Фінанси як історична категорія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Фінанси як історична категорія

фінансовий функція економічний податковий

Висхідним положенням для розкриття сутності фінансів, як історичної категорії, є розуміння того, що фінанси - це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов'язано з об'єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості суспільного продукту. В процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних та особистих потреб.

Історичний характер фінансів як об'єктивної економічної категорії підтверджує той факт, що її сутністні характеристики не можуть кардинально змінюватись при зміні суспільно-економічної формації. Будучи історичною наукою, фінанси незалежно від суспільної формації завжди направлені на розробку ефективної системи формування і використання фондів і доходів, які забезпечували б виконання державою своїх функцій. Разом з тим, незважаючи на спільність сутнісних характеристик в кожній з формацій , фінанси мають свої відмінності: по соціальній направленості, ролі в суспільному виробництві, конкретних формах фінансових відносин і т.д.

Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. В повсякденному житті ми часто вживаємо слово "фінанси", маючи на увазі гроші. Дійсно, фінанси завжди мають грошову форму вираження.

В цьому зв'язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей - не може бути і фінансів. Але це не дає приводу для ототожнення категорій "фінанси" і "гроші". За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші - це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. На відміну від грошей фінанси не можна реально сприймати і відчувати на дотик.

Подальший перерозподіл вартості між суб'єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами і т.і.) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, формування фондів економічного стимулювання, виплату дивідендів і ін.) теж відбувається на основі фінансів.

Вперше в теперішньому розумінні його почали застосовувати ще наприкінці XIII ст. в Італії. Він означав мобілізацію грошових засобів державою для виконання своїх функцій.

На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розподілу між ресурсами держави і ресурсами її глави: монархи розпоряджались коштами держави як своєю власністю. Тільки з відділенням державної казни від власності монарха (XVI- XVII cт.) виникають поняття:

державні фінанси

державний бюджет

державний кредит

Найвищого свого розвитку фінанси досягли в XIX ст., коли функції держави значно розширились і удосконалились, а товарно-грошові відносини зайняли панівне становище в економічних системах.

Оскільки виникнення фінансів пов'язано, по-перше, з розвитком товарно-грошових відносин, і по-друге, з посиленням і розширенням функцій держави, то причиною появи фінансів можна вважати потреби суб'єктів господарювання і держави в фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

Категорії фінансів відображають їхню загальну сутність:

фінанси - історична категорія

фінанси - економічна категорія

2. Сутність фінансів і фінансової політики. Соціально-економічна сутність і функції фінансів

Фінанси як соціально-економічна категорія відображає економічні відносини, які пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій та завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення.

Таким чином, фінансові відносини охоплюють дві сфери:

ѕ економічні грошові стосунки пов'язані з формуванням та використанням централізованих грошових фондів держави, які акумулюються в державній бюджетній системі та позабюджетних фондах;

ѕ економічні грошові стосунки, які опосередковують кругообіг децентралізованих грошових фондів підприємств.

Фінанси - невід'ємна частина грошових відносин, тому їх роль і значення залежать від того, яке місце грошові відносини займають в економічних відносинах. Однак не всі грошові відносини виражають фінансові відношення.

Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями, які вони виконують.

Сутність фінансів виявляється в їхніх функціях. Фінанси виконують три функції: розподільчу, контрольну, регулюючу (захисну) тощо.

1. Розподільча функція є основною. Проявляється вона при розподілі національного доходу, коли відбувається створення основних або первинних доходів. Основні прибутки формуються при розподілі національного доходу серед учасників матеріального виробництва. Вони діляться на дві групи: 1) заробітна плата робітників, службовців, доходи фермерів, селян, зайнятих у сфері матеріального виробництва; 2) доходи підприємств сфери матеріального виробництва.

2. Безпосередньо із розподільчою пов'язана контрольна функція фінансів. Ця функція проявляється в розподілі ВВП з відповідних фондів та використання їх за цільовим призначенням. Фінансовий контроль охоплює виробничу та невиробничу сфери та спрямований на підвищення економічного стимулювання, раціональне використання матеріальних, трудових, природних та фінансових ресурсів.

3. Крім розподільної і контрольної функції фінанси виконують також регулюючу (захисну) функцію. Ця функція пов'язана з втручанням держави через фінанси (державні видатки, податки, державний кредит) у процеси відтворення. Особливо це стосується сільськогосподарського виробництва. Аграрні підприємства не можуть нормально функціонувати в умовах конкуренції, монополізму у виробництві промислових засобів виробництва, не еквівалентності обміну між сільським господарством і промисловістю без фінансового захисту з боку держави. Тому всі держави з ринковою економікою мають налагоджений механізм захисту виробників сільськогосподарської продукції. Для цього використовуються такі форми державного регулювання, як квотування обсягів виробництва, ціни підтримки, дотації, субсидії, субвенції тощо.

4. В умовах ринкових відносин фінанси повинні також виконувати стабілізаційну функцію. Її зміст полягає в тому, щоб забезпечити для всіх суб'єктів господарювання і громадян стабільні умови в економічних відносинах. Особливе значення при цьому має питання про стабільність фінансового законодавства, оскільки без цього неможливе здійснення інвестиційної політики у виробничу сферу з боку приватних інвесторів.

3. Фінанси України в умовах реформ

Останніми роками в зарубіжних країнах посилилося навантаження на державні фінанси внаслідок зниження ділової активності та результативності валютно-кредитного регулювання, накопичення ризиків у фінансовій сфері, зростання соціальних зобов'язань тощо. Збільшення тиску на державні фінанси призвело до загострення проблем із залученням доходів як на вітчизняних, так і на зарубіжних ринках. Водночас можливості адекватного зменшення видаткової частини виявились обмеженими. У статті розкрито структуру державних фінансів України, здійснено оцінку їхнього стану в посткризовий період. Виокремлено проблеми, які потребують розв'язання. Визначено напрями стабілізації державних фінансів в умовах проведення реформ.

4. Роль і значення державних фінансів

Головне призначення державних фінансів - через різноманітні фінансові інституції успішному економічному і соціальному розвитку держави забезпеченою прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та виконання їх на розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади. Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути вирішені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами, До них слід піднестися структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист громадян, які з'являються на ринку в ролі споживачів - інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.

5. Сутність та функції фінансових ресурсів підприємств

Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займають визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага, національний дохід -- основні джерела фінансових ресурсів. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, поліпшення фінансового стану країни. Фінансове положення країни великою мірою визначається стійкістю та надійністю фінансового стану підприємств.

Функції:

- формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

- розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх зобов'язань перед фінансово-банківською системою та для соціально-економічного розвитку підприємств;

- контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

6. Історичне значення фінансів в економічному розвитку суспільства

Головне призначення державних фінансів -- сприяти через різноманітні фінансові інституції успішному економічному і соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх на цілі розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного і соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має те, скільки фінансових ресурсів від загальної кількості їх, створюваних у державі, вона акумулює у своє розпорядження і на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності фінансового механізму.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути вирішені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з'являються на ринку в ролі споживачів -- інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.

7. Основні закономірності розвитку фінансів в Україні

В Україні фінансовий ринок почав розвиватися з 1992 р. у формі акцій акціонерних товариств і депозитних сертифікатів комерційних банків. Звичайно, за такий короткий час у формуванні фінансового капіталу і розвитку фінансового ринку очікувати більш-менш помітних результатів не можна. Сучасний рівень розвитку у країнах з класичною ринковою економікою став результатом тривалої еволюції ринкових відносин протягом кількох десятиліть. Зазначимо, що у країнах Східної Європи, які почали переходити до ринку раніше за Україну, рівень ринкових відносин також не досяг рівня розвинених країн. Однак, аналізуючи процес, що відбувається в Україні, можна виявити деякі тенденції в розвитку фінансового ринку.

До основних передумов формування фінансового ринку можна зарахувати такі: розвиток альтернативного сектору економіки, комерціалізацію банківської сфери, скасування монополії зовнішньої торгівлі, пільговий порядок оподатковування доходів за цінними паперами, відсутність державного регулювання операцій з цінними паперами. Це дасть змогу насамперед послабити платоспроможний попит, що вже формується на ринковій основі.

8. Визначення сутності фінансів з погляду філософії та історії фінансової думки

У статті проводиться узагальнення поглядів вітчизняних вчених-фінансистів на структуру фінансової науки та визначається її розвиток в кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. в межах теорії державних фінансів. Визначається структура фінансової науки на сучасному етапі її розвитку та необхідність дослідження фінансової думки України.

Ключові слова: структура фінансової науки, теорія державних фінансів, економічна думка України кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

Постановка проблеми. Розвиток грошово-товарних відносин, розширення функцій держави, наявність глобалізаційних процесів та міжнародних фінансово-кредитних організацій впливають на фінансову науку та визначають напрями її розвитку. Таким чином, фінансова наука та її елементи змінюються відповідно до змін в економічних системах та суспільствах.

У цьому контексті слід звернути увагу на здобутки українських вчених-економістів (фінансистів) минулого, чиї праці присвячені функціонуванню та структуризації фінансів. На даному етапі розвитку теоретико-методологічних засад теорії фінансів не дослідженими залишаються праці вітчизняних вчених-фінансистів кінця XIX - першій половині XX ст.

У складних умовах фінансової нестабільності науковий досвід набуває особливого значення для формування власної трансформаційної фінансової політики, дієвість якої значною мірою залежить від урахування історичних особливостей розвитку фінансів та національної фінансової культури, що на даний час являється досить актуальною проблемою.

9. Державні фінанси зарубіжних країн ХХ століття

У розвинутих зарубіжних країнах державна фінансова система включає такі ланки фінансових відносин:

1) державний бюджет;

2) територіальні фінанси;

3) державний кредит і кредити місцевих органів влади, а у федеративних державах - і кредити членів федерації;

4) спеціальні позабюджетні фонди;

5) фінанси приватних корпорацій і державних підприємств.

Кожна ланка фінансової системи певним чином впливає на процес відтворення, має свої, властиві й функції. Так, фінанси підприємств обслуговують матеріальне виробництво. Вони беруть участь у створенні ВВП, що розподіляється усередині підприємств і галузей господарства. Через державний бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави і відбувається їхній перерозподіл між галузями господарства, економічними регіонами, окремими соціальними групами населення.

Фінанси як самостійна сфера людської діяльності й економічна категорія сформувалися на кілька сторіч раніше, але поступово бюджетні відносини стали головними у фінансових.

Структура державної фінансової системи (бюджетної системи) залежить від державного устрою. Вважається, що в унітарних (єдиних, злитих) державах бюджетна система містить дві ланки: державний бюджет і численні місцеві бюджети (бюджети міст, округів, сільських округів і т.д.).

У федеративних державах бюджетна система складається з трьох ланок: державного бюджету чи федерального бюджету або бюджету центрального уряду; бюджетів членів федерації (штатів у США, провінцій у Канаді, ландів - земель у Німеччині, кантонів у Швейцарії і т.д.); місцевих бюджетів.

Сучасна система державних фінансів США складається з:

- фінансової системи федерації;

- фінансових систем 50 штатів;

- фінансових систем 3044 графств, які складаються з 95 тис. місцевих адміністративних одиниць, що включають понад З тис. округів, 19 тис. муніципалітетів, 17 тис. міст, понад 43 тис. навчальних, а також спеціальні округи: господарсько-підприємницькі, культурно-освітні, таун-шипи, сільські;

- спеціальних фондів.

Така система організації державних фінансів характеризується відсутністю єдності. Це означає, що кожен підрозділ державного управління (федерація, штати, місцеві органи) самостійно формує і затверджує свій бюджет, розробляє і здійснює податкову політику, керує боргом.

Вища законодавча і верховна влада в Великобританії представлена Вестмінстерським Парламентом, що складається з трьох частин: Королеви, Палати лордів і Палати громад. Однією з найважливіших функцій Королеви є призначення Прем'єр-міністра і Першого міністра, що є главою виконавчої влади Шотландії.

Бюджетна система включає державний бюджет, державні позабюджетні фонди (83% всіх акумульованих державною фінансовою системою ресурсів), фінанси місцевих органів влади (бюджети і позабюджетні фонди - 11% усіх фондів державної фінансової системи), фінанси корпорацій.

Державний бюджет Великобританії містить дві частини: Консолідований фонд, за яким проходять поточні доходи і витрати, і Національний фонд позик, за яким відбиваються витрати на капітальні вкладення.

Сучасна фінансова система Франції включає загальний бюджет, спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, соціальні фонди, місцеві фінанси і фінанси державних підприємств. На частку державного бюджету припадає 47%, місцевих бюджетів (96 департаментів і близько 36 тис. комун) - 9%, фондів соціального страхування - 40%, державних підприємств - близько 4% всіх державних доходів.

Державний бюджет Франції є основою фінансової системи. На його частку припадає половина всіх фінансових ресурсів держави. В цілому державний бюджет не затверджується законодавчою владою, а щорічно складається як допоміжний документ, який механічно об'єднує загальний бюджет, багаточисельні спеціальні рахунки казначейства і приєднані бюджети.

Фінансова система Німеччини включає в себе федеральний бюджет, бюджети 16 земель, общин, спеціальні урядові і позабюджетні фундації, фінанси Федеральної залізниці і Федеральної пошти, державних підприємств, органів соціального страхування, федерального відомства праці.

Вся країна розбита на фінансові округи. Зв'язуючою ланкою між бюджетом федерації і бюджетами земель є вищі фінансові дирекції. Вони об'єднують декілька фінансових округів. Формально всі ланки бюджетної системи автономні, тобто самостійно складають бюджет, стягують податки, збори, витрачають кошти на виконання функцій, що підпадають під їх юрисдикцію.

Насправді, кожна країна має індивідуальну, властиву тільки їй бюджетну систему. Незважаючи на різноманіття і безліч місцевих бюджетів у зарубіжних країнах, вони можуть бути згруповані у визначені системи.

Для зарубіжних країн характерна, як правило, три - (Швеція, Великобританія, Японія, Норвегія, Фінляндія, Польща) або чотирирівнева система бюджетів (Франція, Німеччина, США). Управління фінансами в зарубіжних країнах перебуває у віданні вищих законодавчих органів влади - парламентів: у США - це Конгрес, у Великобританії - Парламент, у Німеччині - Бундестаг, у Франції - Національні збори. Парламенти мають дві палати - нижню і верхню. Всі основні фінансові закони і насамперед затвердження державного бюджету здійснюються двома палатами парламенту і підписуються главою держави. Парламенти також затверджують звіти про виконання державного бюджету, закони про податки, встановлюють граничний розмір (ліміт) державного боргу.

Безпосереднє керування фінансами перебуває у віданні фінансового апарату, головна ланка якого - Міністерство фінансів. Воно розробляє фінансову і податкову політику держави, політику в галузі державних витрат, проводить контроль за дотриманням фінансових законів. Міністерство фінансів складає проект державного бюджету та організовує його виконання. Слід зазначити, що в кожній країні є особливості в управлінні фінансами. Так, у США, крім Міністерства фінансів, є Адміністративно-бюджетне управління при Президенті, яке формує видаткову частину федерального бюджету.

В усіх розвинутих західних країнах провідними підрозділами міністерства фінансів є управління внутрішніх доходів, яке видає інструктивний матеріал у галузі прямих податків й організовує їхнє надходження, здійснює управління митами та акцизами, готує інструктивний матеріал по непрямих податках і організовує їхнє надходження в бюджет.

Важливий підрозділ міністерства фінансів - управління внутрішніх позик і державного боргу. Воно відає емісією державних позик, виплатою по них відсотків і погашенням державного боргу. До складу міністерства фінансів входить, управління контролю за грошовим обігом. У Великобританії управління фінансами здійснює в основному міністерство фінансів, яке називається казначейством. У Німеччині управління фінансами також покладено на федеральне міністерство фінансів. У Франції управління фінансами покладено на міністерство економіки, фінансів і бюджету. Важливе значення в керуванні фінансами належить спеціалізованим органам фінансового контролю, які незалежні від уряду і підзвітні парламенту. У США це Головне контрольно-ревізійне управління. До його функцій входять: тлумачення фінансових нормативних актів; контроль за законністю й ефективністю операцій, проведених урядовими відомствами; надання допомоги Конгресу, його комітетам і конгресменам; контроль за виконанням окремих платіжних операцій; встановлення правил ведення фінансових операцій і звітності у федеральних установах. У Великобританії таким спеціальним органом є Управління державного контролю. До обов'язків Управління державного контролю входить перевірка законності фінансової діяльності урядових відомств, а також ефективності і доцільності втрати ними державних коштів. У Франції контроль за виконанням бюджету всіма державними органами в центрі і на місцях здійснює Рахункова палата, яка є судовим органом, що складається з незмінюваних магістрів. У Німеччині контрольні функції у сфері фінансів перебувають також у віданні Федеральної рахункової палати. Найбільш складні справи передаються в суди, які спеціалізуються на фінансових суперечках і провинах, пов'язаних зі зловживанням державними коштами. Управління фінансами місцевих органів влади, а у федеративних державах і членів федерації здійснюють фінансово-бюджетні ради, які складають проекти відповідних бюджетів і організовують їхнє виконання.

Провідна роль у керуванні фінансами зарубіжних корпорацій належить фінансовим менеджерам, основне завдання яких полягає в мобілізації і грамотному використанні фондів корпорацій.

10. Економічні умови виникнення і розвитку податкових систем

Податки - дуже складна і надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Можна без перебільшення сказати, що, з одного боку, податки - це фінансове підгрунтя існування держави, мірило її можливостей у світовому економічному просторі щодо розвитку науки, освіти, культури, гарантування економічної безпеки, зростання суспільного добробуту народу.

Із другого боку, податки - це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб у державі. Їх мобілізація й використання зачіпає інтереси не тільки кожного підприємця чи громадянина, а й цілих верств населення і соціальних груп, між якими точиться жорстока боротьба за форми й методи розподілу та перерозподілу, які в історії цивілізації спричиняли соціальні потрясіння та війни. На сьогодні податки - це найефективніший інструмент впливу на суспільне виробництво, його динаміку і структуру, на розвиток науки і техніки, масштаби соціальних гарантій населенню.

Податки - це обов'язковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку - позбавленою будь-якого сенсу.

Об'єктивною реальністю є те, що за наявних економічних умов підприємницькі структури та громадяни повинні віддавати частку своїх доходів на загальнодержавні суспільні потреби, а натомість одержувати від держави безплатні блага та послуги.

Досконалість форм і методів передачі цих коштів свідчить про рівень розвитку держави, її економічних і правових інститутів. Створення податкової системи - це не тільки практична, а й велика наукова проблема. Вона потребує глибокого аналізу господарського життя в державі, доходів населення і підприємницьких структур, бюджету сім'ї. Лише за такими матеріалами можна дійти висновку щодо доцільності введення того чи іншого податку, спрогнозувати його вплив на економічні та соціальні процеси.

Історія цивілізації свідчить, що в різні періоди розвитку суспільства вводились різноманітні податки - на землю, майно, прибуток, цінні папери, спадщину та дарування, додану вартість, заробітну плату, акцизи, збори й відрахування, на автомобілі, коней, собак, продуктивну худобу та птицю, бджіл, подушні податки і податки на неодружених чоловіків, податки на бороду, вікна, двері тощо. Найбільшого розквіту податки сягають за умов розвинутої ринкової економіки. Вони стають об'єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фізичними особами. Формується завершена модель податкової системи кожної держави. Вона включає методи й об'єкти оподаткування, ставки податків, строки їх сплати, контроль за витрачанням.

Змінюються не тільки види і форми стягнення до бюджету певних сум коштів, а й саме ставлення до податків. Вони стають ефективним знаряддям втілення державної політики з питань економіки та соціального розвитку. За допомогою податків здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту в територіальному та галузевому аспектах, а також між різними соціальними групами. Цей перерозподіл згладжує вади ринкового саморегулювання, створює додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості.

11. Історичні аспекти еволюції бюджетної системи України

Бюджет як явище в історії людського суспільства з'явився порівняно недавно - в епоху капіталізму (феодалізм не знав єдиного документа, який об'єднував би всі доходи і видатки держави). Його поява пов'язана з відділенням державних фінансів від фінансів монарха, обмеженням влади останнього, переходом до демократичних засад і суспільним життям. Бюджет в усіх країнах світу є основою державних фінансів і основним фондом грошових коштів держави.

Термін “бюджет” має декілька основних значень.

Як економічна категорія, бюджет є системою економічних за своїм змістом відносин з приводу утворення, розподілу і використання централізованого фонду грошових коштів держави. Ці економічні відносини виникають в результаті розподілу валового внутрішнього продукту країни. За матеріальним змістом бюджет -- це сам централізований фонд грошових коштів держави.

12. Історичні аспекти оподаткування селянства в Україні

Оподаткування населення, і зокрема жителів сільських регіонів України має давню історію. Кожен етап історичного розвитку країни характеризувався встановленням різних видів податків, які відрізнялися один від одного не тільки назвою, а й об'єктами та механізмом оподаткування, способами стягнення і напрямами використання отриманих коштів.

Перші податки з населення з'явилися з утворенням держави -- Київської Русі. Найдавнішою формою оподаткування була данина, вперше запроваджена князями Ігорем та Олегом, яка встановлювалася залежно від конкретних історичних умов у вигляді контрибуції, прямого державного податку або феодальної ренти.

У подальшому зміни в оподаткуванні населення країни, переважною більшістю якого були саме селяни, відбувалися відповідно до історичних змін у державі. Так за часів княгині Ольги вперше було встановлено постійні пункти -- погости, де відбувалося стягнення і нагромадження данини, у період монголо-татарського нашестя все населення феодальних князівств, крім служителів церкви і духовенства мало платити воєнну контрибуцію -- "ординський вихід". З розвитком у країні феодальних відносин сплачувалися державні податки або феодальна рента на користь феодала, а також оброк.

За часів Великого Литовського князівства українські селяни мали сплачувати загальнодержавний щорічний податок -- серебщину, а також виконувати деякі державні повинності. Крім держави і князя, з'явився ще один збирач податків -- церква, на користь якої селянам треба було сплачувати десятину.

У XV--XVI століттях Україна вступила в новий історичний етап -- стала козацькою державою. У ті часи значно підвищилося оподаткування торгівлі, а також горілчаного промислу, виробництва дьогтю і тютюну, тобто було встановлене непряме оподаткування.

Із переходом України у 1764 році під владу Російської держави селяни почали сплачувати посошний податок, подвірний, а з 1722 року запроваджений Петром І подушний податок, особливістю якого було цільове призначення -- утримання війська. Головним платником подушного податку було селянство, яке сплачувало спочатку 74 копійки з особи, а потім, у 1818 році -- 3 карбованці 30 копійок. Отже, податкове навантаження значною мірою було покладене на селян, що звичайно не сприяло поліпшенню їхнього життя і розвитку аграрної сфери країни.

Під час правління Олександра ІІ була розроблена нова система оподаткування, яка, на думку спеціалістів, мала досить прогресивний, як на ті часи, характер.

Але через Кримську війну впровадження цієї системи стало неможливим.

Якщо розглядати податкову систему дореволюційної Росії у цілому, то, на думку більшості спеціалістів, можна дійти висновку, що вона цілком відповідала вимогам того часу. Основне значення для скарбниці держави мали непрямі податки, зокрема акцизи на алкоголь, тютюн, цукор та інші предмети народного споживання. Слід зазначити, що ці податки становили на той час близько 28,6% усіх надходжень до скарбниці держави. Сплата цих податків значною мірою покладалася на селянство, яке становило тоді майже 90% населення країни й відповідно споживало приблизно таку ж частку оподатковуваних продуктів і сплачувало стільки ж непрямих податків. Це при тому, що доходи селян становили близько 30% від народного доходу.

Тобто певну роль у податковій системі дореволюційної Росії відігравали акцизи, які, безперечно, мали значний регресивний характер.

Значно меншу роль у бюджеті країни відігравали прямі податки: поземельний, промисловий тощо. Пільгове оподаткування цими податками мали представники буржуазії та поміщики, а головний тягар щодо їх сплати покладався на селянство. Характерною рисою податкової системи царської Росії була відсутність прибуткового податку і велика кількість зборів, що являли собою пережитки кріпосницького права.

Головною відмінністю тієї податкової системи від існуючої нині в Україні було усвідомлення платниками необхідності сплачувати податки. Тоді існувала розвинута податкова культура суспільства, яку практично було знищено за роки радянської влади. Це, безперечно, значною мірою негативно позначилося на формуванні й розвитку сучасної податкової системи в Україні. Переважна більшість сучасних економістів саме цей фактор вважає одним із тих, що найбільше вплинув на перехід економіки в "тінь", приховування оподатковуваних прибутків, ухилення від сплати податків.

1917 року після лютневих і жовтневих революційних подій відбулося суттєве реформування податкової системи країни, яке мало на меті перекласти головний податковий тягар із селянства на буржуазію. Складовими цієї реформи були: введення майнового податку, податку на приріст майна, високі непрямі податки на предмети розкоші, а також реформування прибуткового податку.

13. Історія виникнення національного страхового ринку

Виникнення страхових стосунків відноситься до глибокої старовини. Ще в античні часи існували подібні страховим суспільства, що надавали матеріальну підтримку своїм членам. Древні греки створювали особливі союзи для покриття збитків, що виникають при мореплаванні. А перший морський поліс, що дійшов до нас, був виданий в 1347 р. на перевезення вантажу з Генуї на острів Майорку. У епоху великих географічних відкриттів виникали нові портові ринки і дороги просування товару. Відповідно, стали з'являтися і нові небезпеки і потреби в захисті майнових інтересів. Разом з ними розвивалася і вимагала вдосконалення ідея страхування. У 1706 р. було засновано перше суспільство по страхуванню життя. У XVIII--XIX ст. утворюється досить широкий круг страхових рисок -- починається страхування сільськогосподарських тварин, від крадіжок із зломом, боргів (прототип кредитного страхування). З розвитком економіки, розширенням діапазону майнових інтересів зростало число страхових організації, збільшувалися їх звороти і капітали, вкладення в інші галузі господарювання. У Росії перший досвід страхування життя відноситься до 1771 р. При установі в 1776 р. Державного позикового банку йому надали право страхування кам'яних будинків і фабрик. У 1797 р. при Державному асигнаційному банку відкривається страхова контора для страхування товарів, в 1798 і 1799 рр. в Москві і Петербурзі при департаменті Камеральном фундирувалися ассекуранц-конторы для взаємного страхування від вогню. Специфіка розвитку страхування в Росії полягає в тому, що воно завжди тим або іншим способом пов'язано з державою. Це могло бути безпосередня участь держави в страховій справі або його заступництво у вигляді надання монополії страховим суспільствам. Полезно знать: новости социального и пенсионного обеспечения У 1827 р. з'являється Перше Російське страхове суспільство для страхування від вогню (приватне акціонерне суспільство) і отримує від держави монополію на страхування в найважливіших губерніях Росії строком на 20 років. Що утворилося в 1835 р. Друге Російське суспільство страхування від вогню отримало монополію на 12 років в останніх 40 губерніях Росії. У тому ж році почало функціонувати Російське суспільство застрахованпя капіталів і доходів. У 1847 р. відкрилася організація «Надія», що займалася транспортним страхуванням. У 1894 р. встановлюється урядовий нагляд над страховими підприємствами і визначаються загальні правила звітності. З 1906 р. в Росії починається державне страхування життя. Практично у всіх економічно розвинених країнах майнові інтереси мають свій страховий захист. У СРСР в умовах командної економіки страхування практичні не розвивалося, головним чином через відсутність приватної власності, майна і майнових інтересів в населення.

У 1921 р. після видання декрету «Про державне майнове страхування» страхова діяльністі повністю перейшла у ведення «Держстраха» СРСР. Із зростанням об'єму операцій і розширенням сфери страхової діяльності за кордоном в 1947 р. із складу «Держстраха» було виділено окрему установу «Інгосстрах», що стало другою державною монопольною страховою організацією. І лише з переходом до ринкової економіки в Росії почалося швидке зростання комерційних структур в області страхування. Страхова справа в Росії упевнено вступала в третє століття свого існування. Таким чином, можна виділити наступні основні етапи розвитку страхової справи країни:

- страхування в Російській імперії (1786--1917 рр.);

- страхування в Радянській Росії і СРСР (1917--1991 рр.);

- страхування в Російській Федерації (після 1988 р.).

Розвиток страхової справи в Росії супроводився переходом від державної страхової монополії до страхового ринку з подальшою націоналізацією і відновленням державної страхової монополії (у радянський період історії). Серйозні геополітичні зміни, що послідували у зв'язку з розпадом СРСР, викликали об'єктивну необхідність відродження національного страхового ринку в Росії.

Таким чином, страхування є однією з прадавніх категорій суспільно-виробничих стосунків. Виникнення страхування обумовлене ризикованим характером суспільного виробництва. Поступове страхування стало загальним універсальним засобом по захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються із сплачуваних страхових премій.

14. Періодизація й етапи розвитку фінансової науки

Фінансова наука виникла пізніше інших соціально-політичних наук, і її зародження відноситься до XV - XVI ст. У стародавньому світі, незважаючи на значну фінансову діяльність держав, фінансової науки як такої не було. Загальні думки про господарські предметах знаходять своє вираження в античному світі у класиків - Ксенофонта, Аристотеля. Фінансова наука виникає одночасно з політичною економією в XV столітті в містах північної Італії, переживали економічний і культурний зростання. На заході середньовіччя торговий капіталізм створив не тільки матеріальні умови для виникнення нової галузі суспільного знання, а й нагальну потребу в розумному відношенні до фінансового господарству.

15. Роль фінансів і розвитку українського національного ринку

Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 p. був установлений вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 p. було надано право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні -- хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині -- тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах -- вовною і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража -- зерном, у Львові -- худобою і хлібом.

Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селяни продавали товари з підвод, а міські ремісники -- в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.

Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників.

Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 p. відбувалася щопонеділка за такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо, мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти -- півгроша.

За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. В 1563 p. на торзі в Самборі від воза з горшками брали по 4 гроша, від вола та ялівки -- по одному грошу, від теляти, барана -- 6 динарів. Доход йшов на користь замку.

Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.

Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві невеликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 p., в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці XVII ст. -- 390, у Слобожанщині -- 271, у Галичині й Буковині -- близько 120, у Закарпатті -- понад 70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40--60-ті роки -- 42. Фінансовий ринок вважається нєвід'ємним атрибутом сучасної ринкової економіки. У політико-економічному значенні -- це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція на різноманітні фінансові ресурси. Це ринок, на якому є продавці й покупці, є товар, який продається та купується. Але цей товар особливий - гроші, надані в тимчасове або постійне користування.

О.Д. Василик вважає, що фінансовий ринок - це винятково складна структура з великою кількістю учасників - фінансових посередників, споживачів фінансових послуг (юридичні, фізичні особи, держава), які вступають в економічні відносини, оперуючи різноманітними фінансовими інструментами.

Характерною особливістю фінансового ринку є те, що ці відносини реалізуються на етапах розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів і коштів здійснюваного процесу розширеного відтворення. Тому фінансовий ринок слід розглядати як специфічну сферу грошових відносин, що виникають у процесі руху фінансових фондів між державою, юридичними та фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів.

Основне завдання фінансового ринку полягає в забезпеченні переміщення фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, вони спрямовуються від тих, хто не може ефективно використовувати кошти, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню ефективності та продуктивності економіки в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства. Так, для сучасної ринкової економіки фінансовий ринок є центром господарського організму. За станом фінансового ринку можна судити про стан економіки, впливаючи на фінансовий ринок, можна керувати економічною активністю суспільства

16. Сучасне фінансове становище України

На сьогодні Україна -- незалежна суверенна держава, за державним устроєм -- парламентсько-президентська республіка. За роки незалежності в Україні сформувалися стійкі тенденції становлення ефективних ринкових відносин, зміцнилася бюджетна система, нині відбувається відповідне реформування податкової системи. Розглядаючи розвиток сучасної фінансової системи України, можна стверджувати, що вона перебуває на тому етапі еволюції, який характеризується великою кількістю ланок фінансової системи, високим ступенем їх впливу на економіку, різноманітністю фінансових відносин.

17. Фінанси як економічна категорія: передумови й етапи виникнення, історичний розвиток категорії

Як самостійний науковий напрям соціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв'язків, загострення соціальних протиріч. Формування економічної соціології було підготовлене розвитком наукової думки. Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології. Однією з них була теорія економічного лібералізму А. Сміта. У своїх поглядах він базувався на уявленні про утилітаристську (практичну, корисну) природу людини, коли кожен товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об'єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему А. Сміт уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду. Держава повинна бути гарантом свободи підприємницької діяльності, повної конкуренції і т.ін. Ідеї А. Сміта згодом були розвинуті у працях Д. Рікардо, головна з яких -- «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) -- присвячена проблемам економічної діяльності людини. Йому належить вироблення теорій розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер. З погляду економічної соціології, заслуговує на увагу і праця англійського економіста Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення» (1798), в якій досліджується взаємозалежність між виробництвом та динамікою народонаселення.

Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства.

Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.

Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку.

Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно -- до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з'ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці.

Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидат-нішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії.

М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів -- політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість -- стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму».

Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування.

Сферою досліджень Т. Веблена була споживча поведінка різних соціальних груп. Специфіка його підходу до цієї поведінки полягала в урахуванні широкого спектра психологічних та культурних чинників.

Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.

Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з'ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв'язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії.

Наступний період (початок 20-х--середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.

Третій етап (50--60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.

У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході -- системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).

Головний результат цього періоду (50--60-ті роки XX ст.) -- інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.