Особливості формування і розвитку інституту банкрутства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Період переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується кризою неплатежів, господарською взаємною заборгованістю, накопиченням боргів. Одним з механізмів правового захисту від таких проблем є процедура банкрутства. З однієї сторони, банкрутство дозволяє „відсіювати" неефективні підприємства, а з другої - сприяє оздоровленню господарюючих суб'єктів, що опинилися в тимчасових фінансових складнощах. Банкрутство - це невід'ємний елемент ринкової економіки.

Актуальність теми дослідження. Нормативно-правова база, що існувала до 2001 р. в Україні, яка регламентувала процес банкрутства, виявилася непрацездатною в сьогоденних економічних умовах та призвела до того, що великі підприємства отримали можливість, не лякаючись банкрутства, продовжувати поглиблювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком зростає кількість справ про неспроможність, розглянутих господарськими судами, що, без сумніву свідчить про те, що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць в розвитку нормальних економічних відносин серед учасників господарського обороту. Недосконалість законодавства, що регламентує економічні відносини призвела до численних зловживань з боку господарюючих суб'єктів, які відчуваються на макрорівні економіки. Найбільш розповсюдженим правопорушенням в цій сфері є фіктивне банкрутство підприємств. Здійснюється воно, як правило, з метою зміни власника або ухиленню від боргових зобов'язань. Перед юристами доволі часто постає проблема банкрутства підприємств, а літератури, що повною мірою висвітлює це питання, поки недостатньо, а та що є -- не завжди відповідає якісним та професійним вимогам сьогодення.

Теоретична база дослідження. Багато відомих юристів та економістів в своїх публікаціях піднімають тему банкрутства: Вітрянський В.В., Баренбой П., Лопач В., Зінценко С, Лівшиц Н., Нікітіна О., Світ Ю. та інші. Це говорить про те, що тема банкрутства зацікавила достатньо велике коло учасників господарського обороту.

Мета і задачі дослідження. Мета цієї роботі полягає в узагальненні існуючого досвіду наукової розробки та законодавчої регламентації проблем правового регулювання банкрутства, виявленні недоліків та прогалин у чинному законодавстві, внесенні пропозицій щодо їх усунення та вдосконалення законодавства, що регулює цю сферу. Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні задачі:

1. розкрити сутність поняття банкрутства, визначити види, вказати основні причини банкрутства підприємств;

2. проаналізувати правову базу регулювання банкрутства підприємств;

- виявити недоліки законодавства про банкрутство та розглянути можливість їх виправлення; - зробити висновки відносно перспектив розвитку законодавства про банкрутство.

Об'єктом дослідження є відносини, які виникають в сфері процедур банкрутства в Україні.

Предмет дослідження - особливості формування і розвитку інституту банкрутства в Україні.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу роботи складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів. В роботі використовуються також загальноприйняті в юридичній науці методи наукового пізнання: формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історико-правовий та інші загальнонаукові і спеціальні методи.

Наукова новизна роботи визначена метою і поставленими завданнями. Вона полягає в тому, що в роботі було проведено аналіз правового регулювання банкрутства в Україні.

Результатами проведеного дослідження є наступні основні положення та висновки:

1. Розглянуто проблему банкрутства підприємств, господарські та правові причини банкрутства, законодавство про банкрутство, процедуру банкрутства і роль у ній учасників банкрутства підприємства.

2.Узагальнено міжнародний досвід банкрутства підприємств.

3. Розглянуто проблеми, що виникають при проведенні санації, застосуванні мораторію. Проаналізовано проблеми, що виникають при банкрутстві по спрощеній процедурі відсутнього боржника, а також при ліквідації боржника в загальному порядку.

4. Виявлено основні недоліки законодавства про банкрутство та шляхи їх усунення. Встановлено, що для запобігання недобросовісному користуванню своїми правами учасниками справи про банкрутство в частині затягування розгляду справи, слід на законодавчому рівні ввести відповідні зміни.

5. Пропонується внести зміни до тієї частини закону, що регулює введення мораторію. Ці зміни обумовлені великими економічними втратами, які несуть кредитори та держава, а також метою розробки заходів зі запобігання застосуванню різних махінацій по переведенню державних об'єктів до недержавної власності.

6. Розглянуто можливість визнання угод боржника недійсними та запропоновано удосконалення законодавства в цій сфері.

7. Запропоновано застосування норм кримінального права стосовно деяких справ про банкрутство, що, на наш погляд, дасть змогу зменшити кількість справ про банкрутство в декілька разів.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що положення даної роботи можуть бути використані у подальшій науково-дослідницькій роботі та практичній роботі відповідних органів з питань банкрутства.

Структура роботи зумовлена метою дослідження. Робота складається зі вступу, основної частини, висновків (обсяг с), списку джерел (складається із найменувань).

1. СУТНІСТЬ, ПОНЯТТЯ І ВИДИ БАНКРУТСТВА

1.1 Історично-правова еволюція вчень про банкрутство

Впродовж розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов'язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни «fuggitivi» та «decoctor». Термін «fuggitivi» застосовувався у випадках, коли неспроможний боржник тікав від своїх кредиторів. «decoctor» походив від decoquo, що означало поступове зменшення майна боржника. Тих осіб, які припинили платежі, статути називали falliti або falentes [19]. Сучасне поняття «банкрут» походить від італійського виразу -- banca rotta. Він означав звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами. Термін «конкурс» широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура -- конкурсне провадження. У законодавстві США взагалі не міститься поняття «банкрутство», хоча цей термін використовується у назві основного нормативного акта у цій сфері -- Кодексу про банкрутство. А в самому Кодексі дається визначення поняття неспроможності. У країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше застосовувалися терміни «неспроможність» та «банкрутство» [27]. Перші законодавчі акти багатьох Європейських країн в основному виходили з тлумачення банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється. Іноді навіть одне поняття замінює інше. «Злочинний» характер банкрутства (неспроможності) вже не розглядається як аксіома. Проте, коли неспроможний боржник вчиняє злочинні дії, він розглядається як особа, яка вчинила злочин -- банкрутство. У наш час банкрутство -- це невід'ємний елемент ринкової економіки.

Система норм, що регламентують відносини, пов'язані з банкрутством являє собою господарсько-правовий інститут, якому властиве з'єднання публічно-правових і приватноправових засад. Вперше в Україні, з прийняттям закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", правове регулювання банкрутства спрямоване на досягнення не приватного інтересу, а загальної мети -- відновлення платоспроможності боржника і збереження суб'єкта господарської діяльності. У правовій термінології різних правових систем зустрічаються два близьких один одному за змістом поняття - «банкрутство» та «неспроможність». В юридичній доктрині триває обговорення питання співвідношення цих понять. Ще в дореволюційному праві обговорювалося це питання.

Так, Г.Ф. Шершеневич вважав, що банкрутство є поєднанням неспроможності та злочинних дій незалежно від наявності причинного зв'язку між ними. Проте чіткого розмежування цих понять у дореволюційному законодавстві не було [29]. Як зазначав Цитович П.П., «несостоятельность торговца может оказаться банкротством, а он сам -- банкротом с видами на тюрьму, если не на лишение всех прав состояния и ссьілку» [24]. У радянському праві періоду НЕПу також зустрічаються спроби розмежувати поняття «банкрутство» та «неспроможність». Клейман А.Ф. писав, що сама по собі неспроможність не розглядається як банкрутство, тобто соціально-небезпечна дія, яка тягне за собою застосування певних заходів соціального захисту. Однак якщо у процесі ліквідації з'ясуються такі моменти в діяльності неспроможного, які б свідчили про зловживання довірою або обман з боку боржника з метою отримання майнових вигод, суд повинен порушити проти такого боржника кримінальне переслідування [22]. На думку Г.Ф. Шершеневича, великого дореволюційного російського вченого-юриста, під неспроможністю варто розуміти такий стан майна боржника, встановлений у судовому порядку, що дає підставу припускати недостатність його для рівномірного задоволення усіх вимог кредиторів. Таке положення речей обумовлює введення конкурсного процесу, тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному законодавстві України конкурсний процес, у розумінні Г.Ф. Шершеневича, відповідає інституту банкрутства [27]. За всіх часів існування інституту банкрутства завжди виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення даного питання.

Розроблено дві правові доктрини інституту неспроможності (банкрутства), засновані на принципах неоплатності і неплатоспроможності боржника. У правових системах, де інститут неспроможності (банкрутства) побудований на принципі неоплатності, провадження в справі про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов'язань боржника над вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі при доказі кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити провадження в справі про банкрутство боржника стає дуже проблематичним. Але незважаючи на різні підходи, критерії неоплатності та неплатоспроможності не суперечать один одному, а взаємопов'язані, оскільки у більшості випадків припиняють платежі ті підприємства, пасив яких перевищує актив. Боржник, у якого достатньо майна, завжди може найти можливість його реалізувати та погасити всю кредиторську заборгованість. Разом з тим, це ствердження, про яке ще згадував Шершеневич Г.Ф., не завжди знаходить втілення у сучасній українській економіці. Адже наявність у боржника неліквідного майна, навіть за умови перевищення його вартості над сумою кредиторської заборгованості, не завжди означає, що він (боржник) може за рахунок такого майна оплатити всі свої борги. У сучасних правових системах переважно використовується критерій неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства у певній мірі базуються на недостатності ліквідних активів боржника. Але у Німеччині поряд з критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності -- «надлишкова заборгованість», який є додатковою підставою для провадження у справі про банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури -- ліквідаційної чи реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства -- збіг кредиторів, тобто наявність у боржника кількох кредиторів [27].

На відміну від принципу неоплатності, доктрина неспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності і полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена при наявності факту припинення боржником платежів по зобов'язаннях. При цьому робиться допущення про те, що розмір зобов'язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення провадження в справі про банкрутство кредитору досить довести факт неплатежу боржником по його зобов'язаннях, а майновий і фінансовий стан боржника з'ясовується надалі в процесі провадження в справі. Термін «неплатоспроможність» означає нездатність боржника вчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами, в результаті чого можна припустити, що активи такої особи перевищують пасиви. Крім того, критерій неплатоспроможності дає можливість швидше розпочати процедуру банкрутства при виявлені перших ознак неплатоспроможності для уникнення різного роду зловживань з боку боржника. Цей фактор частково нівелюється наявністю інституту визнання угод недійсними, укладених до та після порушення провадження у справі. Але це не гарантує повного повернення майна боржника на стадіях судових процедур, оскільки не завжди можливо довести наявність підстав для визнання угоди недійсною, а витрати, пов'язані з таким провадженням призводять до зменшення ліквідаційної маси. До того ж боржника набагато легше виявити, оскільки для нього не потрібно вивчати стан його внутрішніх справ, а лише достатньо зовнішньої нездатності до платежу. Отже, такий критерій дає можливість оперативно реагувати на фінансові труднощі боржника шляхом швидкого порушення провадження у справі про банкрутство [29]. У сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін «баннкрутство» у двох значеннях:

1. як синонім терміна «неспроможність»; 2) як окремий випадок неспроможності, коли посадова особа або громадянин-замовник (власник) неплатоспроможного боржника вчиняє каране діяння, яке завдає шкоди кредиторам. Закон Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» виділяє два види такого банкрутства -- умисне банкрутство та фіктивне банкрутство. Деякі російські вчені-юристи, що досліджують інститут банкрутства підтримують позицію дореволюційного права, де банкрутство --“деликт своеобразньій: он слагается из двух злементов, из которьіх один (несостоятельность) -- понятие гражданского права, другой (банкротское деяниє) -- понятие уголовного права»" [24]. Цю точку зору підтримували і П.П. Цитович, і Н.А. Тур. Крім того, сучасні дослідники цього питання вважають, що застосовування терміна «банкрутство» в значенні неспроможності при умисному завдані шкоди боржником кредиторам може сприяти термінологічній ясності нормативних актів. Проте багато російських вчених-юристів вважають такий підхід законодавця неправильним. Наприклад, Телюкіна М.В. вважає, що “банкротство является несостоятельностью, сопряженной с виновным поведением должника, направленным на причинение вреда кредиторам». Такої ж думки притримується і Васильєв Є.А.: «термин «банкротство» имеет и узкое, сторого специальное значение, описывающее частный случай несостоятельности, когда неплатежеспособньїй должник виновно совершает уголовно наказуемые деяния, наносящие ущерб кредиторам» [29].

Деякі українські вчені-юристи підтримують позицію російського законодавця та ототожнюють поняття неспроможність та банкрутство. З аналогії законодавства про банкрутство України можна зробити висновок, що термін «банкрутство» використовується у двох значеннях: 1) як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та вдовольнити вимоги кредиторів не інакше, як через ліквідаційну процедуру та 2) як «фінансова неспроможність» суб'єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов'язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації). Відповідно з принципу неплатоспроможності як більш сучасного, побудовані законодавства про неспроможність (банкрутство) більшості держав, що, мають розвинуті ринкові відносини. Так, наприклад, Закон Російської Федерації "Про неспроможність (банкрутство)" викладений в новій редакції вже побудований на принципі неплатоспроможності і в даний час успішно застосовується в Російській Федерації [21]. Верховна Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство і 30 червня 1999 року внесла зміни в Закон України "Про банкрутство", виклавши його в новій редакції.

У цій редакції Закон називається "Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом" і заснований він також на принципі неплатоспроможності. Неплатоспроможність є одним із ключових понять зазначеного Закону. Прийнято розрізняти абсолютну і відносну неплатоспроможність. Абсолютна неплатоспроможність містить неможливість боржника через повне руйнування фінансового положення оплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства. Відносна неплатоспроможність складається з неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові утруднення і наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, минаючи інститут банкрутства. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) установлює визначені зовнішні ознаки абсолютної неплатоспроможності. Відповідно до ст.1 Закону неплатоспроможність -- це нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну оплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через поновлення платоспроможності (через проведення судових процедур банкрутства) [2]. Далі Закон встановив такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір заборгованості і термін прострочення. Розмір заборгованості встановлений у сумі 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Причому, до складу та у розмір грошових зобов'язань, по яких формуються вимоги кредиторів, не включаються: неустойка (пеня, штраф); фінансові санкції, збитки, вимоги по відшкодуванню шкоди, заподіяного життю і здоров'ю громадянина; зобов'язання по виплаті авторської винагороди; зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника -- юридичними особами, що виникають від такої участі. Наявність перерахованих зовнішніх ознак неплатоспроможності боржника характеризують її абсолютність (стійкість) і дають підставу ініціювати процедуру банкрутства. У свою чергу абсолютна неплатоспроможність буває двох видів: зворотна та незворотна. Оборотна неплатоспроможність характеризується можливістю відновлення (реанімації) платоспроможності боржника через різні санаційні механізми процедури банкрутства. Необоротна неплатоспроможність означає можливе відновлення платоспроможності боржника винятково через ліквідаційну процедуру. Таку неплатоспроможність установлює суд шляхом визнання боржника банкрутом. Боржника може визнати банкрутом тільки господарський суд. Отже, як категорія „банкрутство" з'явилася доволі давно. Поволі ця категорія змінювала свою назву, певні критерії відношення її до цивільного чи кримінального права, відбувалися інші зміни. Як свідчить час, незмінним залишається одне - після своєї появи категорія „банкрутство" не зникне ніколи нікуди, тому що це невід'ємний інструмент економіки.

1.2 Види та причини банкрутства

Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:

1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно з'являється банкрутом юридично.

2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства.

3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку.

4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку [23]. Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх можна класифікувати в такий спосіб.

Внутрішні фактори: 1. Дефіцит власного оборотного капіталу як наслідок неефективної виробничо-комерційної діяльності чи неефективної інвестиційної політики. 2. Низький рівень техніки, технології й організації виробництва. 3. Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок - високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу. 4. Створення наднормативних залишків незавершеного будівництва, незавершеного виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити” в борги, що може бути причиною його банкрутства. 5. Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

1. Відсутність збуту через низький рівень організації маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентноздатності продукції, виробленню цінової політики.

2. Залучення позикових коштів в оборот підприємства на невигідних умовах, що веде до збільшення фінансових витрат, зниженню рентабельності господарської діяльності і спроможності до самофінансування.

3. Швидке і неконтрольоване розширення господарської діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться наступні: 1. Економічні: кризовий стан економіки країни, загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не підсилу підприємству.

1. Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

2. Посилення міжнародної конкуренції в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу.

3. Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

5. Неплатоспроможність пов'язана з недосконалим податковим законодавством (провина держави), коли підприємство, одержавши від покупця кошти, повинне сплачувати податки. Виходить парадокс -- невигідно бути законослухняним суб'єктом. Якщо сплатиш усі податки, не одержавши гроші від покупця, то станеш банкрутом, і навпаки, не сплатиш податків -- можна сподіватися на їхню відстрочку чи прощення, але банкрутом не будеш. Банкрутство є, як правило, наслідком спільної дії внутрішніх і зовнішніх факторів. У розвитих країнах з ринковою економікою, стійкою економічною і політичною системою руйнування суб'єктів господарювання на 1/3 зв'язано з зовнішніми факторами і на 2/3 - із внутрішніми. Таким чином, у законодавчій і фінансовій практиці існує декілька видів банкрутства підприємств. Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не дивлячись на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана з зовнішніми факторами.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАГАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО БАНКРУТСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ „ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ БОРЖНИКА АБО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ"

2.1 Суб'єкти та учасники в справі про банкрутство

За часи СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам). До 1992 р. в Україні процедура банкрутства не застосовувалася. У законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів. Першим законодавчим актом, що встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон України від 14 травня 1992 року "Про банкрутство". Закон порівняно простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі і зводилася до визначення умов і порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів, іншими словами, -- до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Він був про кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами, мабуть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Це був перший інститут банкрутства [20]. Незважаючи на те, що Закон "Про банкрутство" встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації тільки лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того. для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд "потягнути" справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства. Спокійно продовжували свою діяльність. Закон "Про банкрутство" не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес. В Законі містилося дуже багато прогалин, що ускладнювало його застосування господарським судом. На основі накопиченого досвіду і відсутності повноцінного Закону про банкрутство Вищим господарським судом України 18.11.1997 року було дано повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного виробництва і процедури банкрутства, регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство, установило вимоги до заяви кредиторів, боржника, визначило порядок проведення попереднього засідання і розгляду заяв кредиторів після оголошення вгазеті, регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії, а також визначило підстави припинення провадження в справі про банкрутство і залишення заяви кредитора, боржника без розгляду. Незважаючи на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно, проте, все рівно мало великий позитивний ефект.

Насамперед, роз'яснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі "Про банкрутство", полегшило роботу господарським судам і учасникам процедури банкрутства. Однак найважливіше, те що багато інтерпретаційних норм роз'яснення ВАСУ згодом було включено в новий Закон. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний Закон і, отже, не змогло і не могло б його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний Закон, який би містив кращі досягнення іноземних і національної правових систем [20]. Таким став Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про банкрутство") (надалі -- Закон). У порівнянні з колишньою редакцією Закону, було змінено підстави для порушення справи про банкрутство; установлено процесуальні терміни розгляду справи; установлено нові судові процедури; уведено нову судову фігуру -- арбітражний керуючий і ін. Звичайно, у Законі залишились деякі редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам сучасної економіки. З 01.01.2004 року вступив в дію Господарський Кодекс України. Глава 23 цього Кодексу регламентує порядок визнання банкрутом суб'єкта господарської діяльності. Але в практичній діяльності слід користуватися спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють повною мірою застосовувати тільки Кодекс. В самому Кодексі постійно йдеться посилання на спеціальний Закон.

Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того, що не можна реально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце "сплав" норм матеріального і процесуального права [20]. Якщо, відповідно до колишньої редакції Закону, по неурегульованим відносинам широко застосовувався на бланкетному принципі господарський процесуальний кодекс (надалі ГПК), то нова редакція помітно звузила сферу такого застосування. Однак залишилася частина правовідносин, що підпадає під дії ГПК, не стикується з ним, що цілком природно. Не можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій, протилежній економічній і правовій системі.

Своєрідність Закону полягає в тому, що він має пріоритет перед іншими законами і, зокрема, Цивільним Кодексом України, Господарським Кодексом України, господарським і цивільним процесуальним кодексами. На відміну від зазначених законів, де закріплено принцип рівності сторін та в процесі розглядаються приватні інтереси відповідача-боржника і позивача-кредитора, як окремих осіб, Закон має інші принципи. Тут загальний інтерес переважає над приватним. Інститут банкрутства покликаний спрацьовувати тоді, коли норми інших інститутів цивільного права не можуть забезпечити вирішення сформованої проблеми -- неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на приватний інтерес. Коли вступає в дію інститут банкрутства, інші інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника. Інститут банкрутства має свої специфічні принципи: конфлікт інтересів; підпорядкування приватного інтересу більшості, тобто пріоритет загального інтересу над приватним; заміна неефективного власника на ефективного; задоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства та ін. У відношенні процедур банкрутства осторонь не повинна залишатися і держава. У Законі особливо підкреслюється участь у процедурах банкрутства держави в особі спеціального державного органа, зокрема, у процедурі банкрутства державних підприємств. Функція державного регулювання здійснюється також через ліцензування діяльності арбітражних керуючих -- діючої процесуальної фігури.

В інституті банкрутства відбито пріоритет державних інтересів. Держава виключила з процедури банкрутства казенні підприємства й установило особливий порядок реалізації майна державних підприємств у процедурі санації і ліквідації. В процедурі банкрутства немає ні позивачів, ні відповідачів. Учасниками процесу в справі про банкрутство є: боржник, кредитори, арбітражний керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника, державний орган з питань банкрутства та інші. Українське законодавство про банкрутство містить один критерій банкрутства: нездатність боржника у повній мірі задовольнити вимоги кредитора по грошовим зобов'язанням, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо оплати податків та зборів (обов'язкових платежів). Згідно з абзацом 5 статті 1 Закону України "Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", суб'єктом банкрутства (банкрутом) визнається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо) [2]. Як витікає з визначення, поняття суб'єкта банкрутства законодавець дає також і через поняття боржника. Згідно з вказаним Законом, боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: 1) громадяни України, інших держав, не обмежені законом в правоздатності або дієздатності; 2) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність". Крім того, щоб бути віднесеним до суб'єктів підприємницької діяльності, такі особи повинні безпосередньо, самостійно, систематично, на власний ризик здійснювати діяльність з виробництва продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку. Вказані особи також повинні бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Крім того, положення Закону не застосовуються (тобто, вони не є суб'єктами банкрутства) до юридичних осіб -- казенних підприємств або що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього. Крім суб'єктів підприємницької діяльності, відповідно частини 4 статті 5 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду. Закон встановлює певні обмеження в можливості застосування процедур банкрутства.

Оскільки Закон не містить ніяких вказівок відносно його застосування до громадських організацій, політичних партій, профспілок, релігійних організацій і оскільки такі організації, згідно з законами України, не є суб'єктами підприємницької діяльності, то вони не можуть бути суб'єктами банкрутства. Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника. Основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі. Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори, тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї справи. Кредитором, в розумінні ст. 1 Закону, є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Закон не встановив будь-яких обмежень за суб'єктами, що мають статус кредитора. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні фізичні та юридичні особи[19]. Аналізуючи Закон, можна класифікувати кредиторів та поділити їх на шість груп: а) ініціюючі; б) вимушені; в) забезпечені; г) поточної заборгованості; ґ) привілейовані (пріоритетні); д) реєстрові. Той що ініціює -- це кредитор (кредитори), за ініціативою якого порушена справа про банкрутство. Правом на подання заяви про порушення справи про банкрутство володіють особи, в яких є безспірні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних розмірів заробітної плати та незадоволені протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ст. 6 п. З Закону). Після порушення справи про банкрутство інші кредитори, що мають право ініціювати процедури банкрутства, вже не можуть реалізовувати його.

Справа про банкрутство порушується тільки одноразово. Якщо ініціюючі кредитори не володіють необхідною сумою вимог, то вони можуть об'єднати свої вимоги до боржника та звернутися до суду з загальною заявою. Не можуть бути ініціюючими кредиторами: особи, перед якими боржник несе відповідальність за завдання шкоди життю та здоров'ю; з виплати авторської винагороди; засновники (учасники) боржника -- юридичної особи з зобов'язань, що постають з такої участі, а також чиї вимоги забезпечені заставою. Вимушені -- це кредитори, які звертаються до суду після публікації в офіційному печатному органі об'яви про порушення справи про банкрутство або визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Після публікації в процедурі розпорядження майном об'яви про порушення справи про банкротство до суду звертаються кредитори, заборгованість яких виникла до порушення справи про банкрутство незалежно від забезпеченості їх вимог. Якщо публікація стосується визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, то до суду звертаються кредитори, вимоги яких виникли в процедурі розпорядження майном і (або) санації незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Якщо вимушені кредитори не звернулися в встановлений Законом строк до господарського суду, то вони втрачають право на сплату боргу в рамках процедури банкрутства (пункт 2 ст. 14 Закону). Забезпечені -- кредитори, чиї вимоги повністю або частково забезпечені заставою. В даному випадку треба розуміти під заставою ту, що виникла в силу договору або Закону (ст. 1 Закону "Про заставу"). Не можуть вважатися забезпеченими кредитори, чиї вимоги забезпечені в силу інших нормативних актів (адміністративна застава). Забезпечені кредитори не мають права ініціювати справу про банкрутство, однак зобов'язані надати свої вимоги до суду (під вірогідністю їх втрати) після публікації в газеті, тобто одночасно є і вимушеними кредиторами. В той самий час забезпечені кредитори мають право на задоволення своїх вимог при ліквідації боржника в першу чергу та мають право вето (дають письмову згоду) на укладання мирової угоди.

Пріоритетні (привілейовані) -- кредитори, чиї вимоги не потребують визнання господарським судом та підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду про визнання їх кредиторами і в цьому разі вони користуються правами реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включено до реєстру. Якщо пріоритетні (привілейовані) кредитори не звертаються до суду про визнання їх такими, то в цьому разі їх вимоги, на відміну від інших кредиторів, не можуть вважатися погашеними. Іншими словами, задоволення вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх господарським судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих (пріоритетних) кредиторів не розповсюджується дія мораторію, і такі вимоги підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є громадяни з відшкодування шкоди життю та здоров'ю. Вимоги пріоритетних (привілейованих) кредиторів погашаються в другу чергу. Реєстрові -- кредитори, чиї вимоги включені до реєстру та визнані (затверджені) господарським судом. Тільки кредитори, чиї вимоги включено до реєстру та визнані господарським судом, мають право участі в процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через збори (комітет) кредиторів. Вимоги таких кредиторів складають основу процедури банкрутства.

Всі кредитори переслідують різні інтереси. Одні кредитори бажають отримати задоволення їх вимог негайно (по заробітній платі), другі - вимушені були (з вірогідністю втрати вимог) прийняти участь в справі, треті - є контрагентами боржника і зацікавлені в збереженні виробництва. Таким чином, між кредиторами об'єктивно діють протиріччя в формі конфлікту інтересів. На відміну від позовного провадження, в якому задовольняються всі заявлені вимоги та дотримуються всі інтереси сторони, в процедурах банкрутства діє принцип більшості. Інтереси всіх кредиторів представляє спеціальний колегіальний орган -- збори (комітет) кредиторів, де кредитори (члени комітету кредиторів) володіють кількістю голосів, пропорційно сумі їх вимог, що включені до реєстру, кратній тисячі гривень [19]. До компетенції загальних зборів кредиторів віднесено такі питання: вибори комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів; визначення його повноважень; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або його окремих членів.

Основним органом, що представляє інтереси всіх кредиторів в справі про банкрутство, є комітет кредиторів. Комітет кредиторів обирається на загальних зборах в кількості не більш семи осіб, за списком, відкритим голосуванням, більшістю голосів кредиторів, присутніх на зборах кредиторів. До компетенції комітету кредиторів Закон, відносить: підготовку мирової угоди; внесення пропозицій господарському суду про подовження або скорочення строку процедур розпорядження майном або санації боржника; звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; припинення повноважень арбітражного керуючого та призначенні нового; наданні згоди на укладання арбітражним керуючим значних угод або угод боржника, в яких є зацікавленість. Рішення зборів (комітету кредиторів) вважається прийнятим більшістю голосів кредиторів, якщо за нього проголосували присутні на зборах (комітеті) кредиторів (ст. 16 п.9 Закону). Іншими словами, рішення приймається більшістю голосів від кількості голосів, присутніх на зборах (комітеті) кредиторів. Наступною основною процесуальною фігурою банкрутства є боржник (банкрут). Боржник -- це суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання строку їх сплати. Банкрут -- це боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Боржником - суб'єкт підприємницької діяльності стає після порушення справи про банкрутство, до визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Після визнання банкрутом боржник вже називається банкрутом. Боржником (банкрутом) можуть бути суб'єкти підприємницької діяльності -- юридичні або фізичні особи, зареєстровані в установленому законодавством порядку. Виключення складають казенні підприємства, конкретні підприємства комунальної власності, про заборону яких прийнято рішення органу місцевого самоврядування. В той самий час до боржників прирівняно інші некомерційні організації: споживче товариство, благодійний або інший фонд (ст. 5 п.4 Закону).

Що стосується громадських та релігійних організацій, установ, то вони не підпадають під дію Закону. Для деяких боржників - юридичних осіб Закон встановлює спеціальну особливість розгляду справ. Це містоутворюючі, особливо небезпечні, страхові, професійні учасники ринку паперів, сільськогосподарські підприємства крестьянські (фермерські) господарства, підприємства паливно-енергетичного комплексу, банківські установи [5,7]. Поряд з юридичними особами суб'єктом банкрутства є фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний задовольнити вимоги кредиторів. Якщо фізична особа не зареєстрована в якості приватного підприємця та має заборгованість перед кредиторами, то вона не може бути суб'єктом банкрутства. Важливою центральною фігурою процедури банкрутства є арбітражний керуючий. Через таку фігуру відбувається реалізація зв'язків, відносин між боржником, кредиторами та господарським судом. Від дій арбітражного керуючого залежить в подальшому доля боржника. Попередній Закон про банкрутство не знав такої процесуальної фігури. Ліквідація боржника здійснювалась ліквідаційною комісією, де її члени виконували свої функції на громадських підставах, що і призводило до низької віддачі, неефективності застосування норм Закону. Всі ці обставини врахував законодавець при підготовці нової редакції Закону. Арбітражний керуючий -- це фізична особа, яка призначається господарським судом для здійснення (провадження) процедур банкрутства. Така особа виступає в трьох якостях: розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатор [10]. Закон встановлює особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого. Перш за все, це повинна бути фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, який володіє спеціальними знаннями, має відповідну ліцензію і не є зацікавленою особою по відношенню до боржника та кредиторів. Стаття 1 Закону визначає перелік таких осіб як у відношенні боржника, так і кредиторів.

При призначенні розпорядника майном встановлено додаткові обмеження. Розпорядником майна не може бути особа, яка раніше здійснювала керування боржником -- юридичною особою, має судимість за корисні злочини. Господарський суд вправі відхилити кандидатуру розпорядника майном або керуючого санацією, запропоновану комітетом кредиторів, якщо вона не відповідає вимогам статей 1, 13, 17 Закону. В процедурі банкрутства арбітражний керуючий має великі права та обов'язки: скликання зборів (комітету) кредиторів; аналіз фінансового стану боржника; здійснення заходів з охорони майна боржника; ведення реєстру вимог кредиторів і ін. Поряд з цим, арбітражний керуючий, як приватний підприємець, має право на отримання винагороди. З редакції Закону від 03.2002 року була виключена стаття 27 Закону згідно з якою винагорода арбітражного керуючого встановлювалася в розмірі не менш двох мінімальних розмірів заробітних плат і не більш середньомісячної заробітної плати керівника боржника. Законодавець врегулював це питання окремою статтею, у якій дано опис арбітражного керуючого, як учасника процедури банкрутства (ст. 31 Закону).

При реалізації своїх повноважень арбітражний керуючий повинен виконувати свої обов'язки, враховуючи інтереси як боржника, так і кредиторів, не зловживати своїми правами. Комітет кредиторів та господарський суд здійснюють контроль за діяльністю арбітражного керуючого. Так, розпорядник майна надає господарському суду і комітету кредиторів звіт про свою діяльність; керуючий санацією щоквартально звітує перед комітетом кредиторів; ліквідатор не рідше одного разу на місяць надає звіт комітету кредиторів и надає необхідні відомості за вимогою господарського суду. Проведення державної політики з попередження банкрутства, а також по забезпеченню умов реалізації процедур банкрутства було покладено на державний орган з питань банкрутства - Агентство з питань банкрутства. Однак постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2005 року № 942 ця установа була ліквідована. Зараз її функції виконує департамент з банкрутства та санації Міністерства економіки України. Що стосується інших учасників справи про банкрутство, то вони з'являються в процедурах банкрутства епізодично в залежності від виду боржника, процедури і порядку погашення заборгованості. В деяких випадках окремі суб'єкти повинні бути визнані господарським судом в якості учасників справи про банкрутство, про що виноситься ухвала. Це стосується органівмісцевого самоврядування та центрального органу виконавчої влади (ст. 42, 43 Закону). В цілому задача таких учасників складається в створенні сприятливих організаційних, економічних, екологічно безпечних, соціальних умов реалізації процедур санації, ліквідації та мирової угоди. Таким чином, основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

2.2 Порушення провадження в справі про банкрутство

Процедура банкрутства виникає тоді, коли вичерпано всі можливості отримання заборгованості шляхом позовного провадження або іншого досудового вирішення. Чинне законодавство України передбачає дві підстави для порушення справи про банкрутство боржника: справу може бути порушено за заявою кредиторів або на підставі заяви боржника. Подача кредитором до господарського суду заяви про визнання боржника банкрутом є однією з форм здійснення кредитором свого права звернення стягнення на майно боржника. Як вже було вказано вище, згідно Закону, підставою для порушення справи про банкрутство є заява боржника або кредитора. При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом при наявності наступних умов:

1. якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника за грошовими зобов'язаннями (в т.ч. по виплаті заробітної плати, сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів) сукупно складають не менш трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;