Футуризм (від лат. "майбутнє") виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєверянін, брати Бурдюки, В.Хлебніков, В.Махновський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву "панфутуризм".

Абстракціоналізм- К. Малевич, Кондинський, (супрематизм) повний розрив із предметно- образ. Наповненням живопис.Чистий колір.

Абстракціонізм -- напрям, в якому художники, відкинувши об'єктивну дійсність, намагаються створити нову, суб'єктивну реальність, яка заснована на їх чуттях і думках. Основоположниками цього напряму були В. Кандинський, К Малевич, П. Мон-дріан. Абстракціоністи апелюють до кольору, зводячи його до абсолюту, або до різних геометричних фігур, інколи цілком заперечуючи зв'язок з дійсністю. Абстракціонізм, що виник на початку XX ст., набув широкого розвитку під час другої світової війни у європейських країнах (М. Шагал, М. Ернст та ін.). Наприкінці 40-х років абстракціонізм розповсюдився в Америці. Але й сьогодні на вернісажах можна зустрітися з абстракціонізмом.

Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

В українській літературі одним із перших представників модернізму є Ольга Кобилянська. Також до модерністів належать Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю. Той же К. Фідлер зауважує: «Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей…» Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Мистецтво, за виразом Фідлера, не має «сумнівного покликання врятувати людей від дійсності, виходячи з казкового королівства». Якщо донині, зазначає теоретик, точилися суперечки «за право виражати сутність художньої діяльності» -- «наслідування чи перетворення дійсності» (тобто, як бачимо, суперечка реалістів з романтиками), то модернізм на місце цих традиційних двох принципів висуває свій, третій, -- «створення нової дійсності». На зміну реалістичній та натуралістичній об'єктивності приходить модерністська художня суб'єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ -- він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Чим неправдоподібнішою є картина світу, тим вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістичного, здебільшого життєподібного відтворення дійсності. Реалізм для модерністів -- це лише один з можливих засобів відображення світу. Але справжньої реальності -- ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної -- реалізм не досягає. Американський літературознавець Дж. Е. Міллер слушно зауважив, шо «модернізм можна вважати бунтом проти „реалізму“, але не проти „реальності“. Реальність слід знаходити не в узгоджених зовнішніх подіях, а в потоці свідомості, що виникає в зіткненні з цими подіями, які швидко обираються, набирають певної форми, викликають переживання».

Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», -- писав один з найвизначніших модерністів XX століття Томас Стернз Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса та А. Бєлого, Г. Мейрінка та В. Хлєбникова,Т. С. Еліота та Е. Паунда, Д. Буццаті таX. Л. Борхеса. Процес модерністської творчості, зазначав Д. Затонський, «є процесом перетворення реальних явищ, подій, проблем на ідіоми, символи, знаки -- тобто абстрактні форми, що не відображають дійсності, а лише її символічно моделюють, створюють дещо подібне до адекватного їй душевного настрою».

37. Естетика постмодернізму (авангардизму): концептуальні засади та основні напрямки (поп арт, перфоманс, акціоналізм,хепенінг, стріт-арт,боді-арт та ін).Особливості інших видів мистецтва постмодернізму

Стилістичні особл. Постмодернізму:

-еклектичність; -Експериментальність; -парадокс, пародія,гра;-зміщення акцентів. Відомий Елді Ворхол.

Довгий час термін авангардизму та модернізму використовували як тотожні, під модернізмом розумілась сукупність мистецьких напрямів, новаторськиї ідей.Під авангардизмом напрямки особливого експериментального типу демонстративні форми елітарного мистецтва орієнтовані на прояви індивідуального мистецького експерименту, скандалу у мистецтві, новаторство синтезу. Якщо модернізм орієнтувався на елітаризм об,єктивізації особистого у мистецьких формах ії репрезентативність.Постмодернізм стирає межу між масовим та елітарним вдається до ефектів сприйняття ілюзій подає трагічне як комічне, високе як низьке, пафосне як пародійне, типове і нетипове.Синтезує постмодернізм,експериментує з контекстами які змінює значення знаку у системі. Постмодернізм інтригує задає вектор інтерпретацій. Дослідники В.Руднєв дотримує точки зору авангардизм і модернізм не збігаються у своїх значеннях.Модернізм орієнтується на новаторство у сфері форми та змісту. Авангард будує систему новаторських цінностей у сфері прагматики.Замість вузького кола ілітарної культ. Що оцінюють глибини духовного змісту внутрішніх проявів. Авангард є передумовою дизайну споживчіх товарів орієнтованих на масову культуру (флешмоб). В 2й половині 20ст. Постмодернізм набуває особливої популярності застосовується назва іст. Типу культ. Притаманній сучасній добі. Дослідники виділяють ретромодернізм еклетичні, синтетичні, притаманну стилізацію, притаману постмодернізму. Ідеї постмодернізму Жака Далькроза, Мішеля Фоко, Ліотара, Жана Деліда та ін. поняття введені в філософ. Розглянули реальність як мовну гру в умовність.Симулякр( кажемость) Сценарний аналіз актуалізує ідею десконструкції відносногсті та умовності куль-го тексту, момент минливого буття.

Особливості постмодернізму х-ні:

1) Криза принципу репрезинтативу навідміну від демонстративу,індентичні, безпафосні.

2) Стильовий сарказм, мовна гра, колаж, монтаж, культ. Тілесність.Зміщення елітарного і масового Енді Ворхол- фундатор постмодернізму.

Одним із найпоширеніших напрямків є поп-арт використання і осмислення образів масової культури.ПОП- означає популярний масовий. Майстрами поп-арту були: Рай Міхтенштейн, Енді Ворхол, Р. Раушенберг.

Хепенінг- дієвий жанр процес під час якого митець залучає учасників до гри співучасті.Хепенінг як і поп-арт, поп-арт застиглий хепенінг, одним із напрямків хепенінгу є акціонізм.Флешмоб-різновид хепенінгу.

Перфоманс- один з різновидів акціонізму демонстративне мистецтво, коротка вистава виконанна митцем послідовник якого дотримується думки що гравці не грають ролі, а виконують реальні дії.Зміст перфомансу індивіду. Естет. Та особистих переживанях як для учаників так і для глядачів. Перформанс [1] (також уживане назва - перфоманс, англ. Performance - виконання, уявлення, виступ) - форма сучасного мистецтва, в якій твір складають дії художника або групи в певному місці і в певний час. До перформансу можна віднести будь-яку ситуацію, що включає чотири базові елементи: час, місце, тіло художника і ставлення художника і глядача. У цьому полягає відмінність перформансу від таких форм образотворчого мистецтва, як картина або скульптура, де твір визначається виставленим об'єктом.Перформанс Йозефа Бойса, 1978

Іноді перформансом називають такі традиційні форми художньої діяльності, як театр, танець, музика, циркові виступи і т. П. Однак у сучасному мистецтві термін «перформанс» відноситься звичайно до форм авангардного або концептуального мистецтва, спадщина традицію образотворчого мистецтва.

Бодіарт-це мистецтво прикрашання тіла, подання йому нових значень і смислів, акцентів, шляхом розпису фарбами, татуювання та інших прийомів. Існує точка зору дослідників що бодіарт сягає витоками африканського чи японських суб. Культур. Груп.

Бодіарт демонструє демонстративні аспекти індив. Стил., репрезентує особистий культурний код, є знаком індифікації визначення людини в соц. системі.Боді арт розглядають як варіант чистої естет ики що не маєпід собою символічного значення.

Акціонізм - форма сучасного мистецтва, що виникла в 1960-і роки в Західній Європі. Прагнення стерти межу між мистецтвом і дійсністю призводить до пошуків нових способів художнього вираження, що додають динаміку твору, залучаючи його до будь-яку дію (акцію). Акція (або мистецтво акції) стає загальним поняттям для художніх практик, в яких акцент переноситься з самого твору на процес його створення. У акціонізмом художник як правило стає суб'єктом та / або об'єктом художнього твору. Близькими до акціонізмом формами є хепенінг, перформанс, евент, мистецтво дії, мистецтво демонстрації і ряд інших форм.

Стріт-арт (англ. Street art - вуличне мистецтво) - напрям у сучасному образотворчому мистецтві, відмітною особливістю якого є яскраво виражений урбаністичний характер.

Основною частиною стріт арту є графіті (інакше спрей-арт), але не можна вважати, що стріт-арт це і є графіті. До стріт-арту також відносяться постери (некомерційні), трафарети, різні скульптурні інсталяції і т. П. У вуличному мистецтві важлива кожна деталь, дрібниця, тінь, колір, лінія. Художник створює свій стилізований логотип - «унікальний знак» і зображує його на ділянках міського ландшафту. Найголовніше в стріт-арті - не привласнити територію, а втягнути глядача в діалог і показати різну сюжетну програму.

Терміном "авангард" (фр. avantgarde- той, що йде попереду, передовий загін) в естетиці XX ст. визначається сукупність усіх різноманітних новаторських, революційних, бунтарських, епатажних, маніфестарних рухів та напрямів в художній культурі першої половини (а іноді навіть! першої третини) Авангард - це, насамперед, реакція художньо-естетичної свідомості на глобальний перелом в культурно-цівілізаційних процесах, викликаних науково-технічним прогресом останнього століття. Формування авангарду пов'язане з відмовою від позитивізму в естетиці та реалізму в мистецтві. В філософії попередниками становлення авангарду постають ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, С. Кьєркєгора, А. Бергсона. Непрямим шляхом ініціювали виникнення авангарду досягнення в наукових галузях (особливо - в галузях ядерної фізики, хімії, математики, психології, пізніше - біології, кібернетики, електроніки) та техніко-технологічні реалізації на їх базі. В психології значного впливу задав фрейдизм та виникаючий на його базі психоаналіз. В гуманітарних науках - це конституювання лінгвістики як філософсько-культурологічної дисципліни, відхід від європоцентризма та як наслідок цього відходу - зростання уваги до східних культур.

38. Естетичні виміри масової та елітарної культури.

На сучасному етапі розвитку культури достатньої вираженості набувають два її різновиди - елітарна та масова культура.

Як зазначає Н.Смелзер, до високої (елітарної) культури увійшли класичні музика, живопис, література, створені фахівцями високого класу для найзаможніших верств суспільства (еліти). Причиною виділення цього поняття стала поява та широке розповсюдження нових зразків так званого “масового мистецтва” та спроба відділити, протиставити елітарні види культури масовим її взірцям. Поняття “елітарного” мистецтва вводиться в обіг в кінці XVIII ст. (хоча сам по собі поділ мистецтва на масове та елітарне і відповідно диференціація публіки відбулися значно раніше). Елітарне постає як продукт для досвідчених знавців, масове - для звичайних, рядових читачів, слухачів, глядачів.Формування масового мистецтва значним чином пов'язане з зростанням міського населення. В цей період виникають нові, міські за походженням, жанри мистецтва. Вони вже не пов'язані функціонально ані з сезонними сільськими роботами, ані з селянським побутом, ані з церковними богослужіннями, а покликані задовольнити власне естетичні потреби людини. Серед масових форм мистецтва переважаючого значення набувають такі, котрі орієнтуються на відпочинок, розвагу, розважальне читання. При цьому твори, які виступали в якості еталона масового мистецтва, знаходили зв'язок з фольклорними, міфологічними, лубочними побудовами, які існували задовго до цих зазначених суспільних процесів.Шлях людини до самої себе, до знаходження власної індивідуальності завжди пов'язаний з зусиллям по подоланню стереотипів, небажанням залишатися в рамках досягнутого. Саме ті труднощі, котрі заважають людині здійснитися, будять та напружують її сили та здібності. Маса ж відрізняється дивовижною лінню, небажанням напружуватися, щоб проникнути в специфіку мови мистецтва, осягнути неоднозначність зображуваних в ньому процесів.

На процес породження феномену масової людини та масового мистецтва суттєвим чином вплинув й бурхливий розвиток засобів масової комунікації, що дозволив прилучити до мистецтва велику кількість населення. Народна культура, до якої входили казки, фольклор, пісні і міфи, належала бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та народною культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не пов'язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами (Н.Черниш). Це змінює умови культурного життя, ламає вікові форми існування традиційних видів мистецтва. Культура стає масовою, коли її продукти стандартизуються і поширюють серед широкої публіки.Масові форми потребують побудови яскравого дійства та ефектної сюжетності; вони успішно експлуатують елементи небезпеки, насилля, сексу, викликаючи інтенсивне і негайне переживання. Масове мистецтво певною мірою задовольняє потребу людини в яскравому емоційному світі, в переживанні високої амплітуди почуттів, що перевершують рутинність та заорганізованість повсякденного життя.Ще однією стороною побутування масової та елітарної культури є функціонування і розвиток художніх творів в умовах ринку. Різке зниження державних дотацій театру, кінематографу, художнім музеям загострило ряд проблем, а саме: художня практика в видавничій справі, кінематографі, театрі зіткнулася з тим, що життєздатність всіх перерахованих творчих інститутів, їх благополуччя, рівень професійного та технічного розвитку визначають не елітарні досягнення, а твори масового попиту. Видавець зтикається з необхідністю видати більшу кількість “середньої” літератури для того, щоб мати змогу опублікувати класику. Подібні процеси розгортаються також в кінематографі та театрі.Для вивчення міри рентабельності мистецтва були розроблені достатньо точні критерії. Так, спеціалістам добре відомо, що, наприклад, масовий успіх кінокартини повністю визначається в перші три місяці її демонстрації на території всієї країни. Те ж саме стосується літературної белетристики та естрадної пісні, для якої цей термін обмежуться першим місяцем після її випуску в прокат. Звідси і всілякі механізми “розкрутки” співаків, письменників, поетів, художників, що виступають вже не як випадкові, епізодичні, а як необхідний ланцюг побутування мистецтва в умовах ринку.Однак жодна суспільна культура не може обходитися без інтелектуальної верхівки: при відсутності такої суспільство заполонить хвиля масової культури. Інтелектуальний рівень культури підтримує елітарність, котра виконує в суспільстві роль культурного лідера. Головною позитивною ознакою елітарної культури є забезпечення прогресивного розвитку культури, створення нових культурних цінностей, а, отже, розширення культурного діапазону національної та світової культури.

Як вже зазначалося вище, для адекватного сприйняття елітарної культури необхідна спеціальна підготовка, оволодіння певним запасом культурних знань та навичок, котрі не приходять самі по собі. Ще А. П. Чехов, характеризуючи “сповзання” культури до простонародного рівня, де вона починає змикатися з масовою, писав: “потрібно не Гоголя опускати до народу, а народ піднімати до Гоголя”. Так, наприклад, музика Бетховена, живопис Пікассо, психоаналітична теорія З.Фрейда та інше свого часу були безумовно елітарними, але з розвитком загальної культури народу, під впливом пропаганди, під дією системи освіти і тому подібне поступово багато в чому свою елітарність втратили, перейшли до розряду загальновживаних та зрозумілих. Саме тому проблема виховання художніх смаків, задання зразків елітарної культури для наслідування, використання механізму дії масової культури для пропаганди високої культури є важливим завданням у вихованні духовного світу сучасної людини.

39. У XVII ст. В Європі відбувається становлення нової естетичної парадигми і відповідного мистецького стилю, який отримав назву "Класицизм"

естетичний естетика культура меодернізм

Формування естетики класицизму саме у Франції XVII ст. може здатися несподіваним для країни, в якій панував католицизм. Але це пояснюється рядом причин. Загальний розквіт французької культури в XVII ст. вимагав вираження в мистецтві.

Філософської передумовою був раціоналізм. Раціоналістична філософія володіла значною популярністю у Франції в XVII ст. (Р. Декарт). У раціоналістичній філософії Декарта можна бачити витоки естетики класицизму. В роботах філософа ми знаходимо наступні ідеї: мистецтво покликане пробуджувати афекти, але афекти гармонійні, а не хаотичні. Гармонійно те, чого не властива диспропорційність. Пропорції же визначаються математично, ширше - раціонально (Декарт не випадково був геніальним математиком). Завдяки філософії Декарта в якості ідейного фундаменту цього напряму барокова ідея облагороджування природи силою розуму отримала своє природне розвиток і естетичне завершення. Декарт проголосив розум і саме мислення основною ознакою буття. Таким чином, створювались передумови для побудови раціональної філософії.

Твори мистецтва звільнялися від деякої химерності барокового мистецтва, яка дійсно часто ускладнювала сприйняття художнього образу.

Спираючись на принципи раціоналістичної метафізики, правильності, чіткості, чистоти, мислителі вибудували відповідну естетичну теорію, суть якої зводилася до регламентації правил у мистецтві, зокрема в поетичному. Ідеї класициської естетики найбільш повно були викладені в творі Ніколи Буало "Поетичне мистецтво", тому розглянемо їх детально.

1. У мистецтві необхідно дотримуватись істини, позаяк воно повинно слугувати правді. Для цього художник має вивчати природу. Проте мистецтво не має цікавити природа така, якою вона є, а очищена, й навіть удосконалена в дусі більшої правильності раціоналістичним конструюванням її ідеалізованої моделі, на думку представника німецької естетики Класицизму Мартіна Опіца. Отож було проголошено культ прекрасної (впорядкованої) природи.

2. Художник повинен керуватися суворими правилами, законами. Суть формальних законів, зокрема драми, вивів ще Аристотель у "Поетиці". Це взяли за основу класицисти. Йдеться про закони "трьох єдностей" -- дії, місця та часу. Згідно з ними, художник, створюючи п'єсу, повинен зображати події, що відбувалися протягом доби в одному місці та неперервно. Така п'єса досягне вищої художньої цінності й відповідно дасть відчуття вищого задоволення від твору мистецтва. Оскільки цих правил не дотримувались у народному мистецтві, то воно вважалося поза межами справжнього, високого мистецтва.

3. Було визначено ієрархію жанрів мистецтва та чітку межу поділу між "високими" й "низькими".

4. Мета мистецтва Класицизму -- утвердження високих етичних цінностей. Досягнути цього можна зображенням героїчних вчинків і благородних почуттів через відповідні пози, жести, вирази облич героїв. А це вважалося надбанням лише вищого прошарку -- аристократії. Якщо й допускалося протилежне високому -- низьке, то йому було вказано своє місце. Високі почуття, героїчні вчинки були темою лише "високих жанрів" (ода, поема, трагедія). Простим же людям героїзм вважався непритаманним, тому історії з їхнього життя не могли стати темою "високих жанрів", а лише "низьких" (епіграми, байки, комедії).

5. Ідеалом розуму, зразком мистецтва визнавалось мистецтво античне.

6. Мистецтво виконує очищувальну функцію (класицисти широко використовують Аристотелівський термін "катарсис") -- запобігають можливим моральним хворобам. Зокрема, згідно з П. Корнелем, виставляючи напоказ у трагедії хворобу, можна не лише зрозуміти її причини, а й прибрати наслідки.

40. XX століття характеризується особливою антропологічною орієнтацією філософсько-естетичної думки

Окреме місце не тільки в мистецькому просторі кінця XIX - ХХ ст., але і взагалі - в культурному - займають інтуїтивізм А. Бергсона, ідеї психоаналізу та аналітичної психології, екзистенціалізму.

За митцем закріплюється статус унікальної людини поза конкуренцією, яка здібна проникати у глибини буття і своїми творами безпосередньо передавати його сутність. Ще з більшою увагою розглядаються питання нераціональних передумов художньої творчості, внутрішньої свободи митця, його внутрішньої моралі і, у зв'язку з цим, моральні і художньо-естетичні межі провокативності мистецтва.

При розгляді новизни як абстрактної характеристики продуктів творчості виникає можливість трактовки її як спонтанного акту. Тоді природа творчості може звестися(психоаналітичні концепції) до неусвідомленої психосоматичної активності, в результаті якої виникають несподівані для самого суб'єкта комбінації образів, які він просто застає в свідомості. Відрізнити ці комбінації від образів реальності суб'єкт не спроможний. В психоаналізі процес творення пов'язується з позачасовою психічною сферою безсвідомого, трактується як безсвідомий прояв чуттєвого принципу задоволення. Виходячи з розгляду мистецтва як "легкого наркозу", З.Фрейд розглядає творчій процес як створення штучного світу, в якому художник схожий на дитину, яка зайнята грою. Цей світ - світ здійснення незадоволених еротичних і агресивних бажань і комплексів суб'єкта творчості.

З розкріпаченням в образній тканині позасвідомого пов'язується виникнення художнього твору в аналітичній психології К.Юнга.

Юнг зберігає основну тезу психоаналітичної концепції творчості - ствердження незалежності і автономності художника в суспільному середовищі. Таке розуміння творчості послугувало теоретичним підґрунтям для таких напрямків мистецтва, як сюрреалізм, абстракціонізм, абстрактний експресіонізм та ін"

Абсолютизація "самодіяльності" світу образів властива і представникам екзистенціалізму. Так, наприклад, Ж.-П.Сартр, хоча і визнає значення реального об'єкту по відношенню до його образу (образ, на думку філософа, виникає в результаті репродукції основних рис об'єкту, що був сприйнятий раніше), вірно підкреслює різницю між об'єктом і його образом, але все ж несправедливо обмежує сферу дії уяви виключно сферою ідеального. Сартр визначив образ як конкретний феномен або стан свідомості. На його думку, уявляюча свідомість виникає лише при відсутності безпосередньо перед суб'єктом, що уявляє, даного об'єкта реальності (принцип неонтизації). Творча активність, вважає Сартр, є спонтанною і не пов'язаною з реальним буттям.

Виходячи з розуміння свободи як основного визначальника людської суб'єктивності і життєвого шляху як "самобудівництва", самоздійснення в умовах несвободної реальності, представники екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю) основним завданням мистецтва вважають поглиблення і реалізацію людської суб'єктивності. Критикуючи інтуітивістські теорії творчості, Ж.-П. Сартр розвиває ідею відповідальності митця за те повідомлення, яке він передає публіці своїм твором. Зв'язок художньої творчості з долею людства, зі змінами, що відбуваються в сфері людської суб'єктивності, постав для А. Камю одним з найважливіших питань його розмислів. В ситуації невідворотної і нездоланної роз'єднаності людей, всезагального відчуття відчаю, тривоги він знаходить виправдання існуванню художньої творчості. На його думку, напружені болісні пошуки смислу власного існування в ситуації всезагальної абсурдності буття знаходять не притулок, "схованку", але - простір, де відбувається пошук (за допомогою художніх символів, алегорій та ін.) можливостей у злагодженості між людиною і її досвідом.

Структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Р. Барт, У. Еко) теж проголошує текст головним об'єктом дослідження. В якості тексту виступають всі продукти культури, мистецтва зокрема. Предметом зацікавленості постають питання не природи і сутності мистецтва та творчості, але - функціонування усталених структур тексту, художньо-конструктивні принципи, засоби організації тексту, їх існування в контексті культури. Саме дослідження цих проблем, на думку структуралістів, і дозволить вивчити специфіку художнього мислення людини, виявити ті архетипи, влада яких під час творчості інтуїтивно відчувається митцем, і які в тій чи іншій мірі реалізуються в тексті(Р.Барт).

У II половині XX століття значна увага приділяється проблемі художнього сприйняття. Формуються рецептивно-естетичні концепції (X. Р. Яусс, В.Ізер, Г. Грімм, М.Дюфренн), в яких вирішальне значення в художньому процесі надається продуктивній і активній ролі суб'єкта споглядання. На основі вивчення специфіки сприйняття митця певної історичної епохи, художнього напрямку, тенденцій сприйняття твору мистецтва конкретною соціальною і національною спільнотою, сучасниками і наступними поколіннями затверджується ідея історичної рухливості сприйняття, соціально-історичної обумовленості конкретних типів читачів.

Таким чином, в естетиці був накопичений величезний матеріал, висловлено безліч блискучих здогадок з приводу природи і специфіки функціонування художньої творчості.

41. Елементарним актом людської діяльності, в якому виявляється її моральний аспект, є вчинок, одиничний акт поведінки

В структурі вчинку в її основних елементах представлена структура моралі як соціального феномена.

Отже, вчинок є специфічно людським виразом і конкретизацією соціально-практичної діяльності.

Здійснюючи вчинок, людина здійснює вибір, визначає свою долю. Вона не підкоряється неминучості обставин, а виробляє свідоме рішення, тобто чітко уявляє собі цілі своїх дій, їх очікуваний результат і наслідки.

Саме якість спрямованості (чи інтенції) вчинку -те істотне, що вирізняє його серед інших форм прояву людської активності.

Первинною якістю вчинку є його відповідальність. На думку М.М. Бахтіна, вчинок "більш, ніж раціональний - він відповідальний". Раціональність - тільки момент, бік, умова відповідальності.

Для етичного аналізу вчинку, що має на меті моральну кваліфікацію поведінки, важливо виокремити в його структурі наступні елементи: суб'єктивний мотив, суспільно значимий результат, зовнішні умови переходу мотиву в результат, тобто здійснення вчинку.

Моральна й естетична грані вчинку існують у тісній єдності і взаємодії. На жаль, і раніше, і тепер можна зустріти людей, які протиставляють естетичне етичному, і навпаки. Трапляється так, що чуйна людина виявляє свою доброту незграбно, грубо, а інша, залишаючись у душі егоїстичною, черствою, бездушною, поводиться бездоганно, але тільки для того, щоб справити на оточення добре враження.

У вчинку виявляється внутрішня культура особистості. Важливі не форми спілкування і поведінки як такі, а їх мотиви та внутрішня вихованість, яка спрямовує поведінку людини. Вихована людина ввічлива й запобіглива не тому, що хоче красиво виглядати, а тому, що повага до людей, увага до них, душевний такт не дозволяють їй бути іншою. У такій поведінці людини виявляється її внутрішня сутність, її внутрішня культура. Таким чином, завдання, що стоїть перед людиною, -- це формування внутрішньої і зовнішньої культури, її моральний і естетичний розвиток.

42. Опредметнення і розпредметнення

-- філософські категорії, що розкривають у найзагальнішій формі механізм людської діяльності та закономірності соціального успадкування історично вироблених суспільних цінностей і соціально-творчих якостей людини.

Опредметнення -- це перетворення людських сил і здібностей із форми живої діяльності на форму застиглої предметності. Предметний світ, створюваний людиною, є виявом реалізованих людських сил, цілей і здібностей, думок і почуттів. Усі здобутки людського духу і соціально вироблені творчі здібності в процесі діяльності так чи інакше набирають матеріальної предметної форми. Поняття опредметнення значно ширше, ніж споріднене з ним поняття уречевлення.

Розпредметнення -- це процес переведення застиглої предметності в органічні моменти живої діяльності, перетворення об'єктивованих у предметах людських здібностей і соціального смислу на надбання індивідів. Розпредметнення матеріальної і духовної культури шляхом діяльнісного опанування її формоутвореннями є неодмінною умовою соціалізації індивіда, вироблення в нього соціальних якостей і творчих здібностей. Разом з тим у предметі задано і зв'язано з ним соціальний спосіб діяльності, а тому формування особистості через розпредметнення нагромадженого культурного багатства передбачає залучення індивіда до історично вироблених форм суспільно доцільної діяльності.

ОПРЕДМЕТНЕННЯ І РОЗПРЕДМЕТНЕННЯ є найабстрактнішими категоріями соціально-діяльнісного аналізу взаємозв'язків людини і сусп. історії.

Визволення людської діяльності від усіх форм відчуження збігається з революц. перетворенням суспільства на комуністичних засадах.

Продуктивна і репродуктивна діяльність

При аналізі естетичної діяльності потрібно враховувати, що в ній присутні й органічно пов'язані між собою такі її різновиди, як продуктивна і репродуктивна діяльність. Репродуктивна діяльність -- це діяльність, у якій передбачається отримання вже відомого результату вже відомими засобами (наприклад, копіювання картин, творів скульптури, традиційна інтерпретація театральних, оперних, балетних вистав, музичних творів і т. ін.). Продуктивна діяльність -- творча діяльність, метою якої є розробка нових цілей, створення нових цінностей новими засобами або досягнення вже відомих цілей новими засобами. Природно, що кінцевою метою естетичної діяльності є розвиток творчих сил і здібностей людини й суспільства. Тому продуктивна діяльність відіграє вирішальну роль у системі естетичної діяльності.

Дослідження сутності естетичної діяльності дозволили визначити її головні відмінності від інших видів людської діяльності. Перш за все зазначають, що прагнення людей жити в тих відносинах і спиратися на ті цінності, які відповідають уявленням про красу і досконалість, існувало за давніх часів. Це давало людині можливість змінювати саму себе, свій внутрішній світ. Естетична діяльність завжди була розчинена в людській діяльності, а в подальшому при виокремленні та формуванні розмаїття видів діяльності -- безпосередньо впліталася в кожен із цих видів. Таким чином, естетична діяльність була і залишається невід'ємною від будь-якого виду людської діяльності. Вона незмінно присутня в кожному з їх результатів. Але на відміну від результатів інших видів діяльності, які зазвичай мають утилітарне значення, результати естетичної діяльності утилітарності позбавлені. У зв'язку з цим вони набувають загальнолюдського значення, перетворюються з тимчасових у неминучі, що потрібні суспільству і людині в будь-які часи, у будь-яких соціальних умовах. Отже, результати естетичної діяльності морально не старіють.

Завдяки естетичній діяльності особистість розвиває в собі якості й здібності, які вільно реалізуються нею в усіх видах духовної і матеріальної діяльності, -- чуттєве, образне мислення, емоційне ставлення до світу, переживання й співпереживання, естетичне споглядання, випереджене відображення дійсності, передбачення тощо.

Головними сферами естетичної діяльності є праця, суспільство, людина, природа і мистецтво.

Сьогодні беззаперечним є визначення продуктивної ролі праці в становленні та розвитку різних видів і форм людської діяльності. Саме в процесі роботи формується здатність і прагнення людини до довершеної форми діяльності та її результатів. Уже в первісному суспільстві, головною ознакою якого був синкретизм, людина намагалася, опановуючи сили природи й навчаючись у неї, впорядковувати свої відносини, своє середовище. Ці прагнення вона реалізовувала в праці та її результатах. У первісному суспільстві створювались крім суто утилітарних цінностей і такі, що поєднували утилітарне й неутилітар- не начала. Подальший розвиток праці стимулював створення таких утилітарних предметів і речей, що задовольняли б не тільки матеріальні потреби, а й цінувалися за досконалість форми, неповторність, викликали почуття задоволення. Таким чином, естетична діяльність завжди виступала в синкретичній єдності з працею.

Довгий час в естетиці естетична діяльність ототожнювалась із художньою. І донині проблема співвідношення цих видів людської діяльності залишається дискусійною. Поширена думка і про те, що ці види діяльності не пов'язані та не співвідносяться між собою. В естетиці існує й точка зору, згідно з якою естетична і художня діяльність органічно пов'язані між собою, обумовлюють одна одну. Однак між ними є відмінності. Вони випливають із того, що естетична діяльність -- явище більш широкого порядку, аніж художня. Остання виступає тільки одним із різновидів діяльності естетичної.

Народження естетичної діяльності збігається з народженням людства. Художня діяльність була виокремлена зі складу людської діяльності значно пізніше у зв'язку з активним процесом розподілу діяльності та ускладненням соціального життя і процесів праці. Перші кроки становлення художньої діяльності як самостійного виду пов'язують із давніми цивілізаціями.

Наочні (предметні) результати естетичної діяльності, внаслідок її розчиненості в усіх видах людської діяльності, присутні в будь-яких речах, відносинах, ситуаціях, які набуті людством або створені окремою людиною. Навпаки, результати художньої діяльності -- твори мистецтва -- існують самостійно. Творці мистецтва виокремлюються в суспільстві в професійну групу, яка пов'язує своє життя виключно зі створенням художніх творів. Мистецькі твори тиражуються, розповсюджуються і споживаються в суспільстві, функціонують за власними законами. Митці потребують спеціальних знань, від них вимагають певного фахового рівня, оволодіння необхідною технікою і технологією тощо.

Ураховуючи наведені обставини, можна стверджувати, що естетична діяльність є базою для художньої, а остання виступає концентратом першої, її найвищим втіленням, в якому закріплені, реалізовані досягнення естетичного досвіду й естетичні цінності[2].

Розмова про естетичну діяльність буде незакінченою, якщо не звернути увагу на такі її особливості, які обумовлені її залежністю від соціальних умов. По-перше, в естетичній діяльності можуть бути виокремлені історичні типи, кожний з яких відповідає певній культурно- історичній епосі. По-друге, відмінності історичних типів естетичної діяльності виявляються в їхній спрямованості, межах прояву, в естетичних потребах суспільства, орієнтації на перевагу продуктивного або репродуктивного її різновидів. По-третє, історичні типи естетичної діяльності -- динамічні системи, пов'язані між собою, засновані на різних видах спадкоємності. Нарешті, внутрішні зміни естетичної діяльності відбивають характер змін соціально значущих цілей життя. Визначені характеристики естетичної діяльності притаманні й художній діяльності, більш того, проявляються в ній наочніше.

47. Естетичний ідеал

(від грецького idea - ідея, поняття, первообраз, уявлення) - художнє уявлення про досконалість, втілене у творі мистецтва, відображення прекрасного як належного. Естетичний ідеал визначається суспільними тенденціями.

Естетичний ідеал як компонент естетичної свідомості виступає у якості вищої мети, мотиву естетичної діяльності. Естетичний ідеал є уявленням про те, яким має бути художній твір для того щоб відповідати певному етичному ідеалу людини. Він представляє собою систему певних нормативів, формує художній канон.. В якості мотиву діяльності естетичний ідеал спрямовує людину на задоволення естетичної потреби.

Категорія ідеал знаходить своє обґрунтування в естетиці І.Канта. Насамперед філософ розділяє поняття "ідея", яке означає поняття розуму та "ідеал". Ідеал краси базується на невизначеній ідеї розуму про деякий максимум, але представлений не за допомогою понять, а лише в одиничному зображенні. Ідеал виступає як те, чого ми не маємо, проте прагнемо створити його у собі. Неможливо уявити ідеал краси, який би обумовлювався певною метою, наприклад ідеал прекрасного будинку, прекрасного дерева або саду. А ось людина здатна бути ідеалом краси, так само як людство у якості інтелігенції єдине серед усіх предметів світу здатне бути ідеалом досконалості.

На думку І.Канта, треба розрізняти два моменти: естетичну ідею норми, яка слугує критерієм судження про людину, як приналежної до особливого роду тварин, та ідею розуму, яка перетворює цілі людства в принцип судження про образ людини. Саме завдяки цьому судженню в явищі відкриваються цілі людства як його дія. Ідея норми не може бути сформована з дослідних емпіричних даних, чи з пропорцій, які могли б виступати як фіксовані правила. Вона не є повним прообразом краси у своєму роді, вона слугує правилом (таким був Доріфор Поліклета). А ідеал, на відміну від ідеї норми прекрасного, можна здобути лише у образі людини, через те, що саме в ній знаходить свій вираз моральність.

Наступний етап розвитку вчення про ідеал здійснюється у філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, для якого закінчене вчення про ідеал є центром його естетичної системи. Ідеал у Гегеля є не мрією, не вигадкою, а ідеєю, що "перейшла до розгортання в дійсності і вступила з нею в безпосередню єдність". За словами Гегеля, "ідея як дійсність, яка отримала відповідну власному поняттю форму, є ідеал". Філософ переконаний, що лише істинно конкретна ідея породжує істинний образ і їх відповідність одне одному і є ідеал. Ідеал розвивається сам у собі, породжує із себе своє оформлення, ціле царство ідеалу. У своєму історичному розвитку він проходить три діалектичні етапи: 1) визначення ідеалу, як такого, 2) розгорнуту визначеність або "дію" всередині ідеалу і 3) зовнішню визначеність ідеалу.

Гегель дає історичне трактування категорії ідеал, застосовуючи її до історії художнього розвитку всього людства. Трьом етапах розвитку ідеалу відповідають і три стадії розвитку мистецтва: класична, символічна і романтична. У першому типі ідея є невизначеною, вона позбавленої тої індивідуальності, якої вимагає ідеал. Сюди відноситься витончена архітектура. У класичному мистецтві провідним видом мистецтва є скульптура. Тут "ідея" повністю переходить в "явище". В класичній художній формі - повне взаємопристосування "ідеї" і "реальності". Тут є збіг форми та змісту. Ознакою класичного мистецтва є те, що тут тіло є повністю духовним, а дух є тілесним. Розкладання класичної форми мистецтва призводить до переходу в нову форму - романтичну. Зміст мистецтва стає духовним і суб'єктивним. У романтичному мистецтві зовнішнє, чуттєве стає випадковим, воно віддано свавіллю фантазії. Символічна, класична і романтична художні форми як три різновиди співвідношення між ідеєю та її образом у сфері мистецтва знаходяться у стані прагнення до ідеалу як до істинної ідеї прекрасного, у досягненні ідеалу та у виході за його межі.

Естетичний ідеал є формою творчого естетичного відображення дійсності, яке прагне розкрити сутність предмета. Насамперед він виникає в житті, а лише згодом усвідомлюється та знаходить відображення у мистецьких творах.

В суспільному розвитку один естетичний ідеал змінюється на інший і в цьому сенсі відбувається безперервний розвиток, де неможливо цілком досягнути ідеалу. Саме в ідеалі поєднується минуле та майбутнє або наочно належне. Естетичний ідеал нерозривно пов'язаний з розвитком суспільства, насамперед з його суспільними та моральними аспектами. Видозміни в одній сфері стимулювали зміни в формулюванні ідеалу.

Естетичний ідеал уособлює у собі найвищий рівень всіх видів людської діяльності, який може бути досягнутим у певну історичну добу представниками конкретного прошарку, класу, соціальної групи. Особливістю естетичного ідеалу є його історичний та соціальний характер, він відображає уявлення про вищий ступінь свободи людської життєдіяльності та гармонійного розвитку особистості.

Модифікації естетичного ідеалу нерозривно пов'язані з вихідними положеннями та визначальним принципом культурної доби. В античності ідеалом виступає гармонійно розвинена людина, у якої фізична та духовна складові врівноважені та взаємопов'язані не лише між собою, а й скеровуються світовим порядком, законом, космосом, логосом. В середньовіччі здійснюється перемога божественного, духовного начал над мирським, тілесним, гріховним, а свобода уявляється як боротьба з фізичним тілом. Доба Відродження відновлює єдність між фізичним та духовним, яке відтепер пов'язується з творчою діяльністю особистості і т.д.

В естетичному ідеалі здійснюється кристалізація, виокремлення та синтез основних прагнень людства, причому не у науково-абстрактному, а у конкретно-чуттєвому, доступному вигляді. Ідеал є критерієм того, з чим людина стикається в навколишньому світі, що цікавить її. В житті відбувається зіставлення дійсності та ідеалу. Отже ідеал є поєднанням ідеального та реального. В функціонуванні ідеалу завжди присутній елемент передбачення дійсності.

Формування естетичного ідеалу в житті окремої людини є доволі складним та тривалим процесом, що здійснюється насамперед через засвоєння естетичного досвіду людства, трансляція якого можлива через мистецькі твори. Отже, лише у гармонійному поєднанні власного досвіду та надбань світової культури здійснюється створення естетичних ідеалів, естетичних смаків, відбувається процес естетичного виховання особистості.

Размещено на Allbest.ru