Прогнозування розвитку регіону

створення з коштів місцевих бюджетів по позабюджетних джерел об'єктів ринкової, соціально, виробничої інфраструктури для обслуговування підприємницьких структур та населення;

залучення іноземного капіталу для розвитку окремих підприємств і організацій у виробничій, соціально-культурній, екологічній сферах;

розвиток міжрегіонального співробітництва, прикордонної та прибережної торгівлі.

Адміністративними важелями на загальнодержавному рівні є такі:

своєчасне виконання законодавчо-нормативних актів центральних органів влади;

запровадження квот на імпорт та експорт товарів;

визначення лімітів споживання електричної та теплової енергії;

передача до управління регіональних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування окремих об'єктів загальнодержавної власності;

удосконалення структур управління соціально-економічними процесами на центральному та регіональному рівнях.

До адміністративних важелів на регіональному рівні належать:

запровадження лімітів використання місцевих природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин у довкілля;

визначення лімітів розміщення відходів;

надання дозволу фізичним особам займатися підприємницькою діяльністю;

відведення земельних ділянок для будівництва відповідних об'єктів;

укладання угод з підприємствами й організаціями для передачі ними у відання органів місцевого самоврядування об'єктів соціальної інфраструктури;

ініціювання питань про створення спеціальних (вільних) економічних зон на території регіону;

вжиття заходів для удосконалення структур управління на обласному, міському та районному рівнях;

організаційне забезпечення виконання законодавчо-нормативних актів центральних органів влади та місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

У разі реалізації програм із залученням іноземних інвестицій доцільно запровадити практику державного протекціонізму, звільняти учасників програми від оподаткування в розмірі відрахувань у місцеві бюджети.

2.4 Фінансове забезпечення розвитку регіонів

У Законі “Про місцеве самоврядування в Україні!”[ 2 ] зазначено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з цим Законом та Законом про бюджетну систему.

Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети в частині, яку формують з коштів державного бюджету, для їхнього відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів, та з коштів, залучених на договірних засадах у місцевих бюджетів, для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм, контролюють їхнє виконання ![1,2,3,5].

Складанням і виконанням районних та обласних бюджетів займаються відповідні державні адміністрації згідно з цим Законом та Законом про бюджетну систему.

Самостійність місцевих бюджетів гарантована власними та закріпленими за ними законом на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів недопустиме, за винятком випадків, передбачених законами.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначають на підставі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя, які запроваджує Верховна Рада. Розмір частки місцевих бюджетів у загальному обсязі бюджету України залежить від обсягу функції управління, що передається на місцевий (регіональний) рівень, від політичної та економічної ситуації в країні в цілому, а також від прийнятої у державні системи управління господарською діяльністю ![5].

У демократичних державах під час формування доходів місцевих бюджетів перевага може бути віддана або принципові бюджетної еквівалентності, тобто податкової справедливості (коли місцеві бюджети зростають зі збільшенням обсягу податків, які збирають у цьому регіоні), або принципові національної солідарності, який ґрунтується на вирівнюванні фінансових можливостей регіонів. В Україні додатково використовують техніку стягнення податків. Зокрема, більш ніж половину доходів від рентних платежів за нафту і природний газ, які видобувають в Україні, одержує м. Київ, оскільки тут розташовані головні організації добувних підприємств. У Києві в 2001 році мобілізовано 15% усіх податкових надходжень держави. До категорії “багатих” територій, тобто тих, де показники податкових доходів на особу були вищі, ніж у середньому в Україні у 2002 році належать м. Київ Запорізька, Дніпропетровська, Донецька, Полтавська, Сумська та Харківська області. Водночас, більшість адміністративно-територіальних одиниць України можна віднести до категорії “бідних”.

Кожна обласна державна адміністрація та відповідна районна державна адміністрація (міськвиконком) беруть на себе взаємні зобов'язання щодо своєчасного та повного виконання рішення обласної ради “Про обласний бюджет області” ![5,16].

Фінансові ресурси регіону використовують насамперед за допомогою економічного механізму управління господарською діяльністю, мотиваційних стимулів до виконавців інвестиційних проектів. Використання мотиваційних стимулів у попередні роки в Україні призвело до того, що капіталовкладення, які фінансували з бюджетів, зазвичай використовували не повністю. Розпорошеність централізованих бюджетних коштів між численними міністерствами і відомствами та відсутність названих стимулів посилює існуючу диференціацію регіонів за рівнем витрат місцевих бюджетів в розрахунку на особу ![ 5].

Головним призначенням видатків місцевих бюджетів є таке: забезпечення функціонування та розвитку підприємств, об'єктів, установ соціально-побутової і культурної сфери - шкіл, дитячих садків, бібліотек, лікарів, тощо; підтримка функціонування і розвитку підприємств житлово-комунального господарства (утримання житлового фонду, прибирання вулиць, забезпечення функціонування водоканалізаційних мереж, міського комунального транспорту тощо); забезпечення виконання функцій державного управління, судочинства, охорони громадського порядку; розвиток підприємств комунальної власності (підпорядкованих місцевим радам); виконання функцій соціального забезпечення населення; субсидіювання бюджетів місцевих рад та інше.

Видатки органів місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їхній розмір і цільове спрямування визначені місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов'язані з вжиттям районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, - відповідними районними та обласними бюджетами.

Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради та їхні виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання! [2,3,5].

Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджені відповідними радами.

У видатковій частині місцевих бюджетів окремо Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачені видатки поточного бюджету і видатку бюджету розвитку! [ 2 ].

Кошти поточного бюджету спрямовують на фінансування установ і закладів, які утримують з бюджетних асигнувань і які не належать до бюджету розвитку.

Кошти бюджету розвитку витрачають на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних з інвестиційною та інноваційною діяльністю, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.

Видатки місцевих бюджетів поділяють на дві частини: видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування і видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Кошти, одержані на розвиток регіону, треба витрачати на засадах внутрішньорегіональної, внутрішньообласної концентрації зусиль з метою досягнення найвищої ефективності витрат. Інакше кажучи витрачання коштів, призначених на розвиток регіону, повинно бути сконцентровано на об'єктах і в місцях, що мають найвищий потенціал майбутнього економічного зростання. Потрібно оцінити майбутнє зростання потенціалу кожного району, а може, й кожного населеного пункту, і визначити території для інвестування відповідних проектів. У цьому разі дотримуватись принципу стимулювання ініціативи районі та інших населених пунктів. Централізовані кошти на розвиток області серед вибраних населених пунктів треба розподіляти з урахуванням ступеня готовності місцевих органів управління до реалізації інвестиційних проектів. Доцільно пріоритет надавати тим районам, які змогли зібрати більше коштів для своїх проектів.

Місцеві бюджети повинні бути достатніми для виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб! [2].

У разі збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів не враховують вільні залишки бюджетних коштів, порядок використання яких передбачено статтею 65 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Якщо можливості збалансування доходів і видатків, потрібних для виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб вичерпано, то держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів, передаючи їм кошти у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій тощо.

Органи місцевого самоврядування можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти. Вони перебувають на спеціальних рахунках в установах банків. Порядок формування та використання позабюджетних цільових (у тому числі валютних ) коштів місцевого самоврядування визначений положеннями про ці кошти, що затверджені відповідною радою.

Сьогодні очевидною є потреба чіткішого визначення рівня централізації та децентралізації бюджетної системи, тобто дотримання оптимальних пропорцій у розподілі доходів і витрат зведеного бюджету між державним і місцевими бюджетами відповідно до компетенції та обов'язків, які покладені на центральні та місцеві органи виконавчої влади. Для цього треба прийняти Закон України “Про принципи бюджетного регулювання в Україні та бюджетні права адміністративно-територіальних одиниць”, у якому чітко визначити механізми надання регіонам дотацій, субсидій, субвенцій та принципи створення загальнодержавних, регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів регіонів України.

Субсидії за соціально-економічним змістом поділяють на загального та цільового призначення. Субсидії загального призначення (дотації) надають для покриття дефіциту місцевих бюджетів. Вони забезпечують місцевим органам управління деяку свободу у використанні засобів, містять меншу кількість регулятивних та обмежувальних вказівок щодо використання ресурсів. Субсидії цільового призначення надають місцевим органам управління для фінансування певних програм чи проектів, які вони виконують з власної ініціативи, схваленої центром, чи за вказівкою центрального упряду. Їх називають субвенціями. У Франції і Великобританії переважають дотації, в США, Італії, Німеччині, Японії - субвенції. Субвенції накладають серйозні обмеження на бюджетну ініціативу та фінансову політику місцевих органів управління. Їх скеровують на утримання поліції, виправних колоній, фінансування економічної та соціальної інфраструктури (будівництво доріг, мості, комунальних підприємств, будівель шкільного та медичного призначення). Видача субвенцій допускає пайову участь центральних урядів у фінансуванні об'єктів та заходів, що їх провадять місцеві органи управління! [23,42].

Райони, які потребують субсидій, визначають за певними критеріями, наприклад, за рівнем безробіття. В Україні за Законом “Про місцеве самоврядування в Україні”! [ 2 ], кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляють обласні ради між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значення у розмірах, потрібних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовують для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад.

Кошти обласного бюджету, передані державною у вигляді дотацій, субвенцій, зараховують до районних бюджетів і розподіляють районні ради між місцевими бюджетами у розмірах, потрібних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовують для фінансування з районного бюджету спільних проектів територіальних громад.

РОЗДІЛ ІІІ. СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА РОЛЬ ПРОГНОЗУВАННЯ

3.1 Сутність та проблеми вибору стратегії регіонального розвитку

Проблематика стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, як показує конкретна регіональна практика, включає такі наступні основні питання.

Перше і головне складається у тому, що для більшості регіонів України потрібна нова стратегія подальшого розвитку! [44]. Попередня спеціалізація, структура та організація економіки, яка слалася в різні періоди у відповідних політико-економічних умовах, не в змозі і зараз, і в майбутньому забезпечити зайнятість населення та виробництво необхідного регіонального продукту.

Друга група питань пов`язана з тим, що виявилося складно сформувати, обрати загальновизначену стратегію розвитку в конкретному регіоні. Виявилося, що платформа та мета різних сил, які мають зацікавленість в тому чи іншому стратегічному виборі, дуже відрізняються, неефективними є також і узгоджувальні механізми.

По-третє, з`ясувалося, що складним також є застосування в практику управління розроблених раніше стратегічних документів, використання їх, дослідження конкретного механізму реалізації стратегії.

Отже, виявилося достатньо велика теоретична та методологічна невиразність низки питань стратегічного розвитку.

В застосуванні до регіону як територіальної соціально-економічної спільності поняття стратегії розвитку можна сформулювати таким чином.

Це визнання регіоном на тривалий час генеральних задач, напрямків та принципів дій в сфері економіки. Вони повинні базуватися на спільних інтересах та максимально враховувати корпоративні інтереси, сприяти соціально-економічній активізації всіх суб`єктів господарювання та населення.

Термін стратегія розвитку регіону багатозначний. Є стратегія розвитку регіону в цілому (те, що викладено у вищезгаданому визначенні). Є корпоративна стратегія в регіоні (стратегія великих фірм, банків, корпорацій) із своїми задачами, інтересами.

Крім того, є стратегія місцевої влади, адміністрації регіону, яке несе відбиток її особистих бюрократичних інтересів. Є також економічна стратегія окремих політичних сил, які діють в регіоні. Нарешті, можна говорити про стратегічні інтереси населення (останні не завжди відображаються відповідними політичними партіями). Виникає складне завдання узгодження та об`єднання цих стратегій в загальнорегіональну стратегію. ЇЇ носієм та розробником повинна стати саме регіональна влада як повноважний представник всіх інтересів в регіоні при загальному контролі за всім процесом, що допоможе їй максимальні відійти від своїх бюрократичних інтересів ![48].

Принциповим є і питання строків дії стратегії. І минулий досвід, і логічний підхід, і макроекономічний розрахунок свідчить, що мова повинна іти про період у декілька десятків років, або регіон по обраній їм стратегії повинен жити та розвиватися протягом 60-80 років, аж до нового стратегічного повороту. Саме на такий період повинен обиратися напрямок стратегічного розвитку, саме через такий період можливим буде новий стратегічний вибір (коли зміняться декілька поколінь, зміниться виробнича та культурно-інформаційна база, економічна ідеологія і т.д.). Ситуація, коли регіон змінює стратегію, наприклад, кожні 15-20 років, в загалі нелогічна, означає або постійні кризи, або безлад і, по суті, не допустима.

Власне процесу розробки стратегії передує виявлення необхідності вибору нової стратегії та прийняття рішення про розробку відповідних стратегічних документів. Потім настає організаційний етап, коли формуються організаційні структури розробки стратегії, складаються графіки робіт, створюються необхідні системи забезпечення (наукового, інформаційного, методичного, економіко-математичного та ін.) [ 64 ].

Після цього здійснюється розробка, аналіз та облік окремих стратегій, які відображають економічні інтереси окремих груп суб`єктів регіонального соціуму. Це різноманітні корпоративні стратегії (стратегії регіональних економічних спільнот, великих господарюючих об`єктів, акціонерних товариств, банків тощо), стратегічні спрямування різних соціальних груп населення, економічна стратегія регіональної адміністрації, нарешті, зовнішні стратегії у відношенні до даного регіону.

На наступній стадії відбувається розробка варіантів загальної стратегії соціально-економічного розвитку регіону, яка відображає спільні стратегічні інтереси всіх суб`єктів регіонального соціуму і враховує особисті інтереси. відбувається взаємне узгодження, балансування окремих елементів стратегії .

Окремим етапом розробки стратегії є аналіз та порівнювальна оцінка кожного із варіантів на основі спеціальних критеріїв. Це дає змогу вибору найбільш придатного базового варіанту. На основі базового варіанту формуються підсумкові документи, які представляють стратегію розвитку регіону! [66].

Слідом йдуть етапи проведення експертизи, зовнішніх узгоджень (з іншими регіонами, центральними органами, міжнародними організаціями та закордонними інвесторами). Нарешті настає етап розгляду та прийняття відповідних стратегічних документів.

Спочатку формується стратегічна ідеологія розвитку регіону, яка визначає тип регіонального соціуму, на формування якого буде спрямована обрана стратегія.

Далі аналізуються початкові умови та фактори розвитку, виявляються тенденції їх змін у минулому, виконується прогноз змін у наступному. Оцінюється, в загалі, геополітичний, ресурсний, демографічний, виробничий, науково-інформаційний, рекреаційно-туристичний, культурно-історичний потенціал стратегічного розвитку регіону.

На наступній стадії визначаються стратегічні завдання розвитку регіону, які являють собою ієрархічну систему, котра містить в собі соціальні, економічні, організаційні задачі, а також систему стратегічних обмежень регіонального розвитку.

Після визначення системи завдань формується економічний блок стратегії. Оцінюється ступінь участь регіону в зовнішньому обміні, рівень відкритості його економіки. Формується перелік стратегічних функцій регіону (галузей та сфер регіональної спеціалізації), який відображає його участь у російській та світовій економіці. Після цього визначається склад і структура внутрішнього сектору економічної бази регіону, розвиток якого визначається внутрішніми потребами регіону. Розглядаються напрямки розвитку регіональної, виробничої та соціальної інфраструктур [68].

Наступна стадія - формування блоку організації економіки регіону (“як господарювати”). Пропонуються стратегічні напрямки інституціональних, організаційних змін в економіці, розвитку форм і методів взаємодії економічних суб`єктів, загальний механізм реалізації стратегії.

Нарешті, завершальна стадія - визначення ролі і місця регіональної адміністрації в реалізації стратегії, ступеня її взаємодії на економіку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки.

Зупинимося коротко на деяких етапах.

Дуже важливим є самий перший етап - вибір стратегічної ідеології. Регіональна влада повинна чітко визначитися з тим, які стратегічні цінності, ідеї, принципи дій вона пропонує регіональному суспільству. Ця ідеологія повинна бути загальнорегіональною, без її чіткого уявлення стратегію не сформулювати.

Постановка стратегічних задач передбачає таку послідовність[77]:

формування соціальних завдань, які характеризуватимуть бажану динаміку якості життя населення регіону;

визначення комплексу економічних завдань, які забезпечують соціальні;

постановка завдань по вирішенню існуючих регіональних проблем та проблем, що можуть виникнути;

визначення організаційних завдань, що включають до себе економічне реформування. Вони виступають як вторинні, спрямовані на реалізацію перших трьох позицій.

Дуже важливим є визначення системи по обмежувально-політичних, соціальних, економічних, екологічних відзнаках.

Принципово важливим питанням є вірне визначення стратегічних напрямків розвитку бази регіону: на що і в якій мірі робити ставку, куди направляти ресурси, підтримку адміністрації - орієнтацію на зовнішній обмін, економічну експансію, або зробити акцент на внутрішню економіку, місцевий і український ринок, свої місцеві ресурси. Друге, надійніше, але менш вигідніше сьогодні. Перше скоріше може привести до ефективного результати, але менш надійне, бо ризик підвищений. [78] Яку комбінацію обрати - залежить від реалістичної оцінки ресурсів і факторів розвитку регіону, геополітичної ситуації та міжнародної стратегічної кон'юнктури.

Визначення стратегічних функцій регіону

Вказані функції реалізують та галузі виробництва, які зорієнтовані на внутрішньоукраїнський та міжнародний ринок і характеризують роль регіону в територіальному поділенні праці в українській економіці й світовому господарстві. Це важлива частка економічної бази регіону. Ступінь розвинутості стратегічних функцій визначається тим, на що більше орієнтується регіон - на внутрішню економіки чи зовнішній обмін. Стратегічні функції - це функції зовнішнього обміну. важливим є питання про критерії вибору стратегічних функцій: чи дають вони певну кількість робочих місць для населення регіону, а також достатній прибуток регіону. Підчас перший критерій може суперечити другому. тут треба обрати найліпше співвідношення, але забезпечення роботою є все ж пріоритетним. Стратегічні функції, крім цього, повинні мати такі якості, як надійність, довговічність, тісно пов`язувати регіон перш за все з українським ринком.

Конкретний набір стратегічних функцій визначається особливостями регіону, його розмірами, умовами і факторами розвитку.

Так, для Харківського регіону в економічній базі слід відзначити високу частку внутрішнього сектору, велику різноманіть стратегічних функцій, посилення в майбутньому їх зв`язку з зовнішнім сектором. По важливості для зайнятості, бюджету, стратегічної надійності їх можна розташувати в такій послідовності:

промисловість, яка орієнтується на випуск нової техніки для України та за кордон, продукції ВПК, енергії, високоякісних товарів споживання харчової продукції;

транспортно-зовнішньоторгівельна функція із створенням господарського і фінансового комплексу прикордонно-транзитного типу;

культурно-освітня та туристична функція, яка надає представляє різноманітні освітні, культурні та туристичні послуги для регіону та інших областей, а також інших країн;

науково-технічна функція, пов`язана з виробництвом у регіоні нових знань, інформації, науково-технічних нововведень;

організаційно-господарча, пов`язана з функціонуванням вільної економічної зони “Харків” та формуванням в м. Харкові відповідного соціально-економічного комплексу;

військово-стратегічна, яка пов`язана з базуванням в регіоні військових структур, підготовкою військових кадрів та технологій.

Розробка стратегії регіону з точки зору організації робіт, де в найбільшому ступені розвинулось м. Харків, має такі особливості: використання власного досвіду довгострокового соціально-економічного планування, залучення спеціалістів різних орієнтацій в сфері економічної ідеології, широке застосування узгоджувальних процедур, обговорень і дискусій при розробці стратегії, пошук відповідних новим умовам механізмів реалізації стратегії та участь у цьому різних господарюючих суб`єктів управління ![81].

Стратегія подавалася на розгляд та уточнювалась за допомогою розробки та постійної адаптації і взаємного узгодження системи стратегічних документів:

варіантні прогнози соціально-економічного розвитку регіону;

довгострокова концепція розвитку регіону;

стратегічний план для регіону;

середньострокова програма, дії адміністрації регіону;

стратегічні інвестиційні проекти і цільові програми.

3.2 Досліджування тенденцій та факторів стратегічного розвитку

Важливим етапом вибору стратегії є оцінка здобутого рівня розвитку регіону і виявлення тенденцій, які мали місце в початковому періоді, умов та факторів його розвитку, а також статистичний аналіз стану на який-небудь базовий рік та динамічний ретроспективний аналіз тенденцій за період, який передував базовому року ![80].

Аналітичні дослідження являють собою основу для здійснення наступних прогнозів, цілеполягання, формування регіональної політики.

У зв`язку з цим необхідно визначити предмет, сферу й мету аналізу, його часовий період, систему показників, вимоги до аналітичних висновків та пропозицій.

Перший блок визначає задачі та напрямки аналітичних досліджень, уточнює об`єкт аналізу.

Важливим етапом є організаційне забезпечення аналітичних досліджень (другий блок). Визначаються організації - суб`єкти аналізу, інформаційні потреби, економіко-математичне супроводження досліджень, уточнюється система аналітичних показників. Процес обробки інформації - центральна частка аналізу (третій блок). З початку досліджуються характер динаміки показників, потім визначаються фактори, які впливають на ці показники. Потім досліджується поведінка факторів в ретроспективі, виконується підбір економіко-математичних моделей (ЕММ), які найбільш вірно характеризують ці фактори, їх зв`язок з показниками розвитку регіону.

Важливе місце займає й оцінка ефективності розвитку регіональної економіки в початковому періоді, виявленню тих можливостей та варіантів розвитку, які мав або мав би змогу використовувати регіон. Це стадія “ігрового ретроспективного аналізу”, коли за допомогою моделей винаходяться приховані можливості, найліпші варіанти розвитку регіону, які могли б мати місце в початковому періоді за тих чи інших умовах [79].

Саме таким чином можна винайти варіанти майбутніх рішень. Заключною стадією є формування аналітичних висновків та пропозицій адресного матеріалу, призначеного для прогнозування, планування, цілеспрямованого регулювання економіки. У кінцевому вигляді формуються закономірності розвитку регіону, пропонується адекватна система моделей, даються переліки проблем та обмеження розвитку.

Поряд з аналізом факторів та умов на базовий рік та початковий період слід надати прогноз відносно того, як зміниться тий чи інший фактор. Горизонт прогнозу залежить від призначення прогнозу.

Для цілей розробки стратегічний прогноз повинен розроблятися на тривалий час! [77].

При аналізі та прогнозуванні факторів слід оцінити їх вплив на соціально-економічну систему, виявити провідні для даного регіону умови та фактори, дослідити їх порівнювальну значимість. Під час аналізу та прогнозу факторів та умов регіонального розвитку необхідно охарактеризувати як внутрішнє, так і навколишнє середовище. Серед найбільш важливих позицій, по яких оцінювати ситуацію та прогнозувати (а іноді й планувати, як вони зміняться протягом стратегічної перспективи) слід визначити:

геополітичне і стратегічне геоекономічне становище регіону, місце на внутрішньому та зовнішньому ринках;

природно-ресурсний потенціал;

демографічний потенціал, соціально-професійна структура населення, його цінності, професійні, споживчі та інші орієнтири;

виробничий потенціал (який він, як зберігся, по яких напрямках може бути використаний);

культурно-історичний та інтелектуальний потенціал.

Ці та інші фактори можуть мати різні значення для різних регіонів, посилювати чи зменшувати свою значимість.

Геополітичний фактор характеризує місце регіону в геополітиці держави, яке межує до регіону зовнішньополітичне середовище, наявність яких сусідів за межами України є у такого регіону, як ця наявність відобразиться на зовнішньоекономічних функціях регіону.

Економіко-географічне розташування відображає положення регіону відносно до основних транспортних мереж, торгівельних потоків, джерел сировини, палива та енергії, товарних ринків, ринків збуту, характеризує місце регіону в економічному просторі України та світу в цілому.

Важливо оцінити виробничий потенціал регіону, відповісти на питання: в якій мірі можуть бути затребувані та використані в майбутньому виробничі фонди, будівлі та споруди, в якому ступені вони будуть амортизовані, чи будуть вони в майбутньому відповідати вимогам економіки.

Те ж саме відноситься й і до оцінки інфраструктурного потенціалу регіону, включаючи характеристику основних систем життєзабезпечення.

Природно-ресурсний потенціал регіону оцінюється по всіх його складових, починаючи з головного ресурсу - землі: як зміниться площа та якість ріллі, інших сільгоспугідь, земельних ресурсів несільськогосподарського призначення. Що стосується корисних копалень, то слід чітко визначити строки їх виробки, оцінити майбутні технічні можливості видобування! [68,72,76].

Особливо ретельно, в умовах демографічної кризи, слід визначити демографічний потенціал - численність та структуру населення. Важливо також оцінити та спрогнозувати соціально-професійну та кваліфікаційну структуру населення, його професійні переваги та цінності орієнтації.

При визначенні науково-технічного потенціалу слід спрогнозувати, як буде задіяна регіональна наука того чи іншого профілю, як можна використати основні фонди науки у випадку зменшення цієї сфери економіки.

Отже, дуже важливо використовувати культурно-історичний потенціал регіону. Чи буде в майбутньому його значення таким, як зараз, які елементи цього потенціалу матимуть можливість заявити про себе.

Хоча проблеми вибору економічної стратегії на рівні регіонів є актуальними, далеко не всі з них потребують істотної зміни цієї стратегії. різна ступінь гостроти проблеми вибору стратегії. Крім цього, розробка серйозних стратегічних документів, які передбачають значні зміни в економіці регіон, - справа досить коштовна та довготривала. Тому важко визначити наявну потребу того чин іншого регіону в зміні стратегії розвитку. Проте з точки зору регіонального управління, виникає небезпека відволікання від актуальних поточних задач, створення в загалі не потрібних управлінських документів. Вищезазначені завдання повинні слугувати аналітичним дослідженням в регіоні із застосуванням певних кількісних характеристик![73].

До речі, для досягнення цих завдань повинно бути вивчено кількість відхилень, які мають істотну значимість кількісних характеристик економічного та соціального становища регіону від певних середньо українських показників. Ступінь відхилення свідчить про гостроту проблеми. До рахунку характеристик, рекомендованих до аналізу, можуть бути запропоновані наступні (до уваги бралися характеристики, які забезпечені офіційною українською статистичною звітністю та можуть бути оцінені в динаміці за декілька років):

відхилення по розміру виробництва промислової продукції в розрахунку на одну особу;

відхилення по розміру валового внутрішнього продукту ( виробництва в регіоні) на душу населення;

відхилення індексу співвідношення доходів на душу населення;

забезпеченість лісними ресурсами (розмір площі лісопокриття) в розрахунку на 1 мешканця;

забезпеченість водними ресурсами (в розрахунку на 1 мешканця та на 1 кв. км);

обсяг експорту в розрахунку на 1 мешканця;

кількість осіб із вищою освітою та середньо професійною освітою на 1000 мешканців.

3.3 Роль регіонально-економічного прогнозування та цільових програм

Минулі роки показали, що повне відмовлення від принципу планування в державному управління було неправомірним та призвело до зниження якості управління, до того, що важливі процеси вийшли з під контролю суспільства. прийшло усвідомлення необхідності відновлення національного та регіонального планування в його новій якості, на новій соціально-економічні основі. Варто уваги, що планування знов було затребуване перед усім на території, в регіонах, великих містах, в меншому ступені - на державному рівні ![79,81].

В більшому ступені це обумовлено високим показником відповідальності регіональних адміністрацій за комплекс соціально-економічного розвитку території.

Досить виразно це видно на прикладі такого регіону, як Харківський, де все ж таки у якійсь мірі була збережена система державного регулювання та регіонального економічного управління, хоча вона і потребує значних удосконалень.

Планування займає окреме місце в системі державного регулювання економіки. Планування - дуже ефективний, але водночас дуже складний інструмент, який потребує визначення умов для йог успішного застосування.

План національний або регіональний слід розуміти як суспільно визначений управлінський документ, який призначений до виконання, який визначає перспективні тенденції, завдання та задачі розвитку економіки та соціальної сфери узгоджену систему заходів і дій з боку держави, регіонів, різних об`єктів господарювання.

План дає змогу поліпшити діяльність органів управління (управлінський ефект) передусім скоординувати та ув`язати майбутні дії всіх структур та рівнів управління, а також господарюючих суб`єктів.

Поточне та середньострокове планування є основою соціально-економічної бази нормального бюджетного процесу. планування в регіоні реалізується через визначену систему перспективних економічних документів. Деякі з них вже застосовуються в управлінській практиці, інші доцільно в таку практику упровадити.

Довгострокова стратегічна концепція соціально-економічного розвитку (стратегія розвитку регіону). Охоплює перспективний період у декілька десятків років. У своєму складі має соціально-економічну ідеологія подальшого розвитку, напрямок руху, головні стратегічні задачі, стратегічно інституціальних змін, соціальних зрушень, використання ресурсів. Розробляється в одному варіанті. Є науковим і політичним фундаментом всіх подальших розробок ![75,77].

Довгостроковий стратегічний план розвитку регіону. Розгортає стратегічну концепцію розвитку на період ближніх 10-15 років. Складається в одному варіанті на основі прогнозів. Вміщує докладну систему цілей та задач по окремих напрямках стратегічного розвитку, опорні показники - індикатори, перелік важливіших стратегічних проектів та заходів.

Середньостроковий план соціально-економічного розвитку регіону. Складається на період 4-5 років. Має комплексний характер, охоплює всю систему, дозволяє ув`язати та зробити цілеспрямованими заходи поточного управління і регулювання. Є адресним документом та доходить до низових управлінських структур і господарюючих суб`єктів.

Річні плани соціально-економічного розвитку.

Плани розробляються як річні прогнози соціально-економічного розвитку. Деталізують заходи, показники, завдання середньострокового плану населеного пункту, які приходяться на відповідний рік планового періоду. Є соціально-економічною базою бюджету міста.

Цільові програми та інвестиційні проекти. Розробляються заінтересованими господарюючими суб`єктами, місцевої адміністрації з урахуванням стратегії міста середньострокового плану. Орієнтовані на вирішення актуальних задач та гострих проблем, притягнення інвестицій для подальшого розвитку підприємств та установ, районі, населених пунктів! [71,81].

Цільові програми стали одним із найбільш розповсюджених засобів регіонального економічного управління. Цільові програми є для адміністрації засобом вирішення низки інших задач. Вони розробляються з метою отримання фінансових та інших ресурсів, є інструментом політичної діяльності, засобом поліпшення організації роботи органів управління регіону.

Цільова програма, у тому числі й регіональна, - це окремий управлінський режим, точну спрямованість й адресність, переліки конкретних завдань та заходів, узгоджених з майбутніми їх виконавцями. В програмі повинен бути закладений механізм фінансування, реалізації й контролю, який почне діяти одразу після затвердження програми, отже повинні бути вже на стадії розробки визначені джерела фінансування, механізм роботи з ними, відомі постачальники та споживачі програмної продукції і т.і.

Програма повинна розроблятися тільки в самих необхідних випадках (отже, це, скоріше, виключення з практики управління), до неї повинні бути входити тільки самі необхідні, підконтрольні й забезпечені ресурсами заходи. В ній повинні бути скоординовані дії регіональних органів по спільному вирішенню дуже гострої проблеми або вкрай важливої задачі. За таких умов кількість програм у регіоні виявиться дуже замалим.

Тому фактично в регіонах є лише невелика кількість програм у повному розумінні цього слова. Ці документи серйозно розробляються, організовується складна робота по їх виконанню.

3.4 Стратегія розвитку Харківської області

Закономірно, що регіон, який претендує на статус сучасного виробничого, бізнесового, культурного центру, повинен мати чітку, науково обгрунтовану стратегію свого розвитку. тільки за таких умов можна вийти на рівень стабільного, послідовного і водночас інноваційного розвитку, побудувати ефективну модель прийняття поточних управлінських рішень з урахуванням стратегічних цілей, адаптувати структуру регіону до вимог ринкової економіки, відкритої міжнародної конкуренції, розпочати реалізацію великих інвестиційних проектів за участю іноземних партнерів![8,9].

Аналіз соціально-економічного стану області наприкінці 2000 року, численні зустрічі з представниками наукової, ділової, підприємницької еліти регіону з керівництвом області показали невиправдано низький рівень реалізації величезного потенціалу області.

За десять років Харківський регіон зазнав дуже відчутних втрат у виробничому, фінансовому секторах, що завдало болісного удару по матеріальному і психологічному стану жителів області. Темпи ринкових перетворень дедалі більше відставали від середньоукраїнських показників, від сусідніх областей. Трудові ресурси, наукова база, інвестиційні можливості використовувалися неефективно містами області, на які проаналізовно причини такого становища та прийнято рішення про необхідність розробки Концептуальних засад стратегії розвитку Харківського регіону з громадським обговоренням цього документа на науково-практичній конференції![69].

Аналіз засвідчив, що на незадовільність соціально-економічного стану регіону вплинула ціла низка взаємопов`язаних чинників. Передусім відсутність чіткого бачення бажаної моделі його розвитку, а відповідно - системності в процесі управління, необхідного ступеня консолідації зусиль місцевої влади та громадськості. Далися взнаки нерозвиненість систем моніторингу, аналізу сильних, слабких сторін економіки регіону, її можливостей, внутрішньої і зовнішньої загрози, недосконалість стратегічного планування.

В області діяло на той час 51 програма, 24 перебувало у стадії розробки, а ще 18 до розробки пропонувалося! [9]. Жодна з них не торкалася таких стратегічних напрямків, як реструктуризація та розвиток промисловості, фінансової системи, корпоративного управління, удосконалення системи управління регіоном в цілому і т.ін. Більшість програм взагалі не орієнтовані на конкретні результати, не мали чітких цілей та механізмів їх досягнення, дублюють одна одну, не мають достатнього фінансування. Вони або відмирали це на етапі свого впровадження, або потребували суттєвого корегування.

Тому було поставлено завдання: розробити системну, науково обгрунтовану стратегію соціально-економічного розвитку регіону, яка грунтувалася б на реальному аналізі стану справ у галузі стану справ у галузях економіки, соціально-демографічної ситуації, містила надійні методи та інструменти, які відповідали б характеру зв`язків, що склалися в економічному середовищі області.

При підготовці проекту концептуальних засад стратегії було враховано наступне коло питань:

Створення механізму участі всіх суб`єктів регіону у формуванні та реалізації процесів стратегічного розвитку на основі використання потенційних можливостей кожного з них;

Забезпечення конкурентоспроможності регіону на основі реструктуризації економіки, використання науково-дослідного та академічного потенціалу, постійного стимулювання трудових ресурсів як умови вдосконалення життєвого рівня, створення сприятливого соціального клімату;

Розробки та впровадження інноваційних технологій у системі управління регіоном, що передбачає використання нових методів, функціональних моделей, оптимізацію організаційних структур та якісних змін кадрового потенціалу.

Концепція стратегії розвитку регіону створювалася із застосуванням новітніх розробок у галузі менеджменту, економіки, соціології, політології. Кінцевим результатом роботи стала розробка контрастних сценаріїв можливого розвитку області! [9]. В кожному з них як пріоритетний висувався один із стратегічних напрямів - розвиток машинобудівного, агропромислового, науково-освітнього комплексів, малого та середнього підприємництва.

Сценарії були оцінені за розробленим інтегрованим показником, що відображає їхню доцільність за критерієм “Ефект / Шкода”. Також було розроблено механізм моніторингу реалізації стратегічних програм.

Проект облдержадміністрації “Концептуальні засади стратегії розвитку Харківського регіону” запропоновано було для розгляду на Міжнародній науково-практичній конференції “Концепція розвитку Харківської області”, яка відбулася 22-23 листопада 2001 року в Харкові. В роботі конференції взяли участь провідні економісти Харківщини, інших областей України, спеціалісти з Великобританії, Польщі, Росії та США.

Були підготовлені грунтовні матеріали по таких напрямках, як “Система управління регіоном”, “Економіка регіону”, “Освіта і наука (сталий розвиток регіону та інноваційна діяльність)”, “Міжнародне середовище та міжрегіональна політики”, що знайшло своє відображення у формуванні секцій конференцій, яка викликала великий інтерес, жваві дискусії.

Стратегія розвитку Харківщини має кореспондуватися з Концепцією регіональної політики в Україні, яку спрямовано на посилення ролі регіонів, досягнення їх оптимальної економічної самостійності. Тому на першому етапі було впровадження пілотного проекту Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, якій відпрацьовував механізм укладання угоди між Кабінетом Міністрів України та органами місцевого самоврядування щодо розвитку промисловості![9,10].

Спільна робота фахівців облдержадміністрації та міністерства дала можливість опрацювати значну кількість нормативно-правових документів, зокрема проекти Закону України “Про засади стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій”, “Основні засади державної стратегії регіонального розвитку”, “Методичних рекомендацій щодо розроблення регіональних стратегій розвитку” тощо.

Аналіз результатів пілотного проекту дасть змогу сформувати якісні механізми запровадження договірних засад, поширити цей досвід у масштабах України.

На деякий час Харківська обласна державна адміністрація прагне розробити життєздатну стратегію, яка має передбачити всі передумови по формуванню регіональної системи управління економічним розвитком області, визначати точки росту, пріоритетні напрями реформування з урахуванням світових тенденцій, шляхи створення умов для зростання доходів і зайнятості в ключових перспективних галузях економіки та сферах бізнесу, підвищення ефективності бюджетних витрат у соціальній сфері, комунальному господарстві тощо.

Проведена у 2000-2001 роках робота це лише перший крок на шляху довгострокової складної роботи, яка за своєю сутністю є новаторською Але вона виконала свою місію, напрацювавши рекомендації, які вже на наступному етапі дали змоги вийти на рівень розробки самої “Стратегії розвитку Харківської області” Для її розробки запропоновано наступні розділи[9]:

І. Зведений розділ плану.

Вміщує систему цілей соціально-економічного розвитку, до яких входять цільові показники, важливі соціально-економічні нормативи. До розділу включаються регіональні макроекономічні показники та пропорції розвитку. Вказуються також важливі соціально-економічні та інші обмеження, які вводяться на перспективний період, які не можна перевищувати (по рівню безробіття, рівню життя, регіональної безпеки та ін.).

Формулюються основні позиції середньострокової макроекономічної політики.

ІІ. Місце регіону в українському та світовому господарстві.

Характеризується реалізація основних функцій регіону в системі внутрішньоукраїнського та міжнародного розподілу праці. Приводяться орієнтири з міжрегіонального та міжнародного обміну. Оцінюються зміни рівня відкритості економіки регіону. Формулюються основні положення зовнішньоекономічної та міжрегіональної політики.

ІІІ. Численність та структура населення.

Надається оцінка перспективних змін статевікової й соціально-професійної структури населення, чисельності окремих контингентів населення, показники природного та механічного руху. Формулюються заходи регіональної демографічної політики.

ІV. Важливіші регіональні потреби.

Оцінюються перспективні рівні потреб в основних стратегічних продуктах (енергія, паливо, продовольчі товари, конструкційні матеріали техніка, обладнання та ін). Вони визначаються для цілей контролю над ситуацією, прийняття регулюючих заходів та формування регіонального замовлення.

V. Важливіші регіональні ресурси.

Визначаються перспективні ресурсні можливості регіону, в тому числі можливості використання виробничих, науково-інформаційних трудових, земельних, водних ресурсів, ресурсів для будівництва, транспортних зв`язків, зовнішньої торгівлі та ін. Формулюються напрямки ресурсної політики.

VІ. Регіональна економічна реформа.

Формулюється комплекс задач по всіх проблемах продовження економічної реформи, включаючи питання реструктуризації підприємств, реформи в сільському господарстві, на транспорті та житлово-комунальній сфері, в сфері ринкової інфраструктури та ін.

VІІ. Соціальний розділ (блок).

До нього входить увесь комплекс основних питань, пов`язаних із рівнем життя населення, в тому числі змін доходів та витрат населення, житлових умов, рівень та якість харчування, сферу охорони здоров`я, сферу освіти і культури, сферу соціального захисту та соціальної допомоги та ін. Визначаються відповідні показники, які характеризують якість життя. Формулюються напрямки регіональної соціальної політики.

VІІІ. Економічна база регіону.

Формулюються задачі та напрямки регіональної економічної політики по відношенню до основних галузей, сфер та об`єктів, які дають регіону прибуток, поповнюють бюджет та забезпечують зайнятість населення. В їх складі: промисловість, транспортно-зовнішньо-торгівельний комплекс, науковий комплекс, науковий комплекс, сфера вищої та спеціальної, туристичний комплекс, курартно-рекреаційний комплекс та ін. Оцінюються показники - орієнтири розвитку відповідних елементів економічної бази.

ІХ. Агропромисловий комплекс.

Розглядається увесь комплекс питань, пов`язаних із виробництвом, транспортуванням, переробкою, зберіганням, реалізацією та споживанням продовольчих товарів у регіоні, питання поставок сировини, обміну з регіонами, імпорту та ін. Враховуються всі організаційно-правові форми господарювання, включаючи “сімейну економіку”, ресурси садівництва, особистих підсобних господарств. Формулюються напрямки регіональної політики по забезпеченню продовольчої безпеки, розвитку АПК, поліпшення продовольчого забезпечення та функціонування споживчого ринку.

Х. Загальнорегіональна інфраструктура та система життєзабезпечення.

Включаються питання функціонування енергетики, транспортного господарства, водопостачання та каналізації, інженерії та інших систем життєзабезпечення. Враховуються всі організаційно-правові форми підприємств інфраструктури. Формулюються напрямки політики в сфері інфраструктури та забезпечення функціонування регіону.

ХІ. Регіональне господарство.

У розділі формулюються зміни розвитку галузей та підприємств регіонального господарства, які знаходяться під відомством адміністрації регіону згідно з прийнятою системою управління.

ХІІ. Регіональне замовлення.

В склад входять донні та конкретні переліки регіонального замовлення. Формулюються заходи по забезпеченню ефективного формування та виконання замовлень.

ХІІІ. Зайнятість населення.

У розділ входить комплекс заходів по забезпеченню раціональної зайнятості, створенню робочих місць, перепідготовці. окремо визначається питання зайнятості молоді. Формулюється регіональна політика в сфері зайнятості.

ХІV. Екологія.

Формулюється політики та заходи щодо оздоровлення та підтримки на нормальному рівні екологічної ситуації.

ХV. Міжрегіональні зв`язки.

Формулюється політики, напрямки та заходи щодо активізації взаємодії з регіонами України, формування регіональних ринків, співпраці в рамках міжрегіональних асоціацій.

ХVІ. Державне регулювання економіки.

Формулюються напрямки податкової, цінової, амортизаційної політики в сфері землекористування, оренди. Розглядаються питання гарантій, підтримки, стимулювання інвестицій. Розглядаються основні контрольні показники, нормативи, стимули, які регулюють діяльність господарських суб`єктів.

ХVІІ. Інвестиції.

Формулюються напрямки інвестиційної політики, основні показники, які характеризують інвестиційний процес. Надається укрупнена адресна програма будівництва.

ХVІІІ. Важливіші програми та проекти.

Надається зведений взаємопов`язаний перелік програм та проектів, які намічені до реалізації в перспективному періоді.

ХІХ. Удосконалення системи управління регіоном.

Формулюються заходи щодо зростання ефективності загальнодержавного, регіонального та муніципального управління в рамках регіону.

ХХ. Регіональні баланси.

Надається взаємопов`язана система важливіших балансів.

ХХІ. Фінанси регіону.

Розглядається фінансова основа виконання середньострокового плану. Визначаються основні показники зведеного фінансового балансу та перспектив бюджету регіону. Формулюються регіональна фінансова політики, включно з політикою запозичення, політику на фінансовому ринку, банківську політики та ін.

Вказана послідовність розділів не випадкова. Вона характеризує технологічну ланку розробки плану.

3.5 Спеціальні (вільні) економічні зони, як напрям розвитку Харківського регіону

Створення вільних економічних зон об`єктивно зумовлене процесом територіального поділу праці, невпинним розвитком зовнішньоекономічних зв`язків. На території вільної економічної зони діють пільгові податки, валютно-фінансові та інші умови діяльності як національних, так і іноземних суб`єктів підприємництва. метою створення вільної економічної зони є залучення іноземних інвестицій, освоєння і впровадження у виробництво прогресивних технологій, нарощення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом. У міжнародній практиці налічується понад 20 різновидів вільних економічних зон![8,9,10].