Національна економіка та її державне регулювання

економічний цикл;

секторну, галузеву й регіональну структури господарства;

умови нагромадження інвестиційного капіталу;

зайнятість населення;

грошовий обіг;

стан навколишнього природного середовища.

Зазначені завдання неоднакові за своїм значенням і масштабам, однак перебувають у тісному взаємозв'язку. Найчастіше одне завдання не можна поставити й розв'язати незалежно від інших.

Роль держави на етапі становлення й формування ринкової економіки якісно відрізняється від його ролі в умовах функціонування вже сформованої, добре відрегульованої економіки ринкового типу. Самоорганізація, класичним зразком якої є ринок, властива досить стійким системам, малоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Крім того відсутність будь-яких регулюючих початків у період трансформації веде до консервації старих структур і неминучого наростання хаотичних процесів.

Тому на етапі становлення ринкової економіки можна виділити кілька специфічних завдань державного регулювання:

1. Формування нової системи відносин власності.

.Створення конкурентного середовища.

Підтримка малого підприємництва, особливо виробничого.

Підтримка фермерських господарств.

Формування ринкової інфраструктури.

Досягнення макроекономічної стабілізації.

7. Досягнення цінової й ринкової лібералізації.

Основні напрямки впливу держави на економіку проявляється у виконанні їм економічних функцій. 7.3 Сутність і необхідність державного регулювання економіки

З теоретичної точки зору ДРЕ - це система знань про сутність, закономірність дій і правил використання типових методів і коштів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. Регулювання економіки є однієї з функцій державного керування економікою. ДРЕ є також складовою частиною процесу відтворення. Його об'єктивна необхідність пояснюється потребою подолання недоліків ринкового саморегулювання й виконання економічних функцій держави.

ДРЕ - це чистий суспільний товар, споживачами якого є всі члени суспільства, суб'єкти господарювання, громадські організації й т.п. Цей товар перетвориться в суспільне благо в тому випадку, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.

Державне регулювання економіки - вплив держави, в особі державних органів, на економічні об'єкти, а також процеси лиц, що й участвующих у них; здійснюється, щоб додати процесам організований характер, упорядкувати дії економічних суб'єктів, забезпечити дотримання законів, відстоювати державні й суспільні інтереси.

Державне регулювання в широкому змісті включає прогнозування, планування, фінансування, бюджетування, оподатковування, кредитування, адміністрування, облік і контроль.

Державне регулювання має місце, як у централізовано-плановій економіці, так і при ринковій економіці. Як відомо, основні ролі в економіці належать виробникові й споживачеві продукції. Ринок є тим самим механізмом, за допомогою якого вони регулюють взаємини. Разом з тим, у їхнє співробітництво втручається «третю особу» - держава, яка впливає на економіку від імені суспільства. Необхідність активної участі держави в економічнім житті суспільства викликана, насамперед:

1. Потребою підтримки умов саморегуляції економіки, ефективного функціонування ринку.

Держава захищає ринок від його «ворогів», самим небезпечним серед яких є монополізм, прагнення економічних суб'єктів обмежити або навіть усунути конкуренцію. При ослабленні конкуренції ефективність підприємницької діяльності, як правило, знижується. Захищаючи конкуренцію, державу захищає ефективність.

2. Недоліками саморегулювання й необхідністю їх подолання.

По-перше, для приватного підприємництва виробництва не всіх товарів і послуг виявляється вигідним, тому держава здійснює будівництво доріг, електростанцій, створення й запуск космічних супутників, комунальне обслуговування будинків, санітарний контроль, висвітлення вулиць і т.д.

По-друге, ринкове саморегулювання не забезпечує досить повного використання наявних у суспільстві ресурсів. Насамперед, ця проблема стосується ресурсів праці. Держава не може забезпечити повну зайнятість, однак впливати на ситуацію на ринку праці в плані її стабільності, підтримувати безробітних - може й повинне. По-третє, ринкові відносини самі по собі не забезпечують ефективної взаємодії економіки й екології.

3. Потребою певного перерозподілу доходів, підвищення доступності до деяких товарів і послугам.

Механізм перерозподілу доходів припускає виплати з державного бюджету й позабюджетних фондів пенсій, стипендій, різних допомог. Що стосується створення для населення більш сприятливих умов одержання окремих товарів і послуг, те тут у якості прикладів можна назвати утвір, медичні послуги, роботу бібліотек, музеїв і т.д. Фінансуючи, зокрема, освітні програми, державу створює передумови для оволодіння широкими масами населення загальною й фаховою освітою, що підвищує потенціал суспільства. Податкова система фінансування створення названих товарів і послуг має економічне й соціальне обґрунтування, що, однак, не виключає й паралельного використання безпосереднього, або ринкового, механізму їх оплати, що й спостерігається в Україні в останні роки.

7.4 Економічні функції держави

Використовуючи своє положення в системі кругообігу, держава може досить суттєво впливати на економічне життя суспільства. У чому ж полягають основні функції або основні напрямки впливу держави на економіку в сучасних умовах?

Формування правової основи економічної діяльності. За допомогою законів і інших нормативних актів держава встановлює « як можна і як не можна» надходити з об'єктом господарювання. Держава визначає й захищає права власності, статус підприємств, право виробників і споживачів, умови й форми посередницької діяльності, правила реалізації товарів, умови розміщення іноземних інвестицій, і багато чого іншого. Юридичні норми мають сенс тільки тоді, коли вони діючі. Тому держава повинна організувати контроль над дотриманням «правил гри» учасниками економічному життя, виконувати функції верховного судді й карати порушників. Порушення господарського законодавства можуть, бути пов'язані з недотриманням умов поставки товарів, обмеженням конкуренції, нечесною рекламою, поширенням неправдивої інформації про якість, властивості товару й іншими обставинами.

Захист і розвиток конкуренції. Наявність конкуренції становить одне з основних умов ефективного функціонування ринку. Сам ринок не має винний імунітет проти монополізму, він бідує, у зовнішній допомозі. Таку допомогу йому виявляє держава, проводячи захід щодо захисту й розвитку конкуренції, які нерідко ще називають антимонопольною політикою.

Організація виробництва товарів і послуг суспільного користування. У системі змішаної економіки приватні виробники не можуть або не прагнуть займатися створенням певних товарів і послуг. Вони або не беруться за їхнє виробництва взагалі, або не забезпечують достатньої їхньої пропозиції. До прикладів, що раніше приводилися, можна додати будівництво й обслуговування трубопроводів, національну оборону й внутрішню безпеку громадян, послуги утвору, медицину; культуру, великі наукові дослідження й інші. Такі блага прийнято називати товарами й послугами суспільного користування: їх створенням займається держава, тому що вони не проводяться або проводяться в недостатніх кількостях у рамках ринкової системи. Держава цілеспрямована «забирає» у ринку виробництва ряду товарів і послуг (утвору, медичне обслуговування і т.д.) починаючи, що займатися ними в рамках державного сектору вигідніше для суспільства. Причини, по яких ринок відмовляє в увазі деяким товарам і послугам, зв'язані з наступним:

а) неможливістю брати плату за товар або послугу від усіх, хто ними користується. У темний час доби перебувати на вулицях при наявності їх висвітлення. Як відомо турботу цю бере на себе держава, точніше - місцеві органі влади. Скажіть, якби це робила приватна компанія, змогла б вона одержувати плату від усіх, хто витягає користь від вуличного висвітлення? Очевидно, що немає;

б) тривалим строком окупності витрат. Практично в будь-якій країні сьогодні виділяють кошти на боротьбу з таким надзвичайно небезпечним захворюванням, як СНІД.

Приватний капітал досить скромно йде в господарські проекти з віддаленим строком окупності.

4. Перерозподіл доходів. Перерозподіл полягає тому, що держава за допомогою податкової системи «відбирає» частина доходів у населення й підприємств і передає їхнім певним категоріям людей. Ця передача може здійснюватися різними шляхами. Один з них - трансферні платежі, які прямо формують грошові доходи пенсіонерів, інвалідів, безробітних, студентів, тимчасово непрацюючих через хворобу і т.д. Іншої - здешевлення деяких товарів і послуг за рахунок державних доплат (дотацій) їх виробникам. Це означає, що споживачі, одержуючи деякі товари й послуги, не оплачують повністю їхню вартість. Якусь частину за них доплачує держава. У якості прикладів на Україні можна назвати надання комунальних послуг населенню, проїзд у транспорті, реалізацію деяких видів ліків, продовольства, дитячого харчування на молочних кухнях і т.д. Держава може й повністю звільнити від оплати деяких товарів і послуг окремі категорії населення (наприклад, пенсіонерів, інвалідів).

5. Облік побічних (зовнішніх) ефектів. Побічний (зовнішній) ефект - це переміщення деяких витрат або вигід, пов'язаних із виробництвам або споживанням певних товарів, до суб'єктів, що не є їхніми безпосередніми продавцями або покупцями.

Побічний ефект може бути як негативним, так і позитивним для третьої сторони. Наприклад, Кременчуцький сталеливарний завод, провадячи продукцію на замовлення, не забезпечує повну утилізацію викидів в атмосферу: у результаті жителі міста платять витрати, пов'язані з тим, що вони дихають забрудненим повітрям, і це негативно позначається на їхнє здоров'я. І ніхто їм ці змушені витрати не компенсує, якщо не відбудеться ефективного втручання держави, яка за допомогою правових і економічних інструментів може змусити підприємство мати втрати на застосування більш ефективних систем захисту навколишнього середовища, удосконалювання технології й, тим самим, побрати на себе дійсно всі витрати, пов'язані із виробництвам даного товару. Його ж реалізація повинна покривати всі понесені витрати, якщо правильно розраховується ринкова ситуація. Це негативний ефект.

7.5 Об'єкти й суб'єкти держрегулювання економіки

Найбільшим об'єктом ГРЭ є економічна система держави, тобто об'єкти ГРЭ й макроекономіки є саме такими. У зв'язку із цим методологічною основою ГРЭ є економічна теорія й, насамперед, макроекономіка.

Також об'єктами ГРЭ є: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей, сектори економіки, стадії відтворення): соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т.д.): відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні і т.д.); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т.п.).

Уважається, що першорядним суб'єктом державної економічної політики є людина (громадянин). У демократичнім суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Однак виборці безпосередньо вибирають не напрямку соціально-економічної політики або методи й кошту ГРЭ. а лише склад органів державної влади, то суб'єктом ГРЭ стає держава в особі державних органів (Президента, Парламенту, Уряду, місцевих адміністрацій).

Для розв'язання складних соціально-економічних проблем, всебічного обліку часток, колективних і суспільних інтересів і формування продуманих рішень держава може залучати наукові організації, політичні партії, суспільні й релігійні організації.

7.6 Прямі й непрямі методи держрегулювання економіки

Яким образом держава може впливати на поведінку домашніх господарств і підприємств? Використовуючи досить відомі в практиці керування на будь-якому рівні, і в тому числі - родини, приймання: примус (пряме регулювання) і спонукання (непряме регулювання).

Пряме регулювання економічних відносин державою (примус) припускає безпосереднє встановлення певних обов'язкових норм у взаєминах економічних суб'єктів. До форм такого регулювання можна віднести визначення мінімальної заробітної плати, порядку включення тих або інших витрат собівартості продукції, страхових відрахувань, мінімальних розмірів статутних фондів різних підприємств, пряме визначення цін і т.д. Примус обмежує свободу дій економічних суб'єктів, воно не популярно, викликає нерідко хворобливу реакцію людей. Але об'єктивний, реалістичний погляд на речі вимагає визнання неминучості використання примусу. Без нього неможливо нормально організувати співробітництво людей. Проблема укладається не в самому примусі, а в масштабах його використання. Важливо знайти розумний захід, використовувати примус у розумних дозах. Лікарі знають, що саме дозою визначається різниця між ліками й отрутою.

Непряме регулювання економічних відносин державою (спонукання) припускає вплив на діяльність економічних суб'єктів через зміну умов, у яких вона здійснюється. Це не прямий вплив, воно не будується на чинниках «батога», покарання, страху. Тут використовується мотив вигідності, раціональності того або іншого вчинку. Тигр у цирку стрибає крізь палаюче кільце не тому, що він боїться дресирувальника, а тому, що очікує одержати винагороду за саме таку дію. Держава не обмежує свободу вибору економічного суб'єкта, але прагне схилити, зацікавити і його до прийняття певних рішень. Для цього воно використовує такі інструменти, як податки, бюджетні видатки, кредитно-грошове регулювання, зовнішньоекономічну політику й ін.

7.7 Система органів держрегулювання економіки

Головними виконавцями індивідуальних, групових і загальнодержавних господарських інтересів - суб'єктами ГЭП - є органі трьох галузей влади, побудовані по ієрархічному принципу, а також центральний банк країни.

Структура органів державної влади, відповідальних за економічний розвиток, включає: законодавчу владу, виконавчу владу, судову владу. Кожна із цих галузей влади виконує конституційно встановлені функції.

Законодавча влада представлена Верховною Радою, яка виробляє й ухвалює законодавчі акти, що є основою механізму керування економікою.

Виконавча влада носить багаторівневий характер і містить у собі державний і муніципальний (місцевий) рівні. Па державному рівні виконавча влада представлена Президентом країни й Урядом України. Завдання Уряду в сфері регулювання економіки - створення умов для ефективного й безкризисного розвитку економіки на благо всіх громадян країни.

Судова влада покликано стежити за строгим дотриманням законів, прийнятих законодавчими органами влади.

Тема 8. Демократія, економічна свобода й економічний порядок

8.1 Демократія й демократизація: їх сутність і передумови.

8.2 Економічна свобода і її вплив на економічні процеси.

8.3 Економічна свобода й економічний порядок.

8.1 Демократія й демократизація: їх сутність і передумови

Сутність поняття «демократія» розкривається в його дослівному перекладі із грецького «Демос» - народ, «кратос» - влада. Таким чином, про демократію можна говорити як про владу народу.

Демократія припускає змагальність, конкуренцію, виборність і влада більшості.

У сучасній політології й економіці часто розглядають таке поняття як ліберальна демократія, що означає демократичний режим із сильними інститутами (у якім обрані органі гарантують цивільні волі, у тому числі від державної сваволі). Тут лібералізм означає гарантованість прав особистості й економічних суб'єктів. Це права власності й виконання контрактів, права кредиторів і боржників, права на захист життя й гідності особистості й на слушний судовий розгляд. Такі права можуть бути забезпечені тільки сильними інститутами, насамперед державними. Відомо, що, наприклад, право приватної власності захистити може тільки держава. Без держави приватної власності не буває.

Демократія додає до перерахованих прав і ще ряд інших прав. Наприклад, право на свободу слова й печатки, обирати й бути вибраним і т.п.

Разом з тим демократія не є «панацеєю» від усіх економічних і політичних лих.

Демократія - благо лише тоді, коли він відповідає політичній культурі й менталітету народу, має необхідне економічні й соціальні передумови. А якщо ні, то вона вироджується в охлократію - влада юрби, що направляється демагогами, приводить до хаосу й анархії й в остаточному підсумку до диктаторських режимів.

Уразливість для критики як ціннісних, так і раціонально-утилітарних обґрунтувань демократії означає, що вона не є універсальної, найкращої для всіх часів і народів формою правління. «Погана» неефективна демократія може бути гірше для суспільства й громадян, чому деякі авторитарні й навіть тоталітарні режими. Історія свідчить, що багато монархій, військові хунти й інші авторитарні уряди робили для економічного процвітання, підвищення добробуту, зміцнення безпеки громадян і гарантування їх індивідуальної волі, а також слушного розподілу результатів праці більше, ніж слабкі й корумповані демократичні режими.

І все-таки зростаюче прагнення населення сучасного миру до демократичних форм правління не випадково. При наявності певних соціальних передумов демократія має ряд переваг над іншими формами правління.

Загальний недолік усіх недемократичних політичних систем у тому, що вони не підконтрольні народу, а виходить, характер їх взаємин із громадянами залежить, насамперед, від волі правителів. У минулі століття можливість сваволі з боку авторитарних правителів суттєво стримувалася традиціями правління, відносно високою освіченістю й вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-моральних кодексів, а також думкою церкви й погрозою народних повстань. У сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія сильна ослабнуло. Тому надійно приборкати влада, гарантувати захист громадян від державної сваволі може тільки демократична форма правління.

Демократія й демократизація, тобто розвиток демократії, пов'язані із цілим рядом істотних передумов.

Однієї з найперших передумов демократії є відносно високий рівень індустріального й економічного розвитку в цілому. Як відзначав американський економіст С. Хаттингтон, бідність - одне з головних, а може бути головна перешкода для демократичного розвитку. Розвиток демократії залежить від економічного розвитку й те, що перешкоджає економічному розвитку, є перешкодою для поширення демократії.

З індустріальним розвитком зв'язана така передумова демократії, як високий ступінь урбанізації, тобто ступінь зосередження населення й економічному життя в містах при одночаснім перетворенні сіл у селища міського типу.

Ряд дослідників умовою розвитку демократії вважають розвиненість засобів масової інформації (ЗМІ). ЗМІ допомагають компетентно говорити про політика.

Ринкова конкурентна економіка також є передумовою демократії, тому що перешкоджає концентрації економічної й політичної влади в руках держави й олігархічних груп.

Ринкова економіка краще, чим командна господарська система, забезпечує створення такої важливої передумови демократії, як відносно високий рівень добробуту громадян. Він дозволяє зм'якшувати соціальні конфлікти, легше досягати необхідної для демократії згоди.

Суспільне багатство впливає на демократизацію суспільства в тому випадку, якщо сприяє згладжуванню соціальної нерівності. Це теж передумова демократії. Доведене, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти, дозвіл яких неможливо за допомогою демократичних інститутів і методів. Тому поляризація суспільства на багатих і бідних - серйозну перешкоду для демократії, хоча ця форма правління неможлива й при зрівняльному розподілі благ.

Для демократії найбільш сприятлива модель декомпозиції нерівності, що переважає в сучасних індустріально розвинених країнах. Ця модель не допускає концентрації різних дефіцитних благ (доходу, багатства, престижу, влади, утвору і т.д.) в однієї соціальної групи (класу), а вимагає їхнього розосередження в суспільстві так, щоб індивід, що має низький показник в одному співвідношенні (наприклад, у доступі до влади) міг компенсувати собі це за рахунок володіння іншими благами (наприклад, високим доходом і утвором).Така структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів.

Передумовою демократії є наявність численного й впливового середнього класу, оскільки сам цей клас внутрішньо диференційований і складається з різних груп, близьких за найважливішими показниками: доходу, утвору і т.д. Середній клас відрізняється високим рівнем утвору, розвитку самосвідомості особистості, почуття власної гідності, компетентністю політичних суджень і активністю. Він більше, ніж нижчі й вищі верстви, зацікавлений у демократії. У сучасних західних демократіях середній клас становить більшість населення (примерн6 про 2/3 усіх громадян).

Загальною передумовою демократії є грамотність населення, його освіченість у цілому. Очевидно, що від освіченості прямо залежить компетентність політичних суджень особистості, її інтелектуальний розвиток, воля мислення, почуття власної гідності. Неосвічена людина по суті коштує поза політикою й поза демократією, є об'єктом маніпулювання з боку влади або інших політичних сил.

Перехід до демократії можливий і найбільш імовірний в індустріально розвинених країнах з ринковою економікою, згладженою соціальною нерівністю й невисокою конфліктністю, численним середнім класом і впливовою ринковою буржуазією плюралістичною соціальною структурою. І навпаки, у державах з більшою кількістю малозабезпечених людей, поляризацією в розподілі доходів і майна й, як наслідок, з гострими соціальними конфліктами демократія не буде ефективної й життєстійкою.

8.2 Економічна свобода і її вплив на економічні процеси

У класичній праці А. Сміта «Про природу й причини багатства народів» були названі найважливіші умови процвітання країн, що й населяють їхніх жителів. Це гарні закони, необтяжливі податки й мир. От основні компоненти канонічного визначення волі господарської діяльності, тобто економічної волі.

Економічна свобода в сучаснім розумінні припускає базовану на недоторканності приватної власності волю провадити, торгувати, зберігати, інвестувати, користуватися створеним і заробленим, вступають в економічні контакти зі співвітчизниками й іноземцями, установлювати ціни, користуватися будь-якими грошовими одиницями по взаємній згоді сторін, що беруть участь у контракті.

Економічна свобода - це можливість для суб'єктів господарювання вибору форм власності й сфери додатка своїх здатностей, знань, можливостей, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних благ. Економічна свобода реалізується на базі законодавчих державних норм і невіддільна від економічної відповідальності громадян.

У країнах з перехідною економікою для більшості громадян економічна свобода повинна включати, принаймні, такі критерії:

- володіння рівнем доходів, що дозволяють існувати не тільки біологічно, але й соціально, а виходить, можливість вчитися, розвиватися фізично й духовно, відпочивати, само реалізуватися ;

- володіння нерухомістю й цінними паперами, що дозволяють збільшувати доходи й підтримувати існуючі норми споживання;

- воля заняття підприємницькою діяльністю, гарантована й підтримувана державою;

- гарантія з боку держави рівних умов і можливостей для розвитку конкуренції.

Обмеження економічної волі учасників ринку створюються державою, а також конкуруючими з державою недержавними особами. Держава обмежує економічну свободу за допомогою таких інструментів, як конфіскація приватної власності, невиконання контрактів, створення нерівних і непередбачене мінливих умов господарської діяльності, пряме державне оподатковування, державні запозичення, державні видатки, бюджетний дефіцит і державний борг, репресивна валютно-грошова політика, зовнішньоекономічний протекціонізм.

Здійснюючи регулювання економічних процесів, держава перерозподіляє економічні ресурси, минаючи держбюджет. Установлюючи норми, правила, обмеження, квоти, пільги, дозволу, виключення й т.п. держава змінює напрямок і масштаби руху економічних ресурсів, роблячи їх розміщення менш ефективним. Наприклад, регулюючи ціни на споживчі товари, на продукцію й послуги тобто природних монополій, держава тим самим штучно субсидіює одні товари й здорожує інші, спотворюючи, таким чином, орієнтири споживчих переваг і затримуючи назрілу адаптацію в структурі попиту.

У традиційному рейтингу економічних свобод за 2006 р., який розроблявся фахівцями Heritage Foundation Україна зайняла 125 місце з 161 країн (категорія: «високий рівень економічної волі»). До речі в 2005 р. Україна була на 99 місці, а за підсумками 2007 р. на 137 місці.

Країни, по яких були отримані оцінки індексу економічної волі в 1991-2000 роках, що склали перший квінтоль (одну п'яту загального числа країн з найбільш високими значеннями економічної волі), мали найвищі показники виробництва ВВП на душу населення (20 тис. $ і більш) і найвищі темпи економічного росту (більш 2% у рік). До таких країн, наприклад, ставляться Сінгапур, Австралія, США, Нова Зеландія, Великобританія, Люксембург, Канада й інші.

Країни, що становлять останній, п'ятий квінтоль (20% країн з найнижчими показниками економічної волі) мали, і найнижчі величини доходів на душу населення ( близько 2, 2 тис. $) і в середньому негативні темпи економічного росту (- 1, 9 % у рік).

Економічно вільні країни демонструють успіхи не тільки в сфері економічного росту. Наприклад, середня тривалість життя в країнах, що сформували перший квінтоль по індексу економічної волі, більш ніж на 20 років перевищує показники країн, що склали останній квінтоль, - 76, 4 і 55, 2 року відповідно.

Якщо ліберальна економічна політика приводить до таких очевидних позитивних результатів, то чому, як затверджується, здійснення в першій половині 900х років лібералізації економіки в Україні супроводжувалася твердою економічною кризою, глибоким спадом виробництва й споживання?

Причина очевидно в тому, що ліберальної економічної політики в Україні не було й немає дотепер.

8.3 Економічна свобода й економічний порядок

Економічний порядок характеризується поділом у певній формі між державою й окремими особами, між різними державними установами й окремими особистостями прав прийняття економічних рішень - особливо правий розпорядження виробничими чинниками, прав прийняття рішень щодо задоволення потреб.

По Ойкену, економічний порядок, у тому числі конкурентний порядок, не перешкоджає економічній свободі, а напроти, забезпечує її реалізацію. Разом з тим необмежена економічна свобода, може навіть породити рабство, тому що це ідеальне середовище для влади сильного над слабким. Підприємницька воля - це «вогонь», який потребує обмежуючої його «печі», щоб він розбушувавшись, не спалив будинок, а міг віддавати своє тепло всім його мешканцям.

Оптимальної можна вважати таку економіку, коли приватний капітал, воля організації приватних промислових підприємств і воля праці зберігаються, але регулюються правовими нормами й установами з метою відгородити робітника від експлуатації капіталом і забезпечити суспільно корисну функцію приватної власності.

Соціальна справедливість - важлива умова пропоноване суспільством до економічної моделі. Але справедливість укладається в правильному розподілі прав, а не в неодмінній рівності. Нерівність людей природно й неминуче по їхніх різних природних здатностях. Держава повинна забезпечити лише рівність громадян перед законом і рівність можливостей. Подальша нерівність людей повинна ґрунтуватися на їхніх особистих якостях і особистій праці, а не на привілеях, пов'язаних з походженням або експлуатацією інших. Більше прав і влади означає також більше обов'язків і відповідальності.

Правовстановлюючою основою суспільних відносин у державі виступає правляча доктрина, положення якої примушують індивідів до виконання договірних зобов'язань.

Правляча доктрина диктує форму економічного порядку, установлюваного в суспільстві. Ціль економічного порядку - подолати обмеженість індивідуальних благ і ресурсів.

В. Ойкен дав наступне визначення економічному порядку - сукупність реалізованих форм, у яких підприємства й домашні господарства зв'язані між собою й у яких протікають економічні процеси.

Розглянемо основні форми економічного порядку.

Централізовано плановий економічний порядок

Комуністична доктрина заперечує приватну власність. Державна власність у цій ідеології виступає як основа економічних відносин у суспільстві. Розподіл ресурсів і кінцевих благ здійснюється правлячою елітою в централізованому порядку. Комуністична доктрина обіцяла загальний достаток в обмін на відмову від прав власності. З погляду людей праці, комуністична правляча доктрина з'являється в наступному ідеї: прибавочну вартість бере у свої руки держава так, що спочатку її грабують чиновники, потім самі працюючі й усі кому не лінь, а то, що залишається, використовується неефективно.

Завдання влади полягало в тому, щоб підтримувати матеріальна рівність на суспільно припустимому рівні, який гарантує безпеку від протистояння із владою.

Планове ціноутворення в радянській економіці було нездатне вірно встановити ціни по всій номенклатурі товарів. В 1990 р. у СРСР централізоване затверджували майже всі ціни, а номенклатура промислового виробництва становила 24 млн. найменувань. Але тільки ринок у процесі обміну здатний установлювати обґрунтовані ціни. У ринковій економіці ціни визначають: що провадити, як провадити й для кого провадити. Людвіг Эрхард, творець економічного чуда в післявоєнній Німеччині писав: «Тільки вільна ринкова ціна робить порівнянними й вимірними результати праці й здатна виявити правильність або помилковість підприємницьких рішень. Підстроювання виробництва під споживання можлива при існуванні вільних цін».

У капіталістичній економіці результати діяльності підприємства оцінюють із використанням декількох показників (ціна фірми, прибуток і ін.), а в планових органах СРСР в 1989 році обліком було зайнято 6,7 млн. чоловік, які готовили наверх звіти, затверджували їх, розгортали директивні показники від Держплана до рівня цехів.

Ринковий економічний порядок

Ідеологію капіталістичного суспільства можна звести до трьом основним фундаментальним цінностям: права людини, приватна власність, ринкове господарство. У відмінності від принципів комуністичної доктрини, перераховані цінності розділяють більшість населення розвинених капіталістичних країн.

Ринкова система інтегрує суспільство через такий тип товарно-господарських зв'язків, як обмін ( купівля-продаж).

У централізовано плановій системі колишнього СРСР абсолютно переважав розподільний тип товарно-господарських зв'язків, який у відмінності від ринкового не здатний виробити об'єктивну ціну товару. Покупці позбавлені тут можливості впливати на ціну («торгуватися»). Система дозволяла лише просити в центру, але не впливати на його рішення.

Західні суспільства навчилися інтегрувати опозицію, яка надає суспільству стабільність. Стендаль писав: «Опиратися можна лише на те, що чинить опір».

Ринкова система господарських зв'язків заснована на наступних основних коштах: економічна свобода, приватна власність, конкуренція й вільне ціноутворення.

Реалізація принципу економічної волі припускає:

- свободу вибору й дій споживачів і виробників;

- можливість реалізації приватних ресурсів.

Разом з тим реалізація принципів економічної волі й приватної власності дозволяє суб'єктам ринку поєднуватися з метою усунення конкуренції.

Ціни на ринку виступають у якості головних сигналів, що визначають управлінські рішення. Вільне ціноутворення припускає невтручання держави й приватної влади в ціноутворення виробників.

Функції ринкової ціни зводяться до:

1) Виробленню інформаційних сигналів для виробництва (Що провадити?).

2) Збалансованості попиту та пропозиції товарів і послуг (У якому обсязі провадити?).

3) Вимиванню неконкурентних підприємств (Відбір якісних проведень).

4) Диференціюванню доходів виробників залежно від ефективності їх роботи (Стимулювання до ефективної діяльності).

Погроза для збалансованості рівноважної системи ринкових цін виходить не тільки від монополії, але й від кредитно-грошової системи й бюджетної системи.

Використання перерахованих принципів, що доповнюють і посилюючих один одного, забезпечує ефективне функціонування ринкової системи господарських зв'язків. Недооцінка кожного з них приводить до серйозних деформацій і ослабленню системи ринкових зв'язків.

Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

9.1 Сутність структури економіки й види структурних співвідношень

9.2 Характеристика структури економіки України

9.3 Державне регулювання структурних зрушень в економіці

9.1 Сутність структури економіки й види структурних співвідношень

Економіка будь-якої країни, як об'єкт досліджень є складною системою, тобто сукупністю якісно певних елементів або підсистем, між якими діє закономірний зв'язок. Провідної серед цих систем є виробнича. Головними ознаками економіки є її цілісність, ієрархічна побудова, безперервність розвитку.

Співвідношення, які відображають взаємозв'язок і взаємозалежності окремих частин економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям структура економіки.

Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку національної економіки, її ефективності й стабільності росту. Світовий досвід указує на те, що економічний ріст країн Західної Європи значною мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію й раціональне використання ресурсів і інші позитивні зрушення.

Структура економіки - це багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи. Залежно від характеру елементів і втримування економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень:

відтворювальні;

соціальні;

галузеві;

регіональні;

зовнішньоекономічні.

Особлива роль належить пропорціям відтворення. Ці пропорції відображають можливість економічного зростання промислового виробництва і його ефективності. Відтворювальні пропорції характеризують співвідношення:

між виробництвам засобів виробництва й виробництвам предметів споживання;

між заміщенням використаних засобів виробництва й знову створеною вартістю;

між споживанням і нагромадженням;

між виробничими галузями й інфраструктурою.

Певна роль у структурній характеристиці економіки належить галузевій структурі. Характер галузевої структури економіки пов'язаний із сучасним станом суспільного поділу праці, тобто із процесами диференціації й інтеграції в структурних перетвореннях промисловості на шляху від централізованої до ринкової економіки. Основу галузевої структури сьогодні становлять макро пропорції між секторами економіки, між групами галузей, які мають однакові економічні характеристики.

Відповідно до системи національних рахунків, рекомендованої ООН в 1993 р., економіка ділиться на п'ять секторів:

нефінансові корпорації;

фінансові корпорації;

сектор загального державного керування;

домашні господарства:

некомерційні організації, які обслуговують домашні господарства.

Нефінансовий сектор містить у собі 3 групи галузей:

галузі, пов'язані з видобутком ресурсів;

галузі, зайняті переробкою цих ресурсів і виготовленням готової продукції;

сфера послуг у широкім розумінні, включаючи інформаційне обслуговування виробництва.

На галузеві пропорції впливають науково-технічна революція, міжнародний поділ купа, витрати на робочу силу, екологічні чинники.

Економічну основу регіональної структури формують: територіальне розміщення основних елементів того або іншого міжгалузевого комплексу, різноманітність цих елементів, а також їх зв'язки з певною геосистемою. Геосистема включає системи розміщення населення, техніко-економічну й соціальну інфраструктуру, системи природокористування й захисту природи. Звичайно виділяють 2 типу регіональних систем:

1) поділ економіки на економічні райони, територіальні виробничі комплекси, спеціальні економічні зони;

2) розподіл по адміністративнім підпорядкуванню: в Україні це економіка АР Крим, областей, районів.

Соціальна структура відображає розділ народного господарства по формах власності, по організаційно-правових формах підприємства, за рівнем доходів певних верств населення. Зрушення в соціальній структурі економіки України характеризуються процесами концентрації й централізації капіталу. Більшу частину обсягу ВВП провадять великі підприємства. Одночасно відбувається інтенсивний розвиток малого бізнесу, прискорюється процес його ротації. Соціальна структура характеризується диференціацією доходів різних верств населення. Ринкова економіка допускає більшу різницю в рівні доходів.

Своєрідним дзеркалом стану економіки є структура зовнішньої торгівлі. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту промислової продукції, особливо кінцевої, наукомісткої, з високим технологічним рівнем. В експорті більшості країн, які розвиваються, переважають сировина й матеріали. Імпортують розвинені країни в основній сировині, енергоносії, продукти екологічно шкідливих проведень і т.п. Наприклад, частка такої продукції в імпорті США в 800х рр. становила приблизно 40%.

9.2 Характеристика структури економіки України

Характеризуючи сучасний стан економіки України, необхідно вказати, що серед багатьох чинників формування негативних тенденцій її розвитку дуже вагому роль відіграють структурні диспропорції. Структурні диспропорції в економіці України накопичувалися роками під впливом централізованої системи керування, яка «узаконювала» незбалансований розвиток окремих частин економіки внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів і політики пріоритетного розвитку окремих галузей, серед яких головним уважався військово-промисловий комплекс і галузі безпосередньо з ним зв'язані. Структурні деформації, властиві економіці УРСР за час командно-адміністративної системи залишилися в спадщину незалежній Україні. На початку перехідного етапу до ринкової економіки в структурі економіки України виділялися такі диспропорції:

- втрата прогресивної соціальної орієнтації, невідповідність потребам людей. Питома вага предметів споживання в загальному обсязі продукції промисловості в 1988 році становив лише 33,1%, тоді як у країнах з високорозвиненою ринковою економікою цей показник досягає 50-60%;

- порушення оптимальних відтворювальних пропорцій, насамперед у зв'язку з переважним розвитком засобів виробництва (група «А») у порівнянні із виробництвам предметів споживання (група «В»);

- різка диференціація технічного рівня виробництва в різних галузях, що є слідством диспропорцій у сфері інвестування, розподілу матеріальних ресурсів, ціноутворення, які панували в адміністративно-командній системі. Це так звана проблема технічно відсталих підприємств, які успадкувала Україна;

- ресурсномісткий і переважно витратний характер виробництва, який значно знижує конкурентоспроможність українських товарів на світовому ринку;

- обмеженість паливно-енергетичних і мінеральних ресурсів. Це на 60-80% стосується таких найважливіших ресурсів, як нафта й природний газ, паливо для атомних електростанцій, кольорові метали й інших. При порушенні господарських зв'язків обмеженість паливно-енергетичних ресурсів поряд із втратою багатьох ринків збуту продукції з'явилося для економіки України однієї з найбільших проблем;

- високий рівень концентрації й монополізації виробництва. За даними за 1991 р. 85% номенклатури промислової продукції проводилося штучними підприємствами, що характеризує високий ступінь монополізації виробництва;

- низька «товарність» кінцевої продукції, сировинна спрямованість експорту. Практично всі галузі промисловості України були технологічно пов'язані з підприємствами країн колишнього Союзу. Тільки 20% вітчизняних промислових підприємств на початок 900х років мали замкнений цикл виробництва в границях України. Після проголошення цими країнами незалежності технологічні зв'язки почали різко розриватися, а підприємства (а надалі й цілі галузі) виявилися у виробничій кризі, зв'язаній, з одного боку, з відмовою колишніх замовників від кінцевої продукції, яка проводиться в Україні, а з іншого - припиненням виробництва комплектуючих виробів і сировини, які надходили на українські підприємства.

Ефективність структури економіки значною мірою визначається характером розвитку її виробничої сфери, і, зокрема, промисловості. У промисловому комплексі України переважна частка (46,9% в 2001 році) припадає на базові галузі (енергетика, паливна промисловість, металургія). Порівняння цієї структури з аналогічною структурою високорозвинених країн показує, що питома вага базових галузей у промисловості України є вдвічі більшою. Це дає підставу зробити висновок про надмірно високу энерго- і матеріалоємності вітчизняної промислової продукції. Крім того, порівняння структури світових цін на паливо, електроенергію й матеріали зі структурою цін на високотехнологічну продукцію показує, що остання має значно більшу додану вартість на одиницю витрат праці. Таким чином, орієнтація на розвиток базових галузей промисловості підсилює неефективність структури економіки й викликає необхідність структурної перебудови, спрямованої на усунення перерахованих вище диспропорцій.

9.3 Державне регулювання структурних зрушень в економіці

Регулювання структурних зрушень в економіці в кожній державі здійснюється за допомогою т.зв. структурної політики.

Структурна політика держави - це обґрунтування цілей і характеру структурних перетворень, визначення заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічний ріст і вирішення актуальних проблем сучасності.

На практиці діють 2 типу структурної політики:

- активна;

- пасивна.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу й праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Таким способом формувалася структура економіки в США й Великобританії, але цей шлях тривалий і пов'язаний з більшими соціальними витратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава використовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Таким шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур і ін. країни.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого й непрямого регулювання.

До методу прямого регулювання ставляться:

1) надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позик на розвиток окремих галузей, проведень, регіонів;

2) використання системи державних замовлень і закупівель;

3) методи індикативного планування.

До методів непрямого регулювання належить:

1) надання податкових і кредитних пільг з диференціацією по відповідних до галузей і виробництвах, які визнані пріоритетними;

2) здійснення політики прискореної амортизації, цінової й експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних і експортних тарифів.

Тема 10. Програмування й прогнозування національної економіки

10.1 Сутність соціально-економічної стратегії.

10.2 Соціально-економічне прогнозування.

10.3 Макроекономічне планування.

10.4 Державне програмно-цільове планування.

10.1 Сутність соціально-економічної стратегії

Стратегія - це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення в життя завдань держави.

Соціально-економічна стратегія будується з урахуванням потреб суспільства. Визначення загальних потреб і інтересів здійснюється через узагальнення й об'єднання особистих, колективних і державних інтересів.

Потреби й інтереси людей узагальнюються політичними партіями, громадськими організаціями, суспільствами й т.п. і трансформуються в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висловлюють як прихильники патерналістської політики (заступницьке відношення держави до своїм громадянам), так і прихильники реформ. Компроміс між ними досягається використанням соціальних технологій (референдуми, вибори, переговори і т.д.).

Стратегія передбачає вибір цілей. Обґрунтування цілей необхідно для їхнього чіткого визначення, мети формуються на майбутнє, яке невідомо, імовірно, альтернативно, відкрите. Сама сутність ГРЭ вимагає налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування й програмуванню.

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб і інтересів суспільства. Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на основі певних критеріїв (чинників). Основними критеріями є соціально-економічна ефективність, тривалість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т.д.

Основні принципи розробки цілей ГРЭ:

1. Відповідність конкретних цілей збереженню, зміцненню й удосконаленню діючої громадської згоди.

Всебічний облік індивідуальних, колективних і суспільних інтересів.

Облік взаємозв'язку й взаємозумовленості цілей.

Попередження конфлікту цілей, щоб запобігти їхній взаємній конфронтації.

Інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів ( тобто роз'ясняти, чому віддана перевага тем або іншим цілям).

Мети можуть бути стратегічними (загальними, головними), тактичними (конкретними), оперативними (передбачають рішення виникаючих негативних явищ, тобто стихійних лих, катастроф і т.д.).

Стратегічною метою України в умовах трансформації, спрямованої на об'єднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання є побудова соціально-орієнтованої економіки, тобто перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини».

10.2 Соціально-економічне прогнозування

Економічне прогнозування - складова частина системи ГРЭ, покликана визначити майбутній стан економіки й сфер, сполучених з нею, виявити найважливіші проблеми соціально-економічного розвитку й намітити раціональні шляхи розвитку економіки країни.

Функції прогнозування:

1. Науковий аналіз соціально-економічних процесів і тенденцій, що передбачає 3 стадії:

- ретроспекція (погляд у минуле) - це етап прогнозування, на якім досліджується історія розвитку об'єкта для одержання його систематизованого опису;

- діагноз (розпізнання, визначення) - це етап прогнозування, на якім досліджується об'єкт із метою виявлення тенденцій його розвитку й вибору методів і моделей прогнозування;

- проекція (погляд у майбутнє) - це етап прогнозування, на якім за даними діагнозу розробляється прогноз об'єкта, відбувається оцінка ймовірності, точності або обґрунтованості прогнозу.

2. Дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ у кожній конкретній ситуації здійснюється через виявлення причин і слідств їх виникнення.

3. Оцінка об'єкта прогнозування, яка здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. Прогнозування - процес безперервний.

4. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку, що дає можливість накопичувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

Принципи соціально-економічного прогнозування показують закономірності утвору, причинно-наслідкові зв'язки й виражають основні риси прогнозування. Це наступні принципи:

- цілеспрямованості;

- системності;

- наукової обґрунтованості;

- адекватності;

- альтернативності.

Принцип цілеспрямованості є одним з основних. Згідно з ним, змістовний опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Цілеспрямованість дає прогнозуванню активний характер, робить обґрунтованим перехід від устояних тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям.

Принцип системності означає, що економіка розглядається, як єдиний об'єкт прогнозування й, одночасно, як сукупність щодо самостійних напрямків прогнозування.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в наступному:

по-перше, прогнозування вимагає всебічного обліку дії об'єктивних економічних законів розвитку суспільства:

по-друге, прогнозування базується па сучасних прогностичних методах;

по-третє, прогнозування враховує позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів.

Принцип адекватності прогнозів об'єктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, але й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки й створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з повною й точною їхньою імітацією. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до існуючих закономірностей і тенденціям розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, яка практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки й соціально-економічних процесів у різних напрямках, по різним взаємозв'язкам і структурним взаєминам. Альтернативність виходить із припущень про можливість дії якісно різних варіантів розвитку економіки. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати.

Ефективність прогнозування в значній мірі залежить від методів, які при цьому використовуються.

Методами прогнозування називають сукупність приймань і оцінок, які дають можливість на підставі аналізу минулих (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв'язків, властивих об'єкту, а також їх змін зробити досить правдоподібні судження про майбутній розвиток об'єкта.

Уся сукупність методів (а їх більш 150) ділиться на дві основні групи: