Історичний розвиток господарських систем

Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності.

Вся історія середньовічної культури -- це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи -- спроба мечем обґєднати і розширити християнський світ під владою папства, що грунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква обґєднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.

До кінця середніх віків у деяких околицях тривало ще невільництво. Церква в ім'я християнської рівності виступала проти нього рішуче, але невільництво панувало в магометанських державах, і купці, жадні матеріальної користі, не вагалися запродавати людей в неволю. Господарство. Розвиток господарства поступав рівно мірно з розвитком колонізації і загальної культури. продовж середньовіччя Європа зробила незвичайний поступ у загальній цивілізації: від первісного «варварства» перейшла на доволі високий рівень загальної освіти. Головну роль в цій культуризації європейських народів мала церква, що не обмежувалася самою релігійною пропагандою, а дбала також про розвиток вірних у різних напрямах. Середньовічна культура нерозривно зв'язана з християнством. Перші школи постали при міських церквах і монастирях.

Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів.

Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет -- привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.

Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання").

Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкінці VI--VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

У Візантії протягом XI--XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв.

e. Форми власності на землю (аллод, бенефіцій, феод тощо) країн Західної Європи та їх роль в становленні феодальної системи господарства. „Салічна правда”.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Ьех Заїіса), одним з найдавніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише правової, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відносини та захист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за крадіжку худоби (див., наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. -- [9, с. 34]). У ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як аллод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33--34]. За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас аллод міг бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, передавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за користування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земельний наділ (див. відповідну прекарпу грамоту, наведену у [22, с. 43]); прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача [22, с. 44] та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (ЇХ--X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння -- феод (або лєн), що також передбачала несення служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протягом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сеньйора».

Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угіддя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні повинності на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального продукту; грошова-- найпрогресмвніша форма, що передбачає відносно слабку особисту залежність, базовану на перерозподілі доходу.

f. Основні форми господарства доби ранньофеодальних держав та феодальної роздробленості та їх висвітлення у „Капітулярії про вілли”

Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Великого (768--814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою скопомічпої думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих мастків, що перебували у віданні королівського двору та служили для задоволення потреб королівського дому, і містить докладні вказівки щодо ведення господарства в маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов'язаних із землею, належить власникам маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне -- як селянське, так і панське. Таке господарство не виключало певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні об-мінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рідко коли відбувалися справді ринкові операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.

g. Середньовічне місто та його роль у розвитку товарно-грошових відносин в Західній Європі

Починаючи з X--XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарського розвитку в розглядуваний період.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджували кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному - від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік -- Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах -- міста-комуни; у Німеччині -- імперські міста -- Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5--3 га.

h. Корпоративні форми організації господарської діяльності у середньовічних містах Західної Європи (ремісничі цехи та купецькі гільдії). Цехові статути

Боротьба міщан з феодалами зумовила також виникнення ремісничих цехів, головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Такі цехи являли собою корпоративні організації ремісників однієї спеціальності. Найбільшого поширення вони набули у XIII--XIV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподілу праці не існувало.

Для того щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до семи років), попрацювати кілька років підмайстром, після чого скласти іспит, виготувавши самостійно виріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. Заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного процесу тощо. У таких умовах головним елементом виробництва ставала виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких цехах екзаменаційною роботою для ковалів було виготовлення кінської підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех визначав не лише робочий, а й позаробочий час ремісників, і навіть певною мірою керував їх свідомістю: загальноцехова церква, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місця проживання та погребіння.

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали гальмувати процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне.

За прикладом ремісничих цехів й з тих самих причин торговці (купці) об'єднувалися у професійні корпорації - гільдії. Так само, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте купці тримали у своїх руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, воєнно-поліційний апарат.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все віддаленіші ринки. У період розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не втратили свого значення.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об'єднувалися в спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст -- Ганза. У XIV ст. він об'єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінансово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем привело до поширення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством.

i. Економічні погляди Хоми Аквінського

Хома Аквінський (1225--1274) був учнем Альберта Великого, відомого філософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя та Болоньї. Його економічні погляди були сформовані під впливом праць Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування рабства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як посилання на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.

Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі, він пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па капітал та приватної власності.

Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу. Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу, адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля, Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого -- обмін грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи: утримання сім'ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.

Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі, використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для перших стягнення відсотків -- те саме, що отримання подвійної платні, а ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за позичку є цілком справедливим.

Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка схвалюється божественним законом.

Праці Хоми Аквінського визначили напрям економічної думки середньовіччя, представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220--1295), Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін

j. Характеристика Київської Русі як ранньофеодальної держави. „Повість минулих літ”

Становлення державності у східних слов'ян відбувалося протягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига -- підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства - плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина -- спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

k. Розвиток феодального землеволодіння та його форм в Україні і відображення цих процесів в „Руській правді”

Із зміцненням рільництва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна форма землеволодіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» -- найважливіше зведення норм давньоруського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем;

«люди» - - міська знать;

«молодші люди» -- мешканці міст;

«чернь» -- найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) -- основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті. На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення розрізняли також рядовичів -- людей, які за певною угодою ставали залежними. Залежність рядовича формально була тимчасовою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспільне становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) -- лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феодала. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статті йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високий рівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства -- духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав «на спомин душі»). У Київській Русі 13---15 % населення мешкали у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько 4--5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35--40 тис, чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI-- XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли-- плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дружини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсутність феодалів-- власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували передовсім предмети розкоту -- шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.

16. Еволюція відносин особистої залежності в Україні та висвітлення цих процесів у документальних джерелах („Литовські статути”, „Устава на волоки”) у XIV-XVI ст

Кінець XI - середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна кон'юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару транзитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст - Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забувати, що зростаючі на торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях -- Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України - майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля.

Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східнослов'янських народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояснює відносно мирне приєднання українських земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV -- першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних та соціально-економічних змін.

Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захоплені Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою відкривала можливості для польської шляхти поширити свої володіння та вплив на всі українські землі, але остаточно цієї мети Польща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави -- Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах -- Литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи експлуатації. З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. У Польському королівстві ще в 1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський статут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

a. Розклад натурального господарства та зародження товарного господарства в країнах Західної Європи в пізньофеодальну епоху (кінець ХУ- початок ХУІ ст.)

XVI -- XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі феодальних відносин і формуванні передумов індустріалізації господарства, зародженні інститутів ринкової економіки.

Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феодального господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито об'єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної форми господарства товарною. Криза натуральної системи господарства була початком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феодальної земельної власності на об'єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної диференціації тощо.

Передумови індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Європи (Англії, Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, ремісничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвропейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи початок переходу від феодального до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері матеріального виробництва, стані та характері розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко зростає економічна роль феодальних міст, які стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку, втягування сільського господарства в товарно-грошові відносини лягає в основу цих процесів.

Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки), мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).

У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогосподарського виробництва, результатом чого було створено передумови для здійснення великих географічних відкриттів кінця XV -- початку XVIII ст.

b. Еволюція господарських форм в країнах Західної Європи на етапі переходу від натурального до товарного господарства

Темпи економічного розвитку європейських країн ще більше зростають на останньому етапі існування середньовічного суспільства в XV-першій половині XVII ст. Виникають й активно розвиваються капіталістичні відносини. Надзвичайно велику роль у цьому процесі відіграють Великі географічні відкриття, зокрема відкриття європейцями нових земель та континентів, активне освоєння ними інших частин світу, установлення економічних зв'язків між окремими регіонами земної кулі.

Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім до Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією, що склалася на той час в Європі. У XV ст. відбувається поступове подолання феодальної замкнутості європейських держав, утворення та зміцнення абсолютистських режимів. Особливо важливими ці чинники стали для країн Піренейського півострова - Іспанії та Португалії.

Одночасно зі зростанням товарності промислового та сільськогосподарського виробництва відбувається розширення внутрішнього ринку європейських країн та зовнішньоторговельних відносин. Ускладнюється грошовий обіг, з'являються нові форми торговельних операцій, посилюється роль торговельних бірж. Усе це вимагає дедалі більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу. Проте європейські джерела срібла в Іспанії та Німеччині вже були значною мірою виснажені. Натуральне виробництво -- це виробництво, продукція якого призначена для задоволення власних потреб самих виробників. Натуральні зв'язки існували у первісній общині, яка споживала все, що виробляла. Вони панували у патріархальному селянському господарстві, у феодальному помісті. Це замкнені, самозабезпечувані господарські системи. Суспільний характер праці існував та, виявлявся в межах цих господарств. Натуральна форма господарства відповідала низькому рівню розвитку способу виробництва, його продуктивних сил і виробничих відносин. Воно пов'язане з низьким рівнем суспільного поділу праці, її продуктивності, обмеженими потребами самої людини. Натуральне господарство є консервативним за своїм характером, позбавлене мобільності та динамічності. Товарне виробництво і його роль у різних способах виробництва. Підвищення продуктивності праці призвело до зростання виробництва продуктів, що дало змогу не лише задовольняти власні потреби, а й обмінювати частину їх на інші продукти. Ось чому обмін товарів виникає не всередині общини, а між общинами, і потім уже проникає у самі общини. Товарна форма зв'язків і відповідна організація виробництва відбивають новий рівень розвитку продуктивних сил, суспільного поділу і кооперації праці. Вона долає обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства. Адже це така організація суспільного виробництва, коли не власні, а суспільні потреби, що пред'являються ринком, розширюють простір для його розвитку. Суспільний характер праці та вироблюваного нею продукту виявляється не в самому виробництві, а на ринку, у процесі реалізації товару. Купівля товару означає, що суспільство визнає його як такий, що задовольняє суспільну потребу, а праця, втілена в ньому, визнається суспільно необхідною. Інакше кажучи, товарна форма зв'язків -- це, як уже зазначалося, не пряма і безпосередня, а, навпаки, опосередкована ринком форма зв'язків, форма існування і функціонування суспільної праці. Вона стимулює розвиток суспільного виробництва, підвищення його ефективності. Товарне виробництво нерозривно пов'язане з поглибленням суспільного поділу праці, спеціалізацією виробництва, тобто зосередженням кожного виробника на виготовленні тих товарів, для яких у нього найкращі умови, як природні, так і технічні. Адже це дає можливість при менших витратах створювати більше продуктів, а отже, отримувати більший доход. Взаємозв'язок і взаємодія прямих, безпосередньо суспільних, натуральних і опосередкованих, товарних форм визначає розвиток і вдосконалення форм господарювання. У докапіталістичних формаціях панувало натуральне господарство, а товарно-грошові відносини відігравали другорядну, підпорядковану роль. Проте поступово і невпинно товарно-ринкові відносини втягували общини, рабовласницькі латифундії, феодальні помістя, селянські господарства у купівлю-продаж, стимулюючи збільшення виробництва і реалізацію продукції. Уже в Давній Греції та в Римській імперії товарно-грошові відносини досягають значного розвитку, сприяючи розвитку рабовласницьких латифундій. У період феодалізму торгівля зумовила значне піднесення ремісницького виробництва, пошуки золота та інших багатств через розвиток мореплавства, географічні відкриття, освоєння нових територій. Розвиток товарно-грошових відносин підірвав натуральне господарство, призвів до розпаду феодалізму і виникнення капіталізму. За капіталізму товарне виробництво стає панівним, воно охоплює усі сфери не лише виробництва, а й суспільного життя. Товар стає елементарною «клітиною капіталістичної системи господарства». І все ж за цих умов існувало, як і тепер існує, натуральне господарство. Воно широко представлене в економічно слаборозвинених країнах, певною мірою має місце у розвинених країнах. Нарешті, прямі безпосередні зв'язки існують усередині капіталістичних підприємств, між їхніми дільницями, цехами, виробництвами. Та й саме товарне виробництво не залишається незмінним. З переходом від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, особливо державно-монополістичного, відбувається підрив класичного товарного виробництва. Зростання усуспільнення економіки, державної власності, ускладнення господарських зв'язків зумовлюють виникнення і розвиток планомірності, тобто потреби координації розвитку економіки. Це виявляється у розвитку державно-монополістичного регулювання економіки, її плануванні та програмуванні. Воно певною мірою обмежує стихію ринку.

c. Вплив цивілізаційних факторів на становлення ринкового господарства в західноєвропейських країнах

d. Передумови, сутність та значення Великих географічних відкриттів для розвитку господарських систем суспільств Європейської цивілізації

Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім -- до казкової Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців зумовлені цілою системою передумов.

Основними економічними передумовами Великих географічних відкриттів є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах у сфері матеріального виробництва, стані та характері продуктивних сил, зростанні сфери товарно-грошових відносин і розширенні рийку. Серед економічних передумов вирізнялися:

Бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського господарства, що приводило до потреби в нових ринках збуту;

ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговельних бірж вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу (європейські джерела срібла були значною мірою виснажені). «Жага золота» штовхала європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;

криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно - середземноморського та Азовсько-Чорноморського басейнів і феодальна роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних шляхів та перетворили арабів, які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорого цінних металів.

До політичних передумов географічних відкриттів можна віднести:

* розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для організації великих морських експедицій, головною метою яких було захоплення колоній, оскільки істотно збіль-шилися грошові потреби абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;

* завершення державного об'єднання низки країн Західної Європи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.

Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей. Це насамперед відродження античних уявлень про те, що Земля -- куля, уточнення карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також будівництво суден нового класу -- каравел з трьома щоглами та ярусним розташуванням вітрил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого напрямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.

Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного господарства.