Фінанси як історична категорія

Четвертий період (кінець 60-х--70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.

П'ятий етап (кінець 70-х--кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».

Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.

18. Структура та засади функціонування фінансової системи України

Фінансова система розглядається з двох сторін: за внутрішньою (змістовою) структурою й організаційною будовою. Внутрішня структура фінансової системи відображає об'єктивну сукупність фінансових відносин і є загальною для всіх країн. Вона складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин, а ланка -- їх відособлену частину.

Сьогодні як у визначенні фінансів, так і у виокремленні їх складових, що становлять основу формування внутрішньої структури фінансової системи, немає єдиного підходу. Але це має цілком логічне пояснення. Фінанси, як було показано раніше, досить різнобічне явище, що має різні ознаки. Тому, беручи за основу структуризації відмінні ознаки -- суб'єкти фінансових відносин, фонди грошових коштів, рівень економічної системи, фінансові органи та інституції, -- вчені по-різному характеризують і склад фінансової системи. Звісна річ, що за будь-якого підходу слід, по-перше, дотримуватись єдиної ознаки, а не кількох відразу. По-друге, слід враховувати, що фінанси -- це завжди певною мірою організовані відносини -- чи у законодавчій, чи в інструктивній, чи у статутній, чи у договірній формах. Відповідно виділення їх окремих складових може бути обґрунтоване тільки за наявності таких організаційних засад. Вибір ознаки структуризації фінансів має базуватися на повному відображенні усієї сукупності фінансових відносин. Якщо за основу структуризації взяти суб'єктів фінансових відносин -- юридичних та фізичних осіб і державу, то у фінансах можна виділити такі складові: фінанси громадян (сімейні фінанси, або фінанси домогосподарств), фінанси підприємств, державні фінанси. Але така структура, по-перше, неповна, бо не включає міжнародних фінансів (а це в умовах глобалізації економіки просто неправильно), а, по-друге, не до кінця обґрунтована, оскільки фінанси громадян (сімейні фінанси) не мають організаційних засад і тому не можуть виділятись як окрема сфера чи ланка. Якщо за основу структуризації взяти фонди грошових коштів, то відразу випадає певна частина фінансових відносин, що має канальний, а не фондовий характер. Це насамперед стосується фінансів підприємств, де процес формування грошових фондів не є обов'язковим. Прийняття ж за основу структуризації фінансових органів та інституцій взагалі неправомірне, оскільки характеризує організаційну, а не сутнісну сторону фінансів. Воно може і повинно використовуватися тільки при розгляді організаційної структури фінансової системи.

Отже, перелічені вище ознаки не забезпечують такої структуризації, яка б відображала всю сукупність фінансових відносин. Найбільш доцільно в основу структуризації фінансів покласти рівень економічної системи (схема 7), виділивши відповідні сфери фінансів: на мікрорівні -- фінанси суб'єктів господарювання (підприємств); на макрорівні -- державні фінанси; на рівні світового господарства -- міжнародні фінанси, і на узагальнюючому рівні забезпечуючу сферу -- фінансовий ринок. Кожна з цих сфер має відповідне організаційне забезпечення, кожна рівнева сфера -- певний склад доходів та видатків (витрат) та свою специфічну схему організації фінансової діяльності, а фінансовий ринок -- форми фінансових ресурсів та методи торгівлі ними.

19. Економічна сутність і правові основи фінансової діяльності держави

Фінансова діяльність держави - це здійснення нею видатків та отримання доходів з метою реалізації завдань соціально-економічного розвитку.

Усім проявам фінансової діяльності, як і явищам інших галузей управління, надають у правові форми. Всі дії органів держави в галузі фінансів і всі відносини, що виникають між ними при мобілізації, розподілі та використанні фондів коштів, одержують характер правових дій та правових відносин, тобто фінанси держави відбиваються в її фінансовому праві як у сукупності норм, що регулюють її фінансове господарство. Тобто, фінансове право належить до галузі публічного права і складається з норм, що регулюють мобілізацію, розподіл і витрачання коштів, а також покликані сприяти рівновазі доходів і видатків держави.



20. Регулювальний вплив фінансової політики на розвиток суспільства

Фінансова політика - спосіб впливу фінансових відносин на економічний і соціальний розвиток суспільства; знаходиться в попередній залежності від характеру виробництва і сутності фінансових відносин; проявляється в системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх розподілу [20]. Фінансова політика - це цілеспрямована діяльність держави з використанням фінансової системи, що направлена на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою свої функцій [32]. Головне завдання фінансової політики - забезпечення відповідними фінансовими ресурсами для реалізації тої чи іншої державної програми економічного і соціального розвитку, тобто збереження в даній державі системи суспільних відносин. Дія фінансової політики на економіку і соціальний розвиток суспільства потребує, щоб фінансова політика здійснювалась на основі науково обгрунтованої теорії. Досвід економічного розвитку показав, що відрив фінансової політики від економіки стримує реалізацію тих задач, які необхідно вирішувати для розвитку суспільства. Основний напрямок фінансової політики повинен орієнтуватися на підвищення економічної ефективності і мати своєю метою ріст обсягу та ефективності використання фінансових ресурсів. Ріст показника фінансовіддачі свідчить про дієвість фінансової політики. При виробці фінансової політики враховуються умови і заходи, які проводились із врахуванням специфіки кожного конкретного етапу розвитку економіки країни. Якщо не враховувати фінансові ресурси, то це приведе до бюджетного дефіциту. При розробці фінансової політики необхідно враховувати досвід і використовувати умови конкретні для даної ситуації, оскільки копіювання чужого досвіду не дає дієвих результатів в кожній конкретній ситуації.

21. Формування системи фінансових органів та інституцій в Україні

Організаційна структура фінансової системи -- це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об'єктивним явищем, форми і методи фінансових відносин відображають установлену у світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб'єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.

В основі формування органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

а) органи управління:

Міністерство фінансів;

Державна податкова адміністрація;

Державна контрольно-ревізійна служба;

Державне казначейство;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

Рахункова палата;

Аудиторська палата;

Пенсійний фонд;

Фонд соціального страхування;

Українська державна інноваційна компанія;

б) фінансові інституції

Національний банк;

комерційні банки;

страхові компанії;

небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо);

міжбанківська валютна біржа;

фондові біржі;

інституційні інвестори.

Фінансові органи та інституції можуть бути згруповані в чотири блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба. До цієї ж групи також належить Державна податкова адміністрація. Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи -- Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми. Третій блок становлять фінансові інституції, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інституційні інвестори, страхові компанії. До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, фонди соціального страхування, Українська державна інноваційна компанія.

22. Механізм управління фінансовою системою в Україні

Фінансовий механізм організації економіки є категорією фінансового управління економікою, оскільки він організовує виробничу і торговельну поведінку суб'єктів господарювання. Фінансовий менеджмент націлений на управління рухом фінансових ресурсів, він виробляє мету управління фінансами і впливає на них за допомогою методів і важелів фінансового механізму. Це означає, що не лише на фінансовий менеджмент, а й на фінансовий механізм організації економіки впливає стратегія і тактика управління.

Стратегія -- це загальний напрям і спосіб використання засобів для досягнення поставленої мети щодо організації економіки. Нові цілі породжують нові стратегії. Тактика -- це конкретні методи і прийоми для досягнення поставленої мети. Стратегія проявляється у довгостроковій фінансовій політиці, а тактика -- у короткостроковій фінансовій політиці. Фінансова стратегія і тактика покликані забезпечувати оптимальну організацію економіки. Нині з погляду управління й організації у навчальній та науковій літературі немає однозначного тлумачення фінансового механізму. У фінансовій управлінській науці треба розрізняти поняття механізм управління фінансами, фінансовий механізм управління і механізм фінансового управління. Механізм управління фінансами -- це сукупність форм і методів управління фінансовими ресурсами. Визначальними тут є форми і способи бухгалтерського, податкового, бюджетного, банківського і статистичного обліку й звітності.

Фінансовий механізм управління економікою, на думку С.В. Большакова, включає такі основні елементи:

-- організаційну структуру управління фінансами в державі;

-- чинне законодавство і нормативну базу, які регулюють фінансове управління державними фінансами і фінансами підприємств галузей;

-- планування державних фінансів центральними економічними органами;

-- планування децентралізованих фінансів суб'єктами господарської діяльності;

-- систему методів і форм стимулювання та обмеження фінансово-господарської діяльності в державі;

-- систему аудиторських органів і органів контролю за функціонуванням фінансів на всіх рівнях управління.

Механізм фінансового управління -- це фінансовий механізм управління, але без організаційної структури управління фінансами в державі і системи аудиторських та контрольних органів. Механізм фінансового управління зосереджений на:

-- прогнозі кон'юнктури ринку і виробленні фінансової стратегії й тактики досягнення довгострокового та короткострокового фінансового успіху;

-- плануванні фінансово-господарської діяльності та її фінансових результатів;

-- використанні законодавчих можливостей для цілеспрямованого державного регулювання економіки. Механізм управління фінансами і фінансовий механізм управління економікою належать до сфери фінансової політики (держави і підприємств).

Доцільно також розрізняти такі поняття: механізм організації фінансів і фінансовий механізм організації. Механізм організації фінансів -- це сукупність форм і методів, за допомогою яких упорядковують фінанси і фінансову діяльність суб'єктів господарювання.

Так, фінансова діяльність підприємств може бути організована за трьома методами: комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування. Принципова відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності. Йдеться про встановлення взаємозалежності між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, доходами, видатками та фінансовими результатами. Фінансовий механізм організації -- це система фінансових форм, методів, важелів та інструментів, які використовуються у фінансовій діяльності держави і підприємств при відповідному нормативному, правовому та інформаційному їх забезпеченні фінансовою політикою на мікро- й макрорівні. В основі відмінностей вищенаведених понять лежить різний зміст поняття "організація". Основними завданнями фінансового механізму організації української економіки на мікрорівні є:

-- захист прав акціонерів, чітке розмежування відповідальності власників і управителів, розвиток механізмів корпоративного управління;

-- розширення участі в корпоративному управлінні стратегічних інвесторів;

-- створення системи захисту контрактів і зміцнення контрактного права;

-- забезпечення інвестиційної привабливості підприємств;

-- створення ефективного механізму управління приватизованими підприємствами;

-- реструктуризація неефективних, збиткових підприємств;

-- сприяння ринковій оцінці активів підприємств;

-- забезпечення доступу до необхідної управлінської інформації власникам, інвесторам та кредиторам.

23. Організація та здійснення фінансового контролю в Україні

Фінансовий контроль здійснюється багатьма органами:

- Верховною Радою України, яка безпосередньо і через свої органи вирішує різноманітні питання фінансової діяльності. Вона здійснює фінансовий контроль при прийнятті законів, затвердженні Державного бюджету України та внесенні змін до нього; при виконанні бюджету, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України заслуховує послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України; розглядає Програми діяльності Кабінету Міністрів України і контролює їх виконання; вирішує організаційні питання фінансової діяльності держави. У межах своїх повноважень Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії для розслідування справ, які становлять суспільний інтерес.

- Рахунковою палатою Верховної Ради України, яка створена для здійснення найвищого фінансово-економічного контролю Верховною Радою України діяльності органів виконавчої влади. Правовий статус цього органу визначено у ст. 85 Конституції України, Законі України від 11.07.1996 р. "Про Рахункову палату Верховної Ради України". Завдання Рахункової палати: організація і здійснення фінансового контролю за виконанням Державного бюджету, витрачанням коштів цільових фондів, за утворенням і погашенням боргу України, за наданням позичок і кредитів іноземним державам та за використанням одержаних коштів тощо.

- Президентом України через виконання своїх функцій безпосередньо та через спеціально створені органи: Секретаріат Президента України та інші органи. Наприклад, Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із поверненням їх на повторний розгляд.

- Кабінетом Міністрів України як вищий орган виконавчої влади при забезпеченні виконання фінансової функції держави. Він забезпечує керівництво державними фінансами та паралельно здійснює загальний фінансовий контроль.

- місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

- Міністерством Фінансів України за виконанням державного бюджету і за додержанням установами банківської системи правил касового виконання державного бюджету по доходах; встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і звітності про виконання бюджетів, форми обліку і звітності щодо касового виконання бюджетів.

- Державним казначейством через організацію виконання Державного бюджету і контроль за його виконанням, а також контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів.

- Державною податковою адміністрацією через здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджету податків, зборів, інших обов'язкових платежів.

- Державною податковою міліцією через здійснення оперативної роботи і перевірку матеріалів про правопорушення податкового законодавства;

- Державною контрольно-ревізійною службою через здійснення державного контролю за збереженням і використанням бюджетних коштів.

- Національний банк України через здійснення банківського регулювання та нагляду, здійснення сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків, організацію та здійснення валютного контролю, аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.

- Державна митна служба України через контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, за точною та своєчасною сплатою митна та інших митних платежів.

- Державна пробірна палата через контролю за випробуванням, виробництвом, використанням, обігом, збереженням дорогоцінних металів та каменів, виконанням операцій з цими цінностями.

- аудиторські фірми та фізичні особи, які здійснюють аудиторську діяльність (так званий аудиторський фінансовий контроль). Аудит - перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормам. Основне завдання аудиторського контролю - отримання об'єктивної інформації про фінансовий стан суб'єкта, який перевіряють, відповідність його господарської діяльності чинному законодавству. Аудиторські перевірки можуть бути добровільними (ініціативними, проведеними за рішеннями самого суб'єкта господарської діяльності) та обов'язковими.

24. Сутність податку на додану вартість. Об'єкт оподаткування, особливості його визначення в різних галузях

З розвитком виробництва товарів тривалого використання розширювалася й сфера підакцизних товарів: до неї почали входити телевізори, мотоцикли, автомобілі, велосипеди, холодильники і т.д. Розширення асортименту споживаємої продукції обмежувало розвиток акцизів в специфічній формі. Запровадження нових акцизів на кожний товар або групу товарів (робіт, послуг) збільшувало затрати на збір податків. Динамічні зрушення в споживанні потребували відповідних змін в податковому законодавстві. Так виник універсальний акциз, який автоматично враховував всі зміни в товарному асортименті і котрим став оподатковуватись валовий оборот торгівельного або промислового підприємства. В більшості країн світу універсальний акциз в наш час використовується у формі податку на додану вартість. Податок на додану вартість (ПДВ) домінує серед непрямих податків, що надходять до бюджету. Тобто це податок, який виконує яскраво виражену фіскальну функцію. Як уже зазначалось вище, особливість ПДВ полягає в тім, що саме він справляє значний вплив на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання та на їхній фінансовий стан. Слід звернути увагу, що варіант обчислення ПДВ, який застосовується в Україні, допускає оподаткування перенесеної вартості, а також подвійне оподаткування. Це зумовлено тим, що ставки ПДВ встановлюються на оподаткований оборот, який включає вартість матеріальних витрат (перенесену вартість), а також попередньо включені у вартість товарів (робіт, послуг) податки. Податок на додану вартість (ПДВ) - це непрямий податок, що є частиною новоствореної вартості, яка утворюється на кожному етапі виробництва або обігу, його сума входить до продажної ціни на товари (роботи, послуги) і сплачується кінцевим споживачем. Якщо розуміти буквально, то ПДВ - це податок на додану вартість, створену на даному конкретному етапі руху товару, в результаті чого відбувається ліквідація кумулятивного (каскадного) ефекту оподаткування. По суті, додана вартість наближається за своїм обсягом до заново створеної вартості (частини національного доходу), виробленої в даній господарській структурі (ланці). Визначення доданої вартості дає змогу обчислити всі ті податки, котрі дана господарська ланка заплатила при закупівлі товарів (робіт, послуг). Якщо виходити з того, що додана вартість - це створений прибуток чи вартість чистої продукції, то в цьому випадку додана вартість визначається шляхом додавання її складових елементів - заробітної плати, відсотків, ренти і прибутку. У статистичному підрахунку показник доданої вартості можна визначити як різницю між вартістю реалізованої продукції і затратами на її виробництво й реалізацію, між загальною сумою продажу і загальною сумою закупівель від усіх інших господарюючих суб'єктів.

Об'єкт оподаткування - додана вартість - створюється всіма незалежними учасниками виробничо-комерційного процесу. Якщо уявити собі компанію як єдине ціле із закінченим виробничо-торгівельним циклом (від власної сировини і виготовлення виробничого обладнання до реалізації готової продукції), то повна вартість продукції, що реалізується, стала б результатом власної діяльності такої компанії, а базою податку на додану вартість вважалася б величина чистої суми продажу. В нашому прикладі через процес послідовних стадій виробництва й реалізації продукції загальна додана вартість дорівнює вартості остаточного продажу кінцевому споживачеві без податку на додану вартість.

25. Акцизний збір як форма специфічних активів. Особливості акцизного оподаткування в Україні

Акцизи сплачували ще з давніх часів, їх повсюдне розповсюдження пояснюється, передусім, високим фіскальним потенціалом даного податку. Так, ще у XVII ст. французький економіст Ф. Демезон відзначив, що "акциз здатен принести казні стільки і навіть більше, ніж усі інші податки разом взяті".

Акцизний збір - один із видів непрямого оподаткування, що включається в ціну товару і сплачується в кінцевому підсумку покупцем, а не виробником товарів. Його відносять до категорії специфічних акцизів, на відміну, від ПДВ, який відносять до категорії універсальних. Тобто стягнення податку проводиться за диференційованими ставками по окремим групам товарів.

Отже, перша відмінна риса акцизного збору від ПДВ - це диференціація ставок; по-друге - акцизним збором оподатковуються виключно високорентабельні та монопольні товари і не оподатковуються роботи і послуги; по-третє -- акцизний збір сплачується лише один раз, тоді як ПДВ сплачується на всіх етапах руху товарів від виробника до споживача. З точки зору соціальної справедливості акцизний збір має переваги перед ПДВ, оскільки підакцизні товари споживаються, як правило, заможними верствами населення, що пом'якшує ПДВ, основний тягар якого розподіляється між широкими верствами населення.

Платниками акцизного збору є всі суб'єкти підприємницької діяльності, що виготовляють, реалізують або імпортують підакцизні товари, а також громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які ввозять (пересилають) підакцизні товари на митну територію України.

До об'єктів обкладання акцизним збором належать:

- обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безкоштовне передавання товарів або з їх частковою оплатою;

- обороти з реалізації товарів (продукції) для власного споживання, промислової переробки, а також для своїх працівників;

- митна вартість товарів (продукції), які імпортуються на митну територію України, у тому числі в межах бартерних операцій або без оплати їх вартості чи з частковою оплатою.

Законом України "Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби" визначено, що до об'єктів оподаткування належать також:

- обороти з реалізації вироблених на території України алкогольних напоїв та тютюнових виробів шляхом їх продажу, обміну на іншу продукцію (товари, роботи, послуги), безоплатного передавання, з частковою оплатою, а також на умовах комісії, консигнації;

- обороти з реалізації алкогольних напоїв та тютюнових виробів для власного споживання і промислової переробки;

- вартість алкогольних напоїв та тютюнових виробів, виготовлених українськими виробниками на давальницьких умовах;

- митна вартість алкогольних напоїв та тютюнових виробів, які ввозяться на територію України, включаючи виготовлені за межами митної території України з давальницької сировини, реімпортовані, а також митна вартість продукції, яка повертається на митну територію України із зони митного контролю, перерахована у валюту України за валютним курсом НБУ, що діяв на дату митного оформлення товарів, з урахуванням фактично сплачених сум митних зборів та мита акциз зазвичай встановлюється на високорентабельні та монопольні товари і в теорії вилучає частину надприбутків які отримуються від продажу подібної продукції. Оподатковуваним оборотом є вартість підакцизних товарів, що продаються виходячи з відпускних цін без акцизного збору. Перелік підакцизних товарів і ставки акцизу встановлюються ВРУ.

Строки сплати для підприємства-виробники алкогольних напоїв на 3 день після продажу.

Акцизний збір за алкогольні напої та тютюнові вироби сплачується шляхом придбання акцизних марок (знак, що наклеюється на продукт і свідчить про сплату акцизу).

Відповідальність за порушення: за несвоєчасну реєстрацію юридичних осіб і підприємств, що є платниками акцизного збору, сплачується штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. В разі недоплати -- штраф в розмірі нарахованої суми В разі повторного порушення сплачується штраф у подвійному розмірі Несвоєчасне подання декларації -- 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян Несвоєчасна сплата акцизу -- пеня в розмірі 120% щодня

Незаконне виробництво, експорт, імпорт, зберігання, реалізація та переміщення дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинені у значних розмірах передбачають кримінальну відповідальність.

26. Структура місцевих податків і зборів та порядок їх встановлення. Законодавство про місцеве оподаткування в Україні

Стаття 1. Види місцевих податків і зборів

До місцевих податків і зборів належать:

збір за парковку автомобілів;

ринковий збір;

збір за видачу ордера на квартиру;

збір з власників собак;

курортний збір;

збір за участь у бігах на іподромі;

збір за виграш на бігах;

збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

податок з реклами;

збір за право використання місцевої символіки;

збір за право проведення кіно- і телезйомок;

збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

комунальний податок;

27. Сутність механізму оподаткування прибутку підприємства, податку з фізичних осіб

Підприємства - суб'єкти господарювання повинні сплачувати загальнодержавні, а також місцеві податки і збори. Загальнодержавні податки і збори включають:

- прямі податки [податок на прибуток, плата (податок) за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість)];

- непрямі податки [податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, мито];

- збори (на обов'язкове державне пенсійне страхування, на обов'язкове соціальне страхування, до державного інноваційного фонду; за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; за забруднення навколишнього середовища; рентні збори; гербовий збір);

- державне мито, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві податки і збори включають:

- два податки (комунальний податок і податок з реклами);

- різні збори (за право використання місцевої символіки; за пар-ковку автотранспорту; за проїзд територією прикордонних областей транспортом, що вирушає за кордон; за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; ринковий збір; готельний збір; за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; за право проведення кіно- і телезйомок та ін.).

Податок на доходи фізичних осіб -- загальнодержавний податок в Україні.

Є платою фізичної особи за послуги, які надаються їй територіальною громадою, на території якої така фізична особа має податкову адресу або розташовано особу, що утримує цей податок згідно з Податковим кодексом України

28. Бюджет - основний фінансовий план держави

З даної точки зору бюджет являє собою розпис доходів і видатків держави, який затверджується органами законодавчої і представницької влади у вигляді закону. Бюджет виконує основну роль регулятора економічних процесів Як фінансовий план бюджет відображає виконання всіх функцій держави економічну, соціальну, військову, міжнародну політику держави. Видатки на економічну діяльність визначаються двома чинниками:

А) масштабами державного сектора економіки;

Б) економічною політикою держави (чому віддається перевага - бюджетному фінансуванню чи податковому регулюванню).

Рівень соціальних видатків визначається фінансовою моделлю суспільства. Доходи бюджету характеризують податкову політику держави. В Україні бюджет як фінансовий план має певні відмінності від бюджету як економічної категорії, оскільки до нього включаються фонди цільового призначення. Тому для оцінки реальної бюджетної політики необхідно проаналізувати статті доходів і видатків ( без цільових фондів).

Включення цих фондів до бюджету зумовлено двома причинами:

- наданням їм законодавчої сили;

- необхідністю здійснення державного контролю за коштами цих фондів.

Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками:

- рівновага доходів і видатків;

- бюджетний надлишок - перевищення доходів над нормативними видатками;

- бюджетний дефіцит - перевищення видатків над постійними доходами.

29. Порівняльна характеристика бюджетної системи України з іншими зарубіжними країнами

Бюджетна система України - це об'єднання всіх ланок державного бюджету на єдиних принципах. Правові засади бюджетної системі становлять Конституція України, виданий на її основі Закон “Про бюджетну систему України”, інші законодавчі акти.

Економічною основою бюджетної системи України виступає народногосподарський комплекс. Складовими елементами бюджетної системи є її структура, принципи побудови і організація функціонування. Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він ґрунтується на адміністративно-державному устрої України. Бюджет України об'єднує 13,3 тис. самостійних бюджетів.

Бюджетна система України складається з державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системі України, є зведеним бюджетом України. Він використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республік-канський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим.

До місцевих бюджетів належать обласні, районні в містах, селищні та сільські бюджети. Бюджет області об'єднує обласний бюджет, бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району містить районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Останні створюються за рішенням районних, міських Рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази. Районні та міські Ради визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів. Бюджет міста, яке має районний поділ, об'єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Він визначається державним устроєм і адміністративно-територіальним поділом України.

Бюджетний устрій ґрунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності та самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

Відповідно до Бюджетного кодексу Російської Федерації бюджетне устрій країни характеризується бюджетною системою і бюджетною класифікацією.

Бюджетна система являє собою сукупність усіх бюджетів, що функціонують на території країни. Разом з системою позабюджетних фондів вона утворює систему державних фінансів. Структура бюджетної системи визначається структурою державного управління. Сектор державного управління в Росії, як в республіці з федеральним устроєм, охоплює федеральний, регіональний (республіки, краю, області, Москва, Санкт-Петербург) і місцевий (муніципальний) рівні. Таким чином, перший рівень - це федеральний бюджет і бюджети державних позабюджетних фондів, другий - бюджети суб'єктів Федерації; третій - місцеві бюджети. На першому і другому рівнях бюджети затверджуються у формі федеральних законів або законів суб'єктів Федерації. Місцеві бюджети затверджуються нормативними актами представницьких органів місцевого самоврядування.

Федеральному бюджету та бюджетам інших рівнів належить центральна роль у системі державних фінансів. Поряд із самостійними бюджетами кожного рівня управління з метою отримання узагальнених даних складаються консолідовані бюджети. Бюджет суб'єкта Федерації разом із зведенням бюджетів муніципальних утворень, що знаходяться на його території, утворює консолідований бюджет суб'єкта Федерації. Федеральний бюджет разом із зведенням бюджетів суб'єктів РФ утворює консолідований бюджет РФ.

Центральне місце в бюджетній системі займає державний бюджет - найбільший грошовий фонд, який використовує уряд для фінансування своєї діяльності. Державний бюджет складається з двох взаємозалежних і взаємодоповнюючих частин: доходної і витратної. Доходна частина показує, звідки надходять кошти для фінансування діяльності держави, які верстви суспільства відраховують на утримання держави найбільше зі своїх доходів. Видаткова частина показує, на які цілі спрямовуються акумулюються державою кошти. Треба сказати, що в кожній країні структура бюджету має свої особливості. Вона визначається економічним потенціалом країни, масштабністю завдань, що вирішуються державою на даному етапі розвитку, роллю держави в економіці, станом міжнародних відносин і рядом інших факторів.

Джерелами державного (федерального) бюджету є:

- Прямі і непрямі податки;

- Державні позики;

- Емісія.

Кожний уряд, в тому числі і Уряд РФ, прагне до того, щоб дохідна частина бюджету дорівнювала видаткової. Відповідність їх називається "балансом доходу".

30. Основні чинники, що впливають на зовнішній обіг держави зовнішні чинники, що впливають на ціноутворення

Вибираючи цінову стратегію, підприємству слід виявити і проаналізувати всі чинники, що можуть вплинути на ціни. Таких чинників досить багато, у більшості випадків вони не контрольовані підприємством. Одні з них сприяють зниженню цін, інші викликають зростання ціни. Нижче наведено чинники, що сприяють підвищенню чи зниженню ціни.

Чинники, що сприяють зниженню ціни:

зростання виробництва;

стрімкий поступ;

зниження виробничих витрат;

зростання продуктивності праці;

конкуренція;

зниження податків тощо.

Чинники, що викликають зростання ціни:

зниження виробництва;

нестабільність економічної ситуації;

монополістичний стан підприємства;

ажіотажний попит;

збільшення маси грошей в обігу;

зростання податків;

зростання заробітної платні;

зростання ціни робочої сили;

низька ефективність використання капіталу, обладнання, робочої сили, землі тощо.

Основні зовнішні чинники процесу ціноутворення показано на рис. 1.

Рис. 1. Зовнішні чинники, що впливають на ціноутворення

Великою мірою на рівень і динаміку цін впливає фінансово-кредитна система, при цьому безпосередній вплив на ціни чинить зміна купівельної спроможності грошової одиниці України. В умовах нормального функціонування економіки, коли існує достатній золотовалютний резерв, співвідношення між сумою цін товарів і кількістю грошей у обороті відносно стабільне. У разі відсутності такої умови в системі «кількість грошей -- сума цін» починає змінюватися сума цін. Так, девальвація чи слухи про неї викликають неухильне підвищення цін.

Могутнім ціноутворюючим чинником є науково-технічний прогрес (НТП), що діє на ціни подвійно. З одного боку, він сприяє їхньому зростанню внаслідок підвищення капіталомісткості виробництва в результаті впровадження більш продуктивних, але й більш дорогих видів устаткування; підвищення заробітної плати робітників та службовців; збільшення амортизаційних відрахувань, пов'язаних із прискоренням морального зносу засобів виробництва; прискорення відновлення видів виробів, що випускаються, і пов'язаного з ним збільшення асигнувань на наукові дослідження тощо.

З іншого боку, НТП спрямований на зниження витрат виробництва, що можуть бути дуже значними. Так, ціна 1 кг алюмінію, коли він почав вироблятися в 1854 р., дорівнювала приблизно ціні 1 кг золота. Нині вона знизилася майже у 2000 разів. Істотно зменшуються ціни на деякі види інтегральних схем, персональні комп'ютери, електронні годинники тощо.

Однак тенденції зниження цін, обумовленій НТП, протистоять такі чинники, як інфляція, монополізація ринків, підвищення вартості видобутку сировини тощо. Тому, як правило, ми маємо криву зростання цін, біля якої відбуваються коливання, викликані зміною співвідношення між попитом та пропозицією в результаті дії циклу ринкової кон'юнктури, сезонних коливань, різних короткочасних та епізодичних явищ.

Важливу роль у встановленні ціни прагне грати кожен учасник товарообігу. Це необхідно для збільшення обсягу реалізації, одержання достатньої частки прибутку, забезпечення повторних покупок тощо.

Підприємство може одержати більший контроль над ціною:

використовуючи систему монопольного товарообігу чи мінімізуючи збут через роздрібну торгівлю;

заздалегідь встановлюючи ціни на товари;

відкриваючи свої фірмові магазини;

поставляючи товари на умовах консигнації;

забезпечуючи достатню частку прибутку для учасників каналів товарообігу;

за допомогою використання добре відомих торговельних марок, до яких покупці мають прихильність і за які готові платити будь-яку кінцеву ціну.

Оптова чи роздрібна торгівля може домогтися більшого контролю над цінами:

підкреслюючи виробнику свою важливість як споживача;

відмовляючись реалізовувати невигідні товари;

збуваючи конкуруючу продукцію і розробляючи сильні дилерські марки для того, щоб домогтися лояльності споживачів до продавця, а не до виробника.

Щоб забезпечити згоду і взаємну задоволеність учасників каналів товарообігу, підприємство повинно враховувати чотири чинники:

частки прибутку учасників каналів;

цінові гарантії;

особливі угоди;

вплив підвищення цін.

Оптовій та роздрібній торгівлі необхідна певна частка прибутку, щоб покрити свої витрати (транспортування, збереження, реалізація, реклама, кредит тощо), а також одержати розумний дохід. Встановлюючи відпускні ціни, це необхідно обов'язково брати до уваги. Спроби обмеження інтересів торгівлі можуть призвести до втрати співробітництва.

У деяких випадках оптова та роздрібна торгівля прагнуть одержати так звані цінові гарантії. Вони полягають в одержанні товарів від виробників за найнижчими цінами. Гарантії найчастіше надаються новими фірмами чи на нові товари, які планують вивести на ринок.

Часто виробники пропонують особливі угоди, що включають знижки, надані на обмежений період часу і безкоштовні зразки для стимулювання торгових підприємств. Угоди вимагають, щоб вигода, яку отримує торгівля, передавалася і кінцевим споживачам для збільшення попиту.

Нарешті, варто оцінювати вплив зростання цін на поведінку учасників каналів товарообігу. Звичайно, якщо виробники підвищують для них ціни, це зростання передається кінцевим споживачам.

У будь-якому випадку співробітництво залежить від справедливого розподілу витрат і прибутку між учасниками каналів збуту.

Воля підприємства у встановленні цін обмежується не тільки споживчим попитом, ринковою ціною та учасниками каналів товарообігу, а й державою. Можна виділити три ступені такого обмеження:

держава сама встановлює ціни (фіксовані ціни);

держава встановлює правила для підприємств, відповідно до яких останні самі встановлюють ціни (регульовані державою ціни);

держава встановлює правила «ринкової гри», вводячи низку заборон на несумлінну конкуренцію і монополізацію ринку (вільні договірні ціни).

Держава може фіксувати ціни трьома способами:

введенням державних прейскурантних цін:

«заморожуванням» вільних ринкових цін;

фіксуванням цін підприємств-монополістів.

Розрізняють ситуацію, коли практично всі ціни є прейскурантними (радянська економіка до 1987 р.), і ситуацію, коли невелика частина цін охоплена твердим контролем. Звичайно держава встановлює ціни на ті товари, які утворюють каркас системи цін: вугілля, нафта, газ, електроенергію, послуги міського транспорту, залізничні тарифи, житлово-комунальні послуги. Економіка дуже чутлива до коливання таких цін. Тому, фіксуючи їх на певному рівні, держава впливає на всю систему цін.

Якщо держава встановлює ціни, то це веде до двох важливих з економічного погляду наслідків:

якщо ціна «вільна», то зростання попиту приводить до її збільшення. Якщо ж ціна фіксована, то зростання попиту призведе до дефіциту. Останній обумовлює виникнення конкуренції серед споживачів і появу «чорного ринку»;

виникнення явних цінових диспропорцій. До цього зазвичай призводить практика встановлення цінових дотацій. Вони необхідні, якщо оптові ціни на товари (наприклад на продукти харчування) встановлюються вище роздрібних.

Другий спосіб фіксування цін -- це «заморожування» на певний час ринкових цін. Практика довгострокового заморожування цін у країнах з ринковою економікою виявилася вкрай неефективною, тому що з різних причин держава вимушена була погоджуватися з вимогами виробників про збільшення цін на продукцію. Ефективне лише короткострокове заморожування цін для відновлення цінових пропорцій та придушення сплесків інфляції.

Держава має можливість зафіксувати ціни монополіста чи підприємства, що займає домінуюче становище на ринку. Домінуюче становище визначається часткою участі підприємства на ринку виробленого та реалізованого товару, що дає йому можливість самостійно чи діючи у змові з іншими суб'єктами, впливати на конкурентів, ускладнювати доступ на ринок іншим підприємствам і наживатися за рахунок роздування цін, не враховуючи при цьому інтересів своїх партнерів та споживачів.

Держава може меншою чи більшою мірою регулювати ринкові ціни. Для цього застосовуються такі способи:

встановлення граничного рівня цін на окремі товари;

регламентація основних параметрів ціни (величина прибутку, знижки, непрямого податку тощо);

визначення граничного рівня разового підвищення цін на конкретні товари.

У системі вільних ринкових цін роль держави зводиться тільки до встановлення «правил гри» на ринку. Для цього держава повинна впровадити в життя заходи, які б захищали учасників ринку від несумлінної конкуренції. Для цього може вводитися низка заборон:

на горизонтальне фіксування цін -- заборона на угоду двох чи більше конкуруючих (потенційно неконкуруючих) підприємств про підтримку цін на певному рівні;

на вертикальне фіксування цін -- заборона виробникам нав'язувати свої ціни постачальникам і торгівлі;

на демпінг, що являє собою продаж товару нижче собівартості з метою усунення конкурентів.

Такі заборони існують у більшості країн. На жаль, у нашій країні вони детально не розроблені і мають потребу в чіткому законодавчому оформленні.

Важливий елемент, що впливає на рівень цін, -- конкуренція. Залежно від того, хто контролює ціни, вирізняють три види конкурентного середовища.

31. Основні фактори що впливають на курс валюти

Валютний курс, як ціна однієї валюти, що виражається в грошових одиницях інших країн, відхиляється від вартісної основи паритету купівельної спроможності валют під впливом співвідношення попиту та пропозиції валюти. Співвідношення попиту та пропозиції валюти залежить від чинників, що відображають зв'язок валютного курсу з іншими економічними категоріями. Серед чинників, що впливають на валютний курс, слід розрізняти кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники. Кон'юнктурні чинники визначаються коливаннями ділової активності, змінами політичної та військово-політичної обстановки, чутками та прогнозами. Вплив кон'юнктурних чинників на попит та пропозицію валюти важко передбачити.Відносно довгострокових тенденцій, що визначають динаміку валютного курсу, виступають структурні чинники, які теж впливають на валютний курс. Ці чинники більш ґрунтовно, довгостроково визначають місце національної грошової одиниці у валютній ієрархії.Найістотніші з таких чинників: - темпи зростання продуктивності праці, темпи зростання ВНП країни, місце і роль країни у світовій торгівлі;- на валютний курс, на паритет купівельної спроможності впливає співвідношення темпів інфляції в різних країнах. Чим вищі темпи інфляції, тим нижчим буде валютний курс валюти даної країни;- різниця відсоткових ставок у різних країнах. Зміна відсоткових ставок у країні впливає на міжнародний рух капіталів. Підвищення відсоткової ставки стимулює приплив іноземних капіталів, що за інших рівних обставин підвищує валютний курс. Зниження відсоткових ставок заохочує відплив капіталу, зокрема й національного, за кордон і спричинює відповідне зниження валютного курсу;

- безпосередньо на курс валюти впливає також міра використання її в зовнішньоекономічних відносинах, ступінь використання її в міжнародних розрахунках;- міра довіри до валюти на національному та світовому ринках. Довіра до валюти залежить від стану економіки країни, визначається також стабільністю політичної обстановки, чинниками, що вже були розглянуті (темпи зростання ВНП, продуктивності праці, інфляції, рівень відсоткових ставок тощо). Йдеться не тільки про сьогоднішній стан цих показників, а й перспективи їхньої динаміки в майбутньому;- на курс національної валюти впливає також стан платіжного балансу, що займає центральне місце в системі балансів міжнародних розрахунків. Платіжний баланс являє собою співвідношення суми платежів, які країна здійснила за кордоном, та надходжень, що вона отримала з-за кордону за певний період. Отже, платіжний баланс за економічним змістом характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин певної країни з зовнішнім світом. Якщо розглядати платіжний баланс за його формою, то це статистичний звіт, що відображає надходження валютних коштів у країну та витрачання їх за цей самий період за напрямами та в розрізі країн чи груп країн. Якщо валютні надходження перевищують платежі, то такий платіжний баланс називається активним, а якщо платежі перевищують надходження - пасивним. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти. Це пов'язано зі збільшенням попиту на таку валюту з боку зовнішніх боржників. Пасивний платіжний баланс, навпаки, веде до зниження курсу національної валюти. Це тому, що боржники мусять продавати національну валюту за іноземну для погашення своїх зовнішніх зобов'язань.Методом балансування платіжного балансу є використання країною її офіційних золотовалютних резервів. Головним засобом збалансування платіжного балансу виступають резерви конвертованої іноземної валюти.

32. Міжнародне фінансове право

Розвиток міжнародних грошових потоків і пов'язаних з ними відносин потребує створення певної системи управління цими процесами. На рівні окремих держав і міждержавному рівні створюються механізми контролю та регулювання міжнародних фінансів.

Для упорядкування міжнародного фінансового механізму формується міжнародне фінансове право. Воно є системою юридичних принципів і норм, які регулюють міжнародні фінансові відносини, і складається з двох підсистем: фінансового права на міждержавному рівні та норм національного фінансового права окремих країн, що регулюють міжнародні фінансові відносини цих країн. Норми останнього повинні узгоджуватися з положеннями міждержавного права.

Міждержавне фінансове право є частиною міжнародного дипломатичного та економічного права і формується у вигляді: двосторонніх і багатосторонніх угод, яких мають дотримуватися суб'єкти міжнародних відносин; міжнародних звичаїв; актів міжнародних конференцій і нарад; окремих документів міжнародних організацій.

Основні принципи сучасного міжнародного фінансового права закріплені у Статуті Організації Об'єднаних Націй (ООН) і статутах його підрозділів: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та ін.

Розрізняють міжнародне публічне право та міжнародне приватне право, які пов'язані між собою. Частина норм міжнародного приватного права безпосередньо випливає із загальних норм міжнародного публічного права. Міжнародне приватне право відрізняється від публічного тим, що суб'єктами першого поруч з державами є фізичні та юридичні особи.

Міжнародне публічне право почало формуватися ще у стародавні часи. У XV ст. проявом цього було становлення інституту постійних дипломатичних представників. У XVI ст. більшість держав Європи мали свої постійні відомства зовнішніх відносин.

Міжнародне приватне право -- це сукупність норм, які регулюють громадсько-правові відносини міжнародного характеру (майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, а також відносини, що регулюються нормами сімейного, трудового та процесуального права).

Національне фінансове право виокремилося з державного та адміністративного права. Зазначимо, що у багатьох країнах світу, навіть високорозвинених, фінансове право ще не виділене в самостійну галузь права і грошові відносини регулюються нормами державного та адміністративного права.

В Україні з прийняттям Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) було започатковано формування національного законодавства з питань міжнародних фінансів. Подальшого розвитку це законодавство набуло після прийняття Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» (1993). На теперішній час окремі міжнародні фінансові відносини України регулюються також нормами її законодавства з питань бюджету, податків, кредиту, фондового ринку, банківської, страхової та інвестиційної діяльності.