Національна економіка та її державне регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тематичний план

Тема 4.Характеристика економічного потенціалу

4.1 Національне багатство

4.2 Природно-ресурсний потенціал

4.3 Людський потенціал

4.4 Виробничий і науково-технічний потенціал

Тема 5.Інституціональні чинники розвитку національної економіки.

5.1 Сутність інституціоналізма і його чинники.

5.2 Фінансовий чинник.

5.3 Інвестиційний чинник

5.4 Науково-технічний чинник

5.5 Соціальний чинник.

Тема 6.Функціонування інфраструктури національного ринку

6.1 Сутність і функції інфраструктури національного ринку

6.2 Ринки сировини й матеріалів

6.3 Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

6.4 Ринок грошей і банківська система

6.5 Ринок праці

6.6 Інформаційний ринок

6.7 Ринок духовного й інтелектуального продукту

Тема 7.Державність та державне управління економікою

7.1 Державність і чинники її розвитку

7.2 Мети й завдання державного управління економікою

7.3 Сутність і необхідність державного регулювання економіки

7.4 Економічні функції держави

7.5 Об'єкти й суб'єкти держрегулювання економіки

7.6 Прямі й непрямі методи держуправліния економіки

7.7 Система органів держрегулювання економіки

Тема 8.Демократія, економічна свобода та економічний порядок

8.1 Демократія й демократизація: їх сутність і передумови.

8.2 Економічна свобода і її вплив на економічні процеси.

8.3 Економічна свобода й економічний порядок.

Тема 9.Структурна перебудова національної економіки

9.1 Сутність структури економіки й види структурних співвідношень

9.2 Характеристика структури економіки України

9.3 Державне регулювання структурних зрушень в економіці

Тема 10.Програмування та прогнозування національної економіки

10.1 Сутність соціально-економічної стратегії.

10.2 Соціально-економічне прогнозування.

10.3 Макроекономічне планування.

10.4 Державне програмно-цільове планування.

Тема 11.Політика економічного зростання в національній економіці.

11.1 Сутність політики економічного зростання.

11.2 Політика росту в сфері макроекономіки.

11.3 Інституціональне регулювання економіки розвитку.

11.4 Соціальна стратегія економічного розвитку.

11.5 Інноваційно-інвестиційна стратегія.

11.6 Внутрішньо й зовнішньоекономічна стратегія економічного росту.

11.7 Удосконалення регіональної політики.

Тема 12.Інституціональні форми інтеграції у світове господарство.

12.1 Сутність економічної інтеграції.

12.2 Особливості інституціональних форм інтеграції у світове господарство.

12.3 Сучасні інтеграційні об'єднання.

12.3.1 Європейський Союз.

12.3.2 Співдружність Незалежних Держав.

Література

Тема 4. Характеристика економічного потенціалу

4.1 Національне багатство

4.2 Природно-ресурсний потенціал

4.3 Людський потенціал

4.4 Виробничий і науково-технічний потенціал

4.1 Національне багатство

Національне багатство - це сукупність ресурсів країни (економічних активів) і накопичених благ. Які є в її розпорядженні й можуть використовуватися для здійснення процесу виробництва продукції, робіт, надання послуг і забезпечення життєдіяльності людей.

Національне багатство містить у собі елементи, які дуже різноманітні по своїх складах і втримуванню й виконують різні функції в житті суспільства.

Національне багатство розглядають із двох позицій:

1. За натурально-речовинним складом національне багатство являє собою сукупність цілого ряду споживчих вартостей, таких як природні ресурси (вода, земля, ліси, корисні копалини), предмети й засобу виробництва, готова продукція, майно громадян, громадських організацій і т.д.

2. Вартісна оцінка національного багатства і її динаміка характеризують результативність функціонування національної економіки, її потенційні можливості, рівень життя населення.

Структура й окремі елементи національного багатства включають: створені нефінансові активи, нестворені нефінансові активи, фінансові активи (пасиви).

1. Створені нефінансові активи.

До них належать:

- основні кошти галузей, які провадять товари й надають послуги;

- запаси матеріальних обігових коштів;

- запаси готової продукції (засобу виробництва й предмети споживання) на складах підприємств, у системі постачання, на біржах;

- державні резерви засобів виробництва й предметів споживання;

- цінності.

Основні кошти - це частина національного багатства країни, яка створена в процесі виробництва й тривалий час багаторазовий і постійно в незмінній натурально-речовинній формі використовується в економіці, переносячи свою вартість на продукцію, роботи й послуги. Відповідно до чинного законодавства строк корисного користування (експлуатації) основних коштів установлений більш 1 року.

До складу основних коштів включають також нематеріальні створені активи - об'єкти створені працею людину. Вони являють собою загальнодоступною інформацію й утримуються на певних носіях. Вартість таких активів включає витрати на розвідку корисних копалин, розробку програмного забезпечення, створення оригінальних добутків літератури й мистецтва й т.п.

Запаси матеріальних обігових коштів є постійно обновлюваною частиною національного багатства, до складу якої входять виробничі запаси сировини, матеріалів, насінь, кормів і фуражу, палива, запасних частин, господарських товарів, худоба на відгодівлі, молодняк тварин і т.п.; незавершене виробництва, готова продукція й товари для перепродажу, матеріальні резерви.

Сировина й матеріали - це товари, які їх власники мають намір використовувати як проміжні ресурси в процесі власного виробництва. Ці товари не призначені для перепродажу.

Незавершене виробництво - це товари й послуги, виробництво яких завершено частково. Вони звичайно не передаються іншим підрозділам без подальшої обробки або не є готовими й процес їх виробництва триває в наступному періоді тим же самим виробником.

Готова продукція - це товари, готові для продажу або поставки виробником.

Товари для перепродажу - це товари, які купуються підприємствами (наприклад, підприємствами роздрібної торгівлі) для їхнього перепродажу без подальшої обробки (єдиним припустимим видом перетворення таких товарів є пропозиція їх у більш привабливому для покупця виді).

Державні резерви засобів виробництва й предметів споживання - це частина створених матеріальних благ, яка зараз не використовується і являє собою стратегічні запаси країни на випадок непередбачених ситуацій і форсомажорних обставин. Ці блага перебувають на збереженні в системі державних матеріальних резервів. Вони складаються із двох частин: фондів коштів оборони й фондів державних господарських резервів.

Цінності - це «кошторисні» товари довгострокового користування, які не зношуються згодом. Звичайно вони не використовуються для споживання або в проведенні, а здобуваються, головним чином, для збереження вартості в часі, оскільки їх вартість згодом не повинна поменшатися. Найважливішою особливістю даного елемента національного багатства, є те, що згодом у результаті багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників відбувається зміна структури цінностей, що приводить до збільшення їх вартості (ціни). До економічних активів цього типу належать дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, антикваріат, твори мистецтва і т.д.

Для оцінки основних коштів у галузях економіки в якості узагальненого кількісного показника використовується показник обсягу основних фондів у поточних цінах у галузях економіки, а також показники рівня зношеності основних фондів, віковий склад активної частини основних фондів і т.п.

Загальна вартість основних коштів української економіки в 2004 році становила 1141069 млн. грн. Найбільш прискореними темпами ріст вартості основних коштів відбувається в останні роки.

Майже 80% усіх основних коштів країни припадає на 4 виду діяльності: промисловість (36, 9 %), операції з нерухомістю (21, 7%) транспорт і зв'язок (14, 7%) і сільське господарство (6, 6%). У промисловості більш 50 % усіх основних коштів зосереджене в оборонній промисловості. Статистка свідчить, що основні кошти країни мають значний ступінь зношеності, який у цілому по країні становить майже 50%, а в промисловості - базової галузі народного господарства - наближається до 60 %.

2. Нестворені нефінансові активи.

Даний елемент національного багатства країни включає 2 складові:

- нематеріальні нестворені активи (патенти, торговельні марки, ноу-хау, гудвіл і інші);

- матеріальні нестворені активи.

Відповідно прийнятій міжнародній методології матеріальні нестворені активи - це активи природного походження (природні активи - земля, вода, ліси, ресурси надр і інше), тобто активи, які не є результатом виробничих процесів, на які встановлені й можуть бути встановлені права власності. До даної категорії не належать природні активи, на які права власності не встановлені або не можу бути встановлені (наприклад, відкрите море, повітряний простір).

До складу нематеріальних нестворених активів включають активи, які дають виключне право своїм власникам на здійснення конкретних видів діяльності або виробництва певних видів товарів і послуг. При цьому інші суб'єкти (юридичні й фізичні особи) не мають на це право без спеціального дозволу власників відповідних активів.

Вартість нематеріальних нестворених активів оцінюється в поточних цінах у випадках, коли здійснюється їхня купівля-продаж. В інших випадках оцінюється поточна вартість майбутніх доходів, які очікують власники даних активів. Придбаний гудвіл (наприклад, репутація, технічна компетенція, зв'язки, вплив, маркетингові приймання і т.д.) оцінюється за вартістю придбання мінус накопичена амортизація.

Сьогодні статистика поки що не дає конкретних показників у тій частині національного багатства через відсутність методик їх обліку й оцінки.

3. Фінансові активи (пасиви)

Фінансові активи (пасиви) - важливий елемент національного багатства країни. Від їхнього обсягу залежать можливості зростання виробництва в країні й, відповідно, удосконалення всіх форм споживання й нагромадження.

До фінансових активів як складовій національного багатства ставляться:

- монетарне золото й спеціальні права запозичення (СПЗ);

- цінні папери ( крім акцій);

- акції й інші види участі в акціонерному капіталі;

- кредити й запозичення;

- страхові технічні резерви;

- інша кредиторська й дебіторська заборгованість;

- прямі іноземні інвестиції.

Сукупна оцінка вартості фінансових активів країни статистичними органами сьогодні не проводиться у зв'язку з незавершеністю методики розробки фінансового рахунку в системі консолідованих національних рахунків. Разом з тим статистикою розробляються оцінки окремих елементів фінансових активів як у цілому по країні (наприклад, монетарне золото й СПЗ), так і окремих секторів економіки, наприклад, фінансові активи системи комерційних банків, органів грошово-кредитного регулювання.

Спеціальні права запозичення (СПЗ) - це эмитовані МВФ резервні і платіжні кошти, що представляються для регулювання сальдо платіжного балансу, поповнення резервів, розрахунків із МВФ. 4.2 Природно-ресурсний потенціал

Наявність і різноманітність природних ресурсів значною мірою визначають потенційні можливості виробництва в національній економіці. Людина завжди використовувала природні ресурси для задоволення власних потреб. Ріст потреб суспільства приводить до росту обсягів елементів природи, залучених у процес економічного кругообігу. Це зв'язане, з одного боку, ростом чисельності населення, а з іншого - з якісними змінами в потребах людей. Те, що колись лежало недоторканим у природі, надалі усе більше залучається в господарський кругообіг.

Ресурси природи є державною власністю. Вони не є безмежними й вічними. Тому виникає проблема їх заощадження й відновлення. До основних напрямкам її рішення можна віднести такі:

- дбайливо, раціонально використовувати необновлювані ресурси;

- впроваджувати заходу щодо поповнення обновлюваних ресурсів;

- максимально використовувати вторинну сировину й інші відходи виробництва;

- підтримувати екологічну чистоту виробництва й природокористування.

Природно-ресурсний потенціал містить у собі дві складові:

1) природні ресурси;

2) природні умови.

Під природними ресурсами розуміють тіла й чинності природи, які при певному рівні розвитку виробничих чинностей можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні ресурси містять у собі такі компоненти, як земля, надра, лісові й водні ресурси, рослинний і тваринний мир, повітряний простір.

Природні умови - це тіла й чинності природи, які мають істотне значення для життєдіяльності суспільства, але не ухвалюють особистої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

До основних характеристикам природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу й розміщення ресурсного потенціалу.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. При цьому найбільш активна роль в економічному розвитку суспільства належить таким видам природних ресурсів, як земельні, лісові, водні й мінеральні.

Земельні ресурси

Загальний земельний фонд України на початок 2005 р. становив більш 60 млн. га. Переважно це землі сільськогосподарського призначення (71,2 % площі території країни) призначені для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної й навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. До них ставляться: сільськогосподарські вгіддя - рілля, багаторічні насадження, луги, пасовища; несільськогосподарські вгіддя - господарські дороги, полезахисні смуги, землі під господарськими будовами, законсервовані землі і т.д. Найціннішими є ріллі й багаторічні (плодові) насадження (сади, виноградники й т.п.), а менш коштовними - пасовища й лугу.

Забудовані землі (41 %) діляться на землі, зайняті житловими забудовами, промисловими об'єктами, цивільним будівництвом, вулицями, площами, набережними. Об'єктами транспорту.

Решта - це землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом. Переважно, це піски, яри, землі зайняті щебенями, галькою, голими скелями.

Лісові ресурси

Україна належить до малолісних і лісодефицитних країн. Площа лісів на її території становить 10, 8 млн. га із загальним запасом деревини 1, 74 млрд. куб. м. У національному еквіваленті ресурси деревини оцінюються приблизно в 3,4 млрд. діл. США, а за світовими цінами - 27 млрд. діл. США. Загальний середньорічний приріст деревини (зміна запасу) становить до 35 млн. куб. м. Частка покритих лісом земель у загальній площі території (лісистість) становить 15,6 %. Це значно нижче розрахункового оптимального показника (22%), необхідного для досягнення збалансованості між запасами лісосировини, обсягами лісоспоживання й екологічними вимогами. Лісистість України втроє менше, чим лісистість Західної Європи (43,2%). На одного жителя України доводиться близько 0, 18 га покритих лісом земель і 34 куб. м. запасу деревини.

Відповідно до чинного законодавства лісовий фонд України задекларований винятково як державна власність. Однак він фактично перебуває в постійнім користуванні лісових підприємств, що підкоряються різним Міністерствам і Відомствам.

Сучасний стан лісоресурсного потенціалу України не можна вважати прийнятним у плані задоволення потреб народного господарства. Для повного забезпечення сировиною потужностей деревообробної й целюлознопаперової промисловості існує потреба імпорту лісосировини з Росії.

Водні ресурси

Потенціал водних ресурсів країни формується за рахунок:

- поверхневих джерел;

- підземних вод;

- морської води.

Основним джерелом забезпечення потреб економіки у воді є поверхневі води ( питома вага яких у загальному заборі води становить близько 80 %). Вони створюються як за рахунок місцевого стоку, так і за рахунок припливу транзитних річкових вод із закордонних країн. Поверхневі джерела водних ресурсів складаються з:

- 63119 рік, у тому числі більших (площа водозбору понад 50 тис. кв. км.) - 9; середніх ( від 2 до 50 тис. кв. км.) - 81 і малих (менше 2 тис. кв. км.) - 63029. Їхня загальна довжина становить 206, 4 тис. кв. км.

- 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021, 5 кв. км.

- 1160 водоймищ;

- боліт, заболочених і перезволожених земель (3, 6 млн. га.), які відіграють значну водорегулювальну роль.

За багаторічними спостереженнями потенційні ресурси річкових вод становлять 209, 8 куб. км, з яких лише 25 % формуються в границях України, інші надходять із Росії, Білорусії, Румунії.

На підземні води доводиться 14-17% загального водозабору країни. На жаль, зберігається тенденція до погіршення якості підземних вод внаслідок вступу до підземних обріїв забруднювачів зі стічними водами. Прогнозні ресурси підземних вод досягають 21 куб. км., а затверджені експлуатаційні запаси становлять близько 6 куб. м.

Обсяги морської води в загальному водокористуванні не перевищує 2-3 %. Це пов'язане, насамперед, з більшими витратами на її опріснення.

Мінеральні ресурси

Мінерально-сировинна база України включає близько 20 тис. родовищ і проявів 113 видів корисних копалин. Державним балансом запасів України враховується 9051 родовище 96 видів корисних копалин. Серед них родовища нафти й газу - 984, метану, вугільних родовищ - 127, вугілля - 766, торфу - 1568, металевих корисних копалин - 358, неметалічних - 3097, підземних вод - 1067. Розвідано 7667 родовищ. Сьогодні розробляється від 40 до 70 % розвіданих запасів. У вартіснім вираженні розвідані протягом XX сторіччя запаси цих родовищ оцінюють в 7, 5 трлн. діл. США. Запаси залізних руд становлять понад 14% загальносвітових, марганцевих - більш 43 %. Україна займає провідні позиції по запасах титану, цирконію, урану, літію, графіту, вогнетривких глин, сірки, калійних солей і т.д.

Прогнозні оцінки забезпеченості мінерально-сировинними ресурсами потенціалу України, як у цілому, так і в регіональному аспекті визначають задоволення абсолютних показників обсягу запасів традиційних складових мінерально-сировинної бази.

Від експорту мінеральної сировини забезпечувалася третина валютних вступів. Зовнішня торгівля України мінеральною сировиною й продуктами його перегонки в 2003 році по експорту склала близько 3, 5 млрд. діл. США, по імпорту близько 8,5 млрд. діл. США. У структурі імпорту основна частина припадає на нафту й газ - близько - 6, 9 млрд. діл. США, або 81 % від загального обсягу імпорту.

Використання природних ресурсів у господарській діяльності викликає необхідність здійснення їх оцінки. Застосовуються два основні підходи до оцінки природно-ресурсного потенціалу: технологічний (або виробничий) і економічний. Відповідно здійснюється його технологічна й економічна оцінка.

Метою технологічної оцінки є виявлення ступеня придатності ресурсів для певного виду діяльності. При цьому враховується готівка й перспективна технології використання тих або інших видів ресурсів. Найчастіше при технологічній оцінці природні ресурси оцінюються в балах або категоріях.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу передбачає використання економічних критеріїв, тобто зіставлення властивостей природних ресурсів з вимогами, які випливають із практичної господарської діяльності. Її здійснення дає, з одного боку, можливість розрахувати економічну ефективність використання природних ресурсів у виробничій діяльності, а з іншого - оцінити економічні наслідки від такого використання для навколишнього природного середовища.

4.3 Людський потенціал

З економічної точки зору людський потенціал являє собою сукупність населення, яке проживає на території країни, і його здатність забезпечити потреби економіки у відповідній кількості і якості суспільної праці.

Для характеристики людського потенціалу країни використовуються наступні показники:

- чисельність населення;

- трудовий потенціал;

- трудові ресурси.

Кожний з них відображає певні кількісні і якісні сторони людського потенціалу.

Чисельність населення є динамічним показником, який постійно змінюється під впливом різних чинників. Насамперед, зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху - народжуваності й смертності. Різниця між кількістю породжених живими й кількістю померлих називається природним приростом населення. Впливає на зміни чисельності населення міграція населення, тобто переміщення людей з одних регіонів в інші. Різниця між кількістю прибулих й убулих називається сальдо міграції.

Демографічна статистика розрізняє поняття «наявне населення» і «постійне населення». У наявне населення включається населення, яке перебуває на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих. До складу постійного населення включається населення, яке постійно проживають на момент перепису населення на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх. Залежність між постійним і наявним населенням можна визначити за допомогою формули:

Чп = Чн-Чв.п.+Чв.о.,

де Чп - чисельність постійного населення;

Чн - чисельність наявного населення;

Чв.п. - чисельність тимчасово проживаючих;

Чв.о. - чисельність тимчасово відсутніх.

Таблиця 4.1 Кількість наявного населення України

Рік	Усього, млн. чіл.	У тому числі	До загальної чисельності, %
		Міське	Сільське	Міське	Сільське
1913	35, 2	6, 8	28, 4	19, 3	80, 7
1939	40, 5	13, 6	26, 9	33, 6	66, 4
1959	41, 9	19, 2	22, 7	45, 8	54, 2
1970	49, 8	30, 5	19, 3	61, 3	38, 7
1989	51, 7	34, 6	17, 1	66, 9	33, 1
2001	48, 9	32, 9	16, 0	67, 3	32, 7
2005	47, 3	32, 0	15, 3	67, 7	32, 3

В останні 15 років спостерігається тенденція щорічного зниження абсолютної чисельності населення.

Поняття «трудовий потенціал» використовується для визначення загальної сукупної здатності населення до праці. Під ним розуміють можливість країни забезпечити потреби економіки робочою силою й кваліфікованими працівниками.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграцією й ін.), потребами виробництва в робочій силі й можливостями задоволення потреби працездатного населення в праці. З кількісної сторони трудовий потенціал характеризується економічно активним населення, тобто ресурсами праці, які може запропонувати національна економіка в конкретний період часу. До економічно активного населення належать особи обох статей у віці від 15 до 70 років, які протягом певного часу забезпечують пропозиція робочої сили для виробництва товарів і послуг. До цієї категорії належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (зайняті), і безробітні. Кількість позначених категорій розраховується на основі даних щомісячних вибіркових обстежень населення (домогосподарств) з питань економічної активності населення. В 2004 році чисельність економічно активного населення України становила 22202,4 тис. чіл, у тому числі безробітних 1906, 7 тис. чол. або 8,6 %.

Якісна визначеність трудового потенціалу формується під впливом потреб виробництва, попиту на робочу силу, на основі розвитку системи загальної й професійної освіти. Заходом якості трудового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-класифікаційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвивається.

Під структурою трудового потенціалу розуміють співвідношення між окремими його складовими. Залежно від утримування цих складових виділяють такі види структури трудового потенціалу:

- селищна (або урбаністична);

- демографічна (статевовікова й сімейна);

- етнічна;

- соціальна;

- освітня (освітньо-кваліфікаційна);

- галузева;

- регіональна.

Селищна структура відображає розподіл жителів по населених пунктах різних типів і розмірів. Найчастіше селищна структура характеризується розподілом населення між двома типами селищ - міськими й сільськими, що відображає рівень урбанізації країни і її спеціалізацію - індустріальна, аграрна й т.п.

Демографічна структура являє собою співвідношення населення по статі, віку, а також по родинах різного складу й розміру.

Етнічна (національна) структура - це розподіл населення по національностях ( по етнічній приналежності).

Соціальна структура - це розподіл населення по соціальних групах (верствам).

Освітня (освітньо-кваліфікаційна) структура відображає співвідношення груп населення з різним рівнем утвору й кваліфікації.

Галузева структура характеризує розподіл населення по сферах і видам зайнятості.

Регіональна структура дає виставу про розподіл населення по окремих регіонах країни.

Трудові ресурси - це частина населення країни, яке по своїх фізичних і духовних здатностях, придбаному матеріальному озброєнні й професійно-кваліфікаційному рівню здатне працювати в народнім господарстві, займатися громадсько-корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежить від природного природнього приросту населення, його статевовікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів.

Трудові ресурси розподіляються по різних видах зайнятості:

- зайнятість у суспільнім виробництві;

- зайнятість у домашньому й особистім підсобнім господарстві;

- зайнятість на навчанні з відривом від виробництва й т.п.

Відповідно до методології Міжнародної організації праці (МОП) до зайнятого населення відносять осіб від 15 до 70 років, які займаються економічною діяльністю.

Рівень зайнятості визначається як відношення (в %) кількості зайнятого населення у віці від 15 до 70 років до всього населення зазначеного віку.

В Україні в 2004 році загальна чисельність зайнятого населення склала 20, 3 млн. чіл.

Безробітними (по методології МОП) уважаються особи у віці 15-70 років, зареєстровані й незареєстрованні в службі зайнятості, які одночасно відповідають трьом умовам:

- не мали роботи (прибуткового заняття);

- протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися організувати власну справу;

- протягом останніх двох тижнів були готові почати працювати за наймом або на власнім підприємстві.

Рівень безробіття також розраховується в % як співвідношення між кількістю безробітних у віці від 15 до 70 років і економічно активним населенням цього віку.

Процеси зайнятості населення регулюються державою. Створена й функціонує державна служба зайнятості населення. Яка виконує такі функції:

- здійснює посередництво між роботодавцями й найманої робочої силою;

- реалізує основні напрямки державної політики зайнятості населення;

- регулює руху робочої сили;

- веде облік безробітних;

- надає допомога офіційно зареєстрованим безробітним або сприяє їм у відкритті власної справи;

- здійснює перепідготовку незайнятого населення й підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

4.4 Виробничий і науково-технічний потенціал

Під виробничим і науково-технічним потенціалом розуміють сукупну здатність галузей народного господарства й регіонів провадити промислову й сільськогосподарську продукцію, здійснювати інвестиційну й інноваційну діяльність і надавати послуги населенню й проведенню. Цим він відрізняється від інших понять - «національного багатства», «продуктивних чинностей», «матеріально-технічної бази», які відображають, як правило, досягнутий рівень розвитку суспільства.

До складу виробничого й науково-технічного потенціалу включаються такі елементи, як природні, трудові ресурси й виробничі фонди, органічне об'єднання й взаємодія яких забезпечують виробництва продукції й надання послуг як для країни в цілому, так і для окремих її регіонів.

По своїй структурі виробничий і науково-технічний потенціал являє собою сукупність підприємств і організацій, які належать до різних галузей і сферам діяльності.

Основа економічної могутності й незалежності держави - це виробничий потенціал.

У промисловості України зараз працюють більш 53 тисяч підприємств на самостійному балансі. Промисловість України забезпечує потреби народного господарства країни в паливі, енергії, сировині, матеріалах, забезпечує постійне технічне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різноманітні потреби населення.

В 2004 році обсяг реалізованої промислової продукції перевищив 400 млрд. грн., що становило більш 50 % загального випуску продукції в країні. Більш третини основних коштів зосереджене в промисловості. На промислових підприємствах зайняте близько 4 млн. чіл. Разом з тим за період з 1990 р. чисельність працівників у промисловості скоротилася вдвічі.

В останні роки виникла тенденція зниження кількості фахівців, які виконують науково-дослідні, проектно-конструкторські й технологічні роботи.

Це свідчить про розвиток процесу «відтоку інтелекту» зі сфери промислового виробництва в торгівлю й інші невиробничі сфери.

Одним зі стримуючих чинників збільшення обсягів виробництва й підвищення якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних коштів у цій галузі, що приводить до погіршення показників використання матеріально-технічних, енергетичних і інших ресурсів, а також до того, що значна кількість підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.

В умовах економічної незалежності України виросли роль і значення третій ресурсної складовій виробничого потенціалу - природних ресурсів. Незважаючи на те, що країна володіє потужною ресурсною базою, у період незалежності України гостро виявилася обмеженість сировинної бази нафти й природного газу, руд багатьох металів і ряду інших корисних копалин. В останні роки Україна перетворилася значною мірою із країни - постачальника в країну, яка ввозить паливо. Власного видобутку природного газу Україні вистачає для задоволення приблизно тільки 22 % потреби.

Зазначені вище причини обумовили зниження ефективності виробництва й привели до критичного стану виробничий потенціал країни.

До них можна додати ще кілька причин. Однією з них є те, що при одержанні незалежності Україною ( у тому числі економічної) відбувся розрив господарських зв'язків, які складалися сторіччями між колишніми республіками СРСР. Були встановлені митні бар'єри. Підраховане, що через незабезпеченість підприємств сировинними й матеріально-технічними ресурсами частка падіння обсягу продовольчих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих - не менш 75 %.

Ще одна серйозна причина полягає в тому, що процес реформування економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формування цілей, завдань і кінцевих результатів, без обліку наявності природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту у всіх його формах і проявах.

Наступна причина - квапливість і шаблонність практичних заходів щодо реформування економіки без обліку специфічних умов і національних особливостей України, використання із цією метою « шокової терапії», яка в багатьох країна виявилася негативною. Таку ж роль вона зіграла в Україні.

І, нарешті, ще одна причина, яка укладається в тому, що реформування економіки в основному стосувалася сфери обороту, внаслідок чого була запущена сфера виробництва.

У результаті всіх виниклих проблем назріла гостра необхідність розробки такої державної політики, яка б насамперед поставила дозвіл комплексу економічних, організаційних і технічних питань по відродженню й розвитку господарського потенціалу як матеріально-технічної бази економіки. В основу такої політики слід покласти концепцію науково-технічного інноваційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

Науково-технічний потенціал України ріс, змінювався, розвивався протягом багатьох років разом з виробничим потенціалом. Мережа наукових організацій зосереджена в чотирьох секторах:

- академічному;

- галузевому;

- заводському;

- секторі вищої освіти.

В 2002 р. наукові й науково-технічні роботи виконували 1477 організацій, серед яких найбільша кількість (839) належала науковому сектору.

Найважливішої складовій науково-технічного потенціалу є наукові кадри. В 2004 р. виконанням наукових і науково-технічних робіт в організаціях, підприємствах і установах України займалося 173, 6 тис. чіл., з яких 4, 1 тис. чіл., мали науковий ступінь доктора наук і 17, 0 тис. чіл. - кандидата наук. Насиченість України науковими кадрами - на рівні східноєвропейських країн і становить 5, 3 виконавця наукових і науково-технічних робіт на 1000 чол. економічно активного населення.

Основними формами підготовки наукових і науково-технічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура й докторантура. Мережа цих закладів в останні роки розвивається. Це сприяло тому, що починаючи з 2000 р. число докторів і кандидатів наук щорічно збільшується в середньому на 3, 3 %. Разом з тим спостерігається погіршення вікової структури наукових кадрів. Частка науковців з ученими ступенями до 40 років становить лише 14, 1 %, а пенсійного віку - 57, 1 %.

Триває процес еміграції наукових кадрів, у тому числі фахівців вищої кваліфікації. За п'ять років у країни з більш привабливої для наукової діяльності умовами виїхало більш 700 докторів і кандидатів наук, переважно в США, Росію, Німеччину.

Істотним недоліком є усе ще слабке фінансування наукових розробок. Сьогодні в Україні на наукові дослідження витрачається в десятки раз менше коштів, чому в розвинених європейських країнах, таких як Франція, Німеччина, Італія.

При цьому за рахунок державних коштів фінансується лише близько 35 % загального обсягу наукових і науково-технічних розробок. У той же час світовий досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фундаментальної, на сучасний рівень самих тільки ринкових інструментів явно недостатньо. У всіх розвинених країнах світу з ринковою економікою фундаментальні дослідження на 80 % здійснюються за рахунок держбюджетного фінансування. Там рівень витрат дає можливість забезпечити фондоозброєність праці в сфері науково-технічної діяльності в 1, 5-2 рази вище, чим у промисловості. Наприклад, у США вона становить більш 60 тис дол. на одного зайнятого в сфері наукових досліджень та розробок; у Японії й провідних західних країнах - 80-120 тис. діл. США на одного науковця в рік. В Україні фондоозброєність дослідників і розроблювачів значно менше, що серйозно гальмує подальший розвиток науки.

Усе вищесказане свідчить про те, що для більш ефективного функціонування науково-технічного потенціалу України, його глибокого впливу на всі сфери діяльності суспільства, а головне - економіку країни, необхідний подальший пошук шляхів ефективного використання всього потенціалу національної економіки.

Тема 5. Інституціональні чинники розвитку національної економіки

5.1 Сутність інституціоналізма і його чинники.

5.2 Фінансовий чинник.

5.3 Інвестиційний чинник.

5.4 Науково-технічний чинник.

5.5 Соціальний чинник.

5.1 Сутність інституціоналізма і його чинники

Поняття «інститут» (від латинського institum - установлення, установа) запозичене вченимиоекономістами з юриспруденції. Сутнісними характеристиками даної категорії виступають як юридичні норми, так і порядок установлення взаємозв'язки між ними. Це дозволяє впорядкувати відносини між суб'єктами з метою додання їм сталого характеру, для чого й створюються відповідні організаційні структури й органі контролю.

Найважливішими функціями економічних інститутів є вирішення проблем кооперації між людьми, зменшення невизначеностей, що супроводжують взаємодію між ними.

Інституціоналізм розглядає механізми й зв'язку суб'єктів ринкових відносин, оцінює їхня поведінка по виконанню норм (формальних і неформальних), дає оцінку ефективності структур (інститутів).

З погляду інституціонального підходу, розуміння того, як функціонує економічна система, вимагає обліку дуже складних взаємозв'язків між суспільством і економікою. Взаємини між ними визначаються набором інституціональних обмежень, які визначають спосіб функціонування економічної системи. Інститути є ключем до розуміння взаємин між суспільством і економікою й впливу цих взаємин на економічний ріст. В остаточному підсумку, інститути виступають фундаментальними чинниками функціонування економічних систем у довгостроковій перспективі.

У рамках інституціонального підходу, ринок розглядається як певна інституціональна структура, що охоплює закони, правила гри й, що особливо важливо, певний тип поведінки, відносин і зв'язків. Усе інше - це неефективна імітація ринкової діяльності.

Інституціональними чинниками розвитку національної економіки є її чинники, пов'язані з керуванням, регулюванням окремих сфер, областей, економічних, суспільних відносин. До них відносять фінансові, інвестиційні, науково-технічні й, до деякої міри, соціальні чинники, а також заходи щодо поліпшення керування, перетворенню інститутів керування цими сферами, установ керування.

5.2 Фінансовий чинник

Поняття «фінанси» ставиться до числа широко розповсюджених узагальнючих економічних категорій, що характеризують процеси грошової природи й грошові відносини в країні й у суспільстві. Як і ряд інших загальних економічних термінів, фінанси важко однозначно визначити за допомогою однієї ознаки. Це слово використовується в теоретичній і прикладній економіці, у побуті в досить великому значеннєвому діапазоні, а часом і в різному змісті.

Будучи багатогранним, багатобічним поняттям, фінанси як єдиний термін акумулюють у собі принаймні три якості, що характеризують, або, точніше проявляють себе в трьох різних іпостасях.

По-перше, під фінансами розуміють гроші й кошти, використовувані як один з видів економічних ресурсів, що харчують виробництва й споживання. Адже багато видів економічних ресурсів у натуральній формі спочатку представлені в грошовій формі, у вигляді коштів, на які здобуваються, обмінюються трудові й природні ресурси, засоби виробництва. Відповідно грошову форму ресурсів виробництва й споживання йменують фінансовими ресурсами. Вони формуються в суб'єктів господарювання й держави за рахунок різних видів грошових доходів, відрахувань і вступів, що використовуються на розширення відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних і інших потреб суспільства.

Друга сторона фінансів пов'язана із широко розповсюдженим терміном «фінансування», що розуміються як забезпечення необхідними коштами.

У цьому сенсі, коли ми говоримо «фінанси», те маємо на увазі джерела, обсяги, види й способи забезпечення економічних суб'єктів (держави, підприємств, підприємців, домашніх господарств), регіонів, соціально-економічних програм фінансовими ресурсами. Тут на перший план виходять потреби тих або інших сфер, секторів економіки, виробничих ланок, виробників і споживачів у коштах для задоволення своїх потреб і потоки коштів, покликаних задовольнити ці потреби. Таким чином, фінанси представляють інструмент забезпечення потреб у коштах шляхом додання певного напрямку грошовим потокам. Природно, що додання спрямованості руху грошових коштів опирається на виставу про потребу в них, властиве власникові цих коштів.

Третя сторона, що визначає, фінанси, яка, відповідно, і лежить в основі їх виділення як самостійної й специфічної економічної категорії, полягає в тому, що фінанси являють собою розподільні відносини. Відзначимо, що фінансування, розглянуте як виділення коштів, їх адресація, уже є розподіл. Однак коли заходить мова про розподільні відносини, то під ними розуміється щось більш широке й різноманітне, чому забезпечення фінансовими ресурсами. У процесі функціонування економіки відбувається перерозподіл вартості між господарськими суб'єктами, конкретизація цільового її використання, що теж відбувається на основі фінансів. Завдяки ним, здійснюються різноманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки й на різних рівнях господарювання.

Розподіл вартості створеного продукту або вже наявного національного багатства, здійснюване у вигляді поділу на частині грошового доходу, коштів, відбувається й на державному рівні, і на рівні підприємств фірм, підприємницької діяльності, і навіть (у деякій частині) на рівні домашніх господарств. При цьому виникає ціла гама розподільних відносин, які в узагальненому змісті й називають фінансами або фінансовими відносинами.

Важливою ознакою фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин. Первісною сферою виникнення фінансових відносин є процеси розподілу грошової вартості створеного суспільного продукту, коли ця вартість розділяється на складові частини залежно від природи виникнення й призначення виділених складених елементів. На цій основі відбувається утвір різних форм грошових доходів і нагромаджень. Такий розподіл вартості за допомогою фінансів супроводжується адекватним рухом грошових коштів. Ці кошти, які супроводжують розподільний процес, ухвалюють специфічну форму фінансових ресурсів. Саме в такий спосіб виділяються кошти (іменовані іноді грошовими фондами) на нагромадження й споживання, на доходи й відшкодування витрачених засобів виробництва, на соціальні потреби й розвиток виробництва.

Так що у фінансах ми спостерігаємо єдність розподільного процесу й руху фінансових ресурсів. Останні формуються як у суб'єктів господарювання, підприємств, організацій, установ, підприємців, домашніх господарств, так і в держави, причому формування цих ресурсів здійснюється за рахунок різних видів грошових доходів, відрахувань і вступів. А використовуються вони в основному через грошові фонди спеціального цільового призначення, рідше, шляхом нефондового розподілу, і йдуть на розширене відтворення, на грошову винагороду працівників, на задоволення соціальних і інших потреб суспільства. Фінансові фонди -- це частина загальної системи грошових фондів, що функціонують у народнім господарстві, визначена потребами розширеного відтворення, що й володіє певними пріоритетами. Фінансові фонди дозволяють тісніше погодити задоволення будь-якої потреби з економічними можливостями, забезпечують концентрацію ресурсів на основних напрямках розвитку суспільного виробництва, дають можливість повніше погодити суспільні, колективні й особисті інтереси й тем активніше впливати на виробництва.

Матеріальною основою фінансів є виробництва, тому що нагромадження й грошові доходи підприємств і організацій утворюються в результаті процесу створення економічного продукту, його реалізації. У той же час фінанси обслуговують саму сферу виробництва й повинні будуватися так, щоб сприяти збільшенню, розвитку, структурній зміні виробництва.

Виконуючи важливі функції, фінанси відіграють більшу роль у розвитку економіки. Завдяки фінансам мобілізуються кошти для задоволення потреб держави, для розвитку господарств, заснованих на різних формах власності, на здійснення економічних зв'язків між регіонами країни. На основі фінансів здійснюється перевірка й контроль господарської діяльності.

У результаті розгляду специфічних рис фінансів приходимо до наступного визначення цієї економічної категорії: «Фінанси являють собою грошові ресурси виробництва й споживання, а також грошові відносини, що виникають у процесі розподіли вартості створеного економічного продукту й частини національного багатства з метою формування грошових доходів і нагромаджень у господарюючих суб'єктів і держави й використання їх на відтворення, винагороду працівників і задоволення суспільних потреб». Звичайно, і це громіздке визначення не можна визнати всеосяжним і точним, але воно відображає типові риси й ознаки, які найчастіше асоціюються з поняттям «фінанси».

Фінанси представляють досить ефективний, хоча й далеко не єдиний важіль, знаряддя економічного регулювання, особливо в економіці ринкового типу.

Для ринкової економіки характерне саморегулювання, яке характеризується тим, що методи формування фінансової бази в різних ланках суспільного виробництва виробляються й використовуються самими учасниками виробництва. Але для саморегулювання необхідно дати волю суб'єктам господарювання, щоб вони при виборі своїх партнерів і різних форм взаємин з ними могли проявляти самостійність. Те ж ставиться й до розпорядження вступниками в їхню власність доходами. Значною мірою саморегулювання забезпечується функціонуванням ринку, його «невидимою рукою», яка, впливаючи на попит, пропозицію, ціни, впливає й на фінанси. Наявність фінансового ринку, тобто ринку валюти й цінних паперів, створює можливість швидкого перерозподілу фінансових ресурсів між різними сферами, секторами, ланками економіки. Але одного саморегулювання недостатньо для досягнення фінансової стабільності, збалансованості, пропорційності. Оптимальному розподілу фінансових ресурсів перешкоджають монопольні, регіональні, галузеві, групові інтереси, у чинність яких проявляється прагнення змінити розподіл у свою користь.

Ринковий механізм не в змозі повною мірою забезпечити перерозподіл коштів так, щоб вони відповідали цілям і завданням усього держави, демократичного суспільства. У кризових ситуаціях ринок особливо послабляє свій вплив на стабілізацію економіки. У цих умовах необхідно підсилювати державні методи фінансового регулювання, у розумних межах здійснювати державне втручання в економіку й проводити тверду фінансову політику. Таке втручання держави в економіку здійснюється за допомогою державних інвестицій, податкової, бюджетної, амортизаційної політики, діяльності різних державних структур. Правда, подібне втручання держави в економіку має об'єктивно обумовлені границі, певні межі. Зайво надмірне втручання послабляє економічні стимули, знижує ефективність виробництва й перешкоджає саморегулюванню за допомогою дії ринкового механізму.

Фінанси використовуються так само, як інструмент економічного стимулювання. Стимулювання тісне, органічно пов'язане з регулюванням, можна навіть сказати, представляє його складову частину. Фінансове стимулювання -- важливий метод регулювання пропорцій у проведенні й розподілі суспільного продукту. Фінансові стимули повинні будуватися так, щоб вони впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності, були знаряддям мотивації до праці. У складі фінансових стимулів можна вичленувати раціональний напрямок інвестиційних коштів, створення заохочувальних фондів, використання бюджетних коштів, що сприяють розвитку виробництва, установлення фінансових пільг або застосування фінансових санкцій.

Держава покликано використовувати фінанси для виконання своїх функцій і досягнення цілей, відповідних до суспільних потреб і інтересам. І в реалізації цих функцій і досягненні цілей значна роль належить фінансовій політиці. Фінансова політика -- це політика використання фінансів у системі вартісної грошової форми реалізації економічних законів товарного виробництва, інакше кажучи, фінансова політика -- це мистецтво перерозподіляти фінансові ресурси в інтересах створення умов для збільшення бази розподілу, загального обсягу розташовуваних ресурсів, тобто мистецтво керування фінансами. При здійсненні такої політики визначаються основні напрямки використання фінансів і здійснення практичних дій, які можуть сприяти виконанню фінансами їх ролі й у суспільстві. Такими напрямками виступають, по-перше, вироблення науково-обґрунтованих концепцій розвитку фінансів, які формуються на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу стану розвитку господарства, перспектив розвитку кредитної системи, потреб населення, і, по-друге, визначення основних напрямків використання фінансів на перспективний і поточний період, виходячи зі шляхів досягнення поставленої мети, враховуючи міжнародні чинники, можливості росту фінансових ресурсів, а також здійснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Залежно від тривалості періоду й характеру розв'язуваних завдань фінансова політика проявляється у фінансовій стратегії й фінансовій тактиці. Фінансова стратегія -- це довгочасна політика, розрахована на тривалий період і здійснення великомасштабних завдань. Фінансова тактика спрямована на використання фінансів для досягнення короткостроков цілей, що течуть. Вона звичайно реалізується шляхом зміни організації фінансових зв'язків, переміщення фінансових ресурсів, гнучкого використання фінансів як інструмента, що сприяє виконанню завдань найближчого періоду.

Для здійснення фінансової політики використовується фінансовий механізм, під яким мають на увазі форми, способи організації фінансових ресурсів, фінансових відносин, які застосовуються з метою створення умов, що сприятимуть економічному розвитку. Фінансовий механізм представляє невід'ємну складову частину більш загального економічного механізму, системи керування економікою. В ієрархічній структурі фінансового механізму виділяються два рівні, що утворюють механізм фінансів підприємств і організації й механізм функціонування державних фінансів. Самостійну частину, представляє страховий фінансовий механізм. Для здійснення фінансової політики необхідні розробка й використання юридичних норм, законів, постанов і інших відповідних актів, які встановлюють правила організації фінансових зв'язків, захищають економічні інтереси суспільства, колективів і окремих громадян.

В Україні відповідно до Конституції загальне стратегічне керування фінансами здійснюють вищі органі державної влади - парламент, президент, уряд. Оперативне керування здійснює фінансовий апарат, у якім провідну роль відіграє Міністерство фінансів України.

Серйозні завдання повинні вирішувати органі Державної податкової адміністрації України. На цю службу покладені контроль над дотриманням і своєчасним внеском коштів у бюджет, підготовка пропозицій з удосконалювання податкового законодавства. Для посилення контролю над своєчасністю внесення коштів у державний бюджет і позабюджетні фонди в Україні заснована спеціальна податкова міліція.

Фінансові відносини торкаються й зовнішньоекономічних зв'язків. Функціонуючи в міжнародній сфері, вони впливають на економічні інтереси учасників міжнародних зв'язків, виступають як стимул розвитку міжнародної економічної інтеграції. З їхньою допомогою стимулюється випуск конкурентоспроможної продукції, залучаються іноземні інвестиції за рахунок надання певних фінансових пільг. Як особлива сфера функціонування фінанси зовнішньоекономічної діяльності втілюються в ресурсах, що формуються не тільки в гривнях, але й в іноземній валюті. Обов'язковим суб'єктом розподільних відносин є закордонний партнер (контрагент) в особі іноземної держави. Фінансові відносини опосередковують, таким чином, міжнародний інтеграційний процес, сприяючи його розвитку й поглибленню.

5.3 Інвестиційний чинник

Вкладення капіталу в конкретну справу відбуваються за допомогою прив'язки вкладених коштів до певного створюваного, модернізованого, розширюваного економічного об'єкту або до групи об'єктів, процесів, необхідних для досягнення поставлених цілей, вирішення виникаючих проблем. Вкладення, що мають чітку адресну спрямованість, орієнтацію, називають вкладеннями в проект. Слово «проект» має тут двояке значення. З одного боку, це задум, ідея, образ об'єкта у вигляді його опису, розрахунків, схем, зображень, що розкривають сутність задуму, що й ілюструють можливість його практичної реалізації. З іншого боку, в економічному змісті проект -- це програма дій, заходів для практичного здійснення конкретного, предметного соціально-економічного задуму. Економічні проекти найчастіше пов'язані зі здійсненням будівництва об'єктів, із виробництвам і продажем товарів, з відновленням виробництва, освоєнням нових технологій, вирішенням соціальних проблем, охороною природи, видобутком сировини.