Зміст поняття "естетика"

Другою необхідною умовою є змістовність мистецтва, тобто глибинність ідеї, що вкладається у художні образи і розгортається в їх ідеальній життєвості. Щодо ідеї прекрасного як змісту мистецтва, то І. Кант наголошує на зв'язку прекрасного та морально доброго: "прекрасне є символом морально доброго". Філософ пояснює, що не можна мислити ідеал красивих квітів, красивого умеблювання чи красивого пейзажу. Так само не можна говорити про красу, обумовлену певними цілями, коли неможливо уявити її відповідність ідеалу. Наголошується, що поняття ідеалу може мати лише людина, оскільки вона через розум визначає свої цілі. "Тільки те, що має ціль свого існування в собі самому, а саме людина, що розумом може сама визначати собі свої цілі... може бути ідеалом краси, так само, як серед усіх предметів в світі лише людство в його особі як мисляча істота може бути ідеалом досконалості" [9, с. 1083]. Естетика, зокрема німецька класична, певною мірою виходячи з ідей І. Канта щодо ідеалу прекрасного, зосереджує увагу на людині як основному предметі мистецтва (Шіллер, Шеллінг, Гегель).

Поняття "ідеал" постає центральною проблемою в естетиці Г. Гегеля. Філософ розробляє теорію діалектичного зв'язку ідеї та ідеалу, розкриваючи закономірності художнього розвитку людства. Саме в естетиці Г. Гегеля мистецтво набуло теоретичного обґрунтування як складова духовного досвіду людства та розкрилося властивими йому особливостями щодо змісту досвіду. При цьому розширюється його духовно-формуюча природа: мистецтво постало необхідною складовою духовного досвіду, оскільки є конкретизованим образом ідеї. Як її чуттєва даність ідеал відображає міру досконалості ідеї у реальних проявах її життєвості в образній тканині мистецтва. Своєю досконалістю твори мистецтва (аж до мистецтва цілих історичних епох) засвідчують органічність буття ідеї в образі. Реальні виявлення досконалості ідеї -- змістовна глибина, що набула довершеного способу втілення у найбільш відповідній їй мові мистецтва. У такий спосіб поняття "ідея" розкрилося не як певна абстрактна досконалість, а як висхідний процес на шляху вдосконалення: наближення ідеї до уособлення всезагальності духу, закономірного у духовному досвіді людства у цілісній його життєвості (див. детальніше тему "Німецька класична естетика"). В естетиці Г. Гегеля художнє формування як феномен діалектичної єдності ідеї та ідеалу розкрилося як необхідна складова саморозвитку духу.

У філософії Г. Гегеля завдяки тому, що він конкретизував поняття дух, осмисливши його як сукупний (всезагальний) духовний досвід людства, поняття ідеалу було розширене і введене в межі історії людства. Ідея духовності розкрилася як процес сходження духу щаблями досконалості, а реальним суб'єктом творення духовного досвіду постала особистість. У "Філософії історії" Г. Гегель зазначає два чинники, що сприяють реальній життєвості ідеалу. Перший -- це ідея, другий -- людські пристрасті при тому, що перший становить основу, а другий є "тканням великого килима всесвітньої історії". Поєднальним ланцюгом цих двох сил є моральна свобода в державі. Г. Гегель наголошує, що ідея свободи є природою духу і кінцевою метою історії. У діяльності людей, що переводить часткові й формальні цілі певної особи на рівень всезагально цінного у змісті досвіду, реалізується ідея всезагального. Тих, котрі здатні нести у власному інтересі та реалізувати всезагальні інтереси, Г. Гегель називає великими людьми, всесвітньо-історичними особистостями. "Вони є великими людьми саме тому, що вони хотіли і здійснили велике і до того ж не уявне чи удаване, а справедливе і необхідне" [4, с. 30]. Отже, ідеал, по-перше, визначився як вище уособлення досконалості, а відтак -- як мета людських зусиль. По-друге, ідеал розкривається як реальність суспільного життя в особі суб'єкта моральності, діяльність та зміст інтересу якого уособлюють всезагально цінне і реалізуються як такі.

Ідеал творчої особистості, що почав формуватися в добу Відродження завдяки творчості геніїв епохи і визначався як реальність вільного самоздійснення суб'єкта, задав нові якісні виміри життєвості. Теоретичного обґрунтування він набуває у філософії Г. Гегеля. Не менш актуально в контексті проблем українського сьогодення лунають думки філософа щодо змісту суспільного (державного) життя як умови творчості суб'єкта. Г. Гегель розглядає державну організацію на засадах свободи, опертої на моральні чинники, як на об'єктивну передумову здійснення всезагального змісту інтересу в діяльності певної особистості.

Наголосимо ще на одному важливому моменті зв'язку ідеї та ідеалу в творчості. Не можна говорити про наперед визначену здатність людини у власному інтересі уособлювати всезагальний зміст досвіду. Не реалізується вона і як випадковість, а є наслідком змістовності ідеї (всезагальність змісту) та волі й характеру (особливе) на її втілення у життя.

Отже, поняття "ідеал" постає одним із наріжних у теорії естетики, визначаючи якість будь-якого виду діяльності. Як уособлення вищої міри досконалості, всезагальної сутності ідеал співвіднесений з поняттям "ідея". В історії філософії поняття "ідея" осмислювалось по-різному. Ідея трактувалась як певна сутність, що покладена у матеріальному світі Вищим Розумом. Відповідно краса реального світу -- лише відблиск ідеї абсолютної досконалості. Інший підхід пов'язаний з розумінням ідеї як деякої надособистісної духовної структури, що уособлює сутнісні якості дійсності (всезагально цінне у змісті досвіду). Уся класична культура зорієнтована на ідеал, найбільш виразним уособленням якого постає ідеал прекрасного у мистецтві.

Зазначимо, нарешті, практичну цінність орієнтації на ідеал для самоздійснення особистості. Справа в тому, що на рівні буденної свідомості поняття "ідеал" тлумачиться як одиничне уявлення про доцільне та досконале. В обмеженому баченні ідеал неминуче постає чимось довільним, суб'єктивно зумовленим, а отже, випадковим. Орієнтація на ідеал як уособлення всезагальноцінного у процесі та наслідках діяльності -- шлях сходження особистості щаблями досконалості й мета діяльності.

9. Специфіка категоріального знання в естетиці

Категорії естетики -- найзагальніші поняття естетичної теорії, що відображають закономірності освоєння світу за законами краси, закріплюючи його самоцінність у мистецтві. Категорії фіксують особливості естетичного відношення до дійсності, естетичні якості дійсності, закономірності доцільної творчо-формуючої діяльності людини. Отже, категорії є синтезом духовного досвіду, що має якісно визначений зміст і закріплюється в історично вироблених поняттях: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. Вони конкретизують і поглиблюють зміст метакатегорїі "естетичне".

Естетична теорія вирізняє також інші типи категоріального знання. Це розглянуті раніше категорії естетичної свідомості, що відображають закономірності переживаючого ставлення людини до дійсності у формах естетичної оцінки, судження смаку, естетичного ідеалу та естетичної теорії. В іншому типі категоріального знання -- у категоріях художньо-творчої діяльності -- закріплюються закономірності духовно-формуючої здатності (їх аналіз буде предметом подальших тем курсу). Та все ж найширшими є категорії естетичного відношення: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. їх ще визначають як категорії естетичного пізнання (естетичної гносеології), що осягають усю сферу естетичного досвіду в діалектиці об'єктивного і суб'єктивного, особливого і загального, чуттєвого і логічного типів духовного досвіду. Інші типи категоріального знання постають більш специфічними.

Категорії естетичного відношення закріплюють закономірне в історичному досвіді формування, сприймання, переживання та осмислення чуттєво даного багатства дійсності як джерела життєвості людського духу. Вони відображають свобідну взаємодію з предметом небайдужості, де останній постає метою і водночас -- засобом, адже поза ним втрачається визначеність почуттів, їх дійсне буття.

Наголосимо, що поняття "категорія" сполучає в естетичному два значення. По-перше, реальні якості явищ у їх даності почуттям, по-друге, даність їх свідомості у формі судження щодо цих якостей. Тобто, категорії закріплюють два аспекти ціннісних виявлень дійсності: об'єктивну виразність чуттєво даних якостей та здатність суб'єкта вкладати ці якості в ідеальні форми (творення образу предмета переживання та його оцінка). Єдність двох шарів змісту естетичного досвіду означає, що висловлювання набуде значення поняття (тобто об'єктивності змісту) за умови, що не є випадковим судженням, а ґрунтується на відповідності (адекватності) якостям предмета судження. В естетичному судженні відображається діалектичний зв'язок ціннісних уявлень суб'єкта та риси всезагальності досвіду людства у ставленні до предмета небайдужості.

Естетична якість оцінно-переживаючого досвіду визначається відповідністю судження виразній, доцільній у собі життєвості об'єкта, тобто тій внутрішній доцільності, що дається почуттям, постаючи предметом безкорисливого милування. Останнє спонукає духовні структури суб'єкта на самоорганізацію: узагальнення і теоретичний аналіз найбільш суттєвих ознак явища, а саме тих, без яких воно втрачає свою визначеність. Водночас відбувається осмислення підстав якісної визначеності почуттів, що їх викликав предмет, тобто рефлексія над власними почуттями з приводу якостей об'єкта.

Зазначимо, що духовні структури особи організуються виразними виявленнями дійсності, здобуваючи у взаємодії з ними власну визначеність: естетичну якість відношення. У категоріях закріплена естетична міра ставлення людини до світу. Основою її є ідея краси, чуттєвим уособленням якої постає прекрасне. Категорії характеризують як "духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу" [9, с. 68]. Отже, категорії естетики -- це поняття, що закріплюють досвід естетичного переживання предметів небайдужості та судження про їх якості в діалектиці всезагального та індивідуально-неповторного.

Категорії естетики є змістовно визначеною системою цінностей, позаяк відображають досвід духовних та духовно-практичних взаємодій людства зі світом. Водночас у процесі історії, у міру розширення знань про якості й властивості дійсності та поглиблення здатності формуючого відношення, розширюється та поглиблюється досвід естетичного переживання доцільної життєвості форм у їх невичерпності. При цьому зберігається певна сталість відношення до явищ, що у досвіді сприймання визначилися виразністю своїх ознак.

Категоріальне знання закріплює не лише досвід естетичного відношення історичних епох, національних та регіональних культур, але й досвід кожної особистості, в якому відображено закономірне у ставленні до об'єктів відповідно до ціннісних виявлень їх життєвості. Найпродуктивнішою формою об'єктивації досвіду переживаючого ставлення до світу невідчужено від предмета переживання є мистецтво. Воно -- джерело творення досвіду адекватних взаємодій з явищами, що відкриваються своїми якостями і закріплюються у вигляді вільного розгортання ідеальної життєвості в художньо-образному способі буття засобами художньої мови. Відтак мистецтво є найважливішим джерелом формування досвіду естетичного відношення.

Категорії -- це всезагальні поняття, що закріплюють оцінно-переживаючі та ціннісно-рефлексивні судження про світ як істину людського духовного досвіду. В ньому почуття і судження про явища збігаються, організуючись якостями предмета небайдужості. Це підстава й умова об'єктивності, а отже, і джерело естетичної цінності досвіду. Тобто, категорії закріплюють сутнісну визначеність якостей світу в ідеї доцільної життєвості його форм. Індивідуалізація їх чуттєвого багатства в образах -- самоцінне джерело життя людського духу. Удосконалений культурою безпосередній досвід здатний реалізувати себе в оцінно-переживаючих та образно-формуючих феноменах, що утверджують цінність духовного світу суб'єкта у його неповторності.

У категоріях відображене нашарування змісту духовного досвіду при тому, що його витоки (як щодо народу, так і окремої особи) пов'язані з ментальним досвідом стосунків. Згідно зі 3. Фройдом, він закріпився у глибинних шарах психіки у вигляді сталості реагувань. Однак лише усвідомлене ставлення до явищ та усвідомлення причин переживаючого відношення до них є естетичним. Як таке, воно має творчий характер.

Постаючи у виявленнях як гармонійний, піднесений або низький, об'єкт відповідно свідчить про себе як гідний захоплення, пошанування або осуду і зневаги. Адекватне реагування на його якості формує естетичну міру досвіду особистості, соціальних груп тощо. Ціннісне відношення індивідуалізує зв'язки людини зі світом. Виявляється, що особа, налаштована на гармонійність відносин, віднаходить їх у речах та явищах і утверджує як закон у власній діяльності, стосунках тощо. І навпаки, людина, налаштована на деструкцію, схильна вбачати негативне навіть у позитивному, захищаючи власну життєву позицію. Особа, що насміхається над високим, гідним поваги, свідчить, що не лише сама не здатна на гідний вчинок, а й загалом не здатна зрозуміти мотиви, що рухають іншими людьми, та осягнути сенс їхніх вчинків. Характеризуючи такий тип людей, Г. Гегель зазначає: "Ту злорадну втіху, що життя історичних осіб не можна назвати щасливим... -- цю втіху можуть знаходити в історії ті, хто цього потребує. А потребують цього заздрісні люди, котрих дратує велике, видатне, котрі прагнуть принизити його і виставити на показ його слабкі сторони" [5, т. 8, с. 30]. Завдяки тому, що поняття "прекрасне", "піднесене", "трагічне", "комічне", "потворне", "низьке" відображають досвід творення закономірного у відношеннях до світу конкретних історичних епох, народів, особистості, зрештою людства, вони озброюють нас критеріями естетичних суджень про дійсність.

Діалектичний розвиток індивідуального досвіду відношення до рівня всезагального (закономірного) відбувається на основі опанування багатств культури в досвіді переживання та осмислення її суб'єктом. Це також зимова глибини та індивідуальної неповторності людської особистості. Відомий психолог С. Рубінштейн вбачає сходження до осягнення закономірного у відношенні як процес. Взаємодія духовних структур особистості має власні сходинки. Чуттєві сприймання співвіднесені з певним предметом. Однак, щоб вони набули предметного значення, необхідна взаємодія в образі предмета (перцептивний образ) трьох основних компонентів: чуттєвої тканини, значення (приведення до відповідності, що фіксується у мові) та особистісного сенсу [17, с 243]. Щодо розгортання процесу, то він має такі етапи. Початкова його форма -- вирішення предмета з-поміж інших, оскільки він привернув до себе увагу та збудив почуття. Наступна фаза -- моделювання ідеального образу на основі даних досвіду почуттів, тобто творення узгодженості між даними почуттів та інтелекту. Остання фаза -- судження про предмет або художнє моделювання його образу як надання почуттям, розсудку та формуючим умінням реального буття у неповторності форми, що зумовлена саме такими взаємодіями. Така неповторність характерна для художньо-образної мови мистецтва. Щоразу весь процес має неповторний характер, позаяк зумовлений багатством явищ або станів уже знаних і пережитих явищ, з одного боку, та здатністю суб'єкта переживання розгортатися почуттями навколо предмета, щоразу розширюючи і поглиблюючи їхній досвід. Логічний аналіз якостей об'єкта прояснює почуттям їхній стан, сприяє об'єктивності суджень. Наші почуття за умови взаємодії з інтелектом здатні вирізняти безліч відтінків виявлення якостей об'єкта та розгортатися безліччю нюансів переживання.

Отже, естетичні категорії відображають і закріплюють багатство досвіду розгортання відносин суб'єкта (суспільство, людство, особистість) з виразними якостями дійсності та зумовлену цим процесом здатність формування образу предмета, адекватного його ціннісній у собі життєвості. Дух свідчить про себе як реальний у формуючій діяльності, що тим самим постає як формування власного образу. Закономірний характер процесу при цьому зберігається, оскільки предмети небайдужості та спосіб ставлення до них закріплюється в історичному досвіді народу. В світі конкретного суб'єкта досвід індивідуалізується багатством нюансів реагування на об'єкт, збагачуючи загальнолюдський досвід. Світ пережитих особистістю виразних форм, закріплений у формуючій діяльності, стає джерелом творення духовного досвіду інших людей, сприяє обміну духовними світами. Як набувається така здатність і в який спосіб вона робить обов'язковою нашу присутність у бутті можна докладно пояснити на прикладі філософської казки "Маленький принц" Антуана де Сент-Екзюпері (1900--1944).

Категоріальне знання в естетичному має ту специфічну особливість, що у ньому інтелектуальна й емоційно переживаючи складові гармонійно взаємодіють, взаємно підсилюючи враження про предмет і відкриваючи повноту та виразність його життєвості. Повнота буття явищ світу, відкрита суб'єктами небайдужості, є основним джерелом творення цілісності й естетичної виразності світу людської життєвості. Не менш важливою особливістю є закріплення цінності предмета небайдужості у формі оцінного ставлення до нього як прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного, високого чи низького.

Наголосимо, що явище руйнації цілісності та естетичної визначеності духовного досвіду небезпечне втратою людяності реагування на світ. Воно несе у собі руйнівні, деструктивні наслідки: дух реалізує себе як агресивний, анти людяний.

Категорії естетичного відношення не рядоположні поняття, це -- система їх внутрішні зв'язки відображають діалектичне розгортання якостей в об'єктах та адекватність ставлення суб'єкта (людства) до них. Початковою ланкою постає прекрасне (чуттєве уособлення ідеї краси). Ця категорія є основною, вихідною в естетичних судженнях, оскільки відображає гармонію якостей в об'єкті, що як такі "здатні подобатись без поняття" (І. Кант), та зумовлюють гармонізацію духовних структур особистості.

Вихід за межі гармонійної врівноваженості якостей у бік нагромадження кількісних ознак в об'єкті властивий для піднесеного. Воно створює підстави для розширення духовного досвіду в напрямі схиляння і шанування об'єктів, що концентрують у собі якості, які перевершують міру, властиву прекрасному. Явищем концентрації та виявлення "кількісних ознак" у суб'єкті людської життєвості є героїчний характер. Розгортання відносин для творення нової естетичної міри моральності зумовлює конфлікт героя з обставинами, перебіг якого набуває естетичної якості трагічного. Трагічне як категорія естетики уособлює духовність зв'язків особистості зі соціальним світом у формі творення нової якості досвіду. Оскільки творчі можливості трагічної особистості в її стосунках зі світом значно перевершують міру відносин, характерних для прекрасного, саме тому вони реалізуються у конфлікті. Останній створює новий духовний простір відносин і утверджує новий їх вимір. У ньому не обставини постають активним чинником становлення нової якості, а особистість -- суб'єкт активності. Відтак, трагічне -- це, згідно з І. Кантом, категорія, що відображає судження відношення. У трагедії В. Шекспіра "Король Лір" герой твору -- піднесена особистість не лише за саном. Внутрішня спроможність визначає його як піднесену особистість, адже король прагне з'ясувати для себе: люблять його дочки за його статус (король) і маєтності (держава) чи за його людські чесноти. Звиклий до лицемірства, він не в змозі розпізнати справді щире виявлення любові до батька молодшої доньки Корделії. Натомість, сприймаючи улесливі слова двох старших дочок, він позбавляється і корони, і держави та змушений, як останній злидар, без даху над головою, блукати без надії на кращу долю. Отже, Лір трагічна постать не тому, що опинився у несприятливих обставинах, а тому, що прагнув заглибитися в істину стосунків і не спромігся розрізнити в них правду й брехню.

Наступним у діалектичному ряду категорій є комічне, що відображає судження модальності. У ньому необхідність і випадковість характеризуються взаємопереходом. Зрештою, втрата якісних ознак естетичного відображена у категоріях потворного та низького.

Інший тип категоріальних зв'язків вибудовується у вигляді діалектичного ряду протилежностей: прекрасне -- потворне, піднесене -- низьке, трагічне -- комічне. Цей тип зв'язків відображає можливості втрати естетичної визначеності явищ і перехід їх у свою протилежність: прекрасного -- у потворне, піднесеного -- у низьке, трагічного -- у комічне. Класичне мистецтво подає численні приклади таких переходів. При цьому вони не мають одно-векторного спрямування. Яскравий приклад переходу комічного у трагічне втілений у романі В. Гюго "Собор Паризької богоматері" в образі Квазімодо. Комічна і навіть потворна його зовнішність, що спричиняє глум навколишніх, приховує глибину почуттів, волю та характер. Ціною власного життя він намагається врятувати кохану жінку, вступаючи у двобій із розлюченим натовпом, що жадає смерті Есмеральди.

Поряд з основними естетичними категоріями дослідники вирізняють "до поміжні", або "модифікації" основних категорій. Такими є: гармонія, грація, героїчне, катарсис, іронія, гротеск та ін. [22, с. 142]. Виокремлюють також у категоріальному значенні поняття красиве, чарівне, граціозне, елегантне [11, с. 125].

Отже, категорії естетичного відношення -- це система понять, що закріплюють закономірне в досвіді емоційно-небайдужого, творчого ставлення людства до світу.

10. Категорія "прекрасне": генеза, сутність, діалектика реальності та ідеалу

Категорія "прекрасне" відображає закони гармонійної взаємодії якостей в об'єкті та здатність духовних структур суб'єкта до гармонійної взаємодії з ними. Прекрасне -- найширша категорія естетики, що відображає доцільні у собі форми буття явищ світу, форми людського життя у властивій їм самоорганізації, згідно з ідеєю досконалості, та самоорганізацію свідомості на гармонійні зв'язки зі світом.

Потреба гармонізації існує в людині, адже створює психічно комфортний стан: відчуття злагоди зі світом. Згадаємо властиву міфології потребу творення злагоди з природним світом шляхом "введення" його у простір людського життя і надання якостей людської життєвості. У прекрасному гармонійність зв'язків "ініціюється" об'єктом: своїми якостями він налаштовує на взаємодії й гармонізує цей процес. Об'єкт залучає у співпереживання, налаштовуючи на милування, захоплення, натхнення. Об'єктивною підставою гармонійного ставлення є якості предмета, що гармонізують духовні структури суб'єкта, створюючи підстави незацікавленого сприймання (тобто поза практично спрямованою метою) і захопленого милування їх виразною життєвістю. Основою виявлення явищ як прекрасних є такі об'єктивні їх якості: міра, гармонія, пропорція, порядок, урівноваженість тощо. Естетична теорія визначає їх як онтологічні якості, що надають об'єктам виразної й доцільної в собі життєвості. При цьому вони постають організуючим началом доцільних виявлень життєвості не лише в природних об'єктах, а й формуючим началом людського духу. В світі суб'єкта досконала життєвість природних явищ об'єктивується як здатність переживати красу світу та формувати предметність за законами Ті життя. Творення прекрасного -- самоцінна діяльність, характерна, передусім, для художнього формування.

Теорія прекрасного, становлення якої пов'язане з естетикою Давньої Греції, розвивається у взаємодії двох основних тенденцій. Перша зосереджена на пошуках ідеальних мірок прекрасного, покладених у самому предметному світі (Піфагор, Арістотель). Друга намагається вивести умоглядну ідею прекрасного, застосування якої до конкретних речей і явищ давало б змогу осягнути їх досконалість (Платон, Плотін). Взаємодія двох підходів у розумінні прекрасного, зрештою, відкрила сутність феномену прекрасного та категоріальний його зміст.

Прекрасне у його категоріальному значенні постає єдністю буттєвих характеристик явищ та здатності суб'єкта визначатися у своєму ставленні до них. Характерно, що І. Кант естетичне милування красою природи пов'язує з моральним почуттям, виокремлюючи його від практичної зорієнтованості інтересу. "Є підстава вважати, -- пише філософ, -- що у того, кого безпосередньо цікавить краса природи, наявні принаймні задатки морально доброго способу мислення" [12, с. 1161]. Зв'язок прекрасного з моральним у світі суб'єкта відображає єдність інтелектуального та чуттєвого відношення.

Наголосимо, що прекрасне як онтологічна якість природного світу -- це не дещо стале та незмінне в явищах, а виразна, доцільна у собі життєвість, що є наслідком самоорганізації. На рівні наукового пізнання згадані якості набувають достовірності істини, вкладаючись у математично виражені числові величини. У культурі людства Істина співвіднесена з Добром та Красою. Чуттєвий досвід сприймання упорядкованості світу народжує переживання його як прекрасного. Істинність математичних доведень підтверджує практика: формування доцільної предметності та діяльність художнього формування (мистецтво) вихідним принципом мають мірки, вироблені природою. Без урахування законів самоорганізації природного світу будь-яка доцільна діяльність була б просто неможлива (як неможлива була б і сама свідомість). Скажімо, принцип гармонії (від грец. harmonia -- зв'язок, стрункість, співрозмірність частин) є фундаментальною ознакою самоорганізації матеріального світу, а також умова доцільної діяльності людини і предметного формування. Гармонійні стосунки людини зі світом -- ідеал людяності відносин.

Поняття "гармонія" відображає внутрішню і зовнішню узгодженість, цілісність і співмірність форми та змісту в явищах. Це поняття від часів Давньої Греції слугує для відображення упорядкованої життєвості явищ світу, на противагу неупорядкованості -- хаосу. Г. Гегель ("Феноменологія духу") розглядає гармонію як виявлення "абсолютного становлення". Сучасна наука визначає гармонію як певний порядок системи, взаємодія компонентів якої збагачує зміст і форму кожного з них. Гармонійній організації певної системи властива відповідність внутрішніх зв'язків її зв'язкам зі зовнішнім світом.

Симетрія як спосіб організації систем виявляє свою універсальність на рівні структурної будови матеріальних тіл у природі. Досягнення сучасної фізики дали змогу довести, що скрізь у Всесвіті наявна взаємодія принципів симетрії та асиметрії. Щоправда, закон симетрії не має абсолютного характеру, оскільки за умови існування частинок і античастинок у рівних кількостях уся речовина зазнала б анігіляції [16]. Симетрія забезпечує принцип стійкості в організації систем. Це симетрія зовнішніх форм, за якою прихована не менш глибока симетрія будови речовини, розташування елементів, що гарантують стійкість системи. З ускладненням систем ускладнюється, відповідно, рівень симетрії: у живій і неживій природі, у різних видах організації живої природи він -- особливий. На підставі даних сучасної фізики симетрія постає всезагальною властивістю будь-яких процесів, будь-яких форм, оскільки безпосередньо пов'язана з їхньою структурністю.

Принцип симетрії, як уже зазначалось, виявляється в організації структур мисленнєвої діяльності. Він є законом формування у предметно-практичній діяльності та мистецтві, в усіх його видах і особливо виразно простежується в архітектурі, скульптурі, живопису, орнаменті.

До фундаментальних законів буття належить ритм, якому підпорядкований увесь космос -- від атомів до Всесвіту. Він є відображенням періодичності, циклічності чергування процесів та станів космосу. Його всепроникна дія, періодичність і повторюваність явищ у просторі й часі -- чи не найперший чинник становлення міфологічних уявлень про одушевленість природи. Ритмічність у біологічних системах відображає діалектичну суперечність між руйнуванням і творенням, смертю і життям. Ф. Шеллінг ("Філософія мистецтва") слушно наголошував, що "ритм належить до числа найдивніших таїн природи і мистецтва" [21, с. 196].

Потреба гармонійної взаємодії з природним світом визначилася в генезі та історії людства як умова фізичного виживання та джерело живлення духу виразністю його форм. К. Бюхер ("Робота і ритм") наголошує на взаємозумовленості фізіологічних та психічних ритмів. Ритм трудових процесів уже на початках людської історії досягається, як уважає вчений, ритмічною організацією звуків, чергування яких об'єктивно зумовлювалося ритмами дихання. У свою чергу, ритмічна організація трудової діяльності завдяки ритміці звуків закріпляла останні як самоцінні. На цій підставі створюються танець, пісня, ритуали. Д. Лукач, аналізуючи працю К. Бюхера, зосереджує увагу на перехідних моментах від фізіологічного задоволення, що полегшує працю завдяки ритму, до виокремлення ритму в певну "абстракцію" [14, т. 1, с. 214]. Закони ритмічної організації є основою художньої творчості. "В конкретній цілісності художнього твору ритм підпорядковується загально-естетичному закону про форму, тобто він також є формою відносно деякого (особливого) змісту" [14, т. 1, с. 222]. Ритміка віршованих рядків у поезії, ритмічність звуків у музиці, ритмічність рухів у танці, ритмічна повторюваність деталей в архітектурних спорудах -- не що інше, як перенесена в естетично-художню сферу реальність прояву природних явищ у їх просторово-часовому ритмічному бутті.

До сутнісних виявлень прекрасного належить міра. Категорія міри означує видову (родову) якість об'єкта та визначеність його зв'язків з іншими об'єктами. Порушення естетичної міри якостей в об'єкті у бік їх деградації зумовлює руйнування видової визначеності, й навпаки, концентрація їх здатна надавати йому виразної ідеальної життєвості.

Естетична міра відношення, адекватна якостям предмета, -- виявлення духовної здатності почуттів та інтелекту до гармонійних взаємодій зі світом. Прекрасне як виражена доцільна у собі життєвість явищ налаштовує свідомість на гармонійну взаємодію всіх духовних структур, справляючи на них формуючий вплив. Свідченням такого формуючого впливу є естетична виразність наслідків формування, що має своєю моделлю виразність природних форм.

У художньому формуванні закони естетичної міри Г. Ге гель розглядає як діалектичний процес: у міру вдосконалення духовного досвіду людства принцип міри поглиблюється. В природному світі, в міру опанування його законів, відкривається доцільна життєвість, що в естетичному відношенні визначається через поняття "краса". В. Соловйов акцентує увагу на багатстві виявлень краси, адже ми скрізь вбачаємо красу як дійсний факт, витвір реальних природних процесів, що здійснюються у світі [18, т. 2, с. 359].

Усвідомлення цінності краси природи -- продукт історичного досвіду духовно-практичних та практично-духовних взаємодій з нею. О. Лосєв звертає увагу на діалектично суперечливий характер ставлення давніх греків до природи, при тому, що загальною тенденцією є зміна уявлень про світ у напрямі його естетизації. Найдавніші уявлення зосереджені на стихійному в ній, хаотичному, неупорядкованому, що зумовлює уявлення про катастрофічне і жахливе. У гомерівському епосі людське життя порівнюється з могутніми і катастрофічними виявленнями природи. У гомерівських порівняннях наявний і більш пізній період людського розвитку, де у ставленні до природи людина поступово звільняється від жаху і починає вдивлятися у форми та вирізняти їх, помічати структуру, спостерігати закономірності [13, с. 141].

Нагадаємо, що І. Кант, аналізуючи багатство виявлень краси у природному світі, вищим уособленням її бачить людину. Лише людина може бути справді прекрасною як розумне начало природи. Адже лише людина здатна ставити цілі й творчо реалізовувати їх. Ф. Шеллінг та Г. Гегель, конкретизуючи розуміння прекрасного, вищий його прояв вбачають у досконалому художньому формуванні -- у мистецтві, що постає здобутком творчості генія. У художньо прекрасному духовне ставлення до світу об'єктивується митцем у естетично-виразній життєвості ідеальних предметів небайдужості. Завдяки формуючим умінням вони набувають внутрішньо доцільного характеру. Художньо прекрасне постає єдністю ідеї (організуюче начало твору, умова й основа його переконливої у собі життєвості) та розгортання її нюансів у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва, згідно з логікою цілого. Інакше кажучи, художньо прекрасне є єдністю внутрішньої логіки життєвості явищ та само-розгортання їх виразних виявлень художньо переконливою мовою твору. При цьому кожен його елемент, кожна риса характеру героїв, зміна настрою мають відповідати логіці цілого, тобто бути внутрішньо вмотивованими. Незалежно від виду мистецтва загальний закон творення художньо прекрасного -- це єдність ідеї (загальної організуючої логіки твору як духовного цілого) та виразної повноти її втілення у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва. Виразна цілісність ідеї та довершена гармонійність художньо-формуючих умінь утворюють нову духовно-предметну реальність -- твір мистецтва. Як довершена цілісність буття ідеї в художніх образах твір є духовною реальністю. Водночас кожен дійсно художній твір -- нове духовно предметне буття, що уособлює довершену міру, гармонію, симетрію, пропорцію тощо, тобто ті онтологічні якості, що постають ознакою справжньої його життєвості. Але тепер вони набувають якостей духовної реальності. Отже, твір мистецтва є уособленням цілісності буття ідеї у цілісному, чуттєво визначеному художньо досконалому її втіленні.

Нагадаємо, що предмет художнього зображення може бути як прекрасним, так і потворним. У першому випадку, коли має місце єдність прекрасної внутрішньої життєвості предмета зображення та досконалого способу втілення його виразної життєвості (майстерність таланту, генія), ми говоримо про ідеально прекрасне. У другому випадку, коли йдеться про художньо досконале зображення негативних виявів життя, ми говоримо про майстерність митця, за якої самі предмети свідчать про свої вади, формуючи відповідне ставлення суб'єктів естетичного переживання.

Розглянемо зв'язки прекрасного та потворного, що утворюють діалектичну єдність. Мусимо констатувати, що іноді недосконалі форми зосереджують на собі більше уваги, ніж естетичні. Це зумовлене тим, що почуття активізують розсудок на з'ясування причин виходу явища поза межі міри та аналіз рівня відхилення від гармонії, симетрії, міри. Тобто, відхилення від якісної визначеності буття явища як прекрасного активізує логічні структури свідомості, на відміну від виявів гармонійної життєвості об'єкта, що самодостатній у своєму бутті й залишає хіба що бажання милуватися ним. Причини його -- не лише у втрачених зв'язках між моральним та прекрасним. Видається, що інтерес до потворного певною мірою зумовлений таким чинником, як зникнення страху перед неочікуваними виявами природних стихій та стихійною активністю людини. Раціоналізація духовного досвіду об'єктивно зумовлює інтерес до феноменів, що спрямовують не на споглядальність та милування, а на логічний аналіз та з'ясування причин домінування злого і потворного у стосунках. Зло вабить своєю неочікуваністю й одночасно відлякує, максимально збуджуючи почуття, спричинює стани афекту. В історії культури з давніх-давен простежується інтерес до потворного. Скажімо, у міфології закріпилися як архетипні образи потворного постаті, в яких дивним чином поєднані ознаки напівлюдини-напівтварини (кентаври, Мінотавр, сирени тощо).

Пояснюючи зростаючий інтерес до потворного у Новий час, Л. Шестов бачить його причини у незадоволенні красою. Вона вабить, однак не здатна стати реальною організуючою силою для творення людського життя згідно з ідеалом. "Віками, навіть тисячоліття, людська думка марно шукала відгадки великої життєвої таємниці в добрі. І, як відомо, нічого не знайшла, крім теодіцей і теорій, що заперечували існування і можливість таємниці. Теодіцеї з їх наївним оптимізмом давно всім обридли... стражденне людство відвернулося від старих ідолів і піднесло на п'єдестал зло і безумство" [23, с. 135--136]. Філософ гостро реагує на інтерес до потворного.

Зрештою, у найбільш типових виявленнях інтерес до дисгармонійних та потворних явищ зумовлюється обмеженістю досвіду, а відтак відсутністю культури реагування на гармонійні явища. Грубі, нерозвинуті почуття активізуються "своїм" предметом: грубими, потворними виявами об'єктів. Гармонійні явища активізують розвинуті естетичні почуття, що здатні рознюансувати явище. Грубі збуджуються найчастіше відверто антиестетичними явищами. Вольтер пов'язує культуру почуттів саме зі здатністю рознюансування багатства виявлень якостей в об'єкті. Відзначаючи властивий сучасній культурі інтерес до потворного, мусимо констатувати його зумовленість втратою орієнтацій на ідею морального вдосконалення людини, важливою умовою якого е гармонізація почуттів змістом краси мистецтва.

Ідея краси, конкретизована в моралі як потреба жити красою, щоб здобути право насолоджуватися її багатством, створила уявлення про рай і пекло. Моральне добро в міфологічних та релігійних уявленнях постає підставою і запорукою життя у красі, але не у цьому світі, а в іншому, "потойбічному". Ті, кому не довелось відбутися у цьому житті, здобувають сили жити з надією на справедливість у "потойбіччі".

Отже, естетична теорія утверджує красу як ідею і вихідну умову буття світу, а чуттєве багатство її виявів -- як прекрасне. У давніх греків гармонійний, упорядкований космос -- ідеальна модель для розумної та досконалої творчості людини. Середньовічна філософія бачить красу світу наслідком продукуючої здатності Абсолюта -- творця ідеї форм та ідеальних форм, унаслідок чого природна краса постає "вторинною". Невипадково у середні віки краса форм природного світу поступалася місцем красі духовній, зокрема, ідеальним формам її виявлень у символах віри, що набули образу завдяки засобам художнього формування (мистецтво). Ідея "вторинності" природної краси, перенесена у сучасний світ, стала причиною руйнівного ставлення до природи, у тому числі до людської тілесної природи. У руйнівному спрямуванні волі особа не здатна сповнитися інтересу до розумності своєї природи, щоб плекати її. Зневага до життя як цінності -- загальна тенденція пост-цивілізаційної культури.

Естетична теорія Нового часу звужує сферу прекрасного до сфери мистецтва, тобто виносить прекрасне за межі практично-формуючих здатностей людини у сферу суто духовного життя. Однак у Новітній час і ця сфера втрачає себе як уособлення творчого духу, оскільки творчість розриває зі своїм предметом -- вільною діяльністю за законами краси. Ідея краси здатна набути реальної сили формуючого начала людського духу, а отже, й об'єктивації його в досконалості людини та досконалих виявах її буття за умови організації суспільного життя на засадах гармонійності та упорядкованості його структур. Останні постають діалектичною єдністю особливого та всезагального (світ суспільного та індивідуального досвіду в їх несуперечливій взаємодії). На цьому аспекті важливо наголосити, оскільки нині людство відійшло від загальних законів життя світу, згідно з якими, при всій різноманітності форм (у тому числі й суспільної), умовою нормальності життя є панування порядку (ordo) на засадах міжвидової взаємодії. Кожен вид характеризується внутрішньою упорядкованістю, що засвідчує тривалий еволюційний процес удосконалення шляхом пристосування до умов виживання. У природі є свої рівні досконалості, зумовлені зростанням складності видів у міру висхідного руху сходинками еволюції. В естетиці І. Канта краса природного світу, виражена у доцільності та виразній життєвості форм, зближується з мистецтвом.

Прекрасне як відношення -- це вільне споглядання досконалості. Нагадаємо, що "безпосередній інтерес до краси природи, -- як зазначає І. Кант, -- завжди є ознака доброї душі" [12, с. 1159]. Очевидно, що перспективи людства зумовлені гармонією з природним світом, гармонізацією соціальних стосунків, гармонізацією власної природи. Дійсною досконалість у названих її виявленнях постає лише за умови розвитку і вдосконалення розумності людської природи: почуттів та інтелекту.

Естетична теорія розглядає прекрасне в діалектиці всезагального, особливого та індивідуального. Якщо всезагальне визначається на основі поняття "ідея прекрасного", то особливе конкретизується в історичному, ментальному, національному, соціальному досвіді стосунків. Скажімо, ранні зображення людини (образи "палеолітичних Венер") свідчать про усвідомлення цінності жіночого єства як життєдайної сили. У них акцентується на її дітородній функції. Лише в тривалому історичному поступі людство доходить розуміння своєї якісної відмінності від інших видів природного життя: духовність як її сутнісна якість поступово утверджується як основа краси, що зумовлює всі інші її виявлення.

Урізноманітнення образу краси, характерне для історії людства, спричинене відмінностями ментального досвіду: кліматичними, географічними умовами життя народів, видами господарювання, стилем стосунків, віруваннями тощо. Вони надають індивідуальної неповторності уявленням про досконалу красу природи, взаємин, діяльності, традицій, зрештою, людської краси. Кожен з ідеальних їі образів не суперечить ідеї краси, а лише виявляє багатство змісту, що сконцентроване в ідеї. Таку саму функцію виконують соціальні уявлення. Характеризуючи підстави відмінного в їх змісті, М. Чернишевський у дисертації "Естетичні відношення мистецтва до дійсності" розглядає відмінне у способі життя, а відтак -- у духовному досвіді селянства та аристократії. На цій підставі для аристократа красива жінка -- тендітна, бліда, оскільки у цих рисах зовнішності аристократ бачить ознаки її духовності, тоді як у селянина такий образ радше викличе співчуття, оскільки блідість і тендітність будуть сприйняті як наслідок недоїдання, тобто асоціюватимуться з матеріальною скрутою. Відповідно, для селянина красива жінка -- рум'яна, міцної будови тіла, адже її життя пов'язане з працею. Грація в ній поєднується з вправністю [20, с. 72--74].

Індивідуалізація уявлень про прекрасне, як зазначав Г. Гегель ("Естетика"), розкрита в її закономірностях у видозміні способів художнього втілення ідеї краси в художній творчості. Для античної доби властива одухотвореність людських зображень у скульптурі (соматизм). Дух прагне прорватися за межі вкарбованості його у мармур чи бронзу, являючи себе у вигляді жіночої граціозності чи шляхетної сили героя. У мистецтві Відродження він здобуває можливість індивідуалізуватися у портретних зображеннях, що засвідчують неповторність особистості через вираз обличчя, що передає внутрішній стан, через пластику рухів, мальовничість деталей тощо. У подальшому його розгортанні дух виявляється як краса, що йде з глибин душі й набуває неповторності у музичних та поетичних образах.

Мистецтво розкриває красу як процес її набуття і виявлення у вигляді єдності ідеї й образу, індивідуального і всезагального, що концентрується в понятті "людина прекрасна" -- деякій всезагальній сутності людського. Остання є діалектичною єдністю в людині її реальності та ідеалу досконалості.

Отже, прекрасне -- найширша категорія естетики, що концентрує досвід гармонійних взаємодій людини зі світом, наслідком яких є становлення досконалості людської особистості як вищого утвору еволюції планетарного життя.

11. Категорія "піднесене": сутність, закономірності становлення

Категорія "піднесене" характеризує естетичну цінність масштабних, перспективних для духовного самостановлення людства і не до кінця засвоєних ним явищ дійсності. Перевершуючи естетичну міру, властиву прекрасному, вони розгортають відношення у безмежність перспективи. Ставлення до піднесених явищ має двоїстий характер. З одного боку, це схиляння та шанування, з іншого -- страх перед неспівмірністю якостей предмета відношення та можливостей його осягнення суб'єктом сприймання. Об'єктивним джерелом величного є незвичні, неспівмірні з можливостями людини вияви природи: бурхливі моря й океани, високі гори, океанські глибини, безмежність Всесвіту. У людському житті вияви піднесеного пов'язані з вищою мірою моральності ставлення людини до інших, що реалізується у героїчних діях заради інших, заради збереження моральних засад життя. Тобто, піднесеною є вища концентрація морального начала в суб'єкті діяльності, реалізована навіть ціною власного життя. Духовне начало стверджується у героїчній діяльності як цінність, вища за фізичну життєвість. Величний характер мають суспільні процеси, спрямовані на вдосконалення людського життя: подолання його антилюдських, небезпечних для суспільства виявів. Широкою сферою піднесеного є особлива концентрація у суб'єкті творчих здатностей, що характеризуються як геніальність. Вони -- виявлення вищих можливостей, що розгортається в якісно нові здобутки людства в сфері науки та мистецтва. Поступ на шляху прогресу величезною мірою завдячує саме геніям, що підносять досвід на якісно нові щаблі.

Естетична теорія доволі пізно усвідомила феномен піднесеного та визначила його сутність і особливості естетичного переживання. У категоріальному значенні піднесене вжито у трактаті "Про піднесене", автора якого прийнято називати Псевдо-Лонгін (І ст. н. е.). У ньому йдеться про творення піднесеного стилю мовлення, а призначення останнього вбачається у збудженні почуттів подиву та захоплення. В уривках трактату, що збереглися до нашого часу, містяться практичні настанови щодо творення величного стилю мовлення.

Європейська естетика розпочала розробку теорії піднесеного лише з ХУГО ст. Інтерес до піднесеного характерний для класичної німецької філософії. Значну увагу дослідженню цього поняття приділив англійський емпіризм (Юм, Шефтсбері, Хатчесон). Нагадаємо, що категорія піднесеного є центральною у трактаті Е. Берка "Філософські дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного". Основним джерелом піднесеного автор вважає природу в стихійності її виявів. Він виділяє два типи афектів, народжених у досвіді чуттєвого сприймання. Один тип -- афекти, зумовлені спілкуванням; другий тип -- ефекти самозбереження. Піднесені явища задіюють афекти у формі страху, жаху, здивування та захоплення. "Все, що якимось чином влаштовано так, що викликає ідеї незадоволення і небезпеки, усе, що якоюсь мірою є жахливим, або пов'язане з предметами, що викликають жах або подобу жаху, є джерелом піднесеного", -- стверджує Е. Берк [3, с. 72]. Піднесене, відповідно до визначених філософом особливостей його сприймання, протиставляється прекрасному, об'єкти якого створюють підстави для гармонійної взаємодії суб'єкта спілкування. Явища піднесеного, активізуючи афект страху і незадоволення почуттів, цілком заполоняють їх собою, так що свідомість не здатна вільно розгортатися навколо якостей об'єкта для осмислення стану своїх почуттів. Філософ навіть схильний вважати, що потворне "цілком зістав не з ідеєю піднесеного". Акцент на зв'язку піднесеного з негативними ефектами зумовлював звуження змісту піднесеного. Водночас активне протиставлення прекрасного та піднесеного має на меті виявити специфіку власне піднесеного з огляду якостей об'єктів та особливостей їх сприймання суб'єктом.

Подальший розвиток теорії піднесеного містять трактати з естетики І. Канта: "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" та "Критика здатності судження". Перша праця свідчить про вплив на І. Канта ідей Е. Берка, зокрема щодо відмінностей між почуттям піднесеного і прекрасного. "Піднесене хвилює, прекрасне вабить", -- пише І. Кант. Щодо якісних характеристик явищ, що зумовлюють відмінності у почуттях, то їх він характеризує з допомогою понять, наявних у Е. Берка або близьких йому. Йдеться про почуття жаху, подиву, спричинені незвичними явищами. В основній праці з естетики (критичний період) І. Кант суттєво змінює свої погляди на піднесене. Від емпіричних критеріїв піднесеного він переходить до апріорних принципів розуму для аналізу структури почуттів. Розглядаючи піднесене у системі інших понять, І. Кант обґрунтовує системний підхід до категорій естетики. Він не протиставляє піднесене і прекрасне, а зближує їх на підставі об'єктивності якостей (здатність "подобатися самим по собі"); опертя на судження рефлексії (а не чуттєве чи логічно визначене судження); узгодженості уяви та розсудку (чи розуму) при творенні поняття [12, с. 1095]. Відмінності між судженнями щодо прекрасного і піднесеного полягають у тому, що прекрасне в природі стосується форми предмета, тоді як піднесене можна знаходити і в безформному предметі, оскільки у ньому (чи завдяки йому) уявляється безмежність і разом з тим домислюється цілісність її. Відтак, уявлення прекрасного пов'язане з розсудком, а піднесеного -- з розумом. Відношення між ними, що утворює категоріальний ряд діалектичних зв'язків, філософ трактує так: задоволення від прекрасного пов'язане з уявленням про якість, а піднесеного -- з уявленням про кількість.

Щодо естетичного задоволення від прекрасного та піднесеного, то воно також суттєво різниться. Прекрасне пов'язане з вільною грою почуттів, а піднесене -- зі серйозним навантаженням уяви, що не тільки притягується предметом, а й відштовхується ним. Тому задоволення від піднесеного містить у собі не лише позитивне задоволення, а й шанування чи повагу. Такий синтез почуттів філософ характеризує як "негативне задоволення". Цінність могутніх стихійних виявів природи він вбачає у тому, що її велич і могутність викликають у нас ідею піднесеного. Не менш важливим є і такий висновок: основу для прекрасного в природі ми маємо шукати поза собою (в її предметах), а для піднесеного -- "лише в нас, у способі наших думок, що вносить піднесене в уявлення про природу" [12, с. 1098].

Аналіз піднесеного, згідно з І. Кантом, потребує поділу його на "математичне піднесене" та "динамічне піднесене" залежно від рухів душі (прекрасне зберігає її у стані спокійного споглядання). Якщо піднесене через посередництво уяви співвіднесене з пізнавальною здатністю, воно визначається в об'єкті як математичне піднесене; якщо зі здатністю бажання -- як динамічне піднесене з огляду налаштованості уяви. Математичне піднесене варто шукати не в речах і явищах природи, а винятково в наших ідеях. Отже, дефініція його формулюється так: "Піднесене те, порівняно з чим усе інше мале" [12, с. 1102]. Щодо динамічного піднесеного, то воно скеровує нас від об'єкта у духовний світ суб'єкта: на налаштованість духу під впливом деякого уявлення, що засіює рефлексивну здатність судження. Відтак, до дефініцій піднесеного можна долучити і таку: "Піднесене те, одна можливість думки про що вже доводить здатність душі, що перевершує будь-який масштаб зовнішніх почуттів". Призначення піднесеного як стану душі: стати вище природи всередині нас самих.