Прогнозування розвитку регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Державне регулювання розвитку регіонів

1.1 Сучасна регіональна політика в Україні

1.2 Державна програма економічного і соціального розвитку України, як основа програми розвитку регіонів

1.3 Досвід місцевого самоврядування в країнах Європейського союзу

Розділ ІІ. Прогнозування розвитку регіону

2.1 Аналіз і прогноз комплексного соціально-економічного розвитку регіону в умовах переходу до ринку

2.2 Програма економічного і соціального розвитку регіону як форма регіонального планування

2.3 Організаційно-методичні основи розробки та реалізації програми економічного і соціального розвитку регіону, її структура та головні показники

2.4 Фінансове забезпечення розвитку регіонів

Розділ ІІІ. Стратегія розвитку регіонів України та роль прогнозування

3.1 Сутність та проблеми вибору стратегії регіонального розвитку

3.2 Досліджування тенденцій та факторів стратегічного розвитку

3.3 Роль регіонально-економічного планування та цільових програм

3.4 Стратегія розвитку Харківської області

3.5 Спеціальні (вільні) економічні зони, як напрям розвитку Харківського регіону

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

економічний соціальний самоврядування стратегічний

Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване судження про можливий стан об`єкта у майбутньому. Прогноз - це пошук реалістичного й економічно виправданого рішення, це зусилля, які докладаються з метою розрахувати майбутнє, тобто прогнозування характеризує перспективні контури при прийняті рішення.

Прогнозування поширюється на такі процеси управління, які в момент розробки прогнози або можливі в досить малому діапазоні, або зовсім неможливі, або можливі, але вимагають урахування дій таких факторів, вплив яких не може бути повністю або однозначно визначено. Прогноз економічних явищ і процесів розробляють у вигляді якісних характеристик розвитку (загальної характеристики тенденцій і очікуваного характеру змін, а в найпростішому випадку - твердження про можливість або неможливість настання яких-небудь подій) і кількісних оцінок прогнозованих показників, а також їх величин. Правильність вихідних теоретичних передумов і методологічних основ прогнозу вирішальним чином впливає на його результати та можливість його практичного використання.

Державне прогнозування економічного соціального розвитку України та її регіонів являє собою наукове передбачення ситуації, яка може скластися в перспективі залежно від використання тієї чи іншої стратегії розвитку.

Із прийняттям Конституції України було створено умови для становлення та подальшого розвитку нашої соціальної, демократичної, правової держави.

Для здійснення функцій державного регулювання економічними процесами необхідно знати майбутнє багатьох економічних явищ з тим, щоб прийняти правильне рішення у теперішньому. Це породжує необхідність прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Відмовившись від командно-адміністративної системи управління поширилась пропозиція відмовитись і від планування розвитку господарства. Така точка зору була б правильною, якби були підстави для ототожнення планування з командами, наказами, затвердженими завданнями, фондами, нарядами та іншими обов`язковими атрибутами директивного управління, але це не так. Протиставлення прогнозів планам є помилковим. План завжди мав елементи прогнозу, а довгострокові плани були переважно прогнозними.

Дослідження науковців переконують, що господарська практика багатьох країн світу, особливо Франції, США, Канади, Японії, Польщі свідчить про ефективність прогнозного планування економіки і територіального управління в умовах високорозвинених ринкових відносин.

Протягом останніх років Президентом України, Кабінетом Міністрів були прийняті ряд нормативно-правових актів, які надали можливість регіонам розробляти алгоритм системного управління реалізації стратегічного плану для створення якомога кращого майбутнього територіальної громади.

13 вересня 2001 року Кабінетом Міністрів України розпорядженням № 437 на виконання Указу Президента України “Про концепцію державної регіональної політики” затверджені заходи, виконання яких передбачено у два етапи. Тільки протягом 2002 року було розроблено та прийнято ряд законодавчих та нормативно-правових актів, направлених на розвиток регіонів, а саме: з метою визначення пріоритетів та концептуального вирішення планування і використання території країни розроблено та прийнято 7 лютого 2002 року Закон України “Про Генеральну схему планування території України” та постанову Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2002 року № 1291 “Про забезпечення реалізації Закону України “Про Генеральну схему планування території України”, якою затверджено Порядок проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми, Показники проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми та заходи з реалізації Генеральної схеми; для обґрунтування засад державного стимулювання регіонального розвитку, у тому числі депресивних територій розроблено проект Закону України “Про засади стимулювання розвитку регіонів”; для удосконалення механізмів стратегічного державного планування регіонального розвитку розроблено Методичні рекомендації щодо формулювання регіональних стратегій розвитку.

Однак існуюча законодавча база не дає можливості регіонам досягти економічної самостійності, не розмежовані повноваження між місцевими та центральними органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування в питаннях управління соціально-економічним розвитком регіону. Це і визначає актуальність теми магістерської дисертації.

При роботі над магістерською дисертацією використовувалися законодавчі акти України, наукові праці вчених, викладачів Харківського регіонального інституту Української Академії державного управління при Президентові України, комплексні програми соціально-економічного розвитку Харківської та Львівської областей.

Тема дисертації в наукових працях розкрита частково. Тому виявилася необхідність в подальшій її розробці, зосередивши головну увагу на методиці розробки комплексного довгострокового плану розвитку регіону.

Регіон в сучасній Україні найчастіше відповідає адміністративно-територіальній одиниці і одиниці планування субнаціонального рівня, яка характеризується чітко визначеними межами, вбудованою системою державного управління та єдністю нормативно-правової бази.

Метою дослідження є розробка науково-практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму прогнозування соціально-економічного розвитку регіону та підвищення життєвого рівня його населення.

Завдання, що необхідно вирішити в ході виконання магістерської дисертації: висвітлити системний підхід до розробки та впровадження стратегії розвитку регіону, можливість реалістичного передбачення майбутнього і планомірного розподілу в часі цільовому використанню ресурсного потенціалу, проблеми, що виникають в процесі управлінської діяльності місцевих органів влади в сфері управління економічним і соціальним розвитком територій в контексті державної регіональної політики.

Об`єктом дослідження є діяльність місцевих органів влади регіону по розробці планів соціально-економічного розвитку регіону, а предметом - Програма економічного і соціального розвитку регіону.

В магістерській дисертації дістала подальший розвиток думка про створення в умовах адміністративної реформи оптимальної системи вибору стратегії регіонального розвитку, формування самодостатньої територіальної громади, реальної державної підтримки регіонів.

В умовах децентралізації та деконцентрації влади вплив місцевих рад України на всі аспекти суспільного життя, зокрема на вирішення соціально-економічних проблем регіону, об`єктивно зростає. Але процес становлення реального місцевого самоврядування проходить досить складно і суперечливо.

Розвиток місцевої влади в Україні стримується, насамперед, економічними чинниками, відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здійснення завдань і функцій місцевої влади, немаловажну роль відіграють також чинники політичного, правового та психологічного характеру.

Це й відсутність реального суб`єкта місцевого самоврядування - самодостатньої територіальної громади, яка володіла б необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування доходної частини місцевого бюджету, і недостатнє правове забезпечення значного масиву питань організації і функціонування місцевого самоврядування, відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою, громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями приватного сектору, недостатній рівень саморегуляції громади.

Значення магістерської дисертації полягає в науково-практичних рекомендаціях, які при подальшому їх впровадженні можуть сприяти доведення до широкого загалу фахівців з планування розвитку територіальних громад узагальненого досвіду практичних аспектів процесу і процедур прогнозування в державах з розвиненою демократією.

Матеріал магістерської дисертації може бути використаний посадовими особами обласних, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування; державними службовцями.

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

Цілеспрямоване функціонування економіки забезпечується державним впливом на діяльність її суб`єктів шляхом застосування як економічних, так і директивних методів регулювання розвитку економіки. До директивних методів належить застосування загальнодержавних норм і нормативів, державний контракт та державні інвестиції, регульовані ціни на окремі види продукції та інше.

Система прогнозування, планування й розробка програм економічного й соціального розвитку України та її регіонів є важливою складовою загальної системи державного регулювання економічного й соціального розвитку та дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. Вона ґрунтується на взаємоузгодженні матеріальних, фінансових і трудових ресурсів у економічному обороті держави з метою досягти найбільшої ефективності в умовах їх обмеженості. Система складається з прогнозів, індикативних планів і програм та охоплює всі рівні виконавчої влади.

Складовою частиною системи прогнозування є національні, галузеві та регіональні програми. Це основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного, соціального, екологічного, науково-технічного та культурного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних, трудових та інших ресурсів і координації діяльності підприємств, установ, організацій і громадян з метою розв'язати найважливіші загальнодержавні проблеми.

Показники системи прогнозування та розробки програм на більш далеку перспективу коригуються в міру виконання програм на близьку перспективу.

Кожен регіон характеризується специфічними природно-географічними, історико-демографічними, політико-адміністративними особливостями. Саме в регіоні створені умови для виробничої діяльності, проживання та організації побуту і відпочинку населення. Тут формуються ознаки етнічної спільності людей, їхньої економічної і соціальної цілісності, поєднані інтереси усіх суб'єктів господарювання.

Регіональна економіка покликана забезпечувати раціональне використання ресурсного потенціалу регіону і на цих засадах вирішувати соціально-економічні проблеми населення, зменшувати залежність регіонів від центру. З цією метою треба визначити стабільні нормативи відрахувань до бюджетів всіх рівнів.

Головна мета державного регулювання розвитку регіонів - забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону! [15].

Стратегічна мета економіки України - гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціально орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства і світового економічного співтовариства.

1.1 Сучасна регіональна політика в Україні

Держава, економіка і право - є, як відомо, взаємообумовленими явищами та категоріями. Через існуючі між цими категоріями зв'язки й проглядаються закономірності співвідношення економічного базису і державно-правової побудови. Досвід багатьох держав світу засвідчує, що не можна побудувати могутню державу без опори на добре відрегульовану в правовому відношенні економіку. Проведення державою відповідної економічної політики вимагає динамічного й адекватного розвитку та вдосконалення правової системи.

Україна, як суверенна держава, зробила значні кроки у створенні своєї славної цілісної правової системи. За останні роки Верховною Радою прийнято понад 2000 законів, нормативних актів, багато з яких регулюють відповідні відносини, пов'язані з власність, підприємництво, банківською, інвестиційною та зовнішньоекономічною діяльністю, оподаткуванням, захистом прав споживачів, здійсненням валютної політики, приватизацією тощо. Це так звані економічні закони. Вони так чи інше пов'язані з регулюванням розвитку регіонів! [12].

Окрім економічних законів у багатьох інших законах міститься чимало норм, які стосуються регулювання відносин в економічній сфері регіональної політики. Наприклад, Закон України від 1 березня 1991 року “Про зайнятість населення” не слід розглядати як закон, який спрямований лише на захист населення від безробіття, створення соціальних гарантій з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Цей закон пов'язаний із економікою як регіональних підприємств, так і України в цілому.

Наскільки важливе значення має належне законодавче регулювання для вирішення складних проблем економічного розвитку свідчить, зокрема, досвіт створення та розвитку правових умов іноземного інвестування. Залучення іноземних інвестицій є одним із суттєвих засобів фінансування виробничого, соціально-економічного та науково-технічного розвитку держави. Навіть такі високорозвинені держави, як США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція та інші широко користуються іноземними інвестиціями для економічного розвитку держави.

Чинне законодавство визначає два основні види іноземного інвестування: інвестування, яке використовується спільно з вітчизняними підприємцями, та інвестування як різновид самостійної, на власний ризик, підприємницької діяльності іноземної юридичної або фізичної особи. 1 березня 1994 року введено у дію Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”! [4]. Ця програма мала на меті заохочення вкладення іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки України за рахунок надання податкових пільг й страхових гарантій найбільш ефективним інвестиційним проектам, вдосконалення системи правового регулювання іноземного інвестування, розвиток інфраструктури міжнародного бізнесу та інших передумов іноземного інвестування.

Як відомо, 19 березня 1996 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про режим іноземного інвестування” та останні роки низку законів, які надали можливість регіонам України вдосконалити систему іноземного інвестування. Це в першу чергу стосується Автономної Республіки Крим (Красноперекопський район), Львівської області (м. Трускавець), Харківської області (м. Харків), Київської області (м. Ірпень та м.Бровари), тощо! [4, 7, 10].

В умовах перехідного періоду є цілком виправданим і доцільним розвиток підприємницького законодавства шляхом створення норм, які закріплюють принципові засади в межах галузевих кодифікованих актів, а також в законодавчих актах інтеграційного характеру, що вже утворили окрему комплексну галузь законодавства. Основними складовими частинами цього законодавства можна розглядати законодавство про підприємництво, цінні папери, інвестиційне, антимонопольне, біржове, страхове, банківське законодавство, тощо. Саме у цьому законодавстві визначено обсяг публічно-правового регулювання підприємницьких відносин, форми, методи й межі втручання державних інституцій у ці відносини.

Вдосконалення галузей законодавства з питань державного регулювання регіонального економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень за рахунок капіталізації прибутків, а також оптимальної та ефективної державної податкової політики.

Важливо врегулювати податкові відносини за рахунок створення необхідної правової бази (Податковий кодекс), яка гарантувала б регіонам суб'єктам підприємницької діяльності, а також громадянам стабільність і прогнозованість оподаткування, забезпечувала б умови та механізм належної сплати податків усіма платниками.

Стан розвитку законодавчого регулювання економіки України переконливо свідчить про перехід від переважно адміністративних методів управління (реєстрація, ліцензування, квотування) до економічних (пільги, податок, позика тощо). Важливою особливістю процесу регулювання є індикативне державне планування, яке застосовується у ряді високорозвинених країн. Нагальною потребою тут є прийняття Закону України “Про індикативне планування”! [11,12].

Індикативний план являє собою організаційно-економічний інструмент, який базується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить основою для вироблення регуляторів ринку. Індикативний план як рекомендаційна система планових завдань, націлений на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування суб`єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлений завдань. Показники, які є в індикативному плані, виражають основні напрями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Одним з важелів є залучення в економіку України приватного капіталу (в тому числі іноземного) могло б стати ширше запровадження спеціальних (вільних) економічних зон, яке не можливе без використання й запровадження відповідних правових механізмів та прийняття Верховною Радою спеціальної державної програми з цього питання.

У галузі фінансового забезпечення державної регіональної політики подальшого вдосконалення потребує бюджетне законодавство та законодавство про банки і банківську діяльність. У найближчій перспективі доцільно змінити норми українського законодавства, які регулюють відкриття та використання банківських рахунків іноземними інвесторами та іноземними фізичними особами в українських банках, що гарантувало б спрощення процедури відкриття та використання таких рахунків в національній та іноземній валютах.

Державне регіональне управління господарством області має дворівневу систему: 1) державне регіональне управління, яке охоплює області та регіони; 2) місцеве самоврядування, яке є в селах, селищах та містах.

На підставі положень Конституції України Верховна Рада прийняла Закони України “Про місцеві державні адміністрації” та “Про місцеве самоврядування в Україні”, вони покликані вирішувати проблеми, пов'язані з розбудовою взаємодії територіальних громад, держави та особи! [12,19].

Крім зазначених напрямів вдосконалення правового забезпечення державного регулювання розвитку регіонів слід, по-перше, розробити й впровадити відповідну концепцію розвитку та вдосконалення законодавства, що регулює відносини в економічній сфері, її окремих галузях. При цьому слід враховувати, що ця концепція має бути складовою частиною більш загальної концепції розвитку законодавства в цілому в Україні. Отже, будь-які закони, й зокрема економічного характеру, мають базуватися та випливати з основного закону держави, а не навпаки, що спостерігається інколи сьогодні, коли деякі прийняті закони суперечать нормам Конституції. Таким чином, порушується принцип єдності і системності у законотворчій діяльності, а сама Конституція втрачає своє значення і роль основного закону, найважливішого джерела права.

По-друге, необхідно розробити таку структуру законодавства, яка б містили не лише закони, а й підзаконні нормативні акти, визначалася логічною послідовністю прийняття таких актів, системною їх узгодженістю. Мається на увазі їх узгодженість не лише в рамках певної галузі законодавства, а й законодавства в цілому. Адже відносини в економічній сфері потребують комплексного впливу на них з боку норма різних галузей права і законодавства (конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, господарського, кримінального та інше).

По-третє, слід враховувати, що Україна виступає як самостійний суб'єкт міжнародних відносин, зокрема і міжнародних економічних відносин. Вони як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Особливу роль в цьому питанні стали відігравати регіони. Тому необхідно, і це стосується особливо міжнародного економічного співробітництва, здійснювати кроки, спрямовані на трансформацію вітчизняної правової системи відповідно до міжнародного-правових зразків! [ 19].

Нарешті, однією із причин недосконалості нашого законодавства, у тому числі в сфері державного регулювання розвитку регіонів, невідповідності його новим потребам розвитку, є те, що в Україні фактично відсутня практика експериментальної перевірки його ефективності. Тому вельми назріла потреба запровадити у практику законотворчого процесу експериментальну перевірку норм майбутніх законів, які покликані регулювати відносини економічного характеру. експериментальною базою могла б стати галузь, група підприємств, регіон. Взагалі, слід відпрацювати таку технологію законотворчого процесу, яка передбачала б порядок розробки, обговорення, експериментальної апробації та прийняття законів.

Регіональна політика держави охоплює такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний!

Найважливішим серед цих напрямів є економічний. Завданням регіональної політики держави тут є забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням наявних трудових ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їхнього ефективного використання.

Соціальний напрям означає, що держава сприятиме прискореному розвитку соціальної та виробничної інфраструктури в тих регіонах, у яких низький рівень соціального забезпечення (передусім у сільській місцевості).

Демографічний напрям державної регіональної політики повинен стимулювати якісні зміни демографічної і соціальної структури населення, створювати умови для зменшення смертності та зростання народжуваності, оздоровлення населення тощо.

Екологічний напрям охоплює регулювання природно-господарської збалансованості в регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення, раціонального використання рекреаційних ресурсів та інше.

Поселенський напрям регіональної політики спрямований на формування раціональної системи розселення, збереження заселеності сільської місцевості, зростання ролі у поселенських структурах сільських населених пунктів, селищ міського типу та малих міст, стримування розвитку великих міст та інше.

Науково-технічний аспект регіональної політики повинен забезпечувати таке: розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень, раціональне ресурсоспоживання і природокористування; розробку, освоєння та широке використання принципово нових конкурентоспроможних машин, технологій і матеріалів; розробку технології ефективного використання енергоносіїв; сприяння зменшенню залежності від імпорту тощо.

Отже регіональна економічна політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу.

Головні проблеми сучасної регіональної економічної політики України найдетальніше висвітлені у доповідях на Міжнародній науково-практичній конференції “Регіональна економічна політики України: наукові основи, методи, механізми”! [19,23,25].

Це, зокрема, такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів.

Державне регулювання економічного розвитку регіонів забезпечують запровадженням відповідних пріоритетів, тобто наданням переваги на конкретному етапі розвиткові окремих галузей, видів діяльності, форм господарювання конкретних регіонів. Залежно від поставлених цілей та рівнів управління пріоритети можна визначати як на державному, так і на місцевих рівнях. Прикладом регіонального пріоритету державного рівня може бути інтеграція територіальної структури виробничих комплексів Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та інших до всеукраїнського поділу праці, поглиблення їхньої спеціалізації щодо виробництва продукції, яка має першочергове значення для становлення економіки незалежної України.

Рівень економічного розвитку регіону і ступінь задоволення потреб його жителів залежать від виробничої структури цього регіону, комплексного використання його ресурсів.

Взаємодія складових структури регіону створює реальну базу для розвитку ринкових форм управління регіональними комплексами, вироблення та реалізація регіональної політики, спрямованої на ефективне використання виробничого апарату, трудових ресурсів та довкілля.

Одним із напрямів регіональної політики та проведення адміністративних реформ є вдосконалення адміністративно-територіального поділу України.

На рівні теоретичних розробок щодо економічного районування сформувались різні погляди українських вчених, зокрема, К.Г.Волого, М.М.Паламарчука, Ф.Д.Заставного, М.Д.Пістуна, О.І.Шаблія, А.Т.Ващенка, І.А.Горленка, Л.М.Корецького, С.С.Махначука, В.А.Поновкіна та інше! [29,32].

Здобуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин зумовили потребу формування внутрішньодержавного поділу праці, нових територіально-виробничих комплексів, вільних економічних зон та відповідних ринкових структур.

Загалом спільним у підходах до економічного районування є тенденція до вирівнювання не тільки меж регіонів, а й економічного потенціалу, введення в них великих міст, які виконують міжгалузеві функції виробничого, наукового і культурного обслуговування, підготовки і перепідготовки кадрів тощо.

Крім того в Україні потрібно уточнювати межі адміністративних одиниць - сіл, адміністративних районів, великих міст. Розукрупнення сільських рад зумовлене потребою відродження так званих неперспективних сіл. З іншого боку, перехід до ринкових відносин та на переважно економічні методи управління передбачає укрупнення сільських районів.

Формування регіонів обласного рангу пов`язано з динамікою розвитку продуктивних сил, їхнього територіальною концентрацією, спеціалізацією, інтеграцією і диференціацією. Виконавчі управлінські структури, планові, статистичні, фінансово-кредитні органи визначають область як основну ланку територіального управління, оскільки в її межах функціонує багатогалузеве господарство, галузеве господарство, галузі якого взаємодіють між собою. Важливою ознакою цієї системи є її стійкі зовнішні і внутрішні зв`язки, які регулюють специфічні регіональні умови відтворення, спрямовані на раціональне використання природних трудових і матеріальних ресурсів.

Зазначимо, що немало вчених піддають сумніву раціональність поділу України на 25 областей. Так зокрема на думку експертів Міжнародного інституту порівняльного аналізу, послуговуючись визначенням, яке пропонується законом в Україні можна виділити не більш 10-11 областей, які територіально збігаються з так званими ТВК - територіально-виробничими комплексами! [25,29,35].

Як альтернативу цьому пропонують зміну меж областей за умови загального збереження їхньої кількості. Але реалізувати цю пропозицію за допомогою парламенту неможливо без змін у Конституції.

Змінити межі областей неможливо і через референдум. Отже, для розв`язання проблеми є потреба розробити відповідний законодавчий механізм.

Новим територіальним одиницям можна дати старі історичні назви! [34,40]:Галицький край (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області),

Подільський край (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області),

Волинський край (Волинська, Рівненська області),

Поліський край (Київська, Чернігівська, Житомирська області),

Наддніпрянський край (Черкаська, Кіровоградська області),

Причорноморський край (Одеська, Херсонська, Миколаївська області),

Чорноморський край (Автономна Республіка Крим),

Слобідський край (Харківська, Полтавська, Сумська області),

Запорізький край (Запорізька, Дніпропетровська області),

Східний край (Донецька, Луганська області). (див. Табл. 1.1.)

1.Таблиця 1.1.

Схема формування регіонів України

№ з/п	Назва краю (області, які увійдуть до краю)	Столиця краю	Райони	Міста	Райони у містах	Селища міського типу	Сільські населені пункти	Територія, тис. км. кв.	Кількість населення, тис.	У тому числі	% міського населення	Щільність населення, чол. на 1 кв. км
				всього	обласного зна-чення						міське	сільське
1	Галицький край	м. Львів	58	79	16	8	86	3596
	Львівська область		20	43	7	5	34	1854	21,8	2716,6	1651,7	1064,9	60,8	125
	Івано-Франківська область		14	15	5	-	24	765	13,9	1456,8	633,2	823,6	43,5	105
	Чернівецька область		11	11	1	3	8	398	8,1	932,3	399,0	533,3	42,8	115
	Закарпатська область		13	10	3	-	20	579	12,8	1284,0	500,2	783,8	39,0	100
2	Подільський край	м. Хмельницький	64	46	11	3	73	3900
	Вінницька область		27	17	4	3	30	1466	26,5	1815,3	881,9	933,4	48,6	69
	Хмельницька область		20	13	6	-	24	1417	20,6	1460,6	775,5	685,1	53,1	71
	Тернопільська область		17	16	1	-	19	1017	13,8	1157,6	512,1	645,5	44,2	84
3	Волинський край	м. Луцьк	32	21	8	-	39	2058
	Волинська область		16	11	4	-	22	1053	20,2	1058,7	552,9	505,8	52,2	52
	Рівненська область		16	10	4	-	17	1005	20,1	1187,9	566,0	621,9	47,6	59
4	Поліський край	м. Київ	70	49	18	4	104	4324
	Київська область		25	25	11	-	29	1191	28,1	1830,5	1063,7	766,8	58,1	65
	Чернігівська область		22	15	3	2	30	1499	31,9	1285,3	758,9	526,4	59,0	40
	Житомирська область		23	9	4	2	45	1631	29,9	1432,7	806,3	626,4	56,3	48
5	Наддніпрянський край	м. Кіровоград	41	28	10	4	41	1850
	Черкаська область		20	16	6	2	15	826	20,9	1450,8	797,0	653,8	54,9	69
	Кіровоградська область		21	12	4	2	26	1024	24,6	1168,5	715,9	452,6	61,3	48
6	Причорноморський край	м. Миколаїв	63	37	15	15	80	2707
	Одеська область		26	19	7	8	33	1139	33,3	2510,4	1653,2	857,2	65,9	75
	Херсонська область		18	9	3	3	30	660	28,5	1226,4	753,8	472,6	61,5	43
	Миколаївська область		19	9	5	4	17	908	24,6	1298,8	857,5	441,3	66,0	53
7	Чорноморський край	м. Сімферополь	14	18	12	7	57	984	27	2507,1
	Автономна Республіка Крим		14	16	11	3	56	955	26,1	2117,7	1327,6	7901	62,7	81
	м. Севастополь		-	2	1	4	1	29	0,9	389,4	366,7	22,7	94,2	433
8	Слобідський край	м. Харків	70	47	19	16	101	5043
	Харківська область		27	17	7	9	60	1694	31,4	2969,9	2344,6	625,3	78,9	95
	Полтавська область		25	15	5	5	21	1850	28,8	1677,6	990,1	687,5	59,0	58
	Сумська область		18	15	7	2	20	1499	23,8	1337,7	871,0	466,7	65,1	56
9	Запорізький край	м. Дніпропетровська	44	34	18	25	71	2361
	Запорізька область		20	14	5	7	23	921	27,2	2004,8	1534,8	470,0	76,6	74
	Дніпропетровська область		22	20	13	18	48	1440	31,9	3712,6	3103,0	609,6	83,6	116
10	Східний край	м. Донецьк	36	88	42	25	241	1916
	Донецька область		18	51	28	21	132	1124	26,5	4953,0	4465,1	487,9	90,1	187
	Луганська область		18	37	14	4	109	792	26,7	2643,0	2282,9	360,1	86,4	99
11	м. Київ (столичний)		-	1	1	14	1	-	0,8	2631,9	2631,9	х	100	3290

Проте першочерговим у регіональній політиці України є надання регіонам широких прав у виробничій, фінансово-кредитній та в інших видах діяльності, що забезпечить ефективне використання їхнього ресурсного потенціалу і зменшить тенденції до сепаратизму.

Аналіз, виконаний окремими вченими [33], !свідчить про наявність суперечностей у розвитку окремих територій, що особливо яскраво виявляється на прикладі старопромислових регіонів - Донецького та Придніпровського. Ці регіони характеризуються максимальним рівнем концентрації промисловості. Коефіцієнт локалізації промисловості в Донецькому регіоні в чотири рази вищий, ніж у середньому по Україні, та в 11 разів вищий, ніж у Поліссі: у Придніпровському регіоні - у двічі вищий від середнього. В наслідок надмірного техногенного навантаження, спричиненого високою концентрацією шкідливих виробництв, у Донецькому регіоні зареєстровано найвищий рівень смертності - 17% (15 % по Україні).

У регіональній політиці держави треба враховувати специфічні особливості розвитку регіону, історичних та інших умов їхнього формування, сприяти сталості економічного розвитку. Найважливішими завданнями є забезпечення економічної незалежності, здатності економіки до саморозвитку. Потрібно організувати моніторинг індикаторів, які характеризують сталість розвитку економіки регіонів. Індикатори - це система кількісних показників, які визначають вплив різних чинників на сталість економіки регіону і змінюються залежно від соціально-економічного стану суспільства, пріоритетів його розвитку (Рис 1.1.)

Реалізація стабілізаційних заходів, поетапний перехід до ринкових відносин потребують впровадження економічних та правових механізмів регулювання економіки як на державному, так і на регіональному рівнях. Ці механізми, як свідчить досвід розвинених країн, передбачають централізоване державне та регіональне прогнозування, планування та програмування соціально-економічних процесів. Комбінація цих елементів, взаємоузгодженість між ними визначають особливості управлінської політики держави.

Соціально-економічний комплекс регіону - це всі підприємства та відомства, які розміщені на його території. В умовах переходу до ринкових відносин та розширення економічної самостійності регіонів формуються умови для їхньої співпраці, чому повинні сприяти регіональні органи управління. Йдеться, насамперед, про координацію видів діяльності з облаштуванням території, активного створення ринкового середовища, координації планів підприємств із програмою розвитку регіону. Регіони повинні активно вести приватизацію. Насамперед треба приватизувати виробництва, які впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, перебування яких у державній власності стримує процес фінансової стабілізації, гальмує економічний розвиток, формування ринкової економіки. Реалізація приватизації потребує забезпечення участі в цьому процесі громадян, які б використали свої приватизаційні папери, розвитку широкої мережі фінансових посередників, створення передумов формування вторинного ринку цінних паперів, забезпечення участі у приватизації іноземних інвесторів! [

Головною складовою соціально-економічного розвитку регіону є соціальна інфраструктура. Вона охоплює об'єкти, установи й організації регіону, які забезпечуючи її населення різними видами послуг створюють передумови для життєдіяльності комплексу в цілому. Соціальна інфраструктура регіону - це взаємопов'язані галузі економіки, що забезпечують потреби населення в обміні, розподілі й споживанні матеріальних та духовних благ за місцем проживання.

Не менш важливою є участь регіональних органів управління у формуванні широко розгалуженої ринкової інфраструктури, яка забезпечує ефективне функціонування та розвиток підприємств. Йдеться про мережу аудиторських і лізингових фірм, довірчих товариств, страхових компаній, потужну систему комерційних банків, у тому числі спеціалізованих товарних і фондових бірж, установ з перепідготовки та працевлаштування.

Ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами країни є основою регіональної соціально-економічної політики Української держави. У цьому випадку треба враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси, оскільки, як вважають учені-спеціалісти, тут не може бути взірцем будь-яка зарубіжна модель, бо кожна з них формується, насамперед, на власному національному ґрунті. Треба удосконалювати територіальне управління, щоб ефективно координувати діяльність у межах наявного, однак директивно не оформленого економічно-господарського районування. передусім потрібно змінити прийнятий за союзної імперії поділ України на три великі економічні райони.

Важливу роль у зміцненні й розширенні соціально-економічного комплексу регіону як системи відіграють внутрішні джерела нагромадження, ефективне використання місцевих ресурсів, можливостей міжобласної кооперації, поселення зовнішньоекономічних зв'язків тощо.

1.2 Державна програма економічного і соціального розвитку України, як основа програми розвитку регіонів

Прогнози економічного і соціального розвитку України розробляються на довгострокову, довгострокову, середньострокову й короткострокову перспективи. Вони здійснюються виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, нагромадженого національного багатства, зовнішньоекономічного становища України, наявності природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також прийнятої стратегії економічного розвитку. Прогнози розробляються в кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних та інших факторів.

Важливе місце в системі державного регулювання розвитку регіонів належить регіональному плануванню, однією із форм якого є індикативне планування. Індикативний економічний план формується урядом (або на іншому рівні) з метою реалізації економічної політики держави.

В умовах регульованих ринкових відносин планування має індикативний (рекомендаційний) характер. Найважливіше завдання - формування уявлення про майбутню економічну структуру та провідні напрями розвитку шляхом організації приватного та державного секторів економіки, визначення сфер появи гострих проблем, які потребують активного державного втручання, та їх масштабів.

Індикативне планування передбачає: підготовку макроекономічних планів-прогнозів, де визначені головні орієнтири, масштаби, пропорції і кінцеві цілі розвитку галузей економіки регіону; формування рішень, які впливають на структуру господарства шляхом розподілу централізованих інвестицій та інших контрольованих державною (регіоном) ресурсів; розміщення державних і регіональних замовлень; розробку програм припинення функціонування неефективних галузей і виробництв; врегулювання соціальних проблем. Індикативний план є основою для прийняття відповідних рішень, які у подальшому реалізують згідно із чинним законодавством. Крім того, індикативний план конкретизує напрями, масштаби, темпи, пропорцій розвитку науково-технічного потенціалу та визначає інноваційні пріоритети держави з огляду на головні положення.

Індикативний план повинен узгоджувати пріоритети розвитку науки і технологій із сучасними і перспективними загальнонаціональними цілями розвитку країни з урахуванням світових тенденцій, ресурсних можливостей, соціальних та культурних традицій України! [6,47].44,4

Програма економічного і соціального розвитку регіону (індикативний план) складається з двох частин: концептуальної системи та системи показників. План розробляється на основі Державної концепції науково-технічного розвитку України.

Перехідні та стратегічні цілі науково-технічного розвитку передбачають таке! [26,33]:

підвищення рівня конкурентоспроможності виробництва шляхом використання сучасних технологій, поліпшення використання робочої сили та підвищення її кваліфікації;

залучення капітально вкладень у реконструкцію, оновлення і створення інфраструктури виробництва за допомогою податкових пільг, зміни норм амортизації, введення пільгових інноваційних кредитів, розширення системи гарантій;

стимулювання потреб виробництва в інноваційній діяльності, державну підтримку фундаментальних досліджень та розробок ринкової орієнтації, сприяння розвитку малого бізнесу;

захисту ринку шляхом забезпечення держаних замовлень, використання системи непрямих заходів захисту споживачів;

сприяння розвитку експорту, використання експортного потенціалу як головного регулятора національного платіжного балансу з метою урівноваження експорту та імпорту, забезпечення в стратегічному плані випереджувального зростання експорту наукомісткої продукції;

поглиблення інтеграції в загальноєвропейський науково-технологічний простір, розширення в національних інтересах співробітництва з зарубіжними країнами на двосторонній основі.

Програма економічного і соціального розвитку регіону повинна відображати, насамперед, науково-технічні та інноваційні пріоритети держави, з огляду на прогнозування стратегії науково-технічної та інноваційної політики, їхнє моделювання та вибір пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій.

У процесі формування індикативного плану регіону прогнозують низку економічних показників! [36]. Для прогнозування використовується статистична інформація, яка описує процеси за минулі роки, та проводиться експертна оцінка тенденцій змін макроекономічних показників. Методи прогнозування мають відповідати таким вимогам: поєднання суб'єктивної цінності і об'єктивної значущості оцінок; чітке застосування оцінок, яке не допускає різних тлумачень щодо вибору методів; створення можливості нагромадження статистичної інформації та її використання для прогнозування. За ступенем формалізації методи економічного прогнозування можна розділити на інтуїтивні (експертні) та формалізовані. Для цього використовують систему методів макроекономічного прогнозування:

метод експертних оцінок, в основі якого лежить використання оцінок певної групи людей - висококваліфікованих спеціалістів. Для отримання таких оцінок можуть використовуватись анкети, опитування, таблиці та інші документи, за допомогою яких здійснюється збирання необхідної інформації;

метод «інтерв`ю» при якому здійснюється безпосередній контакт експерта зі спеціалістом за схемою «запитання - відповідь»;

методи колективної генерації ідей «Мозкової атаки», «Делфі», матричний. Ця група базується на тому, що по-перше, при колективному мисленні вища точність результату та, по-друге, при обробці індивідуальних незалежних оцінок, які дають експерти, можуть виникати раціональні ідеї. Суть методу полягає у визначені погодженості думок експертів з перспективними напрямками розвитку об'єкта прогнозування, які сформульовані раніше окремими спеціалістами.

Розробка досконалих технологій експертних оцінок та методик об'єктивізації їх результатів, по-перше дали змогу об'єктивно підвищити рівень надійності експертиз, а по-друге, поліпшити їх сумісність зіз формалізованими методами.

метод екстраполяцій, за допомогою якого на перспективу поширюється тенденція розвитку економіки в минулому;

прогнозування при застосуванні індексу випереджаючих показників, у яких включається певна кількість рядів статистичних даних. Як правило ,зміни величин цих показників передують змінам в економіці: зменшення їх значень є попередженням про те, що наближається спад;

метод нормативного прогнозування. Розуміється пошук оптимального шляху досягнення певної кінцевої мети передбаченої завданням у майбутньому. Застосовується коли мета прогнозування визначена і для певного відрізку часу в перспективі встановлюється Фірсове значення прогнозного показника - норматив;

метод статистичних залежностей, на підставі якого плановий чи прогнозований показник визначають як залежну змінну величину від незалежних чинників, що її формують;

методи виробничих функцій, що описують статистичну залежність результатів виробництва від витрат живої та уречевленої праці з урахуванням впливу на них науково-технічного прогресу;

експертний метод, за яким інформаційний масив даних для прогнозу формують шляхом заповнення експертами таблиць і анкет, що відображають ставлення експертів до можливостей розвитку того чи іншого напряму науково-технічного процесу;

аналогові та пошукові методи, які передбачають, головно, використання досвіду інших країн у галузі розвитку найефективніших напрямів науково-технічних розробок;

метод моделювання за допомогою яких вирішують завдання пошуку максимально можливого рівня прогнозного показника за наявності певних соціально-економічних обмежень для його досягнення в прогнозованому періоді.

Для сучасного перехідного періоду формування ринкових відносин з нестабільною економікою найраціональнішим є метод аналогових пошуків та техніко-економічних розрахунків з урахуванням факторів формування економічних показників. Під час складання індикативних планів розробляють такі показники та табличні матеріали ![48,54]:

1. Перелік головних інноваційних пріоритетів, що характерні для регіону (кількість, питома вага у загальному обсязі).

2. Приріст або питома вага валового внутрішнього продукту за рахунок інвестиційних пріоритетів регіону (%).

3. Приріст продуктивності праці завдяки використанню інноваційних пріоритетів регіону (грн./тис. працівників, %).

4. Зниження собівартості продукції регіону за рахунок науково-технічного прогресу та використання інноваційних пріоритетів.

5. Додаткова кількість робочих місць у господарстві регіону, що виникає внаслідок структурних змін у регіоні (кількість місць).

6. Кількість робочої сили, яка вивільняється в регіоні внаслідок інтенсифікації інноваційних пріоритетів регіону (осіб).

7. Очікуваний економічний ефект від використання визначених інноваційних пріоритетів регіону (млн.грн./рік),

Методи і важелі державного впливу на розвиток економіки регіону передбачають розробку системи регуляторів для процесів, що не належать до сфери прямого державного (регіонального) контролю. Ці регулятори повинні підтримувати стабільний характер економічного розвитку. Ними є: кредитно-грошова політика, податки, дотації, принципи і методи ціноутворення, митні правила тощо.

Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачено, що на рівні сіл, селищ, міст також розробляють індикативні плани, які називаються програмами економічного, соціального і культурного розвитку села, селища, міста.

1.3 Досвід місцевого самоврядування в країнах Європейського союзу

В літературі про місцеве самоврядування часто розрізняють три його головні моделі (системи): континентальну (французьку), англосаксонську (англійську) й радянську. Такий поділ ґрунтується на принципах, які є в основі відносин органів місцевого самоврядування як між собою, так і з державними органами! [ 27 ].

Континентальна модель місцевого самоврядування - це поєднання прямого державного правління (державної адміністрації) на місцях і місцевого самоврядування. Представники держави наглядають за діяльністю місцевих представницьких органів, а також виконують інші функції загальнодержавного характеру.

Головною рисою англосаксонської моделі є відсутність на місцях повноважних представників центрального уряду, що опікують виборні муніципальні органи. Формально ці органи діють автономно в межах наданих їм повноважень. Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування тут провадять переважно непрямим шляхом: через центральні міністерства, а також судові органи. Визначаючи роль органів місцевого самоврядування у політичній системі, наголос роблять на тому, що вони є складовою частиною механізму держави! [55].

Від розглянутих систем принципово відрізняється так звана радянська модель місцевого самоврядування. Вони проголошували єдиновладдя представницьких органів (рад) на відповідній території. Головне завдання рад зводилося до втілення в життя на місцях актів центральних органів, забезпечення виконання головних державних функцій. Сьогодні ця модель більше цікавить науковців, ніж практиків. Країни колишнього “соціалістичного табору” нині переймають переважно континентальну модель місцевого самоврядування як найближчу до їхніх правових систем. Нова Конституція України (1996 р.) закріпили громадсько-державну дуалістичну модель місцевого самоврядування, як найбільше відповідає українській політичній традиції ![1].

Для України оптимальною є система регіонального та місцевого самоврядування, як у Франції - традиційно централізованій унітарній державі. Хоча і там за останні 30 років відбулася значна децентралізація.

Зараз у Франції є три рівні регіонального та місцевого самоврядування: це управління в регіонах (утворено 26 регіонів), що набули владних повноважень за останні 20 років; у департаментах (96 департаментів материкової Франції та чотири за морем), управління у 36700 комунах (міських та сільських)! [ 42 ].

Французька система місцевого самоврядування грунтується на співробітництві та діалозі між різними владними інститутами з метою найліпшого виконання поставлених завдань. Комуни можуть об`єднуватися одна з одною для надання певних послуг, або з іншими організаціями та установами (торговою палатою, Палатою з питань сільського господарства або з департаментами тощо).

Функції між рівнями регіонального та місцевого самоврядувань чітко розподілені. Регіональне управління зосереджено на вирішенні таких питань ![42]:

стратегічне планування використання ресурсів;

економічний розвиток;

захист довкілля;

політика будівництва житла;

планування у сфері транспорту й шляхового господарства;

навчання в ліцеях і професійна освіта;

музеї, парки та зони відпочинку.

Департаменти на своїй території зайняті питаннями розвитку поселень, фінансування будівництва житла, розвитку мережі доріг, сільського та шкільного транспорту, середньої освіти та професійного навчання, охорони здоров`я, бібліотечної справи, управління дорожньою поліцією тощо.

Комуни зосереджують свої зусилля на місцевому плануванні, розвитку житла, місцевих доріг і транспорту, дошкільного та початкового навчання, стані навколишнього середовища, пожежній службі, фінансуванні місцевого бізнесу, розвитку та утриманні мереж водоканалізації й дренажу, газу й електроенергетики, туризму тощо. Отже, практично кожна ланка управління керує соціальним та економічним розвитком відповідної території. Тому не можна вважати зв`язки уряду як зв`язки між “верховними” та “підлеглими”. Багато повноважень можуть виконувати будь-яка влада або всі три рівні влади одночасно.