Економіка підприємства

Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом генеральної тарифної угоди є: диференціація мінімальних тарифних ставок; єдині мінімальні ставки компенсаційних доплат; єдині тарифні умови праці; взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди.

Предметом галузевої угоди є єдині для підприємств відповідної галузі тарифна сітка для робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів.

Основою органiзацiї оплати працi є тарифна система оплати працi, яка включає тарифнi сiтки, тарифнi ставки, схеми посадових окладiв i тарифно-квалiфiкацiйнi характеристики (довiдники). Тарифна система оплати працi використовується для розподiлу робiт залежно вiд їх складностi, а працiвникiв - залежно вiд їх квалiфiкацiї та за розрядами тарифної сiтки.

Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

Тарифні ставки інших розрядів (Сі) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (С1) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кі):

,грн (15.1)

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему «цензів», яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації (що робітник повинен знати; що робітник повинен уміти; взірець роботи, яку робітник повинен виконати).

Застосовувані форми та системи оплати праці

Організація оплати праці на підприємстві здійснюється на основі розподілу функцій і робіт, нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці.

Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Проте встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди самі по собі не дають можливості розрахувати заробітну плату. Необхідно ув'язати їх з фактичними результатами праці. Це виконують форми та системи оплати праці. Існують дві форми оплати праці, які базуються на тарифній системі:

відрядна (оплата праці проводиться за нормами та розцінками, встановленими, виходячи з розряду виконуваних робіт.)

Системи:

-пряма відрядна (заробіток дорівнює добутку кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції).

-непряма відрядна (заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що ним обслуговуються).

-відрядно-преміальна (заробіток працівника дорівнює сумі відрядного заробітку і премії).

-відрядно-прогресивна ( передбачає оплату роботи виконаної в межах плану за звичайними розцінками, а понад план - за підвищеними).

-акордна (розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт з визначенням кінцевого строку виконання).

Почасова (здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами).

Системи:

-проста почасова оплата (заробіток дорівнює добутку годинної тарифної ставки і кількості відпрацьованих годин).

-почасово-преміальна (окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за досягнення певних результатів).

-за посадовими окладами (застосовується для оплати працівників, робота яких має стабільний характер).

Доплати й надбавки до заробітної плати та організація преміювання персоналу

Доплати і надбавки є самостійними елементами заробітної плати, що використовуються для компенсації або заохочення за істотні відхилення від нормальних умов праці, які не враховуються в тарифних ставках і посадових окладах. Вони характеризуються необов`язковістю та непостійністю, а також рухливістю залежно від співвідношення фактичних і нормативних умов роботи. Умови застосування та розміри доплат і надбавок визначаються в колективному договорі підприємства.

Розрізняють доплати до заробітної плати, які:

а) не мають обмежень щодо сфер трудової діяльності (за роботу в надурочний час; особам, які не досягли вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу; робітникам, які внаслідок виробничої необхідності виконують роботи за нижчими від наданих їм тарифних розрядів; за час простою або в разі невиконання норм виробітку за виготовлення бракованої продукції не з вини робітника);

б) застосовуються в певних сферах прикладання праці (за суміщення професій (посад); за роботу у важких, шкідливих та особливо важких і шкідливих умовах; за роботу в нічний час; за роботу у вихідні дні, що є робочими за графіком тощо).

Система преміювання персоналу підприємства повинна базуватися на принципах: чітке визначення умов та показників, за якими встановлюється розмір премії; поділ умов і показників преміювання на основні та додаткові; оптимальна кількість показників та умов преміювання 2-4; показники та умови преміювання мають відповідати завданням виробництва і реально залежати від трудових зусиль колективу або окремого працівника; чітко встановлений рівень показників і умов преміювання; економічне обґрунтування розмірів премій; диференціація розміру премії залежно від трудових зусиль.

Основними показниками преміювання робітників основного виробництва є: поліпшення якості продукції, освоєння прогресивної технології та нової техніки, зниження матеріальних витрат, зростання продуктивності праці

Участь працівників у прибутках підприємства

Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає у розподіленні певної їх частини між працівниками підприємства. Участь працівників у прибутках підприємств можна умовно поділити на дві групи систем:

1.за результатами загальної діяльності підприємства. Включає такі системи:

-оцінки заслуг (оцінка заслуг проходить за рядом факторів, для кожного з яких визначається система білів і для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми).

-стимулювання конкретних обсягів робіт, об'ємів продаж тощо .

-в залежності від підродуктивності.

-преміальних виплат (бонусів).

-система колективного стимулювання (застосовується тоді, коли заохочення працівників можливелише на груповій основі).

на основі відносин власності. Включає наступні системи:

-система надання працівникам акцій “своїх” підприємств.

-співволодіння активами підприємства за посередництвом інвестиційних фондів.

-розповсюдження опціонів акцій.

Загальна характеристика витрат на виробництво продукції

Для досягнення своєї основної мети - максимізації прибутку - підприємство повинно понести певну суму витрат. Відповідно до П(С)БО №16 „Витрати” «витрати - це сукупність переданих у грошовій формі витрачань підприємства, пов`язаних з виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт та їх реалізацією». Ці витрати спрямовуються на формування і використання усіх видів ресурсів.

Всі витрати підприємства (загальні витрати) залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, поділяються на операційні; інвестиційні; витрати на соціальний розвиток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат мають витрати на виробництво.

Витрати мають натуральну та грошову форму. Розрахунок необхідної кількості і облік витрат у натуральній формі має важливе значення для організації самого процесу виробництва на підприємстві. Проте для оцінювання результатів діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість виготовлення продукції.

Вартісною формою витрат на виготовлення продукції є собівартість продукції.

При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох джерел: собівартості (валових витрат); прибутку. Тому визначення складу витрат, що включаються у собівартість, передбачає їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість мають відшкодовуватись витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на: дослідження ринку і виявлення потреби в продукції; підготовку і освоєння нової продукції; виробництво; обслуговування виробничого процесу і управління ним; збут продукції; розвідку, використання і охорону природних ресурсів; добір і підготовку кадрів; поточну раціоналізацію виробництва , крім капіталовкладень.

Побудова обліку витрат на виробництво продукції підприємств здійснюється згідно з чинними основними положеннями про склад витрат виробництва, типовими положеннями з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції за видами діяльності, галузевими інструкціями та методичними рекомендаціями відповідно до особливостей та організації виробництва.

На підприємстві розрізняють угрупування витрат за певними класифікаційними ознаками:

1. Витрати, які включаються та не включаються до собівартості реалізованої продукції:

- включаються - прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати, понаднормативні виробничі витрати;

- не включаються - адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

2. За способом віднесення на собівартість окремих видів продукції: прямі, непрямі.

3. За ступенем однорідності економічного змісту: одноелементні, комплексні.

4. За ступенем залежності від обсягів виробництва продукції: постійні, змінні.

5. Відносно характеру зв`язку з процесом виготовлення продукції: основні, накладні.

6. Відносно участі у виробничому процесі: виробничі, невиробничі.

7. За економічними елементами витрати формуються відповідно до їх економічного змісту: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація, інші витрати (орендна плата, відсотки за кредитами банку тощо).

8. За статтями калькуляції: виробничі витрати (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, загальновиробничі витрати); витрати періоду (адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати, фінансові витрати, інвестиційні витрати).

Управління витратами на підприємстві

Управління витратами - це процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, місцями та носіями в процесі постійного контролювання рівня витрат і стимулювання їхнього зниження.

Система управління витратами включає: пошук та виявлення чинників, що впливають на економію усіх видів ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; економічне стимулювання економії ресурсів та зниження витрат.

За кожен елемент цієї системи відповідають певні виконавці, структурні підрозділи підприємства, які виступають місцем формування витрат або (та) є відповідальними за їхній рівень.

Контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати по місцям їх виникнення, центрам витрат, центрам відповідальності.

Центри витрат представляються виробничими і структурними підрозділами, які характеризуються різноманіттям функцій і виробничих операцій, що дає змогу деталізувати облік, посилити контроль за витратами і підвисить точність калькулювання.

Центр відповідальності - організаційний підрозділ, який очолюється керівником, котрий забезпечує контроль планових, нормативних і фактичних витрат. Центри поділяються на головні і функціональні. Головні контролюють витрати по місцям їх виникнення, а функціональні поширюють витрати на інші місця їх виникнення при умові, що цей центр обслуговує кілька центрів витрат.

Для всіх видів матеріальних ресурсів встановлені норми витрат. За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг).

Фактичний рівень витрат розраховується за даними бухгалтерського обліку. Порівняння фактичних витрат з плановими дає змогу в процесі економічного аналізу оцінювати роботу підрозділів щодо використання ресурсів, знаходити причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати їхнє зниження.

Виявлення та використання чинників економії ресурсів і зниження витрат має бути одним із головних обов`язків насамперед керівників і спеціалістів підприємства.

Важливе практичне значення має поділ витрат кожного центру відповідальності на прямі і непрямі, змінні та постійні.

Сукупні витрати та собівартість продукції

Розмежування прямих і непрямих витрат використовується для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат). Непрямі витрати формуються за цими центрами, а потім розподіляються між видами продукції з використанням загальновживаних методів: розрахунку кошторисних ставок; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до обсягу діяльності; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до суми основної заробітної плати працівників, зайнятих виробництвом певного виду продукції; пропорційного віднесення загальновиробничих витрат до прямих витрат на виготовлення продукції (робіт, послуг).

Розподіл витрат на змінні та постійні за центрами відповідальності є важливим для оперативного обчислення кошторисів для різних варіантів обсягу виробництва, а також перерахунку планових витрат на фактичний обсяг продукції в процесі аналізу та оцінки роботи підрозділів підприємства.

Загальна сума витрат за певний період визначається:

С_з(с)=С_зм.од N+C_пост., (16.1.)

де С_з(с) - загальні (сукупні) витрати;

С_зм.од - змінні витрати на одиницю продукції;

N - обсяг виробництва в натуральному вимірі;

С_пост.- постійні витрати за розрахунковий період.

Відповідно загальні витрати на одиницю продукції (С_з.о) розраховуються за формулою:

С_з.о=С_зм.од+. (16.2.)

Критичний обсяг виробництва (точка беззбитковості) визначається:

С_зм.одN+С_пост.=ЦN_кр., звідси N_кр.= _, (16.3.)

де Ц - ціна одиниці продукції.

Розраховують також коефіцієнт безпеки виробництва. Він характеризує ступінь перевищення критичного обсягу виробництва продукції стосовно фактичного (планового) випуску і визначається за допомогою формули:

К_бп=, (16.4.)

де К_бп - коефіцієнт безпеки виробництва (підприємства);

N_ф(п) - фактичний або плановий обсяг виробництва.

Кошторис виробництва - це підрахунок сукупних витрат підприємства, що пов`язані з основною її діяльністю за певний період, незалежно від того, віднесено їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Це означає, що суми кошторису виробництва та собівартості загального обсягу продукції кількісно не збігаються.

Мета складання кошторису витрат на виробництво - встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їх ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Це надзвичайно важливо для аналізу чинників формування і зниження собівартості продукції.

Кошторис виробництва складається за економічними елементами: матеріальні витрати, заробітна плата, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, інші витрати.

На основі кошторису виробництва визначається собівартість валової, товарної та реалізованої продукції підприємства.

Собівартість валової продукції визначається шляхом коригування кошторису витрат на виробництво на величину:

- витрат, які не включені у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, відшкодування втрат від браку) - віднімаються;

- зміни залишків витрат майбутніх періодів (приріст відраховується, зменшення додається);

- зміни залишків резерву майбутніх платежів (приріст додається, зменшення відраховується).

Після коригування собівартості валової продукції на зміну залишків незавершеного виробництва одержується виробнича собівартість товарної продукції.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

Кошторис виробництва можна складати, коригуючи фактичні витрати за минулий період на прогнозні коефіцієнти зміни обсягу виробництва, чисельності персоналу, вартості основних фондів з урахуванням очікуваної динаміки витрат, імовірності зміни норм і цін (тарифів).

Обгрунтованіший кошторис виробництва складається поелементно на підставі планових обсягів продукції (послуг), норм і цін.

Сутність і методи калькулювання окремих виробів

Калькуляція собівартості являє собою визначення витрат за статтями собівартості.

Об'єктом калькулювання є продукція чи послуги, собівартість яких обчислюється.

Калькуляційною є одиниця кількісного вимірювання продукції (штуки, тонни, метри тощо).

Калькуляція собівартості включає:

І. Сировина і матеріали.

II. Енергія технологічна.

III. Основна та додаткова заробітна плата основних виробничих робітників, відрахування на соціальне страхування.

IV. Утримання та експлуатація машин і механізмів (амортизаційні відрахування на машини та устаткування; витрати на електроенергію, пальне, мастильні матеріали для машин та устаткування; витрати на придбання технологічного інструменту, запасних частин та агрегатів для устаткування; витрати на ремонт та технологічне обслуговування; витрати на заробітну плату обслуговуючого персоналу).

V. Загальновиробничі (накладні) витрати (управління, виробниче і господарське обслуговування в межах виробництва; заробітна плата з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління, спеціалістів, службовців; амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах; охорона праці; техніка безпеки, охорона, протипожежна безпека; досліди, випробування, винахідництво; підготовка кадрів, адміністративні та канцелярські витрати; відрядження; обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення навколишнього середовища); придбання патентів, ліцензій тощо).

VI. Підготовка і освоєння виробництва (освоєння нових підприємств, виробництв, цехів; підготовка і освоєння нової продукції).

VII. Позавиробничі витрати (витрати на маркетингові дослідження; рекламу продукції; заходи щодо стимулювання збуту).

Деякі з цих витрат є прямими і їх можна обчислити безпосередньо на окремі вироби (витрати на тару, пакування, транспортування, рекламу), а деякі -- непрямими (витрати на аналіз та дослідження ринку; комісійні виплати організаціям збуту). Такі витрати розподіляються між виробами на основі певної бази розподілу.

Основні методи калькулювання собівартості:

- позаказний метод (витрати на виробництво розраховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для визначення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів);

- попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалу і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу;

- нормативний метод обліку і калькулювання (витрати на виробництво поділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Все витрати в межах норм враховуються без групування, за окремими замовленнями. Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинам и винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів).

Ціни на продукцію: сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання

Ціна - це грошовий вираз вартості товару, кількість грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги.

Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисність) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності товару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти. Виконує ціна обліково-аналітичну, стимулюючу, розподільчу та регулюючу функції.

Ціна на будь-який товар складається з окремих елементів. Основними з них є собівартість і прибуток. Їх наявність у ціні є обов'язковою. Крім того, до складу ціни можуть входити: акцизний збір; податок на додану вартість; націнки постачальницько-збутових організацій; торговельні надбавки або знижки.

Ціноутворення - це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.

Залежно від того, яку мету ставить підприємство чи фірма на ринку (максимізації прибутку, лідерство в цінах тощо), розрізняють різні підходи до ціноутворення.

Класифікація цін:

1. Залежно від особливостей процесу купівлі-продажу і сфери економіки (світові, оптові, закупівельні, кошторисні, роздрібні, транспортні тарифи, тарифи на платні послуги);

2. За способом встановлення (державні, фіксовані, регульовані, договірні, вільні, ввізні).

Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють - лімітні (встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничнодопустимий рівень її ціни) і ступеневі ціни (поступово знижуються на певних етапах серійного випуску продукції).

Крім того, в сучасній практиці господарювання застосовують різні види ринкових цін, які класифікуються без певної ознаки: демпінгові, продажні, тверді, паритетні, базисні, престижні та інші ціни.

В основі формування ціни лежить собівартість продукції, яка є нижньою межею ціни. При формуванні оптової ціни підприємства до собівартості продукції, представленої у формі калькуляції, додаються величина прибутку, податок на додану вартість, акцизний збір (якщо товар належить до підакцизного).

Величина прибутку встановлюється, виходячи із норми рентабельності на продукцію.

Сума ціни підприємства і постачальницько-збутової націнки є оптовою ціною промисловості. Постачальницько-збутова націнка включає витрати і прибуток постачальницько-збутових організацій.

Роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торговельну надбавку (знижку). Торговельна надбавка покриває витрати торговельних організацій і забезпечує їм одержання прибутку. Крім того, роздрібні ціни можуть включати спеціальні надбавки за якісні характеристики товару, додаткові послуги тощо.

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко -- вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку у місце, зазначене в договорі.

Охарактеризований вище метод розрахунку оптових і роздрібних цін має назву витратного методу, оскільки він ґрунтується на використанні даних про всі витрати, пов'язані із виробництвом і збутом продукції. Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що зазначені витрати безпосередньо рівень ціни не визначають. При цьому можуть бути використані наступні методи ціноутворення:

1. Метод «витрати + прибуток». За цим методом ціна (Ц) обчислюється за формулою:

, (16.5.)

де С - собівартість продукції, грн.;

П - величина прибутку в ціні, грн.

Прибуток визначається у відсотках до собівартості, величина яких встановлюється, виходячи із міркувань прибутковості продукції та її конкурентоспроможності.

2. Отримання цільової норми прибутку - метод ціноутворення, орієнтований на витрати і цільову норму прибутку:

, (16.6.)

де В_зм, - величина змінних затрат на одиницю продукції, грн.;

В_пост - постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн.;

П_заг - загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той же період від продажу продукції, грн.;

N - обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

3. Оцінка споживчої вартості -- метод, що ґрунтується на оцінці споживчого ефекту, який має споживач від використання товару. Цей метод ціноутворення має певний ризик внаслідок невиправданого завищення або заниження ціни.

4. Пропорційне ціноутворення -- метод, при якому фірми виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживчої вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. При цьому методі ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:

, (16.7.)

де п - кількість продавців аналогічної продукції.

5. Метод «очікуваного прибутку» найчастіше застосовують тоді, коли фірма планує підписати контракт і, пропонуючи більш низькі ціни, ніж інші фірми, має шанси виграти боротьбу за контракт.

6. Метод швидкого повернення витрат. Використовується підприємствами з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення затрачених коштів. Така поведінка може бути викликана невпевненістю виробників у тривалому успіхові їх продукції на ринку.

Існує ще ряд інших методів ціноутворення, але при використанні будь-якого з них у подальшому ціна коригується, використовується ряд знижок і доплат до ціни.

Практично фірми встановлюють не окремі ціни на товар, а використовують цілу систему цін, щоб продавати весь асортимент своїх товарів, враховувати попит на різних, територіально віддалених ринках.

Досвід держав з розвиненою економікою свідчить, що стратегія ціноутворення в умовах ринку може ґрунтуватися на трьох факторах - на витратах, попиті і конкуренції.

Підприємствам у цих умовах надані широкі можливості у формуванні цін на товари, послуги тощо. У Господарському кодексі України зазначено, що підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі.

Проте цивілізований ринок - це регульований ринок, де найважливішим об'єктом регулювання є саме ціни. Держава повинна брати безпосередню участь у процесах ціноутворення, лише слід правильно вибрати методи такої участі. Вона повинна контролювати і регулювати ціни на стратегічно важливі товари, підтримувати виробників, які продукують низькорентабельну, але необхідну споживачам продукцію через систему державних дотацій і субсидій.

Також держава повинна безпосередньо через відповідні органи контролювати ціни на продукцію підприємств-монополістів, запобігати встановленню демпінгових цін як засобу витіснення конкурентів з ринку.

Важливою проблемою для підприємств у галузі ціноутворення є встановлення обґрунтованих ставок податку на додану вартість, акцизного збору та мита, які є видами непрямих податків. Ці податки спричиняють різке зростання ціни на продукцію і тим самим знижують її конкурентоспроможність.

Зміст і форми фінансової діяльності підприємства

Зміст фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов`язаних з неперервним кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також із приводу відносин з постачальниками, покупцями продукції, працівниками підприємства, державними органами тощо.

Основні завдання фінансової діяльності підприємства: вибір форм фінансування та формування їх оптимального співвідношення; вибір структури капіталу підприємства, напрямків його використання; збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі; забезпечення своєчасності розрахунків; підтримання необхідної ліквідності.

Фінансування за джерелами коштів поділяється: внутрішнє (прибуток, амортизація, виручка від продажу чи здавання в оренду майна) та зовнішнє (внески вкладників в статутний капітал, кредит, зобов`язання боржників, державні субсидії).

Форми фінансування: за рахунок власних коштів; за рахунок залучених коштів.

Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Цей план є підсумковим і одним із найважливіших розділів бізнес-плану підприємства. Основна мата складання фінансового плану (бюджету) підприємства - узгодження доходів із витратами у плановому періоді.

Фінансовий план включає: прогнозні дані щодо обсягів реалізації продукції; баланс грошових надходжень і витрат; таблицю доходів і витрат; баланс активів і пасивів підприємства; визначення точки беззбитковості.

Фінансовий план складається на кожний поточний рік з поквартальним виділенням двох розділів: надходжень і витрат (платежів).

Головним елементом фінансового плану є баланс, тобто деталізована репрезентація фінансового стану підприємства на конкретний момент часу.

Баланс складається з двох частин: активу і пасиву. В активі балансу (розділи: необоротні активи, оборотні активи, витрати майбутніх періодів) відображається все те, чим володіє підприємство на момент складання балансу. Пасив (розділи: власний капітал, забезпечення подальших витрат та платежів, довгострокові зобов'язання, поточні зобов'язання, доходи майбутніх періодів) показує джерела формування і нагромадження капіталу.

В Україні з 1 січня 2000 року введено в дію нову форму балансу підприємства, яка відповідає міжнародним стандартам здійснення бухгалтерського обліку суб`єктами господарювання (Національний стандарт №2).

Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу має важливе значення для оцінки фінансового стану підприємства.

У ринкових умовах метою функціонування будь-якого підприємства є виготовлення і реалізація продукції для задоволення ринкових потреб та одержання певної суми доходу.

Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку (стандарт 3) в Україні:

Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - загальний дохід (виручка) від реалізації продукції, товарів, робіт або послуг (виручка від реалізації продукції), тобто без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків з продажу (податку на додану вартість, акцизного збору тощо).

Проте загальний дохід не характеризує ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Загальна схема формування фінансових результатів діяльності підприємства відповідно до діючих нормативних документів може бути представлена (рис.17.1):

Податок на додану вартість відображає суму податку на додану вартість, включену до складу доходу (виручки) від реалізації продукції.

Акцизний збір - платники акцизного збору відображають суму, яка врахована у складі доходу (виручки) від реалізації продукції.

Інші вирахування з доходу відображають надані знижки, повернення товарів та інші суми, що підлягають вирахування з доходу.

Формування і використання прибутку

Прибуток - це частина чистого доходу, що залишається підприємству після відшкодування всіх витрат, пов`язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності.

В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства. Величина прибутку характеризує фінансові результати роботи підприємства та визначає його фінансовий стан.

Розрізняють такі найважливіші види прибутку:

1. Валовий (балансовий прибуток) - розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

Валовий прибуток може бути зменшений на величину супутніх платежів (податок на майно, податок з власників транспортних засобів, плата за землю, утримання дошкільних закладів тощо).

2. Операційний прибуток - це балансовий прибуток, скоригований на різницю інших операційних доходів та операційних витрат.

Інші операційні доходи відображають суми від операційної діяльності підприємства, крім доходу від реалізації продукції, а саме: дохід від оренди майна, від операційних курсових різниць, від реалізації оборотних активів, відшкодування раніше списаних активів тощо.

Операційні витрати включають: адміністративні витрати (загальногосподарські витрати, пов`язані з управлінням та обслуговуванням підприємства); витрати на збут; інші операційні витрати (сумнівні борги та втрати від знецінення запасів, втрати від операційних курсових різниць, економічні санкції та інші витрати, які виникають у процесі операційної діяльності підприємства (крім витрат, що включаються до собівартості продукції).

3. Прибуток від звичайної діяльності - це операційний прибуток, скоригований на величину фінансових та інших доходів і фінансових та інших витрат.

До фінансових та інших доходів належать: дохід від інвестицій в інші підприємства; дивіденди; відсотки та інші доходи від фінансових інвестицій; дохід від неопераційних курсових різниць тощо

До фінансових та інших витрат належать: сплата відсотків за позиковий капітал; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інші втрати та витрати, не пов`язані з операційною діяльністю.

Саме цей скоригований прибуток є прибутком до оподаткування (оподатковуваним прибутком).

В особливих випадках прибуток від звичайної діяльності після оподаткування коригується на суму оподаткованого надзвичайного прибутку, який може мати місце внаслідок надзвичайної події (стихійні лиха, пожежі, техногенні аварії тощо або такі події, які не повторюватимуться періодично або в кожному наступному періоді).

4. Чистий прибуток - прибуток після оподаткування - реально поступає в розпорядження підприємства (оподатковуваний прибуток за мінусом суми податку на прибуток).

Чистий прибуток поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішенням власників. Передбачено облік використання чистого прибутку на створення резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, інші напрямки використання.

Отже, прибуток будь-якого підприємства формується за рахунок таких джерел:

- прибуток від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг); інакше цей прибуток називають прибутком від операційної діяльності, тобто такої, яка відображає основну мету існування підприємства на ринку та профіль діяльності. Прибуток від реалізації - обчислюється як різниця між виручкою від реалізації продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю;

- прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, тощо. Розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об`єкта, який продається;

- прибуток від позареалізаційних операцій - це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду, дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов`язаннями, надходження від економічних санкцій, тощо.

Оцінка фінансово-економічного стану підприємства

Фінансово-економічний стан підприємства характеризується ступенем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості та динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов`язаннями.

Інформаційною базою оцінки фінансово-економічного стану підприємства є звіт про фінансові результати діяльності, рух грошових коштів, власний капітал і баланс - підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства та джерела їхнього формування в грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року).

Оцінка фінансово-економічного стану підприємства здійснюється за показниками прибутковості, ділової активності, фінансової стійкості, платоспроможності.

Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів, які забезпечили одержання певного загального доходу.

Прибутковість інвестицій у розвиток підприємства (П_і) визначається як відношення прибутку після сплати податків (П_р) до загальної суми інвестицій (І):

П_і=% (17.1)

Коефіцієнт прибутковості власного капітал - рентабельність власного капіталу:

П_к.вл.=, (17.2)

де П_чист - чистий прибуток підприємства за рік, грн.;

К_вл - величина власного капіталу (статутний фонд), грн.;

Коефіцієнт прибутковості активів (П_акт)- рентабельність активів:

П_акт=, (17.3)

де А_заг - середня сума активів за річним балансом, грн.

Якщо цей коефіцієнт менший за процентну ставку по довгострокових кредитах, то фінансовий стан підприємства є незадовільним.

Рентабельність - відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Виокремлюють:

Рентабельність продукції (Рп) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут:

Р_п=, (17.4)

де П_{реа л} - прибуток від реалізації продукції за певний період;

С_реал - повна собівартість реалізованої продукції.

Рентабельність окремого виробу (Р_і) обчислюється :

Р_і=, (17.5)

де Ц_і, С_і - відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Рентабельність виробництва, яка може бути загальною (Р_в.заг.) і розрахунковою (Р_в.розр.):

 (17.6)

(17.7)

де П_бал - балансовий прибуток за певний період;

S_сер - середньорічна вартість ОФ;

S_ноз - середньорічний залишок оборотних коштів.

Показниками ділової активності є оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованостей.

Оборотність активів - це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік) , який характеризує ефективність використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення, тобто

ОБ_акт=, (17.8)

де В - виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період;

А - середня величина активів за той самий період.

Оборотність товарно-матеріальних запасів виражається кількістю оборотів за певний період і характеризує швидкість реалізації товарно-матеріальних запасів підприємства:

ОБ_мз=, (17.9)

де С - повна собівартість реалізованої продукції за певний період;

СВ_м.з. - середня величина запасів у грошовому виразі.

Оборотність дебіторської заборгованості (О_дз) розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини дебіторської заборгованості і показує швидкість обертання дебіторської заборгованості підприємства за період, що аналізується.

Оборотність кредиторської заборгованості (О_кз )розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини кредиторської заборгованості і показує швидкість обертання кредиторської заборгованості підприємства за період, що аналізується.

Фінансова стійкість підприємства оцінюється за допомогою показників:

- коефіцієнт автономії обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

К_авт=К_вл/В_м, (17.10)

де К_вл - власний капітал підприємства,

В_м - підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

Показникдає змогу зробити висновок, на скільки відсотків активи підприємства забезпечені власним капіталом, а скільки фінансується за рахунок боргових зобов`язань.

- коефіцієнт фінансової стабільності визначається як співвідношення власного капіталу та позикових коштів. Нормальним вважається стан, коли коефіцієнт більше 1.

- фінансовий важіль (ліверидж) - відношення довгострокових зобов`язань до власного капіталу. Коли плата за кредит є меншою за рентабельність активів з урахуванням оподаткування, збільшення заборгованості веде до зростання рентабельності власного капіталу. Отже, залучення кредиту у цьому випадку є фінансовим важелем (лівериджем) підвищення ефективності діяльності підприємства. Нормативне значення цього коефіцієнту не повинно бути більше 1.

Здатність підприємства вчасно розраховуватись з боргами (платоспроможність) визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності:

- коефіцієнт загальної ліквідності (коефіцієнт покриття) :

К_л.заг = , (17.11)

де А_пот - оборотні (поточні) активи підприємства;

З_пот - короткострокові (поточні) зобов`язання підприємства.

Якщо К_л.заг<2, то платоспроможність підприємства вважається низькою. При К_л.заг- 3-4 виникає сумнів в ефективності використання оборотних активів.

- коефіцієнт термінової ліквідності К_л.терм обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто:

К_л.терм=, (17.12)

де А_лікв - оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

Коли К_л.терм <1, то платоспроможність підприємства невисока.

- коефіцієнт абсолютної ліквідності К_л.абс - це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

К_л.абс=, (17.13)

де Г, Ц_п - абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

Нормальною вважається ситуація, коли К_л.абс перевищує 0,2 -0,25.

Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва

Ефективність виробництва - це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу.

Ефективність (продуктивність) = Результати/Ресурси (витрати)

Розрізняють:

- кінцевий результат процесу виробництва, що вимірюється обсягом продукції в натуральній і вартісній формі;

- кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства, для якого результатом процесу виробництва є чиста продукція, а фінансовим результатом комерційної діяльності - прибуток.

Видова класифікація ефективності виробництва (діяльності) за окремими ознаками:

1. Одержаний результат (економічна; соціальна);

2. Місце одержання ефекту (локальна; народногосподарська);

3. Метод розрахунку (абсолютна; порівняльна);

4. Ступінь збільшення ефекту (первинна; мультиплікаційна; синергічна);

5. Структура організації виробництва (робочого місця; виробничого підрозділу; підприємства в цілому);

6. Тип економічного зростання виробництва (екстенсивного розвитку; інтенсивного розвитку);

7. Напрям інноваційно-інвестиційної діяльності (науки, техніки і технології; організаційно-управлінських інновацій; інвестиційних проектів і програм);

8. Характер витрат (поточних витрат; одноразових (капітальних) витрат);

9. Об`єкт оцінки (повна; часткова; чинникова);

10. Масштаб міжнародного співробітництва (зовнішньоекономічної діяльності фірми; діяльності спільних підприємств і транснаціональних корпорацій).

Вимірюється ефективність виробництва за допомогою значної кількості показників, які можна розбити на наступні групи:

- узагальнюючі показники (рівень задоволення потреб ринку, виробництво чистої продукції на одиницю витрат ресурсів, рентабельність виробництва, тощо);

- показники ефективності використання живої праці (персоналу) - темпи зростання продуктивності праці, трудомісткість одиниці продукції, частка приросту продукції за рахунок зростання продуктивності праці тощо;

- показники ефективності використання виробничих фондів (загальна фондовіддача, фондомісткість одиниці продукції, рентабельність основних фондів тощо);

- показники ефективності використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість продукції, матеріаловіддача, коефіцієнт використання найважливіших видів сировини і матеріалів, витрати палива і енергії на 1 грн. чистої продукції, економія матеріальних витрат, коефіцієнт вилучення корисних компонентів із сировини);

- показники ефективності використання фінансових коштів (оборотність оборотних коштів, рентабельність оборотних коштів, рентабельність інвестицій тощо);

- показники якості продукції (економічний ефект від поліпшення якості продукції, частка продукції, яка відповідає кращим світовим і вітчизняним зразкам, тощо).

Під резервами підвищення економічної ефективності виробництва розуміють невикористані можливості збільшення випуску продукції в розрахунку на одиницю сукупних витрат завдяки більш раціональному використанню усіх видів ресурсів підприємства.

Чинники зростання ефективності виробництва

Основні чинники підвищення ефективності виробництва - це підвищення його технічного рівня, вдосконалення управління, організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури виробництва, поліпшення якості природних ресурсів та інші.

Економічна ефективність діяльності підприємства безпосередньо пов`язана із соціальною ефективністю цієї діяльності, оскільки результати роботи підприємства є базою для вирішення цілого ряду соціальних проблем. Соціальну ефективність слід розглядати як на рівні окремо взятого підприємства, так і на загальнодержавному чи муніципальному рівнях. Визначення рівня соціальної ефективності повинно охоплювати ті заходи, які піддаються кількісному вимірюванню, а також ті, які не піддаються прямому кількісному вираженню.

Змістово-типологічна характеристика економічної безпеки підприємства

Економічна безпека підприємства - це такий стан всіх видів ресурсів підприємства та складових його потенціалу, за яких гарантується найбільш ефективне їх використання та розвиток, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам з метою досягнення стратегічної місії підприємства.

Рівень економічної безпеки підприємства сьогодні є одним із важливих чинників його ефективного функціонування.

Джерелами негативних впливів на економічну безпеку можуть бути:

1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, підприємств (організацій)-конкурентів;

2) збіг об'єктивних обставин (стан фінансової кон'юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).

Залежно від суб'єктної обумовленості негативні впливи на економічну безпеку можуть мати об'єктивний і суб'єктивний характер. Об'єктивними вважаються такі негативні впливи, які виникають не з волі конкретного підприємства або його окремих працівників. Суб'єктивні впливи мають місце внаслідок неефективної роботи підприємства в цілому або окремих його працівників (передовсім керівників і функціональних менеджерів) в тому числі, навмисної.

Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

* забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства, запобігання банкрутству;

* забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу підприємства;

* досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством;

* досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДЦКР;

* мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-госпо дарської діяльності на стан навколишнього середовища;

* якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства;

* забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечен ня роботи всіх підрозділів підприємства;