Суть, функції та предмет естетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Естетика як наука та її взаємозв язок з іншими науками. Предмет і функції естетики

Естетика - філософська наука, вона тісно пов'язана з гумані­тарними науками, крім того, виступає теорією для прикладних естетичних та мистецтвознавчих наук. Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знан­ня яка містить три основні розділи:

_ про природу естетичного об'єкта та види естетичної цінності (продукти виробництва, явища природи, суспільства і мистецтва);

- про природу естетичної свідомості та її форми (естетичне почуття, ідеали, смаки, теорії та ін.);

- про природу естетичної діяльності та її види (художнє конструювання, або дизайн, художня творчість, естетичне вихо­вання та ін).

Естетика як система має і свій категоріальний апарат: есте­тичні категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Есте­тичні категорії - це вузлові пункти в історії освоєння люди­ною дійсності «за законами краси». В них збережені основні типи естетичних відносин «я» людини до навколишнього світу, узагальнені характерні естетичні властивості предметного світу. Естетичні категорії поділяють на парні і непарні. Парні ка­тегорії: прекрасне та потворне, трагічне та комічне, низьке та піднесене (високе); непарні, наприклад, такі як: зміст, форма, художній образ, художній метод, естетична свідомість, естетич­на діяльність, естетична культура тощо. До естетики як науки належать і такі поняття, які відображають окремі риси есте­тичних категорій, вони характеризують відтінки естетичних вла­стивостей. Наприклад, категорія «прекрасне» - поняття гармо­нійного, красивого, чарівного та ін., категорія «потворне» - поняття некрасивого, брутального, бридкого тощо.

Естетика відіграє значну роль у суспільному житті, це розк­ривається через функції, які вона виконує в суспільстві. До най­важливіших функцій естетики належать світоглядна, пізнаваль­на, формуюча (виховна), методологічна та ін. Не тільки художнику потрібна естетика, вона необхідна і суспільству, що сприймає мистецтво, - читачу, глядачу, слухачу; естетика несе знання людям, дозволяє познайомитися з основ­ними властивостями і законами розвитку естетичних явищ, з різними естетичними концепціями тощо. У цьому розкриваєть­ся пізнавальна функція естетики.

Естетика виховує особистість, її смак. Вона розвиває її есте­тичну свідомість, допомагає по-справжньому сприймати мистецтво. Сприяючи формуванню певних естетичних поглядів, ідеалів, уяв­лень, дана наука орієнтує у світі естетичних цінностей, викликає ціннісні уявлення, якими люди можуть користуватися у своїй практичній діяльності. Таким чином, вона відіграє виховну роль у житті суспільства.

2. Естетичні категорії: поняття, методологічний статус, загальна характеристика естетичних категорій

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - найзагальніші та найсуттєвіші поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В категоріях естетики як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури та природи. Естетичні категорії не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку естетичної досвіду та пізнання. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною єдністю, до того ж вона має культурно-регіональні та національні особливості.

Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається як внаслідок розвитку естетичної та художньої практики так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу категорії естетики якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. Естетичні категорії мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони містять не тільки пізнавальний, але й оціночний момент. Це пов'язано із своєрідністю естетичної та художньої сфери культури, яка полягає у ствердженні людського, гуманістичного змісту культури.

Сучасна естетична теорія внаслідок надзвичайного розвитку нових напрямків дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності щодо категоріального статусу деяких понять естетики. Категорії естетики структуруються відносно певних напрямків естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики, і виглядають наступним чином: 1. Метакатегорії - естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2. Категорії естетичної діяльності - естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво та інші арт-практики. 3. Категорії естетичної свідомості - естетичне почуття, естетична оцінка, естетичне судження, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди та теорії. 4. Категорії гносеології мистецтва - художній образ, мімезис (художнє відображення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5. Категорії психології мистецтва - художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6. Категорії соціології мистецтва - художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне за загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво, художні інститути та політика в галузі культури. 7. Категорії онтології та морфології мистецтва - художній твір, артефакт, види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо; роди: епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо; жанри: роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо. 8. Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва - текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, хронотоп, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9. Категорії герменевтичного аналізу мистецтва - розуміння, тлумачення, комунікація, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10. Категорії історичної типології мистецтва - художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрямок, течія, школа, метод, стиль. 11. Категорії теорії естетичного виховання - естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування.

Естетика ( від. грец. aisthetikos - чуттєвий, здатний відчувати) Це наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль в житті суспільства. Вона охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною і світом, впливає на формування естетичної свідомості. Естетика є філософською наукою, яка випливає з органічної єдності двох її своєрідних складових: а 1) естетичного як вияву ціннісного становлення людини; 2) художньої діяльності людини. Обидві частини хоча і тісно взаємозалежні, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики: прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланта, видову, жанрову і стильову самобутність мистецтва тощо. Впродовж віків естетика виступала як наука про прекрасне, і як наука про закони розвитку мистецтва. Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності. Предметом вивчення естетики є широка сфера естетичного відношення людини до дійсності і насамперед мистецтво як його вища форма. Предмет естетики історично рухливий і мінливий, розвивається й ускладнюється в процесі суспільно-історичної практики, постійно трансформувався. На кожному новому етапі розвитку естетики виявляється неповнота сформованих уявлень про естетичне відношення людини до світу і самого себе. ).

Лише єдина філософська методологія, до якої належить і естетика, дозволяє побачити цілісний процес історичного розвитку духовної культури і, заперечуючи теорію "єдиного потоку", знайти обгрунтування і відміну її окремих сфер, їх власний зміст, завдання та способи їх реалізації, історію і суспільно-історичну обумовленість, зрозуміти специфіку і етапи, зокрема мистецтва, дати правильну трактову таким поняттям, як "естетичне" і "художнє", "естетичне почуття" і "естетична потреба", "естетична цінність" і "естетичний смак", "умовність", "реалізм", "творчість", "покликання", зрозуміти субстанційні цілі естетично-художнього, його минуле, сучасне і перспективу, тобто все те, на що наразі більше всього звертається увага і навколо чого точаться такі гострі суперечки. Естетика як філософська наука системна за своєю природою. Системність -- це не лише результат, а й передумова справді наукового філософського пошуку, ключ до вирішення фундаментальних проблем у будь-якій сфері духовно-практичної діяльності. Тіж самі автори, що не враховують цієї особливості філософської методології, виявляються в полоні онтологізму, гносеологізму, соціологізму, психологізму, функціоналізму тощо, тобто зрештою стають на позиції метафізики, редукціонізму, релятивізму та інших "ізмів"

3. Естетичне як мета категорія у поглядах О.Баумгартена. Природа і структура естетичного світо відношення

В історії естетичної науки перша полови­на XVIII ст. посідає особливе місце: у 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва ОЛЕКСАНДР ГОТЛІБ БАУМ­ГАРТЕН (1714-1762).

Спираючись на поняття «ейсетикос», «естаномай», «естаноме», «естесі», Баумгартен ввів новий термін - «естетика» і окреслив ним самостійну сферу знання.

Потреба виокремлення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, природи, суспільства і до мистецтва, була свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофі-лософської теорії та традиційних мистецтвознавчих уявлень.

О. Баумгартен твердив, що гносеологія має дві форми пізнання:

естетику і логіку. Перша форма пов'язана з нижчим, чуттєвим пізнан­ням, а друга - з вищим, інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і приводить до пізнання істини. Естетика пов'язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. Філософ широко викорис­товував поняття прекрасного, проте він не визначав предмет естетики через ідею прекрасного (така тенденція виявиться пізніше, зокрема в позиціях Г. В. Ф. Гегеля і М. Г. Чернишевського). О. Баумгартен визначає предмет естетики через поняття «досконале», зазначаючи, що естетика - це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання і удосконалення смаку.

Це поняття вже було об'єктом теоретичного дослідження в есте­тиці минулого. Так, у роботі «Метафізика» Арістотель ототожнює досконале з прекрасним, адже прекрасне визначається філософом як позитивне досконале. У східних культурах також простежується тяжін­ня до ототожнення досконалого й естетичного. Наприклад, арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі (1058-1111) стверджував, що краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета - у відповід­ності його виду досконалості.

Важливим аспектом розвитку ідеї взаємозв'язку естетичного і дос­коналого було у теорії Баумгартена намагання розглянути «доскона­ле - гармонія». При цьому гармонію він інтерпретує як єдність трьох елементів: 1) змісту; 2) порядку; 3) виразу. Філософ вважав, що у подальшому розвитку теорії гармонії кожний із наведених елемен­тів вивчатиметься самостійно, а пізніше будуть з'ясовані і «співпонят-тя», тобто такі, за допомогою яких внутрішній об'єм поняття «гармо­нія» отримує певну завершеність. Проте ця частина ідей Баумгартена не отримала подальшого розвитку і може розглядатися нами лише як етап в історичному становленні концепції гармонії.

Крім того, що О. Баумгартен намагався ввести в теоретичний обіг таке змістовне поняття, як «досконале», розглянув зв'язок дос­коналого і гармонії, він поділив естетику на дві: «теоретичну» і «практичну». Перша повинна була займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприйняття дійсності, а друга - проблемами розвитку мистецтва.

філософ наголошує, що наслідування не треба розуміти як відтворення лише чуттєвої видимості, реального буття речей, адже митець має право відображати дивовижне. Твір мистецтва наслідує природу в тому плані, що, як і сама природа, є результатом творчої діяльності і грунтується на тих самих законах, за якими побудований Всесвіт.

Отже, у концепції Баумгартена, відбувся розподіл предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга - до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася до наших днів і примушує нас сьогодні ставити питання про «двопред-метність» естетичної науки, що свідчить про теоретичну і структурну складність предмета естетики.

Баумгартен не встиг завершити розробку всіх розділів «Естетики». Після його смерті подальшу роботу над естетичними проблемами продовжив учень Баумгартена Фрідріх Мейєр.

Исходная точка для эстетики - существование эстетической реальности, которая обнаруживается в существовании эстетических свойств действительности, связанных с определенными эмоционально-переживательными реакциями человека. Начиная с Сократа, возникает идея эстетической реальности как порождение особого человеческого мироотношения. Эстетическое порождено не Богом, не природой, а природой человеческого отношения к миру. Эстетическое - особое человеческое мироотношение, которое возникает из присущего человеку способа существования.

Человек - это существо практическое и духовное. Человек живет в духовной реальности, переживает свободу, стремится к гармоничному миру (практическому и духовному), следовательно возникают особые ценностные отношения - эстетические. С точки зрения исторической логики, эстетическим ценностям предшествует более фундаментальный тип ценностей - утилитарные, связанные с практической жизнью человека и общества. Утилитарные ценности - это «польза-вред» (биологические отношения, потребности в безопасности и т.д.). Эстетическое, происходя из утилитарного, не сводится к нему.

Эстетические отношения - это ценностные отношения. Они базируются на знаниях, умениях, технологии, но главное - это ценностная природа эстетического отношения. Человек - это основание значимости мира. Эстетическое - один из способов мироориентации человека. Две задачи эстетического мироотношения: 1) гармонизировать и наполнить смыслом внешний мир, 2) обеспечить субъектное самоутверждение человека в мире, самоосвобождение, обретение духовной свободы, идентичности.

Специфика ценностного эстетического мироотношения в том, что оно реализуется в чувственном плане (имеет чувственные стороны объекта). Чувственность - это не эмоциональная природа, а непосредственность. Эстетические ценности даются человеку непосредственно (зрение, слух), и они воплощаются в чувственных формах мира. Форма - это носитель эстетической ценности. Форма наполнена различным содержанием. Но главное нужно уметь видеть в материальной форме духовный смысл. Эстетическое отношение - это такое отношение, которое превращает все объекты в выразительные объекты через формы. Форма - это универсальный код эстетической сферы. Форма несет духовную ценность. Основание эстетического мироотношения - это духовные силы человека. Они имеют значимость для духа: 1. по форме духовная значимость - это идеальная форма эстетической ценности (существует только для сознания); 2. по содержанию - это значимость не утилитарна, это чистая надпрактическая значимость, объект значим сам по себе. Эстетическое - это синтез материального и духовного, реализация субъективной целостности человека.

4. Стиль як естетичне явище. Проблема визначення стилю у дослідницькій традиції

„Стиль -- стійка єдність образної системи, виражальних засобів, яка характеризує художню своєрідність тих чи інших явищ мистецтва -- художньої епохи, окремого художнього напряму або творчої манери окремого митця”.

Як правило, визначення стилю наводяться у словниках з різних видів мистецтва та естетики. На рівні повсякденної свідомості поняття стилю зазвичай також асоціюється з художньою культурою, творчістю, іноді -- одягом. Проте це слово має значно ширшу семантику і безпосередньо стосується характеру і специфіки культури. Американський культурантрополог і теоретик культури А: Л. Кребер зазначає: “Незважаючи на те, що стилі найбільш характерні для вишуканих мистецтв, … проте елементи стилю проникають і в інші види діяльності, такі як манера їсти і вдягатись, які слугують задоволенню корисних і неестетичних потреб…. Історична зміна напрямів у філософії, в гуманітарних науках, у математиці і в чистій або фундаментальній науці дуже схожа на зміни в стилях вишуканих мистецтв”.

А. Л. Кребер так пише про стиль: “І стилі, і цивілізації -- це соціокультурні феномени. “Соціальними” вони с у звичному невиразному смислі слова, що по суті означає, що вони більш ніж індивідуальні. Точніше, стилі й цивілізації є культурними феноменами, тому що вони зразкові продукти людських суспільств”.

Хоча навіть у мистецтві стиль загалом-то легше побачити і впізнати, ніж точно науково дати його визначення, та все ж, ведучи мову про стиль, ми завжди маємо на увазі дещо специфічне, наприклад, у способі викладення, мові, композиції, виражальних засобах літературного і т.д. твору, творчості митця, художнього напряму або способі життя, мислення, способі самовираження людини, групи та навіть народу. Тобто ми маємо на увазі особливу манеру мислити, творити, діяти, взагалі жити. Можна сказати і так: стиль -- це те, чим культури відрізняються одна від і одної.

Поняття стилю є близьким до поняття традиції і водночас відмінним від нього. Традиція (від лат. traditio -- передача) -- це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т.д. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів.

. Наприклад, у мистецтві, зокрема в архітектурі кінця XIX -- початку XX ст., серед інших стилів дістав поширення і так званий “український стиль”. Однак шестикутні вікна та двері, полив'яні оздоблення, які є специфічними рисами цього стилю, раніше становили просто традицію української архітектури. І ті колишні українські майстри не говорили про себе, що вони працюють “в українському стилі”, вони працювали “традиційно”. Архітектор початку XX ст. міг обрати для свого проекту як український, так і будь-який інший з поширених у той час архітектурних стилів. Давній же український майстер такого вибору не мав. Отже, про стиль можна говорити тоді, коли є вибір. А. Л. Кребер щодо цього зауважує: “Стиль є ниткою культури або цивілізації: послідовний, самоузгоджений спосіб вираження певної поведінки або видів діяльності. Цей спосіб є також вибраним: повинна бути альтернатива, хоча в дійсності вибір може бути ніколи і не реалізований. Там, де панує примушення або фізична і фізіологічна необхідність, нема місця для стилю”.

Традиція ж, на відміну від стилю, не дає вибору, широкої творчої свободи. Однак людина “всередині” традиції не усвідомлює своєї несвободи, оскільки вона навіть не знає про можливість діяти і творити по-іншому. Скута традицією людина ототожнює традиційні форми життєдіяльності з самою сутністю життя.

Ще одним із понять, що співвідносяться з поняттям стилю, є канон. Канон (від гр. “норма”, “правило”) -- це зведення положень, що мають догматичний характер, усе те, що твердо встановлено і рекомендовано до впровадження, застосування. Канон, так само як і традиція, не надає вибору, але при цьому людина, що діє в межах канону, цілком усвідомлює його обмежувальні функції (якщо навіть і оцінює їх позитивно).

Слід також зазначити, що колишні традиції й канони, зникаючи з реального культурного простору, починають сприйматися нащадками як історичні стилі.

5. Історія розвитку уявлень про «прекрасне» в давньогрецькій естетичній традиції

Давньогрецька естетика. Становлення перших естетичних уявлень варто співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Іх аналіз, спроби класифікувати, знайти протилежні чуттєві сили є важливими складовими частинами філософських поглядів Піфагора, Сократа, Платона, Геракліта, Арістотеля. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальфілософської традиції, естетика формувала власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

^ Піфагорійська школа. Перші спроби використовувати почуття як основу для осмислення визначених естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями -- філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонії, досконалості, краси, а основою гармонії вважав деяку абстракцію - число. Космос був втіленням гармонії і краси. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок її зі слуховою здатністю людини. Піфагор зробив багато для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного надбання. Музика в його розумінні є носієм душевної та сердечної рівноваги, вона стимулює душевний і сердечний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі йі можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу.

Сократ. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму (сприйняття космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить все більш помітне загострення інтересу до самої людини, що здатна пізнавати й освоювати навколишній світ. Отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане. Особливе місце тут належить Сократу (470-- 399 р. до н.е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на те, щоб владу мали кращі, тобто високо моральні представники суспільства. Мораль, у його розумінні, може виступати порукою справедливості, чесності, шляхетності людини.

Прекрасне - це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасній і гармонічній тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини.

На основі принципу доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія -- об'єднання давньогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Варто підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, що означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішнє поводження людини, що разом з тим визначає і його внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жреців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найбільш пряме відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. І згодом греки все більше почали трансформувати калокагатію в сферу вихованості людини. Власне, відтоді і почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Арістотеля, що інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, що, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що може стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна досягти такої витонченості, то вона повинна принаймні, хоч через самовдосконалення, тяжіти до цього. Помітимо, що добре обкреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в житті своїми творчими надбаннями. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування й дії виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Платон. Естетичні погляди Сократа одержали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427--347 р. до н.е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це розуміється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V -- IV ст. до н.е. Афінська демократія надавала права на безкоштовне відвідування театру, усенародною повагою користалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. У його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у виді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в області естетичного.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це є і думково споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, що здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети -- це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі Гіппій Більший.

Арістотель. Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384 - 322 р. до н.е). І дійсно, його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля знову чітко просліджується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, досконалості. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа - обґрунтування основного принципу творчої діяльності художника - мімезісу (спадкування). Арістотель вважав, що мімезіс властивий людині з дитинства. Саме здатністю до спадкування людина відрізняється від тварин. Через спадкування людина здобуває перші знання, звички. Результати спадкування викликають захоплення, почуття задоволення. Поняття мімезіс пізніше було трансформоване в розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, спадкування не тільки стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уявлення.

6. Категорія гармонія і міра: їх системний зв язок

Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет, особливе місце займають естетичні категорії: гармонія і міра, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне тощо - це духовні моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світ і багатство естетичних цінностей та потреб, а й систему понять і категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною. В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності закріплені в певних формах думки. В пошуках найдавніших уявлень про гармонію (з гр,-- злагода, лад) звернемося до античної міфології. З відомого античного міфа про Гармонію, дочку бога війни Ареса та богині кохання І краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. На весіллі Гармонії і Кадма були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидної не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ -- краси і боротьби, любові і війни. Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра. Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики. Гомер використовував термін гармонія й у побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонія розуміється також як скріпа, цвях. Одіссей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те ж саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов'язане у греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби»,-- пише він у праці «Робота і дні». Ці міркування мають не стільки естетичний, скільки морально-нормативний характер. Та все ж поняття міри вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра -- найкраще», «використовуй міру», «людина -- міра всього». Подібні судження про гармонію і міру свідчать, що естетичне значення цих понять не виділялось з життєво-практичної або моральної сфер в епохи, коли мистецтво ще не відокремилось від інших сфер суспільного життя. Та вже в епоху грецької класики виник цілий ряд вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відбивали специфіку естетичної практики. Особливе місце тут належить вченню піфагорійців. Вони наголошували на гармонійній будові світу, включаючи природу і людину, взагалі весь космос. Про це свідчать численні фрагменти, що лишились від вчення піфагорійців. Наприклад, Філолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв'язком речей і явищ в природі, без якого космос не зміг би існувати. Зокрема, гармонія означає єдність межі і безмежного, однак вона є не тільки основою світу -- душа також є гармонією. За свідченням Аристотеля душа «є якоюсь гармонією, а гармонія -- це змішання і поєднання протилежностей». Якби всі речі були схожими і не відрізнялись одна від одної, то не було б необхідності в гармонії, яка здійснює єдність різноманітного і протилежного. І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі загальноантичного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели числовий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі -- форму куба, вогневі -- форму пірамід, повітрю -- форму октаед-ра, воді -- форму ікосаедра, сфері Всесвіту -- форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий грецький діалектик Геракліт. Його розуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу протилежнос-тей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Іншими словами: без боротьби немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфа-горійського, в якому діалектика гармонії розуміється ще формально і схематично. Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Платона, як і Сократа, не задовольняла чисто космологічна і математична теорія гармонії піфагорійців. На його думку, гармонія більш стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрі-шньому: "справді, коли я чую, як говорять про доброчесність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати людиною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому пасує й узгоджується. І така людина здається мені воістину музикальною, тому що вона добула найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами.». Розуміння платонівського та інших античних вчень про симетрію буде неповним, якщо обминути розгляд таких понять, як міра, симетрія, домірність тощо. Слід мати на увазі, що поняття міри виражалось у греків за допомогою різних термінів. Найбільш поширеними є meros (міра),metrion (мірність, домірність), еrumetros (розмірений), symmetria (симетрія), mesos (середина, центр),mesotes (центр, центральність). Саме з цього ряду понять стає зрозумілим, чому гармонія не можлива без міри. Про міру (meros) Платон пише, що завдяки їй відбу-вається коловорот космосу. Що ж до міри як metrion, то це є середина між надмірністю та нестатком, яка зустрічається скрізь і допомагає уникнути крайнощів. Близьке до цього і поняття symmetrіа, бо являє собою певну міру, що наближає її до гармонії. Якщо symmetrіа і не рівнозначна гармонії, то вона є однією з умов її виникнення. І навпаки, anumetrіа (безмірність, нерозмірність) є синонімом потворності, відсутності довершеності і гармонії. Отже, платонівська концепція гармонії осяжніша і багатша за піфагорійську -- вона свідчить про намагання пов'язати гармонію з духовним світом людини і розробити її за допомогою понять, які є модифікаціями міри: мірність, розміреність, симетрія тощо. Що стосується Аристотеля, то він використовував термін гармонія не дуже часто, надаючи перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Аристотель зближує насамперед терміни гармонія і порядок, і тоді гармонія розумі-ється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки. Гармонію Аристотель визначає також за допомогою понять міра, порядок, величина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина (mesotes), яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності. Аристотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами: мужність -- середина між боягузтвом і відвагою; впевненість -- середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість -- середина між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина, за Аристотелем,-- це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні являє собою довершеність. Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять -- правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вона створюється шляхом однако-вого повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур -- куб.З правильністю пов'язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об'єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові -- внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності. Синтез кількості і якості відбувається, мовляв, скрізь -- в неорганічному і органічному світі, в суспільній, етичній та естетичній сферах.Гегель, як бачимо, розглядав свої категорії діалектично, в процесі їх становлення та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість переходить через різні свої моменти, поки не вичерпає себе, не прийде до свого заперечення, поступаючись новій якості. Цей перехід відбувається за рахунок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначеність якості, є мірою. Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи і суспільства. Особливу ж роль ця категорія відіграє в його розумінні естетики, передусім в його вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї і чуттєвої дійсності, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри. Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середин. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності. Такий гармонійний стан рано чи пізно порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нові виміри, нову міру, Розв'язання конфлікту (як неминучий момент гармонії) породжує перехід мистецтва від однієї міри до іншої. Таким чином, в історії існувало щонайменше три ос-новних типи розуміння гармонії: математичний, естетичний і художній. Проте надто рідко існували вони в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з одним, становили здебільшого нерозчленовану єдність. Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонія і міра. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше -- про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає відповіді на ці питання в широкому контексті філософського та природничого знання. І дуже важливим аспектом вивчення гармонії є вирішення сучасних екологічних проблем, співжиття людини і біосфери, збереження і відтворення природи. Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики свідчить про універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.

7. Поняття естетичного ідеалу. Калогатія як етико-естетичний принцип

деал (від грецького -- ідея) -- взірець, норма, ідеальний образ, що визначає спосіб і характер поведінки людини або певної людської спільноти, орієнтує на краще і стимулює до творчості, формує відчуття свободи, впевненості і оптимізму. В ідеалі відображена і досягнута досконалість, і проекція розвитку в майбутньому, і довершене сучасне, і бажане гармонійне. У цій своїй іпостасі ідеал виступає у всіх сферах суспільного життя: соціальній, політичній, моральній, естетичній. Соціальний, політичний, моральний, естетичний ідеали у своїй нерозривній єдності складають суспільний ідеал, цілісну, динамічну, саморегулятивну систему, в якій кожний із них виконує тільки властиву йому функцію, знаходиться в особливій кореляції з цілим і його окремими частинами.

Естетичний ідеал -- головна естетична цінність, на яку орієнтуються всі, хто має стосунок до естетично-художнього освоєння дійсності, взірець за яким звіряється все освоєне і вироблене, норма, за якою визначається вплив його продуктів на життєдіяльність людини.

Отже, естетичний ідеал має властивість загального і цілісного, і не може бути зведений до будь-якого одного із своїх компонентів. Тим часом із часів Гегеля, спостерігається тенденція трактувати естетичний ідеал як образ належної краси, взірець естетичної досконалості. "Естетичний ідеал -- це уявлення людей про прекрасне в тому житті, про яке вони мріють і за яке борються, це -- думка про ту красу, яку вони хочуть бачити здійсненою в суспільному устрої, у сім'ї, в любові і товаристві, в мистецтві". "Прекрасне -- специфічний об'єкт відображення в естетичному ідеалі. А краса самого естетичного ідеалу врешті-решт визначається істинністю відображення цього об'єкта". "Естетичний ідеал у мистецтві є пречудове відтворення прекрасного об'єкта"

Естетичний ідеал не може розходитися за своїм основним змістом з іншими суспільними ідеалами, разом із якими він цілісно відображає дійсність і слугує людству найвищою цінністю і нормою. І якщо в тому чи іншому суспільстві з'являються результати естетично-художньої діяльності, які оцінюються як прекрасні або потворні, то це свідчить про складність і суперечливість суспільного життя, про неоднорідність суспільства, про розбіжність у розумінні цінностей і уявлень про ідеали. Як немає "суспільства взагалі" і "людини взагалі", так немає й "ідеала взагалі": він завжди має конкретно-історичний зміст. Кожне суспільство, кожна епоха, клас, етнос мають свої ідеали, в яких є як загальнолюдське, так і специфічне, що дає уявлення як про загальні тенденції суспільного життя і життєдіяльності людини, так і про окремі прояви, про носіїв ідеалів та їхніх поборників. Боротьба соціальних сил за свої ідеали та їх реалізацію охоплює всі сфери суспільного життя і становить головний зміст історичної епохи. У всезагальній боротьбі, яка відбувається в сучасному світі, багато що залежить і від того, якими естетично-художніми цінностями керуються люди і як вони розуміють те, що має назву "прекрасного", "піднесеного", "трагічного", "комічного", "потворного", "низького" тощо, тобто того, що охоплює поняття "естетичний ідеал".

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія -- поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якії що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку

8. Поняття та структура естетичної свідомості

Естетична свідомість - це форма ціннісної свідомості, відображення дійсності та її оцінка з позицій естетичного ідеалу. Об'єктом відображення естетичної свідомості, як і всіх інших форм суспільної свідомості, є природна і соціальна дійсність, вже освоєна соціально-культурним досвідом людства. Суб'єктом відображення виступає суспільство в цілому через конкретних індивідів, соціальних груп. [1]

Специфіка естетичної свідомості, у порівнянні з іншими формами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:

естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;

власне, поняття «естетична свідомість» -- абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності. На рівні суспільства естетична свідомість існує у формі суспільної свідомості, яка відображає ступінь естетичного освоєння світу на рівні індивіда -- у формі особистої характеристики окремої людини;

естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим багатша естетична практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість;

процес формування естетичної свідомості особистості стисло повторює процес її формування в історії людства. Цим зумовлюється й структура естетичної свідомості;

від інших форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало. В цьому родові особливості естетичної свідомості;

видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм.

Теоретично розрізняють два рівні функціонування даного феномена:

повсякденний, побутовий рівень, що базується на узагальненні емпіричного досвіду. Повсякденні естетичні переживання особистості мінливі, часто суперечливі;

теоретичний рівень, що базується на загальних філософських уявленнях про світ, людину та її місце у світі.

Історія естетики і мистецтва знає багато прикладів втілення даних уявлень у конкретно-чуттєву форму. Так, скульптура Мікеланджело «Давид» втілює уявлення людини епохи Відродження про світ, у центрі якого знаходиться особистість, сила та міць якої не має меж. Як усвідомлення цієї сили та могутності, обличчя й постать Давида спокійні, гармонійні, величні.

Повсякденний рівень естетичної свідомості складають естетичні емоції, переживання, почуття та ін.; теоретичний -- естетичні оцінки, судження, погляди, теорії, ідеали тощо. Межі між цими двома рівнями умовні, бо специфіка естетичної свідомості має прояви на кожному рівні -- всюди можна знайти і почуттєві, і раціональні елементи. Щонайбільше ця особливість притаманна естетичній потребі та естетичному смаку, в яких однаково важливі і емоційні, і раціональні складові, що усвідомлюються у співвідношенні з естетичним ідеалом.

Насамкінець слід зазначити, що естетична свідомість -- одна із форм духовного життя суспільства, яка відображає довкілля, різноманітну діяльність людини, а також продукти (результати) цієї діяльності, в тому числі художні твори, у почуттєвих образах, що усвідомлюються та оцінюються у судженнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії людини та реальності, суб'єктивного та об'єктивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто індивідуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві.

9. Моностильова і польостильова культури: порівняльний аналіз

Моностильовою називається культура, в якій усі елементи (переконання, оцінки, образи світу, ідеології і т.д.) мають внутрішній зв'язок і, крім того, їх активно поділяють або пасивно приймають усі члени суспільства. Іншими словами, якщо будь-яка з життєвих форм, будь-який із культурних стилів або певне їх поєднання поширюються на все суспільство, те це означає, що дане суспільство -- суспільство моностильової культури.

Такими були культури Давнього Єгипту, східних деспотій, ці риси помітні в культурних системах середньовічної Європи. Такими були (і є) культурні системи всіх теократичних держав (зокрема і сучасних фундаменталістських) та держав тоталітарних. І, зрештою, саме такою можна вважати культурну систему радянського суспільства.

Виділимо головні характеристики моностильових культурних систем. Перша їх специфічна риса -- наявність спеціалізованої групи творців культури, або так званих “культурних експертів” (термін Тенбрука), що стоять на високому шаблі в соціальній ієрархії. У “примітивних” культурах цю групу утворювали шамани, маги, потім їм на зміну прийшли священики, а в пізніший час -- ідеологи. Еволюція культури і зміна панівних світоглядів та культурних стилів приводили до зміни і характеристик груп, що стоять на вершині культурної ієрархії й виробляють схеми та правила культурних інтерпретацій, обов'язкові для нижчих суспільних рівнів. Але сам ієрархічний принцип структури завжди залишається незмінним.

Іншою специфічною характеристикою є жорстко визначений порядок реалізації культурних явищ у просторі й часі. Тобто завжди є спеціальні дні і спеціальні місця для проведення культурних ритуалів і заходів: святкувань, маніфестацій, демонстрацій, карнавалів. Культурна активність у таких суспільствах реалізувалася раніше в храмах та інших культових спорудах, пізніше -- в театрах, концертних залах та інших публічних місцях, створених спеціально для культурних цілей.