Національна економіка та її державне регулювання

Практично всі економічні проекти є одночасно інвестиційними, тому що їх неможливо здійснювати без вкладень залучення капіталу, використання інвестицій.

Інвестиційний проект -- це програма рішення економічної проблеми, завдання, що володіє тем ознакою, властивістю, що вкладення коштів у таку програму приводить до їхньої віддачі, одержання доходу, прибутку, соціальних ефектів тільки після проходження певного строку з початку здійснення проекту, вкладення коштів у нього (інвестиційного періоду). Проміжок часу між початком інвестування, вкладення коштів і моментом одержання віддачі від цих вкладень називають тимчасовим лагом.

Існують самі різні інвестиційні проекти, стосовно до яких поки відсутня єдина класифікація. Перелічимо найбільш характерні види інвестиційних проектів.

Соціальні проекти орієнтовані на задоволення зростаючих потреб, забезпечення необхідних умов життєдіяльності, проживання людей, підтримку соціально незахищених або недостатньо захищених верств населення, підтримка суспільної безпеки, розвиток галузей соціальної сфери.

Науково-технічні проекти спрямовані на розвиток наукових досліджень і розробок, створення нових видів матеріалів, енергоджерел, машин і устаткування, технологій, продукції, споживчих товарів, послуг. Науково-технічні проекти називають також інноваційними.

Виробничо-технологічні проекти пов'язані з підтримкою й відновленням виробництва, використанням нових технологій, розвитком виробничого потенціалу.

Проекти підвищення якості й ефективності роботи ставлять своєю метою зниження витрат виробництва й обігу, підвищення продуктивності праці, економію ресурсів, поліпшення якісних ознак, властивостей вироблених товарів і послуг для кращого задоволення потреб і збільшення прибутки.

Торговельні проекти являють собою систему заходів, спрямованих на збереження позицій на ринку, створення або завоювання нових секторів ринку (проникнення на ринок), забезпечення ефективного, прибуткового продажу товарів.

Організаційні проекти пов'язані з удосконалюванням організації й керування об'єктами виробничої й соціально-культурної сфери, використанням прогресивних форм і методів організації виробництва й обігу, застосуванням сучасних засобів організаційної й управлінської техніки.

Інформаційні проекти спрямовані на використання сучасних методів і коштів зберігання, передачі, обробки інформації.

У рамках кожного з перерахованих видів інвестиційних проектів можуть існувати численні різновиди даного виду, можливі й специфічні проекти, що не вписуються в ці види. Одночасно в кожному реальному проекті сполучаються різні види, так що вид проекту відображає тільки його чільний початок, цільову орієнтацію. В іншому ж у кожному інвестиційному проекті втримуються окремі заходи, дії, які можуть бути віднесені до інших видів проектів. Ця властивість випливає з комплексного характеру інвестиційних проектів, що представляють сукупність, комбінацію різнохарактерних дій, підлеглих єдиному цільовому завданню.

Інвестиційний проект здійснюється в кілька стадій. Насамперед розрізняють розробку й реалізацію проекту.

Розробка проекту -- це створення моделі, образа дій по досягненню цілей проекту, здійснення розрахунків, вибір варіантів, обґрунтування проектних рішень. Головне в розробці інвестиційного проекту -- підготовка розгорнутого техніко-економічного обґрунтування, що є основним документом, на підставі якого ухвалюється рішення про здійснення проекту, і виділяються інвестиції під цей проект. На додаток до техніко-економічного обґрунтування або в його складі розробляють бізнес-план проекту, особливо, якщо проект носить комерційний характер і органі, що ухвалюють рішення про виробництва проекту в життя, самі не інвестують проект або інвестують його тільки частково.

Реалізація проекту є його практичне здійснення, перетворення проектного образа в конкретну економічну дійсність, досягнення закладених у проекті цілей.

Прийнято виділяти три основні фази повного інвестиційного циклу, тобто періоду часу від початку вкладень і до одержання кінцевого ефекту в результаті залучення інвестицій, перетворення їх у діючі основні кошти. Увесь цей період називають також строком життя проекту, або життєвим циклом.

Ha етапі, відповідному до першої фази циклу, проводяться дослідження й розробки в обґрунтування проекту, готується проектна документація. У цій фазі сполучаються економічна, технічна й технологічна розробка проекту. Економічна розробка зводиться, насамперед, до підготовки техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) і бізнес-плану проекту з використанням результатів технічних і технологічних розробок. Уже в цій вихідній фазі проробляються організаційні основи здійснення проекту, намічаються джерела інвестування, визначається склад учасників проекту.

Першу фазу прийнято називати предінвестиційною, тому що вона передує вкладенню основних інвестицій у проект. Таку назву не можна визнати цілком коректним, тому що на даному етапі, насправді необхідні інвестиції в забезпечення науково-дослідних, проектних, проектно-дослідницьких, експериментальних робіт. Оскільки рівень інвестиційних видатків на першому етапі відносно невеликий у порівнянні з їхньою загальною величиною ( від одного до п'яти відсотків загального обсягу), та назва «предінвестиційна фаза» не суперечить логіці. Одночасно воно відображає той факт, що вкладення в матеріально-речовинні чинники виробництва й обігу проектного продукту на даному етапі ще не мають місця. Однак, надмірна економія витрат і зменшення тимчасової тривалості предінвестиційної фази здатні негативно позначитися на якості проектних розробок, а отже, і всього проекту в цілому.

Друга фаза звичайно іменується інвестиційною. Основне втримування цієї фази втілення проекту зводиться до перетворення інтенсивно виділюваних, що й поглинаються грошових інвестицій у реальні чинники виробництва продукту, передбаченого проектом. Протягом цієї фази зводяться будинки й спорудження, здобувається й монтується встаткування, створюється виробнича інфраструктура, починається досвідчений, а слідом за ним і серійний випуск і реалізація, продаж продукції. Це сама витратна фаза, що поглинає основний обсяг інвестицій. Однак починаючи з деякого моменту відповідного до продажу першої партії товару, що приносить прибуток, проект стає не тільки видатковим, але й дохідним.

У міру завершення інвестиційної фази, коли об'єкт стає до ладу, обсяг інвестиційних витрат починає зменшуватися, а обсяг принесеного проектом доходу збільшуватися, тому що він поступово виходить на проектну потужність, що дозволяє значно збільшити обсяг продажів при витратах, що знижуються, виробництва. Подібний розвиток проекту спостерігається в його третій і завершальній фазі, яку називають експлуатаційною, оскільки вона відповідає часу й режиму виробничого використання, експлуатації об'єкта, створеного згідно з інвестиційним проектом.

Протягом третьої фази інвестиції в певному обсязі, що звичайно знижується, усе ще необхідні для підтримки виробництва, його збільшення, амортизації встаткування. Однак дохід від продажу продукту в цій фазі набагато перевищує інвестиційні витрати, внаслідок чого в деякий момент часу загальна сума доходу стає рівною вартості капіталу, вкладеного в проект, що свідчить про досягнення крапки окупності проекту.

Потім проект починає поступово застарівати, попит на його продукт падає, ціна продукту зменшується, що викликає зниження прибутковості проекту. У той же час основні кошти проекту поступово застарівають і в моральному й у фізичнім відношенні, у зв'язку із чим, на їхню підтримку можуть знадобитися обсяги, що збільшуються, інвестицій. Стає ясним, що життєвий цикл проекту йде до завершення й щоб уникнути перетворення проекту в збитковий доцільно його згортати.

Виробничі інвестиції -- це майбутні основні засоби виробництва, основний капітал. Не буде потрібних основних коштів -- не буде й потрібного, необхідного рівня виробництва, хіба що тільки ручне. А при недостатньому проведенні неможливо забезпечити достатнє споживання, тому що спожити можна тільки те, що створене, зроблене, про що вже не раз говорилося в попередньому викладі. Той факт, що основний капітал є визначальним чинником виробництва, давно визнаний провідними вченими-економістами миру. Згідно з виробничою функцією Кобба -- Дугласа, що представляє одне з основних співвідношень економетрики, обсяг зробленого продукту Q залежить від основного капіталу (обсягу інвестицій) K і зайнятих у проведенні трудових ресурсів L, тобто Q = Q ( ДО, L), і росте при збільшенні чинників виробництва.

З виробничої функції гранично ясно, що для збільшення обсягу виробництва, забезпечення економічного росту необхідно збільшувати або капітал ДО, або трудові ресурси L, або обидва чинники одночасно. Тому що можливості збільшення трудового чиннику обмежені, те головним джерелом росту стає капітал, збільшити який можна, нарощуючи інвестиції. Двочинникова модель, звичайно, спрощена, вона не враховує в явному виді такі чинники, як науково-технічний рівень виробництва. Але й у такій постановці питання зрозуміло, що для масштабного використання цих чинників потрібні вкладення в науку, техніку, технологію. Нарощування трудових ресурсів і підвищення їх віддачі також не представляється можливим без вкладень у людський капітал.

Активність інвестиційних ресурсів як економічного чиннику визначається також їхньою унікальною властивістю, відомим за назвою «ефект мультиплікатора». Вкладення в одну з галузей, наприклад у будівництво, викликають необхідність у будівельних машинах, будівельних матеріалах, будівельників. У підсумку виникає неминучий вторинний потік інвестицій у виробництва будівельних матеріалів, будівельного встаткування, у підготовку будівельників. Вторинні потоки інвестицій у свою чергу викликають необхідність вкладень у виробництва конструкційних матеріалів для будівельного встаткування, у видобуток сировини для виробництва будівельних матеріалів. Це і є мультиплікаційні ефекти.

Хвилі, породжувані первинними інвестиціями, звичайно, загасають, друга хвиля слабкіше першої, а третя хвиля слабкіше другої. Але в цілому ефект мультиплікатора приводить протягом року приблизно до подвоєння первісних інвестицій, що підтверджується господарською практикою ряду країн. Цей ефект має й зворотна дія: відтік інвестицій з однієї галузі викликає згодом додатковий їхній відтік із суміжних галузей.

Гостра потреба економіки в інвестиціях, їх очевидна недостатність викликає необхідність у раціональнім, ефективнім використанні інвестиційних ресурсів. Завдання підвищення ефективності використання інвестицій може бути поставлена двояким образом. Якщо обсяг інвестицій для здійснення економічного проекту заданий, то слід прагнути одержати максимально можливий соціально-економічний ефект від обсягу, що витрачається, інвестицій, а отже, і від кожної одиниці інвестиційного ресурсу. Якщо ж заданий необхідний результат, який треба одержати за рахунок вкладень капіталу, то необхідно шукати шляху мінімізації видатку інвестиційних ресурсів, що дозволяють досягатися заданої мети.

Ефективність виміряється як відношення отриманого результату, ефекту до витрат, що обумовили, забезпечили одержання даного результату. Отже, коли оцінюється ефективність інвестицій, капітальних вкладень, необхідно співвідносити між собою, зіставляти результат (ефект), досягнутий за рахунок вкладень, інвестицій у проект, програму або в господарство в цілому, і величину самих інвестицій, завдяки яким отриманий результат.

Слід звернути увагу на використання терміна «соціально-економічний ефект», більш повного в порівнянні з поняттям «економічний ефект». Економічним ефектом від вкладення капіталу найчастіше вважають дохід, прибуток, обумовлені інвестиціями, що виникають завдяки використанню вкладеного капіталу. Соціально-економічний ефект -- це не тільки чисто економічний результат у вигляді збільшення обсягу виробництва й вартості зробленої продукції, одержання прибутку, але й поліпшення умов життя людей, підвищення їх добробуту, запобігання забруднення навколишнього середовища, науково-технічний і техніко-технологічний прогрес, розвиток особистості, підвищення можливостей самовдосконалення й самоствердження людини. Ці і їм подібні соціальні ефекти вкладення капіталу, які можуть до того ж бути як позитивними, сприятливими, так і негативними, несприятливими для людини, родини, регіону, країни, суспільства, нелегко вловити, передбачити, розрахувати, урахувати. Але ігнорувати їх при оцінці ефективності інвестицій неприпустимо. Тією чи іншою мірою, тем або іншим способом соціальні ефекти слід ухвалювати в увагу.

Економічна ефективність або відносний економічний ефект інвестицій визначаються у вигляді відношення доходу, прибутків від інвестицій до величини вкладеного капіталу.

5.4 Науково-технічний чинник

Визначальним чинником виробництва є праця. А праця, як зрозуміло з попереднього викладу, характеризується тим, що люди спочатку створюють зразки, проекти, моделі речей, а потім уже самі речі. Так що виробництву продукту передує його проектування, конструювання. Зі своєї сторони ні проект, ні конструкцію неможливо розробити без знань, які дає людям і виробництву наука. Так що наукові дослідження й розробки зримими й незримими нитками уплетені в тканину виробництва.

Характеризуючи виробництва, необхідно концентрувати увагу не тільки на видах виробленого продукту й обсягах виробництва, але й на технічних коштах і технологічних способах виробництва, від яких визначальним чином залежать якість виробленої продукції, витрати виробництва, продуктивність праці.

Під технікою й технічними коштами в економіці розуміються застосовувані в виробництві машини, устаткування, прилади, інструменти, що володіють певними технічними характеристиками: вагою, габаритами, швидкістю, вантажопідйомністю, продуктивністю, видатком палива й енергії. Ці характеристики називають технічними параметрами. Технічні кошти є найважливішою частиною основних коштів підприємств і повинні бути тим самим віднесені до визначального чиннику виробництва.

Технологія виробництва -- це способи обробки, перетворення матеріалів і напівфабрикатів, використовуваних у проведенні й при складанні готових виробів. У проведенні широко використовуються різноманітні види технологічних процесів, включаючи, наприклад, механічну, термічну, хімічну, електрохімічну обробку, зварювання, складальні технології. У лісовій, деревообробній, легкій, будівельній індустрії розповсюджений синтетичний тип технології. Він заснований на переробці базової сировини й матеріалів і випуску різноманітного спектра готової продукції. Машинобудівні галузі -- верстатобудування, приладобудування, автомобільна промисловість і т.д. -- сфера прямої технології. У цьому випадку формуються взаємозалежні ланцюжки з ланок від початку й до кінця виробничого процесу. Значну роль у сучаснім проведенні відіграє механізація й автоматизація технологічних процесів і керування ними з використанням комп'ютерної техніки.

Поширення комп'ютерної техніки й адекватної технології виявив колосальний вплив на виробництва й методи його організації. Для позначення новаторського, не еволюційного, тобто, що принципово відрізняється від попереднього, напрямку технічного розвитку характеру цієї технології з початку 80х років її прийнято позначати терміном «нова технологія». Її серцевину становлять три елементи: комп'ютери, комунікації, організація ( як елемент керування). Аналогічно функціям людського організму, де комп'ютери -- це мозок, комунікації -- нервова система, контроль -- органи руху, взаємодія цих систем забезпечує «життєдіяльність» у промисловім виробництві, в утримуванні праці й у його поділі. Керуючий пристрій, усе частіше стаючи компонентом сучасної машини, дозволяє виконувати виробничі операції й без особистої участі робітника. Людина як би виходить із виробничого процесу, стає поруч із ним і над ним.

Мається на увазі не просте витиснення живої праці технікою. Змінюється роль людини як суб'єкта виробництва, вона стає більш творчою (розробка самої техніки, технології, конструкційних матеріалів), більше значення набувають контрольні функції за загальним ходом автоматизованого виробництва ( роботи з монтажу й налагодженню машин, чергування біля пультів керування технологічними процесами).

Мінливе положення людини у виробничій системі висуває й нові критерії оцінки робочої сили. Якщо на зорі індустріальної ери найбільше «видними» фігурами на проведенні були інженер і робітник-верстатник, то в наш час -- конструктори, розроблювачі, наладчики встаткування, технологи, програмісти. При цьому кваліфікація як така, тобто вузькі професійні вміння й навички, перестає бути визначальним критерієм оцінки робочої сили. Ним стає загальна підготовка, вимірювана звичайно сукупною тривалістю освіти (у передових країнах -- 15--18 років), у якій професійне навчання -- лише один з важливих етапів.

Техніка й технологія впливають один на одного, вони самим тісним образом взаємозалежні. Щоб застосувати певну технологію, потрібна відповідна їй техніка, іменована технологічним устаткуванням.

Як уже згадувалося, техніка й технологія удосконалюються на основі наукових результатів. Саме наукою генеруються імпульси до всебічного вдосконалювання виробничого апарата, недарма виробництва все частіше характеризують як «технологічні цехи науки». Досягнення природних і точних наук, фізики, хімії, біології, математики у вигляді нових знань проникають у технічні науки, в інженерну справу, преутворюючи виробництва, ініціюючи техніко-технологічний процес.

Цікаво відзначити, що винахідники часто створювали такі речі, яким доводилося багато років чекати визнання своєї практичної цінності. Спочатку видалися нікому не потрібними такі винаходу, як аероплан, радіо, телебачення, ксерокопіювання. Винахідникові ксерокса Честеру Карлтону знадобилося шість років на те, щоб зацікавити одну з компаній своїм винаходом, а перший апарат з'явився в продажі майже через двадцять років. Телефакс винайшли більш тридцяти років тому, але предметом першої необхідності він став тільки в наш час. Ці приклади ілюструють взаємозалежність виробництва й споживання, а також те, що, якими б далекими від повсякденних потреб не представлялися винахідництво й творчий пошук у науці, саме вони стають джерелом індустріальної могутності й прогресу.

Протягом усієї людської історії можна виділити «базисні» нововведення, тобто такі нововведення, які якісно змінюють або можуть змінювати втримування різних видів діяльності в суспільстві. До подібних фундаментальних відкриттів відносять, наприклад, парову машину, двигун внутрішнього згоряння, інтегральні схеми. На сьогоднішній день саме електроніка й засновані на ній технології, а також комп'ютерні й інформаційні технології є базисними нововведеннями. На їхній основі перетвориться весь технологічний спосіб і процеси виробництва, тобто засобу виробництва, праця, форми організації й керування.

Для технічних нововведень, іменованих інноваціями, характерна певна послідовність стадій їх зародження, розвитку, існування й відмирання.

Кожна технічна новинка, що ставиться в першу чергу до засобів виробництва, має досить типову життєву історію, іменовану життєвим циклом.

Насамперед, виникає нова технічна ідея у вигляді винаходу або навіть відкриття. Для того щоб ідея, задум звернулися в реальність, треба пройти тривалий шлях. Необхідно провести наукові дослідження з метою лабораторної, експериментальної перевірки ідеї, її наукового підкріплення. Якщо наука підтверджує плодотворність і практичну втілення технічної ідеї, починається проектування зразків нової техніки, що переходить у конструювання їх елементів і розробку технології виробництва. При наявності готового зразка виробу або його вузла проводиться досвідчене відпрацьовування конструкції й технології виготовлення нового виду техніки. абревіатурою, що часто зустрічається, НИОКР позначаються науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки. Потім починається їхнє експериментальне досвідчене виробництва, що переходить у серійне або, при необхідності, у масове. Нові види матеріалів, машин, устаткування, споживчих товарів одержують у підсумку широке практичне застосування, використовуються численними споживачами.

Через якийсь час відбувається моральне старіння, що втрачає свою новизну техніки. Виникає нова ідея, що поступово витісняє застаріваючу. Виробництва продукту, що ще недавно ставився до класу нової техніки, скорочується й поступово сходить «на ні», тоді як черговий новий продукт переживає смугу свого розквіту. Життєвий цикл старої ідеї завершується, а нової -- починається.

Таким чином, кожний об'єкт нової техніки проходить стадії станів: «ідея -- наукове дослідження -- проектування -- технічне освоєння -- виробництва -- застосування -- старіння -- витиснення», у підсумку чого об'єкти одного виду поміняють об'єкти іншого виду. Час проходження цих стадій пов'язане з динамікою розвитку конкретного продукту й звичайно займає період від декількох місяців до декількох років. Відзначимо, що зміна поколінь самої передової техніки виробничого призначення, а також стосовної до предметів споживання відбувається найбільше прискорено.

У життєвому циклі прийнято виділяти три фази. Перша з них відповідає інновації продукту, його розробці й виставі на ринку, друга представляє інновацію виробничого процесу, його вдосконалювання, зниження витрат при одночасному росту обсягу ринкових продажів. Третя фаза характеризується сталим виробничим процесом, поступовим насиченням ринку, моральним старінням продукту, що ведуть до зниження його випуску.

Проникнення й просування наукових досягнень у техніку й технологію, перетворення на їхній основі виробничих процесів, освоєння виробництва нових видів матеріалів, енергії, машин, товарів, послуг називають науково-технічним прогресом. Як випливає з цього визначення, науково-технічний прогрес -- дуже ємне поняття, що охоплює раціоналізаторські пропозиції, винаходи, відкриття, проектні, експериментальні, конструкторські, технологічні розробки, досвідчене виробництва, випуск і використання нових видів продукції.

Науково-технічний прогрес -- основа й передумова прогресу економічного, виробничого. У першу чергу від нього залежить ефективність виробництва. Витрати праці на одиницю продукції, що випускається, тобто продуктивність праці, тісним образом пов'язані із застосуванням прогресивного встаткування, механізацією й автоматизацією виробництва, науковою організацією трудового процесу. Видаток матеріалів на одиницю продукції, інакше кажучи, матеріалоємність буде тем менше, чим досконаліше технологія. Нарешті, продуктивність устаткування, основних фондів може бути підвищена шляхом застосування більш прогресивних машин і механізмів.

А тому що ефективність виробництва тем вище, чим менше праці, робочого часу, матеріалів, енергії, словом, усіх видів виробничих ресурсів затрачається на випуск одиниці продукції, те науково-технічний прогрес і є головний важіль росту ефективності.

З іншого боку, досягнення високої якості продукції, її відповідність сучасним смакам, запитам, вимогам споживача, а також стандартам якості багато в чому залежать від техніко-технологічного прогресу. Саме передові технології обумовили зсув до якісних параметрів товарної продукції і її диференціації, тобто необхідній різноманітності. Без застосування встаткування й технології, що відповідають останньому слову науки й техніки, не досягатися й високої якості вироблених товарів.

Зі сказаного випливає, що там, де якість і ефективність виробництва й виробленої продукції важливі для виробників і споживачів, прагнення до науково-технічного прогресу неминуче. Найчастіше такі умови спостерігаються в ринковій, конкурентній економіці, де виробник, що не поважає прогрес у техніку й технології, може просто втратити місце на ринку, а заодно й споживача. Якщо ж в економіці немає конкуренції між виробниками, будь-який товар знаходить попит і навіть дефіцитний, інтерес до технічного прогресу різко падає. Дійсно, навіщо потрібні технічний прогрес і підвищення якості, коли на дефіцитному ринку легко збувається будь-яка продукція.

Сучасне наукомістке виробництва пред'являє й нові вимоги до складу і якості робочої сили. Утворення, що володіє високим рівнем компетентності персонал стає стратегічно важливим чинником конкурентної боротьби виробників.

Говорячи про гідності науково-технічного прогресу, слід бачити й супутні йому проблеми. Такий прогрес дуже дорогий, пов'язаний з витратою величезних коштів на утримання наукових, проектних, конструкторських, технологічних організацій, досвідченого виробництва, іспитових центрів, полігонів. Але, що ще гірше, досить часто науково-технічний прогрес руйнівно впливає на навколишнє середовище, природу. Ефективні у виробничому змісті машини й технології здатні забруднювати середовище шкідливими викидами, відходами, що руйнівно впливають на природу. Тому потрібні істотні витрати на відновлення середовища проживання, виробництва природоохоронних заходів. От чому впровадження нової техніки виявляється досить дорогим.

5.5 Соціальний чинник

У широкому змісті слова соціальним прийнято називати все, що безпосередньо ставиться до суспільства, людей, їх життя. Тому що економіка -- це система життєзабезпечення людей і суспільства, то по своїй цільовій спрямованості всі економічні процеси тією чи іншою мірою одночасно мають соціальне фарбування. Тому поряд з вираженнями «економічні явища», «економічний розвиток» у літературі, присвяченій економіці, широко використовуються словосполучення «соціально-економічні процеси», «соціально-економічний розвиток», «соціально-економічні проблеми».

Разом з тим існує й більш вузька галузь економіки, безпосередньо пов'язана із соціальними явищами й іменована соціальною сферою. До соціальної сфери прийнято відносити економічні об'єкти й процеси, види економічної діяльності, безпосередньо зв'язані й дотичні способи життя людей, споживання населенням матеріальних і духовних благ, послуг, задоволення кінцевих запитів людини, родини, колективів, груп, суспільства в цілому.

Соціальна економіка тісно пов'язана з формами й відносинами власності, принаймні, у тій частині, де проявляються власницькі інтереси людей. Відносини, що виникають між людьми у зв'язку із присвоєнням, створенням особистої, сімейної власності, майновим переділом, ставляться до соціальних.

Тому що людей у своєму житті найтіснішим образом пов'язаний із природою, те екологічна економіка, що характеризує вплив навколишнього середовища на життєздатність і якість життя людей, повинна бути також віднесена до соціальної економіки.

Практично всі галузі економіки мають те або інше відношення до соціальної сфери, обслуговують і задовольняють соціальні потреби людей. На соціальні потреби працює промисловість -- і не тільки харчова й легка_, але й машинобудування, приладобудування, енергетика. Багато в чому соціально орієнтовані сільське господарство й лісове, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування.

Дійсно, легка промисловість забезпечує населення одягом і взуттям, харчова -- продуктами харчування, машинобудування -- побутовою технікою, деревообробна -- меблями, енергетична -- теплом і електроенергією. Сільське господарство -- основне джерело продовольства. Будівництво забезпечує населення житлом. Пасажирський транспорт здійснює залізничні, автомобільні, авіаційні, водні перевезення людей і багажу. Телефонний, телеграфний, поштовий зв'язок задовольняє потреби людей у комутаціях. Роздрібна торгівля надає можливість купити необхідні товари, а громадське харчування -- годувати людей не тільки будинку, але й на роботі в шляху, під час відпочинку.

Безсумнівно, що галузями соціального профілю є житлове й комунальне господарства, що підтримують у робочому стані будинку, ліфти, водопостачання, каналізацію, теплопостачання, енергозабезпечення, тобто житлову інфраструктуру. Хоча офіційна статистика не відносить житлове будівництво до галузей соціальної сфери, здається, що будівництво житла й об'єктів соціально-культурного й побутового призначення правомірно вважати соціальними галузями народного господарства.

Є підстави відносити до галузей соціальної сфери охорону, відновлення, очищення навколишнього середовища, принаймні в тій частині, у якій ця діяльність забезпечує підтримку умов нормальної життєдіяльності людей, їх відпочинку.

Центральне місце серед галузей соціальної сфери займають культура, освіта, охорона здоров'я. Ці галузі покликано задовольняти самі чутливі й тонкі запити людей, і тому їх соціальна значимість винятково велика.

Галузь культури -- це кіно, театр, музеї, бібліотеки, виставки, концертні зали, клуби, словом, усі центри культурних цінностей, вогнища культури, розповсюджувачі культурного надбання й спадщини. Ця галузь покликано зберігати історичні, національні пам'ятники культури, поповнювати скарбничку культурних досягнень в області літератури, мистецтва, художньої творчості, музики, живопису, скульптури, зодчества, прилучати людей до утворів культури, виховувати культурну людину, проводити дослідження в області культури.

Галузь освіти -- це школи й дошкільні дитячі установи, гімназії, коледжі, училища, технікуми, вищі навчальні заклади, дослідницькі установи в області педагогіки. Галузь освіти зайнята всіма формами навчання в найрізноманітніших навчальних закладах. З одного боку, покликано задовольняти потреба людей у знаннях, з іншого боку -- здійснювати підготовку й перепідготовку до роботи, праці, сприяти придбанню спеціальності, оволодінню професією. Величезне значення для суспільства має виховна функція освіти.

Галузь охорони здоров'я покликано опікуватися про підтримку здоров'я людей, проводити профілактику й лікування хвороб, виявляти медичну по міць, забезпечувати людей лікарськими засобами, відновлювати загублене здоров'я. Це поліклініки, лікарні, амбулаторії, лікувальні центри, інститути, пункти швидкої допомоги, диспансери, родильні будинки, медичні пункти на підприємствах, профілакторії.

До галузі охорони здоров'я тісно примикає фізична культура й спорт у тій частині, у якій вони вирішують завдання зміцнення здоров'я, затвердження здоровішого способу життя людей.

Багато економістів відносять культуру, освіту, охорону здоров'я до невиробничої сфери, розглядаючи продукт цих галузей, кінцевий результат їх діяльності як невиробничі послуги. Більш обґрунтованим було б уважати культурні цінності, знання, здоров'я особливим, унікальним видом соціально-економічного продукту, а відповідні галузі -- виробниками цього продукту.

Видатки на соціальні цілі покликано зм'якшити диференціацію матеріального становища соціальних груп неминуче властивих ринковому господарству. Втім, полегшення доступу представників щодо менш забезпечених верств до одержання кваліфікації, гідному медичному обслуговуванню, гарантованої мінімальної пенсії й стерпному житлу не тільки відіграє соціально стабілізуючу роль, але й забезпечує господарство найважливішим чинником виробництва кваліфікованою й здоровішою робочою силою, відображається на невидимім національнім багатстві країни.

Поряд з рішенням соціальних завдань ці видатки в бюджеті впливають на розміри й структуру попиту.

По-перше, одержувачі соціальних допоміг, допомоги, стипендій забезпечують частина платоспроможного попиту населення на споживчі товари, ліки, послуги. По-друге, соціальні видатки частково направляються на будівництво об'єктів охорони здоров'я, утвору, закупівлю товарів і послуг.

Особливий вплив на стан економіки виявляють державні дотації на житлове будівництво. Житлове будівництво не тільки збільшує попит на земельні ділянки, будівельні матеріали, але й служить ємним ринком для деяких підгалузей промисловості: виробництва підйомно-транспортного, телевізійного, електропобутового встаткування, труб, сантехники, паркету. Житлове будівництво служить генератором попиту на меблі, кухонне встаткування, прилади тривалого користування, особливо холодильники, пральні машини, печі СВЧ, грилі й пилососи, теле-, відео- і радіоапаратуру.

Серед видатків на соціальні цілі особливо виділені субсидії місцевим бюджетам. Це не мети, а канали соціальних видатків, тому що значна їхня частина проходить через місцеві бюджети. Видатки на соціальні цілі найбільш уразливі в державному бюджеті. При утворі дефіциту або необхідності терміново добрати способу на які-небудь надзвичайні цілі в жертву звичайно в першу чергу приносяться соціальні видатки. Більше того, позабюджетні соціальні фонди часто служать джерелами запозичення для покриття державних видатків.

Як відомо соціальні потреби є спонукальним мотивом до економічної діяльності. У той же час у сучасних умовах відрізняється постійно зростаюче прагнення людей до споживання. Ріст потреб окремих людей і суспільства в цілому, прагнення задовольняти їх більш на високому рівні викликає потенційну необхідність збільшення обсягів виробництва, підвищення ефективності використання економічних ресурсів, підвищення якості виробленої продукції й т.п.

Таким чином, можна говорити про істотну стимулюючу роль соціального чиннику в розвитку національної економіки.

Тема 6. Функціонування інфраструктури національного ринку

6.1 Сутність і функції інфраструктури національного ринку

6.2 Ринки сировини й матеріалів

6.3 Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

6.4 Ринок грошей і банківська система

6.5 Ринок праці

6.6 Інформаційний ринок

6.7 Ринок духовного й інтелектуального продукту

6.1 Сутність і функції інфраструктури ринку

Економіка припускає створення товарів і їх доведення до споживачів. Останнє вимагає організації сфери обігу товарів.

Інфраструктура ринку -- це сукупність інститутів, що забезпечують обіг різних товарів. Продуктом інфраструктури є посередницька послуга. Послуга -- це особливий товар, що існує тільки в момент його виробництва. При наданні посередницьких послуг установи інфраструктури виконують ряд функцій.

Доведення товару до безпосереднього споживача. Спеціалізація на посередницьких операціях дозволяє скоротити час на реалізацію товару, зменшити витрати обігу, прискорити оборот фондів підприємства, більшою мірою врахувати запити споживачів.

Забезпечення зворотного зв'язку між виробництвам і споживанням. Інфраструктура відчуває на собі вплив як виробника, так і споживача. Аналізуючи просування того або іншого товару на ринку, посередник може виявити тенденції, облік яких дозволить краще орієнтувати виробництва на інтереси споживачів.

Перерозподіл ресурсів між різними галузями й усередині них. Ця функція забезпечується як через переорієнтацію на випуск нової продукції, так і через обслуговування ринку цінних паперів. Мінливий курс акцій приводить до переміщення капіталів з однієї галузі в іншу, підтримуючи тим самим певний рівень пропорційності в розвитку економіки.

Акумуляція тимчасово вільних коштів, регулювання грошового обігу. Банківські установи інфраструктури ринку, зайняті кредитним підприємництвом, здійснюють мобілізацію вільних коштів населення й підприємств. У результаті формується ринок грошей, розширюються інвестиційні можливості підприємств, прискорюється товарообмін.

6.2 Ринок сировини й капіталів

Цей ринок припускає купівлю-продаж економічних ресурсів або чинників виробництва, які діляться на первинні виробничі чинники, що представляються домашніми господарствами, такі, як земля (природні ресурси), капітал (інвестиційні ресурси), і проміжні, що представляються одними підприємствами іншим підприємствам (напівфабрикати). Суб'єктами ринку виступають виробники, що є покупцями чинників виробництва й домогосподарства, що виступають продавцями. Певна участь у цьому ринку ухвалює державу. Особливістю функціонування такого ринку є те, що попит на ресурси, пропонований фірмами, залежить від попиту на кінцеві товари й послуги й фактично як би породжується їм, тому попит фірм на виробничі чинники прийнято називати похідним попитом.

Основними формами торгівлі сировиною й капіталом є:

Прямі продажі продукції безпосереднім споживачам. Їхня організація може припускати одержання замовлення на виробництва продукції, висновок відповідного договору між контрагентами на виробництва й реалізацію. Наприклад, це може бути будівля судна або купівля-продаж інших товарів немасового виробництва.

Продажу посередникам або за допомогою посередників. Посередницька діяльність у торгівлі сировиною й капіталом здійснюється брокерськими структурами в наступних основних формах:

а) комісійна або проста посередницька діяльність -- проводиться від імені клієнта за певний відсоток від суми угоди. У цьому випадку продаж або придбання товару відбувається за допомогою посередника;

б) дилерська або комерційна діяльність -- посередник діє від свого імені за власний рахунок. Його дохід формується як різниця між ціною продажу й ціною покупки товару.

В економіці нерідко виникає ситуація, коли обидва контрагента виступають як посередники. Склалися певні форми й структури на посередницьких ринках. Серед них можна виділити наступні:

1. Телефонно-телексна торгівля. Це пануюча форма посередницького ринку в сучасних умовах. Центрами її виступають асоціації торговців. Оскільки торгівля ведеться більшими партіями однотипного товару, виникає можливість розробляти типові контракти, що уніфікують якість товару, пакування, можливі умови поставки й т.п. Продавець і покупець, що укладають подібного роду контракт, домовляються лише про спосіб установлення ціни, умовах платежу, кількості товару, що поставляється, часу й місці поставки. Така система значно спрощує й прискорює висновок контрактів.

2. Біржова торгівля. Біржа -- це:

- місце, де регулярне в одне й теж час відбуваються торги певним товаром;

- об'єднання торговців, які спільно оплачують видатки по організації торгів, установлюють правила торгівлі, визначають санкції за їхнє порушення;

- особливий ціноутворюючий механізм, що характеризується більшою кількістю продавців і покупців, вільною конкуренцією між ними.

На товарних біржах реалізується, що користується масовим попитом якісно однорідна продукція (зерно, насіння, кава, нафта й нафтопродукти й т.п.).

6.3 Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

Фондовий ринок є основною частиною ринку фінансового і являє собою форму купівлі-продажу цінних паперів. Він підрозділяється на первинний ринок, де відбувається розміщення нових випусків цінних паперів, що припускає перепродаж цінних паперів. Суб'єктами первинного ринку виступають інвестори, зберігачі в особі держави, фірм, населення й емітенти. На вторинному ринку основним додатковим суб'єктом виступає посередник - дилер або брокер фірми. Організаційною структурою такого ринку виступає фондова біржа.

Товаром на ринку цінних паперів виступають акції, облігації, сертифікати, векселі й т.п. Основні діючі особи на цьому ринку емітент і інвестор.

Емітент -- юридична особа, що випускає від свого імені цінні папери й несуче відповідальність щодо умов їх випуску.

Інвестор -- покупець цінних паперів.

Їхні відносини обслуговуються посередницькими інститутами, що входять у систему інфраструктури фондового ринку:

торговцями цінними паперами - суб'єктами, що здійснюють розміщення цінних паперів і виробництва з ними комісійних і комерційних операцій;

реєстраторами -- спеціалізованими інститутами, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери;

3) депозитаріями -- суб'єктами, що здійснюють заощадження цінних паперів, облік їх руху:

4) торгово-інформаційними системами - це фондові біржі й позабіржові спеціальні торговельні системи.

Основні функції ринку цінних паперів:

1. Залучення інвестицій ("насос", за допомогою якого в економіку "накачують" інвестиції).

Перерозподіл прав власності в акціонерних товариствах (можна зрівняти з інструментом " по переливанню крові" - управлінської).

Інформування про стан національної економіки й окремих її елементів (фондові ринки виконують роль "барометра" економічної погоди).

На певному етапі розвитку ринку цінних паперів з'являються фондові біржі.

Фондова біржа ця установа, у якім з певним ступенем регулярності й на певних умовах здійснюється купівля-продаж цінних паперів.

До купівлі-продажу на біржі допускаються далеко не всі цінні папери. Біржі прагнуть відсіяти "слабкі" цінні папери, щоб забезпечити більш ефективну систему торгівлі й підтримати престиж організації. Для цього використовується лістинг. Лістинг - це процедура включення цінних паперів у котирувальний список біржі. Це свого роду рентгенів біржі, що просвічує економічне становище емітента.

На фондових біржах розраховуються спеціальні біржові індекси, які характеризують зміна біржових цін по акціях окремих емітентів. Найбільш популярним уважається індекс Доу-Джонса Нью-Йоркської фондової біржі. Індекс Доу-Джонса має кілька різновидів. Найбільш важливим вважається значення індексу, обчисленого але цінам корпорацій, які роблять "погоду" в американській системі. Серед них "Дженерал Моторс", "Дженерал Електрик", "Тексако" і ін. Відносно тривалий ріст індексу свідчить про підвищення пайової активності, його зниження вказує на наявність зворотних тенденцій в економіці.

Вартість акцій, які найпоширеніші на ринку цінних паперів, має кілька різновидів. Номінальна вартість указує вартість статутного фонду акціонерного товариства, що доводиться одну акцію. Емісійна вартість - це ціна, по якій було здійснено первинне розміщення акцій. Ринкова (курсова) вартість - це ціна акцій, сформована під впливом попиту та пропозиції на неї.

6.4 Ринок грошей і банківська система

Грошовий ринок - це теж частина фінансового ринку. Тут здійснюється купівля-продаж короткострокових взаємних позичок фінансових установ. Основними елементами грошового ринку виступають попит на гроші й пропозиція грошей. Цими чинниками визначається ціна позичкового грошового капіталу, яким торгують на грошовому ринку. Суб'єктами цього ринку виступають, з одного боку, у якості продавця центральний банк, з іншого боку - підприємства, громадяни або держава як покупці. Особливістю грошового ринку є той факт, що угоди, що відбуваються на цьому ринку, опосередковують комерційними банками. Саме вони виступають як покупці від імені підприємств, населення, і в якості продавців - від імені центрального банку, коли пропонують гроші на ринку безпосереднім покупцям.

Економічні відносини не можуть існувати без грошей. Банківська система забезпечує взаємодію господарюючих суб'єктів. Її формують:

Центральний банк -- виступає головним координатором усієї банківської системи. Він має монопольне право грошової емісії, контролює стан грошової системи країни й забезпечує заходу щодо підтримування стабільності грошей. В Україні центральним банком є Національний банк України.

Комерційні банки - це комерційні організації, що займаються підприємництвом у сфері кредиту, тобто, що акумулюють, що й розміщають на принципах платності, терміновості й зворотності вільні кошти. Комерційні банки можуть бути універсальними, тобто обслуговуючими весь спектр банківських операцій, і спеціалізованими, тобто здійснюючими кредитно-фінансову діяльність в обмеженій сфері. Серед спеціалізованих можна виділити:

інвестиційні банки, що здійснюють кредитування капітального будівництва;

інноваційні банки, що надають кредити під здійснення науково-технічних програм;

іпотечні банки, що надають позичку під заставу нерухомого майна (землі, будинків і т.д.).

Поряд з банками на цьому ринку присутні й небанківські фінансово-кредитні установи. Це, наприклад:

суспільства взаємного кредиту, створювані дрібними й середніми підприємцями;

ломбарди, що представляють собою організації споживчого кредиту;

лізингові компанії, що поєднують надання кредиту з наданням послуг з оренди встаткування, транспортних засобів;

чинник компанії, що беруть на себе зобов'язання по стягненню боргу з дебіторів за домовленістю із кредиторами.

6.5 Ринок праці

Ринок праці або ринок робочої сили - це вільний продаж кожною працездатною людиною своїх трудових можливостей і вільне наймання працівників. Власник робочої сили, тобто здатностей до праці, використовує на цьому ринку право продажу робочої сили за ринковою ціною із закріпленням акту купівлі-продажу в трудовому контракті між наймачем і найманим робітником.

Інфраструктуру ринку праці формують центри зайнятості, фонди зайнятості, структури по підготовці й перепідготовці кадрів.

З 1991 р. основними посередницькими інститутами на ринку праці України виступають центри зайнятості. Вони створені державою і їх основні функції зводяться до наступного:

1. Облік непрацюючих, у тому числі безробітних. Це дозволяє оцінити стан ринку праці, що й претендують на одержання допомоги у зв'язку з безробіттям;

2. Облік незайнятих робочих місць і визначення перспектив створення нових на основі інформації, отриманої від роботодавців;

3.Надання послуг із працевлаштування, професійній орієнтації працівникам, що вивільняються, і незайнятому населенню, з одного боку, і надання допомоги підприємствам, організаціям і іншим роботодавцям у доборі працівників, з іншої.

Організація навчання, перенавчання підвищення кваліфікації в системі служби зайнятості, а якщо буде потреба-здійснення кваліфікаційної експертизи для непрацюючих тривалий час.

Участь у прогнозуванні ринку праці й розробці програм зайнятості разом з інфраструктурними інститутами.

Діяльність центрів зайнятості дозволяє зменшити соціальна напруга. Через них держава здійснює соціальну підтримку безробітних.

6.6 Інформаційний ринок

Інформаційний ринок необхідно виділити особливо. Товаром на такому ринку виступає специфічний продукт - інформація, значення якої в проведенні й суспільного життя надзвичайно зросла за останні десятиліття. Інформаційний продукт, що розуміється в широкому змісті слова, містить у собі масиви ділової, комерційної, наукової, культурної й іншої інформації. Такий ринок динамічно розвивається в багатьох країнах. Його формування здійснюється й в Україні. Початком створення такого ринку можна вважати появу компаній, що спеціалізуються винятково на інформаційнім обслуговуванні, у тому числі й через Інтернет.

6.7 Ринок духовного й інтелектуального продукту

Цей ринок поширює своя дія на знання, культурні цінності, інформацію, твори мистецтва, інновації.

Звичайно, не всі духовні цінності є об'єктами купівлі-продажу, ринкових відносин і надходять до споживача в результаті придбання за ринковою ціною. Однак навіть музейні цінності продаються, існують виставки продажу картин, скульптур. Книги продаються й купуються повсюдно. Так що ринок інтелектуального продукту - об'єктивна реальність.

До ринку інтелектуального продукту слід віднести купівлю-продаж послуг культури, утвору, охорони здоров'я, а також будь-якого інформаційного продукту, що виник у результаті духовної діяльності.

Природно, що всі перераховані вище типи ринків за функціональною ознакою, що утворюють інфраструктуру національного ринку, не існують відокремлено, вони взаємозалежні й впливають один на одного. Порушення рівноваги на одному з них може відбитися на інші й на національній економіці в цілому.

Тема 7. Державність і державне керування економікою

7.1 Державність і чинники її розвитку

7.2 Мети й завдання державного керування економікою

7.3 Сутність і необхідність державного регулювання економіки

7.4 Економічні функції держави

7.5 Об'єкти й суб'єкти держрегулювання економіки

7.6 Прямі й непрямі методи держуправління економіки

7.7 Система органів держрегулювання економіки

7.1 Державність і чинники її розвитку

Термін «державність» часто вживається як синонім держави взагалі, держави того або іншого історичного типу (буржуазне, соціалістичне), для позначення системи органів державної влади, при об'єднанні в певні групи яких-небудь загальних рис або ознак держави (національне, демократичне й т.п.).

Політика формування державності насамперед припускає створення власного державного апарата нового типу. У сучасних умовах цей процес передбачає наявність демократичних процедур підготовки й реалізації державних рішень на базі сучасних наукомістких технологій (інформаційні, що навчають, впроваджувальних і т.п.).

Змістом державного регулювання повинне бути спокій суспільства, досягнення стану терпимості до інакомислення. Кожний громадянин повинен усвідомлювати сьогоднішній момент української історії не як період без часу, що є лише підготовкою до майбутнього процвітання, а як не одного разу колишній в українській історії складний момент, що завжди колись долався.

В економічній сфері основою державності повинні стати різноманіття форм власності (приватної, державної, колективної, акціонерної, інтелектуальної й т.п.), які, конкуруючи між собою, давали б максимальну користь громадянам, створюючи конкурентне середовище. Різні форми власності сприяють подоланню монополізму й реалізації творчих потенціалів людей.

У держави повинна бути сформована чітка концепція модернізації суспільства з обліком його національної специфіки й надійного механізму її здійснення.

Для розвитку української державності, принаймні, необхідно враховувати наявність наступних чинників:

1. Зміцнення державності на демократичній основі, розвиток громадянського суспільства й справжнього народного самоврядування.

2. Слід відстоювати інтереси національної безпеки країни, незалежність і привабливість її внутрішньої й зовнішньої політики, шукати разом з усіма конструктивними чинностями шляху оздоровлення економічному життя.

3. У сфері економіки назріла потреба в ефективнім державнім керуванні економічними процесами, динамічному розвитку соціальної сфери й більш повному використанні інтелектуального потенціалу країни, ділової активності кожного працездатного громадянина України.

4. Зміцнення української державності можливо тільки при обліку специфіки способу життя її народу, історії, а не механічного запозичення чужого досвіду.

5. Держава повинна сприяти гармонічному розвитку регіонів і територій.

7.2 Мети й завдання державного керування економікою

Державне керування економікою або державне регулювання економіки (ДРЕ) переслідує кілька цілей. При цьому головними цілями ДРЕ є забезпечення економічної й соціальної стабільності й зміцнення економічної безпеки держави. Із цього випливають конкретні завдання, без рішення яких головної мети досягати не можна. Рішення конкретних завдань пов'язане з певними об'єктами держрегулювання економіки. Такими об'єктами прийнято вважати наступні: