Оцінка ймовірності банкрутства та ризиків в умовах фінансової діагностики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему:

Оцінка ймовірності банкрутства та ризиків в умовах фінансової діагностики

ВСТУП

Актуальність обраної теми випливає з того, що до недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки. На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

зміна економічного середовища, в якому вони існують;

втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

зміна системи планування і, як результат - порушення ритмічності виробничої діяльності;

нестабільність правового поля.

На границі банкрутства перебуває сьогодні багато підприємств, які не мають можливості вчасно виконувати свої зовнішні й внутрішні зобов'язання.

Зрозуміло, що неодмінною умовою оздоровлення вітчизняної фінансової системи є глибока систематична діагностика фінансового стану суб'єктів господарської діяльності. Лише в такому випадку можна буде відновити платоспроможність і прибутковість основної маси платників податків, а виходить, оздоровити державну фінансову систему.

Актуальність цієї проблематики підсилюється із прийняттям Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що регулює питання фінансової санації й банкрутства підприємств.

Цілі моєї роботи: діагностування фінансового стану підприємства, прогнозування банкрутства ТОВ «Навчальний друк».

Об'єктом цієї роботи є підприємство «Навчальний друк», яке буде представлено в динаміці 2003 - 2007 років.

Основним завданням проведення діагностики фінансового стану та банкрутства є оцінка результатів господарської діяльності за поточні роки, виявлення факторів, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники роботи підприємства, прийняття рішення про фінансову стійкість підприємства, а також визначення рівня його платоспроможності. Основним завданням прогнозування банкрутства є вчасне виявлення стратегічних проблем підприємства, ідентифікація можливості фінансової ризи, виявлення причин, що її зумовлюють, та розробка антикризових заходів.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ДІАГНОСТИКИ БАНКРУТСТВА ТА ВИЯВЛЕННЯ РИЗИКІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Поняття та ознаки банкрутства

Перехід до ринкової економіки викликав появу нового для нашої фінансової практики поняття - банкрутства підприємства. Банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності внаслідок якої воно нездатне задовольнити у встановлені терміни пред'явлені з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. Хоча банкрутство підприємства є юридичним фактом (тільки господарський суд може визнати факт банкрутства підприємства), в його основі лежать переважно фінансові причини.

Поняття банкрутства охоплює різні його види. В законодавчій і фінансовій практиці виділяють такі види банкрутства підприємств:

Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність через реальні втрати капіталу, що використовується. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, внаслідок чого воно оголошується банкрутом юридично.

Технічне банкрутство. Термін, що використовується, характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликане істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевершує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, зазвичай не приводить до його юридичного банкрутства.

Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (або збільшення) керівником або власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах або на користь інших осіб; явно некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в кримінальному порядку.

Фіктивне банкрутство. Воно характеризує явно помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання від них відстрочення (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань або знижки кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в кримінальному порядку.

Прихована стадія банкрутства. Проведемо аналіз прихованої стадії банкрутства, використовуючи одну з можливих формул "ціна підприємства". На прихованій стадії починається непомітне, особливо якщо не налагоджений спеціальний облік, зниження "ціни" підприємства унаслідок несприятливих тенденцій як усередині підприємства, так і зовні." Ціна підприємства" визначається капіталізацією прибутку за формулою:

У = Р*К, (1.1)

де Р - очікуваний прибуток до виплати податків, а також процентів по позиках і дивідендах; К-середньозважена вартість пасивів (зобов'язань) фірми (середній відсоток, що Поки відсотки і дивіденди, які необхідно виплачувати відповідно до умов, що на ринку, за позиковий і акціонерний капітали); V- очікувана "ціна підприємства".

Зниження "ціни підприємства" означає зниження його прибутковості або збільшення середньої вартості зобов'язань.

Зниження поточної вартості підприємства виявиться явно в показниках прибутковості і у вимогах банків, акціонерів та інших вкладників засобів. Прогноз очікуваного зниження вимагає аналізу перспектив прибутковості і процентних ставок.

Доцільно розраховувати «ціну підприємства» на найближчу і довгострокову перспективу. Причини майбутнього падіння «ціни підприємства» формуються у нинішній момент і можуть бути певною мірою передбачені. Хоча в економіці завжди залишається місце для непрогнозованих стрибків [1].

Згідно зі статтею 1 Закону України " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під банкрутством розуміється пов'язана з відсутністю активів у ліквідній формі нездатність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений термін пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом [19].

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва. Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва[14].

Зниження прибутковості відбувається під впливом різних причин - внутрішніх і зовнішніх. Значна частина внутрішніх причин може бути визначена як зниження якості управлінських рішень. Значна частина зовнішніх - як погіршення умов підприємництва. В останньому випадку треба мати на увазі, що іноді суспільне благополуччя може ставити вимогу погіршення умов для деяких видів підприємництва.

Зростання процентних ставок і вимог вкладників також визначається різними факторами, серед яких можна виділити інфляційні очікування, посилення різних типів ризику вкладень. Зростання цін діє аналогічно зростанню процентних ставок. По-перше, воно формує певні інфляційні очікування, що підвищує інфляційну складову номінальних процентних ставок і дивідендів. По-друге, зростання цін на сировину, матеріали, що комплектують вироби, значно більше зростання цін готової продукції підприємства збільшує за інших рівних умов кредиторську заборгованість, а значить, може викликати додаткове кредитування і таку зміну структури зобов'язань підприємства, яка підніме середню вартість пасивів, навіть при оплаті готівкою (треба мати на увазі вартість відвернення засобів на поточний рахунок від прибуткового використання).

Підвищеної уваги вимагають підприємства, що знаходяться у стані бурхливого зростання активності. Вони можуть стати банкрутами через помилкові розрахунки ефективності, розбалансованості боргів, тощо. Існують прийоми вибору оптимальної траєкторії зростання і страхування при неминучих відхиленнях від неї. На практиці необхідно поєднання рішення фінансових проблем з процесами стратегічного і оперативного управління. Найпростіші підходи використовують матричні способи визначення ринкової ситуації і становища підприємства на ринку такі як наприклад SWOT аналіз.

Проте страхування від всіх можливих ризиків неможливе, і добре відомо, що високий прибуток в нормальних умовах є сусідом підвищеного ризику.

На стадії фінансової нестійкості керівництво часто вдається до косметичних заходів, наприклад, продовжує виплачувати акціонерам високі дивіденди, збільшуючи позиковий капітал, продає частину активів, щоб зняти підозри вкладників і банків.

При погіршенні ситуації керівники, як показує досвід, нерідко схиляються до авантюрних способів заробляння грошей, а іноді й до шахрайства.

При явному банкрутстві підприємство не може своєчасно оплачувати борги, і банкрутство стає юридично очевидним.

Банкрутство виявляється як неузгодженість грошових потоків (притоку і відтоку грошей). Підприємство може стати банкрутом як вумовах галузевого зростання, навіть буму, так і в умовах галузевого гальмування і спаду. В умовах різкого підйому галузі зростає конкуренція, в умовах гальмування і спаду падають темпи зростання. Таким чином, кожному окремому підприємству за темпи свого зростання необхідно боротися[7].

У всіх випадках причиною банкрутства є неправильна оцінка керівника очікуваних темпів зростання їх підприємства, під які наперед знаходяться джерела додаткового, як правило, кредитного фінансування.

Об'єктивним виходом у будь-якому випадку банкрутства є зменшення, якщо не повне зникнення підприємства як зайвого в даній галузі. У міру можливості здійснюється або часткове, або повне перепрофілювання підприємства, що може виявитися вигідним при достатніх темпах зростання інших галузей і підгалузей економіки.

Банкрутство - неспроможність боржника (фізичної або юридичної осби), тобто визнана господарським судом або оголошена боржником нездатність задовольнити вимоги кредиторів за грошовими зобов'язаннями і (або) забезпечити сплату обов'язкових платежів. Під грошовими зобов'язаннями розуміється обов'язок боржника сплатити кредитору певну грошову суму за цивільно-правовим договором та іншими підставами, передбаченим законом, а до обов'язкових платежів відносяться податки, збори та інші обов'язкові внески до бюджету в відповідного рівня і до позабюджетних фондів [19].

Зовнішніми ознаками банкрутства підприємства є невиконання вимог по сплаті вищезгаданих сум протягом трьох місяців з моменту настання дати їх виконання. Іншими словами, якщо після закінчення трьох місяців, з дати виконання платежів, вони не здійснюються, то є формальні ознаки визнати підприємство за банкрута. Непрямою зовнішньою ознакою неспроможності (банкрутства) є незадовільна структура балансу, яка характеризується наступними фінансовими показниками:

* значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець звітного періоду менше 2;

* значення коефіцієнта забезпеченості власними засобами менше 0,1.

Слід зазначити, що використання даних фінансових показників можливе лише до підприємств, в яких частка державної власності складає понад 25% [1].

1.2 Банкрутство підприємства: передумови та наслідки

З моменту виникнення приватної власності існуючі закони не були ніколи милосердні до неспроможних боржників. За стародавніх і феодальних часів, наприклад, тривалий час як гарант забезпечення повернення боргу було не майно, а сам боржник: його життя, особиста свобода і недоторканність. Так, у Римському праві ще в XII ст. було записано, що кредитори, які не одержали задоволення своїх претензій, мають право розрубати боржника на частини.

Розвиток капіталістичних відносин вимагав інших засобів боротьби з цими явищами. Поступово в цивільному і торговому законодавстві більшості країн були введені норми, які направлені не на тілесні покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів і претензій кредиторів.

Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

Закон "Про банкрутство" покликаний виконувати три основні функції:

Служити механізмом запобігання непродуктивного використання активів підприємств.

Бути інструментом реабілітації підприємств, які виявилися на межі банкрутства, проте мають істотні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти повній оплаті боргів кредиторам.

У перехідний до ринкової економіки період положення Закону "Про банкрутство" щодо державних підприємств було дещо лояльними, щоб запобігти в даному періоді великій хвилі банкрутств. Розповсюдити лояльний підхід на приватний сектор (приватизовані підприємства) не є доцільним, оскільки в цьому криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може істотно постраждати фінансова дисципліна (розрахупково-платіжна дисципліна), а це, у свою чергу, зменшить довіру до приватного підприємництва і знизить темпи його розвитку.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії - суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом[6].

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи - збори, комітет - необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява будь - якого кредитора боржника, органів державної податкової адміністрації або контрольно - ревізійної служби в господарський суд. Кредитор має звернутися з даною заявою у випадку, якщо дебітор нездатний задовольнити вподовж трьох місяців визнані ним претензійні вимоги.

Господарський суд ухвалює рішення про банкрутство боржника у випадку якщо відсутні пропозиції щодо проведення його санації, якщо всі пропозиції і санацію відхилені або сторонам не вдалося узгодити її умови. Постановою і визнання боржника банкрутом господарський суд визначає ліквідаторів. Ліквідатори (ліквідаційна комісія) призначаються з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банк том є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

припиняється підприємницька діяльність даного суб'єкта господарювання;

до ліквідаційної комісії переходять права розпорядження майном банкрута;

вважаються такими, що закінчилися, терміни всіх боргових зобов'язань банкрута;

припиняється нарахування пені і відсотків з усіх видів заборгованості.

Істотним також є те, що господарський суд може визнати недійсною будь - яку угоду щодо продажу майна боржника, вчинену вподовж трьох місяців до моменту порушення справи про банкрутство, якщо вона здійснена на користь боржника. Крім того, може бути анульована будь-яка угода боржника щодо продажу майна або прийняття на себе зобов'язання вподовж одного року до початку виробництва справи про банкрутство, якщо продаж майна здійснений з метою його приховування або несплати боргів, якщо боржник в результаті реалізації угоди одержав набагато менше, ніж реальна ціна угоди, а також у випадку, якщо боржник у момент складання угоди фактично вже був неплатоспроможним або став неплатоспроможним у результаті виконання даної угоди.

З метою погашення боргів ліквідаційною комісією вилучається і оцінюється все майно банкрута. Для майна, яке реалізується на аукціоні, оцінна вартість є початковою.

Засоби, виручені від продажу майна банкрута, йдуть на задоволення претензій кредиторів [19].

У першу чергу покриваються витрати, пов'язані і веденням справи про банкрутство в господарському суді і роботою ліквідаційної комісії. Окрім цього задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою. По-друге, виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута ( по виробничих результатах). По-третє, задовольняються вимоги по державних та місцевих податках і зборах і вимоги органів державного страхування і соціального забезпечення. По-четверте, задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою. У п'яту чергу, задовольняються вимоги членів трудового колективу щодо повернення внесків у статутний фонд підприємства. Вимоги кожної подальшої черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої черги, а у разі недостатності майна для задоволення вимог однієї черги претензії погашаються пропорційно сумі, що належить кожному кредитору. Причому вимоги, не задоволені через недостатність засобів, вважаються погашеними і переходять до складу безнадійної заборгованості. Безнадійна заборгованість відшкодовується за рахунок страхового резерву і включається до складу валових витрат кредитора.

Безнадійна заборгованість заставника, визнаного банкрутом, відшкодовується також за рахунок страхового резерву кредитора після прийняття господарським судом рішення про визнання дебітора банкрутом. Засоби, одержані кредитором в результаті завершення ліквідаційної процедури і реалізації майна заставника, включаються до складу валових доходів кредитора в податковий період їх надходження.

Майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власникам підприємства. Якщо внаслідок повної ліквідації підприємства власники корпоративних прав, емітованих таким підприємством, одержують кошти або майно, вартість яких перевищує балансову вартість таких корпоративних прав, сума перевищення включається в дохід оподаткування таких осіб. У разі, коли сума коштів або вартість майна менша номінальної вартості корпоративних прав, сума збитків відноситься до складу валових витрати платника податку в податковий період отримання такої компенсації, але не раніше періоду повної ліквідації підприємства - емітента.

На основі результатів своєї діяльності ліквідаційна комісія складає ліквідаційна баланс і надає його для затвердження в господарський суд. Якщо за наслідками ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів майна не залишилося, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Якщо майна банкрута вистачило для задоволення всіх вимог кредиторів, підприємство вважається вільним від заборгованості і може продовжувати свою підприємницьку діяльність [19].

1.3 Фактори банкрутства

Банкрутство - складний процес, який може бути охарактеризований з різних сторін: юридичної, управлінської, організаційної, фінансової, обліково-аналітичної тощо. Власне процедура банкрутства є кінцевою стадією невдалого функціонування підприємства, якій, зазвичай, передують стадії нормальної ритмічної роботи і фінансових ускладнень. Банкрутство рідко буває несподіваним, особливо для досвідчених фінансистів та менеджерів, які намагаються регулярно відслідковувати у розвитку підприємств більш жвавих контрагентів та конкурентів.

Нерівномірний розвиток економіки і, тим більше, окремих її частин, зміна обсягів виробництва і збуту, значне падіння виробництва, що характеризується як кризова ситуація, слід розглядати не як збіг незадовільних ситуацій (хоча для окремі підприємства це буде саме так), а як деяку загальну закономірність, властиву ринковій економіці.

Кризові ситуації, що виникають у результаті відсутності відповідних профілактичних заходів, можуть призвести до надмірної розбалансованості економіки підприємства і нездатності продовження фінансового забезпечення виробничого процесу, що кваліфікується як банкрутство підприємства.

Запобігання цьому стану потребує застосування спеціальних процедур або припинення діяльності даного підприємства та його ліквідації, що, як свідчить світова практика, також не можна вважати випадковістю. Банкрутство значної частини підприємств, особливо нових, зафіксовано в усіх країнах, де ведеться така статистика. Наприклад, англійські дослідники підкреслюють, що близько 70 - 80% нових фірм припиняють свою діяльність в кінці другого року існування. Для кожного підприємства існує межа зростання обсягів діяльності, причому одні й ті ж процеси можуть виступати і стимуляторами розвитку, і факторами, які стримують розвиток [1].

Американські дослідники зафіксували визначену закономірність виникнення кризових ситуацій і банкрутств: по-перше, періодичне виникнення кризових ситуацій на всіх стадіях життєвого циклу підприємства, а, по-друге, математичне визначена тривалість циклів падіння та зростання, характерних для фірм малого і середнього бізнесу. Наприклад, фаза зростання досліджуваних американських фірм в середньому триває 3 роки (від 3,1 до 7,7 років), а фаза падіння - 2,8 роки (від 1 року до 4 років) [12].

Ринкова економіка, яка протягом багатьох десятиліть і століть є основою розвитку західних країн, розробила визначену систему контролю, діагностики і, по можливості, захисту підприємств від повного краху, або систему банкрутства і підтримки підприємства (рис. 1.1).

Рис. 1.1 - Система банкрутства підприємства в ринковій економіці західних країн

Універсальність цієї системи робить її придатною для застосування механізму захисту підприємств і запобігання їх банкрутству в Україні, однак слід враховувати особливості національної економічної політики.

Система банкрутства включає в себе цілий ряд логічних і причинно - наслідкових організаційних і методичних процедур, які забезпечуються державними органами влади.

Вихідним пунктом системи є встановлення принципів і цілей, які повинні бути досягнуті в результаті функціонування її механізмів.

Основна ланка цієї системи - об'єктивна необхідність в доведенні структури виробництва до реального платоспроможного попиту, що формується ринком. Мета створення і приведення в дію системи банкрутства в Україні - необхідність структурної перебудови всього народного господарства відповідно до ринкового попиту населення за умови досягнення прибуткової діяльності основних структур, які виробляють товари та надають послуги [1].

Як свідчить світова практика, досягнення цієї мети відбувається при дотриманні таких основних принципів (рис. 1.2):

встановлення єдиної стабільної і надійної для всіх суб'єктів господарювання системи комерційних взаємовідносин в ситуації банкрутства підприємств;

надання боржникам, що виконують свої зобов'язання, можливості поновити свою діяльність;

створення системи заходів для відродження бізнесу;

створення механізму регулювання фінансових справ підприємств-боржників з метою їх оздоровлення без припинення бізнесу;

створення комерційної і правової системи для заохочення роботи надійних партнерів і формування процедури вирішення фінансових спорів;

збереження перспективних підприємств, які мають фінансові ускладнення (в тих випадках, де це можливо і економічно доцільно).

Цей перелік принципів функціонування системи банкрутства спрямованні на зберігання підприємств, які мають шанси на виживання і пристосування де потреб ринку.

Причини кризових ситуацій, як зазначалося, містяться безпосередньо в ринковому господарстві. Проаналізуємо фактори, що обумовлюють виникнення кризових ситуацій.

Успіхи і невдачі діяльності підприємства слід розглядати як взаємодію цілик: ряду факторів зовнішніх (на які підприємство не може впливати) і внутрішніх (які залежать від організації роботи самого підприємства). Здатність підприємства пристосовуватись до зміни зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (технологічних) факторів є гарантією не лише виживання, а й розквіту.

Політична й економічна нестабільність, порушення регулювання фінансового механізму та інфляційні процеси слід віднести до найбільш значних факторів, які погіршують кризову ситуацію на українських підприємствах [1].

Кожний суб'єкт господарювання, здійснюючи комерційну діяльність, знаходиться ніби вдвох складних системах. З одного боку, в системі зовнішніх зв'язків з постачальниками, споживачами, державними інститутами, фінансово-кредитними установами, тощо, а з іншого - у внутрішній системі підприємства, що включає такі аспекти, як технічні і фінансові можливості, кадровий і комерційний потенціал, організацію й управління, тощо.

Очевидно, що банкрутство може бути наслідком дії зовнішньої або внутрішньої системи або їх взаємного впливу. У зв'язку з цим розрізняють зовнішні і внутрішні чинники банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться:

демографічне становище, яке характеризується, зокрема, чисельністю і структурою населення;

політична стабільність, яка безпосередньо впливає на загальний стан макроекономіки;

економічний стан, який характеризується фінансовою, кредитною, митною і податковою політикою;

рівень культури (звички і норми споживання, перевага одних товарів і негативне відношення до інших, тощо);

науково-технічний прогрес, який багато в чому визначає напрям розвитку, галузей, регіонів і окремих підприємств.

У разі банкрутства з очевидних зовнішніх причин аналіз виявляє також помилки самих підприємців, що посилювали дію несприятливих зовнішніх факторів.

Ретроспективне дослідження підприємства-банкрута, як правило, показує, що банкрутство назріває поступово, поволі.

Якщо сьогодні підприємство випадком не змогло сплатити своїх зобов'язань, то віддаленою причиною цього може бути неправильний, що не відповідає потенціалу підприємства, вибір постачальники і товаропровідної мережі, нераціональна організація управління.

Строге розділення зовнішніх і внутрішніх причин банкрутства є не простою задачею, але навіть всього лише виявлення минулих помилок може допомогти в досягненні найбільшої фінансової стійкості при різних несприятливих зовнішніх обставинах [1].

Банкрутство зароджується в період стійкого фінансового стану, якщо останнє не підкріплене постійною аналітичною роботою, направленою на виявлення нейтралізацію прихованих негативних тенденцій. Методи і масштаби аналізу зокрема фінансового, змінюються залежно від конкретних умов.

Несприятливі обставини, неузгоджені вимоги податкових служб, банків, акціонерів, вищестоящих організацій справляють негативний вплив на цей процес. Керівники підприємств стурбовані головним чином питаннями мінімізації податків. Неплатоспроможні підприємства, в першу чергу, шукають інвесторів. Неповнотою, безсистемністю страждає і фінансово-аналітична робота - обов'язковий елемент фінансового менеджменту.

До внутрішніх факторів відносяться:

філософія фірми (мета і принципи її розвитку);

технічні можливості підприємств;

комерційні зв'язки;

кадровий потенціал;

організація управління фінансами;

стратегія інновацій та інвестиції;

рівень продуктивності праці.

У свою чергу, кожна з цих груп включає безліч конкретних факторів.

Моніторинг збанкрутілих фірм США показує, що точки зору самих банкрутів і їх кредиторів на банкрутство обумовлені конкретними зовнішніми і внутрішніми факторами (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 - Причини банкрутства

Причини банкрутства	На думку керівництва підприємства-боржника	На думку кредиторів
Спад ділової активності	68	29
Недостатність капіталу	48	33
Конкуренція	40	9
Зменшення вартості активів	32	6
Неплатежі	30	18
Неефективне управління	28	59
Невдале місце розташування	15	3
Високі процентні ставки за кредитами	11	2

З наведених даних видно, що керівництво підприємств вважає, що причинами банкрутства в основному є зовнішні фактори, такі як загальний спад ділової активності, недостатність капіталу, конкуренція, неплатежі. Кредитори, навпаки, основними причинами банкрутства вважають внутрішні фактори підприємства, і перш за все неефективність управління [1].

Становлення ринкової економіки в України об'єктивно зумовлює виникнення і розвиток механізмів, що регулюють процеси виробництва, збуту та споживання товарів і послуг. Одним з таких механізмів, що сприяють перетоку капіталу в найбільш прибуткові сфери, перерозподілу власності від неефективних господарюючих суб'єктів до ефективних, є механізм банкрутства. Він включає певну систему контролю, діагностики і, по можливості, захисту підприємств від повного краху.

Метою створення і приведення в дію механізмів системи банкрутства в Україні є необхідність проведення структурної перебудови всього народного господарства відповідно до ринкового попиту населення за умови досягнення прибутковості у роботі основних структур, що виробляють товари і надають послуги.

У систему банкрутства цивілізованого типу входять не тільки підприємства і пов'язані з ними всілякими зобов'язаннями партнери, а й органи державної влади. Вони повинні забезпечити функціонування організаційного, судового (правового) і соціального забезпечення системи банкрутства.

Реалізація законодавства про банкрутство повинна сприяти попередженню випадків банкрутства, оздоровленню всієї системи фінансових взаємостосунків між підприємцями, а у разі визнання боржника банкрутом - зведенню до мінімуму негативних наслідків банкрутства для обох сторін, здійснення всіх необхідних процедур у цивілізованій формі.

Політичну і економічну нестабільність, роз регулювання фінансового механізму та інфляційні процеси слід віднести до найзначніших факторів, що погіршують кризову ситуацію українських державних і приватних підприємств.

У цих умовах особливої значущості набуває антикризовий менеджмент як діяльність, необхідна для подолання стану, що загрожує існуванню підприємства, при якому основним питанням стає виживання. Антикризове управління підприємством починається з моменту вибору його місії, тобто з відповіді на питання: "Що робити?" На всіх подальших етапах розвитку підприємства увага його керівництві повинна бути зосереджена на своєчасному "уловлюванні" сигналів, що свідчать про можливе погіршення фінансового стану підприємства, його конкурентного статусу [14].

Ефективність антикризового управління багато в чому залежить від радикально направлених дій арбітражного керівника, який призначається господарським судої і якому передаються функції зовнішнього управління майном боржника. Підставою для призначення зовнішнього управління майном боржника є наявність реальної можливості відновити платоспроможність підприємства - боржника з метою продовження його діяльності шляхом реалізації частини його майна і здійснення інших організаційних та економічних заходів.

Безумовно, необхідно вживати всіх заходів по запобіганню кризової ситуації. Якщо ж підприємство опинилося в борговій ямі, необхідно здійснювати комплексні зусилля по відновленню його платоспроможності. З цією метою проводиться аналіз фінансового стану підприємства.

Підводячи підсумок, важливо підкреслити, що антикризове управління може і повинно бути ефективним. Для цього важливо займатися різними сторонами процесу. Управляти слід:

активами (пасивами) підприємства;

етапами бізнес-процесу (збут, виробництво, постачання, облік);

програмами захисту майна і безпеки бізнесу;

кадрами (включаючи питання формування кадрової політики, соціальні питання, відносини з профспілками);

програмами побудови відносин з акціонерами, партнерами, органами державної влади;

програмами інформаційної підтримки (включаючи доведення до відома трудового колективу інформації про плани, методи і принципи управління, а так само доведення соціально-значущих аспектів діяльності до широкої громадськості) [6].

Умови та показник відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури визначаються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р.

Закон передбачає низку процедур, що сприяють відновленню платоспроможності боржника, а саме: досудову санацію - надання боржнику фінансової допомоги, достатньої для погашення грошових зобов'язань і відновлення платоспроможності; мораторій на задоволення вимог кредиторів; можливість укладення мирової угоди на будь - якій стадії процесу; інші заходи, які можуть сприяти досягненню вищеназваних цілей.

Сам процес банкрутства складається з ряду процедур, які змінюють одна одну: нагляд - процедура банкрутства, що вводиться з моменту ухвалення господарським судом заяви про визнання боржника банкрутом з метою забезпечення збереження майна і проведення аналізу фінансового стану боржника; зовнішнє управління - процедура банкрутства, яку господарський суд на підставі рішення зборів кредиторів вводить в цілях відновлення платоспроможності боржника з передачею повноважень управління боржником зовнішньому керівнику; конкурсне провадження - процедура банкрутства, що проводиться в цілях відповідного задоволення вимог кредиторів із засобів, одержаних шляхом продажу, в установленому порядку майна боржника [19].

Введення процедур банкрутства дозволяє відсікти явно незадовільні сегменти економіки. Але головне, виникає юридично закріплена можливість організувати порятунок і оздоровлення підприємств, що не вписалися в ринок, за допомогою антикризового управління.

Слід з'ясувати наявні об'єктивні умови масової неспроможності підприємств різних організаційно - правових форм власності і всього народногосподарського комплексу України. Вони породжені, перш за все, непродуманістю економічної концепції і стратегії розвитку господарства в умовах ринкових відносин, низьким якісним потенціалом управлінських кадрів, а також стали наслідком:

сповільненого формування організаційно-правових основ розвитку економіки;

наявності соціально-психологічних стереотипів, що не сприймають необхідність становлення ринкових відносин.

Банкрутство - визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як шляхом застосування ліквідаційної процедури.

Банкрутство завжди зачіпає інтереси дуже багатьох осіб:

найманих працівників, з якими, у першу чергу, мають бути здійснені розрахунки, а також яким забезпечені певні гарантії при звільненні;

підприємств-кредиторів, які повинні встигнути заявити свої вимоги і претензії для того, щоб вони були враховані при погашенні боргів за рахунок майна банкрута;

підприємств, що можуть виступити в ролі санаторів і тому зацікавлені у створенні досконалого механізму банкрутства.

До зовнішніх факторів, що впливають на діяльність підприємства, належать:

=> розмір і структура потреб населення;

=> рівень доходів і накопичень населення, а отже і його купівельна спроможність;

=> політична стабільність і спрямованість внутрішньої політики;

=> розвиток науки і техніки, який визначає всі складові процесу виробництва товарів і їх конкурентоспроможність;

=> рівень культури, тобто звички і норми споживання;

=> міжнародна конкуренція [7].

На фінансовий стан більшості підприємств негативно впливають наслідки загальноекономічного падіння, інфляція, а також зміни в сфері державного регулювання, що є характерним для нашої країни останнім часом.

Зрозуміло, щодо ведення боротьби з кризою національного масштабу окремі підприємством неможливе, але здійснення ним гнучкої політики допомагає зменшити негативні наслідки загального падіння в економіці.

Внутрішні фактори, які визначають розвиток підприємства з результатом його роботи, в загальному вигляді можна згрупувати так: філософія підприємства; принципи його діяльності; ресурси і їх використання; якість і рівень застосування маркетингу.

У свою чергу, кожна з вищенаведених груп містить багато конкретних факторії що діють на кожному підприємстві вибірково.

Наприклад, близько 90 % невдач невеликих американських фірм пов'язано з недосвідченістю менеджерів, некомпетентністю керівництва, його невідповідністи об'єктивним умовам, що склалися. Невдачі підприємств України також пов'язані з впливом цих факторів.

Іншими внутрішніми факторами, які посилюють кризову ситуацію підприємства, є:

=> різке збільшення рівня витрат виробництва і збуту товарів у зв'язку з нераціональною структурою управління, застосуванням дорогих технологій, засобів і предметі в праці тощо;

=> відсутність стимулів праці у персоналу підприємства; виникнення збитків підприємства у зв'язку з незадовільною організацією роботи з ринком, неконкурентоспроможністю товарів.

Як відзначають західні спеціалісти, в класичній ринковій економіці зовнішні фактори зумовлюють 1/3, а внутрішні - 2/3 всіх банкрутств. Однак слід зазначити, що для сучасної України характерною є зворотна пропорційність впливу цих факторів. Політична й економічна нестабільність, порушення механізму фінансового регулювання та інфляційні процеси слід віднести до найбільш значних факторів, які поглиблюють кризову ситуацію на українських підприємствах [12].

1.4 Фінансові ризики: сутність та класифікація

Фінансовий ризик підприємства являє собою результат вибору його власниками або менеджерами альтернативного фінансового рішення, який спрямовано на досягнення бажаного цільового результату фінансової діяльності при вірогідності понесення економічного збитку (фінансових втрат) в умовах невизначених умов його реалізації.

Вид фінансового ризику. Ця класифікаційна ознака є основним параметром диференціації фінансових ризиків у процесі управління ними. Характеристика конкретного виду ризику одночасно дає уявлення про фактор, який його генерує, що дозволяє "прив'язати" оцінку ступеня вірогідності виникнення розміру можливих фінансових втрат по даному виду ризику до динаміки відповідного фактора.

Слід зазначити, що поява нових фінансових технологій, використання нових фінансових інструментів й інші інноваційні фактори будуть відповідно породжувати і нові види фінансових ризиків.

На сучасному етапі до числа основних видів фінансових ризиків підприємства відносяться нижче на (рис. 1.2)

Рис. 1.2 -. Основні види фінансових ризиків

Ризик зниження фінансової стійкості (або ризик порушення рівноваги фінансового розвитку) підприємства. Цей ризик генерується недосконалістю структури капіталу (надмірною часткою використовуваних позикових засобів), що породжує незбалансованість позитивних і негативного грошових потоків підприємства за обсягами. Природа цього ризику й форми його прояву розглянуті у процесі викладу дії механізму фінансового левериджу.

У складі фінансових ризиків за ступенем небезпеки (генерування загрози банкрутства підприємства) цей вид ризику відіграє провідну роль.

Ризик неплатоспроможності (або ризик незбалансованої ліквідності) підприємства. Цей ризик генерується зниженням рівня ліквідності оборотних активів, Що спричиняє розбалансованість позитивного і негативного грошових потоків підприємства у часі. За своїми фінансовими наслідками цей вид ризику також відноситься до числа найбільш небезпечних.

Інвестиційний ризик. Він характеризує можливість виникнення фінансових втрат у процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. Відповідно до видів цієї діяльності виокремлюють й види інвестиційного ризику - ризик реального інвестування й ризик фінансового інвестування. Так, наприклад, у складі ризику реального інвестування можуть бути виділені ризики несвоєчасної підготовки інвестиційного проекту; несвоєчасного завершення проектно-конструкторських робіт; несвоєчасного закінчення будівельно-монтажних робіт; тощо. Оскільки всі підвиди інвестиційних ризиків пов'язані з можливою втратою капіталу підприємства, вони також включаються в групу найнебезпечніших фінансових ризиків.

Процентний ризик. Він полягає у непередбаченій зміні процентної ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної"). Причиною виникнення даного виду фінансового ризику (якщо елімінувати раніше розглянуту його інфляційну складову) є: зміна кон'юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання, зростання або зниження пропозиції вільних грошових ресурсів та інші фактори. Негативні фінансові наслідки цього виду ризику проявляються в емісійній діяльності підприємства (при емісії як акцій, так і облігацій), у його дивідендній політиці, у короткострокових фінансових вкладеннях і деяких інших фінансових операціях [24].

Валютний ризик. Цей вид ризику властивий підприємствам, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність (імпортують сировину, матеріали й напівфабрикати та експортують готову продукцію). Він має прояв у недоодержанні передбачених доходів у результаті безпосереднього впливу зміни обмінного курсу іноземної валюти, використовуваної у зовнішньоекономічних операціях підприємства, на очікувані грошові потоки від цих операцій. Так, імпортуючи сировину й матеріали, підприємство програє від підвищення обмінного курсу відповідної іноземної валюти стосовно національного. Зниження ж цього курсу визначає фінансові втрати підприємства при експорті готової продукції.

Депозитний ризик. Цей ризик відображає можливість не повернення депозитних; внесків (непогашення депозитних сертифікатів) Він зустрічається відносно рідко й пов'язаний з неправильною оцінкою й невдалим вибором комерційного банку для здійснення депозитних операцій підприємства. Однак випадки реалізації депозитного ризику зустрічаються не тільки в нашій країні, але й у країнах з розвиненою ринковою економікою.

Кредитний ризик. Він має місце у фінансовій діяльності підприємства при наданні ними товарного (комерційного) або споживчого кредиту покупцям, формою його прояву є ризик неплатежу або несвоєчасного розрахунку за відпущену підприємством у кредит готову продукцію.

Ціновий ризик. Цей вид ризику полягає у можливості понесений фінансових втрат, пов'язаних з несприятливими змінами цінових індексів на активи, що обертаються на фінансовому ринку (акції, похідні цінні папери, золото та ін.).

Інноваційний фінансовий ризик. Цей вид ризику пов'язаний з впровадженням нових фінансових технологій, використанням нових фінансових інструментів тощо.

Інші види ризиків. Група інших фінансових ризиків досить велика, але по ймовірності виникнення або рівню фінансових втрат вона не настільки значима для підприємств, як розглянуті вище. До них відносяться ризики стихійних лих та інші аналогічні форс-мажорні ризики, які можуть призвести не тільки до втрати доходу, що передбачається, але й частини активів підприємства (основних засобів, запасів товарно-матеріальних цінностей); ризик несвоєчасного здійснення розрахунково-касових операцій (пов'язаний з невдалим вибором обслуговуючого комерційного банку); емісійний ризик й ін [24].

За об'єктом виділяють зазначені нижче групи фінансових ризиків.

Ризик окремої фінансової операції. Він характеризує у комплексі весь спектр видів фінансових ризиків, властивих певній фінансовій операції (наприклад ризик, властивий придбанню конкретної акції).

Ризик різних видів фінансової діяльності (наприклад, ризик інвестиційної або кредитної діяльності підприємства).

Ризик фінансової діяльності підприємства в цілому. Комплекс різних видів ризиків, властивих фінансовій діяльності підприємства, визначається специфікою організаційно-правової форми його діяльності, структурою капіталу, складом активів, співвідношенням постійних і змінних витрат тощо.

3. За сукупністю досліджуваних інструментів фінансові ризики підрозділяються на зазначені нижче групи.

- Індивідуальний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, властивий окремим фінансовим інструментам.

- Портфельний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, властивий комплексу однофункціональних фінансових інструментів, об'єднаних у портфель (наприклад, кредитний портфель підприємства, його інвестиційний портфель тощо).

4. За комплексністю виділяють зазначені нижче групи ризиків.

- Простий фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансового ризику, що не розчленовується на окремі його підвиди. Прикладом простого фінансового ризику є інфляційний ризик.

- Складний фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансового ризику, що складається з комплексу розглянутих його підвидів. Прикладом складного фінансового ризику є ризик інвестиційний (наприклад, ризик інвестиційного проекту).

5. За джерелами виникнення виділяють зазначені нижче групи фінансових ризиків.

- Зовнішній, систематичний або ринковий ризик (всі терміни визначають цей ризик як незалежний від діяльності підприємства), Цей вид ризику характерний для всіх учасників фінансової діяльності й усіх видів фінансових операцій. Вій виникає при зміні окремих стадій економічного циклу, зміні кон'юнктури фінансового ринку й у ряді інших аналогічних випадків, на які підприємство у процесі своєї діяльності вплинути не може. До цієї групи ризиків можуть бути! віднесені інфляційний ризик, процентний ризик, валютний ризик, податковий ризик і частково інвестиційний ризик (при зміні макро- економічних умов інвестування) [25].

- Внутрішній, несистематичний або специфічний ризик (всі терміни визначають цей фінансовий ризик як залежний від діяльності1 конкретного підприємства). Він може бути пов'язаний з некваліфікованим фінансовим менеджментом, неефективною структурою активів і капіталу, надмірною схильністю до ризикових (агресивних) фінансових операцій з високою нормою прибутку, недооцінкою господарських партнерів й іншими аналогічними факторами, негативні наслідки яких значною мірою можна запобігти за рахунок ефективного управління фінансовими ризиками.

Розподіл фінансових ризиків на систематичні та несистематичний є однією з важливих вихідних передумов теорії управління ризиками.

6. За характером фінансових наслідків всі ризики підрозділяються на зазначені нижче групи.

- Ризик, що спричиняє тільки економічні втрати. При цьому виді ризику фінансові наслідки можуть бути тільки негативними (втрата доходу або капіталу).

- Ризик, що спричиняє упущену вигоду. Він характеризує ситуацію, коли підприємство в силу сформованих об'єктивних і суб'єктивних причин не може здійснити заплановану фінансову операцію (наприклад, при зниженні кредитного рейтингу підприємство не може одержати необхідний кредит і використати ефект фінансового лівериджу).

- Ризик, що спричиняє як економічні втрати, так і додаткові доходи. У літературі цей вид фінансового ризику часто називається "спекулятивним фінансовим ризиком", оскільки він пов'язується із здійсненням спекулятивних (агресивних) фінансових операцій. Однак цей термін (у такому ув'язуванні) представляється не зовсім точним, тому що даний вид ризику властивий не тільки спекулятивним фінансовим операціям (наприклад, ризик реалізації реального інвестиційного проекту, прибутковість якого в експлуатаційній стадії може бути нижчою або вищою розрахункового рівня).

7.За характером прояву у часі виділяють дві групи фінансових ризиків.

- Постійний фінансовий ризик. Він характерний для всього періоду здійснення фінансової операції й пов'язаний з дією постійних факторів. Прикладом такого фінансового ризику є процентний ризик, валютний ризик і т.п.

- Тимчасовий фінансовий ризик. Він характеризує ризик, який носить перманентний характер, що виникає лише на окремих етапах здійснення фінансової операції. Прикладом такого виду фінансового ризику є ризик неплатоспроможності ефективно функціонуючого підприємства.

8. За рівнем можливих фінансових втрат ризики підрозділяються на зазначені нижче групи.

- Припустимий фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати по якому не перевищують розрахованої суми прибутку по здійснюваній фінансовій операції.

- Критичний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати по якому не перевищують розрахованої суми валового доходу по здійснюваній фінансовій операції.

- Катастрофічний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати по якому визначаються частковою або повною втратою власного капіталу (цей вид ризику може супроводжуватися втратою і позикового капіталу).

9. За рівнем вірогідності реалізації фінансові ризики підрозді- ляються на зазначені нижче групи.

- Фінансовий ризик з низьким рівнем вірогідності реалізації. До таких видів відносять зазвичай фінансові ризики, коефіцієнт варіації по яких не перевищує 10%.

- Фінансовий ризик з середнім рівнем вірогідності реалізації. До таких видів у практиці рнзик-менеджменту зазвичай відносять фінансові ризики, коефіцієнт варіації по яких перебуває у межах 10-25%.

- Фінансовий ризик з високим рівнем вірогідності реалізації. До таких видів відносять фінансові ризики, коефіцієнт варіації по яких перевищує 25%.