Прогнозування розвитку регіону

Усі рівні регіонального і місцевого самоврядування у Франції виборні. Наприклад, у регіоні кожні шість років обирають Раду регіонів. Рада, або Асамблея регіону узгоджує бюджет, визначає податки та розробляє загальну політику регіону, обирає голову - “президента”, який є головою виконавчої влади в регіоні, та бюро - виконавчий орган регіону! [42]. Бюро несе колективну відповідальність за адміністрування в регіоні та за втілення в життя політики Ради.

У кожному регіоні створюють Раду з економічних і соціальних питань, яку формують з представників бізнесу, профспілок, культурних, професійних та інших об`єднань. Вона подає доповіді Раді, а також надає консультації з широкого кола питань.

Виборною інституцією департаменту є Генеральна рада: депутатів обирають терміном на шість років, причому половину ради оновлюють кожні три роки. Генеральна рада проводить свої сесії щонайменше чотири рази на рік, обирає голову, виконавчого голову та номінального голову, який є президентом, а також виконавчий комітет (від чотирьох до десяти депутатів). Виконавчий комітет не несе колективної відповідальності.

Президент створює свій власний кабінет. Головою професійної адміністрації є генеральний директор або генеральний секретар. За законністю дій інституцій департаменту стежить комісар республіки - посадова особа центрального уряду.

Комуни обирають свої комунальні (муніципальні) Ради. Вибори відбуваються кожні шість років у середині терміну між виборами в регіоні. Рада затверджує бюджет, визначає податки та політику комуни. Вона може створювати комітети для розробки проектів і консультацій у певних сферах діяльності. Комунальна, або муніципальна, рада обирає свого голову, виконавчого та номінального голову - мера, а також 30% свого складу на посади помічників мера. Мер і помічники формують виконавчу владу комуни - муніципалітет. Мер несе відповідальність перед Радою за втілення рішень та адміністрування в комуні. Мер є також місцевим представником центрального уряду з питань правопорядку та організації виборів.

За останні 30 років у Франції відбулися великі зрушення щодо децентралізації в управління економічними і соціальними процесами окремих територій! [42]. Модель французького регіонального та місцевого самоврядування дуже локалізована. Чітко визначено принципи організації місцевої виконавчої влади, розподілено функції між різними її рівнями, забезпечено противаги між законодавчою та виконавчою владами. Ведеться контроль з боку центрального уряду за законністю дій виборних і виконавчих структур.

Деякі особливості щодо організації самоврядування є в Німеччині. Органи самоврядування тут мають високий рівень децентралізації й автономії в прийнятті рішень! [41]. Німеччина складається з 16 земель, утворених у різний час. Землі тут є справжніми державами - кожна з них має власну конституцію і відповідні державні інституції (за винятком глави держави). Особливість Берліна, Бремена і Гамбурга та, що вони - це землі - міста, установи яких є водночас муніципальними і державними. Лише земля Бремен поділяється на дві місцеві громади міст Бремена і Бремергафена, території яких, до речі, не є суміжними. Вони об'єднані в одну федерацію згідно із Федеральною конституцією; у цьому разі деяка кількість головних державних повноважень передається федерації.

У Німеччині більшість галузей (за винятком освіти і культури) належить до компетенції як федерації, так і земель. Проте законодавче регулювання земель провадить федерація, і тому ці функції поступово переходять до її компетенції. Сьогодні землі реально беруть активну участь у процесі розробки федеральних норм через Федеральну раду та постійне узгодження позицій між федеральною адміністрацією й адміністраціями земель.

Що стосується компетенції регіональних громад, то Федеральний Конституційний Суд має право розглянути (за поданням федерального уряду, урядів земель чи третини членів Бундестагу) федеральні чи земельні закони, які порушують якісь права. До Конституційного Суду можуть також звернутися з відповідним питанням інші суди; те ж саме зробити приватна особа, подавши конституційну скаргу, якщо питання стосується фундаментальних прав.

Основний закон передбачає право федерального примусу через пряму інструкцію землям та їхнім адміністраціям, якщо якась із земель не виконує зобов'язань, обумовлених чинними Основним чи Федеральним законами.

Кожна земля в Німеччині обирає на чотири роки Земельні збори (лантаг); у землях-містах вони називаються муніципалітетами або палатою депутатів (у Берліні). Більшість конституцій земель передбачає право саморозпуску законодавчих зборів! [41].

Кожна земля має свій уряд, керований міністром-головою чи, у випадку трьох земель-міст, правлячим бургомістром (для Берліна) або першим бургомістром (для Бремена і Гамбурга). Главу уряду обирають члени лантагу. Уряд несе колективну відповідальність перед лантагом, який може відправити його (оголосивши вотум недовіри) у відставку, за винятком Баварії, як обрала систему призначення уряду на весь період скликання.

Національну та регіональну політику координують всередині однієї адміністрації - земельної, яка бере участь у визначенні державної політики через членів свого уряду, присутніх на засіданнях Бундестагу. Для цієї вертикальної координації додається добровільна горизонтальна координація між адміністраціями земель, яку провадять через конференції.

У цілому проблема децентралізації в країнах ЄС є, безперечно, складнішою з позиції розподілу ролі між державною і територіальними владами та ступенем впливу місцевих виборних осіб. Цей вплив залежить також від того, як організована служба цих осіб. Спільне для усіх країн ЄС те, що національні адміністрації зосереджені не лише в столиці! [49].

На місцевому рівні діють представники держави, які найчастіше виконують функції адміністративної поліції, загального державного управління та контролюють акти місцевої влади. Порівняльну таблицю компетенції місцевих служб, міністерств у різних державах на сучасному етапі скласти неможливо. Зокрема, дуже вірогідно, що деякі функції виконують в одній країні центральна служба, а в інших - місцеві. наприклад, реєстрацією автомобілів у Франції займаються служби Міністерства внутрішніх справ на рівні адміністративного округу (су префектури), тоді як у Нідерландах ці операції виконує центральна служба.

На окрему увагу заслуговує питання щодо адміністративних округів держави. в усіх країнах ЄС є тенденція до поєднання адміністративних округів з географічними межами місцевих громад базового і проміжного рівнів. Проте в усіх країнах є округи, які не збігаються із адміністративним територіальним поділом. У Франції, наприклад, не відповідають територіальним громадам, як звичайно, судові округу, також ректорати, які є адміністративними округами Міністерства народної освіти, не збігаються із регіонами, які, головно, сформовані на засадах об'єднання департаментів! [44].

Розподіл взаємовідносин між центральними органами управління, місцевими службами і територіальною владою можна описати за допомогою простого прикладу - реєстрації автомобілів. Зокрема, у Франції. як уже зазначено, таку реєстрацію провадять місцеві служби на рівні адміністративного округу. Податкові служби департаменту перераховують територіальним громадам надходження від податків на автомобілі, розмір яких визначає територіальна влада. Власник автомобіля повинен прибути до су префектури того місця, де він проживає. Правда, операції можна проводити заочно або через третю особу. Це фіксують у реєстраційному номері: йдеться про систему, яку легко можна застосувати на рівні департаменту, оскільки номер департаменту розміщено у кінці номерного знака (наприклад, 75 для Парижа).

У Німеччині, навпаки, реєстрацію проводять адміністративні служби районі і вільних міст, які надсилають статистичну і податкову інформацію адміністраціям відповідних земель. Порядок стягнення податку на автомобілі визначений федеральним законодавством (у тому числі його ставка). Його збирають податкові служби земель, а суму розподіляють між федерацією, землями та місцевою владою.

У більшості країн ЄС місцева влада має достатні компетенції й засоби для проведення власної політики. одночасно вона втілює у життя низку рішень, прийнятих на національному рівні. Отже, державна адміністрація зберігає контрольні повноваження. а виконання державної політики місцевою владою дає змогу повніше враховувати місцеву специфіку [44]. Що ж стосується систем політичного федералізму, то тут є різниця в масштабах: жоден орган територіальної влади, зокрема у Франції, не має нормотворчих повноважень, які можна було б порівняти з нормотворчими повноваженнями бельгійських регіонів чи громад або іспанських областей, і ще менше - з повноваженнями північноамериканських штатів. Як бачимо, державні чиновники виконують рішення уряду, регіональні - рішення регіональної влади, чиновники департаментів - рішення департаментів, а агенти комунальних органів - рішення комунальної влади. У Німеччині адміністрація земель завжди була організована як адміністрація справжніх держав. Тут функціонують земельні міністерства з центральними та місцевими службами та самостійні адміністрації земель; місцева влада є підрозділом земель, а не федерації.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

У Державній програмі «Україна 2010» зазначено, що метою регіональної політики повинно стати забезпечення економічних правових та організаційних умов для проведення муніципальної та адміністративної реформи, оптимізації виробничої структури регіонів, усунення диспропорцій між їхнім соціальним та виробничим розвитком, поліпшення екологічних умов проживання людей, вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів ![14] .

Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у “Програмі” зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпортно-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництва, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення.

2.1 Аналіз і прогноз комплексного соціально-економічного розвитку регіону в умовах переходу до ринку

В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики -- це критична оцінка самої потреби, чіткого визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку й ранжування потреб у часі й просторі. Оскільки сама потреба завжди перевищує реальні можливості, то її доцільність треба оцінювати критично. При обмежених можливостях централізованого фінансування слід порівняти свої потреби з внутрішніми ресурсами розширеного відтворення, тобто економічні результати функціонування господарства мають гарантувати виконання програм економічного і соціального розвитку. Таким чином, встановлюється залежність доходів бюджету від рентабельності функціонування господарства й ефективності використання регіональних ресурсів, водночас видаткова частина бюджету повинна підпорядковуватися основному завданню -- ефективному розвитку економіки, матеріального і культурного рівня життя громадян.

Економічний і соціальний розвиток регіону значною мірою залежить від зацікавленості у цьому громадян. Для цього треба, щоб жителі регіону перетворювалися у суб'єкт госпрозрахункових відносин.

Сучасні фінансові відносини в основі своїй мають багато елементів старої командно-адміністративної системи. Втім, намагаємося пристосувати до нових умов господарювання нинішній економічний механізм управління та нинішню соціальну політику. Цілком зрозуміло, що, не створивши в Україні фундаменту товарного виробництва, немислимо пристосувати до цих умов фінансово-грошові методи управління сукупним виробництвом. У результаті порушується оптимальна пропорційність між власними й асигнованими надходженнями, форми їх структурної збалансованості не заохочують місцевих органів самоврядування до поліпшення результатів цілісного функціонування економіки.

Сьогодні основним джерелом ресурсів такої структурної залежності є чистий дохід, зокрема податок на додану вартість і на прибуток. Незважаючи на матеріальну зацікавленість місцевих органів самоврядування у збільшенні розміру податку на додану вартість, вони не мають економічних важелів:

З іншого боку, коли місцева адміністрація не має тривалого права на доходи, коли не існує чітких норм їх перерозподілу, навряд чи можна говорити про реальну свободу місцевих бюджетів. Невизначеність у наданні субсидій фактично означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування залишаються у більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.

Проблема /диференційованого фінансування регіонів украй актуальна для України у зв'язку з відмінностями природно-кліматичних та соціально-економічних умов територій, з просторовими диспропорціями у розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, а також історично сформованою специфікою виробничого розвитку окремих областей.

Для аналізу роді місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів та їх місця у бюджетній системі України потрібні їх кількісна та якісна характеристика. Про співвідношення місцевих бюджетів із макроекономічними показниками, передусім із валовим внутрішнім продуктом (ВВП)

Але слід відмітити, що саме зростання ролі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП є свідченням посилення впливу органів місцевого самоврядування на розвиток економічних і соціальних процесів у регіонах і в державі в цілому. Необхідно враховувати, що мобілізація та використання коштів місцевих бюджетів пов`язані з інтересами різних соціальних груп населення, підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя.

Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету

Проблема виконання бюджетів у регіонах викристалізувалась і потребує вирішення. Будь-який "вольовий" захід (у тому числі законодавчого характеру), спрямований на досягнення паритетності у підходах до використання державного і місцевих бюджетів, приречений на невдачу. Лише заходи, які заохотять місцеві органи влади до пропорційного виконання державного і місцевих бюджетів, дадуть ефект.

Програма соціально-економічного та культурного розвитку області на рік є організаційно-економічним та інформаційно-аналітичним документом, втілення положень економічної політики держави, вміщує систему цільових завдань і заходів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою досягнення поставлених цілей у прогнозному періоді.

Найважливішими завданнями програми є :

-забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку території області;

-удосконалення структури господарського комплексу регіону;

-досягнення раціонального використання усіх територіальних ресурсів;

-забезпечення надійного функціонування соціальної та виробничої інфраструктури;

послідовне зростання якості життя населення регіону.

При розробці програми враховувалась економічна діяльність всіх суб`єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До її складу включено найважливіші завдання і показники, що визначені у національних, державних, галузевих, регіональних та місцевих цільових програмах.

Головною метою Програми соціально-економічного та культурного розвитку є реалізація політики економічного зростання, закріплення позитивної динаміки росту промислового виробництва, досягнення стабілізації в усіх галузях матеріального виробництва області, оздоровлення фінансового становища суб`єктів підприємницької діяльності та фінансової бази місцевих бюджетів, стимулювання енергозбереження, інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств, підвищення соціальних гарантій відповідно до зростання вартості прожиткового мінімуму населення, погашення заборгованості із виплати заробітної плати, пенсій, допомог.

Область як регіон і територія.

Сьогодні питання децентралізації бюджетної системи України виходять на перший план, адже фінансова децентралізація є однією з фундаментальних умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади: децентралізація процесів ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади у розвитку підконтрольної їй території; фіскальна децентралізація сприяє ефективному забезпеченню суспільними послугами шляхом ретельнішого узгодження видатків органів влади з місцевими потребами і уподобаннями.

Але реалізація законодавчо закріплено права кожного адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це означає, що кожен орган влади повинен володіти своїми фінансовими джерелами, достатніми для організації управління економікою і соціальною сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен володіти відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов'язковими платежами, що надходять до відповідного бюджету.

Тому саме місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів місцевого самоврядування, належать особливе місце в бюджетній системі нашої держави. Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у соціально-економічному розвитку території, адже саме з місцевих бюджетів здійснюється фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров'я населення, засобів масової інформації; також фінансуються різноманітні молодіжні програми, видатки по упорядкуванню населених пунктів. Саме з місцевих бюджетів здійснюються видатки на соціальний захист та соціальне населення.

На жаль, в цій ланці бюджетної системи зберігається безнадійно застарілий механізм централізованого регулювання вищестоящими органами доходів місцевих бюджетів. Це позбавляє місцеві органи влади фінансової самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищестоящих органів влади вирішувати проблеми, що знаходяться на даній території районів, міст, селищ і сіл.

2.2 Програма економічного і соціального розвитку регіону, як форма регіонального прогнозування

Концепція соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про стратегічні цілі та пріоритети, про економічну політику держави та її найважливіші напрями, про засоби реалізації визначених цілей. Концепція розглядається та затверджується Кабінетом міністрів України. У ній дається визначення політики держави щодо найважливіших економічних процесів, які, імовірно, відбудуться в країна в майбутньому, і формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої влади. Крім макроекономічних визначень, економічна політика включає також загальні напрями розвитку грошово-кредитної, бюджетної, податкової, цінової, зовнішньоекономічної, структурної, митної та антимонопольної політики.

Державні регіональні програми є важливим чинником, який сприяє прийняттю рішень на державному рівні щодо питань регулювання розвитку економіки. Зазначені програми дають змогу Кабінету Міністрів України, Міністерству економіки, іншим зацікавленим міністерствам і відомствам приймати обґрунтовані рішення у процесі визначення промислової та регіональної політики, створювати умови для заохочення інвестицій до пріоритетних галузей господарського комплексу з урахуванням інтегрального ефекту та відповідно до інтересів окремих регіонів, їхньої спеціалізації, природнокліматичних умов, ресурсних можливостей, соціальних особливостей.

Реалізація регіональних програм повинна забезпечувати підвищення ефективності функціонування регіональних господарських комплексів, використання природних, рекреаційно-туристичних, трудових ресурсів та науково-виробничого потенціалу, геополітичного положення! [15].

Сьогодні чимало регіонів підготувало державні регіональні програми соціально-економічного розвитку, призначені забезпечити таке: налагодження механізму взаємовідносин між центром та регіонами, досягнення оптимального рівня децентралізації; здійснення оптимального рівня децентралізації; здійснення оптимального міжрегіонального розподілу державних асигнувань; використання цивілізованих процедур селективного відбору суб'єктів господарювання, на які поширюватиметься режим державної підтримки. Крім цього у регіональних програмах реалізовано комплексний підхід до розвитку території на засадах комбінування різних джерел фінансування! [17].

Залежно від визначених цілей та фінансових можливостей такі програми розробляють на коротко (1-2 роки) середньо - (3-5 років) та довготерміновий (понад 5 років) періоди та щороку коригуються. Вони містять визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічного політики, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

Під час розробки програм враховують економічну діяльність усіх суб'єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До складу цієї комплексної програми повинні входити найважливіші завдання і показники, що визначені у національних, державних галузевих, державних регіональних та місцевих (локальних) цільових програмах.

Головні показники програм соціально-економічного розвитку регіонів використовує Міністерство економіки України для розробки державної програми економічного і соціального розвитку України з виділенням найважливіших показників цієї програми стосовно регіонів.

Так, наприклад, у Державній програмі “Україна-2010” зазначено:

- для Донецького та Придніпровського регіонів пріоритетними будуть паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна, автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування ![15]. Значну увагу приділятимуть конверсії оборонних підприємств, заходи щодо забезпечення зайнятості населення, поліпшенню екологічної ситуації;

- у Східному регіоні структурна перебудова спрямована на переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств тракторного та сільськогосподарського машинобудування, електронної, автомобільної, електротехнічної, харчової промисловості. тут збільшуватимуться обсяги видобутку газу, нафти та продуктів їх переробки;

- у Центральному регіоні на першому місце прискорений розвиток агропромислового комплексу, сфера послуг, харчова та легка промисловості, а також галузі авіабудування, машинобудування, радіотехніки та електроніки. відбуватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на базі науково-технічного потенціалу Києва;

- у Поліському регіоні зберігатиметься спеціалізація за такими напрямами, як сільськогосподарське машинобудування, видобуток і переробка мінералів, приладобудування, легка та харчова промисловість. Особливу увагу приділятимуть, зокрема, вирощуванню районованих культур та їхній переробці, розвитку лісового господарства, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів;

- частину підприємств Подільського регіону потрібно перепрофілювати на випуск техніки для агропромислового комплексу, медичних препаратів, товарів широкого вжитку. Як і раніше, головними тут будуть енергетика, сільськогосподарське машино- та приладобудування, електронна і харчова промисловість. Агропромисловий комплекс більше спеціалізуватиметься на вирощуванні та переробці цукрових буряків, зернових культур, м'яса та молока;

- структура перебудови Карпатського регіону орієнтована на розвиток сільськогосподарського та автомобільного машинобудування сучасних електроніки та електротехніки. Переплачена масштабна реконструкція хімічних та нафтохімічних виробництва, інтенсифікація лісового господарства, легкої і харчової промисловості. Формуватиметься високо розвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекс загальнодержавного та міжнародного значення.;

- у Причорномор'ї пріоритетними віддано розвитку морегосподарського комплексу - судно машинобудування та судно ремонту, рибного та портового господарств, машинобудування для АПК, освоєнню, нафтогазових родовищ, шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної індустрії туризму та оздоровлення у Криму, Одеській, Миколаївській та Херсонській областях;

Проте серед названих у “Програмі” регіонів України найбільший потенціалі, як і найболючіші проблеми, мають східні регіони України. Тут розвинуті галузі промисловості і забруднене довкілля, є військово-промисловий комплекс, що відроджується, і вугільні шахти.

Зокрема на частину Сумської, Полтавської, Харківської областей припадає 20 % усього національного машинобудування. Головна частина промисловості зосереджена у Харкові, де, враховуючи його чималу інвестиційну привабливість створена вільна економічна зона, а Харківська область визначена експериментальним регіоном у розвитку двосторонньої співпраці з США. Заслуховують на увагу у Харкові такі підприємства: танковий завод ім.. Малишева, “Турбоатом”, “Хартрон”, тракторний завод та інші підприємства! [15,17].

Дніпропетровська і Запорізька області - другий індустріальний район України, особливе місце в якому посідають важка індустрія та харчова промисловість, що мають непогану інвестиційну привабливість і вдало доповняють металургійну, інфраструктуру, де створені холдінги (завод ім. Петровського, ім. Комінтерну, “Криворіжсталь”), морські порти на Азовському узбережжі, які виконують головні експортні перевезення металопродукції, а також такі підприємства як “Дніпроспецсталь”, запорізький алюмінієвий комбінат, “АвтоЗАЗ”, “Нікопольське трубопрокатне виробництво” та інші.

Донецька і Луганська області є найбільшим індустріальним районом України де, окрім вугільних підприємств, широко представлена кольорова металургія, великі хімічні виробництва, машинобудування, легка промисловість; інвестиційна привабливість району, незалежно від галузі, зумовлена урядовою політикою реформування вугільної промисловості і створення у регіоні великої кількості вільних економічних зон ![14,16,40].

У перехідний до ринкових відносин період особливу увагу в регіонах треба приділяти соціальній політиці, оскільки соціальні питання в умовах ринкової економіки, як звичайно, поза увагою підприємців. Тому регулювання процесів соціального облаштування, насамперед сільських територій, механізми управління ними та їхнє фінансування повинна взяти на себе держава. В країнах з розвинутою ринковою економікою уже сформувались достатньо ефективні механізми вирішення соціальних (та екологічних) проблем, які опинились поза сферою впливу ринкового механізму !

[18,20]. Головні з них доцільно взяти на озброєння й нашим регіональним органам управління. А саме:

надання громадянам послуг колективного користування: оборона, охорона громадського порядку, національні шляхи сполучення та енергетичні системи, системи медичного обслуговування та освіти, фундаментальні наукові дослідження тощо;

механізм регулювання соціальних (позаринкових) процесів, який забезпечує усунення, пом`якшення, компенсацію негативних соціальних явищ, що виникають у процесі функціонування ринкової економіки: безробіття, значна різниця у доходах громадян, нерівність у соціальному обслуговуванні населення та соціальному облаштуванні територій тощо;

механізм регулювання екологічних (позаринкових) процесів - механізми забезпечення ліквідації, локалізації, зменшення впливу негативних економічних явищ та процесів, екологонебезпечної промислової та аграрної діяльності, екологонебезпечних наслідків минулої діяльності тощо, а також компенсації за завдану ними шкоду.

Ці механізми працюють у чітко окресленому правовому полі, мають надійні адміністративні й економічні важелі регулювання.

У високорозвинутих країнах світу, зокрема у США, держава, намагаючись обмежити вплив негативних екстерналій, частіше вдається до регулятивних заходів, ніж до накладання штрафів за забруднення! [22] аби субсидування боротьби з забрудненням. Уряд розробив норми викидів автомобільних газів, запропонував детальний комплекс заходів для регулювання розміщення складів токсичних хімікатів, вимагає від авіа- та залізничних компаній обладнання певних приміщень для осіб, які не палять. Було прийнято законодавчі акти, згідно з якими нафтовидобувні компанії, яким належать свердловини в одному басейні, повинні об`єднувати своє виробництво. Держава накладає обмеження на риболовлю та полювання з метою зменшення втрат, пов`язаних з надмірною експлуатацією цих ресурсів. Наведені приклади свідчать про багатоманітність форм державного регулювання.

З метою зменшити забруднення довкілля держава застосовує два важливі види регулювання: з одного боку, ті за яких рівень забруднення контрольований, а фірмам заборонено перевищувати деякий критичний рівень забруднення, а з іншого, - ті, за яких держава регулює виробничий процес (відомі як регулювання ресурсів).

Україна має багато власних напрацювань у галузі екологічного права, які це невідомі в інших країнах. Серед них - Закон про охорону атмосферного повітря, у якому йдеться про оплату за використання повітря у промислових потребах! [51]. Природний ресурс використовують для виробництва, і ніхто за це не платить. На жаль, хоч після прийняття Закону і були вказівки щодо розробки відповідних нормативів з визначення і нарахування платні, однак саме через відсутність цих методик згодом Мінекобезпеки поставило питання про скасування низки положень цього закону замість того, щоб відмер мінувати введення відповідних статей у дію.

В Україні сьогодні назріла потреба посилити в регіонах роль окремих складових соціальної політики! [76,78]:

у сфері демографічній - державна підтримка молодим сім'ям шляхом надання відповідних кредитів із спеціальних регіональних фондів для стабілізації народжуваності населення, прискорення роботи з удосконалення міграційної мобільності населення, поліпшення обліку та збирання інформації про міжрегіональні та маятникові переміщення людей; в освітянській сфері - активізувати роботу шкільних рад, посилити навчально-методичну роботу районних та міських відділів народної освіти шляхом скорочення функцій з контролю, створити в системі професійно-технічних об'єднань навчально-виробничі комплекси; у системі вищої освіти - сприяти створенню навчально-наукових інноваційних центрів; у системі охорони здоров'я - передати на регіональний рівень функцію моніторингу за розвитком множинності форм організації медичного обслуговування населення та конкуренції шляхом децентралізації державної охорони здоров'я, чіткіше розмежувати функції та компетенцію регіональних організаційно-господарських структур управління щодо вдосконалення та розвитку нової медичної інфраструктури, визначення потенційного платоспроможного споживача платних медичних послуг, регулювання діяльності страхового ринку.

Учені пропонують сформувати при обласних держадміністраціях Науково-координаційну раду, головним завданням якої була б розробка експертних аналітичних висновків з засадних питань розвитку регіону, пов'язаних з ресурсозбереженням, екологією.

Регіональна екологічна політики потребує, насамперед, проведення у всіх регіонах України інвентаризації джерел забруднення довкілля та екологонебезпечних об'єктів з метою обґрунтування пріоритетів першочергової реалізації державних та регіональних екологічних програм: визначення на території України зон екологічного лиха легітимізації їхнього статусу та забезпечення гарантії соціального захисту населення, що там проживає; проведення організаційних змін у системі управління охороною новколишнього середовища шляхом розширення прав і відповідальності місцевих органів влади з посиленням координації діяльності центральних міністерств і відомств у сфері охорони природи і раціонального використання природних ресурсів; проведення чинних природоохоронних норм у відповідність зі світовими екологічними стандартами [12,14,17].

Україна - морська держава. У процесі розробки та реалізації нової стратегії стійкого соціально-економічного ат екологічного розвитку приморських регіонів України приблизний перелік пріоритетів може бути такий [19, 26 ]:

розвиток природоохоронного та природного відтворювального комплексів;

розвиток марікультури та аквакультури в цілому;

розвиток курортно-рекреаційного господарства;

розвиток екологічно безпечного агропромислового комплексу;

розвиток морської торгівлі та екологічно безпечних морських перевезень (торгівельний флот та порти);

розвиток екологізованого суднобудівництва та судноремонту;

розвиток точного машинобудування та наукомістких технологій, які сприяють забезпеченню екологізації приморських регіонів.

Названі вище пріоритети в соціально-економічному розвитку приморських регіонів України не можна буде реалізувати, якщо до переліку пріоритетів не потраплять культура та наука, без яких нова стратегія розвитку може зазнати поразки.

Державне регулювання природоохоронної діяльності повинно полягати у контролі за стандартами і нормативами регулювання діяльності промислових виробництв, у доцільності споживання природних ресурсів (особливо не відновлюваних). Одним з найважливіших напрямів є максимальне використання вторинних ресурсів і відходів виробництва, що потребує комплексного дослідження і контролю за функціонуванням виробництв кожної галузі, оскільки вони технологічно пов'язані між собою [38,40,43].

Йдеться про екологізацію суспільного життя як об'єктивно зумовлено рівнями розвитку суспільства, ефективно й послідовно впроваджувану систему державних регіональних і місцевих заходів, спрямованих на застосування якісно нових ресурсозберігальних, екобезпечних видів техніки, технологій та організації матеріального виробництва, способів і методів функціонування промислових, транспортних, господарсько-побутових та інших комплексів. Метою цих заходів є економне і високоефективне використання, збереження, відтворення різних видів ресурсів; підтримання динамічної екологічної рівноваги і сприятливих для здоров'я людини умов та якісних характеристик довкілля.

Кінцевим результатом екологізації суспільного розвитку повинно бути досягнення прийнятого рівня техногенно-екологічної безпеки населення і природного середовища. Для цього треба використовувати підйоми і напрями регулювання соціально-економічного розвитку регіонів [43].

2.3 Організаційно-методичні основи розробки та реалізації програми економічного і соціального розвитку регіону, її структура та головні показники

Проект програми соціально-економічного розвитку регіону рекомендують розробляти у такій послідовності! [7]:

аналіз досягнутого стану соціально-економічного розвитку регіону на початок прогнозованого періоду, виявлення найбільш гострих проблем і диспропорцій у господарському комплексі та причин їх виникнення;

обґрунтування цілей, завдань і пріоритетів у соціально-економічному розвитку на прогнозований період, визначення засобів вирішення виявлених проблем, розробка відповідних заходів і кількісних характеристик щодо напрямів розвитку продуктивних сил регіону з урахуванням формування ринкових відносин, раціонального використання природно-ресурсного та виробничо-технічного потенціалу;

узгодження основних завдань і параметрів проекту програми з намірами центральних та місцевих органів виконавчої влади і самоврядування та з поданими від підприємств і організацій проектами планів і заходів які пов'язані з обслуговуванням населення або з негативними змінами екологічного, демографічного стану та інших небажаних наслідків;

складання проекту програми і подання її у визначений термін на розгляд обласних (міських) держадміністрацій;

після розгляду проекту програми виконавчими органами влади та визначення уточнених обсягів фінансових ресурсів у ній роблять потрібні корективи і подають на розгляд та затвердження обласній (міській) раді.

Головні показники проекту програми рекомендують розраховувати принаймні у двох варіантах (мінімальний і максимальний) залежно від визначених завдань та обсягів очікуваних фінансових ресурсів і можливостей їх маневрування.

Проекти планів (намірів) і заходів підприємств та організацій розглядає соціальна робоча група з числа спеціалістів економічних, фінансових та інших підрозділів місцевих держадміністрацій та міськвиконкомів у визначені терміни щодо розробки регіональної програми ![ 7,15,24 ]. Цей процес полягає в поетапному розгляді головних показників проектів планів та заходів підприємств, їхньому аналізі та оцінці впливу на демографічний, екологічний, економічний стан регіону, задоволення соціальних потреб населення.

Залежно від результатів розгляду готують пропозиції до планів підприємств і організацій, регіональних та місцевих цільових програм, а також до відповідних міністерств і відомств України з метою вирішення на центральному рівні найбільш складних питань соціально-економічного та культурного розвитку регіону.

Для обґрунтування завдань і показників програми використовують такі методи прогнозування: нормативний і балансовий, аналітичний, екстраполяції, експертних оцінок та інші ![ 25 ].

Нормативний метод спирається на систему науково обґрунтованих норм і нормативів - соціальних, виробничо-технічних, фізіологічних тощо. Він дає змогу виконувати розрахунки потреб в об'єктах соціальної і виробничої інфраструктури, оцінити рівень соціального захисту населення та задоволення його потреб у матеріальних благах і послугах.

Балансовий метод використовують для обґрунтування територіальних і галузевий пропорцій у виробництві і споживанні продуктів харчування, паливно-енергетичних ресурсів, у збалансуванні дохідної і витратної частин місцевих бюджеті, використанні трудових, природних та матеріальних ресурсів.

Аналітичний метод найбільш прийнятий для виявлення тенденцій і проблем у розвитку продуктивних сил, дає змогу визначати цілі й пріоритети у соціально-економічному і культурному розвитку регіону на майбутнє, формувати потрібну систему показників.

На підставі методів кореляційно-регресивного аналізу регіональних чинників (природних, виробничих, соціально-демографічних, інфраструктурних) можна кількісно оцінити їхній вплив на стан регіональних проблем та можливості їхнього вирішення у прогнозованому періоді.

Метод екстраполяції полягає у перенесенні сталих тенденцій і напрямів розвитку окремих галузей і сфер економіки, що виявлені на сучасному етапі, у перспективу.

Метод експертних оцінок використовують для прогнозування зрушень у структурній перебудові господарського комплексу, розвитку підприємництва, обґрунтування доцільності будівництва окремих об'єктів виробничого, природоохоронного призначення тощо.

Показники програми соціально-економічного розвитку регіону спираються на чинну систему облікової та звітної інформації органів державної статистики. Для складання регіональних програм використовують аналітичні і розрахункові матеріали галузевих і функціональних відділів та управлінь державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, науково-дослідних і проектних організацій, вищих навчальних закладів, дані опитування громадян тощо ![67,71].

У процесі розробки завдань заходів та показників програми враховують положення відповідних законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та рішень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Програму соціально-економічного розвитку регіону пропоновано складати із трьох частин ![63]: 1) інформаційно-аналітичної; 2) системи основних показників; 3) балансових розрахунків.

В інформаційно-аналітичній частині повинні бути інформаційні дані та наліз розвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозованого періоду, появлення щодо змісту цілей, завдань і пріоритетів у розвитку економічної та соціально-культурної сфер, напрямів ринкових перетворень в економіці на майбутнє тощо, а також інформація стосовно заходів центральних та місцевих органів виконавчої влади і самоврядування щодо засобів забезпечення досягнення намічених цілей та виконання програмних завдань уряду ![60].

Соціально-економічна ситуація на початок року (періоду).

У цьому розділі дають короткий аналіз: соціально-економічної ситуації у регіоні на початок прогнозованого періоду з розкриттям найважливіших тенденцій, недоліків та диспропорцій у розвитку господарського комплексу, соціальної сфери; реформування економічних відносин; соціального стану населення та екологічної ситуації.

Головну увагу приділяють аналізу тих процесів, які негативно позначаються на ефективності виробництва у провідних сферах (промисловість, сільське господарство, будівництво) та призводять до падіння життєвого рівня населення. Зазначають головні причини негативних процесів та можливості їх усунення! [64].

Наводять кількісні показники досягнутого стану розвитку у провідних сферах і галузях економіки, дані про рівень використання природних і трудових ресурсів, виконання дохідної та видаткової частин місцевих бюджетів.

Основні цілі, завдання та пріоритети соціально-економічного розвитку

У цьому розділі наводять пояснення щодо основних цілей і пріоритетів у розвитку економіки та соціально-культурної сфери, визначають найважливіші завдання та параметри окремих сфер економіки, галузей промисловості і сільського господарства, вказують передбачені шляхи вирішення першочергових проблем та усунення диспропорцій! [67,69].

Головною метою програми на сучасному перехідному етапі реформування економіки є вирішення поточних проблем, а саме: припинення спаду виробництва, його стабілізація, поступове нарощування обсягів виробництва продукції та послуг з урахуванням загальнодержавних завдань і пріоритетів, наявних ресурсних можливостей і стану фінансово-економічного потенціалу регіону.

Найважливішим соціальним завданням є створення міцних засад для послідовного підвищення якості життя населення, ефективного використання трудових ресурсів, поліпшення демографічної ситуації на засадах стабільного й ефективного функціонування сфери виробництва та широкого розвитку міжрегіонального та зовнішньоекономічного співробітництва.

Найважливішими завданнями та пріоритетними напрямами для більшості регіонів повинні бути![63,64]:

удосконалення галузевої структури промисловості за рахунок диверсифікації виробництва, зменшення питомої ваги добувних і підвищення питомої ваги переробних галузей, розвитку наукомістких виробництв у машинобудуванні;

активне проведення санації та реструктуризації підприємств, їхнього технічного переозброєння, розвиток міжгалузевих виробництв та поглиблення міжрегіональної кооперації у межах країни;

переорієнтація окремих підприємств машинобудівної, оборонної та інших галузей на випуск якісних товарів народного споживання, медичного обладнання, дефіцитних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, будівництва, харчової переробної промисловості, таропакувальних матеріалів тощо;

випереджувальний розвиток АПК, досягнення раціональної спеціалізації регіону щодо виробництва конкурентоспроможних видів сільськогосподарської сировини та продукції її переробки;

інтенсивний розвиток море господарського комплексу (у приморських регіонах);

розвиток курортно-рекреаційного господарства і туризму (у відповідних регіонах);

раціональне використання мінерально-сировинних та вторинних ресурсів, відходів виробництва;

зміцнення матеріальної бази соціальної інфраструктури у сільській місцевості, у районах, де розміщене евакуйоване внаслідок аварії на ЧАЕС населення, а також у районах, куди повертаються на постійне проживання депортовані народи;

забезпечення надійного водопостачання стабільної роботи комунального господарства і міського транспорту в обласних центрах та інших містах;

збереження етнографічної самобутності регіонів, охорона та відродження пам'яток історії і культури.

Треба пам'ятати, що кожний регіон має свої специфічні проблеми у розвитку господарства і соціально-культурній сфері, відмінні умови соціально-економічного стану та різні перспективи розвитку залежно від природних умов, структури господарства, ступеня конкуренції промисловості тощо. Це зумовлює своєрідність цілей, завдань і засобів вирішення економічних і соціально-культурних проблем у конкретному регіоні. Однак і за цих умов принциповим залишається положення про потребу дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів із завданнями соціально-економічного розвитку країни в цілому ![65,66,68].

Головними пріоритетними напрямами на плановий період, враховуючи реальні інвестиційні можливості територій, повинні бути такі: будівництво об'єктів виробничого призначення, соціальної ста виробничої інфраструктури; створення сприятливих умов для розвитку ринкового середовища, експортних та імпортозамінних виробництв у районах, що мають для цього реальні можливості; активне виконання всього комплексу заходів щодо реформування економіки регіону.

Особливу увагу акцентують на фінансовому забезпеченні програми. У цьому розділі подають зведену інформацію про загальні обсяги фінансових ресурсів, потрібних для виконання завдань і заходів програми, з розподілом їх на фінансування поточних заходів та завдань розвитку![52].

Показники обсягу потрібних коштів повинні бути визначені щодо джерел фінансування: з коштів місцевих бюджетів; коштів загальнодержавного бюджету, підприємств і організацій, населення іноземних інвесторів. Подають також інформацію про розподіл коштів у розрізі основних галузей (сфер) господарства.

Враховуючи вкрай складну економічну ситуацію в країні вирішення соціально-економічних проблем у регіоні треба орієнтувати більше на власні ресурсні можливості, фінанси місцевих бюджетів, підприємств і організацій, кошти населення та залучені кошти іноземних інвесторів. Залежно від очікування фінансових ресурсів визначають реальні проекти спорудження об'єктів виробничого природоохоронного та соціально-культурного призначення.

Система основних показників програми соціально-економічного розвитку регіонів дає кількісну характеристику відтворювальних завдань програми у різних сферах залежно від фінансових ресурсних можливостей регіону і залучених коштів іноземних інвесторів та населення. Використовують вартісні і натуральні, абсолютні та відносні показники.

Для введення до проекту програми економічного і соціального розвитку регіону рекомендують систему показників, об'єднаних у такі блоки ![55,58,60]:

Загальноекономічні (зведені) показники.

Кількість та зайнятість населення.

Розвиток сфери виробництва.

- Промисловість.

- Сільське господарство.

- Лісове господарство.

- Транспорт і зв'язок.

- Інвестиційно-будівельний комплекс.

Рівень життя населення та розвиток соціальної сфери.

- Зведені показники рівні життя і соціального захисту населення.

- Споживання товарів і послуг.

- Житлово-комунальне господарство.

- Освіта і культура.

- Охорона здоров'я, фізична культура і спорт.

Структурні та інституціональні перетворення в економіці, демонополізація виробництва, розвиток підприємництва.

Використання природних ресурсів і охорона довкілля.

Використання вторинних ресурсів.

Фінансові показники.

Зовнішньоекономічна діяльність.

Основні показники соціально-економічного розвитку міст і районів.

Ефективність програм економічного і соціального розвитку регіону зумовлена автономними схемами адміністративного управління і певними механізмами фінансування.

У розвинутих країнах світу для цього використовують консорціуми - об'єднання підприємств і організацій для виконання великих регіональних програм у формі відкритих акціонерних товариств![49].

В Україні з метою сприяння реалізації названих вище програм доцільно було б, насамперед, виділити у державному бюджеті окрему статтю “Фінансування державних регіональних програм” та аналогічні статті на рівні місцевих бюджетів; зменшити частку відрахувань областей у державний бюджет з умовою цільового використання коштів, що залишаються, на реалізацію програмних заходів; запровадити практику надання державних дотацій, субвенцій, преференцій тільки учасникам програми; надати право учасникам програми за клопотанням департаменту отримувати пільгові кредити під гарантії уряду або місцевих органів влади.

Для забезпечення постійного контролю за ходом виконання завдань і заходів програми економічного й соціального розвитку регіону рекомендовано створити обласну Координаційну раду на чолі із першим заступником голови облдержадміністрації. До складу цієї ради доцільно ввести керівництво управлінь облдержадміністрацій, представників банківських структур і статистичних установ, деяких керівників органів місцевого самоврядування та окремих підприємств.

Головним завданням Координаційної ради є забезпечення дієвого контролю за реалізацією заходів програми, щоквартальний розгляд стану виконання поставлених завдань, визначення причин відхилення прогнозованих показників програми, підготовка пропозицій (на обласному та центральному рівні управління) для виправлення виявлених відхилень, уточнення показників програми.

Для забезпечення тісної взаємодії місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та спрямування їхніх зусиль на виконання програми економічного і соціального розвитку регіону доцільно при райдержадміністраціях та міськвиконкомах (міст обласного значення) також створювати відповідні координаційні ради.

Головне завдання цих рад - забезпечити систематичне стеження за показниками програми на рівні міста райдержадміністрації районів, готувати пропозиції щодо надолуження відставань у виконанні програмних завдань або вносити окремі зміни у визначені завдання та подавати ці пропозиції на розгляд обласної Координаційної ради [57].

На території регіонів соціально-економічні процеси регулюють центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за допомогою економічних та адміністративних методів! [58,63].

Для економічних важелів на регіональному рівні належать такі:

доходна та видаткова частини місцевих бюджетів;

пільговий режим оподаткування окремих галузей;

обсяги місцевих податків і зборів;

регіональний контракт та виготовлення та постачання продукції, виконання робіт, надання послуг;

утворення позабюджетних, цільових, резервних та валютних фондів для вирішення економічних та соціально-культурних проблем регіону;

об'єднання на договірних засадах коштів підприємств і організацій з метою їх спрямування на вирішення окремих місцевих проблем;