Зміст поняття "естетика"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Зміст поняття "естетика"

естетика мистецтво художній діалектика

Поняття "естетика" увійшло до системи філософського знання для означення науки, що досліджує закони емоційно-інтелектуального ставлення людини до дійсності та закономірності його об'єктивації в предметно-практичній, теоретичній і художній діяльності відповідно до мірок виду. Предметом естетики є виразні форми дійсності, зокрема мистецтво, що мають безпосередню цінність для почуттів. Одне з прийнятих визначень естетики: "наука про становлення чуттєвої культури людини" [2, с. 7].

Назва науки походить від давньогрецького слова "айстезис" (лат. aisthtikos -- почуттєвий), що дослівно означає: "сприймаю почуттями". Уперше це слово для назви науки про чуттєве пізнання ввів в ужиток німецький філософ-просвітитель Олександр Баумгартен у середині XVIII ст. Він розглядав естетику як науку про "чуттєво-пізнавану досконалість" і науку про "досконалість чуттєвого пізнання" [3, с.455], тобто естетику вважаючи нижчою сходинкою пізнання, а логіку -- його вищою сходинкою (причому закономірності пізнавального процесу на обох названих рівнях споріднені). Обґрунтовуючи цінності почуттів, О. Баумгартен дотримувався ідей Г. Ляйбніца, що пропонував розрізняти у духовному світі людини три сфери: розум, волю, почуття, оскільки кожна заслуговує самостійного філософського дослідження. Якщо етика (сфера дії волі) та логіка (сфера розуму) виокремилися в самостійні галузі філософського знання (в добу еллінізму у працях філософів-стоїків), то вчення про почуття не здобуло такого статусу. О. Баумгартен у праці "Філософські роздуми про деякі питання стосовно поетичного твору" (1735) вперше висуває ідею естетики як філософської науки. У праці "Метафізика" (1739) також містяться окремі параграфи, що розглядають проблеми естетики. У 1750 р. вийшла друком його праця "Естетика" (перша частина); друга частина, яка не була завершена внаслідок смерті автора, побачила світ 1758 р. У названих працях проблеми естетики набули ґрунтовного осмислення.

Баумгартен уперше визначав чуттєве пізнання як "аналог розуму", як "нижчу логіку", вкладаючи у це поняття значно багатший зміст, аніж "просто пізнання з допомогою органів чуттів". У поняття "аналог розуму" вій укладає такі здібності, як гумор (здатність знаходити відповідності), гостроту думки (здатність знаходити відмінності), чуттєву пам'ять, уяву і под. У часи О. Баумгартена дослідники простежували відмінності між емоціями та почуттями, тому в його працях "чуттєве пізнання" охоплює також світ емоцій. (Розрізнення емоцій і почуттів здійснили сучасники О. Баумгартена І. Тетенс та М. Мендельсон, що ввели відповідні поняття: Empfindung -- відчуття; Empfindnis -- почуття).

О. Баумгартен мав на меті науково пояснити природу прекрасного, тобто досконалого "чуттєвого пізнання". Тут важлива роль належала віднайденню законів краси пізнання -- законів пізнавальної діяльності, що відповідає поняттю внутрішньої узгодженості духовних структур у пізнавально-переживальному ставленні людини до дійсності. Він також прагнув сформулювати найзагальніші закони художнього формування (художньої "технології"), яка прокладала б шляхи для спеціальних технологій, -- теорію окремих видів мистецтва (риторики, поетики, теорії музики та ін.), а це шлях формування художніх феноменів, котрі містять у собі об'єктивні підстави для узгодженості відношення духовних структур сприймаючого суб'єкта. О. Баумгартен визначає об'єкт естетики у такий спосіб: "чуттєво сприймані знаки чуттєвого" [3, с.452]. Тобто, це феномени, що як такі сприймаються у своїй чуттєво даній повноті, а отже, "призначені" діяти на уяву, пам'ять, розсудок. їх якісна визначеність виявляє себе у гармонії духовних структур людини, не зумовлюючи їх суперечності, причому вони збуджуються до активної роботи предметом, який надихнув їх на взаємодію, на активне формування його ідеального образу уявою сприймаючого суб'єкта.

О. Баумгартен наголосив на нетотожності естетики та мистецтва, хоча й зазначив їх близькість. В естетиці він вбачає науку, здатну озброювати мистецтво принципами (подібно до психології). Як і логіка, вона поділяється, по-перше, на теоретичну, що дає загальні настанови, по-друге, на практичну естетику, прикладну. Стосовно теоретичної, то вона дає такі настанови: про речі та предмети думки (евристика); про чіткий порядок думки (методологія); про знаки прекрасно мислимих предметів, тобто про володіння мовою предмета відношення (семіотика).

Мета естетики, згідно з О. Баумгартеном, -- досконалість чуттєвого пізнання, що, як така, є красою. Краса чуттєвого пізнання -- це "взаємна узгодженість думок, співвіднесена з чимось одним, яка постає феноменом" [3, с.455]. Доцільно розрізняти красу речей, думок і красу пізнання. Естетика -- перша і головна складова краси пізнання. Об'єктом пізнання естетики є краса предметів, чуттєва даність явищ і думок. Важливий висновок автора про те, що "потворні предмети як такі можуть мислитися прекрасно, а прекрасні -- потворно" [3, с.455]. Йдеться про систематизуючі здібності чуттєвого пізнання, що вирізняє у предметах порядок, узгодженість частин, розташування.

Універсальна краса чуттєвого пізнання -- це злагоджений порядок, завдяки чому ми споглядаємо прекрасно мислимі речі, тобто злагода внутрішня та з речами. Тут важливий наголос на взаємодії чуттів, які надають нам злагоджені, гармонійні образи предметів, і злагода нашого мислення про ці речі, що утворюють універсальну красу й досконалість усякого пізнання. Універсальні здібності пізнання, зумовлені багатством якостей пізнавального відношення та пов'язані з узгодженістю всіх елементів пізнавальної здатності, злагодою їх з предметами мислення, котрі створюють красу пізнання, -- це і є краса мислення. Тому сфера чуттєвого пізнання має свої закони.

Отже, ми з'ясували, що поняття "естетика" відображає складний духовний феномен, який поєднує у собі гармонійність духовних структур людини (красу мислення), досконалість речей і явищ, котрі постають предметом мислення, і досконалість способів втілення в образах (знаках) прекрасно мислимих предметів. О. Баумгартен започаткував також тенденцію визначати естетику як філософію художньої творчості.

2. Поняття "естетичне": зміст, сутність

Естетичне -- якісно визначене відношення. Це особливе емоційно-небайдуже, осмислююче, переживаюче відношення людини до виразних форм дійсності та переживання власного переживання. Поняття "естетичне" для означення специфічного -- чуттєвого пізнання дійсності (див. лекцію 1) ввів у науковий ужиток О. Баумгартен. Естетичне переживання -- особливий тип духовного досвіду. Закономірності його досліджені в праці І. Канта "Критика здатності судження". Поняття "естетичне" як особливий тип відношення використовують також А. Шефтсбері, Д. Дідро та ін. У естетиці І. Канта це поняття має багаторівневий характер творчої взаємодії суб'єкта з об'єктом, завдяки чому об'єкт відкривається виразними якостями як самоцінний та як джерело рефлексуючої здатності суб'єкта. Діалектика відношення в естетичному така, що предмет власними якостями формує почуття, робить його дійсним для суб'єкта. Водночас унаслідок небайдужості суб'єкта предмет набуває іншої -- духовної, ідеальної життєвості, постаючи в свідомості та почуттях як ідеальний образ предмета небайдужості. Його якості набули самоцінного змісту, живлячи почуття та розум людини. Особистість у відношенні до об'єкта виходить з його життєвості. Він визначається як умова дійсності почуття, адже воно в якісній визначеності постає наслідком саме таких, а не інших властивостей предмета. Відтак, інший предмет і його якості будуть формувати інший стан почуттів, у такий спосіб забезпечуючи їх багатство. Не зацікавлений характер (відсутність практичної зацікавленості) становить специфічну особливість естетичного відношення.

Здатність естетичного (практично незацікавленого) відношення є виявом свободи особистості у ставленні до світу. І. Кант, розглядаючи підстави та можливості свобідного само-здійснення особистості, доводив, що сферою, де воно насправді можливе, є естетичне відношення. Здобуття істинних знань про світ потребує виходити з об'єктивної логіки самовияву явищ дійсності. Інакше суб'єкт ніколи не оволодіє істиною. Отже, справжня свобода у сфері пізнання неможлива. Досліджуючи мораль як сферу само-здійснення особи діяльністю творення специфічно людських взаємин, філософ зауважує, що підставою моралі є воля, тому суб'єкт має вибирати морально цінне та спрямовувати волю на його втілення у стосунках. У моралі суб'єкт також не свобідний, адже його самовияви детерміновані розумною волею, що як така є добра і цінна сама собою.

В естетичному відношенні уява суб'єкта в своєму свобідному розгортанні навколо якостей предмета пробуджує розсудок, а розсудок (без посередництва понять) надає грі уяви правильності, зумовлюючи внутрішнє відчуття "доцільного" стану душі [7, с.1153]. Практичному відношенню І. Кант протиставляє естетичне як таке, що не пов'язане з практичною зорієнтованістю інтересу. Воно внаслідок "незацікавленості" набуває суто духовного характеру. Останнє об'єктивно засвідчує не лише виразну життєвість предмета, а й якості суб'єкта: здатність небайдужої свобідної взаємодії зі "своїм предметом". Переживаючи свідомість формує ідеальний образ внутрішньо доцільної життєвості предмета. Здатність відношення, зокрема естетичного, -- це "єдина здатність, завдяки якій стає можливим духовне життя людини" [2, с.18], -- слушно наголошує М. Бубер.

Рівні естетичного відношення. Естетичне відношення реалізує формуючий потенціал людини на декількох рівнях, котрі розкривають масштаб духовності процесу. Перший рівень: всезагальне як специфічно людська здатність відношення. На цьому рівні фіксується якісна відмінність життєвості природного та людського світу. Реальний її вияв -- якість відношення, а саме -- здатність відношення "згідно з мірками кожного виду" (К. Маркс). На відміну від тваринного світу, що у сприйманні дотримується мірок власного виду, тобто потреби виживання в середовищі й споживання, людина здатна до вільної взаємодії, тобто безвідносно до безпосередніх життєвих потреб. Саме у названій здатності, що формувалася в історичному процесі само-становлення людства як виду розумного життя, розкривається духовний характер естетичного відношення. І. Кант приділяє велику увагу родовій здатності людини, розглядаючи загальну "повідомлюваність почуття" та загально-значущість здатності одиничного судження, що відображає "суб'єктивну доцільність емпіричного судження". Причому філософ наголошує: подібно до того, як аналіз предмета заради пізнання підпорядкований загальним правилам, так і задоволення кожного може бути проголошене правилом для всіх інших [7, с.1138]. Г. Гегель, уточнюючи поняття "всезагальне", зазначає: це людина як така, і тим самим за суттю -- дух [4, т.3, с.6].

Другий рівень -- особливе в естетичному відношенні. Він виявляє себе як соціальність почуття в сенсі об'єктивної зумовленості досвіду стосунків (стосунки родових спільнот, соціумів, народів) характером відносин у середині суспільного цілого та зі зовнішнім світом. Скажімо, духовний досвід відносин з природним світом і в межах соціуму давніх греків та давніх римлян відмінний. Це засвідчують їхня філософія і художня культура. Більше того, переживаюче відношення до світу греків Гомерівської доби й часів Гесіода різняться між собою, вибудовуючись у протиставлення героїчної та прозаїчної епох. Кожна епоха, кожна культура є діалектичною єдністю всезагального й особливого. Ментальні культури, культури конкретних історичних епох співвіднесені між собою як загальнолюдська (родова, "всезагальна") здатність та особливі вияви духу конкретних спільнот (соціумів). Це забезпечує велике багатство нюансів вияву відношення за його сутнісної визначеності: свобідної творчої взаємодії з предметом небайдужості.

Індивідуальна неповторність самовиявів духу в суб'єкті -- це третій рівень естетичного відношення, сутністю якого є свобідна взаємодія суб'єкта зі світом. Властивістю її є здатність розгортання духовних структур навколо предмета небайдужості й творення індивідуально визначених творчих взаємодій. Процес набуває духовно визначеного спрямування за умови діалектичного зв'язку всезагального й індивідуально-неповторного у відношенні. Справжня творчість як вияв неповторності внутрішнього світу особистості реалізує себе саме в естетичному відношенні, оскільки воно індивідуалізоване світом особистості. Здатність створювати неповторність образу цих взаємодій підносить індивідуальне до рівня всезагального, в індивідуальному відсвічує вселюдське.

Само-становлення духу -- діалектичний процес у чуттєвому відношенні до світу. В ньому відбувається "структурування" творчих взаємодій зі світом. Наслідком його є само-становлення духу змістом і характером відношення. Перша сходинка на цьому шляху -- небайдужість, що "вибирає" свій предмет і, організуючись ним, осягає чуттєві вияви його життєвості. Розкриваючи естетичне відношення як процес сходження духу щаблями самовдосконалення, Г. Гегель поглиблює думку І. Канта про природу чуттєвості та зв'язку її зі сприйманням і розсудком. У характеристиці чуттєвої свідомості як відношення Г. Гегель зауважує його безпосередній зв'язок зі чуттєвою даністю світу. Чуттєва свідомість -- це початкова ланка само-становлення духу. Як така, вона знає об'єкт "лише як сутнє, лише як дещо, як існуючу річ, як одиничне". Просторова та часова одиничність є предметом чуттєвого споглядання. Тому чуттєва свідомість найбагатша за змістом, але за думкою найбідніша. її багаті наповнення "надають визначеності почуттю; вони являють матеріал свідомості" [4, т.3, с. 225].

Здатність дистанціювання суб'єкта від чуттєво сприйманих одиничних рис предмета для створення його зовнішньої для себе цілісної життєвості -- наступний крок руху свідомості до самовизначення. Дійсним він стає як рефлексія душі в себе: "Я" відділяє від себе наявний матеріал чуттів і надає йому визначеності буття. Становлення духу на цьому етапі Г. Гегель характеризує як рух свідомості від безпосередності й одиничності сприймань до сприймаючої свідомості.

На цій стадії одиничні речі свідомість співвідносить із всезагальним. Однак, наголошує філософ, вони лише "ставляться у відношення", але ще не наявна єдність одиничного та всезагального. На третьому етапі (рівень розсудкової свідомості) усувається нерозрізненість одиничного й всезагального. Тут предмет опускається або зноситься "для вияву деякого для себе сутнього внутрішнього". На цьому етапі об'єкт перетворюється в свідомості на дещо суб'єктивне: "свідомість тут відкриває сама себе як суттєве предмета, рефлексує з предмета в себе саму, стає предметом для себе самої" [4, т.3, с.228].

Небайдужість, спричинена виразною життєвістю предмета, актуалізує почуття, уяву, розсудок на неповторність взаємодій для творення образу предмета переживання. Організуючись якостями предмета, духовні структури суб'єкта сприймання, зрештою, стають дійсними для себе, тобто постають переживаючим духом. Відтак предмет постає реальністю для духу, а дух стає реальністю для себе, опредметнюючись у переживаючо-формуючій діяльності. Причому якісна визначеність суб'єктивного духу саме як духовної реальності постає у вигляді його само-розгортання в формах, що сходять до всезагального. Тобто, дух не задовольняється абстрактним для себе буттям ("Я" в своїй одиничності): заперечення безпосередності й одиничності в собі має "визначення все-загальності та тотожності самосвідомості зі своїм предметом". Судження суб'єкта, сповненого почуттям себе самого, є свідомість свобідного суб'єкта, що має знання про себе самого. Сповнюючи інше своїм "Я", воно тим самим робить його свобідним, деяким іншим "Я".

У зв'язку з охарактеризованим процесом наголосимо ще на одній особливості естетичного відношення: воно є здатністю, не лише спрямованою назовні, на вихід за власні межі для здобуття підстав свого опредметнення. Естетичне відношення спрямоване також у власний світ суб'єкта, постаючи у вигляді переживання власної здатності переживаючого ставлення до світу й осмислення цінності здатності переживання. Г. Гегель вибудовує діалектику все-загальності "Я" у вигляді розумної самосвідомості, що має право на свободу, та все-загальності, яка постає у вигляді тотожності суб'єктивності поняття з його об'єктивністю. Тут має місце діалектика всезагального та своєрідного з властивою йому визначеністю: "Істина, що знає себе, -- стверджує Г. Гегель, -- є дух" [4, т.3, с. 250].

Простежений процес сходження духу щаблями творення духовності відношення є гносеологічним за характером перебігу та за змістом. Однак за сутністю він має антропологічний вимір, адже суб'єкт здійснює сходження духу від одиничного до всезагального, до специфічно людської здатності пізнавально-переживаючого відношення. Все-загальність як дух -- сукупний духовний досвід людства -- вкладається в об'єктивовані форми права, моралі, добра, краси, істини. Отже, антропологічний вимір все-загальності відношення розкриває реальність людства -- носія духовного досвіду, якісною характеристикою якого є естетичне, оскільки принцип самоорганізації естетичний за сутністю. Охарактеризована якісна визначеність відношення людини до світу - це один з його вимірів, а саме -- антропологічний; сутнісною його ознакою е духовний характер.

Відношення як об'єктивна умова якісної визначності буття світу. Відношення як людська здатність самоорганізації духовних структур на творчу взаємодію зі світом -- лише один з виявів самоорганізації життя: у формі самоорганізації духу. Здатність відношення становить сутнісну ознаку буття світу загалом: усіх природних форм, процесів, що відбуваються у Всесвіті. Відношення -- це закон життєвості світу, онтологічна його якість. Сучасна наука відкрила закони буття. Згідно з ними, тяжіння до упорядкованості е фундаментальним принципом, -- він забезпечує "найменшу напругу системи". Сутнісна єдність форм буття, в тому числі й свідомості як вищої його форми. -- наслідок структурної самоорганізації всесвіту в синергетичну цілісність. Упорядкованість, оформленість, здатність самовідтворення й удосконалення належать до фундаментальних характеристик космічної цілісності буття світу. Саме те, що людина називає доцільністю природи і як таку осягає, насправді не що інше, як єдність світу, гармонія причин і наслідків, узагалі той взаємозв'язок, в якому все в природі існує та діє. Принцип самоорганізації постає відношенням якостей, властивостей, сторін в об'єкті й взаємодії систем і явищ між собою, тобто онтологічною характеристикою буття матеріального світу.

Розвиток науки Нового часу завдячує не лише успіхам у накопиченні досвідних знань, а й евристичним ідеям цілісності світу, котрі знайшли художньо переконливе втілення в мистецтві й обґрунтування в естетичній теорії. Геніальний художник Леонардо да Вінчі, дивлячись на природу очима дослідника, всюди знаходив у ній закон необхідності як "вічний закон", наголошуючи, що людське пізнання повинно слідувати за природою, оскільки досвідне пізнання -- основа істини. На його думку, "досвід не помиляється, помиляються лише судження наші". Про "естетику природи" -- необхідну основу філософії мистецтва -- цікаві міркування висловлює В. Соловйов. У праці "Краса в природі" він розглядає не будь-який зміст, а лише ідеальний, тобто прекрасне є "втіленням ідеї" [19, с. 360]. Краса в її конкретизації -- вияв ідеї життєвості, що мас висхідний характер: у міру ускладнення форм життя зростає їх виразність, внутрішня доцільність, упорядкованість. Краса -- основа життєвості, тобто природа її онтологічна.

Ідея творення порядку з хаосу -- самоорганізація структур (синергія) стає методологічним принципом пояснення законів природи та відношення людини до природи. "Що б ми не називали реальністю, -- зауважує І. Пригожий, -- вона відкривається нам лише в процесі активного формування, в якому ми беремо участь" [17, с. 364]. Значно раніше споріднену думку висловив Т. де Шарден. У праці "Феномен людини" він зазначав "фундаментальну єдність матерії", наголошуючи, що "незбагненна схожість" природних форм є наслідком "єдності структури". Ще багато століть до того Аристотель у праці "Фізика" відзначав: "кожен з предметів являє собою відомий порядок або поєднання". Упорядкованість й організація -- основні принципи будови природних форм. На рівні всесвіту - - це структурна організація, на рівні предмета -- визначеність форм. За сутністю це є естетична самоорганізація, оскільки їй властива чуттєва визначеність форм матеріальних об'єктів і така внутрішня доцільність структур, яка забезпечує стійкість їх життєвості.

Платон характеризує оформлену предметність поняттям "ейдоси" ("образи"). Форми -- це вияв сутності: "ідеї в бутті". Філософія осмислила закономірності самоорганізації систем у понятті "краса", формуючими чинниками якої постали онтологічні характеристики буття, естетичні за сутністю: міра, число, пропорція, симетрія, гармонія, ритм, єдність у різноманітності. Кожне з названих понять належить до складових цілісної системи рівновісності буття, що визначає внутрішню життєвість систем.

Гармонія у названій системі характеристик буття -- одна з провідних, оскільки відображає відповідність внутрішніх відношень у кожній системі й відношень її зі зовнішнім світом. Тому правомірно гармонію характеризувати як фундаментальну підставу єдності світу. Гармонія як організаційний принцип являє собою порядок, що враховує якісні та кількісні особливості компонентів, котрі вступають у відношення, утворюючи цілісність і життєву виразність об'єкта, або міру його. До визначальних характеристик гармонії варто віднести цілісність і співмірність форми та змісту, тобто таку організацію системи, за якої форма найповніше, завершено і водночас найдоцільніше виражає зміст, а зміст най-адекватніше відображає ідею й організацію форми [18, с. 21]. У процесі проникнення сучасної науки в таємниці світу на всіх рівнях його життєвості цей принцип відкривається як фундаментальний. Протилежністю гармонії є хаос, а принципом їх взаємодії -- міра.

Симетрія загальний принцип організації, еквівалентний врівноваженості й гармонії. Принцип симетрії наявний у будові мінералів, рослин, тварин, тіла людини. Як наголошує видатний математик XX ст. Г. Вейль у праці "Симетрія", ідея симетрії жодним чином не обмежується просторовими об'єктами; її синонім "гармонія" значно більше вказує на акустичні й музичні застосування ідеї симетрії, вона засвідчує також стан людської лупі і. що є тією "середньою мірою", до якої має прагнути доброчесна людина (це свого часу зауважував Арістотель). "Симетрія... є тією ідеєю, з допомогою якої людина впродовж віків прагнула осягнути і створити порядок, красу та досконалість" [3, с. 37]. Розуміння гармонії як умови упорядкованості форм і структур простежується в період становлення досвідних і наукових знань людини про світ та знань про стан людської душі. У філософії ідея симетрії, гармонії й міри від часів піфагорійців розглядаються сутнісною ознакою життєвості космосу.

Ритм -- це повторення та повернення, періодичність станів, що організує існування, єдину неперервність течії всіх форм життя у Всесвіті. Це особлива властивість самого життя і всіх його форм, адже ритмічна будь-яка функція, кожен вияв життєвості. Ритм є відображенням безперервних змін і руху як саморуху. Джерела його знаходяться всередині самої рухливої системи.

Таке джерело -- єдність протилежних начал, котрі утворюють рухливу рівновагу. Законам ритмічної організації підпорядковані всі вияви буття на рівні неорганічного й органічного світу, на рівні свідомої організації систем (людське життя). Ритмічна діяльність мисленнєвих структур постає єдністю збудження і гальмування. Наша свідомість є ритмічно функціонуючою системою, яка перебуває в тісному зв'язку з усією нашою психофізичною організацією. Законам ритму підпорядкована формуюча діяльність людини, постаючи естетичним принципом творення упорядкованих, внутрішньо-рухливих систем. Яскравим відображенням такої закономірності є мистецтво, адже критерієм художності твору завжди слугує доцільна життєвість твору як у собі визначеної, виразної життєвості, що характеризується розгортанням просторових і часових побудов, змісту та форми, ідеї й образу.

Саме завдяки об'єктивній визначеності його якостей і властивостей світ постає формуючою передумовою людського духу, основою його цілісності й здатності до самоорганізації і в передумові, й за процесом. Тобто, основи організації природного світу -- естетичні, адже він постає оформленою, доцільною в собі життєвістю, невичерпною у творенні все нових форм. У світі людського буття онтологічні якості природного світу визначилися як об'єктивна підстава для становлення людського духу, що адекватно сприймає виразність форм дійсності, організується ними й організує світ навколо себе, створюючи ідеї форм і формуючи за їх образом доцільну предметність (практичну та духовну).

3. Метакатегоріальний статус поняття "естетичне"

Усепроникний характер і духовно-формуюча сутність естетичного як особливого типу відношення визначають особливе місце феномену в системі естетичного знання: його метакатегоріальний статус. Саме в такій його статусній визначеності відкривається все багатство змісту естетичного знання.

Категорія "естетичне" для відображення закономірностей цілісного творчо-формуючого відношення людини до світу склалась відносно пізно, значно пізніше, ніж мистецтво відобразило закономірності емоційно-небайдужого відношення до світу, а естетична теорія, завдячуючи працям О. Баумгартена, І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, розкрила специфіку естетичного як особливого виду духовної діяльності, що найповніше уособлює свободу формуючого відношення до дійсності. Категоріальне значення естетичного визначилося завдяки теорії діяльнісної сутності людини, сформульованої й обґрунтованої у філософії діалектичного матеріалізму другої половини XIX ст. Попередня традиція "вихідною" розглядала категорію прекрасного, адже традиційно основним поняттям у теорії чуттєвого пізнання поставало поняття "краса". В єдності з істиною (наукове пізнання) та добром (етичне знання) вони утворювали гармонійну триєдність культури. Краса як архетипний образ культури, що уособлює ідею виразної життєвості світу та людського духу, відкриває ціннісні виміри буття як внутрішньо завершеного цілого. Названий його статус зумовлений античною ідеєю гармонійного космосу, а в християнстві -- ідеєю креаціонізму -- божественного творення світу за законами краси. Однак поняття "краса" не відображає процесуальність становлення форм духовного досвіду, оскільки останній у його реальності розгортається через суперечності, постаючи єдністю гармонії та дисгармонії, становлення й руйнування і под. Невипадково Г. Гегель, покладаючи в основу категоріального знання в естетиці поняття краси, вважає справжнім її уособленням мистецтво. Саме в мистецтві ідея досконалості набуває най адекватнішого способу свого буття в цілісних художніх формах. Ідея постає як ідеал.

Не менш очевидним для дослідників було і те, що сфера виразних форм дійсності не вичерпується лише красою. Адже небайдужість зумовлює і протилежність краси -- потворне. Воно актуалізує гостроту сприймання та переживання дисгармонії. Предметом небайдужості є також піднесене, трагічне, комічне та величезна кількість нюансів названих якостей. Очевидно, що виділені аспекти самовияву життєвості явищ і процесів стають для сприймаючої свідомості, а ширше -- для духовного життя людства -- актуальними за умови сформованого досвіду переживаючого відношення в естетично визначених формах. Відтак вихідною є категорія відношення в об'єктивно визначених її характеристиках, передусім, емоційної небайдужості. Теорія діяльнісної сутності людини вважає підставою названої здатності творчо-формуюче відношення до світу. Вона розкриває всепроникний характер формуючої потреби; її результативність -- духовне багатство, уособлене в досвіді людини (людства) як дух, а в навколишньому світі як об'єктивація його у різних видах формування: предметному, пізнавальному, художньому та ін.

Становлення метакатегоріального змісту естетичного відбулося в тривалих дискусіях теоретиків естетики 60--80-х років минулого століття з приводу обсягу й змісту поняття "естетичне". Вони відомі дискусіями "природників" і "суспільників". Загальним недоліком "природників" Г. Поспелова, Н. Дмитрієва та інших і "суспільників" С. Гольдентріхта, Ю. Борєва, В. Ванслова, Л. Столовича є абсолютизація об'єктивності естетичних властивостей чи то як суто природних (перший напрям), чи то як соціально-історичних (друга тенденція). У дискусіях визначалося як найадекватніше сутності естетичного поняття "відношення". Цікаві ідеї на доведення метакатегоріального статусу естетичного містить праця Ф. Кондратенка "Естетичне як відношення" [11]. У полеміці зі згаданими авторами він заперечує "естетичні властивості" як вихідну засаду здатності естетичного відношення й однобічність розуміння зумовленості естетичного судження лише сприйманням "об'єктивно властивих предмету якостей" [11, с. 241, 250]. Автор доходить висновку, що естетичне "реально існує лише як специфічне суспільне відношення... а не як особливий предмет чи якість предмета... Естетичне є не що інше, як одне з суспільних відносин. Усі інші "естетичні" терміни, поняття та категорії -- похідні від нього" [11, с. 260]. Характерним для естетичного як особливого виду відношення автор вважає здатність людини до усвідомлення себе творцем і самоусвідомлення родової спільності людини, що протистоїть іншій природі. Автор називає їх "індивідуально-суспільними відносинами" [11, с. 283]. Безумовно, естетичне відношення є діалектичною єдністю історично сформованої здатності людства до творчих взаємодій зі світом і виразною життєвістю явищ, котрі спонукають на гармонійну взаємодію з ними, організуючи собою світ сприймаючого суб'єкта.

М. Каган, аналізуючи історичний процес самовизначення відносин людини зі світом, розглядає явище специфікації цінностей у міру диференціації видів діяльності: практична, етична, релігійна тощо. Відповідно утилітарні, моральні, релігійні цінності. Естетичні цінності, на думку автора, не зазнали такої локалізації. Розглядаючи проблему в оцінному аспекті, філософ зауважує: "Сфера краси виявлялась... всеохоплюючою: будь-який об'єкт, що оцінюється етично, утилітарно, політично тощо, міг отримати водночас і естетичну оцінку" [5, с. 91]. Ця думка виходить за межі констатації за умови звертання до специфіки естетичного судження в естетиці І. Канта. Суб'єктивізм естетичних суджень долається в його естетиці тим, що прекрасні уявлення предмета "власне являють собою ту форму зображення поняття, в якій лише це поняття і набуває можливості бути повідомлюваним усім", тобто відповідність форми з її ідеєю або з поняттям доцільної його внутрішньої життєвості [7, с. 1174]. Свобода естетичного судження (в тому числі естетично-оцінного) -- наслідок розгортання духу в формуючому відношенні. Воно синтезує якості предмета небайдужості, вибудовуючи його образ (судження про нього) згідно з поняттям доцільної в собі життєвості предмета.

Цінними для становлення естетичного в статусі метакатегорії є ідеї А. Канар-ського, зокрема стосовно змісту естетичного знання. Автор наголошує: "Рух естетичних знань пов'язаний з виявом саме чуттєвих характеристик буття". Уточнюючи думку, філософ пише: "Можна сказати, що естетика загалом не може не зачіпати і той кінцевий смисл розвитку всяких знань, який передбачає завершеність їх не лише за істиною чи відображенням як таким, а й за безпосередністю, тобто за самим значенням їх людського функціонування" [6, с.95--96]. Чуттєві акти свідомості розглядаються і передумовою пізнання, й умовою успішності процесу, і результативністю наслідку в об'єктивному сенсі (істина) та суб'єктивному (духовний досвід).

Отже, естетичне відношення визначилося в низці духовних феноменів, по-перше, як сутнісно пов'язане з формуючою здатністю людства, по-друге, -- як спосіб, в який ця здатність складалася та визначалася у сутнісних рисах. По-третє, естетичне відношення розкрилося як джерело творення і саморозгортання у творчості специфічного виду природного життя -- життя людського духу в єдності почуттів й інтелекту. По-четверте, естетичне закріпилося як самоцінний вид духовного досвіду в художньому формуванні. По-п'яте, "естетичне" -- критерій істинності змісту духовного досвіду, адже кожен вияв дійсності (чуттєво сприйманої чи інтелектуально осяжної) розкривається рівнем своєї досконалості на основі відповідності поняттю "внутрішньої життєвості" та гармонійної співвіднесеності з ідеєю доцільного.

Сказане дає підстави для визначення естетичного в змісті філософської естетики як метакатегорії. Саме з позицій такого його розуміння відкриваються подальші можливості розгортання всього багатства змісту естетичного знання.

4. Естетична структура свідомості

У попередній лекції ми з'ясували, що всі предмети природного світу мають форму й упорядковані структури. Ми обґрунтували також, що необхідною передумовою ефективності людських зусиль у практично та духовно формуючій діяльності є творення предмета відповідно до ідеї його внутрішньої життєвості, що є водночас умовою відповідності його людській потребі. Досконалість предмета формування (внутрішня життєвість) -- джерело живлення духовного досвіду людини у вигляді задоволення його наслідками. При цьому відбувається розгортання досконалості духовних структур людини, що, як ми вже мали змогу переконатися, є наслідком формування їх в активній взаємодії з предметним світом та світом людського життя.

Виникає потреба розкрити закономірності формування та "механізми" життєвості духовних структур людини як у філогенезі, так і в онтогенезі. В сучасних умовах ця потреба постає однією з найактуальніших, з огляду на те, що зникли традиційні суспільні цінності -- живильне джерело духу цілих народів. Сукупний досвід спільнот за досить слабкої його диференціації був умовою повноти досвіду кожного його члена. Для сучасного цивілізаційного простору характерна втрата культурних чинників, здатних бути гармонізуючим джерелом людського духу. Щоправда, втрата середовища, здатного формувати базові духовні цінності, що характерно для постцивілізаційного простору, має і свої позитивні ознаки. У сучасному світі людина змушена обирати себе, а отже, свідомо ставитися до суспільних цінностей. Відзначимо і мету вибору: обирати в собі людину. Це означає свідомо ставитися до себе як до суб'єкта розумної життєвості, тобто, усвідомлювати власні інтелектуальні та творчі можливості й прагнути розвивати їх, аби відбутися в максимальній повноті. Адже саме так набувається відчуття сенсу життя.

Згадана проблема актуальна не лише для особистості, а й для людства загалом, оскільки сучасна цивілізація звузила простір самоздійснення особистості до боротьби за виживання. "Компенсацією" за емоційну напругу в просторі змагальності вона пропонує людині чуттєві задоволення, не актуалізуючи її потенційні творчі здібності. Моральна відповідальність за здійснення в собі закладених природою творчих потенціалів покладається на суб'єкта. Отже, особа опиняється перед необхідністю пізнання власних можливостей для повноти самоздійснення. Відтак актуальності набуває знання особою творчих можливостей людини загалом та духовних структур інтелектуальної діяльності.

Наголосимо, що виникнення розумного життя є одним із системних утворень космосу в процесі його еволюції. Його становлення показує напрям еволюційного процесу до ускладнення структур матеріального світу та їх урізноманітнення. Відомий психоаналітик К. Юнг, вивчаючи праці фізика В. Паулі, дійшов висновку, що дослідження фізиками будови матерії й осягнення психологами сутності психіки певною мірою виявляються лише різними способами підходу до єдиної прихованої реальності.

Особливим еволюційним структурним утвором, що характеризується складністю будови, є головний мозок людини. Сучасна наука довела, що мозок людини розумної має функціональну асиметрію, на відміну від тварин, у яких він симетричний за будовою. Тварини наділені, так би мовити, двома правими півкулями. Людині ж властиве сформоване в еволюції виду розмежування функцій лівої й правої півкуль. Процес спеціалізації сприяв удосконаленню діяльності кожної з них. Він сформував два відносно самостійних апарата мислення. Функціональна асиметрія зумовлена сформованою в еволюції виду "Людина" здатністю мислення і мови. Вони закріпилися за лівою півкулею. Словесна, вербальна пам'ять цілком пов'язана з її діяльністю. Відтак, ліва півкуля є еволюційне значно пізнішим утворенням, порівняно з правою. Права півкуля -- спільний з тваринами канал зв'язку з дійсністю. Вона пов'язана зі сприйманням форми предметів. їй властива пам'ять на індивідуально-конкретні явища, на конкретні образи. Вона запам'ятовує їх значно краще, ніж ліва півкуля. Отже, права півкуля -- база образного мислення. Вона охоплює світ явищ у всьому їх багатстві та розмаїтті, є основою формування цілісних образів дійсності.

В організації специфічно людської свідомості беруть участь й інші "матеріальні" структури мозку. Згідно з новими науковими даними щодо природи мислення та почуттів, емоції пов'язані з діяльністю підкоркової речовини, а інтелектуальна діяльність зосереджена в сірій речовині кори мозкових півкуль -- неокортексі. Функціональний розподіл сфер діяльності мозку змушує усвідомити, що для здійснення всього багатства духовної діяльності необхідний паралельний розвиток обох півкуль [6, с. 37--38].

Ліва півкуля -- база логічного мислення -- віднаходить у дійсності гармонію причин і наслідків, причому діяльність логічного мислення, як і художня діяльність, ґрунтується на чуттєвому відображенні як на власній основі. Диференціація здатностей (талант ученого чи митця) зумовлені спеціалізацією діяльності кори відповідних півкуль головного мозку. Разом із тим наголосимо, що повноцінне духовне життя передбачає узгоджену, врівноважену взаємодію обох півкуль мозку. Тобто, на будь-якому етапі розвитку психіка та інтелект постають цілісним утвором, хоча й мають зону ближчого і віддаленішого розвитку. Така цілісність є основою для цілісності відображення світу, що, зрозуміло, характеризується більшою або меншою глибиною і повнотою на різних етапах розвитку в філогенезі та онтогенезі. Сказане дає підстави для першого нашого висновку: структурна організація головного мозку -- естетичний за визначеністю цілісний еволюційний утвір.

Не менш важливим є розуміння того, що сформовані еволюцією виду "Людина" духовні структури для кожної окремої людини є лише передумовою здатності творчого ставлення до світу. Якісна визначеність його пов'язана з низкою чинників, які роблять дійсною цю потенцію. До таких належать: середовище суто людської життєвості, зміст досвіду та його повнота, в тому числі досвід формування образу світу та його переживання тощо. Якісна визначеність досвіду важлива для гармонізації інтелектуальних та психічних структур особистості. Невипадково вже відомі нам закономірності відношення до світу на рівні міфологічної, релігійної, наукової форм свідомості вирізняються естетично-формуючим характером. Створена "ідеальна модель" стосунків спільнот із природним світом гармонійно впливає на психічні структури індивіда. І навпаки, розбалансованість їх і на рівні окремої особи, і суспільних груп виявляється в агресії, деструктивності поведінки тощо. Сказане підводить нас до другого важливого висновку: багатий духовний світ особи -- наслідок організації свідомості якісною визначеністю змісту досвіду.

Зміст досвіду, здатний гармонізувати духовні структури особистості й стійко утримуватися свідомістю, тобто стати переконанням -- наслідок свідомої самоорганізації суб'єкта на розгортання та вдосконалення природної здатності до творчості. Зазначимо, що гармонійний світ людини ранніх культур -- це не ідеальна його модель, адже гармонія тут зумовлена обмеженістю духовного досвіду та страхом виходу за межі сформованого типу відносин. Разом із тим навіть такий рівень гармонізації засвідчує свою плідність. Така закономірність простежується як типова для всіх міфологічних культур. Отже, формуючий підхід до дійсності -- джерело організації духовних структур людини. Він створив об'єктивні передумови для нюансів реагування на світ, у подальшому розвитку людства сприяв становленню неповторної особистості. Саме така особистість визначається як носій естетичної неповторності змісту свідомості. Названий тип особистості актуально присутній у бутті саме у наслідках своїх формуючих умінь, а не як суто фізична реальність. Саме тому людство постійно обмінюється духовним досвідом на рівні різних історичних епох. Останні "присутні" в історичному житті людства об'єктивованим змістом духовного досвіду. Прискорення історичного поступу -- наслідок такої актуальної присутності. Зазначимо, що процес має характер прирощення духовного досвіду й, отже, поглиблення змісту свідомості та якісної и визначеності: розгортання розмаїття нюансів досвіду переживання багатства дійсності як естетичного феномену. Отже, наступний наш висновок: свідомість еволюційно формувалася, організуючись ідеєю гармонії, наявної в процесі та наслідках формуючого ставлення людини до світу.

Еволюційно сформована бажана модель відносин людини зі світом закріпилася у психічних структурах носіїв досвіду у вигляді потреби гармонійної злагоди як необхідної умови цілісності життя. Йдеться про всезагальне у змісті досвіду не в сенсі адекватності відображення дійсності (міфологічна свідомість не здатна забезпечити якісний його рівень), а в сенсі всезагальності переживання всезагальних предметів небайдужості. Доречно наголосити на евристичному потенціалі естетичної організації мисленнєвої діяльності. Отже, естетичний зміст свідомості -- це перший якісний етап її історичного розвитку як у філогенезі (людство), так і в онтогенезі (індивід). Доказом його перспективності для подальшого якісного розвитку свідомості є закріплення в психічних структурах людини сталих реагувань на цінності всезагального змісту. Вони визначилися як основа, фундамент духовного досвіду. Це той еволюційно сформований досвід очікуваних реакцій психіки, який відклався в її глибинних шарах і характеризується 3. Фройдом як "безевідоме", а К. Юнгом -- як "колективне безсвідоме". Вони є основою організації духовних структур, передумовою розгортання багатства нюансів взаємодії людини зі світом, впливаючи на наслідки практичної, художньої, теоретичної діяльності.

Отже, на ранніх етапах історії, коли свідомість людини організована колективним досвідом переживаючого ставлення до світу, домінує чуттєве, естетичне (за змістом та способом виявлення), а не рефлексивне начало свідомості. Завдяки розмаїттю евристичних можливостей естетичного досвіду з накопиченням практичних знань і умінь у процесі історичного розвитку активізується рефлексивна спроможність людства. Розвивається і поглиблюється здатність логічного мислення. Ця закономірність характерна також для процесів духовного становлення особистості.

Зазначимо також якісну особливість способу, в який відбулася самоорганізація свідомості: вона сприймає світ у наданих йому символічних значеннях. Тобто світ постає для неї сповненим усього багатства змісту, наданого йому культурою. Ми наголосили на особливості формування та діяльності інтелектуальних структур людини з тим, щоб підкреслити закономірності процесу та відтінити загальну тенденцію формування свідомості. Вона -- продукт суспільності життя, а тому зберігається у названих особливостях не лише щодо змісту, а й способу формування та функціонування на всіх етапах історії людства. Сучасний світ, створивши підстави для індивідуалізації духовного досвіду, може розгорнути цей досвід як творчий лише за умови наявності в суб'єкті внутрішньої потреби розвивати та вдосконалювати інтелектуальний, творчий потенціал, щоб продукувати досконалий зміст досвіду в діалектичній взаємодії його складників: всезагального та індивідуального.

Методологічно важливо при цьому утримувати таку ідею: становлення нового рівня саморозвитку духу характеризується діалектичним зняттям попередніх форм для творення глибинних підстав його цілісності. Г. Гегель формулює ідею саморозвитку духу за щаблями досконалості у такий спосіб: "Початок нового духу -- це результат масштабного перетворення різноманітних форм культури... Це ціле, що, пройшовши всі етапи послідовності, з протяжності знову повернулось у себе, тобто в утворене в результаті цього процесу просте поняття цілого" [3, с. 24]. Діалектика індивідуального і загального в змісті духу вибудовується відповідно у такий спосіб: те, що для духу було суттю справи, в світі індивіда постає вже засвоєною, опанованою формою.

Форми культури -- це етапи вже розробленого шляху розвитку свідомості індивіда. Зміст духовного розвитку людства стає для індивідуальної свідомості тим необхідним предметом засвоєння, завдяки якому реальною стає власне свідомість, об'єктивуючись у подальшому творенні нового змісту досвіду. Це шлях дійсного життя духу як формуючого начала світу та самоусвідомлення себе формуючою силою -- тобто рефлексивний дух. Така закономірність характерна, як для логічного, так і для чуттєвого змісту досвіду. Останній -- це самоорганізація духовних структур особистості на переживання виразних форм дійсності, а також рефлексії над здатністю переживати їх. Можна стверджувати, що повнота духовного досвіду -- це діалектична єдність досвіду людства та індивідуалізації його у переживаючому й осмислюючому відношенні суб'єкта небайдужості. Інакше кажучи, йдеться про естетичний спосіб організації інтелектуально-почуттєвих структур свідомості, здатних на самовиявлення у формах небай дужості до змісту духовного досвіду людства. Здобутки всезагального духу стають способом організації духовного світу особистості, щоразу утворюючи нову цілісність та розгортаючись новим багатством змісту. Отже, названий тип пізнавального відношення є естетичним за способом організації та змістом досвіду.

Наголосимо, що це оптимальний шлях саморозгортання духу в його повноті. Правомірно виокремити також інші способи його виявлення у контексті проблеми естетичного. Носій буденної свідомості, що не опанував досвід культури, не зробив "універсальний дух" (Г. Гегель) власною субстанцією, сприймає світ у формах власної потреби, а не у його істині. Розсудок означує предмети, поіменовуючи їх, але не осягає їх цілісної життєвості, не створює істини про явища, а отже, і не має підстав для творчості. Переживання світу в розмаїтті його виявлень унеможливлюється, тож усі відношення перебувають поза межами естетичної визначеності. У цих самих параметрах можна окреслити й іншу форму, де опанування культурою має обмежений характер: це занурення особи у міф і нерефлексивне сприймання свого ставлення до міфу. Тобто, особа не підноситься до осмислення предмета власної небайдужості та підстав небайдужості. Нерефлексивна свідомість характеризується певною цілісністю, але це цілісність, що не досягає рівня естетичного переживання та самоусвідомлення.

Досвід активних стосунків із зовнішнім світом (у формах культури) закріплюється у великому обсязі та на великій ділянці мозку. При всій складності організації духовних структур людини їм властива цілісність, що забезпечує цілісність відображення світу. Останнє є наслідком такої творчої взаємодії інтелектуальних структур та предмета небайжудості, за якої відбувається все глибше (адекватне) "зняття" образу предмета на основі все вищих рівнів інтелектуальної діяльності. Звернемо увагу, що відображення -- це активний процес, у якому "зовнішні причини" (об'єкт) діють на свідомість через посередництво "внутрішніх умов" (здатність мисленнєвих структур до самоорганізації для активної взаємодії з предметом небайдужості). Образ, що формується свідомістю у таких взаємодіях, є складним духовним утвором. Він означує предмет і відображає предметні відношення. Загалом людині як новому еволюційному утвору властива організація мозку, запрограмована на саморозвиток та ускладнену програму поведінки.

Отже, аналіз "механізму" організації інтелектуальних структур людини та їх діяльності дає підстави для висновку: свідомість формувалась, живлячись предметною визначеністю реального світу в особливому, діяльнісному відношенні до нього, і складалась саме як свідомість естетична, тобто формуюча, породжуюча сила.

5. Естетична свідомість як специфічна форма свідомості

Поряд з естетичною структурою свідомості як особливим еволюційним утвором варто виокремити своєрідну її форму -- естетичну свідомість. Естетична свідомість, як і міфологічна, релігійна, моральна, правова, філософська, наукова, -- одна з форм суспільної свідомості. Кожна форма свідомості є відображенням змісту духовного досвіду людства, що у своїй сукупності утворюють цілісність і постають формуючою основою духовного світу особистості. Естетична свідомість -- це форма суспільної свідомості, що відображає закономірності переживаючого ставлення людини до світу з позицій суспільного ідеалу. Предметом естетичної свідомості є творення та переживання виразних форм дійсності.

Свідомість людини є певною сукупністю духовного досвіду людства, причому не лише з огляду змісту досвіду, а й особливостей способу його формування. Останнє зумовлює необхідність з'ясування специфіки чуттєвості та ролі чуттєвого начала у формуванні інтелекту й утриманні в духовному досвіді особи цілісності набутого людством досвіду. Наголосимо, що організуючим началом усієї системи постає естетична свідомість. Адже небайдужість зумовлює активну задіяність емоційної сфери та інтелекту на творення сталості ставлення до предмета небайдужості: формування його образу, організація почуттів його змістом, долучення образу до наявного досвіду, визначення його цінності, укорінення в простір ідеальних сутностей тощо.

Естетична свідомість відображає закономірності функціонування небайдужості як особливого способу продукування духовного змісту свідомості. Своєю передумовою вона має емоційне реагування на світ. При цьому необхідно враховувати рівні емоційних реакцій. Первинними є суто емоційні реакції на внутрішній стан організму чи на зовнішні чинники, пов'язані з цим станом (хвороба, голод, страх тощо). Вони споріднюють людину з усіма іншими видами життя, хоча в світі людей вони також зазнали трансформації, оскільки і на них поширилась дія інтелекту. Тому зусиллям волі людина здатна тамувати голод, долати страх, стримувати напади гніву тощо.