Історичний розвиток господарських систем

Засновниками були В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В. Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К. Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б. Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія суч.і майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономіюмію: не визнає об'єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

d. Теорія вартості в економічному спадку А. Сміта, Д. Рікардо та К. Маркса

Одна з визначальних складових теоретичної системи А. Сміта -- теорія вартості та ціни, яка яскраво відобразила суперечливість економічних досліджень ученого. Вихідним у теоретичній побудові дослідника було розмежування двох природних властивостей товару: "цінності у споживанні" (споживчої вартості); "цінності в обміні" (мінової вартості). "Слово вартість, -- писав А. Сміт, -- має два різні значення: інколи воно означає корисність якогось предмета, а інколи -- можливість придбання інших предметів, що її дає володіння даним предметом"1. Наголошуючи на тому, що ці види цінності не збігаються, А. Сміт показав різницю між ними на прикладі, відомому як парадокс А. Сміта (парадокс води та діамантів). "Предмети, що мають дуже велику споживчу вартість, -- зазначав вчений, -- часто мають зовсім невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпаки, предмети, що мають дуже велику мінову вартість, часто мають зовсім невелику споживчу або зовсім її не мають. Немає нічого кориснішого за воду, але на неї майже нічого не можна купити, в обмін на неї майже нічого не можна отримати. Навпаки, діамант майже не має жодної споживчої вартості, але часто в обмін на нього можна отримати дуже велику кількість інших товарів". Таким чином, визначаючи споживчу вартість як здатність товарів задовольнити не окрему, а загальну потребу споживача, Сміт робив висновок, що споживча вартість не може визначати мінові пропорції та кількісні співвідношення обміну товарів. Відтак він зосередив свою увагу на дослідженні мінової вартості з метою виявлення її кількісної міри, її прояву в мінових пропорціях та цінах. Необхідно зазначити, що у праці А. Сміта можна знайти суперечливі підходи до визначення мінової або природної вартості.

1-й підхід заснований на трудовій теорії вартості, згідно з якою єдиним джерелом та вимірником вартості товару є витрати праці на його виробництво, які в середньому необхідні суспільству за певного рівня розвитку продуктивних сил. "...Одна лише праця, вартість якої ніколи не змінюється, є єдиним і дійсним мірилом, за допомогою якого за всіх часів і в усіх місцях можна було розцінювати й порівнювати вартість усіх товарів"2, -- писав дослідник. На відміну від меркантилістів та фізіократів, які шукали джерела багатства у специфічних видах занять, А. Сміт підкреслював рівнозначність усіх видів продуктивної праці з погляду створення вартості. Не обмежуючись галузевим визначенням продуктивної праці, учений здійснив спробу розмежувати продуктивну та непродуктивну працю за умов підприємницької ринкової економіки, пов'язавши її з використанням капіталу та отриманням прибутку.

Згідно з 2-м підходом, "вартість будь-якого товару для особи, що володіє ним і має намір... обміняти на інші предмети, дорівнює кількості праці, яку вона може купити на неї або отримати у своє розпорядження . Вчений виходив з того, що визначення вартості працею, що витрачається, і працею, що купується не є суперечливим за умов простого товарного виробництва. "У суспільстві первісному й малорозвиненому, що передувало нагромадженню капіталів і переведенню землі у приватну власність, -- писав дослідник, -- співвідношення між кількістю праці, необхідною для придбання різних предметів, було, напевне, єдиною підставою для обміну. Так, наприклад, якщо мисливському народові, аби вбити бобра, зазвичай, доводиться витрачати вдвічі більше праці, ніж для того, аби вбити оленя; одного бобра, зрозуміло, обмінюватимуть на двох оленів, або він матиме вартість двох оленів. Однак перехід до розвиненого ринкового господарства порушує, на думку вченого, тотожність між кількістю праці, що витрачається, та кількістю праці, що купується, оскільки "робітникові не завжди належить увесь продукт його праці. У більшості випадків він мусить ділити його з власником капіталу, який його наймає. У такому разі кількість праці, зазвичай потрібної для придбання або виробництва якогось товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, що її можна купити або отримати в обмін за нього. Очевидно, що додаткова кількість припадає на частку прибутку з капіталу, який авансований на заробітну платню і надав сировину робітникові".

3-й підхід до аналізу мінової вартості заснований на визначенні останньої доходами. За умов капіталістичного суспільства, як стверджував учений, "Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого , доходу, однаково як і будь-якої мінової вартості". У зв'язку з цим А. Сміт писав про те, що "...у ціні хліба одна її частка йде на оплату ренти землевласника, друга -- на заробітну платню або утримання робітників і робочої худоби, зайнятих у його виробництві, і третя частка є прибутком фермера". Таку ціну вчений вважав природною ціною -- своєрідним центром, навколо якого "постійно обертаються ціни на всі товари". Водночас А. Сміт аналізував ринкову ціну -- фактичну ціну, за яку зазвичай продають товар, зазначаючи, що "Ринкова ціна кожного окремого то-| вару визначається відношенням між кількістю його, фактично доставленою на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити його природну ціну або повну вартість ренти, заробітної плати та прибутку, що їх належить сплатити для того, аби товари доставляли на ринок".

4. На думку вченого, ринкова ціна формується в результаті вільної конкуренції, тому вона є найнижчою із прийнятних, в той час як монопольна ціна є найвищою серед цін, які можна справити з покупців. Визначивши природну ціну як своєрідний центр, навколо якого відбувається коливання ринкових цін, А. Сміт започаткував дослідження факторів, які впливають на відхилення ціни від вартості. Виходячи з існування природної (середньої) величини заробітної плати, земельної ренти таї прибутку на капітал, він показав, що нарощування пропозиції товарів понад платоспроможний попит неминуче знижує ринкову ціну нижче природної, що зменшує кожен компонент ціни. Результатом цього є скорочення залучених до виробництва певного товару праці, землі та капіталу, що зменшує пропозицію товару. Зниження пропозиції піднімає ринкову ціну та доходи дон природного рівня і так далі. Відтак за умов вільної конкуренції (природного порядку) середня ринкова ціна збігається з природною ціною, яку визначають природні норми прибутку, заробітної плати і ренти, тому товар продається "саме за те, що він коштує". Водночас учений зазначав, що всілякі зовнішні втручання у природний хід речей (привілеї, монополії, регламенти) порушують ринкові регулятори, перешкоджаючи ефективному розподілиш ресурсів та економічному зростанню.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел -- рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело -- рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею. Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку. Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв'язував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку, незалежно від статей витрат. Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів.

К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів вироб-ництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів вироб-ництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі перели-вання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції. вартість товару визначається не “витраченою робочою силою”, а, з одного боку, відношеннями власності, з іншого ж боку, потребами представлених на ринку суб'єктів. Згідно з цим ми можемо визначити вартість, як відношення економічних потреб суб'єктів до предметів, що не перебувають в їх власності за умов обміну їх на предмети, що належать їм, та становлять предмети потреби для суб'єктів з якими вони вступають в обмін за дотримання певних юридичних умов, що реґулюють обмін. Юридично нормовані механізми економічного обміну надають можливість суб'єкту обмінювати предмети, що за даного розподілу власності належать йому на предмети, які не належать йому, і в яких він відчуває потребу.

e. Розвиток ринкового господарства в Англії (друга пол. ХУІІ - 60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640--1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше -- і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подальшого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно - грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ресурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Англії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

f. Особливості розвитку ринкового господарства у Франції (друга пол. ХУІІ - 60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство держави.

Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії-- символу абсолютизму -- і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочався в 1810--1820 рр. і прискорився лише в 1850--1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перевороту.

У 50--60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жаи Батист Сей (1767--1832)-- родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній -- «Повний курс практичної політичної економії» (1828---1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж.Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж.Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.

За Ж.Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої беруть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву -- «Теорія трьох факторів».

Важливу роль відводить Ж.Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них відбувається розподіл багатства в суспільстві.

Одне з центральних місць у вченні Ж.Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює по-трсбу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок -- це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж.Б. Сей формулює чотири закони ринку;

Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.

Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т.д.

Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.

Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801--1850). Найбільшою популярністю користуються дві його роботи -- «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зростає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає».

g. Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині (друга пол. ХУІІ - 60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи.

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави, завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808--1810 рр. встановлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, пруський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х-- 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30--40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодальних землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки -- культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи -- дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори-- вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, -- прагнули зберегти все без змін.

Буржуазно-демократична революція 1848 р об'єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме -- пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками були В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники Школи заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником Школи був професор В. Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї Історичної школи найпослідовніше проводив К. Кніс (1821-1898). Його робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б. Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не визнає об'єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

h. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч. Кері в розвитку капіталістичних відносин у країні.

Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діловим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвивалась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та легка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарським районом, де здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів -- негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їхній спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало населення країни: у 1800 р. -- 5,3 млн., у 1850 р. -- 23,2 млн. людей. Це відбувалося за рахунок як природного припливу, так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни.

Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери. Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес урбанізації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі.

У США XVIII--XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про патенти, який давав винахідникам значну монополію на використання своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842), бесемерівського процесу виплавленння сталі (1847), парової турбіни (1849).

Своєрідність становлення та розвитку США, і зокрема -- капіталізму, наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласницьким), Політичні та соціально-економічні умови викликали необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є Генрі Чарльз Кері (1793--1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них: «Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної економії» (1837--1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.

Економічна теорія Г.Ч. Кері побудована на поєднанні критично розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, на власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т.Р. Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г.Ч. Кері і з деякими думками А. Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в теоретичних побудовах Г.Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа (Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістичному суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справжніх інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г.Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г.Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, --писав Г.Ч. Кері, --це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г.Ч. Кері підтримував політику фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого--- це можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок автономізації економіки. А основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г.Ч. Кері, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г.Ч. Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г.Ч. Кері слугувала теоретичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники, фермери та революційна буржуазія, виступила політичним керівником народу, хоча саме робітники і фермери зіграли в революції вирішальну роль.

i. Теорії абсолютних (А. Сміт) і відносних (Д. Рікардо) переваг в зовнішніх економічних відносинах країн Європейської цивілізації та їх сучасне значення.

За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни, тобто що робити і що продавати за кордоном, варто вибирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і низькі витрати виробництва, забезпечуються природними чи набутими абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг немає, то їх треба створити для можливості одержувати вигоди від зовнішньої торгівлі.

Відповідно до теорії А. Сміта основою торгівлі між країнами с більш висока ефективність у виробництві товарів, що одна країна може мати щодо іншої, тобто абсолютні переваги у виробництві певного товару.

Слід відмітити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витратах чи виробництві споживчих властивостей того чи іншого товару можуть бути тільки тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних технологій або дуже дешевої сировини, праці, енергії.

Послідовник А. Сміта -- Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі й надавав великого значення розвитку торгових зв'язків з іншими країнами. У своїй теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на споживання, виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися доход. Іншими словами, зовнішня торгівля розширює споживання і робить його різноманітнішим.

З іншого боку, як вважав Д. Рікардо, зовнішня торгівля збільшує і виробництво. Завдяки достатку та дешевизні імпортних товарів вона створює схильність до заощадження й нагромадження капіталу за рахунок скорочення споживчих витрат. Крім того, зовнішня торгівля може збільшувати і прибуток, знижуючи зарплати, якщо ввозяться більш дешеві споживчі товари.

Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе витрачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, що нададуть їй найбільші вигоди. І треба додержуватися цього принципу, адже він приводить до найефективнішого та найбільш ощадливого поділу праці між націями. Рікардо стверджував, що саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції і Португалії, хліб -- в Америці та Польщі, а різні металеві вироби й інші товари -- в Англії.

Д. Рікардо показав, що можливостей вигідного товарного обміну між країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його ідеї, Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перевагами, може брати участь у зовнішній торгівлі із вигодою для себе.

Навіть якщо держава не мас абсолютних переваг, у неї завжди є порівняльні переваги, тобто щось, що вона робить краще й дешевше за інших.

j. Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.

Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне -- це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817--1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького університету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812--1878).

Бруно Гільдебранд -- автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда -- це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821--1898). Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда -- за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Досягненням історичної школи було те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

k. Господарський розвиток українських земель та основні форми господарств напередодні Визвольної війни (кінець XVI - перша половина XVII ст.).

В ХVІ -- першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566--1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640--1660 pp. -- в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв'язку з розвитком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі.

Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв'язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.

У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк -- це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.

Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан -- ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство -- дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» -- близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.

Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60--80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50--60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з'явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині.

На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев'яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд -- 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з'явилось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з'являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.

У зв'язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною.