Економіка підприємства

Рис 7. Шляхи кращого використання виробничих потужностей підприємства

Показники ефективності використання виробничих потужностей та устаткування поділяють на:

-- Узагальнюючі:

· фондовіддача;

· фондомісткість.

-- Устаткування і виробничих площ:

· коефіцієнт використання наявного (встановленого) устаткування;

· коефіцієнт змінності роботи устаткування;

· коефіцієнт використання календарного (режимного) фонду часу;

· коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування;

· напруженість використання устаткування;

· напруженість використання виробничих площ.

-- Виробничих потужностей:

· коефіцієнт освоєння проектної потужності;

· коефіцієнт використання поточної потужності.

Структура та принципи організації виробничого процесу

Виробничий процес - це сукупність взаємозв`язаних дій людей, засобів праці, та природи, потрібних для виготовлення продукції.

Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес - сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці.

Виробничі процеси поділяються:

1. В залежності від їх ролі у виготовлені продукції (основні, допоміжні, обслуговуючі);

2. За перебігом в часі (дискретні, безперервні.);

3. За ступенем автоматизації (ручні, механізовані, автоматизовані, автоматичні).

Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція.

Операція - це закінчена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагоджування устаткування.

Тривалість виробничого циклу - це інтервал від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються на готову продукцію. Основні складові частини тривалості виробничого процесу характеризують його структуру.

Виробничий цикл складається з двох частин - технологічного періоду та перерв.

Час виробництва включає: час на виконання технологічних операцій, допоміжних, природних процесів.

Друга частина виробничого циклу - перерви, іноді складають до 70-75% загальної тривалості виробничого циклу. Розрізняють наступні види перерв:

- перерви, які пов`язані з режимом роботи підприємства. Вони є регламентованими. Їхня величина залежить від кількості змін, тривалості перерви між змінами, кількості неробочих днів;

- перерви, що пов`язані з організацією виробництва (перерви у робочий час). Поділяються на перерви партіонності та чекання.

Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються партіями. Партія предметів - це певна кількість однакових предметів, які обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо-завершального часу. Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом із тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл.

Перерви чекання виникають унаслідок несинхронності операцій виробничого процесу.

Для виробів із тривалим циклом величина виробничого циклу обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються усі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без урахування вихідних.

У багатьох випадках виконання допоміжних операцій збігається з часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді величина циклу є меншою на суму його складових. Це треба враховувати під час обчислення загальної тривалості циклу.

Раціональна організація виробничого процесу в просторі і часі потребує дотримання певних принципів під час його проектування та організації:

- принципу спеціалізації (зменшення номенклатури продукції, що виготовляється на кожній ділянці підприємства, а також різновидів виробничих операцій, які виконуються на робочих місцях);

- принципу пропорційності (відносно рівна продуктивність усіх підрозділів основного та допоміжного виробництв підприємства);

- принцип паралельності (одночасне виробництво багатьох деталей і вузлів, з яких складається готовий виріб);

- принцип прямоточності (предмети праці в процесі своєї обробки повинні пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях і операціях виробничого процесу, без зустрічних і зворотних переміщень);

- принцип безперервності (перерви між суміжними технологічними операціями повинні бути мінімальними або зовсім відсутніми);

- принцип ритмічності (робота всіх підрозділів підприємства і випуск продукції мають здійснюватися за певним ритмом, планомірною повторюваністю);

- принцип автоматичності (економічно обґрунтоване звільнення людини від безпосередньої участі у виконанні операцій виробничого процесу);

- принцип гнучкості (виробничий процес має оперативно адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов, зв`язаних із переходом на виготовлення іншої продукції або з її модифікацією);

- принцип гомеостатичності (виробнича система повинна бути здатна стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам).

Організаційні типи виробництва

Тип виробництва - це класифікаційна категорія виробництва, яка враховує такі його властивості як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва :

1. Одиничне виробництво - широка номенклатура продукції, малий обсяг випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Характерні риси: неповне завантаження окремих видів обладнання і цехів, більшість замовлень не повторюється, робочі місця мають технологічну спеціалізацію тощо.

2. Серійне виробництво - має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним.

Повторюваність виготовлення одних і тих виробів сприяє використанню (поряд з універсальним) спеціального обладнання, інструменту, що створює умови для підвищення рівня спеціалізації робочих місць.

В залежності від широти номенклатури, величини партій , періодичності їхньої обробки серійне виробництво поділяється на дрібносерійне, середньосерійне, великосерійне. Різновиди серійного виробництва на підприємстві розрізняють в залежності від кількості детале-операцій, закріплених за робочим місцем. Показником різновиду серійного виробництва слугує коефіцієнт серійності (К_сер) - коефіцієнт закріплення операцій:

К_сер=, (11.1)

де Ч_д.о. - кількість детале-операцій, які виконуються в даному цеху або на дільниці, одиниць;

О_ц. - кількість одиниць обладнання в цеху, на дільниці.

3. Масове виробництво - вузька номенклатура продукції, великий обсяг безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів.

Техніко-економічні показники діяльності підприємства знаходяться в прямій залежності від типу виробництва. Найкращі техніко-економічні показники має поточно-масове виробництво. Пояснюється це високим рівнем спеціалізації, постійною номенклатурою виробів, значним обсягом їх випуску.

Від типа виробництва в значній мірі залежить вибір методів його організації.

Тривалість технологічних операцій становить технологічний цикл. Технологічний цикл обробки партії предметів на одній операції дорівнює:

Т_т= , (11.2)

де Т_т - технологічний цикл в одиницях часу, як правило хвилинах;

n - кількість предметів у партії;

t - тривалість обробки одного предмета;

М - кількість робочих місць, на яких виконується операція.

Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії: послідовно, паралельно, паралельно-послідовно.

Організація виробничого процесу в часі

Послідовне поєднання операцій полягає в тім, що наступна операція починається тільки після закінчення обробки всіх предметів партії на попередній операції.

Партія предметів передається з операції на операцію повністю. Технологічний цикл (Т_т.посл.) обчислюється:

Т_т.посл.=n, (11.3)

де m - кількість операцій технологічного процесу.

Паралельне поєднання операцій характеризується тим, що кожний предмет праці після закінчення попередньої операції відразу передається на наступну операцію й обробляється. Відтак предмети однієї партії виготовляються паралельно на всіх операціях. Малогабаритні нетрудомісткі предмети можуть передаватися не поштучно, а транспортними (передаточними) партіями - n_m. За поштучного передавання n_m=1 технологічний цикл (Т_т.пар.) дорівнює тривалості обробки партії предметів на максимально трудомісткій операції і транспортної партії - на решта операцій:

Т_т.пар.=n+(n-n_m) (11.4)

Паралельно-послідовне поєднання операцій (змішане) відрізняється тим, що обробка предметів праці на наступній операції починається до закінчення обробки всієї партії на попередній, але за умови, щоб партія оброблялась на кожній операції безперервно.

Технологічний цикл за паралельно-послідовного поєднання операцій (Т_т.п.п.) коротший за цикл послідовного поєднання на час паралельного виконання суміжних операцій с, тобто

Т_т.п.п.= Т_т.посл.- (11.5)

Час паралельного виконання суміжних операцій дорівнює добутку кількості деталей без однієї транспортної партії та тривалості меншої операції. Якщо останню позначити (t/M)K, то в загальному вигляді для будь якої пари суміжних операцій:

с=(n-n_m) *(t/M)K (11.6)

Для m операцій таких суміщень буде m-1. Остаточно запишемо:

Т_т.п.п.= n- (n-n_m)

Методи організації виробництва

За методами організації розрізняють потокове та непотокове виробництво.

Непотоковий метод організації застосовується в одиничному та серійному виробництві та характеризується наступними ознаками:

- на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, оскільки кількість кожного з них є невеликою та недостатньою для нормального завантаження устаткування;

- робочі місця розміщуються однотипними технологічними групами без певного зв`язку з послідовністю виконання операцій;

предмети праці переміщуються в процесі обробки складними маршрутами, що збільшує перерви між операціями.

Потоковий метод організації застосовується в умовах великосерійного та масового виробництва і має такі ознаки:

- за групою робочих місць закріплюється обробка або складання виробів однієї назви;

- технологічний процес має високу поопераційну диференціацію; на кожному робочому місці виконуються одна чи кілька подібних операцій;

- предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями відповідно до ритму роботи;

- робочі місця розміщуються послідовно за ходом технологічного процесу.

Технічна підготовка виробництва

Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова лінія, тобто технологічно та організаційно виокремлена група робочих місць, на яких виготовляється один чи кілька типорозмірів подібних виробів згідно з ознаками потокового виробництва.

Параметрами потокової лінії є:

1. Такт - інтервал (проміжок) часу, через який з поточної лінії сходять вироби, що рухаються один за одним; визначається діленням планового фонду часу роботи лінії за розрахунковий період (Т_р) на обсяг виробництва продукції в натуральному виразі за той самий період (N):

r= (11.8)

2. Ритм - інтервал часу, через який з лінії сходять предмети праці, що передаються з операції на операцію транспортними партіями; розраховується множенням такту лінії на розмір транспортної партії (n_m):

R=r (11.9)

3. Синхронізована операція - операція, тривалість якої доведено до величини, що дорівнює або є кратною такту лінії;

4. Кількість робочих місць - визначається для кожної операції діленням її тривалості (t_i) на такт потокової лінії:

М_рi= (11.10)

5. Швидкість руху конвеєра - розраховується діленням відстані між центрами двох суміжних виробів на конвеєрі () на такт потокової лінії:

V= (11.11)

6. Довжина робочої зони на конвеєрі (а):

а_i=

Суспільні форми організації виробництва

До суспільних форм організації виробництва належать:

- концентрація виробництва - усуспільнення виробництва через збільшення розмірів підприємств, зосередження робочої сили, засобів виробництва і випуску продукції на все більш великих підприємствах (інтеграційних структурах);

- деконцентрація - розукрупнення існуючих великих підприємств;

- спеціалізація виробництва - процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції;

- конверсія виробництва характеризує істотне (повне) перепрофілювання частини (усього) виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища чи глобальних чинників розвитку економіки;

- кооперування - форма виробничих зв'язків між підприємствами різних галузей, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції;

- комбінування виробництва - процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, які належать до різних галузей промисловості або народного господарства в цілому;

- диверсифікація виробництва передбачає одночасний розвиток кількох (багатьох) технологічно не пов`язаних видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту продукції підприємства.

Поняття, види та значення інфраструктури

Інфраструктура підприємства - це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Це своєрідний тил підприємства, без якого неможлива його нормальна робота. Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну. Виробнича інфраструктура - це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу інфраструктуру складають:

-допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства

-допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах

-магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Соціальна інфраструктура - це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальну інфраструктуру складають:

-заклади громадського харчування

-установи охорони здоров'я

-спортині споруди

-заклади освіти, культури та відпочинку

-житлово-комунальне господарство.

Система технічного обслуговування підприємства

В рамках системи технічного обслуговування на підприємстві виконуються такі функції:

-ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування

-забезпечення робочих місць інструментом

-переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт.

-забезпечення електрикою і тепловою енергією, паром, газом тощо.

-забезпечення сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом.

Досистеми технічного обслуговування входять наступні підрозділи:

1.ремонтне господарство. Здійснює технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, модернізацію. Містить такі підрозділи:

-відділ головного механіка

-ремонтно-механічний цех

-ремонтно-будівельний цех

-цехові ремонтні бази

2.інструментальне господарство. Це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком. Містить такі підрозділи:

-інструментальний відділ

-інструментальний цех

-центральний інструментальний склад

-цехові інструментально-роздавальні комори

3.транспортне господарство. Займається перевезенням та вантажно-розвантажувальними роботами. Містить такі підрозділи:

-транспортно-технологічний відділ

-транспортний цех

4.енергетичне господарство. Містить такі підрозділи:

-відділ головного енергетика

-господарства: електросилове, теплосилове, газове, пічне, слабкострумове.

5.складське господарство. Утворюється сукупністю складів підприємства. Містить такі підрозділи:

-матеріальні склади

-виробничі склади

-збутові склади

Державне економічне регулювання діяльності суб`єктів господарювання

Ступінь втручання держави в процеси формування стратегії і тактики народного господарства в цілому, його окремих ланок, включаючи підприємства та інші суб`єкти господарювання є сутністю такої державної функції як функція регулювання економіки.

Мета - досягнення найбільш ефективного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Досягається завдяки використанню економічних та адміністративних методів.

Принципи державного регулювання: мінімальне втручання державних органів у економічні процеси, вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів.

Основні економічні функції:

- забезпечення сприятливої правової бази та суспільної атмосфери,

- визначення глобальної стратегії розвитку країни, індикативне макроекономічне планування,

- узгодження і стимулювання пріоритетних напрямів інноваційних процесів та інвестиційної діяльності,

- перерозподіл ресурсів, стабілізація економіки та соціальний захист населення,

- моніторинг та регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища.

Цільові прогнози, плани і програми реалізуються переважно через фінансові засоби регулювання і передусім через бюджетне планування (державний бюджет і національні цільові фонди).

Державний бюджет - це затверджений у законодавчому порядку розпис доходів і видатків держави здебільшого на один рік.

Ефективне управління грошовим обігом і кредитом забезпечує грошово-кредитна система. Грошова підсистема - це встановлена державою форма організації грошового обігу. Кредитна підсистема - сукупність кредитних відносин та інститутів, котрі організують функціонування цих відносин.

Кредитними називаються ті відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, бюджету та населення.

Кредит характеризує економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк зі сплатою заздалегідь встановленого відсотка за користування нею. Принципи кредитування: цільовий характер, точне встановлення строку повернення, матеріальне забезпечення, плата за користування.

Форми кредиту:державний, банківський, комерційний.

Інструментом здійснення регулюючої функції держави є податкова система - сукупність податків, що стягуються в державі, методів їхнього розрахунку і стягнення, а також сукупність відповідних державних органів, які здійснюють цю діяльність.

Згідно з Податковим кодексом в Україні запроваджено низку податків, зборів та обов`язкових платежів. При цьому відповідні податки й платежі зараховуються частково або повністю до бюджетів різних рівнів.

Прогнозування розвитку підприємств

Прогноз - це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання прогнозу називають прогнозуванням.

Прогнозування розвитку (стану) підприємства або організації - це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану.

Принципи прогнозування: цілеспрямованість, системність, наукова обґрунтованість, багаторівневий опис, інформаційна єдність, адекватність об`єктивним закономірностям розвитку, послідовне вирішення невизначеності, альтернативність.

Залежно від джерел інформації, технологій її обробки та одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на: фактографічні (метод екстраполяції, метод функцій кореляційні методи) та евристичні (інтуїтивні - метод експертних оцінок, мозкова атака тощо; аналітичні - метод морфологічного аналізу, метод побудови „дерева цілей”, інформаційне моделювання тощо).

Методологічні основи планування

Планування - процес встановлення цілей підприємства і вибору найефективніших способів їх досягнення.

Мета планування - ліквідувати негативний вплив на підприємство мінливості середовища, в якому воно функціонує.

В основі розробки планів підприємства лежить співвідношення між попитом і пропозицією, конкретні договори на поставку продукції між господарюючими суб`єктами, між підприємствами і державою. Серед системи показників планів найважливішими є натуральні показники, показники якості, а також кінцеві показники діяльності підприємства.

- Принципи планування: цільова направленість, системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність системи планування щодо об`єкта та умов його діяльності.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється:

- перспективне (довгострокове, стратегічне - виражає стратегію розвитку підприємства відносно сфер і напрямків діяльності; і середньострокове - детальна хронологізація проектів, повна номенклатура продукції, основні інвестиційні та фінансові показники),

- поточне (розробка планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямами його діяльності на короткі періоди - квартал, місяць).

Методи планування: ресурсний , статистичний, факторний, балансовий, економіко - математичні, графоаналітичний.

У практиці функціонування вітчизняних підприємств склалась певна система планування, яка полягає у розробці та взаємоузгодженості планів різних видів. Кожен з них має свої особливості щодо сукупності розрахункових показників, часового інтервалу планування, рівня планування та ін. Найчастіше плани поділяють за часовими рамками розрахунку техніко-економічних показників. Взаємозв'язок між ними можна представити схемою (рис.4).

Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування

Найбільш віддалену перспективу в діяльності підприємства окреслюють стратегічні плани, які є сукупністю взаємоузгоджених заходів і дій, що відображають довгострокові цілі та основні напрямки діяльності з обґрунтуванням ресурсного забезпечення.

Етапи стратегічного планування полягають у формуванні місії і стратегічних цілей діяльності підприємства; аналізі зовнішнього, внутрішнього середовищ, стратегічних альтернатив; вибору базової стратегії; розробці функціональних стратегій підприємства; плануванні ризику реалізації стратегій, стратегічному контролі та оцінці результатів.

Основними розділами стратегічного плану є: план маркетингу, план виробництва, план кадрового забезпечення, фінансовий план, планування ризиків, створення і підтримання іміджу фірми.

Процес стратегічного планування починається з розробки стратегії.

Стратегія - це визначення довгострокового курсу розвитку підприємства, його затвердження та розподіл ресурсів для реалізації.

Розробці стратегії передує визначення місії підприємства, тобто мети, задля якої підприємство створене і яка повинна бути досягнута в плановому періоді.

Місія є комплексною метою, яка включає як зовнішні орієнтири діяльності, так і внутрішні.

На виконання місії спрямовуються стратегічні цілі - стратегії ).

Ціль - це конкретний стан окремих характеристик підприємства, досягнення яких є для нього бажаним і на які спрямована його діяльність. Цілі можуть бути економічними і неекономічними.

В рамках зазначених базових стратегій виділяють ряд їх видів, наприклад, різновидами стратегії зростання можуть бути: стратегія концентрованого росту, стратегія інтегрованого росту, стратегія диверсифікованого росту.

На виконання базових стратегій спрямовується розробка функціональних стратегій.

Середньострокові плани деталізують стратегічні плани щодо хронологічного порядку досягнення тих чи інших цілей, ресурсного забезпечення їх досягнення, відповідальних за виконання осіб. Чітко вираженої межі між стратегічними і середньостроковими планами немає.

Бізнес-план - це комплексний плановий документ підприємницької діяльності, в якому передбачені заходи, спрямовані на реалізацію підприємницької ідеї, на одержання прибутку.

Бізнес-план розробляється з метою:

техніко-економічного обґрунтування доцільності створення і функціонування підприємства;

залучення зовнішніх інвесторів, у тому числі іноземних;

для обґрунтування пропозицій щодо доцільності приватизації підприємства.

Бізнес-план розробляється на тривалий термін, найчастіше на 3-5 років, хоча часові рамки бізнес-планування можуть бути значно ширшими.

Вихідною інформацією при розробці бізнес-плану є: інформація про попит на продукцію (послуги); виробнича інформація; фінансова інформація.

Структура бізнес-плану може відрізнятись залежно від мети його розробки. Для внутрішнього використання розробляється бізнес-план з досить високим ступенем деталізації техніко-економічних показників, а для пред'явлення інвесторам - наводяться найважливіші показники ефективності проекту.

Типова структура бізнес-плану:

1. Резюме (зведений розділ);

2. Основна частина (опис товару (послуги), характеристика фірми; аналіз галузі; аналіз ринку; план маркетингу; план виробництва; організаційний план; оцінка ризику і страхування; юридичний план; фінансовий план);

3. Стратегія фінансування.

Структура бізнес-плану, кількість форм та їх зміст не регламентуються.

Основними відмінностями між традиційним поточним планом і бізнес-планом є:

· поточний план розробляється в одному варіанті, а бізнес-план - у декількох;

· поточний план розробляється лише на рік, а бізнес-план - на декілька років;

· поточний план розробляється для внутрішнього використання, бізнес-план - для пред'явлення також зовнішнім інвесторам.

Тактичне й оперативне планування підприємства

Поточні (тактичні) плани за сферою спрямування є набагато вужчими, ніж стратегічні, вони деталізують їх. Як правило, поточні плани розробляються на рік і регулюють діяльність підприємства по виробництву продукції, її збуту, матеріально-технічному забезпеченню, фінансових питаннях тощо. Такі плани дають змогу швидко реагувати на будь-які відхилення в роботі підприємства, приймати необхідні рішення. Участь у розробці такого плану беруть усі виробничі підрозділи, а керівництво здійснює керівник підприємства разом з головним економістом.

Основними розділами тактичного плану є: план маркетингу; виробничий план; науково-дослідна робота і підвищення технічного рівня виробництва; план по праці і заробітній платі; план по інвестиціях і капітальному будівництву; план матеріально-технічного забезпечення; план соціального розвитку колективу; план по охороні навколишнього середовища; план по собівартості, прибутку і рентабельності; план зовнішньоекономічної діяльності; фінансовий план.

На сучасному великому підприємстві всі зазначені вище розділи тактичного плану є складовими річної виробничої програми. Виключенням є фінансовий та маркетинговий плани які розробляються окремо.

Етапи розробки поточного плану:

аналіз результатів діяльності підприємства;

розробка заходів щодо підвищення ефективності діяльності підприємства та підвищення його конкурентоспроможності;

дослідження ринку і формування портфеля замовлень на продукцію підприємства;

обґрунтування окремих розділів плану;

узгодження проекту плану наглядовою радою і затвердження його вищим органом підприємства;

доведення плану до трудового колективу та узгодження соціальної складової згідно законодавства;

доведення техніко-економічних показників до структурних підрозділів підприємства.

Місячні поточні плани містять той самий набір техніко-економічних показників, але з розбивкою за окремими місяцями календарного року.

Оперативно-виробниче планування включає календарно-виробниче планування і диспетчерування. Календарно-виробниче планування передбачає розробку планів-графіків виробництва, відвантаження продукції на зміну, добу, місяць і доведення їх до структурних підрозділів підприємства. Диспетчерування передбачає оперативний контроль за виконанням поставлених завдань, виявлення відхилень у виробничому процесі, мобілізацію ресурсів на їх усунення, а також запобігання відхиленням.

Оперативно-виробниче планування покликане забезпечити ритмічну роботу підприємства, що особливо важливо для своєчасного виконання договірних зобов'язань. Даним видом планування займаються економісти планово-економічних відділів, відділів збуту, диспетчери цехів, а на великих підприємствах - виробничо-диспетчерський відділ.

Розробка планів будь-яких рівнів та часових інтервалів неможлива без використання системи показників. Під показником слід розуміти міру планового завдання, яка надає йому кількісної або якісної визначеності.

Вимоги до системи планових показників: єдність і обов'язковість показників для даного рівня планування; зіставність; забезпечення комплексної характеристики всіх сторін функціонування підприємства; адресність; орієнтація на ріст продуктивності і результативності; чисельна обмеженість показників.

Розрізняють групи показників: проміжні і кінцеві; натуральні і вартісні; кількісні і якісні; абсолютні і відносні; інформаційні, розрахункові, затверджувані.

Загальна характеристика продукції

Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно 1 та 2 підрозділів, а у промисловості - продукцією груп „А” та „Б”.

Засоби виробництва поділяються за економічним призначенням на засоби та предмети праці, а предмети споживання - на продовольчі і непродовольчі товари.

Номенклатура продукції - це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.

Асортимент - це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками.

Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є: конкретні фізичні одиниці; умовно-натуральні; подвійні натуральні показники.

Обсяг продукції в вартісному виразі визначається показниками:

1. Товарної продукції (загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених на продаж або для реалізації різним споживачам);

2. Валової продукції (включає всю продукцію у вартісному виразі незалежно від ступеня її готовності) визначається за формулою:

ВП=ТП+(НЗВ_к-НЗВ_п)+(І_к-І_п), грн. (14.1)

де ТП - обсяг товарної продукції, грн.;

НЗВ_п, НЗВ_к - вартість залишків незавершеного виробництва, відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.,

І_п, І_к - вартість інструменту для власних потреб, відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

3. Чистої продукції (з обсягу товарної продукції виключають матеріальні витрати й суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість уречевленої праці). Відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання саме власного трудового потенціалу. Може бути також обчислена як сума основної і додаткової заробітної плати працівників підприємства і прибутку.

4. Умовно-чистої продукції:

УЧП=ЧП+А, грн, (14.2)

де ЧП - чиста продукція підприємства, грн.;

А - сума амортизаційних відрахувань за відповідний період.

5. Планового показника реалізованої продукції:

РП=ТП+(Г_п-Г_к)+(В_нп-В_нк), грн.,

де Г_п, Г_к - залишки готової нереалізованої продукції, відповідно на початок і кінець планового року, грн.;

В_нп, В_нк - залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукції на відповідальному зберіганні у покупців, відповідно, на початок і на кінець планового року.

6. Фактичного показника реалізованої продукції (обсяг реалізованої продукції, за який на розрахунковий рахунок постачальника надійшли грошові кошти).

Виробництво і реалізація продукції для забезпечення потреб населення є метою діяльності підприємства. Тому планування виробництва і реалізації продукції є основним розділом тактичного або перспективного плану підприємства.

Основною частиною виробничої програми є план виробництва і реалізації продукції. Це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок. Крім цього виробнича программа розкриває структуру всіх виробничих витрат, обсяги окремих витрат (енергоносії, сировина, запчастини, заробітна плата і.т.ін.), питому величину витрат на одиницю продукції. У виробничій программі є детальна інформація щодо проведення планових ремонтів, обсягів капіталовкладень, введення і виведення виробничих потужностей. Окремими розділами виробничої програми є виконання екологічних вимог і техніки безпеки.

Основою обґрунтування плану виробництва і збуту продукції в умовах ринку стає маркетинг. Обмежуючим чинником є виробничі потужності. Визначаючи обсяги виробництва і номенклатуру продукції підприємства повинні орієнтуватися на споживачів.

Маркетингова діяльність і формування програми випуску продукції

Маркетинг - це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення та задоволення потреб у його продукції (послугах) через продаж її на ринку з метою одержання прибутку.

Функції маркетингу: вивчення ринку, його сегментація, аналіз і прогнозування попиту; вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства; визначення номенклатури та асортименту продукції для ринку; розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів; реклама, збут та його стимулювання; політика ціноутворення.

Об`єктом маркетингу є комплекс „потреби - товар - ціна - реклама - збут”. Центральне місце належить товару.

Для досягнення своєї мети на ринку підприємство розробляє стратегію і тактику маркетингу.

Стратегія маркетингу включає такі основні рішення та обґрунтування: ринок, на якому виступає підприємство; особливості (стратегію) поведінки на ньому; склад і обсяг продукції яка пропонуватиметься на ринку, розробка нової продукції, форми і методи реклами, доставки і збуту продукції, ціни на продукцію.

Реалізація маркетингової стратегії здійснюється прийняттям конкретних оперативних рішень з різних питань, які називають тактикою маркетингу.

Формування виробничої програми в ринкових умовах має певні особливості, які полягають у тому, що:

- плани виробництва і реалізації продукції орієнтуються на ринкові потреби конкретних споживачів, на своєчасне і якісне виконання договірних зобов`язань;

- в основі виробничої програми лежить договір на поставку певної продукції, при цьому підприємство самостійно вибирає постачальників, споживачів, встановлює ціни та ін.;

- планування виробничої програми повинно бути гнучким, у поточних і оперативних планах повинні коригуватись показники плану виробництва і реалізації продукції з врахуванням змін у поставках сировини, фінансових можливостях покупців;

- пріоритетними у виробничій програмі підприємства стають натуральні показники і показники якості продукції, саме вони відображають ступінь задоволення ринкових потреб з кількісного і якісного боку;

- виробнича програма підприємства повинна формуватись із врахуванням можливостей підприємства, його забезпечення різними видами ресурсів та виробничими потужностями;

- плани виробництва і реалізації продукції повинні бути багатоваріантними і забезпечувати вибір оптимального плану, реалізація якого дасть можливість одержати високий прибуток.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Матеріально-технічне забезпечення виробництва

Матеріально - технічне забезпечення включає: визначення потреби в матеріально технічних -ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачу окремим споживачам на підприємстві. Постачання повинно бути своєчасним, комплектним, і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання.

Форми МТЗ: пряма (закупівля безпосередньо у підприємств - виробників); непряма ( через організації - посередники).

Чинники, які потрібно враховувати при виборі постачальника МТР: відповідність виробничої потужності постачальника потребі підприємства в матеріалах, якість і ціну матеріалів, репутацію постачальника, його територіальну віддаленість та оперативність поставок, швидкість реакції на потреби покупця, умови розрахунків, можливість надання кредиту тощо.

Між постачальником і споживачем МТР укладається договір, що регламентує усі мови постачання: кількість, якість, ціну товарів, термін доставки, форму розрахунків, відповідальність за порушення договору.

Матеріально-технічні ресурси поступають на склад підприємства, з якого далі подаються в цехи й на робочі місця. Об`єкти техніки, які потрібні епізодично, зберігаються на складі підприємства до моменту введення в експлуатацію. Постачання матеріалів на робочі місця є регулярним і вважається завершальним етапом МТЗ. Воно здійснюється за схемою: для кожного цеху службою МТЗ встановлюється ліміт витрат матеріалів на підставі норм витрат і планового обсягу робіт. У межах ліміту матеріали видаються зі складу цехам.

Розрізняють системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами:

- децентралізована система постачання цехів- склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх одержують і транспортують;

- централізована - склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту;

- інтегрована система виробництва постачання „точно за часом”, коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також і постачальники, які забезпечують виробничий процес прямо „з коліс”, зводять запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.

Якість і конкурентоспроможність продукції

Зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї в порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Розрізняють абсолютний, відносний, перспективний та оптимальний рівні якості.

Показники якості поділяються на групи:

1. Диференційовані показники - одиничні - показники призначення, надійності, екологічні, економічні, ергономічні, естетичні, патентно-правові;

2. Комплексні показники характеризують кілька властивостей продукції. Згідно з цими показниками продукцію поділяють на сорти, марки, класи;

3. Загальні показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство (надійність, довговічність, ремонтопридатність, патентна чистота).

Загальний рівень якості визначається через систему загальних показників, а саме: частка принципово нових виробів у загальному їх обсязі; коефіцієнт оновлення асортименту; частка продукції, на яку отримано сертифікати якості; частка продукції для експорту в загальному її обсязі на підприємстві; частка виробленого браку; відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.

Для визначення рівня якості виробів застосовуються методи: об`єктивний; органолептичний; диференційований; комплексний.

У тісному взаємозв`язку з якістю продукції перебуває її конкурентоспроможність.

Конкурентоспроможність продукції - сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти представленої на ринку аналогічної продукції.

Визначальними елементами К є якість і витрати.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чинників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

- аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів, вибір найбільш конкурентоспроможного товару - зразка для порівняння;

- обчислення одиничних показників за окремими параметрами та визначення сукупності параметрів двох товарів для порівняння;

- розрахунок групових показників на основі одиничних, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів;

- - визначення інтегрального показника з усіх груп параметрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспроможності аналізованого виробу.

Групи чинників підвищення якості та конкурентоспроможності продукції: технічні, організаційні , економічні , соціальні.

У деяких галузях промисловості якість продукції оцінюється за сортами за допомогою коефіцієнта сортності (К_с):

К_с=, (14.3.)

де N₁, N₂ - відповідно випуск продукції нижчого і вищого сорту, одиниць;

Ц₁, Ц₂ - відповідно ціна одиниці продукції нижчого і вищого сорту, грн.

Стандартизація та сертифікація продукції

Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

-установлення вимог до якості готової продукції, сировини, матеріалів тощо.

-розвиток уніфікації та агрегатування продукції

-визначення норм, вимог, і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості.

-формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю.

-створення єдиної системи класифікації та кодування продукції.

Результати стандарттизації знаходять відображення у нормативно-технічній документації. Вона охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об'єктів стандартизації:

-міжнародні стандарти ICO серії 9000 (найбільш жорстокі вимого)

-державні стандарти України (містять обов'язкові і рекомендовані вимоги).

-галузеві стандарти (розробляються на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти).

-технічні умови

-стандарти підприємств (розробляються підприємством за власною ініціативою).

Сертифікат - документ, що засвідчує високий рівень якості товару. На світовому ринку - це сертифікат відповідності вимогам ICO серії 9000. В Україні прийнято розрізняти обов'язкову і довільну сертифікіцію. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб'єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

Державний нагляд за якістю та внутрішньовиробничий контроль

Державний нагляд за якістю продукції в Україні здійснює Державний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України), який є національним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об`єктом державного нагляду є продукція виробничо-технічного призначення і товари народного споживання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпортна продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.

На місцях державний нагляд за якістю продукції здійснюють територіальні органи Держстандарту - центри стандартизації, метрології і сертифікації.

На підприємстві функцію контролю якості продукції виконує відділ технічного контролю (ВТК).

ВТК через безпосередню перевірку кожного виробу та цілеспрямований вплив на умови і чинники, що визначають якість продукції, повинні постійно забезпечувати необхідний рівень якості, зафіксований у нормативних документах.

Об`єктами ВТК на підприємстві є: якість основних і допоміжних матеріалів, заготівок, напівфабрикатів, комплектуючих; справність устаткування, пристроїв, робочого інструменту й контрольно-вимірювальних приладів; технічна документація; відповідність кваліфікації персоналу вимогам, що забезпечують якісне виконання роботи; суворе дотримання виробничо-трудової дисципліни, технологічних режимів обробки і складання готових виробів; кількість виготовлених деталей, вузлів; усі види і кількість виготовленої продукції; рівень виконання виробничих завдань; кількість бракованої продукції.

Продуктивність праці персоналу: сутність, методи визначення та чинники зростання

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляються одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Методи вимірювання продуктивності праці:

-прямий (виробіток = обсяг продукції / чисельність працюючих).

-обернений (трудомісткість = тродовитрати в годинах (чисельність працюючих) / обсяг продукції).

Чинники зростання продуктивності праці:

-структурні зрушення у виробництві (змінювання питомої ваги окремих видів продукції та виробництв).

-підвищення технічного рівня виробництва (модернізація, впровадження систем машин, механізація та автоматизація, застосування прогресивних технологій).

-вдосконалення управління, організації виробництва та праці (раціональний розподіл, поліпшення економічних характеристик, збільшення реального фонду робочого часу тощо).

-збільшення обсягів виробництва (відносне зменшення чисельності персоналу завдяки зростанню обсягів виробництва).

-галузеві фактори (збільшення робочого періоду у сезнних виробництвах, змінювання геологічних умов видобутку),

-введення та освоєння нових виробничих об'єктів (диверсифікаація виробництва).

Система, моделі та методи мотивації трудової діяльності

Мотивація - це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства).

Моделі мотивації грунтуються на певних теоріях. Це теорії:

справедливості

-зняття соціальної напруги шляхом дотримання принципів справедливості.

-порівняння особистих винагород з заохоченням інших людей які виконують аналогічну роботу.

-суб'єктивне визначення співвідношення винагороди та витрат праці.

очікування

-передбачуваний ступінь відносної вдоволеності отримуваною винагородою.

-очікування щодо співвідношення результатів та винагороди.

-очікування щодо співвідношення витрат праці та винагороди.

потреб

-самовиявлення

-поваги

-соціальні

-безпеки та захищеності

-фізіологічні

Сучасна політика оплати праці

Оплата праці - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці.

Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується.

Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними указами і постановами, галузевими інструкціями.

Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати, які перебувають, приблизно, у співвідношенні: 70% - основна заробітна плата, 30% -додаткова.

Основна заробітна плата працівника - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці, визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. ЇЇ розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

Заробітна плата виконює відтворювальну, стимулюючу, регулюючу та соціальну функції.

Державна політика оплати праці реалізується через механізм її регулювання, а останній має забезпечувати її відтворювану і соціальну функції. Це здійснюється через встановлення мінімального рівня заробітної плати, розрахованого на основі прожиткового мінімуму, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах тощо, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці.

Питання державного i договiрного регулювання оплати працi, прав працiвникiв на оплату працi та їх захисту визначаються Кодексом законів про працю в Українї, Законом України "Про оплату працi" та iншими нормативно-правовими актами, які передбачають, крім державного, договірне регулювання оплати праці через механізм укладення системи тарифних угод різних рівнів: міжгалузевого (генеральна тарифна угода); галузевого (галузева тарифна угода); виробничого ( тарифна угода як складова частина колективного договору).