Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова

Херсонська філія

ДИПЛОМНА РОБОТА

за спеціальністю 7.050107 „Економіка підприємства”

На тему: Дослідження собівартості продукції борошномельної промисловості та розробка шляхів її зниження (на прикладі ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів")

Науковий керівник

дипломної роботи доц. Купріянов О. О.

Здобувач-студент Римарєва Н. В.

Херсон 2005

ЗМІСТ

ВСТУП

1. СУТНІСТЬ СОБІВАРТОСТІ, МЕТОДИ ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

1.1 Сутність собівартості як економічної категорії

1.2 Калькулювання та методи визначення собівартості продукції

1.3 Особливості формування собівартості на підприємствах борошномельної промисловості

2. Аналіз СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

2.1 Коротка характеристика підприємства ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

2.2 Визначення завдань, методичної та інформаційної бази аналізу собівартості продукції

2.3 Аналіз динаміки та структури собівартості продукції за економічними елементами

2.4 Аналіз собівартості продукції за калькуляційними статтями

2.5 Аналіз витрат на 1 грн. товарної продукції

2.6 Основні напрямки зниження собівартості продукції

3. РОЗРОБКА ЗНИЖЕННЯ СОБІВАРТОСТІ продукції НА ВАТ „ХЕРСОНСЬКИЙ КОМБІНАТ ХЛІБОПРОДУКТІВ”

3.1 Зниження собівартості продукції за рахунок збільшення обсягу виробництва на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

3.2 Визначення оптимального рівня виробничих запасів на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1 Аналіз потенційно-небезпечних та шкідливих факторів в бухгалтерії ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

4.2 Розрахунок природного освітлення для бухгалтерії ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

5. ОХОРОНА НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

5.1 Аналіз джерел забруднення навколишнього середовища на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

5.2 Розробка заходів щодо захисту навколишнього середовища на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

В умовах переходу до ринкової економіки, постійно збільшується рівень конкурентної боротьби на ринку, де одним з визначальних факторів є саме ціна продукції, що визначається витратами на її виробництво. Аналізуючи рівень витрат на одиницю продукції, можна правильно розв'язати питання щодо доцільності вибору об'єктів підприємницької діяльності. Отже, питання витрат на виробництво, методи їх обчислення мають велике значення. Від уміння правильно обчислювати, аналізувати витрати на виробництво продукції у великій мірі залежить рівень ефективності господарської діяльності та розвиток суб'єкта господарювання.

Витрати на виробництво та реалізацію продукції, які виражені у грошовій формі формують собівартість продукції. Тому на сучасному етапі розвитку ринкової економіки питання собівартості продукції повинні бути в центрі уваги всіх працівників суб'єктів господарської діяльності.

Собівартість продукції - важливий економічний показник, який у великій мірі характеризує економічну ефективність виробництва. В ньому відображаються результати господарської діяльності за той чи інший період.

Собівартість продукції є не тільки найважливішою економічною категорією, але і якісним показником, тому що вона характеризує рівень використання всіх ресурсів (змінного і постійного капіталу), що знаходяться в розпорядженні підприємства.

У собівартості продукції (робіт, послуг) знаходять відображення усі сторони роботи підприємства, рівень організації виробничого процесу, його технічна оснащеність, ступінь ефективності використання необоротних та оборотних активів, продуктивність праці, рівень організації матеріально-технічного постачання.

Отже, показник собівартості являє собою конкретну форму відбиття рівня витрат виробництва господарської діяльності підприємства в грошовому виразі. Вирізнення та чітке уявлення інформаційної цінності цього показника, сфери його можливої активної дії на економічні параметри виробництва не призведуть до висування необґрунтованих вимог, які цей показник не здатен задовольнити, враховуючи об'єктивну специфіку його внутрішнього змісту. Забезпечення відповідних умов його застосування на всіх рівнях управління, удосконалення самого показника - порядку його формування, обліку і калькулювання тощо - дасть змогу в повному обсязі реалізувати його різноманітні функції як одного з інструментів управління виробництвом.

У собівартості зосереджені практично всі діючі умови господарювання, тому на витрати, як не на один інший показник діяльності підприємств, впливає багато найрізноманітніших виробничих чинників: зміни у техніці, технології, в системі організації праці і організації виробництва, в матеріальному забезпеченні підприємств та законодавчій базі, що позначається на загальному рівні виробничих витрат. Це надає можливість розглядати собівартість як серйозний економічний інструмент впливу на різноманітні параметри виробництва, оскільки засоби, що спрямовані на зниження собівартості, пов'язані з удосконаленням різних аспектів виробничого процесу.

Собівартість продукції є головним ціноутворюючим чинником. Виживання суб'єкта господарювання в умовах конкуренції залежить від можливості підтримувати оптимальний рівень собівартості продукції. Вирішення цього завдання залежить від багатьох чинників, головним з яких є стратегія у своєму конкурентному середовищі й ефективність використання ресурсів. Відповідно до обраної стратегії виробник належить до категорії з низькою собівартістю на масовому ринку або з добре зарекомендованими виробами в ролі гравця у середовищі ринку.

Якщо виробник належить до категорії працюючого на масовому ринку, то необхідно досягнути концентрації у собівартості. Не меншу увагу собівартості повинні приділити виробники, які працюють у середовищі ринку, а також інші суб'єкти господарювання, бо всім необхідно мати достатньо високий рівень рентабельності, що забезпечує виробництво і розширення його діяльності.

Для успішного управління підприємством потрібно постійно знижувати витрати на виробництво виробленої продукції, що неможливо без аналізу ступеню впливу окремих факторів і аналізу собівартості вже існуючої продукції, порівняння її з планом та визначення причин зниження чи підвищення витрат. Тому важлива роль у забезпечені оптимального рівня собівартості належить аналізу, головна мета якого - виявлення можливості раціональнішого використання виробничих ресурсів, зменшення витрат на виробництво, що забезпечує підприємству конкурентоспроможність на ринку, зростання прибутку, рентабельність.

Таким чином, собівартість є показником ефективності господарської діяльності підприємства, який повинен бути в центрі уваги усіх робітників та мати тенденцію до зниження.

Метою дипломної роботи є пошук резервів зниження собівартості продукції досліджуваного підприємства.

Розрахунки в дипломній роботі здійснені на основі даних підприємства ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”.

Завданням дипломної роботи є:

- дослідження сутності, методів визначення та особливостей формування собівартості продукції;

- проведення аналізу собівартості продукції ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”;

- пошук резервів зниження собівартості продукції.

Дипломна робота складається з наступних розділів:

- сутність собівартості, методи її визначення та особливості формування - розкрито сутність собівартості продукції та її калькулювання; розглянуті методи визначення собівартості продукції та особливості її формування у борошномельній галузі;

- аналіз собівартості продукції ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів” - дана коротка характеристика підприємства та розкрито завдання аналізу собівартості продукції; представлена інформаційна база, необхідна при її аналізі; проведено аналіз собівартості продукції за економічними та калькуляційними статтями, а також факторний аналіз витрат на 1 грн. товарної продукції на основі даних підприємства ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”;

- розробка шляхів зниження собівартості продукції на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів” - представлені резерви зниження собівартості продукції за рахунок збільшення обсягу виробництва на ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів” та визначений оптимальний розмір виробничих запасів.

1. СУТНІСТЬ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ, МЕТОДИ ЇЇ ОБЧИСЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

1.1 Сутність собівартості продукції як економічної категорії

Собівартість продукції є важливим узагальненим економічним показником, що характеризує ефективність роботи підприємства.

Собівартість продукції -- це витрати на виробництво та реалізацію продукції, виражені у грошовій формі.

У собівартості відображаються всі сторони виробничо-господарської діяльності підприємства. Чим краще працює підприємство, чим ощадливіше й раціональніше воно використовує власні ресурси, чим успішніше вдосконалює свою техніку, тим нижчою буде собівартість виготовлення продукції.

Собівартість може формуватись під впливом різного набору факторів, що несуть в собі одну суть - витрати підприємства.

Для потреб планування, обліку і аналізу собівартості використовують класифікацію витрат за різними ознаками (див. табл. 1.1) [7].

1. За центрами відповідальності (місцем виникнення витрат) витрати на виробництво групуються по виробництвах, цехах, ділянках, технологічним переділам, службам й іншим адміністративно відособленим структурним підрозділам виробництв.

2. За єдністю складу витрати діляться на одноелементні й комплексні.

Одноелементні витрати - однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст та є первинними. До таких витрат можна віднести витрати на сировину й матеріали або на заробітну плату виробничих працівників.

Комплексні витрати відрізняються за своїм складом й охоплюють декілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням в процесі калькулювання й організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, до витрат на утримання й експлуатацію машин і механізмів належать: заробітна плата обслуговуючого персоналу; амортизаційні відрахування на оновлення машин і механізмів; витрати на ремонт і підтримку обладнання в робочому стані; витрати на придбання запасних частин до обладнання та інші [44, c. 92].

Таблиця 1.1 Класифікація витрат підприємства

Ознаки	Витрати
1. За центрами відповідальності (місцем виникнення витрат)	витрати виробництва, цеху, дільниці, технологічного переділу, служби
2. За єдністю складу (однорідністю) витрат	одноелементні, комплексні
3. За видами витрат	витрати по економічним елементам, витрати по статтях калькуляції
4. За способами перенесення вартості на продукцію	витрати прямі, непрямі
5. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат	Витрати змінні, постійні
6. За календарними періодами	Витрати поточні, довгострокові, одноразові
7. За визначенням відношення до собівартості продукції	витрати на продукцію, витрати періоду

3. За видами витрати класифікуються за економічними елементами і за статтями калькуляції.

Під економічними елементами витрат розуміють сукупність економічно однорідних витрат у грошовому виразі за їх видами (це групування дозволяє відповістити на запитання, що витрачено на даний об'єкт).

Статті калькуляції показують, як формуються ці витрати для визначення собівартості продукції - одні витрати показуються за їх видами (елементам), інші - за комплексними статтями (включають декілька елементів). При цьому один елемент витрат може бути присутнім у декількох статтях калькуляції [7].

4. За способами перенесення вартості на продукцію витрати діляться на прямі й непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції й можуть бути безпосередньо розраховані на її одиницю. Якщо виготовляється один вид продукції, всі витрати - прямі [20, c. 406].

Непрямі витрати -- це такі витрати, величина яких не може бути безпосередньо обчислена на одиницю продукції, тому що вони пов'язані не з виготовленням окремого виробу, а із процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання й експлуатація будинків, споруд, машин і т.п. Непрямі витрати розподіляються між окремими видами продукції пропорційно певній базі.

Розподіл витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, методів нормування й обліку

5. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати діляться на змінні й постійні.

Постійні витрати - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, слідством яких є зміна виробничої й організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібно, після чого вона знову залишається постійної. Це витрати на утримання й експлуатацію будинків, споруд, керування цехом, орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які несуттєво змінюються в наслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати - це такі витрати, які в даний період безпосередньо залежать від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати діляться на пропорційні, прогресивні й регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, що комплектують вироби, відрядну заробітну плату.

Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більше одиниці). До них можна віднести витрати на відрядно-прогресивну оплату праці.

Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менше одиниці). До цих витрат належать витрати на експлуатацію машин й обладнання, його ремонт, інструмент і т.п.

Розподіл витрат на постійні та змінні дає можливість визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва й реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень [19, c. 266].

6. Витрати на виробництво діляться за календарними періодами на поточні, довгострокові й одноразові.

Поточні витрати здійснюються щодня в даному періоді або витрати, у яких періодичність менше місяця.

Довгострокові витрати - це витрати, пов'язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, що не планується завершити раніше ніж через 9 місяців із моменту здійснення перших витрат або одержання авансу (передоплати).

Одноразові, тобто однократні витрати, або витрати, які здійснюються один раз (з періодичністю більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

7. За визначенням відношення до собівартості продукції розрізняють витрати на продукцію й витрати періоду.

Витрати на продукцію - це витрати, пов'язані з виробництвом. У виробничій сфері до таких витрат відносяться всі витрати (матеріали, зарплата, амортизація верстатів тощо), пов'язані з функцією виробництва продукції. Витрати на виробництво продукції створюють виробничу собівартість продукції (робіт, послуг).

Витрати періоду - це витрати, які не включаються у виробничу собівартість і розглядаються як витрати того періоду, у якому вони були здійснені. Це витрати на управління, збут продукції та інші операційні витрати [7].

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які до неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили й природних ресурсів [20, c. 404].

Склад витрат, які включаються до собівартості, не є незмінним, він може з тих або інших практичних міркувань змінюватися. Але при всіх умовах собівартість повинна найбільш повно відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).

Відповідно до „Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 „Витрати” собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), що була реалізована у звітному періоді, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і наднормативних виробничих витрат.

У виробничу собівартість продукції (робіт, послуг) включаються:

- прямі матеріальні витрати (вартість сировини й основних матеріалів, покупні напівфабрикати тощо);

- прямі витрати на оплату праці (заробітна плата та інші виплати робочим, які зайняті виробництвом продукції);

- інші прямі витрати (відрахування на соціальні заходи, амортизація тощо);

- загальновиробничі витрати (витрати на управління виробництвом, амортизація основних засобів загально виробничого призначення тощо).

До собівартості реалізованої продукції не включаються наступні витрати, пов'язані з операційною діяльністю: адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати [9].

Розрізняють наступні види собівартості.

1. Залежно від досліджень, цілей аналізу діяльності підприємств розрізняють індивідуальну й галузеву собівартість продукції.

Індивідуальна собівартість продукції служить реальним відображенням витрат підприємства на виробництво й реалізацію продукції.

Галузева собівартість відображає сукупні витрати на виробництво й реалізацію продукції всіх підприємств галузі, тобто являє собою середню собівартість продукції по галузі.

2. В залежності від часу розрахунку розрізняють собівартість планову й фактичну.

Планова собівартість відображає індивідуальні витрати конкретного підприємства, які визначаються перед початком планового періоду виходячи із прогресивних норм витрат ресурсів і цін на ресурси, які сформувалися на момент складання плану.

Фактична собівартість - це виражені в грошовій формі індивідуальні витрати конкретного підприємства за даних умов.

На відміну від планової, фактична собівартість обчислюється в процесі щоденного оперативно-технічного й бухгалтерського обліку витрат на виконання робіт і виготовлення продукції.

3. Залежно від обсягу витрат, які включаються в собівартість, розрізняють технологічну, виробничу, цехову та повну собівартість (див. рис. 1.1) [33, с. 231].

Технологічна собівартість являє собою витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію тощо, витрачені в процесі виготовлення продукції, а також безпосередньо пов'язані з виготовленням продукції витрати на оплату праці з нарахуваннями і витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією устаткування, тобто витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції.

Виробнича собівартість - це витрати підприємства, пов'язані із процесом виробництва продукції: технологічна собівартість плюс розподілені загальновиробничі витрати.

Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Фактично це собівартість реалізованої продукції [33, с. 230].

Повна собівартість - це витрати підприємства на виготовлення та реалізацію продукції.

Рис. 1.1 Структура собівартості продукції

В залежності від особливостей структури собівартості прийнято виділяти такі галузі, виробництва і підприємства:

1) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промисловості);

2) енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

3) паливомісткі виробництва. Високу частку витрат у собівартості їх продукції становлять витрати на паливо (теплоелектростанції);

4) фондомісткі (капіталомісткі) виробництва. Дли них характерним є високий рівень механізації та автоматизації виробництва, а також фондоозброєності. Внаслідок цього у собівартості продукції значну питому вагу мають амортизаційні відрахування (підприємства нафтоперробної промисловості, виробництво електроенергії);

5) трудомісткі виробництва у собівартості своєї продукції мають велику частку витрат на оплату праці (підприємства вугільної та металообробної промисловості, машинобудування, точне приладобудування) [19, с. 271].

Як економічна категорія собівартість продукції виконує ряд найважливіших функцій:

- оцінка рівня господарювання підприємства (за видами та об'єктами діяльності) та його структурних підрозділів;

- контроль за ефективністю витрачання природних, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

- визначення економічної ефективності інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження заходів щодо забезпечення більш ефективного технологічного процесу господарювання;

- розробки і встановлення цін на продукцію (роботи, товари і послуги);

- визначення економічної доцільності та вигідності здійснення підприємницької діяльності за різними об'єктами господарювання;

- облік і контроль усіх витрат на випуск і реалізацію продукції;

- визначення оптимальних розмірів підприємства;

- економічне обґрунтування і прийняття будь-яких управлінських рішень. Таким чином, собівартість продукції, як синтетичний показник, відображає всі сторони господарської діяльності підприємства. Від рівня собівартості продукції при інших незмінних умовах залежить рівень прибутку.

1.2 Калькулювання та методи визначення собівартості продукції

собівартість борошномельний виробничий продукція

Розрахунок собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) називається калькулюванням, а документ, у якому оформляється цей розрахунок - калькуляцією.

Калькулювання собівартості продукції на підприємстві здійснюється з метою:

- визначення достовірної величини собівартості виробу (роботи, послуги) і всієї товарної продукції;

- контролю рентабельності виробництва окремих видів продукції;

- забезпечення порівнянності калькуляцій продукції для порівняльного аналізу;

- створити базу для визначення ціни;

- сприяти здійсненню режиму економії, розкриттю й використанню резервів [57, с. 115].

Калькуляція складається на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісяця, щоквартально, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:

- планові (складають на основі прогресивних норм використання засобів виробництва й робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

- кошторисні (стосуються нових видів продукції, робіт і послуг для розрахунку відпускних цін);

- нормативні (складаються на основі існуючих норм використання засобів виробництва й робочого часу).

Калькуляції, які за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони необхідні для контролю за виконанням планових завдань за собівартістю продукції й для виявлення резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні встановлюються об'єкти калькулювання, вибирають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат і методики їхнього розрахунку.

Об'єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), собівартість якої розраховується. До об'єктів калькулювання відносяться основна й допоміжна продукції (інструмент, запасні частини), послуги й роботи (ремонт, транспортування й т.п.). Головним об'єктом калькулювання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

В залежності від технології і характеру продукції об'єктами калькулювання можуть бути:

- один продукт (комплекс продуктів) в цілому по виробництву;

- один продукт (комплекс продуктів) за окремими процесами, стадіями, переділами, фазами виробництва;

- виріб (група виробів) по підприємству;

- виріб (група виробів) в розрізі цехів, дільниць, бригад;

- вид робіт, послуг за структурними підрозділами підприємства;

- напівфабрикат;

- деталі, вузли.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця - одиниця його кількісного виміру (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах і т.п.).

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групуються за калькуляційними статтями [18, с. 272].

Відповідно до “Методичних рекомендацій з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості” витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг) групуються за наступними статтями калькуляції:

- сировина й матеріали;

- покупні напівфабрикати й комплектуючі вироби, роботи й послуги виробничого характеру сторонніх підприємств й організацій;

- паливо й енергія на технологічні цілі;

- зворотні відходи (вираховуються);

- основна заробітна плата;

- додаткова заробітна плата;

- відрахування на соціальне страхування;

- витрати на утримання й експлуатацію обладнання;

- загальновиробничі витрати;

- втрати від браку;

- інші виробничі витрати;

- супутня продукція (вираховуються).

У наведену вище типову номенклатуру статей калькуляції підприємства можуть вносити зміни з урахуванням особливостей техніки, технології й організації виробництва відповідної галузі й питомої ваги окремих видів витрат у собівартості продукції, а також поєднувати декілька типових статей калькуляції в одну або виділяти з однієї типової статті декілька статей калькуляції [7].

Для вірного відображення інформації про витрати, які формують виробничу собівартість продукції, необхідно знати методи калькулювання. Метод калькулювання - це система наукового обґрунтування прийомів розрахунку собівартості продукції, робіт і послуг з метою визначення ефективності організації і технології виробництва, роботи окремих ланок виробничого процесу (бригад, дільниць, цехів, служб) [54, с. 258].

В процесі калькуляційних розрахунків використовуються наступні способи обчислення виробничих витрат на виробництво продукції (робіт, послуг):

- вилучення із загальних витрат: відходів виробництва, витрат від браку, незавершеного виробництва, вартості попутної продукції тощо;

- підсумовування витрат при попередільному методі узагальнення даних про виробничу собівартість продукції та при виконанні замовлення протягом періоду понад один місяць;

- прямого розрахунку (у простих виробництвах витрати діляться на випуск продукції в натуральних одиницях);

- розподілу витрат пропорційно до обґрунтовано обраної бази розподілу: маси продукції, планової собівартості, витрат по переділу, коефіцієнтів тощо.

У практиці калькулювання неможливо обійтись лише одним способом розрахунків тому часто розподіл витрат між об'єктами калькуляції здійснюються комбінованим способом, при якому частина витрат по виготовленню продукції розподіляється одним способом, а інша частина другим.

В господарській діяльності суб'єктів господарювання найбільш часто зустрічаються 4 методи аналітичного формування витрат за калькуляційними об'єктами: позамовний, попередільний, попроцесний (простий) і нормативний.

Позамовний метод характерний для індивідуальних і дрібносерійних виробництв.

На виготовлення виробу (групи виробів) збираються витрати виробництва за замовленнями, на основі яких відкриваються картки. В них відображається що повинно бути виготовлено, в якій кількості та в який термін.

Виробничі витрати визначаються методом підсумовування всіх витрат з дня відкриття замовлення до його закінчення. Калькуляція складається після того, коли буде виконане замовлення [54, с. 259].

При застосуванні позамовного методу обліку витрат на виробництво повинна виконуватися одна з наступних умов:

- кожен зразок або партія ідентичних зразків готової продукції легко відокремлюється від інших зразків або інших партій зразків готової продукції;

- кожен зразок або партія ідентичних зразків готової продукції виконується за технічним замовленням або за завданням замовника з визначенням в них кількості продукції (виробів);

- відпускається відносно невелика кількість виготовленої продукції;

- виготовлення кожного зразку партії ідентичних зразків готової продукції потребує значних витрат.

Попередільний метод застосовується у тих виробництвах, в яких технологічний процес чітко поділяється на окремі переділи (фази).

Суть попередільного методу полягає в тому, що виробнича собівартість продукції визначається на кожному переділі окремо в міру виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт. Витрати повинні узагальнюватись за встановленою номенклатурою статей по фазах, стадіях, переділах.

Перелік переділів, фаз, стадій виробництва, за якими здійснюється облік витрат і калькулювання собівартості продукції, порядок визначення калькуляційних груп продукції встановлюється на підприємствах.

Попроцесний (простий) метод калькулювання використовується в тих виробництвах, де технологічний процес не складний.

Особливостю цього методу є те, що витрати на виробництво узагальнюються в цілому по процесу і діляться на кількість продукції, наданих послуг або виконаних робіт.

Попроцесний (простий, повиробний, подетальний, попродуктовий) метод характерний для масового виробництва із стійкою номенклатурою виробів, що випускаються протягом тривалого часу. Виробництво продукції проходить в одній або небагатьох технологічних стадіях, в яких не утворюються напівфабрикати і часто відсутнє незавершене виробництво. Попроцесний метод калькулювання поділяється на два варіанти: однопроцесний та багатопроцесний. При однопроцесному варіанті калькулювання всі виробничі витрати звітного періоду повністю відносяться на випущену продукцію, внаслідок відсутності незавершеного виробництва і випуску обмеженої номенклатури виробів у одному технологічному процесі. Багатопроцесний варіант калькулювання передбачає розподіл витрат між видами продукції і визначення собівартості продукції та ефективності роботи окремих виробничих дільниць [54, с. 260].

Повиробний метод може використовуватися для визначення середньої собівартості калькуляційної одиниці за певний звітний період. Масовий або серійний характер випуску продукції передбачає наявність незавершеного виробництва, що впливає на величину собівартості виробу. Повиробний метод полягає в тому, що витрати на виробництво групуються за виробами або групами однорідних виробів, а собівартість калькуляційної одиниці визначається діленням витрат за звітний період з урахуванням зміни залишків незавершеного виробництва на кількість випущених з виробництва виробів.

Подетальний метод калькулювання є різновидністю повиробного, який забезпечує формування собівартості виробу в розріз окремих деталей. Подетальний метод необхідний при напівфабрикатному варіанті калькулювання у машинобудуванні. Цей метод має два варіанти: подетально-партіонний і подетально-поопераційний.

Перший варіант полягає в тому, що прямі витрати (матеріали, оплата праці) відносяться в цілому на партію деталей, а непрямі (загально виробничі) витрати розподіляються між деталями пропорційно обраної бази. Другий варіант відрізняється від першого тим, щ собівартість деталей в частині оплати праці визначається по кожній операції або групі однорідних деталей.

Нормативний метод калькулювання є попродуктовим (повиробним), який відрізняється технікою калькуляційних розрахунків. При нормативному методі складають нормативну калькуляцію за діючими виробничими нормами використання матеріальних, трудових та інших ресурсів. Враховується технологія виробництва, проходження деталей по окремих операціях обробки, карта комплектування деталей у вузли і готовий виріб [54, с. 261].

Позамовний, попередільний, попроцесний (простий) і нормативний методи передбачають обчислення повних витрат, у які включаються змінні і постійні витрати. При цьому постійні витрати розподіляються між усіма видами продукції, що вимагає використання методик точного їх розподілу. Таким чином, при калькулюванні враховуються всі витрати, що дозволяє отримати достовірну інформацію, необхідну для встановлення або аналізу цін на вироби, що виготовляються. В одночас це є недоліком цих методів, бо незавжди можна досить точно розподілити постійні витрати.

Тому застосовується система „директ-костінг”, яка базується на методі зрізаної (неповної) собівартості. При використанні цієї системи постійні витрати у собівартість продукції не включаються, а відносяться безпосередньо на результати господарської діяльності. Облік витрат і визначення собі вартості готової продукції ведеться тільки за змінними витратами.

Різниця між виручкою від реалізації продукції та сумою всіх змінних витрат утворює так звану маржу, або маргінальний (маржинальний) прибуток, який також називають маргінальним доходом або сумою покриття. Після вирахування з маргінального прибутку суми постійних витрат визначається кінцевий фінансовий результат (прибуток або збиток). Коли маржа із змінних витрат тільки відшкодовує суму постійних витрат, досягається „мертва точка”, або точка критичного обсягу, коли фінансовий результат дорівнює нулю.

Якщо підприємство виробляє значну кількість виробів, то метод змінних витрат дає змогу виміряти „внесок” кожного виробу у відшкодування постійних витрат та формування загального рівня рентабельності.

Значення цього методу полягає у тому, що він дозволяє:

- спростити облік собівартості, зводячи його до моделювання однієї змінної, а саме змінних витрат від обсягу та структури виробництва;

- досягти гнучкості та простоти при короткострокових розрахунках у сфері ціноутворення за системою, коли ціна дорівнює собівартості за змінними витратами, плюс націнка на покриття постійних витрат та формування прибутку.

Недоліком цієї системи є те, що дуже важко розрахувати націнку, до якої входять як витрати, так і прибуток. Поєднання в націнці витрат та прибутку робить цю систему непридатною для прийняття середньо- та довгострокових рішень [37, с. 102].

Отже, калькуляція собівартості необхідна для ціноутворення, визначення рентабельності окремих виробів, оцінки їхньої конкурентноздатності, встановлення напрямків витрачання коштів і відповідальних за їх економію або перевитрату.

1.3 Особливості формування собівартості на підприємствах борошномельної промисловості

Борошномельні підприємства призначаються для переробки зерна й виробітки борошна для того, щоб задовольнити потреби населення.

Основна маса борошна виробляється із пшениці. Борошно одержують також з жита й у невеликій кількості з інших культур.

В процесі переробки підприємства отримують:

- із зерна пшениці - борошно вищого гатунку, першого й другого гатунку, макаронне борошно, ману крупу, висівки, мучку кормову пшеничну;

- із зерна жита - борошно хлібопекарське, висівки.

При підготовці зерна пшениці й жита до помелу виділяють відходи І й ІІ категорій (кормові) [11, с. 4].

При калькулюванні собівартості виробленої продукції на підприємствах борошномельної промисловості виникає питання: яким чином здійснити розподіл витрат, оскільки такий тип виробництва відрізняється від виробництв інших галузей, бо через особливості організації технологічного процесу й характеру вироблюваної продукції не можуть не випускати визначені їм сорти продукції.

Для борошномельної галузі характерно виготовлення декілька видів продукції, як основної так і супутньої. На певному етапі виробництва комплексні витрати для усіх видів одночасно виготовленої продукції або напівфабрикатів необхідно розподілити між сумісно виготовленими продуктами.

Виготовлення сумісних та побічних продуктів характерно для тих галузей, де виробництво одного продукту неминуче призводить до виробництва інших.

Сумісно виготовлені продукти - це продукти, які при завершені виробничого циклу з'являються одночасно і кожний з яких має самостійну ціну реалізації [48, с. 52].

Продукти, які виготовляються одночасно з іншими основними продуктами, однак ціна реалізації котрих значно нижча ціни реалізації інших, називають побічними. Ця продукція за якістю відповідає встановленим стандартам або технічним умовам, приймається відділом технічного контролю і призначається для подальшої переробки або відпуску стороннім підприємствам.

Борошномельна галузь промисловості характерна тим, що при виробництві борошна вищого ґатунку виготовляється борошно І, ІІ, ІІІ ґатунків, манка, висівки та відходи двох категорій. Ці види продукції виготовляються одночасно і кожний з них має самостійну ціну реалізації. Відходи 1-ї та 2-ї категорій з'являються в процесі виробництва основного продукту - борошна, однак ціна їх реалізації значно нижче, тому їх можна назвати побічними, або відходами. Хоча інколи побічні продукти можуть мати і достатньо високу ціну. В залежності від рівня цін реалізації визначається критерій, є продукт основним чи побічним.

У господарській діяльності підприємства для прийняття управлінських рішень та управління основною діяльністю вирішальне значення має виробництво основних видів продукції, а вихід при цьому побічної продукції не істотно впливає на основне виробництво й спеціалізацію підприємства та є другорядним.

Подібність між сумісно виготовленими та побічними продуктами полягає в тому, що їх неможливо ідентифікувати як різні продукти до досягнення певного моменту в процесі виробництва, так званої точки розподілу. До досягнення точки розподілу віднести витрати на окремі види продуктів неможливо. Спрощена схема сумісно виготовляємих продуктів наведена на рис. 1.2 [48, с. 52]. Після досягнення точки розподілу витрати, яких потребують готові продукти для подальшої переробки та доведення до готовності, додають до собівартості сумісно виготовляємих продуктів.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2 Схема сумісно виготовляємих продуктів

Отже, на млинзаводі розподіл витрат на змінні прямі (витрати сировини, палива, електроенергії, заробітної плати) та постійні, які включаються до виробничої собівартості 1 т кожного з видів продукції, викликає певні труднощі, оскільки виробництво є одноетапним, при якому виробляються всі види продукції одночасно, й ідентифікувати прямі змінні витрати на одиницю тої чи іншої продукції неможливо.

Якщо уся продукція, виготовлена за певний період, реалізована, то проблема розподілу комплексних витрат між конкретними продуктами не виникає. В такому випадку оцінка товарно-матеріальних цінностей запасів не потрібна, а для розрахунку прибутку необхідно вирахувати суму загальної собівартості реалізованої продукції з суми доходу від реалізації. Однак якщо у кінці звітного періоду частина продукції не реалізована. То витрати чіж продуктами необхідно розподілити.

Методи, які використовуються для розподілу комплексних витрат до точки розподілу, можна згрупувати за двома категоріями методів:

1) основою яких є вимірювальні фізичні параметри (вага, об'єм тощо);

2) в основу яких закладено допущення застосування можливості нарахування комплексних витрат за видами продукції пропорційно ринковій вартості цих продуктів.

Розглянемо кожний з методів.

1. За методом використання натуральних показників витрати розподіляються пропорційно об'єму виробництва. У випадку використання цього методу допускається, що кожний продукт приносить однаковий дохід і відповідно частка комплексних витрат нараховується на кожний продукт пропорційно його частці в загальному об'ємі виробництва. Використовуючи цей метод, витрати можливо розподіляти за об'ємами випуску продукції млинзавода, наприклад за місяць.

Комплексні витрати процесу борошномельного виробництва розподіляються на собівартість конкретних видів власної продукції за об'ємом випуску.

Недоліком даного методу є те, що після розподілу витрат, собівартість 1 т усіх видів продукції є однаковою, в той час як ціни на ці види продукції значно відрізняються між собою.

2. За методом на основі вартості реалізації в точці розподілу комплексні витрати розподіляються між сумісно виготовленими продуктами пропорційно оцінці виручки від їх реалізації. При цьому допускається, що більш високим цінам реалізації відповідають більш високі витрати. Цей метод можна точніше назвати засобом розподілу прибутку або збитку згідно з виручкою від реалізації.

Метод на основі вартості реалізації у точці розподілу гарантує, що оцінка вартості товарно-матеріальних запасів не перевищить чистої виручки.

Недоліком цього методу є допущення, що розмір попередніх витрат на випущену продукцію визначається величиною виручки від реалізації цієї продукції. В цьому випадку на невигідний продукт, який приносить невисокий дохід від реалізації, буде розподілена лише незначна частка комплексних витрат, в результаті чого може скластися враження, що цей продукт достатньо рентабельний.

З практики політики ціноутворення у борошномельній галузі промисловості для визначення фактичної собівартості виготовленої продукції пропонується застосувати метод розподілу усіх фактичних комплексних виробничих витрат пропорційно цінам на кожний з видів виготовленої продукції, які складаються на ринку на дані види продукції за певний період часу [48, с. 55]. Так при визначені собівартості калькуляційної одиниці продукції здійснюють наступні розрахунки.

1. Визначаються ціни реалізації п'яти видів продукції за попередній місяць. Базовою постійною величиною вважають ціну 1 т висівки. Таким чином, визначається коефіцієнт переведення в умовний сорт усіх інших видів продукції (коефіцієнт розподілу витрат) виходячи з базового показника - ціни 1 т висівки.

Для визначення коефіцієнту розподілу витрат кожного виду продукції необхідно розрахувати відношення ціни окремого виду продукції до ціни базового показника (ціни 1 т висівки). Так при визначенні коефіцієнту для борошна вищого ґатунку знаходиться відношення ціни 1 т борошна вищого ґатунку до ціни 1 т висівки. Аналогічні розрахунки проводяться й для інших видів продукції.

Також коефіцієнти розподілу витрат можуть установлюватися виходячи з:

- норм виходу окремих видів продукції з одиниці сировини;

- співвідношення витрат на обробку;

- сукупних споживчих властивостей одержаної продукції;

- фізико-хімічних властивостей одержаної продукції;

- нормативної (планової) виробничої собівартості.

2. Визначається умовна кількість кожного продукту, для чого натуральну кількість кожного продукту множать на коефіцієнт розподілу, а отримані результати додають.

3. Визначається собівартість всієї основної продукції, тобто із загальної суми витрат за об'єктом калькуляції вилучається вартість побічної продукції:

,

де S_оп - собівартість всієї основної продукції, грн.;

S - загальна сума витрат за об'єктом калькуляції, грн.;

ВП - вартість попутної продукції, грн.;

4. Загальна сума собівартості усієї випущеної продукції ділиться на її умовну кількість та множиться на умовну кількість окремого виду продукції, і таким чином визначається собівартість кожної продукції

5. Собівартість одиниці кожного виду продукції визначається відношенням собівартості окремого виду продукції до натуральної кількості продукції

При правильному проведені розрахунку загальні витрати центру витрат будуть дорівнювати сумі витрат на виробництво окремих видів продукції [54, с. 276].

Згідно з методом розподілу комплексних витрат на окремі види продукції зберігається ціновий еквівалент між видами продукції та при формуванні собівартості окремих видів продукції. Цей метод розподілу усіх виробничих, загально виробничих, інших витрат операційної діяльності й застосовується при розподілі комплексних витрат й інших витрат діяльності при формуванні собівартості продукції на підприємстві.

Відносно обліку побічних продуктів, то це продукти з порівняно низькою вартістю реалізації. Такі продукти неминуче з'являються при виробництві основних видів продуктів. Оскільки основною діяльністю підприємства є випуск основних сумісно виготовляємих продуктів, то відповідно й комплексні витрати виробництва необхідно розподіляти між основними видами готової продукції й на побічні продукти та відходи не відносити.

Під час калькулювання продукції, одержаної у комплексних виробництвах, вартість побічної продукції, обчислена за визначеними цінами, виключається з підсумкової собівартості виробництва усього комплексу продуктів, а величина витрат, що залишається після цього, вважається витратами на основний продукт.

Побічна продукція оцінюється:

- за відпускними цінами;

- за плановою собівартістю аналогічного продукту;

- за ціною можливого використання - тільки для внутрішнього використання.

Підприємство своїм розпорядчим документом визначає, який варіант оцінки воно застосовуватиме [54, с. 67].

Якщо після точки розподілу побічні продукти потребують конверсійних витрат, доробки та доведення до реалізаційної стадії, тоді ці витрати необхідно відносити на собівартість побічної продукції, оскільки вони стосувалися тільки побічної продукції.

Отже, доходи від реалізації побічної продукції, скореговані на витрати, пов'язані з їх додатковою обробкою й доведенням до стану готовності після точки розподілу, необхідно вираховувати з собівартості основних сумісно виготовляємих продуктів, випуск яких дає можливість отримувати побічну продукцію.

Для правильної класифікації продуктів, отриманих у результаті переробки, слід пам'ятати головні відмінності між поняттями „відходи” та „побічні продукти”. Відходи - це матеріали, отримані в результаті виробництва й переробки, які не мають вартості або мають її з негативним значенням - це означає, що при їх ліквідації були здійснені витрати.

Побічні продукти мають незначну вартість реалізації та неминуче з'являються при переробці й виробництві основних видів продукції.

Перш ніж вибрати метод розподілу комплексних витрат, спеціалісти повинні визначити, які види продукції є основними, побічними, супутніми та відходами виробництва, потрібні конверсійні витрати, тобто потребує продукт подальшої доробки й підготовки до стадії готової продукції, яка безпосередньо може відвантажуватися покупцям [48, с. 56].

Таким чином, від правильного вибору методу розподілу витрат на окремі види продукції залежить собівартість одиниці кожного виду основного продукту, формування й визначення оптових та роздрібних цін на дані продукти, а також фінансовий результат діяльності підприєства.

2. АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ НА ВАТ „ХЕРСОНСЬКИЙ КОМБІНАТ ХЛІБОПРОДУКТІВ”

2.1 Коротка характеристика підприємства ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів”

Наказом міністра заготівель України №715 від 30.12.1961 року організовано одне підприємство, яке назвали: „Херсонський комбінат хлібопродуктів”.

На даний час „Херсонський комбінат хлібопродуктів” є відкритим акціонерним товариством (ВАТ „ХКХП”) і відноситься до борошномельної галузі.

Метою діяльності підприємства є одержання прибутку і використання його в інтересах акціонерів і підприємства.

Предметом діяльності підприємства є:

- виробництво, реалізація, проведення державних і комерційних закупівель зерна, насіння і їхнє збереження;

- надання послуг по прийняттю, сушінню, очищенню і збереженню зернових, олійних і інших культур;

- оптова, роздрібна і комісійна торгівля промисловими, продовольчими і товарами народного споживання;

- надання послуг по оренді, прокату, ремонту й обслуговуванню транспорту, техніки, інвентарю;

- виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції;

- проектування, монтаж, технічне обслуговування систем протипожежного захисту;

- заготівля сільськогосподарської продукції в населення, сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств;

- здійснення зовнішньоекономічної діяльності в порядку, установленому чинним законодавством.

ВАТ „Херсонський комбінат хлібопродуктів” являє собою об'єднане господарство, до складу якого входять:

- основні підрозділи: елеватор; млин; Микільська хлібоприймальна дільниця; Копанський підзвітний хлібоприймальний пункт;

- допоміжні підрозділи: ремонтна енерго-механічна служба (РЕМС); ремонтно-будівельна дільниця (РБД); дільниця теплопостачання; вантажно-розвантажувальна дільниця (ВРД); залізнична дільниця; автотранспортна дільниця; пошивна майстерня;

- обслуговуючі підрозділи: апарат управління; автоматизована телефонна станція (АТС); воєнізована охорона (ВОХР); відділ матеріально-технічного постачання (ВМТП); господарська дільниця; їдальня;

- соціальна сфера: медпункт, житлово-комунальне господарство, гуртожиток, база відпочинку на Арабатській стрілці.

Херсонський портовий елеватор споруджено у 1931 - 1932 роках. В травні 1932 року він почав діяти. Це - один з небагатьох універсальних елеваторів, призначених для приймання зерна з водного, автомобільного і залізничного транспорту. Так само його можна і відвантажувати.

Ємність елеватора - 86 тис. тонн. Обладнано елеватор норіями і транспортерами, продуктивність яких значно вища, ніж на інших аналогічних підприємствах. У добу обсяг виконуваних робіт із прийому й відпуску становить 6 тис. тонн.

Провадяться операції по сушінню й підробітку зерна до базисних кондицій.

Робота елеватора здійснюється відповідно з інструкцією „О порядке ведения учета и оформления операций с зерном и продуктами его переработки на предприятиях хлебопродуктов системы Министерства заготовок СССР”.

Схема руху зерна на елеваторі дає змогу одночасно виконувати всі операції; приймання зерна із барж, завантаження його в судна, завантаження і вивантаження зерна із автомобільного та залізничного транспорту, а також підробку зерна на різних очисних машинах. Таке насичення елеватора пояснюється тим, що він повинен підготовлювати експортні партії зерна і завантажувати ним великотоннажні судна.

Для приймання зерна із суден на пристані спорудили дві групи силосів - по чотири силоса в кожній. Ємкість такого силоса - 150 тонн. Прийом зерна здійснюється перевантажувачем „Порталино”.

Прийом зерна із залізничного транспорту здійснюється через вагонні ларі. На території комбінату є залізнична галузь і тепловози для пересування вагонів.

Прийом зерна автомобільним транспортом здійснюється через автоларі, одночасно може вивантажуватися 4 автомобілі. Вантажопідйомність автомобіля - до 50 тонн.

Елеватор комп'ютеризований, управління ведеться через головний пульт, об'єднаний у єдину мережу з електронними вагами й комп'ютерною системою „1-С”.

Млин уведений у дію в 1949 р.

Добова продуктивність млина - 405 тонн у зерні, виробнича потужність у рік - переробка 117 450 тонн пшениці помольних партій.

Базисний вихід: борошно - 74 % (у тому числі вищого ґатунку + макаронного борошна - 44 % (34 % та 10% відповідно); 1 ґатунку - 30 %). Манна крупа - 1 %. Висівки - 22,1 %.

Робота млина побудована на основі документа: „Правила організації та ведення технологічного процесу на борошномельних заводах”.

Технологічний процес виробництва зерна на ВАТ „ХКХП” проходить у такій послідовності.

1 етап - приймання зерна.

Зерно для виготовлення борошна, як правило, поступає:

1) від постачальника або власного виробництва;

2) по давальницькій схемі - постачальник передає зерно на переробку, а потім, розраховуючись за неї, отримує готову продукцію.