Дипломатичний протокол та етикет

Відповідно до протокольних правил, прийнятих у країні перебування, протокольна служба посольства за розпорядженням посла складає список офіційних осіб, політичних та громадських діячів, котрим посол наносить візити. Протокольні візити посол наносить також своїм колегам - главам дипломатичних представництв. Облік візитів, а також зворотних візитів дипломатів веде співробітник протокольної служби посольства. Черговість нанесення візитів встановлюється відповідно до місцевого протоколу.

Значна роль протокольної служби посольства при підготовці інших візитів посла, проведенні прийомів, організації культурних заходів та ін. Активною формою контактів з громадськістю країни перебування є поїздки посла та інших дипломатів по країні. Під час таких поїздок наносяться візити представникам офіційних і громадських організацій. Організація поїздок та візитів покладаються також на співробітника, який займається протокольними питаннями.

2.. Одним з відповідальних обов'язків протокольної служби дипломатичного представництва є уважне стеження за тим, щоб не порушувались права дипломатів у країні перебування, а всьому персоналу надавались привілеї та імунітети в повному обсязі.

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особистих прав та переваг, які надають іноземним дипломатам та дипломатичним представництвам у країнах перебування з метою успішного виконання ними своїх функцій. Держава, яка надає іноземним дипломатам такі права і привілеї, звільняє їх від своєї юрисдикції. Обсяги та характер дипломатичних імунітетів і привілеїв найбільш повно відображені у Віденській конвенції “Про дипломатичні зносини” 1961 року, яка па сьогодні є основним універсальним міжнародно-правовим документом, на основі якого розглядаються і регулюються численні питання, які виникають у процесі спілкування між державами. Крім цієї конвенції, були прийняті й інші угоди, які належать до регулювання міжнародних відносин: у 1963 році - Віденська конвенція про консульські зносини; у 1975 році - Віденська конвенція про представництва держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру.

Основа дипломатичних імунітетів - особиста недоторканність дипломата. Дипломат не може підлягати арешту чи затриманню у тій чи іншій формі. Власті країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживають усіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу і гідність.

Принцип недоторканності іноземного дипломата вступає в силу з часу його прибуття на територію приймаючої країни і призупиняється при його остаточному від'їзді після закінчення своєї місії. З урахуванням принципу взаємності недоторканність дипломата зберігається і при розірванні (призупиненні) дипломатичних відносин між державами. Якщо ж іноземний дипломат після завершення своєї місії залишається па постійне проживання в країні перебування, то він позбавляється права на дипломатичні привілеї та імунітети. Питання про відповідальність дипломата за вдіяні ним правопорушення вирішуються по дипломатичних каналах. Він може бути оголошеним “персоною нон грата” (небажаною особою) і висланим із держави перебування. Відповідальність за свої вчинки він несе за законами своєї країни. Дипломатичний персонал звільняється від сплати загальнодержавних та інших податків, митних зборів, а їх багаж від митного догляду. Дипломатичні привілеї також поширюються на членів сім'ї дипломата. Порушення особистої недоторканності дипломата розглядається як серйозний інцидент, який може спричинити дуже негативні наслідки для взаємовідносин між державами.

Крім дипломатичних співробітників, в. іноземних посольствах і місіях є адміністративно-технічннй і обслуговуючий персонал. Адміністративно-технічним працівникам .Віденська конвенція 1961 року надає достатньо широкі імунітети і привілеї, які закріплені за дипломатами, з тією лише різницею, що звільнення (імунітет) від кримінальної та цивільної юрисдикції поширюється лише на дії, які скоєні при виконанні ними службових обов'язків. Імунітети і привілеї поширюються також на членів сімей адміністративно-технічного персоналу. Співробітники обслуговуючого персоналу, які не є громадянами країни перебування і не проживають у ній постійно, користуються імунітетом також у відношенні дій, які скоєні ними при виконанні службових обов'язків. Подібно до адміністративно-технічного персоналу, співробітники дипломатичних представництв, які належать до обслуговуючого персоналу, звільняються від зборів і податку на заробіток. Не звільняються від юрисдикції країни перебування домашня прислуга у сім'ях співробітників дипломатичних представництв. Якщо їй надаються імунітети і привілеї, то обсяг їх цілком залежить від доброї волі держави перебування.

Надаючи іноземним дипломатичним представництвам та їхньому персоналу “всі можливості для виконання функцій представництва” (ст.25 Віденської конвенції), країни перебування виходять із того, що дипломатичний персонал та інші особи, які користуються привілеями й імунітетами, “зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування, зобов'язані не втручатися у внутрішні справи цієї держави” (с.т.41 Віденської конвенції).

Особливим статусом користуються приміщення дипломатичних представництв. Вони недоторканні і власті держави перебування не можуть вступити до цих приміщень (навіть в екстремальних випадках) без згоди на те глави представництва. В той же час на державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництв від усякого втручання або нанесення шкоди, запобігати порушенню спокою представництва або образи його гідності. Приміщення представництв, предмети їх обладнання та інше майно, розташоване в них, користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

Представництву та його главі належить право користуватись прапором та емблемою акредитуючої держави на приміщеннях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування. За погодженням з властями країни перебування представництво може встановлювати і експлуатувати радіоапаратуру. Приватна резиденція дипломата користується такою ж недоторканністю та захистом, що і приміщення представництва.

Крім недоторканності особистої та приміщень, дипломатичні імунітети передбачають також недоторканність документів, багажу, транспортних засобів дипломатичного персоналу та членів їх сімей. На підтвердження особливого статусу транспортних засобів дипломатичного корпусу для них установлюються особливі номерні знаки. Такими знаками в Україні є: СДР - главам дипломатичних представництв, ДР - дипломатичному персоналу, 5 - адміністративно-технічному персоналу посольств. Дипломатичну недоторканність мають дипломатична пошта, шифролистування посольств, символи на будинках дипломатичних представництв - прапори, емблеми держав.

Дипломатичні привілеї і імунітети в повному обсязі надаються також главам іноземних держав і урядів, міністрам закордонних справ, при їх перебуванні в інших країнах, а також представникам міжнародних організацій, прирівняних до дипломатичних, іншим іноземним громадянам, які мають законно видані їм дипломатичні паспорти або прирівняні до них документи, а також їх приміщенням та засобам пересування.

При здійсненні контролю за наданням дипломатичних привілеїв та імунітетів особливої уваги потребують питання, пов'язані з особистою недоторканністю дипломатів та приміщень представництв, порушеннями порядку користування главами дипломатичних представництв залами для почесних гостей в аеропортах та па вокзалах, правил реєстрації співробітників посольств та членів їхніх сімей, режиму пересування по країні, митних пільг тощо. Для того щоб мати можливість своєчасно і належним чином реагувати на порушення, співробітники протокольної служби посольства повніші добре знати відповідні положення та закони щодо дипломатичних привілеїв та імунітетів в країні перебування. Вони також повинні мати достатньо інформації відносно положення у цій галузі у своїй країні. Це дозволить об'єктивно оцінити посилки на “взаємність” та з урахуванням обставин аргументовано відвести їх. Значну допомогу в урегулюванні конфліктних ситуацій можуть надати добрі ділові зв'язки співробітника протокольної служби посольства з протокольним відділом Міністерства закордонних справ країни перебування.

3. У міжнародній дипломатичній практиці прийнято реагувати на події в країні перебування: новорічні прийоми, візити іноземних державних діячів, обрання глави держави чи інших державних осіб, дні народження державних керівників, національний траур та інші заходи.

Характер та форми реагування повинні відповідати протокольній практиці країни перебування, враховуючи стан відносин між країнами та важливість події. Протоколом країни перебування передбачається запрошення дипломатичного корпусу па різні офіційні заходи, церемонії, в яких беруть участь глава держави (уряду), міністр закордонних справ (відкриття монументів, пам'ятників, різних виставок, прем'єри в театрах, релігійні та інші церемонії). У таких випадках протокольна служба посольства повинна завчасно з'ясувати програму цих заходів, час прибуття посла і місце, відведене йому, та перевірити відповідність його протокольному старшинству посла.

Можуть надходити запрошення дипломатичному персоналу посольства і на заходи, які проводять громадські організації, їх відвідини можуть бути в цілому корисними, оскільки дають можливість одержати додаткову інформацію про життя в країні, зав'язати цікаві знайомства. Однак перше ніж прийняти рішення про відвідання таких заходів, протокольна служба повинна навести довідки та зібрати відомості про їх характер, політичну та моральну спрямованість.

Особливо чітко повинна працювати протокольна служба посольства під час офіційних державних візитів керівників третіх країн в країну перебування, а також при від'їзді глави держави (уряду) країни перебування з офіційним візитом в іншу країну. У цих випадках особливо необхідні тісні контакти з протокольним відділом МЗС.

Відповідальні обов'язки посольства і в зв'язку з траурними подіями в своїй країні. Коли одержано повідомлення про таку подію, посольство приспускає прапор і відкриває Книгу співчуття. Одночасно посольство направляє поти МЗС країни перебування та дипломатичному корпусу з інформацією про траурну подію та визначенням дня і години відкриття Книги співчуття.

У посольстві виділяється окреме приміщення для прийому осіб, які приходять висловити співчуття. В цьому приміщенні, а також в інших кімнатах, через які проходять відвідувачі, всі дзеркала, люстри завішують чорним крепом. У кінці приміщення ставиться стіл, на який кладеться Книга співчуття. Над столом вивішується портрет покійного в траурній рамі. Біля входу в посольство відвідувачів зустрічає один із співробітників і проводжає в будинок. Посол, інші дипломатичні працівники посольства почергово стоять у почесній варті. Одяг - чорний костюм, краватка, черевики (чорні), біла сорочка. На лівому рукаві траурна пов'язка.

Представник посольства вводить відвідувачів до траурної зали, де вони становляться в одну-дві шеренги перед портретом покійного і хвилиною мовчання виявляють повагу до його пам'яті. Потім відвідувачі роблять легкий уклін, в порядку старшинства підходять до столу і розписуються в Книзі співчуття. Інколи відвідувачі не просто ставлять підписи, а роблять докладніші записи. Після запису у Книзі відвідувачі підходять до посла, усно висловлюють йому співчуття, прощаються і в супроводі співробітника залишають посольство. В залі, де відбувається церемонія, може тихо звучати траурна музика.

Важливе місце в роботі посольства займає підготовка і участь в прийомі делегацій своєї країни, які направляються в країну перебування з офіційним візитом. Підготовка будь-якого візиту починається з розробки його програми, яка, як правило, містить в собі ділову частину, протокольні заходи, зустрічі, відвідання об'єктів, можливо, поїздки по країні. Розробка програми здійснюється па базі протокольних норм та церемоніалу країни перебування.

Особливої уваги посольства потребують візити глави держави та глави уряду. В цих випадках проводяться такі організаційні протокольні дії:

1. складання списку і організація участі в зустрічі дипломатичного корпусу, інших осіб;

2. домовленість щодо надання місця для церемонії зустрічі в аеропорту (вокзалі);

3. завчасне друкування спеціальних карток, на яких зазначається номер автомобіля в кортежі, адреса проживання (резиденція, готель) з номерами телефонів;

4. забезпечення розвантаження майна і доставка його до місця проживання;

5. складання списків розміщення всіх прибулих із зазначенням номерів кімнат та телефонів;

6. призначення співробітників посольства для чергування в резиденції глави делегації та її членів на місці розташування;

7. замовлення вінків та стрічок до них для покладання до пам'ятних місць;

8. складання списків учасників своєї сторони в протокольних заходах (сніданок, обід, “коктейль”, відвідання об'єктів показу), які організуються приймаючою стороною, видача перепусток, запрошень;

9. забезпечення перекладачами членів делегації;

10. підготовка текстів записів у Книзі почесних відвідувачів, в яких розписується гість при відвіданні об'єктів;

11. підготовка пропозицій щодо складу осіб, які супроводжують гостя, при поїздці по країні;

12. підготовка жіночої програми, коли дружини не беруть участі в загальних заходах.

4. Важливою складовою діяльності закордонних дипустанов є поширення в країні перебування різноманітної інформації про свою країну: її історію і культуру, внутрішню і зовнішню політику, місце і роль у світовому товаристві.

Вся інформаційно-роз'яснювальна робота в країні перебування проводиться під безпосереднім керівництвом глави дипломатичного представництва, на якого покладена персональна відповідальність за її стан. Глава дипломатичного представництва повинен:

1. координувати всю інформаційно-роз'яснювальну роботу в країні перебування або в міжнародній організації, залучаючи до цього представників інших українських організацій, акредитованих у даній країні;

2. забезпечувати поточне і перспективне планування такої роботи

3. вивчати ефективність роботи у даному напрямі;

4. надавати допомогу дружнім організаціям країни перебування (товариства, спілки журналістів тощо) в організації роз'яснювальної роботи про Україну.

З метою забезпечення системності в організації інформаційно-роз'яснювальної роботи складаються річні (квартальні або місячні) плани. В першу чергу при складанні планів треба враховувати політичну обстановку в країні перебування, рівень двосторонніх відносин, ставлення до України. Потім уже визначається конкретний перелік заходів з відміткою про час і місце їх проведення, відповідальних осіб.

Найефективнішою формою інформаційно-роз'яснювальної роботи є пряме спілкування з представниками країни перебування. З цією метою використовуються лекції, диспути, бесіди. Саме під час таких зустрічей можна давати зважені відповіді на численні, складні питання двосторонніх відносин.

Важливою формою роботи диппредставництва є розповсюдження в різних громадських колах країни перебування інформаційних матеріалів про Україну (друкованих видань, відеота аудіо записів тощо).

До акцій найбільшого інформаційного впливу слід віднести Дні культури України, Дні українського кіно, участь українських колективів у фестивалях духовної пісні, інші подібні заходи.

ЛЕКЦІЯ 10. ДИПЛОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВОРИ

1. Дипломатичні переговори -- це офіційне обговорення представниками держав політичних, економічних та інших питань двосторонніх і багатосторонніх відносин з метою погодження зовнішньополітичної стратегії, тактики і відповідних дипломатичних акцій, обміну думками, взаємного обміну інформацією, підготовки до підписання договорів, врегулювання спірних питань і т. д.

Дипломатичні переговори -- основний спосіб мирного розв'язання спорів і конфліктів, які виникають між державами, один із найпоширеніших у міжнародному праві методів розвитку і поглиблення відносин між державами. Переговори як форма офіційного спілкування між керівниками держав і урядів, міністрами закордонних справ, спеціально уповноваженими представниками, дипломатами, воєначальниками відомі ще з глибокої давнини. Згадки про переговори зустрічаються в багатьох історичних документах. Саме слово «переговори» з'явилось, очевидно, разом із зародженням дипломатії, тобто в період появи і роз витку перших державних утворень. В ті далекі часи головною темою переговорів, як правило, були питання війни і миру, створення військових союзів, обміну бранцями (особливо представниками знаті) і т. п.

Відомими ще з ранньої історії Київської Русі були переговори Великої княгині Ольги з імператором Константином Багрянородним в 957 р. Посольство (делегація) Київської княгині нараховувало понад сто чоловік і готувалося дуже ретельно. Деколи переговори проводилися в умовах військових дій, наприклад переговори князя Святослава з візантійським імператором Іоаном І Цимісхієм у човні на Дунаї (971 р.). Деякі Руські посольства (делегації) очолювались князя ми-васалами, боярами, купцями. Дипломатична правова думка Київської Русі, як це видно з договорів між Києвом і Константинополем (907-- 911, 944рр.), базувалась на юридичних нормах руського і візантійського права, котрі фактично ставали нормами міжнародного права. Переважно це були договори про мир, дружбу і торгівлю. Крім гарантії особистої недоторканності і безпеки майна руських послів, купців, їх челяді, передбачалось також взаємне повернення полонених за викуп, а також взаємна видача злочинців (!). Правила протоколу поступово вдосконалювались, набираючи форм, які частково збереглись і до сьогоднішнього часу (вручення грамот (вірчих), скріплення підписами договорів «писанням і клятвою»).

Київські князі вели активні дипломатичні стосунки і зі своїми західними сусідами - Польщею, Угорщиною, Чехією, з країнами Скандинавії. Побутували династичні шлюби з метою поглиблення міжнародних зв'язків.

З плином часу технічні методи і форми ведення переговорів змінювались і удосконалювались і поступово вони стали проводитися не лише для врегулювання збройних конфліктів (Гаазька конвенція 1907 р. рекомендувала використовувати переговори як ефективний спосіб мирного врегулювання), але і для вирішення міжнародних проблем.

Своє сучасне юридичне оформлення і закріплення практика переговорів знайшла в Статуті ООН. В статті 33 наголошується: “1. Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні перш за все намагатись розв'язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розбору, звернення до регіональних органів чи угод, або іншими мир ними засобами на свій розсуд. 2. Рада Безпеки, якщо вона вважає це необхідним, вимагає від сторін розв'язання їх спору з допомогою таких засобів”.

Але не слід вважати, що переговори проводяться лише для врегулювання спорів і конфліктів. Сьогоднішня дипломатія все частіше звертається до них для розробки і координації загальних політичних, економічних або гуманітарних акцій, що мають міжнародний або регіональний характер. Тому переговори активно використовуються для погодження і координації окремих зовнішньополітичних, а в деяких випадках і внутрішньополітичних заходів, для вироблення загальної стратегії і тактики у розв'язанні складних проблем науки і техніки, які зачіпають інтереси багатьох країн (наприклад, проблеми Чорнобильської катастрофи). Об'єктом переговорів у наші дні стають загальні питання боротьби з тероризмом, розповсюдженням зброї і наркотиків, захисту довкілля, освоєння космосу і Світового океану, боротьби проти найнебезпечніших захворювань (наркоманія, СНІД) і т. ін. Це дуже яскраво і наочно демонструється в діяльності нових європейських об'єднань (таких, як Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, ОБСЄ, ПАРЄ, ЧЕС і т. п.).

2. У сучасній дипломатичній практиці широко застосовується кілька видів міжнародних переговорів, серед яких на першому місці стоять дипломатичні (або політичні) переговори. Але активно проводяться і економічні, військові, торгові, переговори з проблем культурно-гуманітарного і науково-технічного співробітництва, спеціальні (галузеві) і т. д. Тобто, будь-які питання, що стосуються інтересів різних країн, можуть обговорюватися на переговорах.

Дипломатичні переговори в нинішній час діляться на два види -- двосторонні або багатосторонні. У безпосередніх двосторонніх переговорах беруть участь тільки два партнери і проходять вони віч-на-віч. Такі переговори відбуваються під час офіційних візитів або міжнародних форумів. Практично жоден офіційний візит чи міжнародна зустріч не відбуваються без двосторонніх переговорів. У наші дні дуже популярною і ефективною формою двосторонніх відносин є політичні консультації, які дають можливість глибоко і всебічно обговорювати питання не тільки двосторонніх, але й міжнародних відносин взагалі. Консультації проводяться згідно з попередньо встановленим графіком, або в міру виникнення необхідності. Про водяться вони, як правило, на рівні спеціальних робочих комісій, але частіше на рівні офіційних представників двох держав, переважно це директори (або їх заступники) департаментів МЗС.

Переговори ведуться як у формі безпосередніх бесід на зустрічах, нарадах, різних міжнародних форумах, так і у письмовому вигляді шляхом обміну відповідними дипломатичними документами (нотами, меморандумами, пам'ятними записками і т. п.).

В сучасних умовах виникають деякі нетрадиційні фор ми двосторонніх переговорів на постійній основі. Наприклад, у відносинах з Республікою Польща дуже добре за рекомендував себе такий інститут, як Консультативний Комітет Президентів України і Польщі, частини якого очолюються відповідно Секретарем Ради національної без пеки і оборони України і Секретарем Ради національної безпеки Республіки Польща. Переговори в рамках цього Комітету проводяться два-три рази на рік і присвячують ся як політичним та економічним проблемам двосторонніх відносин, так і найважливішим питанням міжнародного життя.

В багатосторонніх міжнародних переговорах беруть участь від трьох до декількох десятків учасників, і присвячуються вони, як правило, розглядові глобальних проблем міжнародних відносин або врегулюванню якихось суперечок чи конфліктів. Число учасників цих переговорів абсолютно не обов'язково залежить від числа, скажімо, конфліктуючих сторін. Прикладами таких багатосторонніх переговорів можуть бути: Женевська нарада 1954 р. по Індокитаю (брало участь 9 держав), Міжнародна нарада по врегулюванню лаоського питання в 1961--1962 рр. в Женеві (брало участь 14 держав), Загальна Європейська нарада 1973--1975 рр. по безпеці і співробітництву (брало участь 35 держав).

Багатосторонні переговори проходять, переважно, в рамках важливих міжнародних контактів, як це видно з наведених прикладів. Ініціаторами таких переговорів можуть бути як окремі держави, так і групи держав або окремі міжнародні організації.

Двосторонні переговори проводяться тоді, коли стосуються відносин тільки між двома країнами. Але в історії дипломатії відомі (хоч і дуже рідко) такі прецеденти, коли на двосторонніх переговорах обговорювалися багато сторонні міжнародні проблеми, а на багатосторонніх - питання, що стосувалися лише двох, а деколи й однієї окремої країни.

В дипломатичній практиці XIX і першої половини XX століття вищою формою переговорів вважався конгрес, наприклад Віденський конгрес 1815р., рішення якого стосувалися облаштування Європи після закінчення наполеонівських війн, документального оформлення практики дипломатичних відносин. Сьогодні ця форма в дипломатичній практиці майже не застосовується, а найпоширенішою формою міжнародних політичних переговорів стали конференції і міжнародні форуми (зустрічі). Вони, як правило, скликаються на рівні глав держав або урядів, на рівні міністрів і урядових делегацій.

3. У міжнародному праві не існує якихось чітких рекомендацій, як вести переговори, але дипломатичною практикою вироблено певні загальноприйняті норми.

По-перше, всі учасники офіційних переговорів будь якого виду повинні мати офіційні повноваження своїх урядів або інших керівних органів, що направили їх на переговори. Не потребують спеціальних повноважень лише три офіційні особи країни: глава держави, уряду, а також міністри закордонних справ. У практиці окремих країн таке право згідно з їх конституціями надається і деяким міністрам, зокрема оборони, торгівлі, культури і т. д. Дуже часто переговори від імені своєї держави ведуть посли. В такому випадку їм також не потрібно спеціальних повноважень, бо ведення переговорів з урядом країни перебування відноситься до прямої функції дипломатичного представника відповідно до статті 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини.

Проте, якщо в результаті переговорів посол має підписати якийсь договір або угоду, то він обов'язково повинен пред'явити повноваження свого уряду.

По-друге, результати міжнародних переговорів, як правило, фіксуються в загальноприйнятих у міжнародній практиці документах: договорах, угодах, протоколах, деклараціях, заявах і т. ін. Для інформування громадськості після переговорів публікується комюніке або повідомлення для ЗМІ.

По-третє, згідно зі ст. 102 Статуту ООН учасники переговорів повинні надати для реєстрації і публікації до секретаріату ООН міжнародні договори і угоди, які підписані в результаті переговорів, бо в разі невиконання цієї процедури сторони не зможуть посилатися на них в органах ООН, тобто де-факто ці документи не матимуть міжнародного визнання.

По-четверте, при рівноправних переговорах дотримуються загальноприйнятих норм протоколу і порядку проведення переговорів. Всі делегації, що беруть участь у переговорах, повинні мати належним чином оформлені повноваження (крім тих, кому це не обов'язково). На рівноправних засадах учасники переговорів домовляють ся про мову переговорів: як правило, це мова країн, де відбуваються переговори, звичайно з відповідним, бажано синхронним перекладом, або одна з офіційних мов ООН (англійська, французька, іспанська, китайська, арабська, російська); про регламент переговорів, попередньо про форму заключного документа, про порядок головування на переговорах.

І останнє. Загальноприйнято, що глави делегацій на переговорах обговорюють найважливіші питання, а решту великої, складної, часто невидимої роботи здійснюють екс перти і радники. Вони ж готують проекти заключних документів, які потім остаточно погоджують глави делегацій, проекти комюніке і повідомлень для ЗМІ. У дипломатичній практиці існують і особливі переговори, коли йдеться, скажімо, про капітуляцію у війні. Вони мають трохи інші (індивідуальні) процедурні норми про ведення і завершення.

4. Дуже часто для ведення як двосторонніх, так і багатосторонніх переговорів використовуються періодичні сесії і засідання міжнародних організацій, в кулуарах яких обговорюється багато важливих проблем як двосторонніх, так і багатосторонніх відносин. Кулуарна робота в сучасній дипломатії займає досить важливе місце. Кулуарна робота - один із невід'ємних елементів професії дипломата, джерело цінної інформації, можливість налагодження неформальних зв'язків з колегами-іноземцями. За важливістю кулуарна робота не поступається формальній, офіційній дипломатії. Однак, на відміну від останньої, не регламентується настільки чітко, не має кодифікованих правил, тому вимагає не лише високої фахової підготовки, а й специфічних особистих якостей, постійної роботи над собою.

Мета кулуарної роботи -- особисто познайомитися з партнерами по переговорах, зустрічах, конференціях, увійти з ними в неформальний контакт, що нерідко буває надзвичайно корисним для отримання чи передачі інформації, попереднього обговорення можливих пропозицій, викладу аргументів з метою впливу на позицію партнерів тощо.

За формою кулуарна робота може мати активний і пасивний характер. Активна передбачає дії дипломата для встановлення швидкого контакту. В дипломатичній практиці вважається цілком прийнятним, коли дипломат під ходить до одного або групи дипломатів і після представлення приєднується до бесіди або й розпочинає її. За цих умов необхідно попередньо вирішити, яке питання дипломат пропонуватиме для бесіди, чи буде воно цікавим для співрозмовника, чи не виглядатиме штучним, вигаданим тощо. Безперечно, керуватись при цьому треба вказівками чи директивами визначеними позиціями з цього питання, а не власним бажанням. Треба мати в запасі принаймні ще одну тему і бути готовим перейти до неї. Досвідчений дипломат, крім того завжди має так звану «відхідну» тему, що пов'язана з актуальними для країни перебування або країни акредитації подіями, бажано позитивного змісту (вигране спортивне змагання, церемонія відкриття якогось офісу чи громадського закладу, підписаний контракт тощо).

У разі, коли намічається перспектива контактів з впливовою особою, навряд чи варто піднімати всі питання одразу, аби не упередити враження, яке ви хотіли б справи ти саме на неї. Важливо мати чітке уявлення про тему, яку порушено у бесіді. Найкращий варіант - розпочати розмову з розповіді про власну позицію з якогось питання, залишивши основні аргументи на кінець розмови, а поки що натякнути на бажання вислухати думку співрозмовника. Також важливо, прощаючись, домовитися про можливість наступних контактів, якщо вони того варті. Необхідно пам'ятати про значення, яке має саме перший контакт. Встановивши відносини, можна і далі будувати, виходячи з них, ланцюжок корисних зв'язків.

Пасивна кулуарна робота полягає в умінні, знаходячись серед співрозмовників, уникати викладення позиції своєї сторони з того чи іншого питання. В складних випадках таку поведінку можна пояснити відсутністю відповідної державної позиції тощо. Водночас пасивна позиція залишає можливість вислуховувати аргументи сторін, не висловлюючи власних. Досвідчений дипломат ніколи не вдасться лише до пасивних або лише до активних форм спілкування.

У цілому слід зазначити, що кулуарна робота належить до дипломатії високого рівня. Уміле її ведення часто дає кращі результати, ніж формальне обговорення проблем під час офіційних заходів. Однак це можливо лише за високої майстерності дипломата, незграбні ж манери, неконкретна розмова не лише не зацікавлять співрозмовника, а навіть можуть створити хибне враження про наміри дипломата, зашкодити його репутації. Тому важливо роз починати ведення самостійної кулуарної роботи поруч з досвідченим дипломатом, вдаючись до його порад щодо ситуації, ймовірних співрозмовників, звичаїв країни перебування, традицій даного форуму тощо.

5. Терміни проведення переговорів жодними міжнародними актами не обумовлюються і можуть тривати від кількох днів до кількох років (звичайно, з відповідними перервами). Так, наприклад, кілька років тривали переговори з питань безпеки і співробітництва в Європі.

В сучасній дипломатичній практиці часто застосовується метод проведення важливих міжнародних переговорів «під егідою» однієї або кількох держав, чи міжнародних організацій. Суть полягає в тому, що в такому випадку на міжнародній конференції головують не представники країн, безпосередньо зацікавлених у розгляді того чи іншого питання, а представники третіх країн чи міжнародних організацій, під егідою яких проходить форум. Метод «під егідою» застосовується на прохання зацікавлених країн або з ініціативи ООН. Метод посередництва в дипломатичній практиці відомий давно, а нове в ньому полягає в тому, що роль посередників відіграють, як правило, впливові держави, які тією чи іншою мірою стають гарантами безпеки і миру не тільки в окремому регіоні, але і в світовому масштабі.

Підготовка до переговорів розпочинається задовго до їх початку, і від того, наскільки політичне, організаційно і технічно вони забезпечені, залежать їх результати: успіх чи провал. Підготовка до переговорів на початковій стадії ведеться майбутніми учасниками часто сепаратно, незалежно один від одного. Потім наступає друга стадія, коли сторони намагаються спільно вирішити всі організаційні, технічні, а інколи деякі другорядні політичні питання, щоб не залишати зайвих проблем на завершальну стадію пере говорів.

Підготовча робота до переговорів ведеться по кількох основних напрямах:

1) по дипломатичних каналах;

2) по внутрішньодержавних каналах в рамках МЗС та інших зацікавлених відомств;

3) по інформаційному забезпеченню всередині країни та за кордоном.

По дипломатичних каналах проводиться узгодження програм переговорів, проектів документів і рішень, можливих спільних акцій. У випадку багатосторонніх переговорів проводиться велика робота по забезпеченню підтримки своєї пропозиції з боку якомога більшої кількості учасників переговорів. Проводиться детальний аналіз можливої позиції партнерів по переговорах. Ця робота часто ведеться не тільки серед учасників переговорів, але й країн, які не беруть безпосередньої участі в переговорах, але можуть прямо або опосередковано впливати на членів переговорного процесу. Щоб не створю вати зайвих проблем під час основних переговорів при розгляді головних питань, всі другорядні, як правило, розглядаються і вирішуються напередодні.

Підготовка до переговорів по внутрішньодержавних каналах включає розробку директив для делегацій на майбутніх переговорах, визначає межі максимальних поступок і компромісів, накреслення тактики делегації на переговорах, різні внутрішньо і зовнішньополітичні акції, пов'язані з майбутніми переговорами.

Що стосується інформаційного забезпечення переговорів, то воно зрозуміле само собою. Практика свідчить, що широка і продумана інформаційна кампанія в ЗМІ може мати надзвичайний вплив на хід переговорів. Головне при цьому -- чітке врахування як внутрішньої ситуації в країні, так і зовнішньополітичних факторів.

Провадиться і спеціальна підготовка до переговорів. Вона має врахувати специфічні фактори майбутніх пере говорів.

Технічна підготовка до переговорів передбачає забезпечення нормальних умов для роботи делегацій на пере говорах - спеціально обладнаних приміщень прес-служб, наявності перекладачів, транспорту, зв'язку, охорони тощо. Технічна підготовка - це погодження проектів документів, які мають обговорюватися на переговорах, розробка (в разі необхідності) альтернативних варіантів. Ця складна і відповідальна робота вимагає глибокого знання всіх аспектів проблеми, що буде обговорюватись: змісту наявної документації, міжнародних прецедентів, історії дипломатії, міжнародного права та багатьох інших нюансів.

Під час підготовки до переговорів велика увага приділяється добору необхідних документально-довідкових матеріалів, до яких відносяться:

-- офіційні документи, двосторонні і багатосторонні до говори і угоди, що заключались між учасниками переговорів, а інколи -- між учасниками та третіми державами;

-- документи про законодавство сторін з проблеми, яка є темою переговорів;

-- проекти документів (у максимальному та мінімальному варіантах).

В довідкові матеріали входять також короткі аналітичні довідки про країну проведення переговорів, її політичний устрій і державний апарат, звичаї, традиції і протокольні норми, а також статистичні дані, біографічні довідки на вищих офіційних осіб, з якими доведеться зустрічатися. Досвідчені дипломати ще напередодні переговорів заготовляють цікаві цитати, приказки і прислів'я, посилання на вже існуючі документи і факти.

Під час самих переговорів створюються такі умови, щоб усі учасники могли викласти свою точку зору і захищати її. Перед початком переговорів затверджується порядок денний, уточнюються повноваження делегацій, учасники домовляються про створення різних робочих комісій і підкомісій, ставляться завдання для них. Потім розпочинаються власне переговори по темі. Як правило, переговори відкриває глава делегації приймаючої сторони, а потім по порядку (найчастіше за латинським алфавітом) виступають глави інших делегацій.

Двосторонні переговори під час офіційних візитів про ходять за стислою програмою. Після обміну привітання ми, слово, як правило, надається гостям.

Головне завдання переговорів - якомога чіткіше і ясніше викласти свою позицію, переконати співрозмовників в її правильності і доцільності та домогтися прийняття заключного рішення на її основі - це в ідеалі. Але найчастіше, щоб виробити спільний документ, треба йти на компромісні формулювання і рішення, в жодному разі не поступаючись своїми принциповими позиціями.

Всі виступи на переговорах перекладаються і стенографуються, а документи складаються (за домовленістю) мовами учасників, причому вони мають однакову силу.

Виступи на переговорах повинні бути аргументованими, чіткими і лаконічними. Треба завжди бути готовим дати відповідь на аргументацію партнера, планувати і вміло використовувати усі тактичні ходи.

По закінченню переговорів головуючий підводить підсумки, з короткими заявами виступають глави делегацій. Потім сторони домовляються про формальне за вершення переговорів підписанням договору, угоди чи протоколу, про порядок їх публікації. Після цього влаштовується прес-конференція, спільна або окремо кожною делегацією.

Про результати переговорів делегації інформують главу своєї держави або уряду, вносячи при цьому власні пропозиції щодо конкретних кроків по реалізації під писаних документів; розробляють схему контролю за їх виконанням. Нарешті, вирішується питання щодо інформування ЗМІ своєї країни, оформлення і здачі документів в архів.

Зокрема, своєчасному аналізу відгуків на досягнуті домовленості у внутрішніх та зарубіжних ЗМІ приділяється велике значення.

ЛЕКЦІЯ 11. МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ І ДОГОВІРНА ПРАКТИКА

1. Особливе місце серед дипломатичних документів займають документи договірного характеру. Саме у них встановлюються взаємні правила і обов'язки партнерів по зовнішньополітичних зв'язках у політичній, економічній, науково-технічній, культурній та гуманітарній галузях.

Договори були відомі в практиці держав задовго до появи міжнародного права. З появою міжнародного права договори між державами набирають правового характеру.

Прийнято вважати, що найдавнішим писаним договором був договір, укладений у 1296 р. До Р.Х. між єгипетським фараоном Рамзесом II і Хетським царем Хаттушілом III. За ним встановлювався мир між обома державами і оформлювався військовий союз, що передбачав взаємодопомогу на випадок війни з третіми державами, при придушенні внутрішніх повстань, а також видачу перебіжчиків. Текст договору був написаний на срібних дощечках, причому обидва екземпляри були скріплені підписами і державними печатками. Як не дивно, але структура цього договору аналогічна сучасним подібним документам: преамбула (вступна частина), основний текст договору і заключна частина.

В “Руській правді” Ярослава Мудрого договір іменувався “ряд” і найчастіше був словесним актом, не пов'язаним з якоюсь усталеною формою. Взагалі у староруському праві були більш поширені договори, так би мовити, усного характеру. У Литовському статуті вже йшлося про складання письмових договорів; в часи Гетьманщини вони отримали назву “запис”.

2. Незважаючи на те, що документи договірного характеру мають справді давню історію, але і до сьогодні в міжнародній дипломатичній практиці немає чіткої їх класифікації. Найчастіше вони називаються “договорами”, але нерідко вживаються назви “пакт”, “угода”, “протокол”, “декларація”, “конвенція”.

Договорами, як правило, скріплюються важливі домовленості глобального чи стратегічного характеру в галу зі дво чи багатосторонніх відносин. Так, під час першого офіційного візиту Президента України Л. Кравчука до Республіки Польща 18--19 травня 1992 р. було підписано Договір про добросусідство, дружні взаємовідносини і співробітництво. Такі ж Договори пізніше були підписані з багатьма іншими державами.

Документами такого ж рівня можна вважати декларації. Декларація про розвиток співробітництва між Україною і Латвійською Республікою від 28 травня 1995 р., Декларація про принципи відносин між Україною і Аргентинською Республікою від 28 жовтня 1995 р.; конвенції: Віденська конвенція про правонаступництво щодо державної власності, державних архівів і державних боргів, Міжнародна конвенція по пошуку і рятуванню на морі 1979 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р.; пакти: “Пакт чотирьох” 1933 р. про злагоду і співробітництво між Великобританією, Францією, Італією і Німеччиною, Пакти про права людини - Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.).

Для окреслення відносин держави з міжнародними організаціями часом вживається термін “хартія”. Так, на приклад, відносини України з НАТО задокументовані саме в хартії.

Можна сказати, що найпоширенішою формою міжнародних домовленостей є угоди, якими оформляються, як правило, конкретні економічні проекти (про торгівлю, риболовство, повітряне, залізничне, автомобільне сполучення і т. п.). Наприклад, під час візиту Президента України Л. Кучми до Аргентинської Республіки 27--28 жовтня 1995 р. були підписані Угода між Урядом України та Урядом Аргентинської Республіки про торговельно-економічне співробітництво, Угода про скасування віз для осіб з дипломатичними, офіційними та службовими паспорта ми. Такі ж угоди були підписані і під час візиту Л. Кучми до Федеративної Республіки Бразилія 25 жовтня 1995 р.

Домовленості по окремих, порівняно вузьких питаннях часто оформляються у вигляді протоколу. Цей доку мент може мати самостійний характер: наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні удушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р., або бути складовою частиною об'ємного договору чи угоди в якості доповнення чи додаткового роз'яснення певних позицій: наприклад, Додатковий протокол до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1978 р., Протокол про введення нової статті 83-біс до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію.

Зараз практично не вживаються застарілі назви міжнародних договорів: “конкордат”, “!компроміс”, “регламент”, “прелімінарна угода”, “трактат”, “реверсалії”.

У практиці дипломатичної роботи існують домовленості, які не оформляються в письмових документах - так звані “джентельменські угоди”. Деякі юристи вважають, що такі угоди мають лише моральну, а не юридичну силу, хоча багато дипломатів дотримується думки, що і “джентельменська угода” повинна цілком відповідати принципові, характерному для всіх міжнародних договорів -- Раса sunt servanda (договори повинні дотримуватися).

Посилення ролі договірних процесів у сучасних між державних відносинах вимагає від кожного дипломата поглибленого вивчення як міжнародного права, так і обов'язкового знання договірних актів своєї держави.

Дипломати (особливо старші за рангом) протягом своєї дипломатичної практики багато разів беруть участь у підготовці важливих міжнародних актів різного характеру, тому кожен з них повинен знати основні положення Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів, яка увібрала в себе як досягнення дипломатичної практики попередніх історичних періодів, так і нові реалії.

Право укладати будь-які міжнародні договори без пред'явлення повноважень (згідно з Віденською конвенцією 1969 р.) мають лише глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ. Всі інші учасники переговорів повинні мати спеціальні повноваження, якщо вони не делеговані урядом у положенні про відповідне міністерство чи інший загальнодержавний орган. Міжвідомчі угоди підписуються відповідними міністрами без пред'явлення повноважень, або іншими офіційними особами -- на основі виданих міністром повноважень.

Дещо інакше вирішуються справи на міжнародних переговорах, зокрема на конференціях. Чітко встановлено, що посол в силу своїх функцій має право без пред'явлення будь-яких повноважень проводити переговори і розробляти текст міжнародного договору з країною, де він акредитований. Що ж до підписання багатостороннього міжнародного договору, то у Віденській конвенції 1969 р. категорично наголошено, що без пред'явлення спеціальних повноважень посол чи інший представник держави може лише засвідчити завершення переговорів по виробленню тексту договору і парафувати текст договору, про ставивши свої ініціали на кожній його сторінці.

Віденська конвенція 1969 р., таким чином, виходить з того, що без пред'явлення спеціальних повноважень посол не може підписати багатосторонній договір, якщо цей підпис має означати остаточне прийняття державою на себе зобов'язань за договором, або навіть договір, який передбачає наступну ратифікацію або затвердження урядом. Але життя свідчить, що цих вимог дотримуються не завжди категорично. Якщо посол підпише договір, навіть без спеціальних на це повноважень, то на практиці це означає, що в майбутньому такий договір не може ставитися під сумнів.

В Україні повноваження для підписання міжнародних договорів згідно з законом “Про міжнародні договори України” надаються:

-- щодо договорів, які укладаються від імені України -- Президентом України;

-- щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України -- Урядом України або за його дорученням -- Міністерством закордонних справ;

-- щодо договорів міжвідомчого характеру - відповідним міністерством або іншим центральним органом державної влади спільно з Міністерством закордон них справ України.

3. Текст договору погоджується в ході міжнародних переговорів на двосторонній чи багатосторонній основі (на спеціальній конференції чи в рамках міжнародної організації). У цих переговорах беруть участь співробітники відповідного дипломатичного представництва як у складі експертних груп, так і на рівні Послів.

Першим етапом заключения договору є прийняття його тексту. Після цього підготовлений текст є остаточним і не підлягає змінам з боку учасників переговорного процесу. Текст договору приймається за згодою двох сторін (у ви падку двостороннього договору) або двох третин учасників багатосторонніх переговорів чи конференції.

Другий етап - це встановлення автентичності тексту договору. Автентичність тексту договору чи окремих його статей встановлюється методом парафування, тобто про ставлення уповноваженими учасниками переговорів своїх ініціалів внизу кожної сторінки тексту відповідно до правил альтернату. Суть цього правила полягає в тому, що текст договору або угоди друкується мовою однієї або двох сторін переговорів з дотриманням пріоритетності написання назв, абревіатур, підписів і печаток тієї країни, якій належатиме даний екземпляр. Наприклад: Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про спів робітництво на прикордонних водах - в українському екземплярі; і Угода між Урядом Республіки Польща та Урядом України про співробітництво на прикордонних водах - в польському екземплярі.

Крім того, правило альтернату при парафуванні до говорів (угод) означає: в лівому нижньому кутку кожної із сторінок українського альтернату ставить свої підписи представник України, а в екземплярі країни-партнера переговорів представник України ставить підпис в нижньому правому кутку. Треба мати на увазі, що при заключенні договорів (угод) з арабськими державами чи Державою Ізраїль розміщення підписів і печаток на їхньому екземплярі буде протилежним: першою вважатиметься права сторона аркуша.

В історії дипломатії відомо багато випадків, коли розпочиналися гарячі суперечки з приводу того, хто першим має підписувати текст документа. При підписанні багато сторонніх договорів підписи іноді ставилися по колу, і лише правило альтернату усунуло цю недосконалість.

При підписанні багатосторонніх договорів часто застосовується алфавітний порядок переліку країн.

Текст двостороннього договору в сучасній дипломатичній практиці складається на мовах обох договірних сторін з урахуванням принципу альтернату. В такому випадку обидва мовні варіанти визнаються такими, що мають однакову силу (це фіксується в заключній частині договору (угоди), не залежно від того, якою мовою велися переговори. Часто трапляється так, що трактування різномовних текстів може відрізнятися, і це інколи породжує серйозні суперечки при розумінні дійсного змісту договірних зобов'язань. Якщо в такому випадку не можна дійти згоди, то текст договору (угоди) складається на якійсь третій мові. В такому разі сторони домовляються, що у випадку виникнення будь-яких розбіжностей, при розумінні тексту вони використовуватимуть саме його для зняття таких розбіжностей.

Вже зазначалося, що в практиці міжнародних відносин загальноприйнятою мовою була спочатку латинська, а пізніше французька. Сьогодні ж однією мовою договір (угода) заключається тільки у випадку, коли сторони партнери розмовляють цією мовою або коли приймають якусь мову за робочу у своїх стосунках.

Оскільки тексти договорів (угод), складені різними мовами, мають однакову силу, то сторони під час переговорів намагаються досягти їх повної ідентичності. Перед підписанням договору (угоди) представники сторін проводять заключну спільну звірку мовних варіантів тексту, і лише після того він друкується. Часто за наслідками звірки підписується акт про відсутність розбіжностей, і цей документ зберігається разом з оригіналом договору (угоди). Будь-які відходження від цього загальноприйнятого порядку можуть мати негативні наслідки.

Текст договору (угоди) друкується на спеціальному договірному папері, зшивається в спеціальній папці з гербом особливим шнуром (стрічкою), як правило кольору національного прапору.

Порядок розміщення екземплярів у такій папці відповідає порядку проставлення підписів на них (останній - третьою мовою). Договір, як правило, складається з трьох основних частин. Перша - це преамбула, в якій вказані мотиви заключення договору, його мета і принципи, в світлі яких повинні тлумачитися всі постанови договору (угоди). Друга - центральна частина, в якій викладається зміст договору (угоди). Третя - заключна частина, в якій встановлюється порядок згоди про обов'язковість договору, про його вступ в силу та припинення дії, форму продовження (пролонгації) його дії і т. п.

Практикується і четверта частина - додатки, сила дії яких, як правило, однакова з дією положень основної частини договору (угоди).

Далі йде процедура підписання договору, яка означає остаточне прийняття його тексту, або є виразом згоди щодо його обов'язковості. У підписаний договір будь-які зміни вноситися не можуть.

Наступним етапом є ратифікація - затвердження або приєднання до договору (угоди). Порядок ратифікації міжнародних договорів визначається внутрішнім законодавством. Обов'язковій ратифікації підлягають міждержавні договори та частина міжурядових угод, які стосуються важливих напрямів двостороннього співробітництва, насамперед політичного та економічного.