Зміст поняття "естетика"

Зрозуміло, сміхова реакція виправдана, коли йдеться про недоречності поведінки, спричинені незнанням ситуації чи неповним володінням інформацією щодо неї. Однак вона недоречна і шкідлива, якщо має місце аморальність вчинку, цинізм суджень підлітка тощо. Сміх безсилий, коли до вчинку спонукає жорстокість, підступність, загроза честі чи життю інших. Наголосимо, що виховний вплив комічного справді ефективний лише у випадку, коли віднайдена естетично виважена форма застосування сміху. Він не повинен містити жодних зазіхань на честь і людську гідність особистості.

Доброзичливий сміх широко використовується як ефективний засіб перевірки міри цінності явища. Особистість, що рефлектує над собою, іноді сама у формі жарту зауважує перед собою та іншими свої слабкі місця і, жартуючи щодо цього, обеззброює своїх можливих опонентів, самостійно доходячи висновку про необхідність усунення зауважених негативних моментів.

Отже, комічне виявляє себе у системі естетичних категорій як відношення, що ефективно власними засобами реалізує ідею вдосконалення дійсності чи запереченням негативного у ній, чи акцентуванням на окремих її вадах, у такий спосіб сприяючи усуненню рис, що гальмують повноту естетичних виявів явищ. Сміхова реакція здатна також утверджувати естетичну цінність явищ, підкреслюючи схвальне ставлення до перемоги у них духовного, вічного над плинним, другорядним, несуттєвим.

14. Естетичні принципи аналізу мистецтва

Мистецтво склалося у духовному досвіді людства як один зі специфічних його видів. Йому властиве цілісне, конкретно-чуттєве закріплення досвіду небайдужого ставлення людини до дійсності засобами художньо образної мови. Предмет небайдужості здобуває виразну життєвість у специфічній художньо-формуючій діяльності. Здатність небайдужого ставлення суб'єкта та потреба надати предмету зображення виразної у собі життєвості в художньому образі мають само цінний характер. У художньо-формуючій діяльності дух об'єктивує себе, набуває виразної життєвої повноти. Він організується та надихається на творення власного образу завдяки предмету небайдужості. Тому в мистецтві важить не те, що зображено, а те, як зображено, тобто наскільки дух сповнився здатності до вільного само розгортання, надихаючись змістом предмета небайдужості. Виразні форми дійсності та небайдуже ставлення до них суб'єкта відношення утверджують свободу творчої взаємодії як вищу духовну цінність. Вона здобуває свій переконливий чуттєво осяжний вияв у досконалому художньому творі, що постає внутрішньо життєвою цілісністю. Мистецтво як суспільна цінність, як самоцінний вид діяльності та форма духовного досвіду утворює особливу ідеальну реальність. Мистецтво -- це специфічна форма суспільної свідомості та вид духовно-формуючої діяльності, що відображає дійсність у цілісних, конкретно-чуттєвих, художньо виразних формах згідно з ідеєю досконалості.

У мовах різних народів поняття "мистецтво" має різні смислові нюанси. Скажімо, в українській воно похідне від слова "міт" ("міф"), що означає "виразна розповідь про явище". У російській поняття "искусство" походить від слова "искусно", тобто акцентує на майстерності зображення. Англійський термін "art" означає майстерно зроблену річ, тому він уживаний у мові як для характеристики мистецтва, так і ремесла. Отже, у різних мовах значення поняття дуже близькі й засвідчують передусім здатність свідомості сформуватися у виразну цілісність та майстерно відобразити багатство нюансів життя духу, що втілив себе у предметах небайдужості.

Аналіз мистецтва як особливого типу духовного досвіду, відмінного від інших його видів, уперше здійснив Аристотель у відомій праці "Поетика". Нагадаємо, що мистецтво філософ вирізняє як особливий вид духовного досвіду, порівняно з науковим знанням. Іншим важливим аспектом естетичного аналізу є осмислення мистецтва як особливого виду формуючої діяльності, що створює виразну за способом зображення та внутрішньо завершену за змістом логіку зображення подій, явищ, стосунків, відповідно з ідеєю. Сформульоване у філософії Платона поняття "ідея", застосоване Аристотелем щодо мистецтва, дозволило визначити підстави його відмінності від інших типів досвіду. Ідея постає організуючим началом художньо-формуючої діяльності митця, адже збирає у виразне і гармонійне ціле все багатство способів її чуттєвого розгортання у предметах зображення, надаючи їм доцільної у собі життєвості в логіці твору як художнього цілого.

У подальшій історії естетики на підставі законів художнього формування в єдності ідеї та образу розглядається багатство формуючих можливостей духу, що закріплюється у цілісних, естетично виразних художніх формах. Ця проблема наріжна в естетиці пізнього еллінізму (Плотин). У середньовічній естетиці увага зосереджується на особливостях образної мови мистецтва, зокрема музики (Августин, Боецій) та живопису (Василій Великий). Предметом особливої уваги естетичної теорії у добу Відродження е мистецтво живопису (Альберті, Леонардо да Вінчі, Дюрер). Більш широкий аспект сутності мистецтва визначається як художнє відображення ідеї краси, зокрема в естетиці англійського емпіризму, філософії німецького та французького Просвітництва.

Якісно новий етап в осмисленні мистецтва як особливого виду духовного досвіду пов'язаний з працями видатних представників німецької класичної філософії. І. Кант уперше обґрунтував своєрідність мистецтва як сферу духовного досвіду, що утверджує самоцінність вільного (практично незацікавленого) ставлення людини до світу. Потреба закріпити вільну взаємодію людини зі світом набуває у художній діяльності сенсу самоцінної. Всезагальним предметом небайдужості, як доводить І. Кант, є прекрасне. Воно подобається всім "без поняття", адже в ньому всезагальне й особливе, мета і засіб, поняття і предмет розчиняються одне в одному. Отже, прекрасне у мистецтві є чуттєвим виявом ідеї. Особливе (образ) у ньому відповідне поняттю. У художньо прекрасному відчуття, переживання, схильність не лише підводяться під всезагальні категорії розсудку, але і настільки доцільно пов'язані зі всезагальним, що виявляються адекватними йому. Думка втілюється у художньо прекрасному й існує в ньому вільно. Інакше кажучи, у мистецтві споглядання і почуття піднесені до всезагального, а думка розгортається навколо чуттєвих предметів небайдужості, не абстрагуючись від них, а радісно насолоджуючись багатством їх виявів. Наголосимо, що саме філософська теорія мистецтва завдяки працям І. Канта визначається як методологія естетичного аналізу мистецтва.

В естетиці Ф. Шеллінга ("Філософія мистецтва") міститься теоретичне обґрунтування мистецтва як специфічного типу духовного досвіду. Філософ наголошує, що глибинне розуміння сутності мистецтва можливе лише за умови його філософського аналізу. Свідомість пересічного суб'єкта оцінного судження, що послуговується лише чуттєвими враженнями про явища, не здатна осягати твір як художню цілісність і з позицій всезагального відкривати глибинність виявів творчого духу митця, що розгортається своїм багатством у межах твору як естетично визначеної внутрішньої життєвості. Філософ переконливо доводить, що величезна кількість людей, зворушених, захоплених, натхненних твором, жодного разу не задавалися питанням: завдяки чому, якими засобами митцеві вдається оволодіти їх почуттями, зворушити до глибини душі. А тому їх почуття мають пасивний характер. Вони ніколи не замислюються, яким чином можна піднестись над ницими почуттями до більш високого, діяльного, тобто осмислюючого переживання мистецтва. Філософ категорично і слушно стверджує: "Той, хто не здатний піднестися до ідеї цілого, цілком не здатний мати судження ні про один із творів мистецтва" [13, с. 57]. Зауважимо, що йдеться про істинність судження, а не про випадковість його. Тому Ф. Шеллінг акцентує на важливості філософського аналізу мистецтва для осмислення специфіки духовного досвіду, що закріплений у ньому, та специфіки способів його закріплення. В єдності це дозволяє розкривати своєрідність життя духу в мистецтві та місце і роль його у закріпленні духовних здобутків людства в історичному поступі.

Філософ наголошує, що мистецтво -- самоцінний вид досвіду, адже єдиний, що майже повністю містить у собі "найбільш піднесені предмети нашого захоплення". Пояснюючи думку, він зауважує, що мистецтво як духовна цілісність являє собою органічне ціле, "настільки ж необхідне у всіх своїх частинах, як і природа" [13, с. 56]. Художні твори -- це не уподібнення природі в сенсі наслідування її форм у зображеннях. Твори мистецтва (і це критерій їх естетичної цінності) постають з огляду логіки їх внутрішньої життєвості настільки ж доцільними і необхідними в усіх своїх елементах, як і явища природи. У цьому, тобто у доцільній внутрішній життєвості зображень, полягає подібність мистецтва до природи. Наголосимо на важливості цієї думки як методологічної засади для розуміння сутності мистецтва.

Ф. Шеллінг звертає увагу на відмінне у сприйманні виразних виявів природи та художніх форм. Споглядати багатство форм, що властиві природі, -- джерело великої насолоди, так само, як і заглиблюватися в її вивчення. Природа -- невичерпне джерело, що з себе видобуває з незмінною закономірністю незліченну кількість виразних явищ. Ще цікавішим є проникнення "в організм" мистецтва, адже у ньому з абсолютної свободи створюється вища єдність і закономірність, що дозволяє нам "осягати чудеса нашого власного духу значно безпосередніше, ніж ми осягаємо природу". Зупинимось на аналізі цієї думки, оскільки вона відкриває найсуттєвіше у розумінні мистецтва як діяльності творення, зумовленої глибинними потребами людського духу. Дух є організуючим началом твору як ідеально-реальної цілісності. Життя твору розгортається за своїми законами, що не суперечать загальним законам життя, але мають свої особливості, зумовлені мірою доцільності, життєвої повноти предмета зображення.

Філософ проводить паралелі між трьома формами духовного досвіду: чуттєвим сприйманням, естетично-художнім формуванням та філософським осмисленням змісту. Чуттєве споглядання дає нам багатство чуттєвих вражень щодо виразних форм дійсності в їх невичерпності. Останнє є спонукою для заглиблення у пізнання багатства форм природного світу та передумовою осмислення закономірностей природних явищ і процесів. Природа відкривається при цьому невичерпністю, стимулюючи потребу в пізнанні світу для систематизації законів її розвитку. Якісно інший тип відношення містить досвід художньої творчості. Заглиблення в її закономірності Ф. Шеллінг вважає ще більш надихаючим явищем, адже воно відкриває велич людського духу, здатного у вільному творчому піднесенні створювати вищу єдність -- внутрішню довершену цілісність, що постає твором мистецтва. Філософ слушно називає мистецькі твори "внутрішніми організмами", підкреслюючи їх життєвість, тобто внутрішню логіку розгортання якостей. Переконлива в собі виразна життєвість образів мистецтва свідчить про повноту та багатство формуючого духу митця.

Сказане щодо сутності мистецтва як формуючої здатності духу відкриває таку його специфічну особливість. Якщо філософія є лише сферою ідеального, то у мистецтві відбувається внутрішньо доцільне поєднання ідеального і реального. Причому мистецтво постає уособленням єдності названого у формах досконалості. Вони співвіднесені як прообраз (ідея) і відображення (чуттєва реальність життєвості образу). Акцент на цій закономірності зв'язку двох форм духовного досвіду важливий тим, що, як зазначає Ф. Шеллінг, обидві форми забезпечують відображення сутності духу. Оскільки ідеальне завжди є вище відображення реального, філософ змушений здійснювати в поняттях ідеальне відображення того, що є реальним у митцеві. Отже, мистецтво є необхідною формою об'єктивації духу, адже форми мистецтва є форми речей, але не речей як фізичної реальності, а "речей у собі", речей, якими вони є в "першо-образах". Тобто, мистецтво є уособленням ідеї речей, що набула багатства внутрішньої життєвості. Більш того, визнаючи особливе місце й особливу роль мистецтва в духовному досвіді, філософ наголошує, що воно уособлює істину вищого порядку: становить повну єдність з абсолютною красою. Цю істину мистецтва може осягнути лише філософія, оскільки у чуттєвих формах художньо прекрасного вона здатна відкривати істину ідей.

Ф. Шеллінг формулює не менш важливу відмінність чуттєво сприйманих форм предметного світу від художнього життя предметних форм. У реальному світі дійсні речі є лише недосконалим відбиттям сутності (першо-образу). Відмінність мистецтва у тому, що у ньому дійсні речі об'єктивуються, тобто набувають властивої першо-образу (ідеї речі) досконалості й відтворюють інтелектуальний світ, а не світ як матеріально-речову реальність.

На підставі філософського аналізу мистецтва як чуттєвого уособлення істини (ідеї), тобто вияву абсолютної краси як вищої духовної цінності, Ф. Шеллінг уперше обґрунтовує історичний характер художньо прекрасного. Йому належить формулювання ідеї історичного характеру мистецтва. У ньому (у кожній з його особливих форм) конкретизація ідеї у процесі її становлення неминуче де термінується умовами часу. Тому формування набуває історично визначеного характеру, хоча історична його визначеність не має абсолютного характеру, а постає діалектичною єдністю всезагального й особливого як у плані форм, в яких об'єктивується дух, так і щодо змістовної повноти його виявів.

Закономірності історичного розвитку мистецтва, сформульовані в естетиці Ф. Шеллінга і розкриті на основі аналізу діалектичних зв'язків ідеї та образу, дістають розгорнутий аналіз в естетиці Г. Гегеля. Пристаючи до попередньої традиції осмислення мистецтва як чуттєвого зображення абсолютного, а також до розуміння його як єдності форми і змісту, де змістом постає ідея, а формою -- чуттєве, образне втілення, Г. Гегель висуває критерій художньої досконалості мистецтва. Таким критерієм є духовність твору, а чинниками, що зумовлюють його якісну визначеність, є такий ступінь внутрішньої єдності ідеї та її образу, за якої вони утворюють внутрішню цілісність.

Думка, вже відома з праці Ф. Шеллінга, набуває у філософії Г. Гегеля нового виміру в тому сенсі, що дух у чуттєво сприйманих формах розгортається за щаблями досконалості, долаючи не лише різні типи досвіду (мистецтво, філософія, релігія), а й різні історичні етапи розвитку в межах мистецтва. Модифікації діалектичних зв'язків ідеї та образу зумовлюють повноту та глибину досконалості виявлень духу в формах мистецтва. Це шлях його поступу сходинками змістовної повноти, що відповідають послідовній зміні типів мистецтва. Це форми, в яких дух як художнє ціле набуває свідомості самого себе [3, с. 78]. На підставі своєрідності розгортання ідеї у формах прекрасного в мистецтві, воно конкретизується через особливі художні форми. Г. Гегель виділяє три типи відношення між ідеєю та її формоутворенням: символічну, класичну і романтичну. Ідеї історичного розвитку мистецтва, отримавши філософське обґрунтування, слугують методології аналізу закономірностей процесу. Це закономірності сходження духу щаблями поглиблення адекватності втілення ідеї в образі. Поза врахуванням цих закономірностей, наголошує філософ, розуміння сутності мистецтва просто неможливе. Чуттєві форми, в які вкладався духовний досвід епох, особливості образної мови, якою дух організувався для самовиявів, розгортають духовність як реальний процес її набуття та закріплення у художньо довершеній цілісності творів мистецтва.

Важливим аспектом філософії мистецтва як методології є осмислення місця його у духовному досвіді людства, а отже, і його суспільного призначення. Цей аспект естетичного аналізу вперше здобув всебічне осмислення у праці Ф. Шіллера "Листи про естетичне виховання". Заглиблюючись в аналіз внутрішнього життя духу, філософ висуває ідею свобідної цілісності краси як сутнісної ознаки мистецтва. У ньому поєднується розумне і чуттєве начала, утворюючи взаємопроникну цілісність. Цілісність художньої краси утворює специфічну сферу духовного досвіду, що визначає особливе його призначення у людському світі.

На підставі згаданої особливості мистецтва філософ будує ґрунтовну теорію естетичного виховання, усвідомлюючи його мету як здобуття суб'єктом цілісності й життєвої повноти духу на основі естетичного переживання художньо прекрасного. Метою естетичного виховання, згідно з Ф. Шіллером, є такий розвиток почуттів, схильностей, за якого вони постають розумними самі у собі й здатні реалізуватися у вільній творчій взаємодії всіх духовних структур людини, набувши виразної повноти і життєвої глибини. У сприйманні художньо прекрасного духовні структури -- споглядання, почуття і думка -- набувають узгодженості у своєму ставленні до чуттєво прекрасного. Ця проблема осмислена також в аналізованій праці Ф. Шеллінга. Обґрунтовуючи цінність духовного досвіду, сконцентрованого у мистецтві, філософ наголошує, що без нього свідомість людства не могла б піднестися над суто емпіричним рівнем [13, с. 56--57]. Велику увагу їй приділяє Г. Гегель ("Лекції з естетики"). Всезагальна й абсолютна потреба, з якої постає мистецтво, як наголошує філософ, є потреба подвоїти себе не лише як предмет природи, а й як духовну реальність. Людина усвідомлює себе, по-перше, теоретично, по-друге, практично. Вищу форму закріплення цінності буття у зовнішніх чуттєво сприйманих формах дає нам мистецтво. Всезагальну потребу в мистецтві, а отже, і необхідність його філософ бачить у розумному прагненні людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, втілюючи його у внутрішньо доцільних способах буття, подвоюючи тим самим себе як духовну реальність. Названа потреба, в свою чергу, зумовлює розгортання культури почуттів змістом духовного досвіду, що закріплений у мистецтві. Зокрема, формується здатність сприймання прекрасного -- сутнісної ознаки мистецтва та розвитку на цій основі почуття прекрасного. Попри цінність мистецтва як джерела розвитку культури почуттів, вище його призначення філософ бачить у вдосконаленні людського духу художньо досконалим втіленням у мистецтві ідеї прекрасного.

Відповідно до складності мистецтва як феномену, виділяють кілька типів категорій, що відображають його закономірності: специфічного типу досвіду та специфічного способу його творення і функціонування.

Це категорії онтології мистецтва (художній твір, художня мова, художній стиль, художній метод, вид мистецтва, жанр мистецтва та ін.); категорії гносеології мистецтва (художній образ, художня ідея, художня типізація, символ, метафора та ін.); категорії семіотики та структури мистецтва (творча манера, композиція, сюжет, фабула, ритм, інтонація та ін.); категорії аксіології мистецтва (художня істина, цінність), категорії соціології мистецтва (народність, тенденційність, публіка, художня критика, елітарне і масове мистецтво та ін.); категорії герменевтичного аналізу мистецтва (розуміння, тлумачення, інтерпретація та ін.); категорії естетичного сприймання мистецтва (катарсис, переживання, діалог) та ін. [5, с. 68].

Отже, мистецтво -- це творча здатність формувати ідеальний образ реальності згідно з законами краси у межах твору як художнього цілого. Потреба художнього формування зумовлена, по-перше, необхідністю закріпити й утримувати набутий людством досвід духовних зв'язків зі світом у його самоцінності. По-друге, утверджувати цілісність досвіду у внутрішньо доцільних універсальних художньо-образних формах як найбільш відповідний його сутності. По-третє, розкрити неповторний світ творчої особистості, укладений у довершені художні форми, зробивши його здобутком духовного досвіду людства.

15. Мистецтво -- форма суспільної свідомості

Мистецтво як форма свідомості характеризується потребою закріпити небай-дужість ставлення людства до світу невідчужено від предметів небайдужості. У наданих їм способах життєвості віддзеркалюються підстави небайдужості та потреба увічнення їх засобами художньої мови. Тобто, це творення ідеальної життєвості у статусі художньої реальності. Художня реальність -- це феномен, що найбільш адекватно втілює формуючу здатність духу: в цілісних, виразних, досконалих, чуттєво осяжних образах.

Твір мистецтва як чуттєво сприймане уособлення життєвості духу постає єдністю ідеї та образу, почуття та його предмета. Інакше кажучи, це всезагально небайдуже у досвіді людських стосунків, що набуло індивідуально визначеного способу життя у художньо-образній мові й як таке відкрилося рівнем своєї досконалості, а отже, суспільної цінності. Ідея, що здобула відповідний собі спосіб життя у "матерії" мистецтва (матеріал художнього формування, визначений видовою специфікою мистецтва), набуває досконалості залежно від естетичної міри внутрішньої життєвості. Розгортання її якостей стає для особи та суспільства (суб'єкти переживаючого відношення) джерелом осягнення сутності надчуттєвих виявів буття (ідеї). Тобто, мистецтво відображає і закріплює особливий тип духовного досвіду: це досвід небайдужості, що у своїй якісній визначеності постає здатністю вкластися в ідеальні образи й набувати переконливого життя у художній мові мистецтва.

Якісна визначеність ідеального буття предмета постає у художньому образі у формах краси. Щоразу в кожному справді художньому, тобто сповненому внутрішньої життєвості творі мистецтва, відкривається істина про цінності життя та образ їх досконалості. Мистецтво -- це відображення і закріплення властивими йому засобами якісного етапу в ставленні людини до світу. Воно утверджує естетичну визначеність відношення до явищ, яка відкриває істину щодо їх якостей як самоцінних з огляду можливостей бути джерелом живлення людського духу: розуму і почуттів. Тим самим мистецтво забезпечує здатність кожної особи організувати свій внутрішній світ ідеальним світом духовних сутностей. Отже, мистецтво -- найбільш адекватний якостям предмета відношення спосіб творення його образу; діяльність щодо надання життєвої повноти виявам творчого духу системою цілісних художніх образів. У суспільному досвіді мистецтво визначилося як специфічний спосіб творення ідеального простору для життя ідеальних об'єктів, породжених творчо-формуючою здатністю свідомості та творчими уміннями особистості. Універсальна художня мова мистецтва здатна долати відмінності культур та рівнів духовного досвіду. Відмінності лише збагачують досвід людства.

Адекватний сутності духу ідеальний простір, яким постають твори мистецтва, створює можливості для вільного розгортання його повноти та досконалості. На відміну від інших видів формування, потреба в яких зумовлена зовнішньою необхідністю (виживання, укорінення у середовищі тощо), мистецтво -- діяльність закріплення цінності формуючої здатності духу як самоцінної. Ця особливість відрізняє мистецтво від усіх інших видів формуючої діяльності. Мистецтво створює ідеальний простір свободи духу в адекватному для нього способі цілісної й досконалої життєвості.

Мистецтво є специфічним видом духовного досвіду, в якому дух виявляє рівень довершеності досконалістю сформованих ним образів небайдужості, глибиною їх переконливої в собі та у творі як художньому цілому внутрішньо досконалої життєвості. Глибинність проникнення у сутність явищ, виражена досконалістю художньо-образної мови мистецтва, засвідчує органічність способу буття духу в межах художньої реальності.

Образність, як ми зазначали, має місце у творенні міфологічного образу світу. Якісна відмінність художньо образної мови мистецтва від міфологічної образності полягає, по-перше, у тому, що мистецтво було духовною силою, яка сприяла здобуттю людиною власного образу. Тим самим, по-друге, мистецтво певним чином відкрило ідею людини як таку. Нагадаємо, що у міфології образи людини і природних сил та предметів характеризуються взаемопереходом, не розрізнюючись з огляду відмінного між ними, що як таке не усвідомлюється. Дух у його самоцінності виявляє себе здатністю надавати реальному світові одухотвореного ідеального буття в художньо досконалих образах. Скажімо, єгипетські образи богів ще поєднують у собі людські й тваринні форми: бог з головою птаха або звіра та тілом людини, і навпаки. У грецьких скульптурних зображеннях боги постають у людському образі, а досконалість зображень підносить їх на новий якісний рівень -- одухотвореності. Завдяки їх досконалості зображення уособлюють сутність божественного: одухотворена тілесність є випроміненням божественності змісту.

Подальша конкретизація ідеї духовності відображена у давньогрецькому героїчному епосі. Він відкриває феномен індивідуалізації образу людини -- явище, не знайоме міфології. Індивідуалізація як феномен є відображенням неповторності вияву всезагального в індивідуальному образі. Епічний герой -- діюча і страждаюча людська особистість. Відтак, епос відкриває третю якісну відмінність мистецтва від міфології, художньої свідомості від міфологічної: лише у своєму вияві дух постає дійсним, набуває справжньої й досконалої сутності. "Форма, що набувається внутрішнім життям духу, виявляє зворотний вплив на його сутність і зміст" [9, с. 204].

Цей процес "переформування" свідомості з рівня міфологічного світорозуміння до естетично-художнього характерний для давньогрецької трагедії, що виростала з міфологічно-ритуальних культових дійств, присвячених богу Діонісу. Трагедія вивела самопочуття людини поза межі стихійності переживання цілісності родового життя і вклала індивідуалізований світ почуттів у особистість героя, який через обставини змушений змінювати перебіг подій. У взаємодії з обставинами відкривається його особистісне "Я". Суб'єкт діяльності постає як творче начало світу, завдяки якому відбувається духовний поступ людства. Події грецької трагедії переносяться зі зовнішнього світу у внутрішній світ особистості. Однак небезпека розчинення його у родовій стихії, що постійно зберігається, підводить художню свідомість до ідеї виокремлення індивідуального "Я" зі стихії родових уявлень про цінності. Цей процес означає перехід від міфологічної свідомості до художньої в акті персональної відповідальності героя за вчинені дії. Тим самим його особа індивідуалізується. Такий процес дослідники (Кассірер) пов'язують із персоналізацією давньогрецької релігійної свідомості. У ній всезагальне та індивідуальне (ідея й образ) набувають нового, розрізнювального характеру, що підносить свідомість до самоусвідомлення, тобто виокремлення з родових уявлень про цінності. Разом з тим це підстава переходу до свідомого єднання зі соціальним цілим.

Четвертою особливістю мистецтва як виду діяльності та типу духовного досвіду е формування духом ідеального простору життя, в якому він здобуває власну повноту, поєднуючи ідеальне і реальне, бажане і належне, уявне і дійсне як індивідуалізований світ образів. П'ятою особливістю є творення специфічної художньо-образної мови мистецтва та своєрідного смислу художньої реальності. її риси глибоко осмислює Е. Кассірер порівнянням міфологічного світу образів, світу релігійного смислу, з одного боку, та світу мистецтва і художнього відображення -- з іншого. "Основну спрямованість естетичного характеризує саме те, що в ньому образ, зображення залишається визнаним як такий і, щоб виконати свою функцію, не повинен зрікатися себе і свого змісту" [9, с. 267]. У мистецтві образ постає чистим виявленням творчої сили духу.

Отже, мистецтво -- це специфічний вид діяльності, мета якого -- творення ідеальних духовних феноменів, що є осереддям життя духу в його само цінності. В ідеальному просторі художніх творів реальність постає як духовна. Кожен художній твір -- внутрішньо завершена цілісність, у межах якої дух вільно розгортається ідеальним буттям, що опредметнює себе у доцільній і досконалій життєвості образних втілень. Відтак мистецтво -- це найбільш адекватний спосіб втілення життєвої повноти духу.

16. Твір мистецтва як художнє ціле

Сучасна естетична теорія виділяє декілька рівнів естетичного аналізу мистецтва: воно осмислюється як специфічний вид реальності; як особлива форма духовного досвіду; як особлива формуюча здатність. Мистецтво як особлива реальність характеризується цілісністю внутрішньої життєвості, що постає дійсною у творі мистецтва як художньому цілому. Він закріплює духовність ідеї у художньо довершених чуттєво-матеріальних формах. Передумовою художньо-формуючої здатності є, по-перше, історично вироблена художня мова, по-друге, природа художнього таланту, яка полягає в умінні митця надавати образам уяви переконливого внутрішнього життя, втілюючи думки та почуття у матерію мистецтва: фарби, звуки, слова, пластику тощо.

У попередніх лекціях ми зазначали, що художній елемент присутній у всіх видах формування. Він постає певною основою цілісності предмета, надаючи йому індивідуальної життєвої виразності. Мистецтво є особливим видом формуючої діяльності: його художня мова створює ідеальний простір, у межах якого розгортається життя духу в можливому його розмаїтті. Внутрішньо-переконлива, виразна життєвість і є тією внутрішньою правдою, завдяки якій твір постає справді художнім цілим зі своєю неповторною життєвістю. Специфічною художньою мовою мистецтво надає виразного, чуттєво сприйманого образу естетичним уявленням людини про світ.

Художня мова мистецтва -- незамінне джерело і засіб виокремлення суттєвого у відносинах зі світом та переведення його в інший -- ідеальний простір, де воно відкривається рівнем досконалості як щодо змісту, так і способу виявлення. З рівня буденності естетично опанована митцем дійсність "переводиться" у світ ідеальних духовних сутностей. Саме тут вона набуває цілісності та повноти в єдності змісту і форми. Відтак, вища мета мистецтва -- надати предметам небайдужості виразної внутрішньої життєвості як самоцінної, як джерела живлення розуму та почуттів. Кожен художній твір буде дійсно відповідати своєму поняттю, якщо він вкладається у згаданий критерій.

Наголосимо, що цілісність твору не є дещо статичне. Твір -- це цілісність, що має внутрішню логіку саморозвитку образної системи, об'єднаної і визначеної змістом ідеї. Доцільно виділяти кілька рівнів цілісності твору. Перший -- це рівень цілісності конкретного образу. Другий -- цілісність твору як органічної у собі життєвості ідеї в образній тканині твору. Третій рівень відсилає твір до більш загального цілого -- стильової єдності у межах течії, напряму, методу. Четвертий -- цілісність, зумовлена специфікою мистецтва як особливого типу духовного досвіду у властивій йому своєрідності. Г. Гегель наголошує, що "лише справді конкретна ідея народжує істинний образ, і ця відповідність їх одне одному є ідеал" [7, т. 1, с. 81]. Така послідовність відповідає закону, згідно з яким явище завжди багатше за сутність.

Цілісність твору мистецтва -- не штучний утвір. У художньому формуванні діє закон самоорганізації матерії образу в цілісність. Геніальний той митець, який здатний "задати" внутрішню логіку розвитку художній реальності. Ф. Шіллер називає це здатністю митця чинити так, як чинить природа, тобто вільно розгортати "матерію" образу, корегуючи задум залежно від логіки саморозгортання ідеї. Широковідоме висловлювання О. Пушкіна щодо подій роману у віршах "Євгеній Онєгін": "Ну і штуку вчинила зі мною Тетяна: взяла і вискочила заміж за генерала". Тобто, внутрішня переконливість твору має місце за умови, що предмет зображення являє свою природність невимушено. Майстерність митця полягає в тому, щоб надати їй доцільності та цілеспрямованості.

Цілісність художньої образності твору, як і мистецтва загалом, -- історичний утвір. Витоки її пов'язані з більш широкою сферою духовного досвіду: потребою людства (етносів, народів) визначитися у просторі й часі, окреслити їхні межі, тобто сформувати їх образ як культурну реальність. У творі мистецтва людська життєвість, розгорнута у просторі й часі, "збирається" в естетично визначене ціле. Скажімо, у драматургії тривалий час діяли закони єдності місця, часу і дії. Епоха виявляє характер своєї життєвості через долі героїв. Ці ж закони чинні й в інших видах мистецтва. На рівні змістовного наповнення цілісність мистецтва виявляє себе об'єктивно визначеним характером зв'язків людини зі світом, що передається в музиці гармонійністю ритмічно-ладової системи, мелодійністю твору чи, навпаки, дисгармонією; у пластиці -- зламаністю пластики рухів, аритмічністю чи, навпаки, їх грацією і ритмом тощо. Зрештою, якісна визначеність духу епох як "прозаїчних", "поетичних" чи "драматичних" найяскравіше виявляється в характері художності.

Розгортання художньої реальності у досконалі способи виявлення -- чинник формування об'єктивного критерію прекрасного, що, перенесений у реальність людських стосунків та формуючу діяльність, слугує засобом удосконалення суспільного життя. При цьому однаково вагомі здатність митця надавати образ суб'єктивному досвіду героя та вкладати його у всезагальні чуттєво сприймані художні форми. Саме у такій цілісності твір і постав "ідеальною реальністю". І за такої умови він є формуючим началом духовного світу суб'єкта сприймання. Важливо наголосити, що кожен художній твір як унікальний, неповторний духовний феномен щоразу буде творенням нових граней людського духу, навіть незалежно від того, здобув він відразу визнання і відкрився для суспільства своєю цінністю чи воно виявилося неготовим до його сприймання та переживання. Стаючи реальністю, твір об'єктивно прирощує досвід і неодмінно впишеться у духовний контекст свого або наступного часу.

Що ж саме становить особливість духовності у художніх творах? Якісною своєрідністю кожного художнього твору є те, що він уособлює особливу якість потреби: надати реального життя образам, що утримуються пам'яттю, набули виразної життєвості в уяві митця і потребують втілення у матеріал формування, щоб здобути самостійне життя. Жодна зовнішня щодо цієї потреби мета не відповідає суті мистецтва. Ось чому, ставши феноменами культури, твори так проймають свідомість сприймаючого суб'єкта, живуть у пам'яті як реальніший світ, аніж дійсність у її поодиноких виявах "тут і тепер", з її буденним перебігом подій та вражень. Здатність художніх талантів виявляти свою небайдужість до світу через виразні, переконливі, чуттєво сприймані образи є утвердженням художньо-формуючого відношення як феномену духовності. При цьому він відкриває суть духовності: вільне самоздійснення у формах досконалості.

Кожен художній твір є діалектичною єдністю індивідуального та всезагального у змісті досвіду. Така діалектика виявляється як у матеріалі художнього формування, так і в образній мові мистецтва. Справді, митець відкриває суспільству і людству те у його досвіді, що об'єктивно склалося, або містить у собі тенденції становлення і розгортання, але не усвідомлюється як таке, розчиняючись у повсякденному перебігу життєвих подій. Піднесене до рівня узагальнення та розгорнуте у художньо-образній мові твору завдяки художньому таланту (генію), воно відкривається своїми рисами: само говорить про себе як про позитивне чи негативне. Отже, дійсно художні твори прояснюють істину життя, адже розгортаються як жива реальність, а не деяка умоглядна сутність. Здатність митця піднестися до узагальнення та розгорнути його в ідеальних способах буття явищ у межах конкретних художніх творів і становить специфічну особливість твору як духовного цілого.

Всезагальне у досвіді, постаючи предметом художнього осмислення, набуває індивідуальної визначеності в художньому образі (образах). У художньому цілому -- творі мистецтва -- буття відкривається мірою довершеності відповідно до сутності, яку уособлює. При цьому виразна переконливість виявів реальності -- її "саморозкриття" -- постає чи не найяскравішим засобом творення духовного досвіду відношення до світу. Тому твір мистецтва визначається як духовний феномен не з огляду предмета зображення, а способом зображення, що, завдяки своїй художній переконливості, відкриває сутність явищ. Отже, художність твору є тим духовним феноменом, що прояснює істину про людину та світ у формах художньої правди. Мистецтво постає засобом громадянського служіння митців, визначаючи суспільну цінність їх творчості.

Художній твір є діалектичною єдністю історично виробленої здатності до художнього формування (духовна організація інтелекту та почуттів суб'єкта формуючих умінь) та відповідних засобів формування (мова різних видів мистецтва). Водночас кожен справді художній твір щоразу е індивідуально визначеною життєвістю завдяки здатності конкретного суб'єкта творчості надати неповторності образу предметам уяви, пам'яті, переживань засобами художньої мови певних видів мистецтва. Кожен художній твір, так само як і мистецтво загалом, є найбільш переконливим уособленням творчих потенцій людини, концентрованим утіленням яких є особистість митця.

Підставою життєвості твору є внутрішня доцільність, тобто здатність розгортатися якостями, що відкривають усе нові грані його життєвої повноти. Цей аспект потребує пояснення, адже іноді творчість розглядається як деякий імпульсивний процес, що відбувається поза межами свідомості в сфері суто ірраціональній. Відтак, і твір тлумачиться як наслідок позасвідомих, ірраціональних духовних імпульсів. Видаватися таким він може лише ззовні, позаяк його наслідки бувають неочікуваними навіть для самого митця. Однак, у такому разі правомірно говорити про особливу формуючу здатність свідомості, що укладає предмети небайдужості у виразні художні форми. Тобто, свідомість характеризується не лише неординарністю бачення та розуміння явищ, не лише здатністю в уяві формувати їх чуттєві образи, але і надавати їм виразного життя у матеріалі формування. Глибинність внутрішніх зв'язків, що характеризують кожен справді художній твір, об'єктивно зумовлена його логікою. Твір мистецтва -- це духовне ціле, що набуло художньо доцільних способів втілення у мові конкретного виду мистецтва.

Для доведення "внутрішньої необхідності" способів, завдяки яким твір набуває художньої цілісності, важливо вдатися до аналогій. Зокрема, звернутися до відомої думки І. Канта щодо доцільності природних форм, яка зумовлює їх внутрішню життєвість. Правомірно віднайти певні асоціації між доцільністю природних видів як умовою їх життєвості та доцільністю художнього формування як умовою цілісності творів мистецтва. Таку асоціацію припускає І. Кант: "Під абсолютною доцільністю природних форм я розумію такий зовнішній вигляд чи таку ж внутрішню будову їх, в основу можливості яких має покладатися ідея про них у нашій здатності судження... доцільність є закономірність випадкового як такого" [8, с. 967]. Йдеться про два рівні доцільності у природі: механічну (за якої природа відтворює свої форми як такі) та технічну, за якої природа щодо цих же форм як систем (кристалічні утворення, різноманітність кольорів, внутрішня будова рослин і тварин) діє як мистецтво [8, с. 967--968]. Тобто природа, де вона "діє як мистецтво", постає структурною цілісністю, що характеризується здатністю самоорганізації.

Щодо мистецтва правомірно також вживати поняття "самоорганізація", позаяк логіка розгортання художніх подій, організуючись певною ідеєю, виявляє міру своєї життєвості, що постає як внутрішня правда твору. Такі закономірності ми простежуємо щоразу в кожному справді художньому творі. Скажімо, у драмі "Камінний господар" Лесі Українки жертовний характер Долорес визначає логіку її вчинків і, постаючи вираженим ідеалом людяності, дозволяє зіставляти з ним рівень моральності всіх інших персонажів драми. Як пише авторка, "...се тип мучениці природженої, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук". Відповідно і вчинки її мають щоразу жертовний характер при тому, що це безкорислива жертовність. Усіляку спробу хоч якось віддячитися за неї героїня сприймає як особисту образу.

Як формуюча здатність і як тип духовного досвіду мистецтво характеризується специфічними якостями. Твори мистецтва уособлюють цілісність людського духу, що знайшов відповідні собі способи художньої об'єктивації. Художні образи -- відображення не поодиноких речей і явищ природного світу як таких. Мета художнього формування не в тому, щоби наповнювати світ досконалою предметністю. В художньому творі його чуттєва даність підноситься на рівень "чистої видимості", оформляється думкою у духовну цілісність і лише відтак втілюється у матеріалі художнього формування. Тим самим чуттєве у мистецтві підноситься до рівня ідеального буття, постає не випадковістю, а закономірним виявом відносин в їх художньо переконливому втіленні. На відміну від наукової думки, воно не перебуває у сфері суто умоглядній, а набуває виразних зовнішніх форм існування. Мета мистецтва у тому, щоб у формі предметності задовольняти вищі духовні потреби, оскільки вони мають здатність пробуджувати глибини свідомості й відгукуватися у сфері духу. У мистецтві чуттєве одухотворюється, бо духовне у ньому набуває чуттєвої форми [7, т. 1, с. 45].

Кожен художній образ -- наслідок "теоретизації" почуттів митця. Тобто, це почуття, що мають справу не з матеріальним як таким у його чуттєвій поодинокості, не зі "зовнішньо" чуттєвим. Якісна визначеність твору мистецтва у тому, що він призначений у формі предметності задовольняти духовні потреби. Видимість чуттєвості постає як образ, вид або звучання речей. Як наголошує Г. Гегель, чуттєве в мистецтві адресоване не всім органам сприймання, а лише теоретичним: зору і слуху. Інші органи мають справу з "матеріальним як таким і його безпосередніми чуттєвими якостями" [7, т. 1, с. 45].

Мистецтво, завдяки здатності являти чуттєві образи втілень духу в матерії життя, служить переконливим свідченням об'єктивної необхідності людства "матеріалізувати" ставлення до світу в ідеальних художніх формах -- у формах краси. Своїми якостями вони засвідчують формуючу силу духу. Отже, художня реальність є дійсною як світ художньо прекрасного. Коли втрачається здатність до творення у формах краси, мистецтво об'єктивно (своїми якостями, що постали поза художніми) засвідчує безсилля духу. Він вводить суб'єктів сприймання у спустошений світ, а отже, змушує замислюватися над трагічністю наслідків. Тому кожен справді художній твір доводить об'єктивну потребу людини жити красою (красою предмета формування чи красою його відображення, чи їх цілісністю). Саме краса -- джерело доцільної внутрішньої самоорганізації -- об'єктивне свідчення свободи творчого духу.

Постаючи за формою як суб'єктивна здатність митця, талант до художнього формування насправді зумовлюється загальносуспільним досвідом бачення реальності, відношенням до неї та реалізує себе у формах потреби закріпити гармонійну єдність індивідуального і всезагального у досвіді художньо досконалими засобами його буття. Така потреба в історичному поступі людства визначилася як самоцінна. Спільні предмети почуттів -- це універсальний спосіб творення досвіду ставлення до них, а відтак і духовного "клімату" суспільного життя. Ця потреба в історії зумовлює особливі художні уміння та їх вищі виявлення -- художній талант і геніальність. При цьому художня творчість, якщо вона відповідає своєму поняттю, неодмінно пов'язана з виявом чогось безмежного, що втілюється у чомусь реальному. Форма, якої воно набуває, своєю досконалістю надає зображеному "нескінченності".

Отже, специфічною особливістю твору мистецтва як духовного феномену є внутрішня цілісна життєвість його художньої тканини, тобто єдність ідеї та образу, всезагального і особливого, типового й індивідуально неповторного. Організуючим началом твору як художнього цілого є художня ідея. Вона збирає твір у художньо виразне, цілісне і внутрішньо-доцільне буття, надаючи йому чуттєво сприйманих, змістовно та емоційно наповнених форм.

17. Діалектика форми і змісту в мистецтві

Теорія художньої форми спирається на загально філософське осмислені цього поняття. Окреслимо деякі найсуттєвіші його аспекти. Формотворенні покладене у фундамент життя. Усі речі та явища світу мають визначень доцільні у собі форми існування. Основою життєвості природи є естетичні визначеність її предметних форм. Уперше поняття "форма" запроваджує в давньогрецькій філософії, набуваючи естетичного забарвлення в атом стичних ідеях досократиків (Геракліт, Демокріт, Левкіпп). Предметний сприймається як наслідок формуючої сили ідеї, що надає матерії визначеної у собі, оформленого буття. Дійсність як така, зазначає О. Лосєв, тлумачиться атомістами як "деяка художня тканина, що виникає на основі певного пер" плетення атомів" [10, с. 152]. У натурфілософії атомістів знаходимо початок ідеї самоорганізації систем матеріального світу (Демокріт). Усесвіт поста естетично визначеним цілим. У філософії Платона світ форм -- це світ ідеї Матерія -- нульове ніщо. У взаємодії матерії і форми народжується розмаїття чуттєво явлених речей. Формі при цьому належить провідна роль. Предмети втілення ідеї -- лише "копія" справжнього світу. Арістотель визначає форм як поняття, тотожне "ідеї" Платона, вирізняючи три рівні форм (сутностей нижчі (предмети чуттєвого світу); вищі ("чисті форми"), поняття, тотожні "ідеї" у Платона; найвища ("перводвигун") -- поза матеріальна, джерело всього Космосу. Ідеї Платона та Арістотеля стали вихідними у подальшій розроби естетичної теорії художньої форми, діалектичного зв'язку змісту і форми.

Закони самоорганізації матерії, що чинні в об'єктивному світі, виступають законом свідомої діяльності людини. Формотворення є діяльністю надання визначеної у собі життєвості об'єктам, що уособлюють потребу та творче уміння людини. Особливим видом формування є художня творчість. Це діяльність творення доцільної, визначеної у собі форми, що відображає внутрішнє життя об'єкта. Самоцінне значення такої діяльності -- у самоцінності буття прекрасних об'єктів, що уособлюють ідею досконалості.

У художньому формуванні розрізняють поняття "матеріал мистецтва і "матерія образу". Матеріал мистецтва, або зображальний матеріал, -- ц матеріальні засоби творення образу (близьке до поняття "матерія", "ніщо" З Арістотелем). Залежно від виду мистецтва, це звуки, фарби, слова тощо. Матерія образу -- це предмет втілення, тобто зміст зображеного (ідеї). Прообразом його є реальний світ. Розкриваючи взаємозв'язок природи об'єкт: зображення (ідея) та зображального матеріалу (матерія), Ф. Шіллер пише "Матеріал (природа зображального) мусить розчинитися у формі (зображуваного), тіло -- в ідеї, дійсність -- у видимості" [20, с. 56].

У справжньому творі матеріал ніде не промовляє від себе. Він цілком підпорядкований ідеї (тобто узгоджений з природою об'єкта зображення) Лише за такої умови твір буде справді художнім. Ідея у названому значення постає організуючим началом художньої діяльності, позаяк є умовою цілісності твору. Логіка цілісності зумовлена якостями об'єкта зображення. Цікаве обґрунтування цієї думки знаходимо у "Нотатках щодо вправляння пензлем" уже згадуваного китайського художника Цзин Хао.

Випадкове сполучення рис в об'єкті руйнує цілісність твору, уподібнює його монстру, що відштовхує своєю потворністю. Приклад твору-монстра наводить Еліан (II ст.) у "Барвистих оповідях". Геніальний грецький скульптор Поліклет вирізьбив дві статуї на один і той самий сюжет: одну -- за смаками натовпу (враховуючи побажання кожного), а іншу -- за заковами мистецтва. Виставлені на суд глядачів, вони отримали різну оцінку: одна -- схвалення, а інша -- загальні насмішки. Тоді скульптор сказав: "Статуя, з якої ви кепкуєте, створена вами, а та, якою захоплюєтесь, -- мною". Отже, натовп у своїх порадах виходив із правди факту -- з натуралізму форми, а митець -- із законів художнього цілого. Цікаво, що Л. Виготський центральною проблемою психології мистецтва вважає "здолання матеріалу художньою формою" [6, с. 17]. Йдеться про підпорядкування матеріалу мистецтва законам творчості, а змісту твору -- законам форми. Тут ми вступаємо у сферу усвідомлення вирішальної ролі формуючої здатності творчого мислення та уяви. Справа в тому, що художня форма не тотожна об'єктивній визначеності предметних форм дійсності. Художність мистецтва не має нічого спільного з відображенням так званої правди факту. Образ -- лише ідеальна модель буття предметності, наданої їй митцем. Г. Гегель щодо цього наголошує: "Предмети зачаровують нас не тому, що вони такі природні, а тому, що вони так природно зроблені" [7, т. 1, с. 173].

Художня форма доречна, якщо створює органічну цілісність життєвості предмета зображення. Тому правомірно говорити про форму в мистецтві у двох вимірах: зовнішню і внутрішню. Зовнішня -- це художня форма, що визначилася й усталилась як специфічний спосіб буття ідеальної реальності у формах цілісності у певному матеріалі мистецтва (залежно від його виду). Внутрішня -- це форма саме даного твору, зумовлена його об'єктивною логікою. Ознакою її краси Ф. Шіллер бачить те, що вона "сама себе пояснює", не вдаючись до понять [20, с. 39-40]. Цікаво у цьому зв'язку вибудувати асоціацію, посилаючись на М. Бердяєва, який наголошує, що тіло людини є перш за все форма, а не матерія: "Парадоксально можна було б сказати, що тіло є дух... Форма тіла належить особі й успадковує вічність" [2, с. 161]. Отже, людське тіло -- спосіб вияву внутрішньої життєвості духу. Властива тілу вертикальна постава, ритм і пластичність рухів, що організовані принципом міри, одухотворений вираз обличчя -- зовнішня форма -- джерело випромінення духовної (внутрішньої) сутності. Остання визначена у собі і як видова специфіка життя (вид "Людина розумна"), і як індивідуальна його неповторність (Особа).

Внутрішня форма тотожна поняттю "зміст" і застосовується для зручності естетичного аналізу художнього твору. Ця відповідність відображена у мові. У грецькій мові поняття "зміст" означає "утримую разом". Аналогічно в українській "зміст" -- це суміщення, об'єднання; у російській "содержание" -- взаємне утримування компонентів, на відміну від поняття "содержимое тобто заповнення певної форми деяким чужим його природі змістом (скажімо глечик, наповнений водою).

Змістовне наповнення образу є творенням його меж. Звідси слово "обра означає "обріз", відмежування даного явища від інших. Зміст -- це уіціл нення вміщеного, надання йому визначеності, оформленості. Саме названі принцип самоорганізації твору логікою взаємних зв'язків і є фактичним змістом твору (С. Ейзенштейн). Художній зміст -- цілісність, сформовано з первинного матеріалу дійсності, що організований логікою художнього цілого залежно від виду мистецтва, його художньої мови, конкретних способів втілення, індивідуальністю митця. Тому поняття цілісність тотожне у мистецтві поняттю досконалість.