Фінанси та державний бюджет

ь створення сприятливих економічних умов для суб'єктів господарювання шляхом зменшення податкового тиску;

ь широке залучення в Україну іноземного капіталу;

ь скорочення обсягів державного сектору економіки і, відповідно, бюджетного фінансування;

ь зниження видатків на управління тощо.

Тема 7. Податки і податкова система

1. Соціально-економічна суть податків

2. Класифікація податків

3. Податкова система України

4. Податкова політика держави та основні напрямки її реформування

1. Соціально-економічна суть податків

Податки існують в людському суспільстві майже 1000 років, але для людини немає більш гнітючої процедури, ніж їх сплата. Високі податки - це завжди неминучі злидні і занепад господарства. Непосильні податки були причиною багатьох соціальних конфліктів і кровопролитних воєн.

Водночас запровадження податків мало надзвичайно прогресивне значення для розвитку людського суспільства, їх порівнюють із винаходом колеса чи парової машини.

Найбільшого розвитку податки досягають в умовах розвиненої ринкової економіки. Вони стають ефективним знаряддям реалізації державної політики. Проте не слід забувати, що податки є дуже небезпечною зброєю в руках держави. Без наукової концепції податкової політики вони можуть перетворитися на гальмо економічного розвитку.

Фундатором наукової теорії податків вважають Адама Сміта, який у своїй праці „Дослідження про природу і причини багатства народів” вивів чотири найзагальніших принципи оподаткування:

1) всі громадяни повинні брати участь у підтримці держави відповідно до своїх доходів, які вони отримують під захистом та опікою держави („принцип рівності в оподаткуванні”);

2) податки повинні бути чітко визначені щодо часу, обсягу і місця платежу („принцип визначеності”);

3) податки повинні сплачуватися платниками у найвигідніший для них час („принцип зручності”);

4) кожен податок повинен бути побудований так, щоб у платників вилучалося якнайменше коштів понад той дохід, який вони приносять у скарбницю („принцип дешевизни справляння податків”). Великі витрати на збирання податку роблять його недоцільним.

Отже, податок являє собою обов'язковий платіж, що встановлюється державою і сплачується на її користь у відповідності до діючого законодавства. Але, крім податку, на сьогодні в Україні використовуються й інші терміни, що відображають платежі державі. Це - плата, внески, відрахування і збори. Причому відмінності між платою, податками і відрахуваннями не є суттєвими.

Плата вносить за користування природними й іншими ресурсами, що перебувають у власності держави і може відноситись як на собівартість, так і сплачуватись з прибутку.

Відрахування передбачають цільове призначення платежів і, в основному відносяться на собівартість.

Основними ознаками податків є такі:

ь податки не мають цільового призначення;

ь податки характеризуються одностороннім рухом вартості від юридичних і фізичних осіб до держави;

ь якщо плата і відрахування можуть вноситися як державі, так і іншим юридичним чи фізичним особам, то податки - це атрибут лише держави.

Податки є не просто економічною, але й суспільно-соціальною категорією.

Суспільна ціна податків вимірюється втратою частки особистого добробуту конкретними платниками, причому суспільні блага забезпечуються лише державою, і вона реалізує ці блага споживачам за відповідними цінами. Ціною суспільних благ і є податки.

Соціально-економічна сутність податків проявляється у їх функціях. Податки виконують такі основні функції:

ь фіскальну;

ь розподільчу;

ь регулюючу.

Фіскальна функція - основна функція, характерна для податкових систем всіх держав. З її допомогою формуються державні грошові фонди і створюються матеріальні умови для функціонування держави. Фіскальна функція податків, за допомогою якої відбувається одержавлення частини національного доходу в грошовій формі створює передумови для втручання держави в економіку. Отже, вона значною мірою обумовлює регулюючу функцію.

Розподільча функція забезпечує розподіл вартісних пропорцій між платниками податків і державою. Тобто саме за допомогою податків держава встановлює вартісні пропорції такого перерозподілу.

Регулююча функція означає, що податки як активний учасник перерозподільчих процесів здійснює серйозний вплив на відтворення, стимулюючи або стримуючи його темпи, посилюючи або послаблюючи накопичення капіталу, розширюючи або зменшуючи платоспроможний попит населення.

Регулююча функція спрямована в першу чергу на досягнення через податкові механізми тих чи інших завдань податкової політики держави. При цьому потрібно виділити стимулюючу, де стимулюючу і відтворювальну під функції оподаткування.

Стимулююча підфункція спрямована на підтримку розвитку тих чи інших економічних процесів. Вона реалізуються через систему пільг і звільнень.

Де стимулююча підфункція, навпаки, спрямована на встановлення через податковий прес перепон для розвитку яких-небудь економічних процесів (наприклад, через реалізацію державою своєї протекціоністської економічної політики).

Відтворювальна підфункція призначена для акумулювання засобів на відновлення використовуваних ресурсів. Цю під функцію виконують відрахування на відтворення мінерально-сировинної бази, плата за воду тощо.

Кожен податок має наступні елементи: суб'єкт, об'єкт або податкова база, джерело, одинця обкладання, податкова ставка, податкові пільги.

Суб'єкт податку або платник податку - фізична або юридична особа, на яку законом покладено зобов'язання сплачувати податок.

Об'єкт податку - предмет, який підлягає обкладенню податком (доход, майно, вартість товарів тощо).

Джерело податку - доход суб'єкта (заробітна плата, прибуток, відсотки тощо), з якого сплачується податок.

Одиниця обкладання - одиниця виміру об'єкта ( по прибутковому податку - грошова одиниця, по земельному - гектар тощо).

Податкова ставка представляє собою величину податку на одинцю обкладання. Існують два підходи щодо запровадження податкових ставок - універсальний та диференційований. Універсальний підхід передбачає запровадження єдиної для всіх платників податків ставки, диференційований - декількох. За способом побудови податкові ставки поділяються на тверді й процентні. Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю обкладання в натуральному обчисленні. Процентні ставки встановлюються щодо об'єкта оподаткування, який має грошовий вимір і показує, яку відсоткову частку певного об'єкта треба сплатити як податок.

Податкові пільги - повне або часткове звільнення від податків суб'єкта у відповідності з діючим законодавством. Найбільш важливою податковою пільгою є неоподатковуваний мінімум.

Класифікація податків

Податкова система включає різні види податків. В основу їх класифікації покладені різні ознаки. Найбільш суттєве значення в сучасній теорії і практиці оподаткування мають наступні підстави класифікації податків:

1) за способом стягнення податків: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо на дохід і майно.

До непрямих податків належать податки на товари і послуги, які оплачуються в ціні товару. Обсяг непрямих податків для окремого платника визначається обсягом споживання і не залежить від його доходів.

2) за суб'єктами-платниками податків: податки з фізичних осіб, податки з юридичних осіб та змішані податки.

Основними податками з фізичних осіб є прибутковий податок з доходів громадян, податок на майно з фізичних осіб тощо.

До податків з юридичних осіб належать податок на прибуток підприємств, ПДВ, акцизний збір, податок на майно підприємств тощо.

Змішані податки сплачуються як фізичними так і юридичними особами. До них належать державне мито, податок з власників транспортних засобів тощо.

3) за органом, який встановлює й конкретизує податки: загальнодержавні й місцеві податки.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. Їх стягнення є обов'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету вони зараховуються.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади. Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків:

- у вигляді надбавок до загальнодержавних податків

- введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами влади;

- впровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

4) за порядком введення податку: загальнообов'язкові й факультативні податки.

Загальнообов'язкові податки встановлюються законодавчими актами країни і стягуються на всій її території незалежно від бюджету, в який вони надходять. До загальнообов'язкових податків належать всі загальнодержавні податки, а також деякі місцеві податки.

Факультативні податки передбачені основами податкової системи, проте безпосередньо вводитися вони можуть законодавчими актами місцевих органів влади. Сюди належать основна частина місцевих податків.

5) за рівнем бюджету, в який зараховується податковий платіж: закріплені й регулюючі податки.

Закріплені податки безпосередньо й повністю поступають в конкретний бюджет або позабюджетний фонд.

Регулюючі податки поступають одночасно в бюджети різних рівнів у пропорції згідно бюджетного законодавства (наприклад податок на прибуток, прибутковий податок).

6) за цільовою спрямованістю введення податку: абстрактні та цільові податки.

Абстрактні податки вводяться державою для формування бюджету в цілому.

Цільові (спеціальні) податки вводяться державою для фінансування конкретного напрямку затрат.

2. Податкова система України

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови. У світі немає держав з тотожними податковими системами. Однак це не означає, що створення податкової системи і податкова політика ведеться спонтанно, як кому забажається. Є певні положення, що визначають підхід держави до цієї сфери своєї діяльності.

Податкова система - це сукупність встановлених в країні податків та механізм їх стягування.

Науковий підхід до створення податкової системи передбачає:

1) системність;

2) встановлення визначальної бази системи;

3) формування правової основи;

4) вихідні принципи.

Вимога системності полягає в тому, що всі податки мають бути взаємопов'язані між собою, органічно доповнювати один одного, не вступати в суперечність із системою в цілому та окремими її елементами. Системний підхід означає, що повинні реалізовуватись всі функції податків.

Визначальною базою побудови податкової системи є обсяг бюджетних видатків. Податки в державі - не самоціль. З позиції організації її фінансової діяльності вони вторинні відносно видатків. Збалансування доходів бюджету з обсягом державних видатків є аксіомою фінансової науки. Відхід від неї призводить до наслідків більш тяжких, ніж високий рівень оподаткування. Йдеться про інфляцію, яка по суті справи також є прихованою формою оподаткування. Особливість інфляції полягає в тому, що це відкладені на завтра податки, однак завтра прийдеться платити значно більше, ніж сьогодні.

Правову основу системи доходів бюджету становлять відносини власності. По-перше, права держави на доходи залежать від форми власності - державної чи приватної. При державній власності не тільки майно, але й створювані на підприємствах доходи належать державі. Вона вирішує, яку частину цих доходів зосередити в бюджеті, а яку залишити підприємству.

По-друге, форма власності відбивається на формуванні доходів відповідних юридичних і фізичних осіб. Особливості ж формування доходів мають враховуватись при встановленні об'єкта оподаткування.

І, нарешті, вихідні принципи побудови податкової системи:

1) головна мета податкової системи - забезпечення надходжень до державного бюджету;

2) податкова система має бути нейтральною;

3) необхідність розширення податкової бази;

4) стабільність податкової системи;

5) податкова система не може бути дискримінаційною по відношенню до одних платників податків та надавати переваги іншим;

6) податкова система повинна бути прогресивною;

7) податкова система повинна бути простою і зрозумілою.

Податкова система України встановлена Законом України „Про систему оподаткування”. Вона складається з двох підсистем:

- загальнодержавних податків і зборів;

- місцевих податків і зборів.

Загальнодержавні податки і збори включають 4 групи6

1. Прямі податки:

1) податок на прибуток підприємств;

2) прибутковий податок на доходи фізичних осіб;

3) податок з власників транспортних засобів;

4) податок на нерухомість;

5) плата за землю.

2. Непрямі податки:

1) ПДВ;

2) акцизний збір;

3) мито.

3. Платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі:

1) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

2) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

3) державне мито;

4) плата за торговий патент;

5) рентні платежі;

6) податок на промисел;

7) фіксований сільськогосподарський податок;

8) єдиний податок для суб'єктів малого бізнесу;

9) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

4. Внески до цільових фондів:

1) збір на загальнообов'язкове соціальне страхування;

2) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

3) збір на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;

4) збір за забруднення навколишнього середовища;

5) збір до Державного інноваційного фонду;

6) збір на обов'язкове страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

До місцевих податків і зборів належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок;

3) готельний збір;

4) збір за паркування автотранспорту;

5) ринковий збір;

6) збір за видачу ордера на квартиру;

7) курортний збір;

8) збір за участь у бігах на іподромі;

9) збір за виграш у бігах на іподромі;

10) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

11) збір за право використання місцевої символіки;

12) збір за право проведення кіно- та телезйомок;

13) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

14) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

15) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

16) збір з власників собак.

Аналіз податкової системи України засвідчує її фіскальний характер, що стримує економічний розвиток держави. На сьогодні є підстави стверджувати, що податкова система виявилася неадекватною щодо умов перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб'єктів господарювання, призвела до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах. Значними є деформації та нестабільність у ставках, визначенні бази й періодів оподаткування. Дуже негативно вплинули на результати господарської діяльності суб'єктів нарахування на фонд оплати праці. Надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл валового внутрішнього продукту, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Усе це призвело до виникнення значного тіньового сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень.

Аналіз економічної ситуації в Україні протягом останніх років свідчить, що без внесення змін до системи оподаткування, без вжиття радикальних заходів щодо відродження вітчизняного виробництва й упорядкування державних видатків змінити ситуацію на краще не можна.

3. Податкова політика держави та основні напрямки її реформування

Податкова політика - це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих грошових фондів держави.

Податкова політика має бути гнучкою, оптимально пов'язувати інтереси держави з інтересами товаровиробників і громадян.

На сучасному етапі в Україні податкова політика спрямована, в першу чергу, на реформування податкової системи. Нині існують дві точки зору щодо податкової реформи:

1) згідно першої - треба стримуватися від різких змін у податковій системі, дати підприємствам звикнути до чинних правил. За цей час слід прийняти Податковий кодекс, відлагодити податкові механізми і процедури, сформувати жорстку систему податкового контролю і на цій основі у подальшому перейти до загального зниження податкових ставок. Прихильники цієї думки вважають, що різке скорочення ставок оподаткування призведе до скорочення надходжень до державного бюджету, а це, в свою чергу, зумовить скорочення бюджетних видатків, і перш за все, соціального спрямування. Проте досвід Росії, в якій досить успішно була реалізована податкова реформа, спрямована на зменшення податкового тягаря і значного скорочення податків, не підтверджує вказаних побоювань. Надходження до бюджету не тільки не скоротились, а й суттєво зросли.

2) Інші вважають, що за чинних податкових ставок подолати економічну кризу неможливо. Необхідно швидко і максимально зменшити податковий тягар як на суб'єктів господарювання, так і на громадян.

Крім того, основними відправними елементами податкової реформи повинні бути:

ь науково обґрунтована політика державних доходів, законодавче закріплення якої має бути відображено в податковому кодексі;

ь система оподаткування повинна бути складовою механізму регулювання розвитку певних галузей економіки і розвитку малого бізнесу. Треба посилити податкові методи регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки;

ь система оподаткування повинна мати інвестиційну і соціальну спрямованість;

ь зміни в системі оподаткування повинні здійснюватись одночасно з реформуванням системи оплати праці, пенсійного забезпечення, удосконаленням соціальної сфери;

ь основу податкової системи мають становити прямі податки, тобто податки, де об'єктом оподаткування є дохід фізичної особи, прибуток юридичної особи, земля, майно та капітал;

ь непрямі податки повинні використовуватися лише у формі акцизів для обмеження споживання деяких видів товарів, можливостей виробника-монополіста в одержанні необґрунтовано високих доходів, а також для оподаткування предметів розкоші, захисту власного виробника;

ь застосування при оподаткуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від виду діяльності й розміру одержуваного доходу або прибутку;

ь ліквідація податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці та знижують конкурентоспроможність товаровиробників. Пільги можуть надаватись на певний строк і за умови використання коштів на визначені державою потреби;

ь умови оподаткування повинні бути прості й зрозумілі платникові, податок має стягуватися у зручний для платника час і прийнятним методом;

ь чітке розмежування податків, що зараховуються до державного і місцевих бюджетів, розширення прав у сфері оподаткування органів місцевого самоврядування.

Тема 8. Державний кредит

1. Суть і значення державного кредиту

2. Форми державного кредиту

3. Управління державним боргом

1. Суть і значення державного кредиту

Держава для фінансування свої потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У цьому випадку вона є позичальником, а населення і підприємства - кредиторами. державний кредит має строк повернення та ціну у формі відсотка. Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. У сфері міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника. Крім того, держава може виступати в ролі гаранта, в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших зобов'язань, які взяли юридичні та фізичні особи.

За своєю економічною сутність державний кредит - це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств, організацій.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати відсотків є доходи бюджету, а не прибутки від ефективного використання кредиту.

Доцільність державного кредиту при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за рахунок грошової емісії.

Наявність державного кредиту призводить до появи державного боргу. Його сума складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним постачальникам, місцевим органам влади тощо. Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Він є характеристикою результативності усіх проведених державою кредитних операцій. Його абсолютна величина, динаміка і темпи змін відбивають стан економіки й фінансів країни, ефективність функціонування державних структур. На стан державного боргу істотно впливають щорічні операції в сфері державного кредиту - одержання нових позик і умови їх надання, з одного боку, розміри погашень і виплачуваних відсотків, з іншого.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіциту державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси спрямовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. При позитивному бюджетному сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту засоби прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим чинником прискорення економічного і соціального розвитку країни.

При проведенні правильної кредитної політики з використанням державних кредитних операцій, за допомогою можуть бути вилучені з обігу значні вільні кошти, що сприяє уповільненню темпів інфляційних процесів.

Але оцінюючи значення державного кредиту, не варто забувати, що мобілізовані за його допомогою засоби є антципірованими, тобто взятими наперед податками. Необхідність погашення державного боргу вимагає пошуку додаткових надходжень до бюджету, а вони можуть бути отримані (якщо не використовувати нові позики) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов'язань і сплата відсотків по них відволікає частину бюджетних доходів від продуктивнішого їх використання, скорочує можливості нарощування виробничого та інтелектуального потенціалу суспільства, за що розплачуються вже майбутні покоління.

2. Форми державного кредиту

Внутрішній державний кредит може виступати в таких формах:

ь державні позики;

ь перетворення частини вкладів населення в державні позики;

ь запозичення засобів загальнодержавного позичкового фонду;

ь казначейські позики;

ь гарантовані позики.

Державні позики як форма державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств, організацій залучаються до фінансування суспільних потреб шляхом випуску і реалізації облігацій, казначейських зобов'язань та інших державних цінних паперів.

Облігація - найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання і надає право її власнику після закінчення визначеного терміну одержати назад суму боргу і відсотки за ним. Продаючи облігацію, держава зобов'язана повернути суму боргу у визначений термін із відсотками або виплачувати відсотки протягом усього терміну використання позикових засобів, а після закінчення цього терміну повернути і суму боргу. Держава встановлює номінальну вартість (ціну) облігації, яка вказується на облігації і виражає грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове використання. Саме ця сума виплачується власнику облігації в момент погашення і на неї нараховуються відсотки. Проте реальна прибутковість облігацій для їх власників може бути вище або нижче встановленого номінального відсотка.

Іншим діючим у нашій країні видом державних цінних паперів є казначейські зобов'язання. Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті їх випуску, формі виплати прибутку, вільному обігу. Засоби, що надходять від продажу облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на обумовлені цілі. Засоби від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету держави. Прибуток по облігаціях державних позик може виплачуватись у вигляді відсотків, виграшів або не виплачуватись зовсім. Умовами випуску казначейських зобов'язань передбачена виплата прибутку тільки у вигляді відсотків. Облігації можуть мати вільний обіг і обмежене коло обігу, казначейські зобов'язання підлягають реалізації тільки серед населення.

Державні внутрішні позики за ознакою права емісії можуть бути:

ь такі, що випускаються органами державної влади;

ь такі, що випускаються місцевими органами влади.

Залежно від форми виплати прибутків позики поділяються на:

ь процентні;

ь виграшні;

ь процентно-виграшні;

ь безпроцентні;

ь безпрограшні.

Власники боргових зобов'язань процентної позики одержують фіксований прибуток щорічно шляхом оплати купонів або один раз під час погашення позики шляхом нарахування відсотків до номіналу цінних паперів.

По виграшних позиках увесь прибуток власники облігації одержують у формі виграшів у момент погашення облігації. Прибуток виплачується не по всіх облігаціях, а тільки по тих, які потрапили в тиражі виграшів.

Умовами випуску процентно-виграшних позик передбачається виплата частини прибутку по купонах, а частини - у формі виграшів.

Безпроцентні (цільові) позики не передбачають виплату прибутків власникам облігацій, але гарантують одержання відповідного товару, попит на який повністю поки що не задовольняється.

Безпрограшні позики гарантують, що протягом терміну дії позики виграш припаде на кожну облігацію.

За терміном погашення державні позики поділяються на короткострокові (термін погашення до 1 року), середньострокові (з терміном погашення до 3 років) та довгострокові (з терміном погашення понад 5 років). У нашій країні передбачена можливість випуску всіх видів цінних паперів держави.

У тісному зв'язку з державними позиками знаходиться друга форма державного кредиту, функціонування якого опосередковується системою ощадних установ, - перетворення частини внесків населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні й юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових засобів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових коштів без відома їх реального власника (населення) дозволяють виділити ці відносини в якості особливої форми державного кредиту. Перетворення частини внесків населення в державні позики, що призначені на потреби держави, здійснюється через покупку особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів), а також оформленням безоблігаційних позик. В Україні це досягається за рахунок купівлі Ощадбанком боргових зобов'язань держави.

Запозичення засобів загальнодержавного позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи ці операції купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку державних органів.

Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади і управління за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності й зворотності. Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної влади і управління надають фінансову допомогу на інших умовах, за інших причин і в інших цілях. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за термінами і нормі відсотка, вони можливі у випадку фінансових утруднень підприємств через їх особливе становище на ринку або погіршення економічної ситуації в країні, не мають комерційної цілі, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарства економічних структур. На сьогодні ця форма державного кредиту в Україні активно не використовується.

В тих випадках, коли уряд гарантує безумовне погашення позик, випущених місцевими органами влади чи окремими господарськими структурами, а також виплату відсотків за ними, мова йде про умовній формі державного кредиту - гарантованих позиках, за якими уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит - це сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому ринку в ролі позичальника, кредитора або гаранта. Ці відносини набирають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики вони надаються на умовах зворотності, строковості й платності. Сума отриманих зовнішніх позик із нарахованими відсотками включається в державний борг країни. Країнам, що мають значні економічні й фінансові труднощі, зовнішні позики можуть надаватись на пільгових умовах.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди або місцеві органи влади. Кредиторами можуть виступати уряди, фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, а також міждержавні фінансові організації.

Діяльність України як кредитора і гаранта на міжнародній арені дуже обмежена в зв'язку з несприятливим фінансово-економічним становищем держави. На сьогодні ця форма державного кредиту в Україні активно не використовується.

3. Управління державним боргом

Функціонування державного кредиту призводить до утворення державного боргу. Його сума складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами інших органів влади чи суб'єктів господарювання. Розрізняють капітальний і поточний державний борг.

Капітальний борг представляє собою всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи нараховані відсотки, які повинні бути виплачені за цими зобов'язаннями.

Поточний борг складає витрати по виплаті доходів кредиторам за всіма борговими зобов'язаннями держави, строк сплати яких настав.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом - одне з пріоритетних завдань фінансової політики держави, важлива умова її фінансової стабільності. Процес управління боргом має декілька етапів: залучення коштів; використання коштів; повернення боргу і виплата відсотків.

Мета політики управління боргом - одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнення макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Тому залучені кошти повинні використовуватись для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватись виробництво товарів не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на погашення зовнішнього боргу.

Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами:

1) скільки капіталу країна може поглинути;

2) який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи неплатежів.

При аналізі цих факторів повинні враховуватись як короткострокові , так і довгострокові характеристики державного боргу. Тому важливою умовою збереження платоспроможності, довіри кредиторів і пом'якшення умов кредитування є економічне зростання.

Існує один негативний момент економічної політики - це неспроможність контролювати дефіцит державного бюджету. Слід зазначити, що використання державних запозичень на фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі й на обслуговування державного боргу, є найменш ефективним шляхом.

Держава повинна турбуватися про ефективність державного кредиту. Поверхневе уявлення про результативність кредитних операцій можна отримати із співставлення сум щорічних надходжень по системі державного кредиту. Відносно повне уявлення про ефективність кредитних операцій дає відношення суми перевищення надходжень над витратами по системі державного кредиту до суми витрат, яке виражається у відсотках.

За зовнішнім боргом визначається коефіцієнт його обслуговування. Він представляє собою всіх платежів по заборгованості до валютних надходжень країни від експорту товарів і послуг, виражений у відсотках. Безпечним рівнем обслуговування державного боргу прийнято вважати 25%.

На досягнення ефективності державного кредиту спрямовані такі заходи в сфері управління державним боргом:

ь конверсія;

ь консолідація;

ь уніфікація;

ь відстрочення погашення позик;

ь реструктуризація;

ь анулювання.

Конверсія - це зміна доходності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід. (як правило, держава з метою скорочення видатків бюджету знижує відсоток за позикою).

Консолідація - зміна строків дії вже випущених позик.

Уніфікація - об'єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, що перебувають в обігу.

Відстрочення погашення позики здійснюється в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових позик не мав фінансової ефективності для держави. Це відбувається тоді, коли уряд вже випустив досить багато позик і умови їх емісії не було достатньо вигідні для держави. В таких випадках більша частина надходжень від реалізації облігацій нової позики спрямовується на виплату відсотків і погашень по раніше випущених позиках. Щоб розірвати замкнене коло уряд оголошує про відстрочку погашення позик, яка відрізняється від консолідації тим, що при відстрочці не тільки відтягуються строки погашення, але й припиняється виплата доходів. Під час консолідації позик власники облігацій продовжують отримувати по них свій дохід.

Реструктуризація - це використання у комплексі повністю або частково зазначених вище методів.

Під анулюванням державного боргу розуміють захід, в результаті якого держава повністю відмовляється від зобов'язань за випущеними позиками. Анулювання може проводитись за двома причинами:

1) у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутстві;

2) як наслідок приходу до влади нових політичних сил, які за певними обставинами відмовляються визнати фінансові зобов'язання попередніх урядів (наприклад, в 1918 році уряд РСФСР анулював всі дореволюційні борги як внутрішні, так і зовнішні).

Важливою є сфера управління державним боргом, пов'язана з визначенням умов та випуском нових позик. При визначенні умов емісії позик, основними з яких є рівень доходності цінних паперів для кредиторів, строк дії позик, спосіб виплати доходів, держава зобов'язана керуватись не тільки інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик, але й враховувати реальну кон'юнктуру фінансового ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений тільки в тому випадку якщо правильно враховано стан економіки, стан грошового обігу, рівень доходності й строки діючих позик, пільги, що надаються кредиторам та інші фактори. Виготовлення, збереження й розповсюдження облігацій державної позики покладено на відповідні підрозділи Міністерства фінансів України; реалізація цінних паперів - на банківську систему.

Міжурядові позики, як правило, є безоблігаційними. Всі умови міжурядових позик фіксуються в спеціальних угодах, де обумовлюється рівень відсотка, валюта надання, терміни погашення позики та інші умови.

Тема 9. Державні цільові фонди

1. Необхідність державних цільових фондів та правові основи їх утворення

2. Пенсійний фонд України, його функції, формування та використання

3. Фонд соціального страхування України, його функції, формування та використання

4. Фонд сприяння зайнятості населення, його функції, формування та використання

1. Необхідність державних цільових фондів та правові основи їх утворення

Державні цільові фонди - це фонди грошових коштів, які мають цільове призначення і знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Державні цільові фонди є однією з ланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та використання регламентується відповідними законодавчими актами.

В сучасних умовах розвитку незалежної України роль державних цільових фондів значно зростає. Їх існування є необхідним і доцільним, оскільки сприяє здійсненню ефективного контролю за цільовим використанням коштів.

Державні цільові фонди можуть утворюватись шляхом:

ь відокремлення із Державного бюджету окремих видатків, що мають важливе значення для держави;

ь формування спеціальних фондів із самостійними джерелами доходів.

Джерелом формування державних цільових фондів є валовий внутрішній продукт країни. А мобілізація коштів здійснюється через:

ь спеціальні збори (переважно обов'язкові);

ь добровільні внески й пожертвування;

ь позики;

ь кредити;

ь за рахунок бюджетних коштів.

Залежно від рівня, на якому утворюються державні цільові фонди, вони можуть бути:

ь державними;

ь місцевими.

Залежно від терміну дії державні цільові фонди поділяються на:

ь постійні , створення яких пов'язане з виділення окремих функцій держави (наприклад, пенсійне забезпечення тощо);

ь тимчасові, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються за конкретної необхідності і після вирішення проблеми закриваються.

Залежно від напрямків використання коштів розрізняють фонди:

ь соціальні;

ь економічні;

ь науково-дослідні;

ь страхові;

ь міждержавні тощо.

До соціальних фондів в Україні належать: Пенсійний фонд; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів тощо.

До економічних державних цільових фондів належать Український фонд підтримки підприємництва, Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств тощо.

До науково-дослідних фондів в Україні належить Державний інноваційний фонд.

Найбільшими за обсягом та найвагомішими за значенням в Україні є соціальні фонди.

В умовах переходу до ринкових відносин відбувається різка поляризація доходів та рівня життя окремих категорій населення. Наявність певних груп громадян, низький рівень матеріального забезпечення яких пов'язаний з незалежними від їхніх зусиль причин (кризові явища в економіці, стан здоров'я, вік, втрата роботи тощо), зумовлює необхідність формування механізму соціального захисту населення.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків, надання бюджетних коштів та інших джерел згідно діючого законодавства України.

Основними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування є:

ь пенсійне страхування;

ь страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

ь страхування на випадок безробіття;

ь страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності.

2. Пенсійний фонд України, його функції, формування та використання

Пенсійний фонд України був створений у 1991 році. Головними завданнями фонду є:

ь пенсійне забезпечення населення;

ь фінансування програм підтримки пенсіонерів та інвалідів;

ь міжнародне співробітництво з проблем пенсійного забезпечення тощо.

Джерелами формування Пенсійного фонду України є:

ь обов'язкові внески суб'єктів господарювання і громадян;

ь кошти Державного бюджету України, призначені для виплати пенсій військовослужбовцям;

ь добровільні внески і пожертвування;

ь інші надходження.

Суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, їх об'єднання, філії, відділення, бюджетні громадські та інші установи і організації, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності - перераховують в пенсійний фонд збори на обов'язкове пенсійне страхування в розмірі 32% від фактичних витрат на оплату праці.

Громадяни, які працюють на умовах трудового договору, а також виконують роботи згідно з цивільно-правовими договорами, сплачують збір на обов'язкове державне пенсійне страхування в розмірі 1% сукупного оподатковуваного доходу, якщо він не перевищує 150 грн., та 2% - якщо сукупний оподатковуваний доход перевищує 150 грн.

Для осіб, які мають статус державного службовця, існує інший порядок розрахунку суми збору до Пенсійного фонду України.

Крім того, законодавством встановлений порядок сплати зборів на обов'язкове пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, яким передбачено додаткові збори у розмірі 1% суми операцій з купівлі-продажу валют; 5% вартості реалізованих ювелірних виробів; 3% від вартості легкового автомобіля, визначеної відповідно до договору купівлі-продажу; 1% від вартості нерухомого майна з операцій купівлі продажу; 5% від вартості будь-яких вироблених в Україні або імпортованих в Україну тютюнових виробів; 6% вартості послуг стільникового рухомого зв'язку.

Кошти акумульовані у Пенсійному фонді України, спрямовуються на:

ь виплату пенсій (трудових і соціальних);

ь виплату пенсій військовослужбовцям;

ь виплату допомог на поховання непрацюючих пенсіонерів;

ь реалізацію державних та регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій громадян, що потребують допомоги;

ь організацію та проведення роз'яснювальної роботи;

ь забезпечення поточної діяльності та утримання органів Пенсійного фонду тощо.

3. Фонд соціального страхування України, його функції, формування та використання

Функціонування фонду соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, пов'язане з необхідністю відшкодування витрат працюючих громадян у випадках тимчасової непрацездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням.

Джерелами доходів Фонду соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності є:

ь внески роботодавців у розмірі 2,9% від величини фонду оплати праці;

ь страхові платежі найманих працівників у розмірі 0,5% сукупного оподатковуваного доходу;

ь асигнування з бюджету;

ь благодійні внески;

ь інші надходження.

Із Фонду соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності здійснюються видатки на:

Ш виплату допомог:

ь по тимчасовій непрацездатності;

ь у зв'язку з вагітністю і пологами;

ь при народженні дитини;

ь по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку;

ь на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві).

Ш санаторно-курортне лікування і відпочинок, надання дієтичного харчування;

Ш забезпечення поточної діяльності фонду й утримання органів управління.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим та членам їх сімей.

Джерелами доходів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві є:

ь внески роботодавців у розмірі від 0,2% до 13,8% величини фонду оплати праці (залежно від рівня професійного ризику);

ь штрафні санкції за порушення законодавства з охорони праці;

ь добровільні внески;

ь інші надходження.

Кошти фонду спрямовуються на:

ь фінансування профілактичних заходів по запобіганню нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;

ь відновлення здоров'я та працездатності потерпілого;

ь відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом;

ь виплату пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку чи професійного захворювання;

ь надання допомоги на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

4. Фонд сприяння зайнятості населення, його функції, формування та використання

Фонд сприяння зайнятості населення було створено відповідно до Закону „Про зайнятість населення”. Він є самостійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов'язаних із забезпеченням зайнятості. Джерела формування фонду такі:

ь внески роботодавців у розмірі 1,9% від величини фонду оплати праці;

ь страхові платежі найманих працівників у розмірі 0,5% від величини сукупного оподатковуваного доходу;

ь кошти державного та місцевих бюджетів;

ь благодійні внески;

ь інші надходження.

Бюджет Фонду сприяння зайнятості на наступний рік розробляється на основі державних і регіональних програм і подається на затвердження до Кабінету Міністрів України або відповідно до місцевих державних адміністрацій. Державний центр зайнятості, а також обласні, районні та міські центри зайнятості в межах передбачених асигнувань самостійно розпоряджаються коштами фондів.

За рахунок коштів Фонду здійснюються виплати:

ь допомог по безробіттю;

ь відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та перекваліфікацією;

ь матеріальних допомог безробітним та членам їх сімей;

ь дотацій роботодавцям для створення робочих місць;

ь допомог на поховання безробітних.

Тема 10. Місцеві фінанси

1. Суть місцевих фінансів, їх склад і роль в умовах ринкових відносин

2. Значення місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів

3. Доходи і видатки місцевих бюджетів

1. Суть місцевих фінансів, їх склад і роль в умовах ринкових відносин

Визначення економічної суті місцевих фінансів можливо тільки тоді, коли об'єктивним явищем стане саме місцеве самоврядування.

У сучасних правових державах світу місцеві органи влади входять до загальної системи державного управління, їх компетенція визначається центральною владою. Простежується також тенденція щодо зростання державних функцій, які передаються в компетенцію місцевих органів влади.

Загалом у теорії і практиці був напрацьований та поширився принцип доцільності, згідно з яким певна функція покладається на той рівень влади, який виконає її краще, економніше та ефективніше.

Відповідно до закріплених за місцевим органом влади повноважень вони наділяються фінансовими ресурсами, достатніми для здійснення вказаних повноважень.

Нині найдискусійнішим є питання щодо визначення повноважень місцевих органів самоврядування. Відповідно до їхніх обсягів будується структура місцевих фінансів. Розширення повноважень потребує збільшення фінансових ресурсів у розпорядження органів місцевого самоврядування, що не завжди можна досягти за допомогою податків. У багатьох країнах місцевому самоврядуванню надаються субсидії. Проте слід пам'ятати, що самоврядування регіону реальне тільки тоді, коли у нього є можливість стабільно фінансувати свою діяльність із місцевого бюджету. І ще, наявність значних територіальних відмінностей залишатиметься завжди, тому основним завданням державної регіональної бюджетно-податкової політики не може бути вирівнювання цих можливостей. Вони можуть згладжуватись не шляхом перерозподілу ресурсів з економічно розвинутих територій у слаборозвинуті (бо це призводить до послаблення сильних і подальшого занепаду слабких внаслідок прояву в останніх споживацьких настроїв), а відповідною інвестиційною політикою держави, спрямованою на реалізацію наявного потенціалу всіх адміністративно-територіальних утворень.

В більшості країн до компетенції місцевого самоврядування належать: фінансування початкової і середньої освіти, охорони здоров'я, шляхи місцевого значення, благоустрій, догляд за бідними і сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, збирання й утилізація сміття, екологічні проблеми тощо.

Відповідно до обсягів повноважень місцевого самоврядування будується система місцевих фінансів, тобто визначається їх величина в загальнодержавних показниках, і насамперед, у ВВП. До європейських країн з найвищими показниками муніципальних витрат щодо ВВП належать: Швеція - 25,5%, Данія - 19,9%, Норвегія - 18,9%, Угорщина - 19%, Україна - близько 18%. Тобто Україна належить до європейських країн з високими показниками перерозподілу ВВП через місцеві фінанси.

Отже, місцеві фінанси за своєю суттю - це сукупність форм і методів створення і використання фондів фінансових ресурсів для забезпечення органами місцевого самоврядування виконання покладених на них функцій у галузі економічного і соціального розвитку відповідних територій.

2. Значення місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів

Основною складовою місцевих фінансів є місцеві бюджети. У них зосереджено понад 80% від усіх фінансових ресурсів, що перебувають в розпорядженні місцевого самоврядування.

Місцеві бюджети необхідно розглядати в двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядженні органів місцевого самоврядування, по-друге, як систему фінансових відносин, які викають у процесі формування і використання фондів фінансових ресурсів.