Національна економіка та її державне регулювання

Інтуїтивні (експертні) методи використовуються при відсутності чітких тенденцій розвитку об'єкта й базуються па експертної інформації.

Формалізовані методи використовують при наявності досить повної інформації про розвиток об'єкта (наприклад, метод екстраполяції).

10.3 Макроекономічне планування

За допомогою макроекономічних планів здійснюється дозвіл проблем життєво важливих для розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, і обґрунтування способів реалізації певних стратегічних і тактичних цілей.

У загальнім понятті план - це сукупність обґрунтувань цілей і способів їх досягнення.

Особливістю макроекономічного планування є те, що його об'єктом служить національна економіка, а суб'єктом - держава.

Макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави по визначенню стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей. Макроекономічне планування може бути індикативним і директивним.

Директивне планування ґрунтується на одержавленні присвоєння й керування. Суть цього планування полягає в тому, що владні структури визначають економічні потреби, балансують їх з наявними ресурсами й забезпечують реалізацію розроблених планів. Директивне планування ведеться від досягнутого через визначення завдань по випускові виду продукції для кожного підприємства.

Світова практика свідчить про те, що це планування ефективне лише в окремих випадках. Але якщо воно є всеохоплюючим, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва.

Індикативне планування - це адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показник не має для окремого господарського суб'єкту статус обов'язкового завдання, а носить характер, що виражаючи цілі й пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану здобувають життєву чинність для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових і економічних регуляторів. Останні створюють правову основу й економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності в напрямках відповідних до цілей і пріоритетів державного плану.

Індикативні плани містять у собі розділи, що охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності й інші. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми.

Макроекономічне планування в Україні здійснюється у формі розробки й реалізації Державної програми економічного й соціального розвитку України (ДПЕСР).

ДПЕСР України - це комплексна система цілей і стратегії рішень економічних і соціальних проблем. А також конкретні заходи держави, спрямовані на їхнє досягнення й реалізацію.

ДПЕСР України на довгострокову перспективу може охоплювати період 10-15 років з коректуванням і продовженням планового обрію кожні 5 років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку й концептуальні положення по їхньому досягненню й реалізації. Паралельно необхідно розробити довгострокові програми розвитку регіонів і галузей економіки.

ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3-5 років) може щорічно коректуватися й містити обґрунтування цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрямку їх реалізації, найважливіші завдання, які необхідно вирішувати на державному рівні. Одночасно міністерства й місцеві держоргани можуть розробляти середньострокові програми розвитку галузей і регіонів.

ДПЕСР України на короткостроковий період (1рік) розробляються щорічно паралельно із проектом Держбюджету України. У програмі відображаються: аналіз стану економіки; мети, пріоритети й завдання розвитку; макроекономічні показники й пропорції; основні напрямки розвитку галузей економіки, параметри соціального розвитку, заходу в сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і т.д.; форми й методи.

До методів макроекономічного планування ставляться:

системний аналіз - сукупність методів і коштів дослідження складних об'єктів, процесів, що опираються на комплексний підхід, облік взаємозв'язків і взаємодій між елементами системи. Системний аналіз відіграє важливу роль у процесі планування й керування, при виробленні й прийнятті управлінських рішень.

балансовий метод у макроекономічнім плануванні полягає у використанні приймань і розрахунків, які уможливлюють установлення зв'язків і погодженості між потребами й способами їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимального співвідношення (або рівності) між сукупними потребами й загальною сумою джерел їх задоволення:

?Рі = ? Пj,

де Рі - ресурси й-го виду

Пj - потреби j-го виду.

- нормативний метод (метод техніко-економічних розрахунків) заснований на використанні прогресивної науково - обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби в проведенні продукції, обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль над ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань.

Норми й нормативи є по суті якісними відносними показниками ємності і віддачі.

Показники змістовності (ємності) (Нз) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту).

Нз = Вр-Е,

де Вр - це витрати ресурсів; Е - соціально-економічний результат.

Наприклад: фондомісткість - це співвідношення середньорічного обсягу основних фондів до валового випуску галузі.

Нормативні показники віддачі є зворотними показниками змістовності (ємності).

Віддача =1/Нс = Е/Р

10.4 Державне програмно-цільове планування

Використання програмно-цільового методу планування передбачає:

визначення проблеми й формування цілей;

розробку й реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей;

систематичний контроль над якістю й результатами робіт, передбачених програмою;

коректування заходів, спрямованих на реалізацію цілей.

Застосування програмно-цільового підходу обумовлено багатьма чинниками: наявністю незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги); надмірними витратами ресурсів і, як наслідок, виникненням негативних зовнішніх ефектів; потребою в глибоких структурних перетвореннях, реакцією на політичний тиск або підприємницьку ініціативу й т.п.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми

Цільова комплексна програма - це документ, у якім утримується, певний по ресурсах, виконавцях і строкам виконання, комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Мети, на які повинна бути спрямована цільова комплексна програма, обумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або декількох суміжних соціально-економічних проблем.

Класифікація цільових комплексних програм здійснюється по таких основних ознаках: за рівнем, складу, сфері впливу й реалізації; по характеру й специфіці проблем і цілей; по строках виконання.

1. За рівнем, складу, сфері впливу й реалізації виділяють такі програми:

міждержавні,

державні,

міжгалузеві, галузеві,

міжрегіональні,

регіональні,

локальні.

2. По характеру й специфіці проблеми цілей розрізняють програми:

соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення умов життя, підвищення матеріального й культурного рівня населення, поліпшення виробничих і соціальних умов праці й відпочинку й т.п.;

виробничі спрямовані на збільшення виробництва певних видів продукції, розвиток прогресивних проведень і т.д.

науково-технічні націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки й впровадження нової техніки й технології;

екологічні спрямовані па ресурсозбереження, здійснення природоохоронних проектів:

інституціональні орієнтовані на вдосконалення організації керування господарськими системами, трансформацією відносин власності;

регіональні, націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення структури економіки, що сформувалися соціально-економічних комплексів регіонів.

3. По строках виконання програми підрозділяють на: довгострокові (на 5-10 років), середньострокові (1-5 років) і короткострокові ( до 1 року). Ця класифікація обумовлена характером цілей, на досягнення яких спрямована програма (стратегічні завдання).

Тема 11. Політика економічного росту в національній економіці

11.1 Сутність політики економічного росту.

11.2 Політика росту в сфері макроекономіки.

11.3 Інституціональне регулювання економіки розвитку.

11.4 Соціальна стратегія економічного розвитку.

11.5 Інноваційно-інвестиційна стратегія.

11.6 Внутрішньо й зовнішньоекономічна стратегія економічного росту.

11.7 Удосконалення регіональної політики.

11.1 Сутність політики економічного росту

Україна сьогодні перебуває за межами глобальної економіки. До неї ставляться лідери світового розвитку, які зуміли створити технологічно унікальний продукт на основі інформаційних і наукових інновацій, новітніх знань. Потенційно в кожного суспільства їсти шанс знайти щось особливе, що буде вищим досягненням людства в даній сфері й виведе його в коло монопольних виробників цього продукту. Уважається, що стати учасником глобальної економіки неможливо за рахунок простої імітації, але створення хоча б одного унікального досягнення дає такий шанс. Тому державна політика економічного росту в Україні повинна бути спрямована на формування умов, при яких можливо як становлення національної соціальної субстанції, так і ефективна реалізація функцій капіталу й створення технологічно унікальних продуктів.

Стратегічною метою України на сучасному етапі розвитку є побудова високорозвиненого, соціального по своїй суті, демократичної правової держави з конкурентоспроможною економікою. Для досягнення зазначеної мети необхідно реалізувати інноваційну модель розвитку, яка передбачає інституційні перетворення й ефективне державне регулювання для адаптації національної економіки до закономірностей розвитку світової господарської системи.

Стратегічні, тактичні й оперативні цілі, шляхи й способи їх реалізації визначаються в концепції соціально-економічного розвитку країни, яка була проголошена в Посланні Президента України до Верховній Раді ( 2002 р.) «Європейський вибір. Концептуальні принципи стратегії соціального й економічного розвитку України на 2002-2011 роки».

Досягнення стратегічних пріоритетів, певних в «концептуальних принципах», передбачає здійснення змін у таких сферах:

- макроекономічної політики;

- інституціональної;

- соціальної;

- інноваційно-інвестиційної;

- внутрішнього ринку й реального сектору економіки;

- зовнішньоекономічної.

11.2 Політика росту в сфері макроекономіки

Головною метою змін у сфері макроекономічної політики є її перетворення в таку, яка б забезпечувала умови стійкого тривалого росту, структурно-інноваційну й соціальну переорієнтацію економіки, формування сприятливого інвестиційного середовища. Це передбачає зміни в стратегії макроекономічної політики в таких напрямках:

- трансформація бюджетних ресурсів у чинник соціально орієнтованого економічного росту;

- обмеження боргової залежності держави;

- підвищення надійності грошової стабілізації.

Трансформація бюджетних ресурсів пов'язана з удосконаленням податкового законодавства для забезпечення збалансованості й високої ефективності державних фінансів, зміцнення фінансів суб'єктів господарювання й узгодження національного податкового законодавства із законодавством ЄС.

Зниженню рівня боргової залежності сприяють законодавча заборона використання зовнішніх позик для фінансування поточних бюджетних видатків, збалансованість валютного ринку, удосконалення структури платіжного й зовнішньоекономічного балансів, сприяння прямим іноземним інвестиціям.

Грошово-кредитна й валютна політика повинні визначаються необхідністю налагодження тісного валютного співробітництва з ЄС, впровадженням критеріїв вступу у валютний союз ЄС.

11.3 Інституціональне регулювання економіки розвитку

Інституційне регулювання покликано забезпечити формування, самоорганізацію, ефективна дія інституціональних механізмів подолання інституційної кризи й існуючих інституціональних провалів, зняття негативних інституціональних обмежень і створення нових інституціональних передумов і можливостей соціально-економічного розвитку України.

Ключове завдання формування нової інституціональної структури економіки України полягає в становленні нової системи коопераційних зв'язків, яка передбачає рівень витрат (тобто додаткових непрямих на виробництва й обіг), що конкурують стратегічних посередників. Розробка й впровадження відповідної законодавчої бази, загальноприйнятих правил, кодексу господарської поведінки суб'єктів ринку й самої держави, протидія корупції й організованої злочинності сприяє господарській рівноправності різних форм власності, волі підприємництва й конкуренції

11.4 Соціальна стратегія економічного розвитку

Соціальна стратегія повинна бути послідовно спрямована на створення цивілізованої соціальної ринкової системи господарювання, здатної органічно об'єднати економічний і соціальний процес. Соціальна політика повинна чітко розмежовувати довгострокові, середньострокові й невідкладні заходи. До екстрених заходів відносять забезпечення умов для соціального й фізичного виживання людей, припинення руйнування соціальної сфери. У середньостроковій перспективі прагнуть досягти до кризового рівня і якості життя, властивих їм стандартів споживання за умови щорічного збільшення ВВП, інвестицій, росту обсягів промислового й сільськогосподарського виробництва, зниження інфляції й бюджетного дефіциту, підвищення життєвого рівня населення. У довгостроковій перспективі - наближення рівня і якості до стандартів постіндустріального суспільства.

11.5 Інноваційно-інвестиційна стратегія

Успішність реалізації завдань інноваційно-інвестиційної стратегії залежить від становлення ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів і керування ними. Забезпеченню інвестиційного характеру економічного розвитку в Україні сприяє: відновлення інвестиційного потенціалу держави шляхом формування централізованих капіталовкладень; контроль над цільовим використанням амортизаційних відрахувань; податкове стимулювання інвестиційних і інноваційних процесів; створення умов для збільшення обсягів вступу прямих іноземних інвестицій через використання додаткових макроекономічних і адміністративно-правових стимулів і механізмів.

Підвищення темпів інноваційного відновлення економіки забезпечується вдосконаленням державної інноваційної політики в напрямках:

- зменшення коштів, необхідних для підтримки проведень, які базуються на застарілих технологіях;

- збільшення частки капіталовкладень, які направляються на реконструкцію й технічне переозброєння;

- розвиток конкуренції в інноваційній сфері на основі створення інфраструктури ринку науково-технічної продукції;

- підтримки державою розширення інноваційної інфраструктури;

- здійснення організаційно-економічних заходів щодо залучення іноземних інвесторів до інноваційної діяльності.

11.6 Внутрішньо й зовнішньоекономічна стратегія економічного росту

Важливим досягненням попередніх реформ є затвердження внутрішнього ринку. Разом з тим його якісні й кількісні параметри не відповідають вимогам моделі інноваційного розвитку. Усунення діючих недоліків і подальший розвиток внутрішнього ринку передбачає:

- удосконалення механізмів захисту внутрішнього ринку;

- модернізацію промисловості;

- формування внутрішнього ринку високих технологій;

- розвиток телекомунікацій і інформаційної структури;

- технічне переоснащення збройних сил на базі вітчизняної промисловості;

- поглиблення реформ в аграрному секторі економіки;

- якісні перетворення в енергетичному секторі;

- використання геостратегічного потенціалу;

- модернізацію туристичної й рекреаційної сфери (сфери відпочинку).

Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії полягає в забезпеченні відповідно до світових стандартів і критеріями оптимальних параметрів відкритості української економіки, підтримка яких сприяє економічній безпеці держави, забезпечує більш тісне об'єднання внутрішньої й зовнішньої економічної політики. Основними напрямками є:

- створення передумов для придбання Україною повноправного членства в ЄС;

- оптимізація економічних відносин з Російською Федерацією;

- співробітництво з іншими країнами миру;

- євроатлантична інтеграція;

- продовження й поглиблення співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями.

11.7 Удосконалення регіональної політики

Інтеграція України в європейські структури зажадає вироблення й реалізації нової моделі взаємин з регіонами й керування ними. Модель повинна відповідати принципам регіональної політики ЄС, сприяти становленню нових форм співробітництва у форматі « центр-регіон». Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій шляхом формування оптимальної структури господарства регіонів; впровадження системи стратегічного бюджетного планування й фінансового вирівнювання з використанням об'єктивних критеріїв, гарантованих державою соціальних стандартів і т.д., рішення загальних регіональних і міжрегіональних проблем розвитку шляхом об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади й самоврядування; підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічнім співробітництві; удосконалення системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку, відновлення стратегії розвитку окремих регіонів; формування інфраструктури підтримки регіонального розвитку через створення спеціальних інститутів; підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави; адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартам Євросоюзу.

Тема 12. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство

12.1 Сутність економічної інтеграції.

12.2 Особливості інституціональних форм інтеграції у світове господарство.

12.3 Сучасні інтеграційні об'єднання.

12.3.1 Європейський Союз.

12.3.2 Співдружність Незалежних Держав.

12.1 Сутність економічної інтеграції

Інтеграція - це об'єднання економічних суб'єктів, поглиблення їх взаємодії, розвиток зв'язків між ними. Економічна інтеграція має місце, як на рівні національних господарств цілих країн, так і між підприємствами, фірмами, компаніями, корпораціями. Економічна інтеграція проявляється як у розширенні й поглибленні виробничо-технологічних зв'язків, спільнім використанні ресурсів, об'єднанні капіталів, так і в створенні один одному сприятливих умов здійснення економічної діяльності, знятті взаємних бар'єрів.

Інтеграція економічна, форма інтернаціоналізації господарському життя, що виникло після 2оой світової війни, об'єктивний процес переплетення національних господарств і виробництва погодженої міждержавної економічної політики. Включає розвиток виробничої й науково-технічної кооперації, торгівельно-економічних і валютно-фінансових зв'язків, створення різних міждержавних об'єднань політичного й економічного характеру, регіональних економічних угруповань, зон вільної торгівлі, митних союзів і ін. (ЄС, АСЕАН і інші).

Економічна інтеграція - це процес зближення економік декількох країн з однорідними соціально-економічними системами, націлений на створення єдиного господарського організму. Це особливий етап у процесі интерналізації господарського життя, який веде до створення нової якості - цілісності відособленого господарського комплексу декількох держав (однорідний внутрішньо злитий господарський механізм ).

Основними ознаками інтеграції є:

- взаємопроникнення й переплетення національних виробничих процесів і пов'язані із цим глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць;

- необхідне й цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів;

- виникнення міждержавних (наднаціональних і наддержавних) структур (інституціональні структури).

Умови інтеграції:

1. розвинена інфраструктура;

2. наявність політичних рішень уряду (створення умов для інтеграції - політична й економічна база).

Рівні інтеграції:

1. макроекономічний (державний)

2. мікроекономічний (ТНК)

Участь у міжнародній економічній інтеграції забезпечує країнам сприятливі умови по наступних позиціях:

1. Більш широкий доступ до різних видів ресурсів (матеріальним, трудовим, фінансовим, науково-технічним);

2. Можливість оперувати на більш широкім ринковим просторі;

3. Привілейовані умови для фірм, що інтегруються країн і захист їх (у певних рамках) від конкуренції з боку фірм третіх країн;

4. Погоджене рішення країнами-учасницями складних соціально-економічних проблем (вирівнювання умов розвитку окремих регіонів, безробіття й т.п.), екологічних, науково-технічних і інших проблем.

12.2 Особливості інституціональних форм інтеграції у світове господарство

У цей час існує кілька інституціональних форм інтеграції держав у світове господарство. Серед них можна виділити наступні:

1. Зона вільної торгівлі. Форма угоди, коли учасники домовляються про зняття митних тарифів і квот у відношенні один одного, тобто це зона в межах якої група країн підтримує вільну безмитну торгівлю. При цьому до третіх країн - у кожного своя політика.

2. Митний союз. Єдина митна політика стосовно третіх країн, тобто ця угода двох або декількох держав про скасування митних кордонів і мит між ними й уведення єдиного митного тарифу (переліку товарів, з яких стягуються мита, із вказівкою ставок митного податку на одиницю даного товару).

3. Загальний ринок. Повне усунення перешкод для переміщення всіх чинників виробництва між країнами-учасницями. У процесі рішення перебувають такі питання, як повне узгодження економічної політики і т.д., вирівнювання економічних показників.

4.Економічний союз. Виникає на етапі високого економічного розвитку. Проводиться погоджена (або навіть єдина) економічна політика й на цій основі йде зняття всіх перешкод для співробітництва. Створюються міждержавні (наддержавні) органі. Ідуть великі економічні перетворення у всіх країнах-учасницях.

5. Валютний союз. Форма економічного союзу й одночасно велика складова економічного союзу. Характерними рисами валютного союзу є погоджене (спільне) плавання національних валют; установлення за згодою фіксованих валютних курсів, які цілеспрямовано підтримуються Центробанками країн-учасниць; створення єдиної регіональної валюти; формування єдиного регіонального банку, що є економічним центром цієї міжнародної валютної одиниці. У країнах, що розвивати під валютним союзом розуміють клірингові угоди, тобто міжнародні торговельні угоди, що передбачають використання доходів від експорту з метою досягнення рівноваги у взаємній торгівлі. При висновку таких угод використовується офіційний валютний курс. Валютний кліринг являє собою порядок виробництва міжнародних розрахунків між країнами, заснований на взаємному заліку платежів за товари й послуги, що володіють рівною вартістю, обчисленої в так званій кліринговій валюті за погодженими цінами. Клірингова валюта функціонує тільки в безготівковому виді, джерелом є взаємне кредитування поставок країнами-учасницями платіжної угоди.

6. Повна економічна інтеграція. Єдина економічна політика й, як наслідок, уніфікація законодавчої бази. Умови: загальна податкова система, наявність єдиних стандартів, єдине базове законодавство і т.д.

12.3 Сучасні інтеграційні об'єднання

У якості прикладів міжнародних інтеграційних об'єднань можна назвати наступні:

1. Європейський союз (ЄС). У цей час у ЄС входить 27 держав Європи.

2. Європейська асоціація вільної торгівлі - ЕАСТ. Входять Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія.

3. Асоціація держав Південно-Східної Азії - АСЕАН. Створена в 1967 році. У неї входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней. Місцезнаходження головного офісу - м. Джакарта (Індонезія). З липня 1997 р. прийняті Бірма, Лаос, Камбоджа.

4. МЕРКОСУР - загальний ринок стан Південного конуса; створений в 1991 р. країнами південної Америки. У цю організацію ввійшли Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай.

5. Північноамериканська асоціація вільної торгівлі - НАФТА. Входять США, Мексика, Канада. Створена в 1992 році.

12.3.1 Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС) - найбільш розвинене інтеграційне угруповання у світі.

Історія ЄС почалася в 1951 році, коли було створено Європейське об'єднання вугілля й стали (ЕОУС). У нього ввійшли Франція, Італія, Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Люксембург. В 1957 році ці країни підписали в Римі т.зв. «римський договір», частиною якого був документ про створення Європейського економічного суспільства (ЄЕС).

За час існування склад цього угруповання постійно розширюється.

В 1973 році до перших шести країнам приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія.

В 1981 році в ЄЕС вступила Греція.

В 1986 році - вступ Іспанії й Португалії.

В 1995 році - вступ Австрії, Швеції, Фінляндії.

Сьогодні членами ЄС є 27 держав Західної й Східної Європи.

Розвиток цього інтеграційного угруповання пройшов ряд етапів, для яких був характерний перехід від нижчих (зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок) до вищих форм взаємодії (економічний і валютний союз).

До кінця 600х років був створений митний союз: скасовані мита й зняті кількісні обмеження у взаємній торгівлі, уведений єдиний митний тариф стосовно третіх країн. Почала здійснюватися єдина зовнішньоторговельна політика. ЄЕС стало від свого імені проводити переговори й укладати угоди з питань торгово-економічного, промислового й науково-технічного співробітництва. А ще на початку 600х років була сформована єдина сільськогосподарська політика, орієнтована на створення пільгових умов для діяльності місцевих фермерів.

З березня 1979 р. почала діяти Європейська валютна система, що об'єднала країни ЄЕС і спрямована на зменшення коливань курсів національних валют, підтримка валютної стабільності й обмеження долара США в міжнародних розрахунках країн Співтовариства.

У лютому 1992 року в г. Маастрихте був підписаний договір про Європейський Союз. Тому з 1993 року ЄЕС іменується Європейським Союзом або ЄС.

Визначені загальні цілі ЄС:

- виробництва єдиної зовнішньої політики;

- рішення спільними силами внутрішніх проблем ЄС - нелегальна імміграція, тероризм, злочинність, наркотики.

- розвиток демократичних інститутів, зміцнення наднаціональних структур (Європарламент, Євросуд і т.д.).

Основними органами керування ЄС є Рада Міністрів ЄС, Комісія ЄС, Європарламент, Європейський суд.

Рада Міністрів ЄС - керівний орган ЄС, що володіє правом ухвалювати рішення щодо основних питань діяльності ЄС і правом укладати міжнародні угоди від імені ЄС.

Комісія ЄС (КЕС) - адміністративний орган, що виконує наступні функції:

- висування законодавчих ініціатив;

- контроль над виконанням постанов Ради Міністрів. Використання санкцій до порушників актів ЄС;

- контроль над дотриманням митного режиму, розвитком аграрного ринку, податкової політики;

- забезпечення ефективної політики в області конкуренції й виробництва єдиної політики в сільськім господарстві, на транспорті й т.п.

- керування різними фондами (соціальним, регіональним, аграрним) і програмами ЄС, у тому числі допомоги країнам, що не брали участі у ЄС.

Місцезнаходження КЕС - м. Брюссель.

Європарламент формується шляхом загальних прямих виборів парламентаріїв із усіх країн ЄС. Депутати Європарламенту обираються строком на 5 років. Члени Європарламенту поєднуються у фракції не за принципом громадянства, а за принципом політичної (партійної) приналежності, це є кроком по шляху формування міжнародних політичних рухів.

Місцезнаходження Європарламенту - м. Страсбург.

Європейський суд - міжнародний правовий орган країн ЄС. Він забезпечує однакове тлумачення прийнятих у ЄС правил і норм, і регулює пов'язані з їхнім застосуванням спори й претензії, у тому числі й від іноземних юридичних осіб.

Місцезнаходження Євросуду - м. Страсбург.

З 1.07.2002 г. валюта для держав Євросоюзу - євро.

12.3.2 Співдружність Незалежних Держав

Практично відразу після розпаду СРСР на його території було проголошене створення нового інтеграційного угруповання, у яке ввійшли всі республіки колишнього СРСР, крім Латвії, Литви, Естонії.

Співробітництво Незалежних Держав (СНД) - це спроба реінтеграції колишніх радянських республік на умовах ринкової економіки.

Політичними органами СНД є - Рада глав держав, Рада глав Урядів (СГП). Сформовані функціональні органі, що включають представників відповідних міністерств і відомств держав, що входять у Співдружність. Це Митна Рада, Рада по залізничному транспорті, Міждержавний статистичний комітет.

У вересні 1993 р. був підписаний документ про економічний союз країн СНД ( у нього не ввійшли Туркменія, Україна ввійшла в якості спостерігача). У рамках цього союзу повинне поетапно формуватися загальний економічний простір, проводитися погоджена грошово-кредитна політика, податкова, цінова, зовнішньоторговельна й валютна політика. Стратегічна мета - створення загального ринку країн СНД.

Література

1. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С.М. Чистов, А.Е. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін.. - К.: КНЕУ, 2004. - 440 с.

2. Задоячи А.А. Петруня Ю.Є. Основи економіки: Учеб. допомога. - К.: Вища школа - Знання, 1998 - 478с.

3. Курс економіки: Підручник / Під ред. Б.А. Райзберга. - М.: ИНФРА - М,, 1999. - 716 с.

4. Національна економіка: Тексти лекцій / О.П. Тищенко, А.Е. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2007. - 464 с.

5. Носова С.С. Економічна теорія: Учеб. для вузів. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. - 520 с.

6. Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Сучасний економічний словник. - М.: ИНФРА - М., 1999. - 479 с.

Размещено на Allbest.ru