У мікроекономіці розглядався процес створення матеріальних благ і послуг. Але потрібно уявити, що він здійснюється безупинно. При цьому постійно відновлюється суспільний продукт, економічні ресурси й економічні відносини між суб'єктами, що господарюють. Одночасно з цим відбувається кругообіг товарів і грошей. Усе це створює умови для безупинного продовження, поновлення і повторення всіх економічних процесів.

У сучасному суспільстві при розвинутому обміні у кругообігу товарів і грошей беруть участь різні економічні суб'єкти: підприємства, домашні господарства, держава, фінансові установи, закордонні суб'єкти. Взаємозв'язки між ними встановлюються за допомогою руху потоку грошей і потоку товарів. Спрощена схема кругообігу ресурсів, продуктів і доходів зображена на рис. 12.1.

Теоретично рівновага в економіці забезпечується, якщо суми зустрічних потоків продуктів або ресурсів і грошей у кожного суб'єкта будуть рівними. Однак на практиці ця рівність постійна порушується і не всі товари можуть бути продані. Що ж впливає на процес кругообігу товарів і доходів? Найважливішими факторами в кругообігу є: споживання, заощадження, інвестиції, дії держави і зовнішньоекономічних суб'єктів. Споживання виражає загальний споживчий чи платоспроможний попит. Заощадження, якщо вони зберігаються у фінансових установах, є основою інвестицій (капіталовкладень). Дії держави і закордонних суб'єктів здатні впливати на зміни споживання, заощаджень та інвестицій. Вплив держави на споживання і заощадження домогосподарств та інвестицій підприємств здійснюється через збирання податків та виплату трансфертів і субсидій (рис. 12.1). Діяльність державних підприємств потребує купівлі ресурсів та продажу продукції, оплати державних закупівель, що здійснюються на ринках ресурсів та продуктів.

Рисунок 12.1 - Кругообіг ресурсів, продуктів і доходів у національному господарстві

Для одержання соціально-економічної інформації про кругообіг товарів і доходів використовується метод народногосподарського обліку. Під народногосподарським обліком розуміється система організованого і систематичного виміру соціально-економічних процесів у всіх ланках народного господарства. Ця система охоплює три види обліку: оперативний, бухгалтерський і статистичний.

Оперативний облік ведеться для спостереження і контролю за окремими сторонами виробничо-господарської діяльності фірм, які не одержують відображення в бухгалтерських рахунках. Джерелом даних служить первинна документація, що складається з ряду конкретних операцій.

Бухгалтерський облік базується на безупинній (суцільній) і документальній реєстрації всіх господарських операцій фірм із товарно-матеріальними цінностями і коштами. Дані обліку використовуються в статистиці.

Статистичний облік націлений на одержання узагальнюючої, зведеної інформації, необхідної для одержання кількісної характеристики народного господарства, його галузей і регіонів. Цей вид обліку, виходячи з даних оперативного і бухгалтерського обліку, припускає їхній збір, обробку, економічний аналіз на основі поточної державної звітності, переписів, одноразових обстежень і спостережень.

Оскільки народногосподарський облік заснований на бухгалтерському принципі подвійного запису, він дозволяє складати балансові таблиці, що відбивають в цілісному виді рух товарів і доходів між основними учасниками суспільного виробництва.

Опис кругообігу товарів і доходів вимагає введення понять економічних суб'єктів (господарських одиниць). Як базову одиницю обліку в міжнародній системі використовують поняття інституціональної одиниці, під якою розуміється економічна одиниця, що володіє єдністю поводження і самостійністю в прийнятті рішень у сфері своєї основної діяльності. Вона веде бухгалтерську звітність і є юридичною особою.

Національна економіка складається з інституціональних одиниць-резидентів. До них відносяться економічні одиниці, що функціонують на даній території більш року. Нерезиденти - це інституціональні одиниці, що не відносяться до національної економіки.

Усі господарські суб'єкти взаємодіють через здійснення визначених економічних операцій. Економічні операції - елементарні акти господарської діяльності. Операцією називається переміщення, створення чи руйнування товарів, послуг, прав. Кожна операція реєструється між двома економічними суб'єктами і включає (якщо відбувається продаж товару), по-перше, реальний аспект - одержання покупцем товару за гроші, по-друге, фінансовий аспект - плату покупцем грошей за товар. Дані по номенклатурі економічних суб'єктів і економічних операцій складають базу для народногосподарського обліку. Процес кругообігу продуктів і доходів характеризує різноманіття потоків продуктів, доходів, інвестицій та платежів, показує взаємозв'язки між секторами народного господарства і дає уявлення про те, які процеси охоплює народногосподарський облік.

Розвиток народногосподарського обліку протягом декількох останніх десятиліть, його становлення як методу одержання соціально-економічної інформації привели до формування систем національних рахунків.

Система національних рахунків.

Системи національних рахунків почали розвиватися в другій половині ХХ сторіччя, коли задача комплексного макроекономічного аналізу і прогнозування, яку можна вирішити з їх допомогою, стала однією з першорядних.

Зростаюча інтернаціоналізація економіки різних країн і, особливо, перспективи європейської інтеграції, послужили причиною створення міжнародної системи національного рахівництва як найважливішого інструмента координації статистичних міжнародних рекомендацій в області економіки. У 1950 р. Організацією європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) була опублікована «Спрощена стандартна система національних рахунків», яка перетворена в 1958 р. у «Стандартну систему національного рахівництва» (СНР). Це було викликано необхідністю уніфікувати розробку СНР у різних країнах.

СНР неодноразово переглядалася і її удосконалювання привело до створення сучасної Системи Національного Рахівництва Об'єднаних Націй (SNA - System of National Accounts). У ній представлений план рахунків по обліку основних товарних і грошових потоків у виробництві, споживанні, нагромадженні і зовнішній торгівлі, рахунки інституціональних секторів, включений міжгалузевий баланс, виділяються фінансові сектори і потоки фінансових активів, введений баланс майна. Таким чином, система національного рахівництва являє собою міжнародний стандарт оцінки основних економічних показників країни: валового внутрішнього продукту, валового національного продукту та ін. [5, с. 31].

Функції СНР визначаються тим, що національне рахівництво є інструментом, по-перше, економічної політики, по-друге, економічного прогнозування, по-третє, оцінки рівня життя різних груп населення і порівняння його з рівнем життя в інших країнах, по-четверте, зв'язку економічної теорії з практикою. За допомогою національних рахунків можна оцінювати структуру економіки, розробляти економічну політику і складати економічні прогнози на короткостроковий і тривалий періоди, а також - порівнювати окремі концепції економічної теорії. Показники СНР на практиці використовуються міжнародними організаціями (наприклад, ООН) ; державними установами (національними банками, міністерствами) ; науковими установами, громадськими організаціями; окремими приватними товариствами (наприклад, підприємців, споживачів).

Основні показники систем національних рахунків.

Національні рахунки є балансовими побудовами чи системою взаємозалежних показників, що характеризують виробництво, розподіл, перерозподіл і використання кінцевого продукту і національного доходу.

Найважливіші показники СНР: валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, чистий національний продукт, національний дохід, особисті доходи громадян і доходи, якими розпоряджаються.

Статистична служба ООН рекомендує використовувати валовий внутрішній продукт (ВВП) як основний показник для складання системи національних рахунків. ВВП являє собою сукупну вартість кінцевої продукції і послуг, зроблених протягом року підприємствами, розташованими на території даної країни, незалежно від їхньої національної приналежності. Таким чином, це продукт, створений у межах географічних границь даної держави певного періоду. Приміром, ВВП, створений в Україні в 2005 році дорівнює 424,74 млрд. гривень.

Важливе місце займає також показник валового національного продукту (ВНП). ВНП являє собою сукупну вартість кінцевих (готових) товарів і послуг, зроблених за рік національними підприємствами як у країні, так і за її межами (незалежно від їхнього місцезнаходження).

Взаємозв'язок між ВВП і ВНП можна представити так:

ВВП = ВНП - сальдо розрахунків із закордонними країнами. Різниця між ВВП і ВНП для розвинутих країн складає в основному ±1% від ВВП. Багато країн як основний показник використовують ВНП, вважаючи його найбільш точним сумарним вимірником товарів і послуг, зроблених країною.

Для виключення подвійного рахунку при кількісному обчисленні ВВП необхідно враховувати тільки кінцеву продукцію, для чого треба виключити вартість проміжного споживання. Кінцева продукція - це товари та послуги, які купують споживачі для кінцевого використання. Проміжна продукція - товари та послуги, що придбані виробниками і проходять подальшу переробку, або перепродаються кілька разів, перш ніж попасти кінцевому споживачеві.

Якщо враховувати проміжну продукцію на кожній стадії виробництва, то це приведе до багаторазового подвійного рахунку і спотворення реальної величини ВВП. Реальна ж вартість, що створена на кожній стадії виробництва, є доданою вартістю до тої, що була створена на попередній стадії. Тому ВВП ще визначають як суму доданої вартості, створену всіма виробниками і резидентами за певний період часу. Додана вартість розкладається на: вартість спожитого основного капіталу (амортизацію) ; заробітну плату до сплати податків з нарахуваннями на соціальне страхування; прибутки підприємств; відсоток на позичковий капітал; ренту; непрямі податки на бізнес.

Створеній у виробничому секторі доданій вартості відповідає формування доходів. Важливо зрозуміти, що будь-яке виробництво має «дві сторони»: заново створені продукти, тобто продукти, вироблені вперше, та створені одночасово з ними у процесі виробництва доходи. Якщо не враховувати непрямі податки та дотації, вартість заново створених продуктів (тобто частина випуску зверх проміжного споживання та амортизації) точно відповідає створеному у ході виробництва доходу. В цьому полягає фундаментальна симетрія між величиною доходів та чистою продукцією в СНР. Непрямі податки та дотації ускладнюють сприйняття цієї симетрії лише тому, що в СНР вони виглядають як чисті трансферти держави. Це приводить до того, що ринкова вартість заново створених продуктів відрізняється від суми заново утворених доходів на величину непрямих доходів, зменшених на суму дотацій.

ВВП може обчислюватися в поточних ринкових цінах, що представляє його номінальне значення. Для одержання дійсної величини цього показника потрібно очистити ціни від впливу інфляції, тобто застосувати індекс цін, що дає реальне значення ВВП. Такий розрахунок називається дефліювання. Відношення номінального ВВП до реального ВВП показує збільшення ВВП за рахунок росту цін і називається ВВП-дефлятором.

У світовій практиці використовуються два методи виміру ВНП та ВВП.

Метод розрахунку за витратами. Величина ВНП або ВВП представляється як грошова оцінка кінцевих продуктів і послуг, зроблених за рік. Це значить, що потрібно підсумовувати усі витрати на придбання (споживання) кінцевого продукту. У показник ВНП (ВВП) входять:

Споживчі витрати населення (С).

Валові приватні внутрішні інвестиції (I).

Державні закупки товарів і послуг (G).

Чистий експорт (Еn), що представляє різницю між експортом і імпортом країни.

Усі ці витрати показують ринкову вартість річного виробництва:

GNP (GDP) = C + I + G + Еn.

Метод розрахунку за доходами. ВНП або ВВП, з іншого боку, складає суму доходів окремих осіб і підприємств (зарплата, відсоток, доходи від власності, прибуток корпорацій і рента) і визначається як сума винагород власників факторів виробництва. У цей показник також включені непрямі податки на підприємства і амортизація.

Обидва методи вважаються рівноцінними і дають однакову величину ВНП (ВВП).

Чистий внутрішній продукт. У ньому не враховуються амортизаційні відрахування (вартість засобів виробництва, зношених у процесі випуску продукції). ЧВП - це ринкова вартість річного обсягу виробництва за винятком спожитого капіталу.

ЧВП = ВВП - Амортизація

Національний дохід. Це зароблений дохід суспільства, дохід власників економічних ресурсів.

НД = ЧВП - непрямі податки на підприємців

Зміст відрахування непрямих податків у тому, що держава, стягуючи непрямі податки, нічого не вкладає у виробництво і тому її не можна розглядати як постачальника економічних ресурсів.

Особистий дохід являє собою отриманий дохід на відміну від НД, що є заробленим доходом. Особисті доходи обчислюються шляхом вирахування з НД сум, що не надходять у розпорядження населення і додавання трансфертних платежів, не зв'язаних з виконанням робіт, але поповнюючих доходи громадян. Тому з НД віднімають внески на соціальне страхування, податки з прибутку корпорацій, нерозподілені прибутки корпорацій і додають суми всіх трансфертних платежів.

Дохід, яким розпоряджуються, знаходиться в особистому розпорядженні членів суспільства. Його величина може бути отримана шляхом відрахування індивідуальних податків (прибуткового, на особисте майно, на спадщину) з особистого доходу.

Взаємозв'язок розглянутих вище макроекономічних показників можна представити в такий спосіб:

Валовий внутрішній продукт - амортизація =

Чистий внутрішній продукт

- непрямі податки на підприємців =

Національний дохід

- внески на соціальне страхування

- податки з прибутку корпорацій

- нерозподілені прибутки корпорацій

+ трансфертні платежі =

Особистий дохід

- податки на особистий дохід =

Дохід, яким розпоряджуються

Знання цих взаємозв'язків допоможе краще зрозуміти фінансову систему і соціальну політику держави в «змішаній економіці», де через податки перерозподіляється значна частина національного доходу.

Але слід відзначити, що вагомий вплив на підрахунки макроекономічних показників здійснює наявність в країні тіньової економіки. З точки зору обчислення тіньового сектору під ним розуміють створення офіційно незареєстрованої вартості товарів і послуг та відсутність її відображення в системі національних рахунків. До складових тіньової економіки входять: кримінальна економіка, нерозривно пов'язана з неконтрольованим грошовим обігом (незаконні валютні операції, наркобізнес, розкрадання, шахрайство, рекет, проституція, та ін.) ; ухилення від сплати податків; «паралельна економіка», тобто діяльність у домашніх господарствах та у сфері послуг; прихований сектор - діяльність підприємств, у т. ч. банків, у офшорних зонах, приписки, також зловживання службовим становищем посадових осіб, хабарництво, вимагання, корумпованість тощо.

Наявність тіньової економіки суттєво впливає на розширене відтворення: зменшує фінансові можливості суспільства щодо стимулювання сукупного попиту та пропозиції за рахунок зниження податкових надходжень до державного бюджету, зменшення грошових надходжень на банківські депозити (що веде до зменшення інвестицій) та приводить до відтоку капіталів за рубіж. Вплив на ринок найманої робочої сили є двояким: хоча незареєстрована діяльність зменшує фактичний рівень безробіття, але одночасно погіршує технологічні та соціально-економічні умови праці робітників, тому що не забезпечує їх належного соціального захисту - умов безпеки праці, тривалості робочого часу, гарантій оплати праці, виплат у зв'язку з непрацездатністю та ін.

Обсяги тіньової економіки в середині 90-х років були найнижчі в Японії (3%), Норвегії (5%), США (11%), Греції (20%), у країнах Східної Європи вище - в Угорщині та Польщі - 31%, Чехословаччині - 34%. В економіці України частка тіньового сектору у кінці 90-х рр. становила більш 40% ВВП (у 1990р. - 14%). До зростання тіньового сектору в цей період призвели такі незаконні види діяльності, як незаконні валютні операції, масове розкрадання державного майна в процесі приватизації, шахрайська діяльність багатьох інвестиційних компаній, корупція.

Але створення основ ринкової економіки в Україні та послідовне проведення економіко-правових перетворень (реформування податкової системи, усунення суперечностей законодавства), подальше адміністративне реформування дозволять суттєво знизити рівень тінізації української економіки і розширити фінансові можливості подальшого розвитку економіки нашої країни.

Практикум.

Вправа 1. Знайдіть правильні відповіді

1. Найважливішими факторами, що впливають на кругообіг продуктів та доходів, є:

а) споживання; в) дії держави та закордонних суб'єктів;

б) інвестиції (капіталовкладення); г) дії закордонних суб'єктів.

2.Додана вартість охоплює:

а) вартість спожитого основного капіталу;

б) заробітну плату та прибуток підприємств;

в) відсоток на позиковий капітал та ренту;

г) непрямі податки на бізнес.

Вправа 2. Знайдить правильну відповідь

1. Під поняттям «інституціональна одиниця» розуміється:

а) юридична особа;

б) економічна одиниця, що веде бухгалтерську звітність;

в) економічна одиниця, що самостійно приймає рішення;

г) економічна одиниця, який притаманні усі вищеназвані риси.

2. В системі національних рахунків поняття «кінцева продукція» означає:

а) вартість виготовленої продукції;

б) вартість виготовленої продукції мінус вартість проміжної продукції;

в) вартість товарів та послуг, які купують споживачі для кінцевого використання;

г) усі попередні відповіді вірні.

3. Трансфертні платежі - це:

а) виплати домашнім господарствам, не обумовлені додаванням з їх боку товарів та послуг;

б) виплати окремим громадянам;

в) виплати підприємцям;

г) всі відповіді невірні.

4.Якщо обсяг реального ВВП знизився на 6%, а чисельність населення зменшилась на 3 %, то:

а) реальний ВВП на душу населення знизився;

б) реальний ВВП на душу населення збільшився;

в) номінальний ВВП не змінився;

г) ціни знизились на 3%.

5. До ВВП, розрахованого як сума витрат, не входить:

а) валові інвестиції; в) державні витрати;

б) чистий експорт; г) заробітна плата.

6. Якщо обсяг номінального ВВП та рівень цін підвищились, то:

а) реальний ВВП не змінився;

б) реальний ВВП збільшився;

в) реальний ВВП зменшився;

г) ця інформація не дозволяє визначити динаміку реального ВВП.

7. Якщо з національного доходу відняти внески на соціальне страхування, податки з прибутку корпорацій, нерозподілені прибутки корпорацій і додати суми всіх трансфертних платежів, то отримана сума - це:

а) особистий дохід;в) чистий внутрішній продукт;

б) амортизація;г) дохід, яким розпоряджуються.

8. Дохід, яким розпоряджуються, - це

а) зарплатня, рента і дохід у формі відсотка на капітал;

б) зарплатня, рента і дохід у формі відсотка на капітал мінус податок на особистий дохід;

в) особистий дохід мінус індивідуальні податки;

г) всі відповіді невірні.

Вправа 3. Виконайте завдання

1. Охарактеризуйте проблеми обліку створеної в народному господарстві вартості в зв'язку зі зміною рівня цін і функціонуванням тіньової економіки.

2. Поясніть поняття валового внутрішнього продукту (ВВП). Які існують методи його виміру? Чому при розрахунку сукупного випуску продукції беруть до уваги тільки вартість кінцевих продуктів?

3. ВВП дорівнює 300 млрд. гривень. Споживчі витрати дорівнюють 210 млрд. гривень. Державні витрати 30 млрд. грн., а чистий експорт 6 млрд. грн. Розрахуйте:

а) величину інвестицій;

б) обсяг імпорту за умови, що експорт дорівнює 110 млрд. грн.;

в) ЧВП за умови, що сума амортизації дорівнює 25 млрд. грн.;

4. У цьому прикладі чистий експорт виражається додатною величиною. Чи може вона бути від'ємною? У якому випадку?

5. ВВП = 5000 млрд. дол., ЧВП = 4527 млрд. дол., непрямі податки = 366 млрд. дол. Визначте амортизацію і національний дохід.

13. Держава в економічній системі

Економічні функції держави.

Протягом всієї історії людської цивілізації держава розглядалася як важлива складова економіки й один з основних економічних суб'єктів. Державні інститути споконвічно були покликані забезпечувати стабільність і ефективність господарських процесів. Але в різних економічних системах уявлення про ці категорії, а, отже, форми і методи взаємодії держави й економіки мали істотні відмінності.

Відповідно до найбільш розповсюдженої класифікації економічних систем, заснованої на пануванні тієї чи іншої форми власності і способу координації економічної діяльності, виділяють наступні моделі сучасних економічних систем: ринкова економіка, адміністративно-командна економіка (АКС), змішана економіка. Кожна з моделей має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту та пропозиції, ціноутворення, конкуренції. Регулятором АКС є жорстке централізоване державне керування всіма сторонами соціально-економічного розвитку країни на основі директивних планів. При тотальному всеосяжному державному регулюванні ефективність функціонування економіки в довгостроковому періоді невелика, тому що відсутність приватної ініціативи, економічної свободи, конкуренції обумовлює диктат виробника і монополізм держави, знищує стимули до ефективної праці й інновацій.

При стихійному ринковому розвитку без державного втручання виникають так звані «провали» ринку, тобто ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального розподілу ресурсів. «Провали» ринку обумовлені недосконалою конкуренцією, неможливістю виробляти суспільні товари в необхідній кількості, існуванням зовнішніх ефектів, неповнотою інформації, економічною нестабільністю. Досягнення максимальної ефективності і підвищення рівня добробуту суспільства можливо тільки при поєднанні ринкових і державних регуляторів. Пошук оптимального співвідношення ринкових і державних регуляторів - складна і важлива задача.

Термін «змішана економіка» не має однозначного тлумачення, але найчастіше під ним розуміють наявність різних секторів економіки (приватного і державного), різноманіття форм власності, а також сполучення ринкового механізму і державного регулювання. Економічним механізмом постіндустріального розвитку стає поєднання ринкового і державного регулювання, при цьому основним регулятором економічних процесів є ринковий механізм, а державне регулювання економіки (ДРЕ) доповнює ринкові важелі. У процесі еволюції змішаної економіки здійснювався добір найбільш ефективних мір ДРЕ, що відповідають фундаментальним умовам функціонування ринкової економіки - економічній свободі і захисту прав приватної власності.

Історичні особливості, розмаїтість практики господарської діяльності обумовили існування різних теоретичних поглядів на роль держави в економіці. Ніхто з представників основних напрямків розвитку економічної думки не заперечує присутності держави в економіці. Розходження в поглядах полягають у тім наборі функцій, що визнаються за державою.

Економічні функції держави можна розділити на 3 групи. До першої групи відносяться функції, що забезпечують інституційно-правову основу діяльності економічних суб'єктів: законодавча і правоохоронна діяльність по захисту свободи особи і приватної власності, включаючи підтримку контрактної дисципліни; сприяння формуванню інститутів, корисних для розвитку економіки і суспільства, проведення необхідних реформ. Друга група функцій держави пов'язана з ліквідацією або компенсацією провалів ринку: національна оборона і безпека, захист від зовнішніх погроз; надання інших суспільних благ крім оборони й охорони правопорядку, це - охорона здоров'я, освіта і т.п. з метою розширення кола людей, що користуються цими благами, крім тих, хто в змозі оплачувати їх по реальній вартості; надання соціальних гарантій, захист уразливих шарів населення; захист суспільства від таких негативних побічних ефектів господарської діяльності, як руйнування навколишнього середовища; забезпечення екологічної безпеки. Третя група поєднує функції держави, спрямовані на підтримку нормального функціонування ринкового механізму (це проведення власне економічної політики у вузькому змісті) : забезпечення макроекономічної стабільності (недопущення інфляції, згладжування циклічних коливань економіки), подолання наслідків економічних шоків, сприяння розвитку економіки.

Але варто враховувати, що такий розподіл функцій у значній мірі є умовним. Так, у процесі розвитку ринкової системи, виникають явища, що перешкоджають нормальному функціонуванню ринкового механізму, наприклад, монополії. Держава для підтримки конкурентного середовища повинна займатися антимонопольним регулюванням. Антимонопольне регулювання може здійснюватися як через встановлення певних правових обмежень, так і шляхом прямого контролю над цінами підприємств монополістів. Цю діяльність держави можна віднести і до першої, і до третьої групи функцій. В ринковій економіці економічні суб'єкти одержують доходи від використання у відтворювальному процесі факторів, що належать їм. Але деякі групи економічних суб'єктів (пенсіонери, інваліди, неповнолітні, вимушено безробітні) не можуть забезпечити себе таким шляхом, тому держава для створення сприятливого соціального клімату в суспільстві бере на себе обов'язок підтримувати нормальне існування названих груп. Цю функцію держави можна віднести і до першої, і до другої групи.

У процесі соціально-економічного розвитку змінювалися обсяг і пріоритетність економічних функцій держави. Так протягом 19 ст. діяльність держави в основному обмежувалася гарантією прав власності, проведенням життєво необхідних суспільних робіт, підтримкою законності і правопорядку, обороною країни, організацією грошового обігу. Досвід СРСР і східноєвропейських країн, а також привабливість ідеї централізованого планування привели багато країн до економіки, що характеризувалася більшою роллю держави. Перерозподіл доходів, тобто зниження доходів багатих і підвищення добробуту бідних, став розглядатися як одна з основних функцій держави. У період соціальних криз і економічних потрясінь (шоків) на перший план висувалися функції, пов'язані з забезпеченням макроекономічної стабільності. Це, наприклад, політика “Нового курсу” в США часів Великої депресії та індикативне планування у повоєнній Франції.

Міра державної участі в економіці визначається принципом: держава повинна робити те, чого не може робити ринок. Очевидно, що ринок у короткостроковому плані ефективніше, але він не взмозі вирішити всіх проблем економіки. Розширення функцій держави в сучасному суспільстві при збереженні ринкових свобод, інститутів, механізмів обумовлено підвищенням складності процесу соціально - економічного розвитку.

Багато фундаментальних проблем сучасного суспільства не можуть бути ефективно вирішені за допомогою тільки ринкових механізмів. Так, наприклад, соціальна сфера - одне з найважливіших джерел соціально-економічного розвитку: рівень освіти, кваліфікація, наукові дослідження, людський капітал впливають на темпи економічного росту. У свою чергу, якість людського капіталу залежить від охорони здоров'я, соціального забезпечення, стану навколишнього середовища.

За оцінками закордонних фахівців, підвищення тривалості освіти в США на один рік веде до збільшення ВВП на 5-15%. Віддача від вкладень в освіту в країнах, що розвиваються, ще вище: інвестиції в початкову освіту в країнах Центральної Африки забезпечують ріст ВВП на 24%, а в групі країн з низьким доходом у цілому - у середньому на 23% [8, с.28]. Ринок недоінвестує в людський капітал: нелегко запозичати гроші під майбутні доходи, оскільки людський капітал не може виступати забезпеченням кредиту. Отже, на державу лягає обов'язок по наданню освітніх послуг; вона повинна робити їх більш доступними.

Об'єктивне підвищення ролі держави пов'язано також з розробкою і впровадженням у виробництво нових технологій. Дослідження проблем віддачі інвестицій у НДДКР у розвинутих країнах показали, що її рівень коливається по країнах у межах 20-30%, а соціальна віддача перевищує 50%, що набагато більше, ніж віддача від вкладень в освіту. У роботах, присвячених аналізу факторів економічного росту, показано, що ріст душового доходу в значній мірі обумовлений збільшенням сукупної факторної продуктивності. Згідно з даними Р. Солоу, 87,5% приросту годинної продуктивності праці в 1909-1949 р. було забезпечено за рахунок фактора НТП. При використанні виробничої функції Кобба-Дугласа для розрахунку величини душового доходу в Республіці Корея (якби єдиним його фактором було нагромадження капіталу) у 1990 р. він повинний був би скласти тільки 2041 дол. (у цінах 1985 р.). Реальна ж величина душового доходу дорівнювала 6665 дол. [8, с.24]. Різниця пояснюється збільшенням віддачі від одиниці використовуваних у виробництві ресурсів, що є наслідком удосконалювання технологій. Ринок недоінвестує в розвиток технологій: як і у випадку освіти вкладення в технології не можуть виступати як забезпечення кредиту. Риск інвестицій в НДДКР вище, чим інші види інвестицій; технології мають і великі зовнішні ефекти: виграш суспільства від збільшення інвестицій у технології набагато перевищує виграш окремих підприємців і якщо держава самоусунеться зі сфери НДДКР, інвестиції в нові технології виявляться недостатніми.

Але не можна бачити в державному регулюванні економіки спосіб рішення всіх соціально-економічних проблем. Подібно тому, як є провали ринку, існують також провали держави. «Провали» держави - діяльність держави, що не дозволяє налагодити ефективне функціонування економічної системи. Подібна діяльність обумовлена тим, що уряди також користаються недосконалою інформацією, не завжди здатні цілком передбачати наслідки власних дій, можуть приймати рішення і застосовувати неадекватні методи ДРЕ під впливом виборців, груп спеціальних інтересів, політичних маніпуляцій і тім самим проводити неефективну політику.

Державне регулювання економіки спрямоване на реалізацію наступних цілей:

– раціональне використання обмежених ресурсів і досягнення економічної ефективності;

– забезпечення стабільного розвитку національної економіки;

– забезпечення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;

– відстоювання державних і суспільних інтересів, досягнення соціальної згоди в суспільстві.

Державне регулювання економіки - складова частина процесу відтворення, об'єктивна необхідність ДРЕ пояснюється потребою подолання недоліків ринкового саморегулювання і виконання економічних функцій держави. З цього погляду ДРЕ - чистий суспільний товар, попит на який формують домашні господарства, фірми, громадські організації, а пропозицію формує держава.

Об'єкти ДРЕ - це сфери, галузі, регіони, соціально-економічні явища, умови функціонування суб'єктів національної економіки. Отже, агрегованим об'єктом ДРЕ є національна економіка. Первинним суб'єктом ДРЕ є громадянин: у демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування, але виборці безпосередньо обирають не форми і методи ДРЕ, а склад органів державної влади. Отже, безпосередні суб'єкти ДРЕ - це органи державної влади (президент, парламент, уряд, місцеві адміністрації).

Державне регулювання економіки являє собою сукупність інститутів, форм, методів і інструментів, за допомогою яких держава впливає на поведінку суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення конкурентних умов для їхнього функціонування і рішення соціально-економічних проблем суспільства. У ході такого впливу реалізується економічна політика держави, заснована на певній концепції. Економічна політика держави - це більш конкретний прояв діяльності держави в сфері економіки, спрямований на реалізацію пріоритетних цілей і вибір засобів їхнього досягнення, виходячи з мікро- макро й інституціональних умов функціонування економіки.

В залежності від кількості й обсягу виконуваних економічних функцій, розмірів державного сектора, співвідношення державних витрат до ВВП, пріоритетного використання певних методів ДРЕ існують два типи державного регулювання:

– економічний лібералізм, що визнає безумовну необхідність законодавчої, правоохоронної діяльності держави, забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки, антициклічне регулювання, а також мінімальне регулювання соціальної й екологічної сфер. Цей тип характеризується невеликим розміром державного сектора (до 10% ВВП), державними витратами в межах 35% ВВП, використанням переважно непрямих методів регулювання економіки;

– економічний дирижизм, передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни, тобто виконання всіх перерахованих функцій у повному обсязі. Державний сектор при такому типі регулювання економіки перевищує 10%, державні витрати можуть досягати 35-55% ВВП, використовується весь спектр методів ДРЕ.

Форми і методи ДРЕ.

ДРЕ в широкому змісті включає прогнозування, планування, фінансування, оподатковування, кредитування, адміністрування, облік (фіксація стану економічних процесів і об'єктів, їхніх параметрів, збір, нагромадження зведень про економічні об'єкти і процеси), контроль (спостереження за економічними об'єктами і процесами з метою перевірки відповідності стану, що спостерігається, необхідними, передбаченими нормативно-правовими актами).

Конкретними формами ДРЕ є:

- розробка і реалізація стратегії соціально-економічного розвитку країни. Економічна стратегія - це обраний державою курс економічного розвитку, розрахований на тривалу перспективу, що включає визначення пріоритетних соціально-економічних цілей, шляхів їхнього досягнення, з урахуванням комплексу умов, що склалися в національній економіці і світовому господарстві. Складовими економічної стратегії є соціально-економічне прогнозування і макроекономічне планування;

- структурна політика, спрямована на сприяння здійсненню прогресивних структурних змін в економіці, стимулювання розвитку галузей, що визначають науково-технічний прогрес і забезпечують конкурентноздатність вітчизняної продукції. Складовими даної форми ДРЕ є промислова, аграрна, будівельна політика, тобто ті сфери, у яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів;

- інвестиційна політика сприяє створенню суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення засобів для розширеного відтворення переважно в галузях, розвиток яких є пріоритетним для країни в даний період;

- амортизаційна політика спрямована на створення умов забезпечення процесу відтворення виробничими і невиробничими фондами переважно на якісно новій технологічній основі;

- конкурентна політика спрямована на створення оптимального конкурентного середовища, забезпечення взаємодії суб'єктів господарювання на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими;

- бюджетно-податкова політика здійснює оптимізацію і раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансів, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу, забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження;

- грошово-кредитна політика спрямована на забезпечення економіки необхідним (економічно обґрунтованим) обсягом грошової маси. Складовою грошово-кредитної політики є валютна політика, ціль якої - встановлення і підтримка паритетного курсу національної валюти до іноземних, ефективне використання державних валютних резервів;

- цінова політика спрямована на регулювання державою відносин обміну для забезпечення еквівалентності, дотримання необхідного паритету цін між галузями і видами економічної діяльності, забезпечення стабільності цін;

- зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання національної економіки з іноземними суб'єктами господарювання і захист національного ринку;

- екологічна політика покликана забезпечити раціональне використання і повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життя людей;

- політика інституціональних змін може розглядатися як самостійна форма ДРЕ, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформації відносин власності.

Реалізація форм ДРЕ передбачає використання різних методів. Методи ДРЕ - це сукупність способів, прийомів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. У залежності від обраних критеріїв існує декілька варіантів класифікації методів ДРЕ. Так, у залежності від характеру впливу розрізняються прямі і непрямі методи. Характер впливу визначається специфікою використовуваних інструментів. Прямі методи припускають таке регулювання з боку держави, при якому економічні суб'єкти приймають рішення засновані не на самостійному економічному виборі, а на розпорядженнях держави. Це регулювання відбувається за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру й економічних інструментів прямого впливу. До інструментів прямого впливу відносяться: державне замовлення, субсидії, субвенції, ліцензування, квотування, фіксовані ціни, встановлення державних стандартів і нормативів.

Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки - комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належати центральним чи місцевим органам державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Прямі методи досить ефективні через оперативне досягнення результату, але їхній недолік - це створення перешкод для функціонування ринкового механізму. Непрямі методи регламентують поведінку економічних суб'єктів опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке спонукує економічних суб'єктів приймати рішення, що відповідають проголошеним цілям соціально-економічного розвитку національної економіки. Інструментами для методів непрямого впливу служать ставки податків, дисконтна ставка, норми обов'язкових резервів, митні тарифи і т. інш.

Існує й інший підхід до класифікації методів ДРЕ, у залежності від сфери застосування інструментів:

- правові методи ДРЕ - система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання (визначають правовий простір);

- економічні методи ДРЕ пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. Економічні методи припускають використання інструментів фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави;

- адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу. Застосування адміністративних методів необхідне та ефективне в таких сферах: антимонопольне регулювання; охорона навколишнього середовища і здоров'я людей; соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів -- встановлення соціальних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регламентація розумів праці тощо) ; захист національних інтересів у світогосподарських зв'язках (ліцензування, квотування);

- пропагандистські (морально-етичні) методи - це звернення держави до гідності, честі і совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця і т.п.). Вони включають заходи щодо роз'яснення і популяризації цілей, змісту економічної політики, засоби морального заохочення. Ці методи спрямовані на формування і підтримку в людей певних переконань, духовних цінностей, моральної позиції, психологічних установок щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від організації пропагандистських акцій і ступеня довіри людей до держави.

Держава і ринок: досвід взаємодії в розвинутих країнах.

Соціально орієнтована ринкова економіка, проголошена як ціль перетворень, що відбуваються в Україні, характеризується не тільки високим рівнем добробуту людей. Її відмінна риса - наявність набору соціально-економічних інститутів, що направляють функціонування всіх елементів цієї системи на реалізацію таких цілей як високий рівень і якість життя, соціальна справедливість. Основа соціально орієнтованої ринкової економіки - це органічна взаємодія між ринком і державою. У моделі соціально орієнтованої ринкової економіки знайдене вдале сполучення держави і ринку у формі активного втручання держави в економіку, насамперед у соціальну сферу, при безумовному дотриманні фундаментальних принципів ринкової економіки. Усі сучасні розвинуті економіки спираються на ринкові принципи, що поступово сприймаються іншим світом. Але ринок - це не незмінна внеісторична конструкція з однаковими передумовами і результатами функціонування в усі епохи; не існує економічної моделі найбільш процвітаючої на сьогоднішній день країни універсальної для всіх інших країн. Навпроти, найбільших успіхів у соціально-економічному розвитку досягли ті країни, де вдалося знайти специфічне поєднання вихідних ринкових принципів з історичними особливостями функціонування національних економік, з конструктивними елементами національних інститутів.

Соціально-економічним моделям, що існують у розвинутих країнах, властива виражена специфіка в залежності від досягнутого рівня розвитку, історичних і національних особливостей. Проте, можна виділити декілька моделей соціально орієнтованої ринкової економіки, які можна класифікувати за наступними критеріями:

– місце соціальної політики серед пріоритетів соціально-економічного розвитку, особливості реалізації соціальної політики (альтернатива між соціальним добробутом і економічним ростом) ;

– розподіл економічних і соціальних функцій між державою і підприємницьким сектором і суспільством;

– масштаби державного сектора, частка ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет і інші державні фонди.

Класифікація на основі цих критеріїв дозволяє виділити наступні моделі:

Німецька (чи континентальна) модель. Крім Німеччини така модель існує в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Франції. Для цієї моделі характерні високі обсяги перерозподілу ВВП через державний бюджет (близько 50%), розвинута система соціального партнерства, прагнення до повної зайнятості.

Англосаксонська модель використовується у Великобританії, Ірландії, Канаді. Вона передбачає більш низький рівень перерозподілу ВВП через держбюджет (40%), пасивну політику зайнятості (фінансування соціальних послуг у значній мірі здійснюють приватні компанії і громадські організації).

Середземноморська модель реалізується в країнах Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія). Обсяг ВВП, що перерозподіляється через держбюджет тут істотно варіюється (від 60 % у Греції й Італії до 40 % в Іспанії). Держава в основному захищає соціально уразливі категорії громадян.

Скандинавська модель застосовується у Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Для цієї моделі характерні активна державна соціальна політика, основна роль держави у фінансуванні соціальних витрат, розуміння соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, велика частка перерозподілу ВВП через державний бюджет (50-60 %).

Особливості ДРЕ у вітчизняній економіці на сучасному етапі.

Раціональна економічна політика не може бути універсальною, оскільки повинна відповідати рівню економічного і соціального розвитку країни. Міри, ефективні в розвинутих країнах, не обов'язково виявляться такими в країнах, що розвиваються, чи країнах з перехідною економікою, оскільки ефективність ДРЕ залежить від економічних, культурних, інституціональних особливостей країни. На різних етапах соціально-економічного розвитку й в залежності від інституціонального і культурного середовища ефективними виявляються різні методи й інструменти ДРЕ. Проте, досвід розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки ведучих країн світу важливий для української економіки не просто як досвід функціонування економічної системи, що досягла високих соціально-економічних результатів, але і як досвід створення і використання економічних механізмів, що привели до таких результатів - особливо механізму взаємодії держави і ринку, потреба в який існує в сучасній вітчизняній економіці.

Так як ринкова система відносин є основою формування всіх інших відносин змішаної економіки, ключовим елементом перетворень в Україні стало створення ринкової системи відносин. Виділяються три основних напрямки становлення ринку:

лібералізація економіки: лібералізація цін, ліквідація державної монополії на здійснення господарської діяльності; надання можливостей для здійснення підприємницької діяльності; скасування централізованого розподілу ресурсів;

структурні перетворення, тобто зміни структури економіки, насамперед, через перетворення відносин власності (приватизація) ;

інституціональні перетворення - створення умов для дії ринкової системи шляхом створення правових інститутів, формування системи нових організацій і установ ринкового типу, нової системи керування народним господарством і т. інш. Дослідження фахівців Світового банку, проведене по 94 країнах, показало, що економічні результати діяльності окремих країн обумовлені не стільки економічною політикою і накопиченим людським капіталом, скільки якістю інституціональної системи. Слабке інституціональне середовище сприяє посиленню сваволі з боку державних органів.

Перехідні процеси в економіці супроводжуються спадом виробництва, безробіттям, дестабілізацією економіки, що виражається в дисбалансі сукупного попиту та пропозиції, високій інфляції, значному дефіциті держбюджету, нестійкому валютному курсі й інших негативних моментах. Процеси відбудови в економіці і створення умов для довгострокового економічного росту вже в якісно нових умовах потребують проведення стабілізаційної і структурної політики держави. Стабілізаційна політика в перехідній економіці спрямована на відновлення потенційного чи близького до нього обсягу випуску і відповідного йому рівня зайнятості, зниження інфляції, ліквідацію надмірного бюджетного дефіциту, стабілізацію валютного курсу. Найважливішим показником і критерієм стабілізації є подолання високої інфляції.

У дослідженнях з теорії перехідної економіки неодноразово висловлювалася ідея про те, що держава в процесі ринкової трансформації повинне не «зменшиться», а стати іншою. Механічне «зменшення» може привести до втрати державою тих функцій, що необхідні і визнаються всіма теоретиками і практиками ДРЕ, наприклад, підтримка порядку і законності, як в економічної, так і в інших сферах.

Проте на початковому етапі реформ передбачалося, що роль держави буде дуже обмеженою. Можливо, такі погляди були наслідком некритичного сприйняття ідей Вашингтонського консенсусу. Відповідно до концепції Вашингтонського консенсусу для успішної економічної діяльності потрібні лібералізація торгівлі, макроекономічна стабілізація і ринкове ціноутворення. Як тільки уряд вирішить ці проблеми, тобто «піде з дороги», приватні ринки ефективно розподілять ресурси і будуть успішно стимулювати економічний ріст. Безумовно, усе назване необхідно для нормального функціонування ринків, але таку стратегію держави в економічній сфері не можна вважати комплексною. Важливі не стільки дерегулювання і лібералізація, скільки створення механізму регулювання, що забезпечує ефективне функціонування ринку. Для забезпечення роботи ринків потрібно щось більше, ніж низька інфляція; для цього потрібні «діюче фінансове регулювання, політика, спрямована на підтримку конкуренції, заходи для стимулювання передачі технологій і посилення «прозорості» ринків...забезпечення стійкості розвитку, скорочення диференціації доходів, зміцнення демократичних основ». Політика Вашингтонського консенсусу, навпроти, ґрунтувалася на запереченні активної ролі держави: масштаби держави (частка витрат держави до ВВП) повинні бути мінімальними, а втручання в економіку гранично обмеженим.

Але в країнах з ефективними економіками сфера діяльності держави досить широка, отже, проблема полягає не в тім, чи повинна держава брати участь в економічному житті, а в тім, яким чином це потрібно робити, тому важливі не стільки масштаби держави, скільки напрямки і методи її діяльності. Історичні традиції вітчизняної економіки, тобто залежність від траєкторії попереднього розвитку і недостатня сформованість ринкових відносин, об'єктивно сприяють більшій ролі держави в економіці. За період ринкової трансформації зроблений величезний крок уперед - створені багато елементів ринкової системи, але з іншого боку такий ринок недосконалий, у країні відсутні численні інститути, що опосередковують різноманітні зв'язки між економічними суб'єктами, між ринком, державою і суспільством, тобто інституціональне середовище, що робить економіку соціальною і стійкою. Ще не виникло ефективних механізмів взаємодії і розмежування функцій між ринком і державою. Подібна ситуація обумовлена тим, що держава зберігає риси, що визначали її положення в АКС і в силу історичної інерції збережені в перехідній економіці. Це сприяє тому, що в процесі ринкової трансформації існує тенденція повернення держави до властивих їй раніше адміністративних методів впливу на економіку, що у свою чергу гальмує проведення реформ.

Процес формування відносин між державою і ринком, заснованих на подоланні антагонізму і плідній взаємодії досить тривалий і вимагає зусиль у розвитку інститутів демократії, цивільного суспільства, закріплення в суспільній свідомості нових стереотипів поведінки суспільства і держави. Тому що реформи, здійснювані в країні, були ініційовані державою, то ведуча роль у формуванні нових взаємин між державою й економікою також повинна належати державі. Найважливішими кроками в цьому напрямку будуть:

неухильне дотримання державою власних законів і зобов'язань, насамперед у бюджетній і фінансовій сферах;

розвиток конкуренції. Відповідно до фундаментальних постулатів економічної теорії ринкова економіка буде ефективною тільки при наявності приватної власності і конкурентних ринків. Але на практиці акцент робиться майже винятково на створення інституту приватної власності. При відсутності конкуренції створення приватної монополії приведе, швидше за все, до росту цін для споживачів і відсутності стимулів для інновацій. У процесі приватизації монополій виявилося, що складно запобігти корупції, рентні доходи, що виникають при приватизації, сприяють тому, що підприємці бажають одержувати контроль над приватизованими об'єктами, а не інвестувати в створення нових фірм. Політика сприяння конкуренції зменшує рентні доходи і підсилює стимули до інновацій. Не менш важливе значення має, і послідовність проведених мір: приватизації і конкурентної політики. Приватизація монополії може сформувати економічні інтереси, що згодом послаблять можливості проведення конкурентної політики. У нашій країні реформи концентрувалися на формуванні недержавного сектора, і не розглядалося питання у якім середовищі функціонують недержавні компанії, у підсумку конкурентне середовище не було сформовано, а наслідком цього стали високі ціни і повільна структурна перебудова економіки;