Історичний розвиток господарських систем

ь англійська економіка традиційно орієнтована на експорт, а експортні галузі погано піддаються монополізації.

Разом з тим банківський капітал за темпами монополізації та централізації значно випереджав промисловий, п'ять великих банків (Big five, Велика п'ятірка) мали 40% загальної суми всіх банківських капіталів країни.

У результаті частка Англії у світовому промисловому виробництві впала, вона втратила свою світову промислову першість. Проте слід зауважити, що втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи всіх верств населення продовжували зростати. Національний дохід Англії в останній чверті XIX ст. виріс втричі, а доходи підприємців від зарубіжних капіталовкладень збільшилися в дев'ять разів. Залишався найпотужнішим у світі її воєнний флот, на який витрачалося близько половини всіх видатків державного бюджету.

c. Економічні реформи 1848 та 1861 роки. Їх сутність та значення для формування ринкового господарства в Україні.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Щодо західних територій України, що входили до складу Австро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повинності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщиками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійснено па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галузей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Прогресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товарності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Високі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспільства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кількох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі-- і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспільстві, які відбувалися протягом другої половини XIX -- початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаекономічних форм примусу, перетворення землі на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в політичному (особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяльність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модернізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені також земська і судова реформи, запроваджено селянське самоврядування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетворення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори скорочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічного переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками консервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: численні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недоторкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних методів ведення останнього.

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України після 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації-- «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та попередніх устроїв, а також порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів -- поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846--1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

d. Особливості господарського розвитку України в пореформений період (60-70-ті р.р. ХІХ ст.) та їх відображення в працях представників національної економічної думки.

Основна увага представників різних шкіл української економічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питаннях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України в складі двох імперій та особливості національного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, насамперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем соціальио-скопомічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустарного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р.

під час становлення капіталістичних відносин у 70--80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І.В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

e. Завершення промислового перевороту в Україні. Виникнення нових господарських форм та їх відображення в українській економічній думці.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприємець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70--80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії.

60-ті роки -- початок 70-х позначилися піднесенням у роз- витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років ХІХ ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь -- вугілля. Заявилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865--1890 роки в Україні було побудова- но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металургійна база Росії -- Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого значення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку вугілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. -- уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали іноземці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з видобутком 1--2 млн пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задовольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техніка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт нічого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кількості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залізорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870--1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі -- тільки в 4 рази. Головною базою видобутку залізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції чавуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато іноземного капіталу, тому що власники підприємств одержували колосальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона задовольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургійній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії -- це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідсталішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільськогосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування стали: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сільськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобудуванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисловість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885 р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії.

У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товариства на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіснили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об'єднань у Росії. В 1893 р. він об'єднував 93,5% усіх цукрових заводів імперії. Синдикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати великі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.

Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концентрація виробництва у винокурінні, борошномельному виробництві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 60-х -- початку 70-х років XIX ст. закінчилося економічною кризою 1873--1874 pp. Після незначного піднесення в 1875--1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881--1883 рр. З кінця 80-х років ХІХ ст. почалось нове промислове піднесення, яке тривало протягом усього останнього десятиріччя XIX ст.

В економіці Західної України переважало сільське господарство. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40,3% усієї площі краю, Буковині -- 40,5%, у Закарпатті -- 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових капіталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кінця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купували купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купувала єврейська буржуазія.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удосконалювались знаряддя праці та машини.

Землеробство набувало торговельного капіталістичного характеру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства -- Галицьке Поділля; вирощування тютюну -- Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, маку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної землі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині -- 87,03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзвичайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і більше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад.

На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повільно. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промисловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також імпорт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експортували частину своєї продукції (борошномельна, спирто-горілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 50--60-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот.

З кінця 70-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати парові, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20--30 тис. т на рік, у 1909 р. -- 2053 тис. т. Понад 4/5 усього видобутку нафти на початку ХХ ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість капіталу.

У 60-х -- 70-х рр. західноукраїнські землі були з'єднані залізницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі почали вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Східна Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.

У 70--80-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш розвинену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрійські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна промисловість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівномірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виробництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним.

Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттєва, килимарська промисловості.

З кінця ХІХ ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX -- на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синдикати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначилась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщини. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті -- 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. значні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоніальний характер.

f. Роль держави у економічному розвитку України пореформеного періоду.

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Реформи 1860--1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, дали можливість утвердитись їм як пануючій системі. Саме ці реформи дозволили зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати ті соціальні групи, які притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, що зберігалися в сільському господарстві, утруднювали розвиток ринкових відносин, які все-таки поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких господарствах.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В Україні функціонувало три контори Державного банку -- в Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити вітчизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано право здійснювати грошову емісію.

Серед банків, які належали державі, варто назвати Селянський (заснований 1882 p.) та Дворянський (заснований 1885 p.). Державний селянський банк знаходився у віданні Міністерства фінансів і мав в Україні 9 філій.

У пореформений період створювалась і велика кількість приватних, найчастіше акціонерних, банків. Перший в Росії акціонерний Комерційний банк був заснований у Петербурзі в 1864 p. А в Україні в 1868 p. засновано Київський приватний комерційний банк та Харківський торговельний банк, у 1871 p. -- Київський промисловий, в 1872 p. -- Катеринославський комерційний та інші великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували в 1873 p. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Але до 1890-х років ця система була майже повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими, незабезпеченими, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні гроші практично зникли з обігу. В країні існувала висока інфляція, яка була вигідна великим землевласникам, що вивозили хліб за кордон за золото. Водночас інфляція створювала великі труднощі для молодої буржуазії. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля С.Ю. Вітте як міністра фінансів. З осені 1894 p. в Росії розпочалоля нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. Крім того, було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, що дозволило практично ліквідувати дефіцит державного бюджету, а непрямі податки зросли протягом 1890-х років на 42,7%. Збільшився також поземельний податок та гербовий збір.

У 1895 p. в Росії запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 p. зріс у 7,5 раза.

Всі ці заходи дозволили в 1894--1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895--1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв'язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX -- початку XX ст. С.Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

g. Загальна характеристика основних напрямів української економічної думки другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

h. Київська соціально-психологічна школа про закономірності та особливості ринкової еволюції в Україні (М.Бунге, Д.Піхно, О.Білімович та інші).

М. Туган_Барановського (1819-1919) - учений зі світовим ім'ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився в дворянській сім'ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства. Він писав, що попит на товари створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти П.Е. в Рос. та Укр. на позиції.

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному. Історико-економічне досл.”.

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті pp. -- міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

i. Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні.

Проте так і залишалося невирішеним аграрне питання. С.Ю. Вітте, який розумів, що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення -- селянства, що було можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник -- П.А. Столипін, ім'я якого вона й отримала.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П.А. Столипін, як і С.Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905--1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу -- хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% -- у Степовій та від 13,8 до 16,5% -- у Лівобережній Україні. Протягом 1906--1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4--6 наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у 30,3% -- від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян -- більше 25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин землі, у більшості не застосовували найману працю. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу -- якщо з 1882 (року заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 -- 1913 pp. -- 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року. Загалом за роки реформи Селянський банк надав позичок більше ніж на 1 млрд крб.

Особливе місце в Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним населення Сибіру за 1906--1913 pp. зросло на 153%, посівні площі -- на 80%. Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на п'ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі належить кооперативам -- кредитним, виробничим, збутовим, споживчим. В Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі кооперативи в Харкові (1866 p.), Києві (1868 p.) та в інших українських містах, сільськогосподарські артілі М. Левицького. Але перші роки XX ст. характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших кооперативних союзів, створенням Київського кредитного банку (Союзкредит).

Отже, в цілому питання реформування аграрного сектора залишається невирішеним. У своїй основі господарство залишається екстенсивним, ефективність його була низькою, врожайність зернових була майже вдвічі нижчою, ніж у Франції, втричі -- ніж у Німеччині. Сільськогосподарські машини були великою рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому до 90% усіх мінеральних добрив завозилося з-за кордону.

j. Основні проблеми ринкового розвитку у теоретичній спадщині М. Тугана-Барановського.

k. Українська економічна думка ІІ половини ХІХ ст. про генезис ринкових відносин: методологія аналізу, напрями та основні проблеми дослідження.

l. Світове господарство: сутність та етапи становлення.

m. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 - 30 рр. ХХ ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж.М. Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.

Кейнс (1883-1946) - англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних витрат.

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення теорії К.;

- висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек. зростання;

- поєднав ек. теорію та ек. політику.

n. Криза світового господарства (1929 - 1933 рр.) та шляхи виходу з неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д. Рузвельта.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: великого бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробітних. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення закону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для багатьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких входило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США вперше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обігу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для закупівлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота.

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних паперів. У 1933--1934 роках, незважаючи на критику з боку ділових кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідальність за випуск);

передано контроль над ринком цінних паперів до спеціально створеної комісії, членів якої призначав Президент;

обмежувалося використання банківського кредиту в операціях на біржі;

заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президентства Ф. Рузвельта (1933---1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

виправлення дисбалансу бюджету;

поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі. Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931--І934 роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із найменшими втратами.

«Велика депресія» 1929---1933 років далася взнаки й на господарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою -- світове панування.

o. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США. Версальська угода та її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917--1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова від державного регулювання економіки.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.