Економічна сутність інвестицій і інвестиційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ

1.1 Економічна сутність інвестицій і інвестиційної діяльності

1.2 Основні напрямки підвищення ефективності інвестиційної діяльності

1.3 Види інвестиційних проектів і вимоги до їхньої розробки

2. АНАЛІТИЧНО-ДОСЛІДНИЦЬКИЙ РОЗДІЛ

2.1 Характеристика ВАТ «ХТЗ»

2.2 Методика аналізу конкурентоздатності виробу

2.3 Організаційний план підприємства

2.4 Оцінка техніко-організаційного рівня підприємства

2.4.1 Сутність поняття ТОРП

2.4.2 Вибір і обґрунтування системи приватних показників ТОРП

2.4.3 Комплексна оцінка ТОРП

2.4.4 Методика визначення планування зниження собівартості продукції з урахуванням підвищення ТОРП на підприємстві

3. ПРОЕКТНО-РЕКОМЕНДАЦІЙНИЙ РОЗДІЛ

3.1 Основні завдання ВАТ "ХТЗ"

3.2 Прибуток підприємства і його максимізація

3.3 Економічне обґрунтування заходу щодо установки двигунів німецької фірми "Дойтц" на трактори ХТЗ -120

3.4 Розрахунок очікуваного економічного ефекту

3.5 Оцінка ризиків

3.5.1 Ідентифікація окремих видів ризиків по реальному інвестиційному проекті

3.5.2 Оцінка широти й вірогідності інформації, необхідної для визначення рівня окремих проектних ризиків

3.5.3 Вибір і використання відповідних методів оцінки ймовірності настання ризикової події по окремих видах проектних ризиків

3.5.4 Визначення розміру можливих фінансових втрат при настанні ризикової події по окремих видах проектних ризиків

3.5.5 Оцінка загального рівня проектного ризику

3.6 Безпека життєдіяльності

3.6.1 Небезпечні й шкідливі виробничі фактори

3.6.2 Вимоги до технологічних процесів

3.6.3 Вимоги до інструмента й технологічного встаткування

3.6.4 Вимоги до виробничих приміщень

3.6.5 Вимоги до персоналу

3.6.6 Контроль виконання вимог безпеки

3.6.7 Розрахунок штучної освітленості складального цеху

Висновок

Перелік використаної літератури

ВСТУП

Ефективна діяльність підприємств у довгостроковій перспективі, забезпечення темпів їхнього розвитку й підвищення конкурентноздатності в умовах переходу до ринкової економіки значною мірою визначаються рівнем їхньої інвестиційної активності й діапазоном інвестиційної діяльності. Комплекс питань, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної діяльності підприємства, вимагає досить глибоких знань теорії й практичних навичок прийняття управлінських рішень в області обґрунтування інвестиційної стратегії, вибору ефективних її напрямків і форм розробки цілеспрямованої програми реального інвестування й формування збалансованого портфеля фінансових інвестицій. Цей комплекс питань є предметом спеціалізованого напрямку знань, що одержав назву "інвестиційний менеджмент".

Коло питань, розв'язуваних цим видом функціонального керування підприємством, досить великий, тому що інвестиційні рішення нерозривно зв'язані з усіма основними видами діяльності підприємства й всіх стадій його життєвого циклу, спрямовані на реалізацію його стратегії, формують його перспективну організаційну структуру й інвестиційну культуру. Це напрямок економічних знань розвивається найбільше динамічно - за останні десятиліття цілий ряд дослідників за розробку окремих проблем інвестиційного менеджменту визнані гідними нобелівських премій.

Формування сприятливого інвестиційного клімату, поглиблення сегментації інвестиційного ринку, розширення кола інвестиційних товарів і технологій, а також зростаючої інвестиційної можливості підприємств надають інвестиційним менеджерам велике поле діяльності для прийняття стратегічних і оперативних інвестиційних рішень. Знання й практичне використання сучасних принципів, механізмів і методів ефективного керування інвестиційною діяльністю дозволяє забезпечити перехід підприємств до нової якості економічного розвитку в ринкових умовах.

1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ

1.1 Економічна сутність інвестицій і інвестиційної діяльності

Інвестиції - одна з найбільше часто використовуваних в економічній системі категорій як на макро-, так і на мікрорівні. Однак, незважаючи на виняткову увагу дослідників до цієї ключової економічної категорії, наукова думка дотепер не виробила універсальне визначення інвестицій, що відповідало б потребам як теорії, так і практики, а також було б адекватним з позицій конкретного суб'єкта їхнього здійснення - держави, підприємства, домашнього господарства.

У сучасній літературі різноманітні визначення інвестицій часто трактують цю категорію недостатньо чітко або надмірно вузько, акцентувати увагу лише на окремих її сутнісних сторонах.

Найбільш типова неточність багатьох визначень полягає в тім, що під інвестиціями розуміється будь-яке вкладення фінансових засобів, що часто не пов'язане з рішенням інвестиційних цілей суб'єктів їхнього здійснення. До них іноді ставляться так називані "споживчі інвестиції" (покупка телевізорів, автомобілів і т.п.), які по своєму економічному змісті до інвестицій не ставляться - засоби в придбання цих товарів витрачаються в цьому випадку на довгострокове їхнє споживання (якщо їхнє придбання не переслідує мети наступного їхнього перепродажу для одержання прибутку). Крім того, часто не проводиться розходження між інвестиційними витратами фінансових засобів і поточних їхніх витрат, що обслуговують операційний процес підприємства.

Багато існуючих визначень зв'язують інвестиції винятково із цілями приросту капіталу або одержання поточного доходу (прибутку). Хоча в умовах ринкової економіки ця мета є визначальної, інвестиції можуть переслідувати й інші як економічні, так і позаекономічні цілі вкладення капіталу.

Часта помилка, що зустрічається в літературі, - ідентифікація поняття "інвестиції" з поняттям "капітальні вкладення". Інвестиції в цьому випадку розглядаються як вкладення капіталу у відтворення основних засобів - як виробничого, так і невиробничого характеру. Разом з тим, інвестиції можуть здійснюватися й у приріст оборотних активів, і в різні фінансові інструменти, і в окремі види нематеріальних активів. Отже, капітальні вкладення є більше вузьким поняттям і можуть розглядатися лише як одна з форм інвестицій, але не як їхній аналог.

У багатьох визначеннях інвестицій відзначається, що вони є вкладенням коштів . З таким трактуванням цієї категорії також не можна погодитися. Інвестування капіталу може здійснюватися не тільки в грошової, але й в інших формах: спонукуваного й нерухомого майна (капітальних товарів), різних фінансових інструментів (насамперед , цінних паперів), нематеріальних активів і т.п.

І нарешті, у ряді визначень відзначається, що інвестиції являють собою довгострокове вкладення засобів. Безумовно, окремі форми інвестицій (у першу чергу, капітальні вкладення, інвестиції в акції й т.п.) носять довгостроковий характер, однак інвестиції можуть бути й короткостроковими (наприклад, короткострокові фінансові вкладення в облігації, депозитні сертифікати з періодом обігу до одного року).

Різноманіття понять терміна "інвестиції" у сучасній вітчизняній і закордонній літературі в значній мірі визначається широтою сутнісних сторін цієї складної економічної категорії. Тому для уточнення змісту цієї категорії варто розглянути основні характеристики, що формують її сутність:

1. Інвестиції як об'єкт економічного керування.

Предметна сутність інвестицій безпосередньо пов'язана з економічною сферою її прояву. Незважаючи на розглянуті раніше досить значимі термінологічні розходження, інвестиції трактуються всіма дослідниками як категорія економічна, хоча й пов'язана з технологічними, соціальними, природоохоронними й іншими аспектами їхнього здійснення. Іншими словами, категорія "інвестиції" входить у поняттєво-категоріальний апарат, зв'язаний зі сферою економічних відносин, економічної діяльності. Відповідно, виступаючи носієм переважно економічних характеристик і економічних інтересів, інвестиції є суб'єктом економічного керування як на мікро-, так і на макрорівні будь-яких економічних систем.

2. Інвестиції як найбільш активна форма залучення накопиченого капіталу в економічний процес.

У теорії інвестицій їхній зв'язок з накопиченим капіталом (заощадженнями) займає центральне місце. Це визначається сутнісною природою капіталу як економічного ресурсу, призначеного до інвестування. Термін "капіталіст" у першу чергу характеризує індивідуума, що інвестує свій капітал, а не що тільки накопили певний його запас. Тільки шляхом інвестування, капітал, як накопичена цінність, утягується в економічний процес.

Однак не весь накопичений підприємством запас капіталу використається винятково в інвестиційних цілях. Частина грошового або іншого капіталу в силу вимог ліквідності являє собою форму страхового резерву, що забезпечує ритмічність господарської діяльності, платоспроможність і т.п., зберігаючи пасивну форму. Інвестиції ж на противагу цьому, варто розглядати як найбільш активну форму використання накопиченого капіталу.

Рівень споживання накопиченого капіталу як інвестиційного ресурсу, що утягує в реальний виробничий процес підприємства, має мінімальні економічні границі. Ці границі визначаються, з одного боку, граничним продуктом капіталу, а з іншого боку - нормами вибуття (амортизації) капіталу у виробничому процесі, що підлягає відшкодуванню для забезпечення простого відтворення.

3. Інвестиції як можливість використання накопиченого капіталу у всіх альтернативних його формах.

В інвестиційному процесі кожна з форм накопиченого капіталу має свій діапазон можливостей і специфіку механізмів конкретного використання. Найбільш універсальної з позицій сфери використання в інвестиційному процесі є грошова форма капіталу, що, однак, для безпосереднього застосування в цьому процесі вимагає в більшості випадків його трансформації в інші форми. Капітал, накопичений у формі запасу конкретних матеріальних і нематеріальних благ, готовий до особистої участі в інвестиційному процесі, однак сфера його використання в таких формах має вузько функціональне значення.

Використовуваний в інвестиційному процесі капітал у всіх його формах може бути задіяний насамперед у виробничій діяльності підприємства. Із цих позицій капітал як реальний інвестиційний ресурс характеризується в економічній теорії як "фактор виробництва". При цьому в процесі виробництва продукції інвестуємий капітал не є самодостатнім чинником, а використається в комплексі з іншими економічними ресурсами (факторами виробництва). До числа основних факторів виробництва, з якими інвестуємий капітал комплексно взаємодіє у виробничій діяльності підприємства, ставляться працю (трудові ресурси), земля (природні ресурси) і інших. Навіть для самого примітивного виробництва товарів і послуг потрібне з'єднання інвестуємого капіталу як мінімум ще з одним фактором виробництва - працею. У процесі виробництва товарів і послуг інвестуємий капітал разом з іншими виробничими факторами використається не як простій їхній конгломерат, а як взаємодіючий комплекс із цілеспрямовано формованими певними внутрішніми пропорціями. При цьому в системі цього взаємодіючого комплексу для випуску того самого обсягу товарів можуть бути використані різні пропорції з'єднання інвестуємого капіталу з іншими основними факторами виробництва. У теорії інвестування капіталу взаємозамінність факторів виробництва є однієї з фундаментальних концепцій.

4. Інвестиції як альтернативна можливість вкладення капіталу в будь-які об'єкти господарської діяльності.

Інвестуємий підприємством капітал цілеспрямовано вкладається у формування майна підприємства, призначеного для здійснення різних форм його господарської діяльності й виробництва різної продукції. При цьому з великого діапазону можливих об'єктів інвестування капіталу підприємство самостійно визначає пріоритетні форми майнових цінностей (об'єктів і інструментів інвестування), які в обліково-фінансовій термінології звуться "активи". Іншими словами, з економічних позицій інвестиції можна розглядати як форму перетворення частини накопиченого капіталу в альтернативні види активів підприємства. З позицій можливостей вкладення капіталу у виробництво різних видів продукції інвестиції характеризуються як комбінаторний процес. У комбінації з іншими факторами виробництва інвестуємий капітал може бути використаний для випуску як продукції споживчого призначення, так і капітальних товарів у формі засобів і предметів праці (формуючи в останньому випадку відкладене споживання у вигляді запасу реального капіталу).

5. Інвестиції як джерело генерування ефекту підприємницької діяльності.

Метою інвестування є досягнення конкретного заздалегідь зумовлюваного ефекту, що може носити як економічний, так і позаекономічний характер (соціальний, екологічний і інший види ефекту). На рівні підприємств пріоритетною цільовою настановою інвестицій є досягнення, як правило, економічного ефекту, що може бути отриманий у формі приросту суми інвестованого капіталу, позитивної величини інвестиційного прибутку, позитивної величини чистого грошового потоку, забезпечення збереження раніше вкладеного капіталу й т.п.

Досягнення економічного ефекту інвестицій визначається їхньою потенційною здатністю генерувати доход. Як джерело доходу інвестиції є одним з найважливіших засобів формування майбутнього добробуту інвесторів. Разом з тим, потенційна здатність інвестицій приносити доход не реалізується автоматично, а забезпечується лише в умовах ефективного вибору інвестиційних об'єктів (інструментів). Здійснення такого вибору визначає одну з важливих функцій інвестиційного менеджменту.

6. Інвестиції як об'єкт ринкових відносин.

Використовувані підприємством у процесі інвестицій різноманітні інвестиційні ресурси, товари й інструменти як об'єкт купівлі-продажу формують особливий вид ринку - "інвестиційний ринок", - який характеризується попитом, пропозицією й ціною, а також сукупністю певних суб'єктів ринкових відносин. Інвестиційний ринок формується всією системою ринкових економічних умов, тісно сполучений з іншими ринками (ринком праці, ринком споживчих товарів, ринком послуг і т.п.) і функціонує під певним впливом різноманітних форм державного регулювання.

Попит на інвестиційні ресурси, товари й інструменти підприємства пред'являють для реалізації своєї інвестиційної стратегії в сфері реального й фінансового інвестування. Крім підприємств суб'єктами попиту на інвестиційні товари й інструменти виступають і інші учасники економічного процесу, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Пропозиція інвестиційних ресурсів, товарів і інструментів виходить від виробників капітальних товарів, власників нерухомості, власників нематеріальних активів, емітентів, різноманітних фінансових інститутів.

Ціна на інвестиційні товари й інструменти в системі ринкових відносин формується з обліком їхньої інвестиційної привабливості під впливом попиту та пропозиції. Ця ціна відбиває економічні інтереси продавців і покупців інвестиційних товарів і інструментів у конкретних умовах функціонування інвестиційного ринку. Ціною інвестиційних ресурсів виступає звичайно ставка відсотка, що формується на ринку капіталу.

7. Інвестиції як об'єкт власності й розпорядження.

Як об'єкт підприємницької діяльності інвестиції є носієм прав власності й розпорядження. Якщо на первісному етапі інвестування капіталу титул власності й права розпорядження їм були пов'язані з тим самим суб'єктом, то в міру подальшого економічного розвитку відбувається поступовий їхній поділ. Спочатку цей поділ відбулося в сфері функціонування грошового капіталу, що утягує в інвестиційний процес (у міру виникнення й розвитку кредитних відносин), а потім і капіталу реального (у міру виникнення й розвитку лізингових відносин). У сучасних умовах підприємство, що використає різноманітні форми капіталу в інвестиційному процесі, може володіти правами розпорядження без права власності на нього. У цьому випадку права власності й розпорядження капіталом як інвестиційним ресурсом є розділеними в розрізі окремих суб'єктів економіки. Прикладом такого поділу прав є функціонування капіталу в системі інвестиційно-фінансових інститутів, акціонерних товариств і т.п., коли власники капіталу як накопиченого інвестиційного ресурсу передають права розпорядження їм іншим особам.

Інвестуємий капітал як об'єкт власності може виступати носієм всіх форм цієї власності - індивідуальної приватної, колективної приватної, муніципальної, загальнодержавної й т.п. Носієм титулу власності капітал виступає, насамперед , як накопичений інвестиційний ресурс. При поділі в економічному процесі прав власності й використання капіталу як інвестиційного ресурсу в розрізі різних суб'єктів, роль цього капіталу як об'єкта власності носить пасивний характер.

Інвестуємий капітал як об'єкт розпорядження може виступати у всіх дозволених законодавством формах і видах цього розпорядження. Носієм прав розпорядження може виступати при цьому як фінансовий, так і реальний капітал. В економічному процесі роль інвестуємого капіталу як об'єкта розпорядження носить активний характер стосовно капіталу як об'єкту власності. Таким чином, використання капіталу як інвестиційного ресурсу в економічному процесі не обов'язково пов'язане з наявністю титулу власності. Це використання може здійснюватися особами, що безпосередньо не є суб'єктами прав власності на нього.

Як об'єкт власності й розпорядження капітал як інвестиційний ресурс формує також певні пропорції його використання окремими підприємствами, відбивані співвідношенням власного й позикового капіталу. Це співвідношення характеризується в економічній теорії терміном "структура капіталу". Воно впливає на багато аспектів ефективності інвестицій, а відповідно й на характер прийнятих підприємством інвестиційних рішень.

8. Інвестиції як об'єкт тимчасової переваги.

Процес інвестування капіталу безпосередньо пов'язаний з фактором часу. З позицій цього фактора призначений до інвестування капітал може розглядатися як запас раніше накопиченої економічної цінності з метою можливого її збільшення в процесі інвестиційної діяльності, а з інший, - як задіяний економічний ресурс, здатний збільшити обсяг споживання благ інвестора в будь-якому інтервалі майбутнього періоду. При цьому економічна цінність сьогоднішніх і майбутніх благ, пов'язаних з інвестиціями, для власників інвестуємого капіталу нерівнозначно. Економічна теорія затверджує, що сьогоднішні блага завжди оцінюються індивідуумом вище благ майбутніх. Ця особливість економічного поводження індивідуумів в економічній теорії відбивається терміном "тимчасова перевага", суть якого полягає в тому, що за інших рівних умов можливості майбутнього споживання завжди менш коштовні в порівнянні з поточним споживанням. Для того, щоб перебороти зазначений стереотип тимчасової переваги й спонукати власника капіталу до інвестування, відмовившись від його використання на меті споживання, необхідно забезпечити за таку відмову досить вагоме для нього винагорода у формі інвестиційного доходу.

Між інвестуванням капіталу й одержанням інвестиційного доходу часовий лаг може характеризуватися більшим або меншим інтервалом. Відповідно перед інвестором завжди коштує альтернатива тимчасової переваги використання капіталу - обрати для інвестиційної діяльності коротко- або довгострокові об'єкти (інструменти) інвестування з відповідно диференційованим рівнем інвестиційного доходу.

9. Інвестиції як носій фактора ризику.

Ризик є найважливішою характеристикою інвестицій, зв'язаної з усіма їхніми формами й видами. Носієм фактора ризику інвестиції виступають як джерело доходу в підприємницькій діяльності інвестора. Здійснюючи інвестиції, інвестор завжди повинен усвідомлено йти на економічний ризик, пов'язаний з можливим зниженням або неотриманням суми очікуваного інвестиційного доходу, а також можливою втратою (часткового або повної) інвестованого капіталу. Отже, поняття ризик і прибутковість інвестицій у підприємницькій діяльності інвестора взаємозалежні.

Рівень ризику інвестицій перебуває в прямої залежності від рівня очікуваної їхньої прибутковості. Чим вище очікуваний інвестором рівень прибутковості інвестицій у кожній з їхніх форм, тим вище (за інших рівних умов) буде супутній йому рівень ризику й навпаки. Іншими словами, об'єктивний зв'язок між рівнями з і ризику інвестицій носить прямо пропорційний характер.

10. Капітал як носій фактора ліквідності.

Всі форми й види інвестицій характеризуються з ліквідністю, під якою розуміється їхня здатність бути реалізованими при необхідності по своїй реальній ринковій вартості. Ця здатність інвестицій забезпечує вивільнення капіталу, вкладеного в різноманітні об'єкти й інструменти при настанні несприятливих економічних і інших умов його використання в певній сфері підприємницької діяльності, в окремому сегменті ринку або в задіяному регіоні. Процес вивільнення вкладеного капіталу, забезпечуваний його ліквідністю, характеризується терміном "дезинвестиции". Вивільняє в процесі дезинвестиций капітал може з реінвестований в інші об'єкти й інструменти. Таким чином, ліквідність інвестицій дозволяє формувати не тільки прямій, але й зворотний потік капіталу, задіяного як інвестиційний ресурс.

Різні форми й види інвестицій мають різний ступінь ліквідності. Ці розходження визначаються ступенем мобільності різних форм капіталу як інвестиційного ресурсу, функціональними особливостями конкретних видів реальних інвестиційних товарів (інвестиційних об'єктів) і інвестиційними якостями різних фінансових інструментів інвестування, рівнем розвитку інвестиційного ринку й характером його державного регулювання, що зложилася кон'юнктурою інвестиційного ринку й окремих його сегментів і інших умов.

Основним параметром оцінки ступеня ліквідності різних форм і видів інвестицій виступає рівень їхньої ліквідності. Він визначається з урахуванням періоду часу, протягом якого інвестований у різні об'єкти й інструменти капітал може бути конвертирован у грошову форму без втрати його реальної ринкової вартості. Чим нижче можливий період конверсії раніше інвестованого капіталу в грошову форму, тим більше високим рівнем ліквідності характеризується той або інший вид інвестицій.

Ліквідність інвестицій є об'єктивним чинником, що спричиняється вибір конкретних їхніх форм і видів при прогнозуванні необхідного рівня їхньої майбутньої прибутковості.

1.2 Основні напрямки підвищення ефективності інвестиційної діяльності

Дієвість інвестиційної діяльності як на мікро-, так і на макрорівні визначається ефективністю використання інвестиційних ресурсів. У цьому плані вирішальне значення мають результати господарської діяльності інвестиційних галузей. Їхній технічний рівень, організація виробництва, розвиток підприємництва, здатність до освоєння інновацій впливають на інвестиційний цикл, окупність і віддачу інвестиційних ресурсів.

Серед інвестиційних галузей центральне місце займає будівництво. Тому дослідження ефективності інвестиції варто починати саме із цієї галузі. Відразу ж слід зазначити, що в цей час внаслідок істотного погіршення ситуації в економіці України в найбільш кризовому стані виявилося капітальне будівництво.

Якщо строки будівництва перевищуються в 2,5 - 3,0 рази, то наднормативним залишається рівень незавершеного будівництва. Однієї із причин цього є нераціональність структури інвестиційного циклу в будівництві, відповідно до якого стадія підготовки займає тільки близько 3% його загальної вартості. У той же час у процесі перерозподілу капітальних вкладень на стадію підготовки будівництва перерозподіляється сукупна праця всіх працівників інвестиційного процесу в сферу з високим інтелектуальним потенціалом - науки й проектування. Посилення стадії підготовки інвестиційного циклу в будівництві повинне привести до підвищення науково-технічного рівня всього процесу розширеного відтворення.

У недалекому минулому надмірне нарощування потенціалу витратних галузей і виробництв ототожнювалося з успіхами в економічному розвитку. Як показав світовий досвід, найбільш ефективний шлях розвитку економіки пролягає через ресурсозберегаючу інвестиційну стратегію. Маються на увазі не тільки матеріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, але й такий надзвичайно важливий ресурс, як час. Виграш у часі дає багато переваг і відкриває більші можливості в умовах інтегрованого розвитку світового господарства.

Для подолання економічного спаду необхідно змінити акцепти в пріоритетах і формах інвестування. Необхідно змінити структуру економіки країни, зменшити питома вага галузей важкої й воєнної промисловості, які в більших обсягах споживають природні ресурси, погіршують екологічну ситуацію, а продукція їх значною мірою вивозиться за межі України й не впливає на рівень життя населення. І, навпаки, необхідно збільшувати питому вагу наукомістких галузей з екологічно чистими технологіями, легкої й харчової промисловості, що переробляють галузей сільського господарства, сфери послуг.

Тільки структурна переорієнтація інвестицій дає можливість безболісно зменшити частина фонду нагромадження в складі національного доходу, перебороти застарілі диспропорції, збалансувати економіку, досягти більше високого життєвого рівня населення. Важливо також налагодити ефективний механізм інвестування науково-технічного прогресу, щоб не допустити відставання країни від світового рівня.

Науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки, які проводяться в галузі капітального будівництва, мають дуже велике значення в інвестиційному процесі, тому що саме вони забезпечують науково-технічний рівень об'єкта, що споруджує. Як початкова частина стадії підготовки інвестиційного циклу науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки займають особливе положення між фундаментальними науковими дослідженнями й проектно-дослідницькими роботами й тому можуть істотно впливати на темпи впровадження досягнень науково-технічного прогресу й ефективність інвестування.

У будівельному комплексі України науково-дослідними й дослідно-конструкторськими роботами займаються близько 50 наукових інститутів і інших організацій наукового профілю. Питома вага витрат на будівельну науку й наукове обслуговування становить близько 1,5% загальних витрат на розвиток науки в Україні. Попутно необхідно помітити, що на частку будівельного комплексу країни доводиться 12...13% зробленого національного доходу, близько 13% зайнятих у сфері матеріального виробництва працівників і майже 9% вартості основних виробничих фондів.

У соціально-економічній і виробничо-технічній ситуації, що характерна для нових умов розвитку економіки України, частина засобів, які будуть вивільнятися внаслідок переструктуризації капіталу, що накопичує, доцільно перерозподілити на користь стадій підготовки будівництва. Ефективність такого рішення підтверджує й світовий досвід. В Україні донедавна ціна проекту становила 1...2% вартості об'єкта й не враховувала належною мірою підготовку, що ускладнилася, до будівництва й необхідність мати кілька альтернативних варіантів пророблень. У найбільше ж розвинених країнах (США, Японія, ФРН і інших) тільки на проектно-дослідницькі роботи затрачається 10...15% загального обсягу капіталовкладень. У результаті цього за рахунок більше високої підготовки на новітній науково-технічній основі інвестиційні процеси протікають ефективно, швидко, якісно.

Так, у США середня тривалість спорудження об'єктів у галузях переробної промисловості, торгівлі, фінансів, охорони здоров'я й освіти, послуг і житлового будівництва була на рівні від 11 до 27 місяців залежно від типу й розмірів об'єкта, що споруджує, причому процес будівництва однотипних промислових об'єктів за останні десять років скоротився приблизно на 13%. Ця обставина мала велике значення для підвищення ефективності інвестування в цілому. Характерно, що ще при проектуванні передбачається можливість майбутньої реконструкції й технологічного переозброєння промислових підприємств. З метою забезпечення при цьому мінімальних обсягів і строків робіт розробляються "гнучкі" проекти (із гнучким генеральним планом забудови й спорудженнями, які легко монтуються й демонтуються), уже завбачливо пристосовані до заміни встаткування й навіть незалежні від конкретної технології.

Природно, що більше детальна підготовка інвестиційного циклу вимагає більше часу й засобів, але це повністю виправдує себе внаслідок скорочення й здешевлення стадії будівництва й освоєння проектних потужностей. Крім того, величезні ресурси капітального будівництва небагато пізніше списуються з народногосподарського обліку (а в цей час вони працюють) і раніше повертаються у вигляді сучасних основних фондів і виробничих потужностей.

Основними напрямками інвестиційної стратегій з погляду максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому будуть:

поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння й реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги встаткування й скорочення, відповідно, будівельно-монтажних робіт;

зміна галузевої структури капітальних вкладень із погляду значного підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, які виробляють продукти харчування й предмети особистого споживання (сільське господарство, що переробляють галузі, легка й харчова промисловість), послуги;

пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресивних напрямків науково-технічного прогресу, які сприяють зниженню ресурсоємності виробництва й підвищенню якості продукції;

збільшення розмірів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших об'єктів суспільного користування й медичного забезпечення;

збалансованість інвестиційного циклу.

Важливе місце серед складових ефективного інвестування займає формування тенденцій противозатратного розвитку виробництва будівельних конструкцій, матеріалів і виробів у напрямку зниження матеріалоємності й підвищенні індустріалізації будівництва.

Помилкова орієнтація на повсюдне використання збірного залізобетону як основного конструкційного матеріалу у виробничому будівництві замість металевих конструкцій привела до гігантської перевитрати цементу, щебенів, піску, вугілля й т.д. А того металу, що витратиться на виготовлення збірних залізобетонні конструкції для виробництва споруджень, цілком достатньо, щоб виготовляти їх тільки з металу, не використовуючи бетон. Наявність величезних витрат металу й інших матеріалів вимагало постійного збільшення ресурсів, які направлялися на нагромадження. Природно, що віддача від цього в порівнянні з витратами була невеликою.

Крім того, консервативна технологія будівництва зі збірного залізобетону привела до збільшення тривалості й вартості спорудження об'єктів у різних галузях народного господарства, а в житловому будівництві взагалі не відповідає біологічним вимогам проживання. Інвестиційний цикл у будівництві нерідко здійснюється за 10-12 років проти 2-3 років у розвинених країнах. Технологічне й економічне відставання в таких умовах неминуче.

Будівництво зі збірного залізобетону невідступно супроводжується, крім усього, високими транспортними витратами, які нерідко досягають 50...60% вартості спорудження. Це ще більше збільшує "витратний" характер "залізобетонного" будівництва.

Але розвиток матеріальної бази будівництва значною мірою має інерційний характер і збірний залізобетон ще якийсь час збереже своє місце, але питомі показники його використання будуть мати неухильну тенденцію до зниження. Випереджальними темпами буде зростати використання сталевих будівельних конструкцій, особливо легенів у комбінації з ефективним теплосберегающим наповнювачем, а також конструкцій і виробів з алюмінієвих сплавів. Їхнє використання приводить до зниження маси конструкцій, будинків і споруджень, скороченню строків будівництва, вивільненню трудових ресурсів, підвищенню якості.

Зростання ролі науково-технічного прогресу в розвитку капітального будівництва ставить перед проектуванням усе більше високі вимоги, оскільки отут впроваджуються наукові розробки, від яких залежить майбутня ефективність об'єкта, що споруджує. У проектах повинні ширше застосовуватися прогресивні науково-технічні досягнення, ресурсо- і енергозберігаючі технології й устаткування, економічні об'ємно-планувальні рішення, передові методи організації виробництва й праці. Необхідно впорядкувати мережу науково-дослідних, проектно-дослідницьких, конструкторсько-технологічних організацій. Значне поширення повинні одержати варіантне проектування, більше глибоке пророблення технологічних, конструкторських, архітектурних рішень. На стадії розробки проектно-кошторисної документації можна досягти 80% економії загальної вартості будівництва.

З метою рішення житлової проблеми особлива увага необхідно приділити цегельній промисловості й будівництву будинків із цегли, особливо одне- і двоповерхових котеджів. Перспективним представляється будівництво з пористих блоків, для випуску яких неважко пристосувати потужності для виробництва збірного залізобетону. Широкі можливості відкриває монолітне домобудівництво, особливо в сейсмічних районах, на територіях підземного вуглевидобутку, а також у районах Криму й Карпат з унікальним ландшафтом. Індустріальне монолітне домобудівництво дозволяє на 40% зменшити витрати на створення виробничої бази, на 20% - витрати металу в порівнянні з великопанельним домобудівництвом, на 25% - працевитрати в порівнянні з будівництвом житла із цегли.

Важливу роль у скороченні тривалості інвестиційного циклу й підвищення його ефективності грає інфраструктурна ділянка будівельного комплексу. Необхідно змінити ремонтно-експуатаційну базу, систему виробничо-технологічної комплектації, складське господарство й інші виробничі служби, які створюють нормативні умови для будівництва. Більше високі вимоги висуваються й перед кадровим потенціалом. Втілення в практику всіх складових частин виробничої концепції розвитку будівельного комплексу забезпечить потенційний перехід до ефективного інвестування в економіці України.

Особливу складність в умовах економічної кризи й реструктуризації економіки представляє завдання збереження й подальшого нарощування власного науково-технічного потенціалу, що дозволяє адаптувати досягнення науки й техніки до потреб технологічного відновлення виробництва. Більшу складність нині представляє завдання організації власних науково-технічних досліджень, пов'язаних з величезними фінансовими витратами. Вартість, наприклад, одного електронного мікроскопа досягає 0,5 млн. доларів, вартість роботів середньої складності коливається від 30 до 40 тис. доларів, загальні витрати, пов'язані з розробкою й виробництвом досвідчених партій сучасних телефонних систем, досягають 400 млн. доларів і більше. Так що Україна в сучасних умовах може дозволити собі настільки значні витрати на НИОКР тільки в пріоритетних сферах. Частка витрат на НИОКР у валовому внутрішньому продукті розвинених країн у середньому становить 2...4%, України ж - менше 1%.

Розвиток науково-технічного потенціалу - тільки один з доданків науково-технічного прогресу. Не менш важливу роль у ньому грає вдосконалювання технічного рівня функціонуючих у країні продуктивних сил.

Можливість технічного переозброєння виробництва й прискорення темпів технічного прогресу в Україні пов'язане з використанням технічних, організаційних і виробничих досягнень економічно розвинених країн. Вплив науково-технічної революції в даної випадку досить суперечливо. З одного боку, є можливість одержати в готовому виді зі світового ринку такі техніку, технологію, знання, які значно перевершують всі реальні можливості місцевого виробництва й можуть стати важливим фактором прискорення розвитку. З іншого боку, виникає технологічна залежність.

Без прилучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна залишиться в стані економічної відсталості, що буде неминуче збільшуватися. Але одночасно із цим поширення сучасної техніки й технології неможливо внаслідок нинішньої фінансової скрутності, відсталої структури економіки.

В Україні неможливо домогтися більш-менш рівномірного підйому економіки, опираючись тільки на останні досягнення науково-технічного прогресу, на це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього господарства при обмежених ресурсах можна тільки при використанні всіх технічних засобів, прогресивних стосовно рівня розвитку продуктивних сил.

Важливим кроком у здійсненні реструктуризації економіки є надання адресної фінансової допомоги науковим установам і проектно-конструкторським організаціям, що працюють над новітніми науково-технічними розробками, а також кредитної допомоги державним і іншим підприємствам, робота яких стосується пріоритетних напрямків виробництва й свідчить про високу конкурентну здатність продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках.

У справі підтримки структурних перетворень необхідно виходити із принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використати засоби й на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяги виробництва.

Особливого значення набуває питання перепрофілювання, консервації, а в окремих випадках і закриття неефективних виробничих структур. Повинна бути спрощена процедура банкрутства, ціль якої - дати можливість кредиторам конфіскувати окремі активи підприємств-банкрутів.

У забезпеченні широкого комплексу структурних перетворень у національній економіці, інфляції фінансового й промислового капіталу й активізації на цій основі інвестиційного процесу особливого значення набувають фінансово-промислові групи, які будуть відігравати провідну роль у рішенні найбільш складних завдань перебудови української економіки.

Розглядаючи основні початки інвестиційної діяльності на найближчу перспективу, варто мати на увазі, що Україна сама може виступати солідним інвестором за кордоном. Її інвестиційний сектор уже сьогодні, а тим більше в майбутньому може зайняти важливі позиції на ринках капіталів інших країн. Насамперед у таких традиційні для нас галузях, як металургія, електроенергетика, гідротехнічне й гідромеліоративне будівництво, будівництво магістральних трубопроводів, автомобільних і залізничних колій, морських портів і терміналів і т.п.

Основною метою структурної перебудови народногосподарського комплексу України повинна виступати адаптація його виробничих структур до умов економічної самостійності й ринкових механізмів, а також поступова інтеграція у світовий ринок.

Головним критерієм формування нової галузевої структури економіки повинне стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах економічного росту. З огляду на накопичений Україною виробничий, кадровий і науково-технічний потенціали, необхідно, щоб структурна перебудова її економіки була орієнтована на створення досить повних багатогалузевих господарських комплексів. Але при цьому цільові настанови по створенню таких комплексів в остаточному підсумку повинні бути спрямовані не на досягнення самозабезпеченості по більшості видів споживаної продукції, а на освоєння нових перспективних і конкурентноздатних виробництв для використання переваг міжнародного подолу праці й поглиблення інтеграції у світову економічну структуру. Це означає, що поява нових виробництв, відновлення й диверсифікованість існуючих повинні, зрештою , привести до розширення обсягу, асортиментів і якісному поліпшенню експортно-імпортних операцій.

Завдання, які необхідно вирішити для досягнення цієї мети, зводяться до наступного:

зменшення залежності від імпорту стратегічних ресурсів і товарів, поліпшення платіжного балансу за рахунок пріоритетного розвитку галузей і виробництв по випуску конкурентноздатної продукції, стимулювання зниження ресурсоемності виробництва;

стримування структурного безробіття й падіння реальної заробітної плати шляхом створення нових робочих місць, конкурентноздатних виробництв і галузей;

блокування структурних факторів інфляції за допомогою збільшення товарного покриття платоспроможного попиту, сприяння конкуренції й демонополізації виробництва;

створення організаційно-економічних умов для экологизации виробництва, раціонального використання природних ресурсів;

збільшення частки виробничого нагромадження в національному доході, реструктуризація економіки з урахуванням вимог науково-технічного прогресу:

подолання кризи неплатежів і забезпечення фінансової стабілізації.

У цей час формовані в Україні структурно-інвестиційні програми держави повинні бути зорієнтовані на наступних основних напрямках:

розвиток сфери послуг, у тому числі, крім удосконалювання традиційних, нових галузей: інформаційної, науково-технічної, комунікаційної, фінансової;

запобігання розвалу соціальної інфраструктури й будівельної бази;

агропромисловий комплекс (розвиток інфраструктури для аграрного виробництва, що переробляють виробництв, сільськогосподарського машинобудування, хімічних препаратів для сільського господарства, впровадження нових технологій і підготовка кадрів для сільського господарства, розвиток соціальної інфраструктури на селі);

розвиток власної енергетичної й сировинної бази, зниження ресурсоемності виробництва;

розширення обсягів випуску й асортиментів товарів масового попиту, медикаментів і медичної апаратур;

зміцнення експортного потенціалу, освоєння конкурентноздатних импортозаменяющих виробництв, створення й розвиток виробництв, заснованих на передових досягненнях вітчизняної науки;

підтримка потужностей і відновлення асортиментів випуску продукції галузей, що формують базу технічного відновлення народного господарства, на рівні, достатньому для проведення реконструкції й переозброєння народного господарства;

згортання діяльності виробництв економічно безперспективних і екологічно шкідливих.

На наступних етапах майбутньої перспективи інвестиційними пріоритетами держави повинні виступати:

формування закінчених багатогалузевих комплексів на базі більше поглибленої обробки сировини й випуску продукції на рівні світових стандартів;

залучення капіталів, у тому числі й іноземних для розгортання високотехнологічних виробництв і сучасної інфраструктури;

переозброєння базових галузей і виробничої інфраструктури на основі досягнутого світового техніко-технологічного рівня й переважаючого його;

прискорений розвиток соціальної інфраструктури й сфери послуг.

У цей час ринок характеризується високим ступенем монополізму, яскраво вираженої галузевий сегментировэнностью, з перевагою галузей важкої й воєнної промисловості, технологічною відсталістю й зношеністю виробничого апарата, екологічною й економічною неефективністю виробництва, а також незадовільним реагуванням господарюючих суб'єктів на ринкові сигнали в силу нерозвиненої ринкової інфраструктури й переважних стереотипів неринкового економічного поводження людей. Всі ці явища нинішнього стані української економіки є обмежуючими факторами при розробці моделей реформування структури її народногосподарського комплексу.

Значний вплив на можливість і стратегію структурної перебудови економіки України роблять соціально-політичні фактори, серед яких варто виділити два. Перший пов'язаний з незадовільним матеріальним становищем населення й специфікою територіального розміщення виробничого потенціалу. Те, що істотна частка індустрії, причому переважно важкої й військово-промислового комплексу, розташована в східних і північно-східних регіонах України, роблять їх небезпечними з погляду соціально-політичних наслідків посилення структурного безробіття при розвитку ринкових відносин.

Другий фактор пов'язаний з державними пріоритетами в зовнішньоекономічних зв'язках. "Відхід" України з ринків збуту в республіках колишнього СРСР і спроба переорієнтуватися на ринки економічно розвинених держав так ще при збереженні колишньої ресурсно-сировинної залежності від країн СНД не тільки не сприяють більше швидким прогресивним зрушенням у її економіці, але й серйозно погіршують торговельний і платіжний баланси України. Ці дві обставини повинні бути враховані при розробці стратегії реформування економіки України і її реструктуризації в нових умовах.

У сучасних умовах стимулювання виробничого нагромадження й створення економічних передумов для структурних зрушень у народному господарстві може здійснюватися по трьох напрямках.

Перший з них - забезпечення необхідних передумов інвестиційної діяльності на комерційній основі насамперед шляхом придушення інфляції (скорочення бюджетного дефіциту, кредитної емісії, істотне згортання дотацій і підтримки збиткових галузей і підприємств). Тут також необхідно забезпечити відкритість української економіки, що буде сприяти подоланню її монополізму, припливу інвестицій і одержить підтримку міжнародних фінансових інститутів. У той же час поряд з позитивними зрушеннями в реформуванні економіки подібні міри спричинять серйозні соціальні наслідки - посилення безробіття, падіння рівня життя.

Наступний напрямок стимулювання структурно-інвестиційної діяльності здійснюється шляхом розширення грошового попиту за рахунок державного кредитування й капіталовкладень у пріоритетні сфери. Така стратегія передбачає націленість на довгострокові пріоритети соціально-економічного розвитку в умовах регульованої інфляції. Однак в умовах розбалансованості народного господарства, фінансової дестабілізації регулювати прийде не "повзучу", а гіперінфляцію, приборкання якої відкладеться на більше тривалий строк, протягом якого буде повністю подавлене виробниче нагромадження на ринковій основі й, крім того, неминучими будуть соціально-політичні потрясіння.

Виходячи з викладеного вище, найбільш оптимальним буде напрямок, що сполучає в собі переваги першого й другого й, у той же час, пом'якшує їхній негативний результати. Це означає сполучення придушення інфляції й селективної державної підтримки інвестиційної діяльності в "крапках росту", що забезпечують необхідні структурні зміни в економіці, а також в експорті й імпорті продукції.

Програма структурної перебудови економіки України повинна являти собою комплекс цільових програм реструктуризації, пророблених до рівня конкретних проектів, а також систему організаційних і економічних важелів для їхньої реалізації.

Для фінансування пріоритетних інвестиційних проектів за рахунок засобів державного бюджету необхідно встановити твердий нормативний контроль його витрати на споживання. Варто розмежувати державний бюджет на дві частини: бюджет споживання й бюджет розвитку. Бюджет споживання повинен бути побудований по системі нормативів, що визначають мінімум бюджетної забезпеченості в частині поточних і капітальних соціальних витрат на душу населення, а по деяких статтях - по типах об'єктів витрати. Бюджетні доходи, одержувані понад нормативні мінімуми, повинні бути повністю або в гнітючій частині направлятися на фінансування розвитку економіки.

Галузева реструктуризація означає раціоналізацію внутрішньогалузевої структури, рятування від неефективних виробництв, підвищення конкурентноздатності й поліпшення структури продукції галузі, заміну застарілих технологій на прогресивні ресурсозберігаючі технології, зниження техногенного впливу на навколишнє середовище. Цілями галузевої реструктуризації виступають:

доведення галузі до високорентабельного функціонування або до певного рівня дотационности у випадку збереження державного регулювання цін на її продукцію на початковій стадії реформ;

забезпечення конкурентноздатності продукції галузі на внутрішньому ринку при зниженні протекціоністського захисту, а надалі - і на зовнішньому ринку;

активізація переливу капіталу як у галузі, так і між галузями;

экологизация виробництва.

Внутрівиробнича реструктуризація означає проведення на рівні господарюючих суб'єктів наступних мір:

удосконалювання виробничої структури відповідно до ринкового попиту;

техніко-технологічну реконструкцію виробництва;

оптимізацію структури випускає продукції, що, і підвищення її конкурентноздатності;

ресурсозбереження, мінімізацію й утилізацію відходів виробництва.

Для проведення галузевої й внутрівиробничої реструктуризації в базових галузях, необхідно здійснити секторний аналіз стану й перспектив розвитку галузей, структурна модернізація яких зажадає істотної урядової підтримки. До таких галузей варто віднести: електроенергетику, паливний комплекс, чорну й кольорову металургію, важке машинобудування, військово-промисловий комплекс, промисловість будматеріалів.

На підставі секторного аналізу під контролем міністерства економіки в сагових галузях повинні бути розроблені програми структурної перебудови, виходячи з яких, підприємства змогли б підготувати власні програми внутрівиробничої реструктуризації. Крім того, проведення секторного аналізу й розробка програм з урахуванням перспектив зміни галузевої структури економіки повинні бути виконані для галузей виробничої інфраструктури - залізничного й морського транспорту, вантажних авіаперевезень, зв'язку. У галузевих програмах для виробництв, що не витримують конкуренції, необхідно вказати орієнтири примусового згортання виробництва, а також експортні квоти, установлювані з обліком перспективи реструктуризації конкретних підприємств (виробництв). Розробку галузевих л внутрівиробничих програм реструктуризації варто доводити до набору конкретних проектів, які можуть фінансуватися як незалежно від державного бюджету, так і за його рахунок. Програми внутрівиробничої реструктуризації повинні передбачати також пророблення тактики приватизації підприємств або тільки зміна форми керування (корпоратизація), крім тих державних підприємств, для яких на перехідний період доцільно відродити централізоване керування (казенні підприємства).

Для реструктуризації й диверсифікованості виробничих комплексів, що мають тісний взаємозв'язок із суміжними виробництвами, підвищення ступеня переробки продукції й конкурентноздатності базових галузей економіки, доцільно створювати об'єднання (консорціуми, фінансово-промислові групи), у які ввійшли б як основні й обслуговуючі їхні підприємства галузі, так і пов'язані з ними тісними господарськими зв'язками підприємства інших галузей, а також фінансово-кредитні установи.

Основними функціями цих об'єднань стануть інвестування в спільні проекти по структурній перебудові й диверсифікованості виробництва, взаємне кредитування, здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Загальне керівництво зазначеними консорціумами або фінансово-промисловими групами буде здійснюватися за допомогою вхідних у нього або спеціально створених банків (інвестиційних компаній) або холдингів. Для цих цілей попередньо без об'єднання всі підприємства корпоратизуються. Приналежній державі контрольні пакети акцій цих підприємств (25...30%) передаються під трастове керування фінансово-кредитній установі, що входить до складу фінансово-промислової групи.