Аналіз фінансового стану сільськогосподарського підприємства і шляхи його поліпшення

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет

Ім. М.Є. Жуковського «ХАІ»

Кафедра фінансів

Дипломна робота

на тему: « Аналіз фінансового стану сільськогосподарського підприємства і шляхи його поліпшення»

Харків 2010 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

1. АНАЛІЗ МЕТОДІВ ВИЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО СТАНУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Огляд законодавчих і нормативних актів, на підставі яких здійснюється діяльність підприємства

1.2 Мета і методи фінансового аналізу підприємства

1.3 Шляхи підвищення фінансової стабільності підприємства (наприклад, диверсифікація, нова продукція, підвищення якості продукції, реструктуризація та ін.)

2. АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

2.1 Загальна характеристика підприємства (засновницькі документи, форми власності; продукція - характер, тенденції ринку цієї продукції і т. д.)

2.2 Розрахунок фінансових показників

2.3 Аналіз результатів розрахунку вибір шляхів підвищення фінансової стійкості підприємства

3. ЕФЕКТИВНІСТЬ УХВАЛЕНИХ РІШЕНЬ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛЬНОСТІ

3.1 Суть запропонованих заходів

3.2 Розрахунок очікуваних доходів і вибір джерел фінансування

4. БЖД І ЦО

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Ефективність господарської діяльності сільськогосподарських підприємств потребує виваженого оптимального співвідношення необхідних засобів і джерел їх формування. Забезпечення ефективного функціонування суб'єктів господарювання безпосередньо пов'язане з аналізом фінансового стану. При цьому принципове значення має дослідження вихідної концепції його ролі при формуванні фінансової стратегії. Як показують теоретичні дослідження й дані практики, об'єктивна необхідність врахування дійсного фінансового стану при прийнятті перспективних управлінських рішень дозволяє досягти: забезпечення сумісності стратегії з можливостями підприємства; оптимального співвідношення ресурсів; виявлення ступеня ризику.

Не менш важливими проблемами функціонування сільськогосподарських підприємств, які можна вирішувати на основі проведеного аналізу фінансового стану господарської діяльності є: зниження обсягів заготівлі та погіршення рівня фінансового забезпечення діяльності; скорочення кількості найменувань можливої заготівлі сільськогосподарської продукції внаслідок кризової ситуації в аграрному секторі економіки; зниження оперативності розрахунків (зростання періоду погашення кредиторської та дебіторської заборгованості); недостатність інвестицій та інші.

Окрім того, в умовах виходу підприємств на зовнішній ринок, необхідні гарантії стійкості їх фінансового стану, ліквідності, платоспроможності, позитивного гудвілу. При цьому виникає потреба в об'єктивній інформації з цих питань, забезпечення якої неможливе без досконалої методики аналізу та якісної інформаційної бази. З огляду на це, удосконалення вимагають щонайменше дві взаємопов'язані ланки - фінансова звітність і методика аналізу фінансового стану.

Значний внесок у розвиток системи бухгалтерської звітності з метою її удосконалення в напрямку підвищення аналітичності зробили вітчизняні вчені Білуха М.П., Валуєв Б.І., Голов С.Ф., Завгородній В.П., Кужельний М.В., Кузьмінський А.М., Пархоменко В.М., Сопко В.В. та багато інших. Проблематичні дослідження в галузі аналізу фінансового стану здійснювали українські вчені Андрущак Є.М., Балик І.М., Біленька Н.Б., Верига Ю.А., Литвин Б.М., Мних Є.В., Фаріон І.Д., Шкарабан С.І., Яремчук І.Г. та інші, а також зарубіжні дослідники Барнгольц С.Б., Баканов М.І., Безруких П.С., Гаврилова В.А., Зуділін О.П., Єфімова О.В., Ковальов В.В., Шеремет А.Д.

Проте, незважаючи на значний науковий доробок вітчизняних та зарубіжних вчених і практиків з даної теми, ряд важливих проблем організації та методики аналізу фінансового стану підприємств вимагають подальших досліджень, глибокого вивчення і формування нових підходів та напрямів вдосконалення.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи полягає у виробленні науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення аналізу фінансового стану сільськогосподарських підприємств, пошуку резервів його поліпшення в ринкових умовах господарювання.

Відповідно до мети дослідження були поставлені такі завдання науково-методичного та прикладного характеру:

- зробити огляд законодавчих та нормативних актів, на підставі яких здійснюється діяльність підприємства;

- визначити методи та методику фінансового аналізу підприємства;

- вказати на загальні шляхи підвищення фінансової стабільності підприємства;

- провести аналіз фінансового стану підприємства;

- вдосконалити ефективність ухвалених рішень щодо підвищення фінансової стабільності;

- розробити економіко-математичну модель аналізу фінансового стану сільськогосподарських підприємств;

Об'єктом дослідження виступає фінансовий стан сільськогосподарського підприємства СТОВ «Урожай».

Предметом дослідження є методологічні та методичні аспекти аналізу фінансового стану підприємств сільськогосподарської галузі, та шляхів його поліпшення.

Методи дослідження. Для забезпечення досягнення поставленої мети в роботі використовувались наступні методи: групування й порівняння показників при здійсненні горизонтального й вертикального аналізу, обчисленні величини відхилень за роками та побудові порівняльних аналітичних балансів; індексний метод при виявленні тенденцій обсягів реалізації, собівартості та прибутку; узагальнення з метою визначення інтегрального показника; середні величини при визначенні вагових значень розрахункових показників для галузі заготівлі; економіко-математичне моделювання при визначенні резервів поліпшення фінансового стану тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає у розробці розгорнутої концептуальної моделі аналізу фінансового стану сільськогосподарських підприємств, яка ґрунтується на таких основних наукових результатах проведеного дослідження:

Узагальнено зарубіжний і вітчизняний практичний досвід формування фінансової звітності та внесено пропозиції по удосконаленню її форм, що сприяє отриманню деталізованої інформації при здійсненні аналізу фінансового стану.

Теоретично обґрунтовано необхідність і розроблено формулу розрахунку показника для виявлення тенденцій збитковості, яка полягає у визначенні відношення величини збитку до чистого доходу (виручки) від реалізації.

Вдосконалено методику аналізу фінансового стану, що ґрунтується на розрахунку лише показників, обраних користувачами. Це дозволяє значно скоротити затрати часу для отримання кінцевих результатів оцінки. Даний напрям удосконалення розроблено з врахуванням того, що існує велика кількість рекомендованих для розрахунку показників. Окремі з них лише дублюють один одного, а відсутність їх граничних значень, встановлених для конкретної галузі, змушує використовувати метод порівнянь. У зв'язку з цим у роботі обґрунтовано необхідність врахування інтересів користувачів при виборі показників фінансового стану та встановленні рівня їх значимості.

Розроблено економіко-математичну модель аналізу фінансового стану сільськогосподарських підприємств, яка передбачає розрахунок інтегрального показника фінансового стану, факторний аналіз впливу відповідних обраних користувачами показників на загальну інтегральну оцінку.

Визначено шляхи поліпшення фінансового стану підприємств галузі заготівлі за допомогою кореляційно-регресійного аналізу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що застосування розробленої методики в аналітичній практиці сільськогосподарських підприємств дозволить значно скоротити обсяги розрахунків, внаслідок чого відпадає потреба розраховувати всі рекомендовані діючими методиками показники.

1. АНАЛІЗ МЕТОДІВ ВИЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО СТАНУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Огляд законодавчих і нормативних актів, на підставі яких здійснюється діяльність підприємства

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення господарської діяльності, яке включає, зокрема,
створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти господарської діяльності.
Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, спричиненими насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоч так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності із старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки («Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні») одразу ж після набрання чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з Цивільним кодексом). Суперечності нового законодавства зі старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів підприємництва [12, 58].

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про селянське (фермерське) господарство», Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» та «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів. Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця у складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність зумовлена припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в господарському законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне господарське законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання господарської діяльності актів, не продубльованих республіками (Положення про поставки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами «близького зарубіжжя»), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми - створення правової бази міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке в свою чергу має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдружності, вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами - учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює господарську діяльність у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює господарську діяльність); законодавство про підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому [1-3].

Крім зазначених об'єктивних факторів, певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства.

Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стримує законодавчий процес, впливає на його зміст.

На стані господарського законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом України «Про підприємства в Україні». До цього Закону, який є одним з базових нормативних актів господарського законодавства, з часу його прийняття, вже більше сорока разів вносилися зміни. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону України «Про підприємництво» вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день - 16 грудня 1993 p., причому три з цих законів мали однакову назву: «Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Всього ж до зазначеного Закону зміни і доповнення вносилися близько 50 разів.

У законотворчій діяльності слід також суворо додержуватися принципу правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання господарських відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами господарського управління та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання підприємницької (господарської) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулювання тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства права та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як уже зазначалося, для впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було запроваджено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, які в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового користування», «Не для друку», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.
Практика державної реєстрації нормативних актів дає підстави позитивно оцінити заходи щодо недопущення до застосування відомчих нормативних актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки зору створення правової бази ринкової економіки, так і з огляду на правовиховне та профілактичне значення відомчого господарського законодавства [9, 143].

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися певні нормативні акти Національної комісії регулювання електроенергетики, деяких інших центральних органів виконавчої влади. Далеко не завжди здійснюється державна реєстрація нормативних актів, що їх видають обласні державні адміністрації. Ці та інші упущення в українському законотворенні має врахувати парламент України та інші суб'єкти нормотворчого процесу, якщо ми, як правова держава, хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання.

Успішне функціонування сільськогосподарських підприємств залежить від державної підтримки. В свою чергу держава повинна створювати відповідні органи регулювання цієї підтримки. таким органом є Український державний Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств. Він, вiдповiдно до статуту (ст. 4.5.7.), зобов'язаний зосереджувати свою дiяльнiсть на цільовому розподiлi державних бюджетних дотацiй сiльгосппiдприємствам, якi мають статус селянських (фермерських) господарств, iз забороною використання бюджетних коштів навіть на утримання апарату фiлiй фонду та районних, обласних i Всеукраїнської асоцiацiї фермерiв, не говорячи вже про iншi пiдприємницькi структури, у тому числi i iнформацiйнi засоби.

Для цілей утримання фiлiй та iнших пiдприємницьких структур статут фонду передбачає фiнансування з небюджетних коштів.

Кошти фонду утворюються за рахунок незворотних асигнувань з державного бюджету, прибутків від підприємницької діяльності, прибутків від корпоративних прав Фонду, кредитів банків, добровільних внесків селянських (фермерських) господарств та інших фізичних й юридичних осіб.

У ст. 8 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» чітко вказані цілі незворотного спрямування бюджетних коштів Державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств на:

1. Розроблення проектів відведення земельних ділянок;

2. Відшкодування частини витрат, пов'язаних із сплатою відсотків за користування позичками банків;

3. Інші цілі, передбачені статутом фонду.

Державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств перетворень з Українського фонду підтримки селянських (фермерських) господарств і кооперативів (розпорядження Кабінету Міністрів УРСР від 27 червня 1991 році). Він діє при міністерстві АПК України згідно постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 1992 році № 133, де в розділі Д, пункт 2, абзац 5 запроваджено надання Фондом фермерським господарствам фінансових пільг під гарантію повернення через 3-5 років, а також пільгового кредитування, пільгового страхування, пільгового матеріально-технічного постачання. Таким чином, цією постановою встановлено надання фермерам зворотної безпроцентної фінансової допомоги з бюджетних коштів фонду на підтримку фермерського господарства.

Іншою постановою уряду № 19 від 13 січня 1993 року встановлено обов'язковість для Міністерства фінансів України закладати в планах бюджету на поточний рік щорічне виділення бюджетних коштів Українському Державному Фонду підтримки селянських (фермерських) господарств. Згідно цієї постанови уряду, бюджетні кошти для Фонду крім вказаних вище цілей додатково виділяються як незворотні на:

- на період становлення фермерських господарств -30% вартості будівництва тваринницьких приміщень;

- до 15% витрат на купівлю фермерським господарствами першого комбайна, трактора, вантажного автомобіля;

- на відшкодування з державного бюджету капітальних вкладень, що спрямовуються на становлення й розвиток фермерських господарств [16, 51].

Таким чином, виділені бюджетні кошти, після їх перерахування казначейством на рахунок Фонду, це частина обігових коштів фонду, які Фонд має розподілити на цілі підтримки фермерських господарств, які передбачені постановами уряду та статутом фонду. Вся відповідальність за цільове використання бюджетних коштів, у тому числі й кримінальна може лягати тільки на посадових осіб фонду - директора та головного бухгалтера, бо тільки вони знають з яких джерел відправлені в позику обігові кошти Фонду - з бюджетних, чи інших. Для господарника - фермера діє відповідальність за своєчасне й повне повернення позик, якщо кошти йому були виділені на зворотній основі.

1.2 Мета і методи фінансового аналізу підприємства

Фінансовий аналіз є частиною загального, повного аналізу виробничо-господарської діяльності.

Фінансовий стан підприємства характеризується розміщенням його коштів, джерел їх формування та фінансовою стійкістю. Основними показниками аналізу фінансового стану є забезпеченість власними обіговими коштами; стан нормативних запасів товарно-матеріальних цінностей; ефективність використання банківських кредитів та їх матеріальне забезпечення; обіговість оборотних коштів; оцінка та прогноз фінансової стійкості, ліквідності і платоспроможності підприємства.

Згадані показники фінансового стану підприємства застосовуються в практиці фінансових та статистичних органів для оцінювання фінансового стану підприємства.

Фінансовий аналіз, що ґрунтується на даних тільки публічної бухгалтерської звітності, набуває характеру зовнішнього аналізу, тобто аналізу, здійсненого за межами підприємства зацікавленими контрагентами, власниками або державними органами. Цей аналіз на основі тільки звітних даних містить дуже обмежену частину інформації про діяльність підприємства, не даючи змоги розкрити всі секрети успіху фірми.

До особливостей зовнішнього фінансового аналізу належать:

- множинність суб'єктів аналізу, користувачів інформації про діяльність підприємства;

- розмаїтість цілей та інтересів суб'єктів аналізу;

- наявність типових методик аналізу, стандартів обліку і звітності;

- орієнтація аналізу тільки на публічну, зовнішню звітність підприємства;

- максимальна відкритість результатів аналізу для користувачів інформації про діяльність підприємства.

Основний зміст зовнішнього фінансового аналізу:

- аналіз абсолютних показників прибутку;

- аналіз відносних показників рентабельності;

- аналіз фінансового стану, ринкової стійкості, ліквідності балансу, платоспроможності підприємства;

- аналіз ефективності використання позикового капіталу;

- економічна діагностика фінансового стану підприємства і рейтингова оцінка емітентів.

Основний зміст внутрішньогосподарського фінансового аналізу може бути доповнений аспектами, що мають значення для оптимізації управління, наприклад такими, як аналіз ефективності авансування капіталу, аналіз взаємозв'язку витрат, обороту і прибутку [18, 73].

У системі внутрішньогосподарського управлінського аналізу фінансовий аналіз можна поглибити за рахунок залучення даних управлінського економічного аналізу й оцінки ефективності господарської діяльності. Питання фінансового і виробничого аналізу актуальні при обґрунтуванні бізнес-планів, для контролю за їх реалізацією, у системі маркетингу, тобто в системі керування виробництвом і реалізацією продукції, робіт і послуг, орієнтованої на ринок.

Основною метою фінансового аналізу підприємства є одержання невеликої кількості ключових (найбільш інформативних) параметрів, що дають об'єктивну і точну картину фінансового стану підприємства, його прибутків і збитків, змін у структурі активів і пасивів, у розрахунках з дебіторами і кредиторами. При цьому фінансового менеджера може цікавити як поточний, так і перспективний фінансовий стан підприємства. Мета фінансового аналізу залежить також від цілей суб'єктів цього аналізу, тобто конкретних користувачів фінансової інформації. Мета аналізу досягається в результаті вирішення певного взаємозалежного набору аналітичних задач. Основним фактором фінансового аналізу є обсяг і якість вихідної інформації.

Практика фінансового аналізу передбачає сім основних методів:

- горизонтальний аналіз - порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом;

- вертикальний (структурний) аналіз - визначення структури підсумкових фінансових показників з виявленням впливу кожної позиції звітності на результат загалом;

- трендовий аналіз - порівняння кожної позиції звітності з певними попередніми періодами і визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів та індивідуальних особливостей окремих періодів; за допомогою тренду здійснюється перспективний прогнозний аналіз;

- аналіз відношень показників (коефіцієнтів) - розрахунок відношень між окремими позиціями звіту або позиціями різних форм звітності, визначення взаємозв'язку показників;

- порівняльний (просторовий) аналіз - це як внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності, так і міжгосподарський аналіз показників певної форми звітності порівняно з показниками конкурентів, із середньогалузевими і середніми господарськими даними;

- факторний аналіз - аналіз впливу окремих факторів (причин) на результативний показник діяльності підприємства;

- кореляційний аналіз - застосовується тоді, коли спостерігається такий зв'язок між показниками, за якого одні з них входять до факторів, що визначають інші, якщо немає загальних факторів, які впливають на обидва результативні показники. Кореляційний аналіз використовують тоді, коли зв'язок між явищами прихований різними другорядними величинами, внаслідок чого неможливо безпосередньо встановити залежність цього явища від факторів [17, 92].

Незважаючи на достатній розвиток теорії і практики оцінки фінансового стану підприємства в Україні і особливо, за кордоном, не можна стверджувати, що всі проблеми в цій галузі повністю вирішені. У вітчизняній економіці, невизначений характер якої ще існуватиме довго, застосування тільки однієї методики ускладнюється недостатньою правовою і технологічно-культурною базою економіки, яка постійно змінює основні орієнтири.

Велика кількість показників, що характеризують фінансові результати діяльності підприємства, створює методичні труднощі їх системного розгляду. Розходження в призначенні показників ускладнює вибір кожним учасником товарного обміну тих з них, які найбільшою мірою задовольняють його потреби в інформації про реальний стан підприємства. Наприклад, адміністрацію підприємства цікавить кількість отриманого прибутку і його структура, фактори, що впливають на його величину. Податкові інспекції зацікавлені в одержанні достовірної інформації про увесь склад доходу діяльності підприємства. Аналіз кожного показника, з якого складається прибуток, має цілком конкретний характер, тому що дає змогу засновникам і акціонерам вибрати значимі напрямки активізації діяльності підприємства. Іншим учасникам ринкових відносин аналіз прибутку допомагає виробити необхідну стратегію поводження, спрямовану на мінімізацію втрат і фінансового ризику.

Аналізуючи ліквідність підприємства, використовують такі показники:

- коефіцієнт абсолютної ліквідності -- визначається відношенням найбільш ліквідних активів (А₁) до поточної кредиторської заборгованості підприємства (П₁ + П₂) -- (VІ розділ пасиву балансу):

(1.1)

Цей коефіцієнт є найбільш жорстким критерієм платоспроможності й ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокової заборгованості воно може погасити в поточний момент або найближчим часом.

- коефіцієнт швидкої (проміжної, суворої) ліквідності, або коефіцієнт кислотного тесту (К_ш.л.) - обчислюється відношенням суми грошових коштів, короткострокових фінансових вкладень і дебіторської заборгованості (А₁ + А₂) до поточної кредиторської заборгованості (П₁ + П₂), тобто до ІV розділу пасиву балансу:

(1.2)

Коефіцієнт допомагає оцінити можливість погашення підприємством короткострокових зобов'язань у разі його критичного стану [2, с. 54]. Теоретичне найнижче значення цього показника - 1, найвище - 2.

- коефіцієнт покриття (К_п) (загальний коефіцієнт ліквідності, коефіцієнт поточної ліквідності) - узагальнюючий показник ліквідності. Розраховується відношенням поточних активів (А₁ + А₂ + А₃) до поточних зобов'язань (П₁ + П₂):

(1.3)

Показник вимірює загальну ліквідність і показує, якою мірою поточні кредиторські зобов'язання забезпечуються поточними активами, тобто скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну грошову одиницю поточних зобов'язань.

Аналіз фінансових результатів діяльності підприємства містить такі обов'язкові елементи дослідження:

- зміни кожного показника за поточний аналізований період («горизонтальний аналіз»);

- структури відповідних показників і їхніх змін («вертикальний аналіз»);

- динаміку зміни показників фінансових результатів за кілька звітних періодів («трендовий аналіз») [23, 101].

Для аналізу й оцінки рівня і динаміки показників фінансових результатів діяльності підприємства складається таблиця, у якій використовуються дані звітності підприємства.

Всі користувачі результатів аналізу застосовують їх для прийняття рішень з метою досягнення своїх інтересів. Так, власники майна аналізують фінансову звітність з метою підвищення дохідності капіталу і забезпечення стабільності підприємства. Кредитори та інвестори аналізують фінансові звіти з метою мінімізації своїх ризиків по позиках і внесках. Критерії оцінки фінансового стану підприємств для кожного з користувачів є різними.

Деякі автори для врахування фактора користувача як критерію оцінки фінансового стану, пропонують використовувати синтезований рейтинг, який є середньою сумою балів з усіх досягнутих показників. Такий підхід не може дати відповіді на питання, як поліпшити фінансовий стан підприємств.

Проведений аналіз існуючих підходів до вибору критеріїв оцінки та показників фінансового стану підприємства дозволив встановити, що всі вони мають кілька недоліків. Перший - це відсутність або недостатнє обґрунтування граничних значень більшості із розглянутих показників. Динаміка зростання показника як основа прогнозу подальшого розвитку подій і рекомендацій щодо поліпшення фінансового стану підприємства сама по собі ні про що не говорить, бо відсутня єдина база порівняння. В цьому випадку можна зазначити, що стан поліпшується, однак кількісної характеристики цей показник не дає. В зв'язку з цим будь-які рекомендації щодо поліпшення фінансового стану підприємства не мають аргументації і можуть бути вироблені тільки з допомогою експертних оцінок.

Порівняння ж показників підприємства, що аналізується, із показниками іншого аналогічного підприємства, припускає встановлення еталону. В даному випадку можна зробити висновок лише про те, що підприємство є кращим від іншого.

Другим недоліком є те, що більшість авторів розглянутих тверджень схильні до використання термінології та показників, прийнятих в іноземних фірмах. Таке прагнення є цілком обґрунтованим при побудові нових економічних відносин. Однак тут треба враховувати, що просте копіювання інформаційної бази може призвести до значного перекручування вихідних даних, оскільки вітчизняна звітність і звітність, прийнята в міжнародній практиці, не є ідентичними.

Третій недолік полягає в тому, що вищеназвані підходи розглядають або не всі сторони діяльності підприємства, або пропонують детальний розгляд окремих її елементів. В першому випадку дається неповна картина фінансового стану підприємства, в другому - необхідно проводити значну кількість розрахунків і відповідно надавати більш докладну інформацію, що не завжди доцільно.

У зв'язку з цим, виникає необхідність у розробці такої системи критеріїв та показників фінансового стану, яка давала б чітке уявлення про фінансовий стан підприємств, вимагала мінімум загальнодоступної інформації, висвітлювала всі сторони діяльності підприємства і могла бути основою для вироблення рекомендацій з прийняття заходів щодо поліпшення його фінансової стабільності.

З великої кількості рекомендованих вітчизняними вченими і міжнародними стандартами показників необхідно обрати ті, які є найбільш цінними для певного кола користувачів.

Виходячи з цього, по-перше, потрібно класифікувати показники за групами користувачів. По-друге, доцільно розробити методику визначення важливості вибраного показника для кожного конкретного користувача і на основі такого дослідження зробити висновок про алгоритм розрахунків. По-третє, при формуванні аналітичних висновків слід акцентувати увагу на основних (обраних користувачем) показниках (і можливо давати додаткові інформаційні дані про їх складові). При розробці такої методики доцільно врахувати досвід розвинутих країн.

Запропонований підхід до вибору критеріїв оцінки фінансового стану ґрунтується на тому, що значна кількість показників, які характеризують фінансовий стан підприємства у різних його аспектах, не завжди дозволяє мати цілісне уявлення про дійсний стан справ. Це зумовлює необхідність розрахунку комплексної інтегральної оцінки фінансового стану [14, 89].

Метою оцінки фінансового стану підприємства є необхідність продовжувати ним свою господарську діяльність, забезпечувати отримання прибутку, зростання виробничого потенціалу й подальшого розвитку.

До основних завдань, які комплексно вирішуються в процесі оцінки фінансового стану підприємства, також належать:

1. Встановлення позиції підприємства на основі розроблених фінансових показників. Це завдання зводиться до виявлення забезпеченості підприємства оборотними засобами, правильності встановлення обсягів запасів товарно-матеріальних цінностей, розрахунок оптимального рівня заборгованості, виявлення економічних і фінансових результатів.

З цього приводу слід зазначити, що з метою виявлення тенденцій розвитку доцільно застосувати індексний метод. В роботі узагальнено методику його проведення.

Проте достовірну оцінку позицій підприємств з фінансових показників можна виробити лише на основі їх системного та взаємопов'язаного аналізу.

2. Виявлення шляхів і можливостей подальшого поліпшення фінансової діяльності. Встановлення в процесі оцінки відхилень від критичних значень показників фінансового стану підприємства, виявлення причин цих відхилень і розробка відповідних рекомендацій сприяє в кінцевому результаті поліпшенню всієї виробничої діяльності підприємства. Цьому сприяють горизонтальний і вертикальний аналіз, що взаємодоповнюють один одного та побудовані на їх основі порівняльні аналітичні баланси. Такі баланси характеризують як структуру, так і динаміку їх статей, а також систематизують попередні розрахунки та раціональніше аналізують всі показники. Наявність у порівняльному балансі інформації про абсолютні й відносні відхилення, на думку автора, забезпечує отримання вихідних даних для формування аналітичних висновків, а також сприяє підвищенню обґрунтованості управлінських рішень.

3. Проведені дослідження свідчать, що в економічній літературі немає показника, який би використовувався для виявлення тенденцій зниження збитковості. Такий показник доцільно використовувати в аналітичній практиці, оскільки завдяки йому можна визначати ефективність реалізованих заходів, спрямованих на удосконалення організації виробництва, технології та техніки.

В роботі здійснено розрахунок такого показника, а також дано оцінку фактичних досягнень досліджуваних сільськогосподарських підприємств відповідно до обраних критеріїв. Якщо порівняти величину збитку з чистим доходом (виручкою) від реалізації продукції (робіт, послуг) і зауважити, що зниження величини вказаного показника є позитивною тенденцією, або іншими словами досліджувати тенденцію збитковості шляхом розрахунку показника «збитковість продажу» (ЗБп), то можна знайти певні позитивні важелі впливу на поліпшення результативності діяльності підприємства. Розрахункова формула має вигляд:

ЗБп = З (ряд. 225 Ф.2): В (ряд. 035 Ф.2), (1.4)

де З - збитки отримані підприємством протягом року;

В - чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (робіт, послуг).

Проведений аналіз фінансового стану сільськогосподарських підприємств показав, що досягти єдиної думки та зробити правильний підсумок на основі отриманих розрахункових значень показників надзвичайно важко. Це пояснюється наявністю кардинально протилежних результатів по кожному з них зокрема [13, 78].

Подальший аналіз повинен конкретизувати причини зміни прибутку від операційної діяльності підприємства за кожним фактором.

Аналізом фінансового стану займаються не лише керівники і відповідні служби підприємства, а і його засновники, інвестори з метою вивчення ефективності використання ресурсів, банки для оцінки умов кредитування і визначення ступеню ризику, постачальники для своєчасного отримання платежів, податкові інспекції для виконання плану надходжень коштів до бюджету, тощо. У відповідності з цим аналіз поділяється на внутрішній і зовнішній.

Внутрішній аналіз проводиться службами підприємства і його результати використовуються для планування, контролю і прогнозування фінансового стану підприємства. Його мета - встановити планомірне надходження грошових коштів і розмістити власні і залучені кошти таким чином, щоб забезпечити нормальне функціонування підприємства, отримання максимального прибутку і виключення банкрутства.

Зовнішній аналіз здійснюється інвесторами, постачальниками матеріальних ресурсів, контролюючими органами на основі оприлюдненої звітності. Його мета - встановити можливість вигідно вкласти кошти, щоб забезпечити максимум прибутку і виключити ризик втрати.

Все, що має вартість, належить підприємству і відображається у активі балансу називається його активами. Актив балансу містить дані про розміщення капіталу, що є в розпорядженні підприємства, тобто про вкладання його у конкретне майно і матеріальні цінності, про витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції і про залишки вільної грошової готівки. Кожному виду розміщеного капіталу відповідає окрема стаття балансу.

1.3 Шляхи підвищення фінансової стабільності підприємства (наприклад, диверсифікація, нова продукція, підвищення якості продукції, реструктуризація та ін.)

Фінансова стійкість підприємства - здатність підприємства функціонувати і розвиватися, зберігати рівновагу своїх активів і пасивів у мінливому внутрішньому і зовнішньому середовищах, що гарантує його платоспроможність та інвестиційну привабливість у довгостроковій перспективі в межах допустимого рівня ризику.

Вона, як і фінансовий стан підприємства в цілому, в значній мірі залежить від оптимальності структури капіталу (співвідношення власних і позичкових коштів), від оптимальності структури активів підприємства, і в першу чергу, від співвідношення основних і оборотних коштів, а також від зрівноваженості його активів і пасивів за функціональною ознакою.

Одним з індикаторів фінансового стану підприємства є його платоспроможність - можливість наявними грошовими ресурсами вчасно погашати свої платіжні зобов'язання.

За допомогою внутрішнього аналізу платоспроможності вивчаються грошові потоки підприємства. Зовнішній аналіз платоспроможності проводиться на основі вивчення показників ліквідності активів балансу підприємства. Ліквідність - спроможність підприємства своєчасно виконувати свої кредитно-фінансові зобов'язання , передусім сплачувати борги. Визначають його співвідношенням розмірів заборгованості та ліквідних засобів, що є в розпорядженні підприємства. До ліквідних засобів належать наявні кошти, залишки на поточних рахунках у банках, цінні папери та інші активи, які можуть бути використанні для погашення боргових зобов'язань підприємства.

Таким чином, поняття платоспроможності і ліквідності підприємства дуже близькі за змістом, але друге є більш містким. Від ступеня ліквідності балансу, покриття боргових зобов'язань, підприємством його активами, термін перетворення яких у готівку відповідає терміну погашення платіжних зобов'язань залежить платоспроможність підприємства.

Разом з тим ліквідність характерна як для поточного стану розрахунків, так і на перспективу. Підприємство може бути платоспроможним на звітну дату, але матиме несприятливі можливості в майбутньому і навпаки [28, 72].

Для оцінювання ліквідності підприємства поряд з абсолютними показниками розраховують такі відносні показники, як коефіцієнт поточної ліквідності, коефіцієнт швидкої ліквідності та коефіцієнт абсолютної ліквідності. Ці показники являють інтерес як для керівників підприємства, так і для зовнішніх суб'єктів аналізу: постачальників сировини та матеріалів (коефіцієнт абсолютної ліквідності), банків (коефіцієнт швидкої ліквідності), інвесторів (коефіцієнт поточної ліквідності).

Вирішення проблеми підвищення фінансової стійкості і ліквідності підприємства та збільшення наявності власних коштів є реальним і можливим перш за все за рахунок подальшого збільшення обсягу реалізації продукції, розмірів прибутку та підвищення рівня прибутковості.

Основними шляхами підвищення фінансової стійкості підприємства при цьому є такі:

- підвищення ефективності використання основних фондів підприємства;

- підвищення інтенсивності використання оборотних активів підприємства;

- підвищення продуктивності праці;

- подальше збільшення обсягів реалізації товарів;

- зниження матеріальних операційних витрат;

- розширення ринку збуту продукції (товарів);

- залучення інвестицій (кредитів) та ін.

Якщо немає гострої необхідності, менеджери підприємства, як правило, зосереджуються виключно на розв'язанні оперативних та адміністративних господарських проблем. І спонукають їх повернутися лицем до розгляду стратегічних проблем суттєві фактори - зміни в умовах діяльності, в середовищі підприємства.

Тобто, суттєві зміни умов на ринках чи в технологіях виробництва вимагають адекватних змін стратегічного портфеля підприємства, здійснення корпоративної стратегії диверсифікації.

Зміни середовища бувають або поступовими, або ж переривчастими.

Поступовими називають такі зміни, які відбуваються логічно і потребують відносно незначних змін у початковому портфелі. Приклад поступових змін - розширення ринку на якийсь регіон або деяке поліпшення існуючої технології. Такі зміни дехто називає логічним прирощенням або ж еволюційним процесом змін [19, 148].

Переривчастими називають такі зміни, які не відповідають історичній логіці розвитку даного підприємства і являють собою значним відхиленням хоча б в одному історичному векторі росту - задоволенні ринкових потреб, технології чи географії ринків. Основним показником переривчастості є ступінь відходу підприємства від ринку на якому воно спеціалізувалось, від технології, на якій основане виробництво продукції і від географічних, економічних, соціальних та інших позицій. А вже зміни даного показника викличуть зміни в

культурі, організаційній структурі управління, в системі мотивацій, що також засвідчать переривчасті зміни. Словом, йдеться про суттєві неочікувані зміни середовища підприємства.

Чим викликаються такі зміни, що стають причиною необхідності диверсифікації?

До середини XX ст. в країнах з ринковою економікою, як уже зазначалося, зміни середовища були поступовими, оскільки ринок ще насичувався і економіка розвивалася по висхідній, без різких переривчастих скачків. І відділи розробок чи розвитку ринку на підприємствах адекватно реагували на поступові, еволюційні зміни середовища, успішно з ними справлялися. Зміни були переважно передбачуваними.

Хоча вже і в цей період достатньо рідко, але відбувались більш різкі зміни в технології, в структурі потреб, в географії ринків. Тобто проблема переривчастості то виникала, то пропадала. Суттєві зміни у зовнішньому середовищі спонукали підприємства, як правило, із значним запізненням міняти стратегію. Після переорієнтації, знову на довгі роки менеджери повертались до оперативних питань використання потенціалу нової стратегії, а зміни залишалися поступовими аж до нових значних зрушень. Стратегічне мислення як наука ще не сформувалося. Така тимчасова увага до стратегічних проблем, що чергувалася з достатньо тривалими періодами зосередження на оперативних і адміністративних проблемах вже тоді наносила відчутної шкоди, оскільки необхідність у стратегічних змінах, у диверсифікації усвідомлювалася після значного падіння обсягів продаж і прибутків, тобто після суттєвих втрат.

В другій половині XX ст. ситуація ще більше ускладнилася. Зміни в технології, в структурі потреб (попит в основних галузях наситився), в географії ринків стали регулярними. В більшості галузей чергування стратегічних переривчастих змін і тривалого періоду оперативної діяльності відійшло в історію. Зміни середовища стали переривчастими і відбуваються так швидко, що підприємства змушені постійно моніто-рити своє середовище, виявляючи стратегічні розриви і вживаючи відповідних заходів. Один із таких заходів - диверсифікація. Переривчасті зміни викликали необхідність її проведення. Відбувся перехід до переважно стратегічного планування і управління.

В наші дні, коли зміни технології, структури потреб, географії ринків змінюються з небувалою швидкістю, з метою уникнення загрози банкрутства, переважна більшість підприємств в розвинутих країнах зрозуміли значення стратегічного менеджменту і успішно його застосовують, широко використовуючи і диверсифікацію, як засіб стабілізації виробництва.

На жаль, на Україні розуміння необхідності розробки стратегії на підприємствах ще не прийшло. Стратегічні рішення, зокрема і про диверсифікацію діяльності підприємства приймають спонтанно, з великим запізненням, несучи неймовірні втрати відповідно і рішення про диверсифікацію теж приймаються спонтанно, нерідко тоді, коли вже щось поправити важко, а то і неможливо.

Таким чином, причин, що спонукають диверсифікацію

діяльності підприємства, багато. Але основним мотивом є співвідношення його цілей і можливостей. Виходячи з цього можна виділити великі групи причин.

Перша. Підприємство не досягає цілей в рамках наявного бізнес -портфеля. Тут можливі два варіанти:

1. Якщо аналіз можливостей засвідчує, що навіть після диверсифікації підприємства цілі не будуть досягнутими, це означає, що вони завищені і їх переглядають в сторону зменшення [15, 112].

2. Якщо ж можливості відповідають цілям, але наявна структура бізнес-портфеля не забезпечує їх досягнення, тоді вдаються до диверсифікації.

При цьому враховуються причини нижчого порядку:

- насичення ринку і, відповідно, суттєве зниження попиту, посилення конкуренції;

- старіння товару підприємства;

- втрата гнучкості, яка проявляється:

а) у звуженні ринку (непропорційно велика доля продаж, що припадає на одного покупця);

б) появі нових технологій (обмежена власна технологічна база).

Друга велика група причин диверсифікації підприємства має місце тоді, коли його можливості перевищують цілі. Якщо появляються можливості поставити більш високі цілі підприємство диверсифікується. Тут також є причини нижчого порядку:

- сума прибутку, що залишається, недостатня для виконання планів по розширенню поточної діяльності, хоча

- підприємство успішно рухається до поставлених цілей, має добрі можливості для розширення виробництва;

- диверсифікація дасть можливість отримувати більші прибутки, ніж просте розширення виробництва, хоча

- досягаються поточні цілі. Така ситуація може скластися в наступних випадках:

- коли ефект диверсифікації великий настільки, що перекриває неминуче зниження синергізму;

- коли керівництво підприємства не зважає на синергізм (у випадку конгломерації) або синергетичні переваги простого розширення над диверсифікацією незначні;

- коли підприємство розробило нові додаткові товари.

Третя група причин диверсифікації має місце там, де керівники не співставляють цілі з можливостями, діють спонтанно, диверсифікація для них самоціль, а не засіб досягнення цілей. В цілому таке має місце, коли приступають до негайних практичних дій без достатньої інформації, діють наосліп, за принципом „добре там, де нас нема».

Таким чином, якщо цілі ідеально не співпадають з можливостями підприємства і не завищені, тобто не вимагають перегляду в напрямку зниження, підприємство має велику свободу дій по використанню можливостей для досягнення вищих цілей в т.ч. і при допомозі диверсифікації. Ступінь цієї свободи залежить від ставлення керівництва підприємства до ризику, який притаманний диверсифікації. А тому консервативні менеджери підуть на диверсифікацію лише у випадку, коли матиме місце перша група причин. В усіх інших випадках ризикувати вони не будуть, при наявності можливостей підуть шляхом простого розширення, а не диверсифікації.

Навпаки, підприємливі, ризиковані керівники підуть на ризик, тобто на диверсифікацію, при першій же можливості досягти вищих цілей і постійно готові розглядати варіанти диверсифікації при наявності будь-якої причини із трьох перерахованих груп [27, 83].

Крім всього іншого, диверсифікація стимулюється також існуючим антимонопольним законодавством, яке обмежує горизонтальну експансію підприємств, що загрожує монополізацією галузі і поблажливо ставиться до вертикальної експансії, що базується на диверсифікації діяльності. Її наслідком є багатогалузеве підприємство, частка якого на окремому ринку не сягає критичних значень, тобто не створює монопольного становища.

Розвиток ринкових відносин в економіці сучасної України висуває вимогу більш ефективного управління економікою підприємств, реальний досвід життєдіяльності яких виявляє одну з головних проблем - слабкість наукової бази самого управління. До того ж ринкові відносини стають все більш динамічними, складними і погано передбаченими. Тому забезпечення на належному рівні всіх умов для існування, функціонування і розвитку підприємства стає одним з головних завдань з його управління. Успішна реалізація цього завдання пов'язана з нейтралізацію погроз, які можуть генеруватися зовнішнім і/або внутрішнім середовищами підприємства, його життєво важливим функціям. Таким чином, з'являється і надалі безперервно існує задача управління ризиками, які супроводжують усю діяльність підприємства. В якості одного із раціональних і достатньо випробуваних способів нейтралізації ризиків при одночасному підвищенні ефективності і конкурентоспроможності підприємства виявилася диверсифікація, яка є практичною реалізацією добре випробуваного принципу господарювання "не складати усі яйця в один кошик". Дослідженням диверсифікації та впровадженням її в стратегічне управління присвячені роботи таких вчених як С. Маркідес, І. Ансофф, Г. Мінцберг, М. Портер, Р. Кунц, М Томпсон, Т. Стрікленд, Ч. Беррі, В. Горшков, С. Донецька, К. Дьяконов, М. Корінько, В. Маркова, Г. Немченко, Е. Прутнік, та ін.