Історичний розвиток господарських систем

8) функціональний метод як виявлення та дослідження функціональних економічних залежностей ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна і математична інтерпретація різними напрямами економічної теорії;

9) неопозитивізм та прагматизм -- вивчення економічною теорією суспільних та соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній економічній дійсності та господарській практиці;

10) соціальний позитивізм-- розгляд економічною наукою соціально-економічних явищ такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню, визнання ідей спонтанної та керованої суспільної еволюції.

Поряд із переліченими і традиційними для суспільних наук методами абстракції, аналізу та синтезу, логічним та історичним та іншими методами, центральне місце в ній посідають системний аналіз та генезис.

Системний аналіз передбачає розгляд кожного об'єкта як цілісного утворення, що має складну внутрішню структурну будову. Між його елементами виникають прямі та зворотні зв'язки. Ціле і його властивості більше за суму якостей усіх складових. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний зв'язок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність причинно-наслідкових залежностей у точках біфуркації обумовлює необхідність розглядати взаємодію як основну форму зв'язків у межах системи тощо.

Генезис передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження фактів господарського життя суспільства. Факти і явища розглядаються в історичному зв'язку за допомогою виділення в них сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між ними, що відображаються в ланцюгу понятійних перетворень, який поєднує ці факти і явища. Генезис -- це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій цілісності господарства суспільства та па засадах певної наукової парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета історико-економічної науки -- історизм фактів і їх теоретичне відображення.

Завдання курсу історії економіки та економічної думки визначаються двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говорити про завдання історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні завдання. Завданнями історії економіки є такі:

1) з'ясування того «що, коли і де відбулося?» в господарській сфері;

2) узагальнення та аналіз господарського досвіду;

3) з'ясування логічних причинно-наслідкових зв'язків економічних процесів і явищ під час певних історичних подій,тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими факторами;

4)показ нерозривного зв'язку історії економіки, економічної теорії та історії економічної думки як єдиної історико-економічної науки.

Поряд із цим історія економічної думки також виконує такі завдання:

1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економічної думки;

2) розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності домінантних наукових парадигм;висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх методологічних принципів та теоретичних основ;

3) установлення їх взаємозалежностей, спадкоємності та розбіжностей;

4) пізнання основних напрямів сучасної економічної думки,розуміння їх теоретичних джерел, методологічних особливостей,провідних наукових ідей та тенденцій розвитку;

5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію сучасного теоретико-економічного дослідження, формування у студентів на цій основі ширших аналітичних можливостей.

Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх спеціалісті в-економістів.

Отже, можна констатувати, що основне завдання історії економіки та економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм та їх взаємозв'язку і взаємообумовленості; відповідності чи невідповідності їм економічних теорій, з'ясування причин їх невідповідності, якщо така існувала, та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення нових, альтернативних, гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.

11. Підходи та критерії періодизації господарського розвитку суспільства

господарство мануфактурний маржиналізм меркантилізм

Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний варіант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу будь-якого підходу кладеться 1-2 ознаки за якими класифікується історичний період. Вибір періоду періодизації залежить від мети дослідження та регіону який є об'єктом уваги.

Підходи:

1) Формаційний(лінійний) - ґрунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч. детермінізму, тобто, економіч. явища і процеси вважають первісними стосовно інших явищ людського життя. Основа моделі - спосіб виробництва як сукупність виробнич. відносин та продуктивних сил. Політич.,юридична та ідеологічна надбудова - це суспільно-економіч.формація.

2) Основний цивілізаційний(нелінійний) - підхід в якому істор.економ. розглядається як сходження від нижчого до вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, . Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї, . Ростоу, Белл, Турен, Тоффлер, Іноземцев.

Деснщький вирізняв чотири стадії економічного розвитку:

1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво);

2) скотарство;

3) рільництво;

4) комерцію.

Ліст виділив п'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей.

Перша стадія -- - стадія дикунства. Господарство в цей період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво, рибальство).

Друга стадія -- скотарська (пастуша).

Третя стадія ~ рільницька.

Четверта стадія -- рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства -- станово-державна.

П'ята стадія -- рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Організація суспільства - станово-державна.

Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот:

1) річковий період (стародавній період);

2) середземноморський період (Середньовіччя);

3) океанський період (Новий та Новітній часи).

Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії:

1) натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.);

2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.);

3) кредитне господарство починаючи з XIX ст.

Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначення суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вчені спирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок чого їх схеми періодизації не розкривають суто економічні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич .відносин характеру і рівню роз-ку продуктив. сил. Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну). Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес розглядав як головний рушій суспільного розвитку. Друга група -- теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-економічного розвитку суспільства. Віко запроваджує метод порівняльного дослідження історичних та культурних явищ. У культурній традиції кожного з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).

12. Цивілізаційний підхід в аналізі стадій господарського розвитку

З позицій цивілізаційного підходу історія постає як своєрідна органічна цілісність, котра, своєю чергою, утворюється безліччю великих та малих історичних індивідів: цивілізацій, формацій, історичних культур, етносів, спільнот, осіб. До теорій цивілізацій, або цивілізаційного підходу, належать системи таких мислителів, як М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та інші. Періодизація господарського розвитку суспільств Європейської цивілізації обумовлена особливостями предмета і методу історико-економічної науки і передбачає виділення загальних стадій у розвитку господарств людства, особливостей господарського життя в межах регіональних цивілізацій та його специфіки в суспільствах, що входять до цих цивілізацій. Тобто тільки в єдності трьох історичних вимірів розвитку господарств суспільств: 1) за стадіями; 2) за цивілізаційними лініями; 3) за суспільною дискретністю -- можна представити наукову періодизацію господарського розвитку.

У розвитку людського суспільства також виокремлюють такі стадії:

1) доцивілізаційну;2) формування, і розвитку регіональних (локальних) цивілізацій; 3) входження людства в епоху світової (глобальної) цивілізації.

У ХХ ст. У сусп. науках формується теорія цивілізацій і 2 основні їх напрямки - матеріалістичний та культурно-історичний. При матеріалістичному акцентується увага на вивченні економічного та матеріального вир-ва, способу господарювань і породжених ними відносин. Згідно цього підходу цивілізац. розглядається як певний ступінь роз-ку культури і тим самим потиставляється дикості. Ознаки: приват.власність і гроші розвитку землеробства, торгівлі міст, класового сус-ва держави, релігії та писемності. Цивілізація - це цілісна сис-ма, яка створюється із сукупною взаємодією соціальної, економічної, політич. і культурно-психологічної сис-ми. Культурно-історичний підхід - провідне значення відводиться духовному фактору. Данилевський - засновник відзначає, що „ прогреси людства полягають не в тому, щоб усім йти в одному напрямку, а в тому, щоб все поле, яке складає поприще історичної діяльності виходити в різних напрямах. Що за багатовікову історію людської куль-ри тільки деякі періоди змогли створити великі цивілізації.”.

Підходи: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассиро-вавилоно-фінікійсь-кий, халдейський, або давньосемітичний; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосемітич-ний, або аравійський; 10) германо-ромаиський, або європейський; 11) слов'янський; 12) мексиканський та 13) перуанський, кожний з яких об'єднується подібністю мови, усвідомленням спільності своєї долі і які проходять кілька фаз -- від несвідомого періоду через державотворення і розквіт цивілізації до занепаду. Цивілізація - це типи людських спільнот, які викликають певні асоціації в області релігії, архітектури, живопису, звичаїв, нравів - в області культури. Тойнбі стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнених цивілізацій. Кожна з них проходить в своєму роз-ку такі стадії: 1) виникнення; 2) зростання; 3) надлом; 4) розпад; 5) гине і дає місце іншій цивілізації. Рушійна сила роз-ку цивілізацій - творча меншість, яка є носієм життєвого пориву і тягне за собою „інертну більшість”. Своєрідність викликів та відповідей визначає специфіку кожної цивілізації.

13. Господарство первісного суспільства: типи і форми

В економічній історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені й передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки. Слідом за першим великим поділом праці (скотарство відокремилося від землеробства) настає наступний великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства). Це, в свою чергу, потягло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім -- товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.

Протягом багатьох тисячоліть, разом з основною продуктивною силою -- виробниками -- у процесі розвитку людства вдосконалювались предмети та знаряддя праці. Вони еволюціонували від недосконалих кам'яних рубил до сокир, молотків, луків, списів, сільськогосподарських знарядь.

Нові потреби сільськогосподарського розвитку сприяли появі металевих знарядь, спочатку з міді, потім -- з бронзи. В первісну добу закладено основи гончарного та текстильного виробництва, будівництва глинобитних та кам'яних жител, гірничої справи та металургії, деревообробки та теслярської справи, транспортування за допомогою винаходу колеса, вітрила тощо.

Яскравим прикладом господарського розвитку цієї епохи є трипільська культура, яка була поширена на території України в період 3500--1700 рр. до н.е. Природні умови цього регіону сприяли не лише мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культури, який позначився на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд ліпили вручну, піддавали обжигу в печах, потім розфарбовували. Жили в дерев'яних або глинобитних житлах, білених та розмальованих. При цьому слід зазначити, що декоративний розпис будинків, форма та розпис кераміки стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Головну роль у господарстві трипільців відігравало мотижне землеробство та скотарство. Основні сільськогосподарські культури -- пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев'яними мотиками з кам'яними або роговими наконечниками; врожай збирали за допомогою кам'яних серпів з крем'яними лезами, молотили цепами. Мололи зерно на кам'яних зернотерках.

Скотарство відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види сучасних свійських тварин. Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити потреби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.

З часом у господарстві трипільців поряд з кам'яними знаряддями праці з'являються й мідні. В трипільських поселеннях археологами знайдено мідні сокири та гачки.

Зростання продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарного виробництва та обміну привели до виникнення приватної власності, індивідуального господарства та розпаду роду. Виділення більш заможної верхівки, перетворення в рабів спочатку військовополонених, а потім і збіднілих соплемінників поступово розкладали громадське господарство та колективну власність. Поява певних надлишків у процесі виробництва, в результаті війн та грабувань, виникнення майнової нерівності прискорили формування приватної власності, класового суспільства, утворення державності.

Головною господарською формою була громада. В процесі розкладу первісного ладу на зміну родовій та сімейній прийшла сусідська громада. В цьому процесі відбивався перехід від особистих (родових) відносин до майнових.

Залежно від природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського» та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньо-рабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов'янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус. Долею «розмовляючого знаряддя» (раба) стає непосильна праця, скотське існування, рання смерть.

Історія рабовласницького способу ведення господарства, виникнення перших цивілізацій нараховує декілька тисячоріч і локально охоплює країни Стародавнього Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання й донині існує в деяких племенах Південної Америки.

Будівництво іригаційних споруд вимагало спільної роботи багатьох людей, її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких було місто. Такі міста-держави вперше виникли наприкінці ІV тис. до н. е. в Єгипті та Південній Месопотамії (між річками Тигр та Євфрат). З часом номи перетворилися в об'єднання якого-небудь річкового басейну або об'єднувалися під владою більш сильного ному, який збирав данину з більш слабких.

З появою в III тис. до н. е. великих держав починає складатися особлива форма соціально-політичного устрою -- деспотія, притаманна більшості давньосхідних країн протягом всієї їх історії. Правитель держави у розвинутій деспотії мав усю повноту влади, вважався богом або, у крайньому випадку, нащадком бога. Велику роль в управлінні країною відігравав бюрократичний апарат, де існувала чітка система рангів та субординація. На все трудове населення деспотичної держави, крім податків, накладалися й державні повинності -- так звані громадські роботи.

У ІІІ тис. до н. е. основною економічною одиницею були великі царські господарства, де повністю панував натуральний тип господарювання. Торговельні відносини розвивалися лише в межах ізольованих регіонів (Єгипет, Месопотамія, Індія) та існували найчастіше у вигляді обміну.

Саме в ІІІ тис. до н. е. починають складатися рабовласницькі відносини, з'являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на відміну від античних держав, де існувало класичне рабство).

Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства, коли продукція виробляється, як правило, для власного споживання, і немає необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб ще не розглядається як «розмовляюче знаряддя праці», як це було в античних державах. Раби належали державі, храмам, приватним особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу, особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності від держави.

На цьому етапі у всіх державах, хоча й за наявності деяких відмінностей (наприклад, в Єгипті), існувало два сектори економіки, що пов'язувалося із видами власності на землю, -- однієї з найважливіших характеристик економічного розвитку, особливо на ранніх етапах історії людства, коли основою економіки було сільське господарство

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25--100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н. е. в Римі виникають латифундії -- великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

14. Неолітична революція та її вплив на розвиток господарської сфери первісного суспільства

Стадія роз-ку людства періоду неоліту,за якої відбувається перехід від привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням осіло-землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим організаційним елементом первісних форм господарства була їх родинна складова. Рід являв собою групу родичів, об'єднаних спільним походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі переходу до осілості і виробничого господарства в системі общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім'ї та сімейно-кланових груп, які перетворюються в первісні осередки осіло-землеробських громад. У цілісній системі общинно-родового господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин первісного суспільства. Сім'я -- це група людей, що проживає на спільній території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах або шлюбі. Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і відносин власності спільного ведення господарства в системі сімейних відносин формується така господарська спільнота, як домогосподарство, яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була сім'я , але до якої крім класичних представників сім'ї -- входили й інші особи, які не були родичами. Господарська функція первісного домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні, соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя), а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом, спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно вели господарство і споживали вироблене. Важливим елементом функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну, або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер, голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки своїй соціальній ролі --- старшого і компетентного керівника господарської діяльності -- він отримує право розпоряджатися ними. Так виникає якісно новий принцип господарських відносин - принцип редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін, ритуальні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного взаємообміну. У період пізньої первісності (межа V--IV тисячоліть до н.е.) відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад. Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства, розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської еволюції -- від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій -- було утворення такої системи, яка ґрунтувалася на нормах генеологічиого (родового) споріднення з елементами соціальної та майнової нерівності, розподіл праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну, надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.

a. Господарські одиниці первісного суспільства. М. Зібер про общинну організацію первісного суспільства

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад З млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV -- III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій. Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю. Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн -- 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла. Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів. У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт -- водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти -- кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири. Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення. Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше - ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал -- кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт -- лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну. За мідним віком настав бронзовий, який охопив III-- II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі --: II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Перехід до виробництва заліза на межі II--І тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900--500 рр. до н. е.) і латинський (500 р. до н. е. -- початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби. Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін.

М. Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів.

b. Господарство суспільства Трипільської культури.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України--- Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало привласнувальний характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках -- «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльності -- відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII--НІ тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200--400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

c. Суспільство ранніх цивілізацій. Передумови становлення господарської сфери.

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна узагальнити наступним чином:

? перехід до міцної осілості;

? якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів на периферію;

? освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

? забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва додаткового продукту;

? виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш за все до землі.

Стадія первісного суспільства - стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства - від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на стадії неолітичної революції:

? скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну).

? землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.

Спостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств: перша лінія - орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці - зростання експансіонізму; друга лінія - суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток - арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи. Цивілізації Сходу - це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним. Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.

Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств:

Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше - з І тис. до н.е.

Глобальна цивілізація уособлює єдність людства, його спільної долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної історії людства. В даному контексті цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству.

В той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту існування єдиної світової цивілізації, які можна узагальнити наступним чином:

- заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами;

- визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не завершився;

- глобальна цивілізація не з'явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис. років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру.

Згідно з коваріантною теорією К. Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К. Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

- доісторія (передісторія);

- стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури - шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;

- осьовий час. 800 - 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам - Індії та Китаю;

- технічний вік.

Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

- виникнення мов, винайдення знарядь праці;

- виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);

- духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу - тип цивілізації, яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій. Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.

Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій.

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків - філософію та мистецтво, від римлян - римське право та високу ступінь організованості держави. Особливості цивілізаційних систем залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків: