самостійно обирають форми розрахунків, які відрізняються одна від одної особливостями фінансових відносин, способами платежу та організацією документообігу.

Безготівкові розрахунки підприємства мають здійснювати за такими основними принципами:

обов'язковість збереження підприємствами грошових коштів в установах банків;

самостійність вибору підприємством установи банку;

самостійність вибору підприємством виду і форми розрахунків;

самостійність розпорядження підприємства своїми коштами в межах чинного законодавства;

максимальне наближення моменту грошових розрахунків до моменту реалізації продукції;

здійснення грошових розрахунків у межах коштів на рахунках підприємства.

Організацію безготівкових розрахунків підприємств регулює Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, що затверджена постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 року. Підприємства можуть здійснювати безготівкові розрахунки з допомогою таких розрахункових документів:

платіжні доручення;

платіжні вимоги-доручення;

розрахункові чеки;

акредитиви;

векселі;

інкасові доручення.

Розрахунковий чек -- це документ стандартної форми з дорученням чекодавця (платника) своєму банкові (банкові-емітенту) перерахувати кошти з рахунку чекодавця на рахунок пред'явника чека (отримувача коштів). Розрахунковий чек заповнює платник і передає його отримувачеві платежу в момент здійснення господарської операції купівлі-продажу.

Акредитивна форма розрахунків між покупцями та постачальниками передбачає використання акредитивів. Акредитив -- це розрахунковий документ, за яким одна кредитна установа (банк) доручає іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих (заброньованих) для цього коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги або виплатити пред'явникові акредитива певну суму коштів.

За своєю суттю акредитив є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися. Тобто акредитив -- це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара (особи, якій призначено платіж) або доручає іншому {виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Суть вексельної форми розрахунків полягає в тому, що розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником) здійснюються з відстроченням платежу (до 90 днів), яка оформляється векселем. Вексель -- це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити у певний термін зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві). Розрізняють вексель простий і переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказаного терміну певну суму. Переказний вексель (тратта) містить письмовий наказ векселетримача (трасанти), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Трасат стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним боржником і несе відповідальність за оплату векселя у визначений у ньому термін.

У процесі обігу вексель передається від одного тримача до іншого через індосамент -- спеціальний передавальний напис на зворотному боці документа або на додатковому аркуші до нього. Особу, яка здійснює індосамент, називають індосантом. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і виплату за векселем. Особу, на користь якої робиться індосамент, називають індосатом.

Виділяють такі види індосаменту.

Індосамент безповоротний -- є такою формою індосаменту, за якої векселедавець перед своїм підписом робить запис «Без обороту на мене». Виконання такого запису дозволяє уникнути пред'явлення претензій до векселедавця в разі не оплати векселя зобов'язаною за ним особою. Такі векселі враховуються (облікуються) банками за підвищеними ставками.

Індосамент бланковий -- форма передання векселя, за якої особа, що передає вексель, ставить підпис без вказання особи, що стає власником векселя. Такий вексель стає цінним папером на пред'явника.

Індосамент іменний, за якого особа, що передає вексель, вказує перед своїм підписом прізвище особи, котрій належатимуть усі права за векселем.

Індосамент обмежувальний, при якому забороняється подальше передавання векселя або вексель передається на інкасування.

Індосамент ордерний -- форма індосаменту, за якої в передавальному написі вказують конкретну особу (індосата), за чиїм наказом вексель підлягає оплаті і котра повинна згодом здійснити індосамент.

Індосамент цільовий, за якого вказують мету передавання векселя іншій особі (наприклад, «Для депонування»). Новий власник векселя може його індосувати тільки за вказаною метою.

Вексельні зобов'язання платника, векселедавця та індосанта можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю -- вексельного гарантування.

Векселі класифікують за певними ознаками.

За емітентом векселі поділяють на такі:

казначейські -- один із видів державних цінних паперів, які випускаються з метою покриття видатків державного бюджету і можуть застосовуватись для здійснення розрахунків, зарахування сплати податків до державного бюджету, як застава для забезпечення інших платежів та кредитів. Емітує та погашає казначейські (скарбничі) векселі центральний банк за дорученням державної скарбниці (казначейства) чи міністерства фінансів. Такі векселі видаються на пред'явника зі строком платежу не більше ніж один рік;

приватні -- які емітують корпорації, фінансові групи, банківські установи.

За угодою, яку вони обслуговують, векселі є:

* фінансові -- це векселі, емітовані банком. Фінансовий вексель є цінним папером, що вільно обертається на ринку цінних паперів. В основному його використовують для мобілізації грошових ресурсів;

* товарні (комерційні) -- векселі, видані позичальником під заставу товарів. У товарному векселі зазначають умови погашення векселедавцем -- боржником своїх обов'язків перед постачальником.

За суб'єктом, що здійснює оплату, векселі є:

* прості (соло-векселі)

* переказні(тратта).

За наявністю застави векселі бувають:

забезпечені -- це векселі, гарантовані заставою, яка надається кредиторові, доки борг не буде сплачено;

незабезпечені -- не гарантовані заставою.

У векселі може бути застережено, що він підлягає сплаті третьою особою -- доміцилянтом за місцем проживання платника (або в іншому місці). Такий вексель називають доміцильованим.

Конкретне місце платежу вказує на векселі векселедавець і пред'являє вексель до оплати доміцилянтові, який не є відповідальною особою за векселем, тобто не несе відповідальності, якщо платіж не буде здійснено.

Векселі можуть існувати в паперовій або беспаперовій формах (як записи на електронних рахунках).

При невиконанні договірних умов платник (трасат) може відмовитися від платежу за векселем. У такому разі вексель подають на опротестування і оформляють нотаріальну вимогу щодо сплати за векселем.

Основними перевагами вексельної форми розрахунків є зменшення витрат на здійснення грошового обігу, прискорення грошового обігу, скорочення потреб у готівці.

Інкасова форма розрахунків найчастіше застосовується при укладенні зовнішньоекономічних договорів (документарне інкасо з гарантією). Інкасо -- це банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта отримує на підставі розрахункових документів гроші, перераховує їх клієнтові за відвантажені товарно-матеріальні цінності чи надані послуги і зараховує ці кошти на банківський рахунок клієнта. Розрізняють чисте інкасо (інкасо простих і переказних векселів, чеків та інших платіжних документів) і документарне інкасо (інкасо комерційних документів). За виконання інкасо банки стягують комісійну плату.

У сучасних умовах зростає обсяг грошових розрахунків фізичних і юридичних осіб із використанням пластикових карток. Так, 24 лютого 1997 року постановою № 37 Правління Національного банку України затверджено Положення про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги і при видачі готівки.

Корпоративні картки -- це платіжні картки, які дають можливість їх власникам здійснювати платіжні операції за рахунок коштів, що враховуються на картковому рахунку юридичної особи.

Існує ще один вид банківських платіжних карток -- зарплатні, які використовують для виплати заробітної платні.

За схемою використання картки поділяються на дебетові і кредитові.

Дебетові платіжні картки дозволяють використовувати лише ту суму коштів, яка зберігається на картковому рахунку.

У разі використання кредитних платіжних карток можна користуватися коштами банку (у певних межах і за певний відсоток) згідно з угодою.

Національний банк України веде роботу зі створення необхідної інфраструктури для обслуговування в Україні карток міжнародної платіжної системи Уіза, Еигорау, МазіегСага та інших.

Лекція 11. Формування і розподіл прибутку підприємства

Як економічна категорія прибуток відображає чистий дохід, створений у сфері матеріального виробництва. На рівні підприємства прибуток є частиною його чистого доходу, що залишається після вирахування зі суми доходів підприємства суми пов'язаних з ними витрат. Прибуток розглядають як частину чистого доходу підприємства, отриманого на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик підприємницької діяльності.

Сума прибутку підприємства залежить від таких основних факторів, як:

обсяги виробництва і реалізації продукції;

ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства (ефективність використання основних засобів, виробничих запасів, нематеріальних активів, грошових коштів тощо, які впливають на рівень витрат підприємства).

Податковий прибуток (об'єкт оподаткування) -- це сума прибутку підприємства, визначена за податковим законодавством (згідно зі Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»), який є об'єктом оподаткування за звітний період.

Обліковий прибуток -- це сума прибутку до оподаткування, визначена в бухгалтерському (фінансовому) обліку, яку записують у Звіті про фінансові результати підприємства за звітний період. Сума облікового прибутку відрізняється від суми податкового прибутку підприємства через відмінності в методиках їх обчислення.

Можна виділити такі види облікового прибутку підприємства:

валовий прибуток від реалізації продукції, робіт, послуг;

прибуток від операційної діяльності;

прибуток від звичайної діяльності до оподаткування;

прибуток від надзвичайних подій;

У процесі розподілу облікового прибутку розраховують прибуток від звичайної діяльності, чистий прибуток та нерозподілений прибуток підприємства.

Валовий прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - це перевищення чистого доходу підприємства від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) над їх собівартістю.

Чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) обчислюють вирахуванням із доходу (виторгу) від продажу продукції сум акцизного збору, податку на додану вартість та інших вирахувань (отриманих від страховиків страхових сум, суми наданих підприємством знижок, вартості повернених товарів тощо). Собівартість реалізованої продукції включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі виробничі витрати, загальновиробничі витрати.

Прибуток від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (основної діяльності), іншого операційного доходу та операційних витрат підприємства за звітний період.

До інших операційних доходів належать доходи від операційної оренди активів, від операційних курсових різниць, відшкодування раніше списаної на збитки безнадійної дебіторської заборгованості, доходи від реалізації оборотних активів (крім фінансових інвестицій) тощо.

До операційних витрат належать адміністративні витрати (витрати на обслуговування та управління підприємством), витрати на збут (витрати, пов'язані з реалізацією продукції) та інші операційні витрати (собівартість реалізованих підприємством виробничих запасів, суми сумнівних (безнадійних) боргів, втрати від знецінення запасів, втрати від операційних курсових різниць, визнані підприємством економічні санкції, відрахування для забезпечення наступних операційних витрат, що виникають у процесі операційної діяльності підприємства, окрім витрат, що включаються до собівартості продукції, товарів, робіт, послуг).

Різниця між іншими операційними доходами та операційними витратами характеризує прибуток підприємства від іншої операційної діяльності.

Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування розраховується як алгебраїчна сума прибутку від операційної діяльності підприємства, його доходу від участі в капіталі, суми інших фінансових доходів та суми інших доходів підприємства і суми втрат підприємства від участі в капіталі, а також його фінансових та інших витрат.

Дохід від участі в капіталі включає дохід підприємства, отриманий від його інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведуть методом участі в капіталі.

Втрати від участі в капіталі -- це сума збитків, спричинених інвестиціями в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких здійснюють методом участі в капіталі.

Метод участі в капіталі -- це метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення чи зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування. Приклад розрахунку втрат від участі в капіталі подано в табл. 4.1.

До інших фінансових доходів підприємства належать доходи, отримані ним у формі дивідендів, відсотків та інших доходів від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі). До фінансових витрат підприємства належать витрати на сплату процентів та інших витрат підприємства, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

До інших доходів підприємства належать доходи від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів,

доходи від неопераціиних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної діяльності та не пов'язані з операційною діяльністю підприємства.

До інших витрат підприємства належать: собівартість реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів, інші витрати, які виникають у процесі звичайної діяльності (крім фінансових витрат), але не пов'язані з операційною діяльністю.

Прибуток від надзвичайних подій -- це прибуток від подій, що підлягають визначенню надзвичайних в операційній, фінансовій та інвестиційній діяльності.

Прибуток від надзвичайних подій розраховують як різницю між надзвичайними доходами (відшкодування збитків від надзвичайних подій, відшкодування витрат і запобігання втратам від надзвичайних подій тощо) та надзвичайними витратами (втрати від стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій, включаючи витрати на здійснення заходів, пов'язаних із запобіганням та ліквідацією наслідків таких подій).

Прибуток від звичайної діяльності -- визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку з прибутку, який розраховується згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 17 «Податок на прибуток».

Чистий прибуток підприємства -- розраховують як алгебраїчну суму прибутку від звичайної діяльності, надзвичайного прибутку та податку з надзвичайного прибутку. Тобто чистий прибуток -- це сума прибутку підприємства після сплати податку на прибуток.

Прибуток нерозподілений -- це частина чистого прибутку підприємства, що залишається після його розподілу та використання на інвестиційні потреби, формування внутрішніх цільових грошових фондів чи безпосередньо на фінансування поточних витрат.

Розподіл прибутку підприємства здійснюють у два етапи. Спочатку розподіляють прибуток між підприємством і державою у формі сплати податку з прибутку. Слід зазначити, що окремо оподатковується прибуток від звичайної діяльності і окремо -- прибуток від надзвичайних подій.

Якщо в результаті настання надзвичайних подій у діяльності підприємства виникли втрати, то їх суму (згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 16 «Витрати») записують у Звіті про фінансові результати зменшеною на суму податку на прибуток унаслідок збитків від надзвичайних подій . На цю ж суму зменшується податок на прибуток від звичайної діяльності підприємства. На другому етапі розподіляють прибуток, що залишається після сплати податків, -- чистий прибуток. Чистий прибуток підприємства можна використовувати для створення фонду виплати дивідендів та виплат учасникам; поповнення резервного фонду; поповнення статутного капіталу; здійснення інвестицій; формування інших цільових фондів; для покриття поточних витрат тощо.

Напрями використання чистого прибутку підприємство переважно визначає самостійно. Суму прибутку підприємства, що залишається після його розподілу, називають нерозподіленим прибутком. Нерозподілений прибуток обліковують на окремому бухгалтерському рахунку і його суму записують у бухгалтерському балансі.

В економічній літературі виділяють поняття балансового прибутку підприємства.

Балансовий прибуток -- це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності підприємства за звітний період.

Суму балансового прибутку раніше записували в бухгалтерському балансі. Однак після затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс» у бухгалтерському балансі підприємства записують суму нерозподіленого прибутку.

Собівартість продукції, робіт, послуг -- це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (виконання). Складі порядок калькулювання витрат, які включають до собівартості продукції (робіт, послуг), регулюються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 16 «Витрати» і Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг), затвердженими наказом № 47 Державного комітету промислової політики України від 2 лютого 2001 року.

До виробничої собівартості продукції включають прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, загально-виробничі витрати (змінні), загальновиробничі витрати та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

Детальний перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством самостійно.

До прямих матеріальних витрат належить вартість сировини та основних матеріалів, купованих напівфабрикатів і комплектувальних виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

Оцінку прямих матеріальних витрат здійснюють одним із таких методів:

ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;

середньозваженої собівартості;

собівартості перших за часом надходжень запасів (ФІФО);

собівартості останніх за часом надходжень запасів (ЛІФО);

нормативних затрат;

ціни продажу.

До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну платню та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

До складу інших прямих витрат належать усі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи з прямої заробітної плати, плата за оренду земельних і майнових паїв, втрати від браку, що відповідають вартості остаточно забракованої продукції, та витрати на виправлення браку з конкретної продукції.

До складу загальновиробничих витрат включають витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами і дільницями, витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів тощо), амортизація основних засобів і нематеріальних активів загальновиробничого призначення, витрати на утримання, експлуатацію і ремонт, страхування та операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення, витрати на вдосконалення технології та організації виробництва, витрати на опалення, освітлення, водопостачання та інше утримання виробничих приміщень, витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу, технологічний контроль за виробничими процесами та якістю продукції тощо), витрати на охорону праці, техніку безпеки, охорону навколишнього природного середовища, інші витрати (на внутрішньозаводське переміщення вантажів, нестачі і втрати від псування цінностей, оплата простоїв) тощо.

Розрахунок планового прибутку за порівняльною продукціеі здійснюють у такій послідовності:

* визначають базовий рівень витрат і прибуток на одиниці продукції в базовому періоді;

обчислюють собівартість продукції і прибуток планового періоду за рівнем рентабельності базового періоду;

розраховують відсоток і суму зниження собівартості продукції та приріст прибутку від зменшення витрат на одиницю продукції, передбаченої для реалізації у плановому періоді порівняно з базовим періодом;

оцінюють вплив окремих чинників на загальну зміну прибутку підприємства в плановому періоді порівняно з базовим періодом.

Прибуток від реалізації непорівняльної продукції розраховують за наявності необхідних даних методом прямого розрахунку або шляхом використання показника середньої рентабельності продукції загалом по підприємству.

Прибуток характеризує загальний фінансовий результат діяльності підприємства. Однак на основі показника прибутку не можна комплексно оцінити ефективність виконання господарських операцій. Для цього суму прибутку порівнюють зі сумою витрат, пов'язаних із його отриманням, тобто розраховують показники рентабельності. Рентабельність -- це відносний показник прибутковості, який характеризує ефективність витрат підприємства загалом або ефективність виробництва окремих видів продукції. Рівень рентабельності розраховують як відношення величини прибутку, отриманого за певний період (місяць, квартал, рік), до поточних витрат або авансованої вартості (капіталу). Рентабельність вимірюють у відсотках.

Лекція 12. Фінансування та організація оборотних коштів підприємства

Обігові кошти (оборотний капітал) -- це кошти, витрачені на придбання чи виготовлення оборотних активів підприємства, які необхідні для забезпечення на підприємстві безперервності процесу виробництва і реалізації продукції та отримання прибутку.

Оборотні (обігові) активи -- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи підприємства, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців із дати складання балансу підприємства.

До оборотних активів підприємства належать: запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів; залишки незавершеного виробництва; запаси готової продукції; поточна дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти та їх еквіваленти; витрати майбутніх періодів; інші види оборотних активів.

Оборотні активи використовуються в основній, операційній, іншій звичайній та надзвичайній діяльності суб'єктів господарювання.

Обігові кошти підприємства класифікують за такими основними ознаками:

а) за джерелами формування

власні обігові кошти, що сформовані підприємством із власних джерел фінансування;

залучені обігові кошти -- сформовані підприємством зі залучених джерел фінансування;

б) за участю в процесі виробництва і реалізації продукції

* оборотні фонди, до яких належить частина обігових коштів, що обслуговують процес виробництва продукції, тобто обігові кошти, вкладені у виробничі запаси (сировину, матеріали, напівфабрикати, МШП) та у виробництво (незавершене

виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів);

* фонди обігу, які включають ту частину обігових коштів, що обслуговує процес реалізації продукції, тобто обігові кошти, вкладені в готову продукцію, грошові кошти та їх еквіваленти, дебіторську заборгованість;

в) за способом обґрунтування потреби

нормовані обігові кошти, до яких належать виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція на складах;

ненормовані обігові кошти -- грошові кошти та їх еквіваленти, дебіторська заборгованість тощо.

Питома вага вартості окремих складових обігових коштів підприємства у загальній їх вартості характеризує їхню структуру. Структура обігових коштів має свої особливості на підприємствах різних галузей економіки держави. Для забезпечення ефективності функціонування кожного підприємства важливо визначити і встановити оптимальний склад та структуру його обігових коштів

У період створення підприємства обігові кошти формуються за рахунок частки коштів його статутного (пайового, акціонерного)

капіталу. У процесі експлуатації обігові кошти підприємства поповнюються з таких власних джерел фінансування, як: нерозподілений прибуток, дотації, субсидії тощо, а також коштів, які можна прирівнювати до власних, -- цільове фінансування, сталі пасиви.

Сталі пасиви -- це залучені підприємством кошти, що формально йому не належать, але за прийнятою системою розрахунків постійно перебувають у розпорядженні підприємства. До сталих пасивів належать: перехідна заборгованість із заробітної плати, відрахувань у страхові фонди, до бюджету (у межах встановлених термінів їх сплати), забезпечення майбутніх витрат і платежів тощо.

Із власних джерел формують мінімальну частину обігових коштів підприємства.

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємства виникає потреба в залученні додаткових фінансових ресурсів для фінансування його тимчасових витрат у зв'язку зі сезонністю виробництва, збільшенням обсягу виробництва і реалізації продукції, розширенням її асортименту, зміною умов розрахунків із постачальниками і покупцями тощо. У таких випадках підприємство поповнює обігові кошти за рахунок залучених джерел фінансування, до яких належать короткотермінові кредити банків (строком до одного року), комерційні кредити, інші види кредиторської заборгованості, у тому числі й оформлені виданими векселями.

Застосування різних джерел фінансування обігових коштів впливає на швидкість їх обертання, на витрати підприємства та його фінансові результати.

Нормальне функціонування підприємства можливе тільки за умови оптимального співвідношення складових його оборотного капіталу. Ефективне функціонування обігових коштів забезпечується через їх нормування.

Нормування обігових коштів -- це визначення мінімальної їх потреби для створення запасів оборотних активів, необхідних для забезпечення нормальної і безперебійної діяльності підприємства.

У практиці використовують два методи визначення потреби в обігових коштах: прямий та економічний. Суть прямого методу полягає в тому, що норматив потреби за кожним видом обігових коштів визначають з урахуванням усіх особливостей діяльності підприємства (умов і термінів постачання запасів, кількості постачальників, організації процесу виробництва продукції, умов її реалізації тощо).

У разі застосування економічного методу потребу в обігових коштах розраховують шляхом коригування нормативів обігових коштів, обчислених раніше прямим методом.

Нормування обігових коштів прямим методом виконується так:

визначають норми запасів за видами нормованих обігових коштів (у днях, відсотках або у гривнях);

розраховують одноденне витрачання виробничих запасів на основі кошторису витрат на виробництво (для несезонних галузей використовують дані кошторису за четвертий квартал планового року; у сезонних галузях -- на підставі кварталу з найменшим обсягом виробництва); для нормування незавершеного виробництва використовують дані про планові витрати на виробництво валової чи товарної продукції підприємства; для визначення одноденного витрачання готової продукції використовують показник виробничої собівартості товарної продукції, яку передбачають виготовляти у четвертому кварталі планового року;

обчислюють норматив обігових коштів за кожною їх статтею в грошовому вимірнику як добуток одноденних витрат окремого виду запасів на норму його запасу в днях;

розраховують сукупний норматив обігових коштів підприємства підсумовуванням нормативів за окремими їх статтями;

визначають норми і нормативи запасів за окремими їх видами для окремих підрозділів підприємства.

Міністерством фінансів України встановлено Типовий порядок обчислення норм запасів товарно-матеріальних цінностей для державних підприємств та організацій, який передбачає нормування обігових коштів для створення виробничих запасів, у незавершеному виробництві, у витратах майбутніх періодів, для створення запасів готової продукції.

Нормування обігових коштів для створення виробничих запасів. До складу виробничих запасів належать: сировина, основні матеріали, паливо, куповані напівфабрикати, комплектуючі частини тощо.

Норматив виробничих запасів (Нвз) розраховують за формулою:

Нвз = ОвзхТвз, (12.1)

де Овз -- одноденне витрачання виробничих запасів за окремими їх видами (статтями) у грн;

Тез -- норма запасу обігових коштів за окремими їх видами у днях.

Розмір одноденного витрачання виробничих запасів (Овз) обчислюють діленням обсягу їх витрачання в четвертому кварталі планового року згідно з кошторисом виробництва на 90 (90 -- середня кількість днів у кварталі):

Овз = 3/90, (12.2)

де 3 -- обсяг витрачання виробничих запасів у четвертому кварталі планового року, грн.

Норма запасу обігових коштів (Тез) складається з таких елементів: транспортний запас, підготовчий запас, технологічний запас, поточний (складський) запас, гарантійний (страховий) запас.

Транспортний запас (Тз) -- це різниця між часом перебування вантажу в дорозі від постачальника до споживача та часом поштового пробігу розрахункових документів, їх оформлення вантажовідправником та опрацювання банком. Наприклад, якщо час транспортування вантажу від постачальника до споживача -- 15 днів, час опрацювання документів у вантажовідправника -- 3 дні і в банку -- 5 днів, то транспортний запас становить: 15 -- 3 -- 5 = 7 (днів).

Якщо запаси надходять від різних постачальників, то розраховують середньозважену величину запасу. За умови одночасного надходження товарних документів і виробничих запасів транспортний запас не визначають.

Норматив обігових коштів у запасних частинах для ремонтів машин та обладнання визначають множенням норми вартості запасних частин на 1000грн діючого обладнання на загальну вартість діючих машин і обладнання підприємства у плановому періоді.

Нормування обігових коштів у незавершеному виробництві. Норматив обігових коштів для фінансування витрат у незавершеному виробництві розраховують за показниками одноденних витрат у незавершеному виробництві, тривалості виробничого циклу та коефіцієнта наростання витрат у незавершеному виробництві за формулою:

Ннв = Онвх Твц хКзв, (12.3)

де Онв -- одноденні витрати в незавершеному виробництві за планом, грн;

Твц -- тривалість виробничого циклу в днях; Кзв -- коефіцієнт зростання витрат у незавершеному виробництві.

Планові одноденні витрати в незавершеному виробництві Онв обчислюють діленням виробничої собівартості валової продукції підприємства (Св) у четвертому кварталі планового року на 90:

Онв = Св/90. (12.4)

Тривалість виробничого циклу (Твц) визначають на основі аналізу технологічних карт на виконання виробничих процесів, необхідних для виготовлення продукції. Тривалість виробничого циклу включає тривалість обробляння деталей, їх транспортування, перерв між окремими операціями, передавання готової продукції на склад. Часто середньозважений показник тривалості виробничого циклу обчислюють за певною кількістю однорідних виробів.

Коефіцієнт зростання витрат (Кзв)характеризує ступінь готовності виробів у незавершеному виробництві. За рівномірного розподілу витрат Кзв розраховують за формулою:

Кзв = (В1 + 0,5В2) І (В1 + В2), (12.5)

де В1 -- одноразові витрати на початку виробничого циклу, грн;

В2 -- наступні витрати в незавершеному виробництві, які включають у собівартість продукції, грн.

Нормування обігових коштів у витратах майбутніх періодів. Норматив обігових коштів у витратах майбутніх періодів (Нмп) обчислюють як алгебраїчну суму витрат майбутніх періодів на початок планового періоду, витрат майбутніх періодів у плановому році та витрат майбутніх періодів, які будуть включені в собівартість продукції планового року, за формулою:

Нмп = Вп +Вк- Вс, (12.6)

де Вп -- сума коштів, які вкладені у витрати майбутніх періодів на початок планового року, грн;

Вк -- витрати майбутніх періодів, передбачені кошторисом у плановому році, грн;

Вс -- витрати майбутніх періодів, які згідно з кошторисом будуть включені в собівартість продукції у плановому році, грн.

Нормування обігових коштів для створення запасів готової продукції. Норматив обігових коштів для створення запасів готової продукції (Нгп) обчислюють за формулою:

Нгп = Огп х Тгп, (12.7)

де Огп -- одноденний випуск товарної продукції у четвертому кварталі планового року за виробничою собівартістю, грн;

Тгп -- норма запасу обігових коштів для готової продукції у днях.

Норма запасу обігових коштів для готової продукції (Тгп) становить суму витрат часу на комплектування готової продукції для поставки (Тк), часу на упакування продукції (Ту), часу на оформлення і здавання платіжних документів у банк (Тс).

Тгп = Тк+Ту + Тс. (12.8)

Сукупний норматив обігових коштів підприємства (Тс) на плановий рік визначається підсумовуванням нормативів за кожною статтею нормованих обігових коштів.

Визначення нормативу обігових коштів економічним методом здійснюється у такій послідовності:

нормативи обігових коштів, обчислені методом прямого розрахунку, розподіляють на дві частини. До першої частини відносять нормативи обігових коштів за статтями, розмір яких пропорційно залежить від обсягу виробництва. До них належать нормативи обігових коштів у запасах сировини, основних матеріалів, купованих напівфабрикатів, допоміжних матеріалів, готової продукції. Суму нормативів обігових коштів за цими статтями називають виробничим нормативом. До другої частини належать нормативи обігових коштів за статтями, розмір яких прямо не залежить від обсягу виробництва, суму нормативів за цими статтями нормованих обігових коштів називають невиробничим нормативом. До невиробничих належать нормативи обігових коштів у запасні частини для ремонту обладнання, нормативи малоцінних та швидкозношуваних предметів, витрат майбутніх періодів тощо;

на плановий рік виробничий норматив збільшують пропорційно до темпу зростання виробничої програми у плановому періоді порівняно з базовим, а невиробничий норматив -- лише на 50% цього темпу;

отримана загальна сума обігових коштів зменшується на суму коштів, що вивільняються унаслідок прискорення їх обертання у плановому періоді порівняно зі звітним.

Економічний метод розрахунку нормативу обігових коштів підприємства є простим, не вимагає значних витрат праці, однак його можна застосувати лише на вже діючих підприємствах.

Фінансові результати і фінансовий стан підприємства залежать від обсягу, структури та ефективності використання його обігових коштів. Ефективність використання обігових коштів підприємства оцінюють за показниками, суть яких розкрито нижче.

Загальна сума обігових коштів (сума оборотного капіталу) підприємства (3), що дорівнює сумі значень другого та третього розділів активу бухгалтерського балансу підприємства.

Сума власних обігових коштів (власний оборотний капітал) підприємства (Зел), яку розраховують за даними бухгалтерського балансу підприємства як різницю між його поточними (оборотними) активами (р. II активу + р. III активу) і поточними (короткостроковими) зобов'язаннями (р. IV пасиву + р. V пасиву). Сума власних обігових коштів підприємства характеризує їх обсяг, сформований за рахунок власних фінансових ресурсів підприємства.

Швидкість обертання обігових коштів (О) у днях характеризує тривалість одного оберту. Швидкість обертання обігових коштів обчислюють за формулою:

О = (ЗсхД)/Р, (12.9)

де Зс -- середні залишки обігових коштів підприємства, грн;

Д -- тривалість періоду, за яким обчислюють швидкість обертання обігових коштів, днів;

Р -- обсяг реалізованої підприємством продукції протягом періоду, за який визначають швидкість обертання обігових коштів, грн.

Коефіцієнт обертання обігових коштів (Кр) розраховують за формулою:

Ко = Р/Зс. (12.10)

Коефіцієнт обертання характеризує кількість обертів обігових коштів підприємства за звітний період.

Сума вивільнення обігових коштів за рахунок прискорення їх обертання (АЗс), яку визначають за формулою:

АЗс=АОхРо, (12.11)

де АО -- зміна швидкості обертання обігових коштів (у днях) у періоді, який аналізують, порівняно з базовим або звітним періодом, дні;

Ро -- одноденний обсяг реалізації продукції у періоді, який аналізують, грн.

Коефіцієнт завантаження обігових коштів (Кз) визначають діленням середніх залишків обігових коштів підприємства за певний період часу до обсягу реалізованої за цей період часу продукції:

Коефіцієнт завантаження характеризує суму обігових коштів на 1 грн реалізованої підприємством продукції.

Коефіцієнт ефективності обігових коштів обчислюють діленням прибутку підприємства від реалізації продукції за певний період часу до середнього залишку його обігових коштів за цей же період:

Кс = П/Зс, (12.12)

де П -- прибуток підприємства від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг за період, який аналізують, грн.

Коефіцієнт забезпечення власними обіговими коштами (Квл) розраховують діленням суми власних обігових коштів (Зел) на загальну суму обігових коштів підприємства (3):

Квл = Зел /3. (12.13)

Коефіцієнт покриття (загальний коефіцієнт ліквідності підприємства) обчислюють як відношення суми всіх поточних (оборотних) активів до суми всіх поточних (короткострокових) зобов'язань підприємства. Коефіцієнт покриття розраховують за даними бухгалтерського балансу підприємства за формулою:

Кп = (р. II активу + р. III активу) / (р. IV пасиву + р. V пасиву). (12.14)

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кл), який визначають діленням суми залишків грошових коштів та їх еквівалентів на суму поточних (короткострокових) зобов'язань підприємства.

За даними бухгалтерського балансу, коефіцієнт абсолютної ліквідності обчислюють за формулою:

Кл = (ряд. 230 + ряд. 240) р. II активу / р. IV пасиву + р. V пасиву. (8.15)

Розрахунок показників ефективності використання обігових коштів дозволяє виявити наявні резерви зниження витрат виробництва та обігу, підвищення рентабельності діяльності підприємства та його економічного зростання.

Лекція 13. Оподаткування підприємств

Особливе місце у фінансових відносинах підприємства належить взаємовідносинам із державним бюджетом та цільовими бюджетними і позабюджетними грошовими фондами з приводу нарахування і сплати податків і зборів. Ці відносини виникають із моменту створення підприємства і тривають упродовж усього періоду його функціонування. Визначення суми податків і зборів, які має сплачувати підприємство за результатами своєї діяльності, забезпечення своєчасності і повноти податкових розрахунків, оптимізація податкового навантаження (податкове планування) є важливими напрямами роботи фінансових служб підприємства.

Податки -- це система обов'язкових платежів підприємств, організацій, установ та населення, що є одним з основних джерел формування доходів державного бюджету на всіх його рівнях.

За економічною суттю податки є відносинами, які виникають між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків.

Податки впливають на такі показники фінансово-господарської діяльності, як: ціна продажу продукції, дохід від реалізації продукції, собівартість продукції, операційний прибуток, чистий прибуток підприємства, швидкість обертання обігових коштів, платоспроможність, напрями використання прибутку тощо.

В Україні принципи побудови системи оподаткування, види податків, зборів та обов'язкових платежів, напрями їх зарахування, платників податків і об'єкти оподаткування та відповідальність за порушення законодавства про податки визначає Закон України № 77/97 -- ВР «Про систему оподаткування» від 8 лютого 1997 року. Право встановлювати нові та замінювати чинні податки має тільки Верховна Рада України.

Необхідно зазначити, що сучасна податкова система України відповідає перехідному стану економіки і практично перебуває на стадії формування. На сьогодні державою встановлено більше ніж чотири десятки різного роду податків, зборів та обов'язкових платежів.

Оптимальна система оподаткування діяльності підприємств повинна відповідати таким вимогам:

вона повинна мати антициклічний характер, сприяти стабілізації, оздоровленню економіки країни загалом, її пропорційному та збалансованому розвиткові;

кожен податок мусить мати цільове призначення, тобто конкретний вид видатків у бюджеті, на покриття яких цей податок стягується. Наприклад, податки, що стягуються з працівників, повинні фінансувати соціальні програми, рентні платежі, податки на майно, природні ресурси тощо, спрямовуватися на структурну перебудову економіки.

Знеособлений по зумовлює його непродуктивне використання з боку уряду;

умови оподаткування мають бути простими і зрозумілими платникам податків, не допускати довільного тлумачення;

обов'язкове інформування платників податків, на які цілі використовуються кошти, стягнені з них у формі податків;

нові податки можуть вводитися тільки для покриття відповідних витрат, а не для ліквідації бюджетного дефіциту;

система оподаткування повинна мати мінімум обгрунтованих пільг, бути ув'язаною із загальною політикою ціноутворення та оплати праці;

витрати на утримання податкових служб та реалізацію податкового законодавства, зокрема у стягненні податків, мусять бути мінімальними;

податки слід стягувати в зручний для платників час і прийнятними для них методами;

ставки податків мають не перевищувати аналогічних ставок у сусідніх країнах. У протилежному разі відбуватиметься «переливання» капіталу в ці країни;

система оподаткування повинна бути рівною та справедливою для всіх платників податків, тобто передбачити захист економічних інтересів підприємств, які працюють успішно, та диференціацію ставок оподаткування для тих, хто створює національне багатство країни, і тих, хто його перерозподіляє;

система оподаткування має бути і відносно стабільною, і водночас гнучкою. Гнучкість системи оподаткування полягає в тому, що вона повинна адекватно відповідати економічному та соціальному станові країни. Разом з тим необхідно виключити часті перегляди законодавчих актів, бо це дезорганізує підприємницькі структури, перешкоджає планувати їх фінансово-економічну діяльність.

Податкам властиві дві основні функції -- фіскальна та економічна.

Суть фіскальної функції податків полягає в тому, що з ЇЇ допомогою держава акумулює частину національного доходу, формуючи при цьому державні грошові фонди і створюючи таким чином матеріальні умови для функціонування держави.

Економічна функція податків зумовлена тим, що податки, як одна з форм перерозподілу національного доходу, значною мірою впливають на процес відтворення, стимулюючи його темпи, посилюючи чи послаблюючи накопичення грошових фондів підприємств, розширюючи або зменшуючи платоспроможний попит населення.

Використовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, пропорції в розвитку продуктивних сил. Податки справляють значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Фіскальна та економічна функції податків міцно пов'язані одна з одною. Очевидно, що зростання податкових ставок скорочує перспективи розгортання господарської діяльності та зацікавленості у збільшенні доходів, що зумовлює згортання виробництва, надходжень у бюджетні фонди. Великі податки нічим не можуть бути виправдані.

Податки, що їх сплачують суб'єкти підприємницької діяльності, класифікують за такими ознаками:

1. За спрямуванням податків:

податки, що їх сплачують до державного бюджету;

податки, що їх сплачують до місцевих бюджетів;

* змішані податки (одну частину таких податків сплачують до державного бюджету, а іншу -- в місцеві);

податки, з яких формуються спеціальні позабюджетні фонди.

2. За складовими ціни, на які відносять податки:

податки, що сплачуються з прибутку;

податки, що відносяться на витрати виробництва (на собівартість продукції, робіт, послуг);

акцизи - податки, що включаються до ціни реалізації понад відпускну ціну підприємства.

3. За формою оподаткування (способом стягнення):

прямі податки -- податки, що стягуються безпосередньо з доходів чи майна юридичних осіб і громадян;

непрямі податки -- податки, суми яких долучаються до ціни продукції, робіт чи послуг.

4. За рівнем державних структур, що встановлюють податки:

* загальнодержавні податки -- податки, встановлені органами законодавчої влади й обов'язкові для справляння на всій території держави;

* місцеві податки і збори -- обов'язкові платежі юридичних осіб (а також громадян) до місцевих бюджетів. їхня особливість полягає в тому, що, на відміну від загальнодержавних податків, чинним законодавством визначено тільки види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри, платників та порядок обчислення. Конкретні ж види податків для кожної місцевості (населеного пункту), їхні ставки, порядок сплати встановлюють і визначають органи місцевого самоврядування відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів.

5. За співвідношенням між ставкою податку та величиною об'єкта оподаткування:

прогресивні податки -- податки, середня ставка яких зростає зі зростанням суми об'єкта оподаткування (доходу). Такі податки передбачають не тільки більшу абсолютну суму, а й більш значну частину податку внаслідок зростання суми доходу. Прикладом такого податку є прибутковий податок із громадян, який розраховується за прогресивною шкалою;

пропорційні -- податок, ставка якого не залежить від розміру об'єкта оподаткування;

регресивні податки -- податки, середня ставка яких знижується зі зростанням об'єкта оподаткування.

6. За об'єктом оподаткування:

податки на доходи підприємств, організацій та громадян;

податки на майно, землю, транспортні засоби тощо;

податок на додану (новостворену) вартість;

податки на використання природних ресурсів;

інші податки.

7. За суб'єктом оподаткування:

податки, які сплачують підприємства та організації (юридичні особи);

податки, які сплачують громадяни (фізичні особи) -- суб'єкти підприємницької діяльності.

Податкова система -- це сукупність урегульованих правовими нормами податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджету і державних цільових фондів, що стягуються з юридичних і фізичних осіб на території певної держави, а також форми та методи побудови такої системи.

Кожній країні властива своя система оподаткування. Становлення податкової системи України відбувалося в непростий час розбудови державності та реформування економіки держави на ринкових засадах, за умов економічної нестабільності та гіперінфляції, хронічного дефіциту державного бюджету. Податкове законодавство формувалось на основі нормативної бази, успадкованої від адміністративно-командної системи, а засади національної податкової політики розроблялися підтиском не тільки об'єктивних економічних, а й політичних чинників без належного наукового обгрунтування та аналізу мікро- і макроекономічних наслідків запровадження різних податків та величини їх ставок.