Українська культура Нового та Новітнього часів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«Харківський політехнічний інститут»

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей

Українська культура нового та новітнього часів

За редакцією О. О. Петутіної

Харків 2012

УДК 930.85(477)

ББК 71(4Укр)г

І 90

Автори:

О. О. Петутіна, Н.В. Вандишева-Ребро, О. В. Голозубов, М.М. Красіков, Н.В. Фрадкіна .

Рецензенти:

Я.М. Білик, докт. філос. наук, проф., Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

О.С. Переломова, докт. філол. наук, проф., Сумський державний університет

Затверджено редакційно-видавничою радою університету,протокол № від

Історія української культури : навч. посіб. для студ усіх

І-90 спеціальн. : у 2-х ч. - Ч. 2. : Українська культура Нового та Новітнього часів / О. О. Петутіна, Н.В. Вандишева-Ребро, О. В. Голозубов, [та ін.]; за ред. О. О. Петутіної. - Харків: НТУ «ХПІ», 2012. - 132 с.

ISBN 978-966-593-938-2 (повне вид.)

ISBN 978-966-593 (Ч. 2)

У другій частині навчального посібника розкриваються особливості української культури Нового та Новітнього часів. Акцент при цьому зроблено на проблемах художньої культури XVII - початку ХХІ ст.

Призначено для студентів усіх спеціальностей.

Бібліогр.: 60 назв.

ПЕРЕДМОВА

Друга частина навчального посібника «Історія української культури» розкриває світ вітчизняної культури Нового та Новітнього часів, що наповнений непереривною ідейною та політичною боротьбою за збереження і подальший розвиток духовного багатства нашого народу. Культурні досягнення України чотирьох останніх століть стали важливим внеском у скарбницю світової культури.

У науковій та навчальній літературі існує певний різнобій передусім у розумінні концепції української культури цього тривалого історичного періоду; ще багато спірних питань, невивчених та заполітизованих проблем, суперечностей формулювання культурологічних, філософських, мистецтвознавчих понять. Разом з тим саме історія нової та новітньої доби свідчить про те, що українська культура набувала самобутності, неповторності, гуманістичного змісту лише у контексті розвитку європейських і світових культурних цінностей, в духовному спілкуванні різних народів, що і відображено в концепції навчального посібника. Як і в першій його частині, домінуюче місце відведено проблемам художньої культури, яка найповніше акумулює духовний досвід поколінь.

Значний внесок в культурну скарбницю України зробила Слобожанщина. У певні періоди нової та новітньої історії наш край грав велику роль у становленні вітчизняної науки, освіти, мистецтва. Тому остання тема посібника розкриває особливості культури цього регіону.

В основу другої частини посібника «Культура України Нового та Новітнього часів» покладено сучасні підходи до типології та періодизації вітчизняної культури, а його структура відповідає вимогам кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Кожна тема містить теоретичний матеріал, а також контрольні запитання та тести для самоконтролю, за допомогою яких можна перевірити свої знання з історії української культури XVII - початку ХХІ століть.

Автори посібника:

Передмова - канд. філос. наук О.О. Петутіна.

Тема 5: 1, 2 - канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 3,4 - канд. філос. наук О.О. Петутіна.

Тема 6 - канд. філос. наук Н.В. Фрадкіна.

Тема 7: 1 - докт. філос. наук О.В. Голозубов, 2 - канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 3 - докт. філос. наук О.В. Голозубов, канд. філос. наук Н.В. Вандишева-Ребро, 4 - докт. філос. наук О.В. Голозубов.

Тема 8 - канд. філол. наук М.М. Красіков.

ТЕМА 1. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ (XVII-XVIII СТ.)

1. Особливості та світогляд культури Нового часу

XVII-XVIII сторіччя - епоха становлення європейських національних культур. Криза суспільної системи феодалізму, утвердження капіталістичних відносин у виробництві, боротьба буржуазії з феодалами за економічне, політичне та ідеологічне панування - такий зміст історичного процесу нової доби у західноєвропейському суспільстві, культура якого представлена двома періодами. Перший тривав до 80-х рр. XVII ст. і характеризувався співіснуванням та відносною рівновагою двох культурних начал; якщо в Іспанії, Німеччині та Італії переважала культура феодальна, то в Голландії та Англії - демократична. Міцну базу останньої сформували Нідерландська революція 1609 р. і утворення першої в Європі буржуазної республіки, а також революція в Англії, що завершилась «славним компромісом» 1688 р. У Франції позиції феодальної та демократичної культур цього періоду більш менш урівноважені. Разом з тим XVII ст. було «епохою державності» - панування абсолютизму у ряді провідних європейських країн, наукової революції, періодом колоніальних війн і меркантилізму в економіці.

На зламі XVII-XVIII ст. розпочався новий етап розвитку західноєвропейської культури, коли головним її носієм вже була прогресивна буржуазія, тісно пов'язана з третім станом, народними масами. Це епоха завершення стадії мануфактурного розвитку капіталізму, утвердження принципів вільної конкуренції в економіці, лібералізму в політиці, відкритої боротьби із застарілими феодальними формами у суспільному житті та культурі, що завершилася Великою Французькою революцією 1789-1794 рр. XVIII ст. - вік Розуму, епоха Просвітництва та вільнодумства.

Українська культура Нового часу розвивалась в умовах важкої, сповненої трагізму і героїки боротьби народу за свою незалежність і державність, кульмінацією якої стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Це була епоха нових якісних змін в духовному житті України, що пов'язані з формуванням національної самосвідомості. На XVII-XVIII ст. припадає розквіт вітчизняної культури за часів гетьманування Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Кирила Розумовського, коли Україна стояла на рівні найбільш освічених країн Європи, і разом з тим її нищення російським царатом після зруйнування Запорізької Січі (1764), поділу українських земель на губернії, юридичного оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), що перетворювало Україну в російську колонію. Але не зникла національна енергія, від кінця XVIII ст., за словами Є. Маланюка, наступало її «переключення» з політики на культуру.

Для людської спільноти Нового часу властива нова суспільна свідомість та нові капіталістичні відносини. Сформувався тип національної держави, яка остаточно змінила величезну космополітичну імперію. Відтепер Європа існувала як конгломерація національних спільнот, кожна з яких відстоювала власні інтереси. Формувався новий прошарок суспільства - буржуазія. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони навчилися примножувати капітал та за його допомогою впливати на життя.

На початку XVIII ст. в масовій свідомості європейців відбувалися важливі соціально-психологічні зрушення, серед найважливіших - виникнення ідеалу республіканського устрою. Цей переворот у світогляді людей, що жили в монархічній державі, як і покоління їхніх предків, настільки значний, що вважається одним з головних завоювань демократичної культури Нового часу. В основі республіканського ідеалу насамперед ідея рівності, навіть якщо вона розумілася обмежено - як рівність виключно правова. Республіканські погляди звільняли від психології беззастережного підпорядкування, орієнтували на визнання прав більшості.

Авторство першої в Європі державної конституції належить українському гетьману Пилипу Орлику. Складена ним разом з козацькою старшиною угода 1710 р. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» отримала назву «Конституція П. Орлика». Вона складалася із 16 статей, кожна з яких формулювала норми в усіх галузях державного та суспільного життя і була діючим нормативним документом на Правобережній Україні до 1714 р. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.

Разом з тим у XVIII ст. будувалась чітка й послідовна морально-правова концепція лібералізму, яка й сьогодні покладена людством в основу міжнародних законів щодо прав людини. Головний принцип цієї концепції - свобода (політична та громадянська) особистості. Його було зафіксовано в Статті 2 «Декларації прав людини і громадянина», прийнятій Французькою революцією: «мета будь-якого політичного союзу - збереження природних і непорушних прав людини». Таким чином, саме у культурі Нового часу започатковано суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної європейської цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо - основоположник ідеї народного суверенітету, а Ш.Л. Монтеск'є започаткував ідею політичної і громадянської свободи та поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

В цю епоху змінювалося становлення до релігії, поширювались вільнодумні ідеї, що були пов'язані з релігійно-філософськими вченнями - пантеїзмом (грец. pan - все, theos -бог), за яким бог ототожнюється з природою, розчиняється в ній, та деїзмом (англ. deism, лат. deus - бог), що визнає бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи й суспільного життя. Змінювався і характер релігійності: з одного боку, вона усе більше ставала приватною справою (особливо в протестантському середовищі), орієнтувалася на внутрішню совість і особистий порятунок, а з іншого боку - усе частіше виливалася в зовнішні форми офіційної обрядовості. Якщо у XVII ст. в католицьких країнах Західної Європи вплив духівництва на ідеологію і політику залишався значним (в деяких з них навіть посилювався), а в Україні 1620 р. Єрусалимським патріархатом за допомогою братств і козацтва відновлено православну ієрархію, що започаткувало рух за автокефалію української православної церкви, то у XVIII ст. одним з напрямів духовного життя Європи стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній незалежних від церкви світських засад.

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності Нового часу було реалізоване у рамках суперечливих напрямків - раціоналізму, одного боку, та сенсуалізму й емпіризму - з другого. Раціоналізм (лат. ratio - розум) визнає єдиним джерелом пізнання світу розум. Засновником класичного раціоналізму вважають французького філософа і математика Рене Декарта (1596-1650), який вимовив: «Cogito ergo sum» («Я мислю - отже, існую»). Принцип декартівського раціоналізму презентував мислення, яке надавало людському існуванню справжнього сенсу. Розум здатний істинно осмислити існуючу реальність і не допускає можливості отримати хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності, якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. Ця раціоналістична платформа була підтримана нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою (1632-1677) та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем (1646-1716) - німецьким філософом, математиком, фізиком і винахідником. У тісній взаємодії з раціоналізмом існувала інша духовна позиція, що віддавала пріоритет безпосередньому, почуттєвому, емоційному. Сенсуалізм (франц. sensualism - почуття, сприйняття) прагнув вивести зміст пізнання із діяльності органів чуття. Йому близький емпіризм (лат. empiricus - чисто практичний) основи якого закладені англійським філософом Френсісом Беконом (1561-1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Особлива увага приділялася науковим знанням, які необхідно перевіряти та використовувати на практиці.

У XVII ст. в Західній Європі розпочався загальний прогрес знань, що був необхідним для промислового виробництва, торгівлі та мореплавання. Це була справжня наукова революція, що ознаменувалася значними відкриттями у галузі природознавства, технічними винаходами. Науковець вже не просто споглядав, він становився експериментатором. Геніальний англійський учений Ісак Ньютон (1643-1727) сформулював основні закони класичної механіки, ним створено загальну картину безконечного Всесвіту, що сприяло розумінню та пізнанню навколишньої дійсності. Теж англієць У. Гарвей першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки; італійський фізик Е. Торрічеллі винайшов барометр і започаткував метеорологію; А. Цельсій запропонував температурну шкалу; А.-Л. Лавуазьє є одним із засновників сучасної хімії та термохімії; К. Лінней створив систему класифікації живих істот; Г. Лейбніц заснував аналітичну геометрію, диференційне та інтегральне обчислення; Д. Дідро створив першу у Європі «Енциклопедію, або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35-ти томах.

У результаті прогресу експериментального природознавства і математики вироблялось механіко-матеріалістичне уявлення про природу та її закони, яке найбільш повно відображено у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687).

Наука набувала нового статусу та сучасної структури. Поруч з університетами в Європі Нового часу спочатку поширювалися товариства вчених, а пізніше - академії наук, які спеціалізувалися на теоретичних дослідженнях. Наукові знання, що раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створювала умови для економічного і соціального добробуту, - такий пафос цієї епохи.

2. Козацтво як культурне явище

Цінності та новації культури Західної Європи XVII-XVIII ст. своєрідним чином розповсюдилися й на теренах України того часу. Але українська культура формувалася в інших умовах, бо сприяли їй свої історичні та політичні обставини. Самою могутньою, рушійною силою та своєрідним явищем вітчизняної культури цього періоду було козацтво та козацька культура.

Слово козак в перекладі з тюркської мови значить вільний. До появи українських козаків були на нашій території козаки татарські. Заснувалося козацтво в Україні (перша згадка 1499 р.) на островах пониззя Дніпра, де був створений військовий табір - Запорізька Січ. Козаки - проміжний стан між шляхтою та селянами; від селян їх відрізняла воля, а від шляхти те, що вони не могли бути власниками селян. Перші козаки - це ватаги, які вели партизанську боротьбу з татарами, тому дуже часто переходили з місця на місце. До складу ватаг входили селяни, ремісники, студенти, вояки - всі ті, хто шукав щастя та свободи. Потім з'явилися озброєні відділи, які утворювалися на короткий час, іноді на один похід. Після його завершення вони розходилися, але з часом знову збиралися. Зрозуміло, що спочатку козацтво було неупорядкованим, але князь Д. Вишневецький у середині ХVІ ст. заснував на о. Малій Хортиці оборонний замок, що став базою козаків. На цей зразок запорожці почали будувати свої укріплені січі. Козаки скористалися традиціями зведення фортифікаційних споруд часів Київської Русі, за якими важливу роль, окрім земляних укріплень, відігравали засіки - укріплення з дерев.

Січ у різні часи мала різні розміри та плани, але деякі загальні ознаки все ж існували. Для легшої оборони січ закладали на острові чи півострові між двома річками на підвищеному місці; довкола насипали вал, ставили частокіл. Посередині січової площі був широкий майдан, на якому відбувалися козацькі ради. На території споруджували будинки, у яких жили запорожці, церкву та військові будівлі.

На Січі жили не тільки козаки, а й ті, хто здобував козацьке звання. Підготовка до вступу у козацьке товариство продовжувалася майже сім років, після чого молодь входила до лицарства - низового запорізького війська. Козацтво поділялося на січове та зимове. Зимові козаки (зимовчаки або сидні) жили поза Січчю, не називалися лицарями, бо мали сім'ї та маєтки, вважалися підданими товаришів, але у випадку війни служили нарівні з усіма. Якщо у ХVІ ст. козаків в Україні нараховувалося 2-3 тисячі, то вже через століття - їх 5 тисяч. В другій половині ХVІІІ ст. нараховувалося вже біля 12 тисяч козаків, а разом з зимівниками біля 100 тисяч чоловік.

У Січ приїжджали люди усіх національностей. Кожний з них повинен був сповідувати символ віри запорожців, що складався з п'яти пунктів. Це: 1) православне віросповідання; 2) присяга на вірність православному государю; 3) спілкування українською мовою; 4) безшлюбність; 5) проходження курсу військового навчання протягом семи років.

Козаки жили за своїм республіканським устроєм, культивували лицарський ідеал, який демонстрували у військовій доблесті. Підкреслювалося, що козаки - це вільний та шляхетний народ. У Європі цього часу існували братства, так от козаки - це теж свого роду братство або товариство. Запорізьке військо вважало себе лицарством й порівнювало себе з військово-чернечим Мальтійським орденом; мабуть, з цієї причини в Січ під жодним приводом не допускали жінок. Ці «дніпровські мальтійці», «рицарські люди» мали суверенну територію, свій адміністративний устрій і навіть власну дипломатію.

На чолі козацького війська стояв виборний кошовий отаман (батько). Козаки ділилися на старшину та чернь. До старшини передусім належали: кошовий отаман, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий, писар. Інші посади стосувалися молодшої старшини - це чернь або рядові козаки. Територія козацької держави була упорядкована - ділилася на полки, полки на сотні, у сотнях були міста та села. Владу над полком мав полковник, над сотнею - сотник. Кожний старшина мав не тільки військову владу, але й адміністративну. Спочатку місцеву старшину обирала військова рада -найвища законодавча установа, але від часів Б. Хмельницького рада втратила своє значення, тому найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною, з плином часу всіх урядовців призначав лише гетьман. Важливі справи полковник вирішував на нараді з полковою старшиною, а гетьман - із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковника і старшину, а й військову раду - простих козаків з полків. Вона могла й сама збиратися у нагальних ситуаціях, могла навіть скинути самого гетьмана.

Суттєвою ознакою козацької культури була релігійність та особливе відношення до церкви. Запорожці надзвичайно стежили за «чистотою» віри у своїх рядах. Відомий дослідник козацтва Д. Яворницький зазначав, що у їхньому середовищі ніколи не було розкольників, лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування інших релігій. Запорозькі козаки - глибоко віруючі люди, що послідовно дотримувалися православної віри. Була прийнята, особливо серед старшин і курінних отаманів, щоденна присутність у церкві на заутрені, літургії та вечері. Будь-яке порушення канонів православ'я козаками рішуче відкидалось. Була встановлена практика щоденного богослужіння за чернечим чином православної церкви, що вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою.

Головну мету свого життя запорожці вбачали у боротьбі з ворогами церкви й віри. Особливо цінним свідченням цього є «Короткий опис Сіркових діянь» невідомого автора, який прагнув відтворити основні риси світогляду козацтва: містичність, суворий аскетизм, сміливість у захисті єдиновірців. Релігійний фанатизм Сірка не зупинявся перед крайніми жорсткостями щодо ворогів віри; його відданість Богу, на думку автора, була справді безмежною, а ненависть до його ворогів становила саму суть його вдачі. Це й призвело до того, що його стали називати Сірком:

Отже Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,

Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий

Із пащ вовчих поганських овець,

Що в цноті і в покорі у Бога,

Славний людові, світові став,

А врагу йшла від нього тривога.

Життя Сірка та сама аскеза, те саме, що й у ченця, служіння Богові, хоча знаряддям цього служіння обирається не молитва, а шабля.

Поет-чернець Климентій Зіновіїв дивився на козацтво очима народу як на святе воїнство. На його думку, зневажати козака - те саме, що ображати святого, гнівити Бога. Таким чином, в українському козакові бачили святу людину, ченця, що вийшов за монастирські мури, аби утвердити в житті українського народу правду Христову. Треба зазначити, що на Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних віросповідань, але утікачі мусили хреститися в православну віру.

Як і старшина, рядові козаки були вільними і не мали маєтності. Цікаво, що козацтво демонструвало особливо безтурботне ставлення до майна. М. Попович зазначає, що до «військової здобичі козак жадібний, проте годилося пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги». Таким чином, ми уявляємо собі розуміння козацтвом християнських засад та спробу їх вийти за рамки повсякденного, побутового часу у вічність.

Козацьку культуру неможливо розглядати без такого традиційного елемента як побратимство. Воно сформувалося ще на засадах первісної родової общини. Ритуал і звичаї побратимства як ідеал індивідуальної та колективної взаємодопомоги, духовного єднання існували на території України ще в стародавні часи у скіфів. Побратимство широко відобразилося в літературі Київської Русі, українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів; надалі традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українців.

Значну роль відігравала освіта. Не випадково іноземці згадували козацьку Україну грамотним краєм. В Запорозькій Січі козаків обов'язково навчали грамоті, козацькі старшини були письменними, читали закордонні європейські журнали, мали домашні бібліотеки, а їхні діти, як і заможних селян та міщан виїздили на Захід для студіювання в університетах. Великого поширення набувала в Гетьманщині шкільна освіта. Ревізійні полкові книги свідчать, що у 1740-1748 рр. на території сімох полків, у тому числі Ніжинського, Чернігівського, Переяславського, було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будівлі.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти, представленої січовими, монастирськими та церковнопарафіяльними школами. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основам військового мистецтва. Відомо про існування у XVII ст. «Козацької читанки», де містилися відомості з історії, географії, літератури. У монастирських школах хлопців навчали грамоті, письму та Закону Божому. Церковнопарафіяльними називали школи вокальної музики та церковного співу, бо учні цих шкіл вивчали мистецтво партесного співу.

Могутнім впливом козацтва позначені різноманітні явища художньої творчості, передусім музичний фольклор з його культом лицарської слави і честі. Козаки були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури - кобзарство. Кобзарі були поетами й усними літописцями, використовували в своїй творчості історико-героїчні теми, оспівуючи бойову славу. Українські народні пісні XVII-XVIII ст. є своєрідним історичним джерелом, при цьому достовірність, певна точність поєднуються в них з душевною схвильованістю. Часом відчувається, що пісні складали безпосередні учасники подій, бо їх автори ніколи не виступають байдужими, пасивними реєстраторами історичних фактів. Вони завжди дають їм оцінку, висловлюють своє ставлення до подій, свої почуття й думки. Епічність і ліризм тісно, нерозривно переплітаються. Взагалі ліричний струмінь відрізняє українську народну історичну поезію від епосу інших народів. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузько станових інтересів козацтва до співців усього українського народу.

Поетичним літописом козацького життя були народні думи, стиль яких завжди описовий, широкий та образний. Народна дума Нового часу (так званої молодшої групи) захоплює вірністю зображення, красою поетичних образів, глибиною почуттів. Думи «Хмельницький і Барабаш», «Смерть Богдана Хмельницького», «Козацьке життя» не просто реалістично відтворюють події часів Хмельниччини. Вони наповнені гумором та сатирою, але їм шкодує ліризму в порівнянні з ренесансними думами XVI ст.

Козак як лицар - людина неспокійного, переважно похідного життя - був улюбленим героєм вітчизняної літератури Нового часу.

Забава їм в степі - лов звірей, татаров

І других пліняти предков ділами ревновали,

Землею і морем везді ратовали.

Героїзм, демократизм, патріотизм - такі ідеали проповідував гайдамацький епос цієї епохи. Його народний характер визначається не тільки тим, що він створений народними співцями, а й тими благородними і визвольними ідеями, які в ньому підіймаються і стверджуються.

У формуванні української національної самосвідомості великого значення набули й спроби впорядкувати та систематизувати описи історичних подій, що спонукало до появи в культурі XVII-XVIIІ ст. такого явища, як козацьке літописання. Спочатку з'явилися короткі літописи (Львівський та Чернігівський), але наприкінці XVII ст. вони набували вигляду систематичних історичних оглядів, наприклад, історичні писання Пантелеймона Кохановського та Леонтія Боболинського.

Писалися літописи простим стилем та народною мовою (наріччям козацьким), а їх зміст завжди складали події часів Б. Хмельницького. Автори літописів - самі козаки або ті, хто з ними товаришували. Наприклад, відомий «Літопис Самовидця» був написаний людиною, близькою до гетьмана, бо в тексті використані урядові документи. До літературної скарбниці тих часів увійшли літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка. Автори іноді прикрашали літописні оповідання портретами гетьманів, що пізніше використовувалися як історичні джерела (П. Куліш, І. Рєпін). Козацькі літописи знаменували перехід до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації.

Козацтво було носієм нового художнього смаку і в просторових мистецтвах. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини, але козацтво не лише споживало художні цінності в ролі багатого замовника. Як значна військова і суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного естетичного середовища, яке представлено розписами інтер'єрів, виробами з металу, керамікою, килимами тощо.

Справжня перлина української культури Нового часу - оригінальний козацький собор, особливістю якого була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, тобто повернуті водночас до всіх частин світу, до всієї громади, присутньої на площі. Демократичність козацького п?ятиверхого собору не заважала йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема єдності конечного і безконечного. Козацький собор - це ірраціональний образ світу, що знайшов відображення у камені. Його бані зеленого та блакитного кольору прикрашені золотом або обліплені золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Саме козацький собор став утіленням народної мрії про небо на землі. Зразки таких архітектурних пам'яток знаходяться у Ніжині, Києві, Ромнах, Глухові, Ізюмі.

Шедевром народного мистецтва XVII-XVIІI ст., самобутнім явищем української культури стала картина-парсуна із зображенням козака Мамая. Цей образ - відображення-емблема визвольної боротьби народу на чолі з козацтвом та селянського руху. Козак-бандурист зображувався на стінах і дверях, скринях і кахлях, навіть на вуликах, однак саме картинний образ Мамая набув найбільшої популярності в народі. Він має східно-західні витоки: від Сходу у козака - тип обличчя, розташування рук, наявність музичного інструмента, а від Заходу - примхлива декоративність, моделювання обличчя, одягу, прагнення до певної індивідуалізації образу, його лірико-трагедійне забарвлення. Але загалом канонічний Мамай XVII-XVIІI ст. суто українське художнє явище; тому і ототожнювався з відомими козацькими ватажками та месниками Іваном Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Залізняком.

Таким чином, козацтво - це складне й багатогранне культурне явище, завдяки якому у середині XVII ст. була утворена українська держава. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, якої так бракувало Україні, й саме вона брала на себе утвердження державності, розвиток освіти та опікування мистецтвом. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття, змінився менталітет українців, бо став реальним зв'язок часів: Україна виступила як правонаступниця демократичних засад Київської Русі. Була відновлена мова, віра, зароджувалася нова естетична культура, в якій риси європейського Нового часу поєднувалися з національною специфікою України. Тому і визначають цей період як козаччина, козацько-гетьманська чи героїчна доба вітчизняної культури.

3. Українське Просвітництво XVII-XVIII ст.

Просвітництво - це духовний рух європейського суспільства, перші ідеї якого зародилися в Англії кінця XVII ст., передусім в філософії Джона Локка (1632-1704), який вважав своєю метою обґрунтування нових суспільних відносин, що складалися в період англійської буржуазної революції. У другій пол. XVIII ст. Просвітництво досягло розквіту у Франції. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755), Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778), Ет'єн Бонно де Конділ'як (1715-1780), Жан Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784) внесли величезний вклад у політичну ідеологію, філософію і культуру епохи загибелі феодалізму та становлення капіталістичного суспільства. Серед визначних осередків Просвітництва була і Німеччина; нові ідеї перш за все представлені в творчості письменника, критика і філософа Готфріда Ефраїма Лессінга (1729-1781) і геніального поета та мислителя, автора славнозвісного «Фауста» Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832).

Термін просвітництво вперше використаний Вольтером та Йоганом Готфрідом Гердером (1744-1803). Родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804) пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, сутність якої полягає у широкому використовуванні розуму задля реалізації соціального прогресу. Для нього Просвітництво - виявлення родової сутності людства.

Головна мета нового духовного руху - критика засад феодальної ідеології, релігійних забобонів і марновірства, в боротьбі за віротерпимість, за свободу політичної та філософської думки, за науку проти містики, за свободу дослідження проти її придушення авторитетом, за об'єктивну критику проти апологетики (грец. apologetiкos - упереджений захист), що виправдовувала та захищала церковні догмати.

Просвітницька культура базувалася на ідеї панування розуму, завдяки якому можна осягнути природу, людину та істину. Саме розум сприяє розвитку пізнання та забезпечує прогрес суспільства. Для Просвітництва характерна спрямованість на розширення і поглиблення природничих наукових знань, що давали можливість розглядати світ із раціональних позицій, Бога - як творця Всесвіту і водночас скептично ставитися до християнських ідей.

Визначальною була орієнтація на визнання значущості всіх народів, поряд з поступовим утвердженням космополітизму (грец. кosmopolitзs - громадянин світу). Впевненість у природній рівності людей, їх однаково високих можливостях і здібностях була основою формування ідеалу людини цієї епохи. Панувала ідея про можливість гармонії розуму і почуттів в суспільстві і в людині, що досягалася завдяки вихованню. Саме тому особливого значення набувала виховна функція культури у цілому, спрямована на забезпечення освіти людей, на розвиток в них потреби служити громадянському обов'язку. Облагороджені природа, суспільство і людина були центром культури, а вирішення проблеми їх розвитку вважалося першочерговим. Існуюча цивілізація одночасно зазнавала й критики, іронія та скепсис співіснували з пошуками ідеалу досконалого середовища (природного та суспільного) для досконалої людини.

Українське Просвітництво виникало на основі гуманізму і Реформації попередньої культурної епохи, поступово виявляючи свої специфічні риси, серед яких - розмежування сфер впливу філософії та релігії, підвищений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи тощо. Одна із провідних ідей вітчизняного Просвітництва - взаємозалежність суспільного прогресу і поширення освіти, а пізніше в ньому яскраво виявилася ідея цінності людини, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження особи. Щодо державного правління, то просвітителі притримувались концепції освіченого абсолютизму.

Світогляд вітчизняних просвітителів XVII-XVIII ст. формувався не тільки на основі активного засвоєння і осмислення вікових надбань європейської культури, а й створення оригінальної наукової традиції для розвитку філософії та науки Нового часу.

Визначним центром українського Просвітництва була Києво-Могилянська академія. У 1631 р. митрополит Київський і Галицький Петро Могила (1596-1647) заснував вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. перетворилася в Київську колегію (академію). Згодом на честь її фундатора вона отримала назву Києво-Могилянської академії, а у 1684 р. за клопотанням гетьмана І. Мазепи офіційно отримала царську грамоту (підтверджену в 1701 р.), яка визначала статус Київської академії як вищого навчального закладу. До відкриття Львівського університету (1661) Києво-Могилянська академія була першим і єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, а до заснування Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1701) - єдиним православним вищим навчальним закладом. За короткий час вона стала міжнародним освітнім центром; не лише молодь з українських земель, а й зарубіжних країн йшла в Київ «по науку». Найважливішим своїм завданням вчені Академії вважали якомога більше молодих людей залучити до навчання, бо саме освіта - запорука розкріпачення особистості й суспільного прогресу.

У Києво-Могилянській академії навчали різних мов, серед яких були старослов'янська й українська; їх впровадження в освітнє й наукове життя Нового часу сприяло зміцненню самосвідомості українського народу. Велика увага приділялась гуманітарним дисциплінам - історії, поетиці, риториці, світовій літературі, філософії, богослов'ю. Викладались також географія, математика, фізика, астрономія, оптика, архітектура, економіка, медицина. Саме в Академії були започатковані основи нової української літератури і мови, формувалась школа вітчизняної філософії, знайшли тут свій початок і природничі науки та вища математика.

Чимало вихованців Академії працювали в різних куточках України, а також в Росії та Білорусі, Молдови та Сербії, несучи з собою наукові й просвітницькі ідеї, встановлюючи культурні взаємовідносини. Протягом свого майже двохсотлітнього існування (до 1817 р.) Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті України, розвитку її культури, в прилученні молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування власної церкви й держави.

Ідеї Просвітництва передусім пропагувались в лекційних курсах і наукових творах професорів Академії. Офіційна приналежність до вищої православної ієрархії в значній мірі визначала їхню наукову орієнтацію. Разом з тим українські просвітителі широко використовували науковий досвід європейських країн Нового часу. Концепції та наукові надбання М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози займали значне місце в їх викладацькій діяльності.

Фундатор Академії П. Могила перш за все прагнув пробудити у молоді інтерес до знань, «аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була». Найважливішим своїм завданням він також вважав організацію і розвиток книговидавничої справи. Тому особисто очолював друкарську діяльність у Києві, започаткував друкування книжною українською мовою того часу, укладав передмови до наукових видань. Намагаючись пробудити інтерес народу до своєї історичної та культурної спадщини, він сприяв видавництву історичних творів, проводив заходи по реставрації Софійського собору, Києво-Печерського монастиря та інших архітектурних пам'яток. З його ініціативи почались розкопки Десятинної церкви, що можна вважати першою спробою археологічних досліджень Києва. Велика заслуга П. Могили і в обґрунтуванні особливостей українських обрядів, які описані у «Великому Требнику». Його посібник для студентів «Антологія», за висловом І. Франка, був чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань. Важливого значення і статусу набула при П. Могилі філософія, написаний ним «Катехізис» на довгий час став програмним для філософських студій Академії.

Один з перших її професорів Йосип Кононович-Горбацький (пом. 1653) вважав, що філософія і богослов'я, розум і віра повинні бути самостійними. Пізнання ж є завжди процесом єдності чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому чуттєва сторона є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму. Говорячи про силу останнього, Й. Кононович-Горбацький стверджував велич людини.

Видатним культурним і церковним діячем України XVII ст. був Інокентій Гізель (1600-1683) - просвітитель, історик, філософ. З особливою повагою він ставився до людини, вважав її творцем особистого щастя, господарем своєї долі. Критеріями добра і зла, на його думку, є совість та людський розум, які керують всіма діями особистості, засуджують чи схвалюють її поведінку. Розум дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Цим самим І. Гізель ставив природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого. Він вважав, що не є гріхом порушення людиною моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму, бо людина повинна слідувати саме за розумом.

У блискучій плеяді просвітителів Києво-Могилянської академії помітною фігурою був Стефан Яворський (1658-1722) - український та російський письменник, церковний і політичний діяч, філософ. На запрошення Петра І у 1697 р. Ст. Яворський переїхав до Росії, був там митрополитом, екзархом, обіймав посаду проректора Слов'яно-греко-латинської академії, де реформував навчальний процес на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів, заснував при Академії театр. Ст. Яворський підтримував петровські реформи, але разом з тим рішуче виступав проти підпорядкування церкви світській владі, стверджуючи пріоритет першої в політичних справах.

Найяскравіша постать серед вітчизняних просвітителів перш. пол. XVIII ст. - Феофан Прокопович (1677-1736) - український та російський громадський і церковний діяч, вчений, філософ і поет. Він прагнув звільнити філософію від схоластики, тому послідовно пропагував ідеї видатних вчених і філософів Нового часу - М. Коперника, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка. Принциповою була позиція Ф. Прокоповича в питаннях відношення науки і релігії, розуму і віри, що зумовлена його практичною діяльністю як визначного теоретика реформ Петра І, для яких необхідні були розвиток освіти, науки і водночас опора на віру. Визнаючи об'єктивність природних законів, Ф. Прокопович вважав, що вони одночасно діють в історичному розвитку і людській діяльності. Просвітницькі ідеї вчений висловив і у вирішенні проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Людина зроблена «з тієї самої, що й все інше, матерії, але знаменитішою від самого неба». Справжня велич людини - в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні і духовні цінності. Великий інтерес виявляв Ф. Прокопович і до питання про взаємовідношення держави та церкви. Будучи прихильником монарха як «філософа на троні», він відстоював позицію підпорядкування церковної влади світській і одночасно доводив, що хоч влада дана монархові народом, але сама народна воля витікає з волі Божої.

Визначним вченим, письменником, громадським та політичним діячем Нового часу був Георгій (Григорій) Кониський (1717-1795). В його педагогічній діяльності продовжені кращі традиції Академії, особливо у ствердженні ідей раціоналізму і гуманізму. А взірцем для мислителя були роботи Р. Декарта, М. Коперника, Г. Галілея. У своїх працях Г. Кониський проводив ідею двох істин - богословської і філософської (наукової). Натурфілософія, логіка, етика повинні займатися тільки земними, природними, людськими проблемами, а теологія - мати справу з надприродним. Стверджуючи силу розуму в пізнанні, Г. Кониський не заперечував в цьому процесі значення чуттєвого сприймання. Людина, як вважав вчений, здатна пізнавати світ і його закони, а також саму себе як частину світу. При цьому людина - вищий щабель природи, вінець творіння; її душа і тіло нерозривні і невіддільні. Доречно зазначити, що Г. Кониський одним із перших професорів Академії у свій філософський курс включив етику, розглядаючи її як практичну науку. Саме етика повинна навчити людину спрямовувати свої дії на добро та досягнення щастя як вищої людської мети. Щастя ж треба добиватися, а не безтурботно чекати як божого дарунка. Самопізнання, керована розумом цілеспрямована діяльність, воля та свобода можуть дати людині відчуття повного щастя. Щодо моральних принципів, норм, оцінок тощо, то вони існують не вічно і не даються Богом, бо встановлюються історично, в процесі розвитку людського спілкування.

Оригінальним мислителем епохи був український і російський філософ-просвітитель Яків Козельський (бл. 1728-1794), що теж спочатку навчався в Академії. Дотримуючись лінії сенсуалізму, він доводив, що пізнання можливе лише на основі чуттєвого досвіду й діяльності розуму. Значну увагу Я. Козельський приділяв етичним поглядам, «философии нравоучительной», яка, на його думку, має давати людям правильні уявлення про добро і зло. Він вважав, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, цих якостей вони набувають лише під впливом навколишнього середовища й виховання. В упорядкованому суспільстві люди мають допомагати одне одному творити добро. Однак неоднорідність людей у суспільстві веде до чвар, боротьби, суперечностей, приводом до яких часто є також недосконалі закони й звичаї. Стосовно форм правління мислитель віддавав симпатії то республіці, яка управляється виборним сенатом, то конституційній монархії, де монарх вирішує всі найважливіші справи із сенатом.

До вихованців Києво-Могилянської академії належав і великий український філософ, поет, просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Значний вплив на формування його світогляду справили ідеї західноєвропейських просвітителів, зокрема Ж.Ж. Руссо. Проте у своїй основі світогляд Г. Сковороди формувався на вітчизняному ґрунті.

Суттєва увага в його творах приділялася проблемі боротьби проти зла, що панує в суспільстві. Єдиний шлях цієї боротьби - це протиставлення злу добрих начал, закладених у природі людини, тому їх необхідно всіляко розвивати, передусім через поширення освіти. При цьому формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення. Справжнє щастя людини - в праці, як вважав Г. Сковорода. Мало не першим із філософів Нового часу він висунув ідею перетворення праці в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Не всяка праця приносить людині щастя: такою є лише «сродна» праця - це праця за покликанням. У людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності, які у процесі виховання мають стати розвиненими, перетворитися в сутність особистості. Через «сродну» працю розкривається природа людини, розвиваються закладені в ній добрі начала. «Сродна» праця є ідеалом людського щастя, праця ж не за покликанням робить людину глибоко нещасною. Суттєвим моментом на шляху досягнення щастя є самопізнання та самовдосконалення людини. За їх допомогою особистість пізнає в собі «справжню людину», своє покликання, а одночасно і свій шлях до «сродної» праці та щасливого життя.

Г. Сковорода - найвидатніша постать у культурному житті України Нового часу. Його гуманістичні та просвітницькі ідеї розвивали у наступному столітті Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, І. Франко, які спираючись на різножанрову спадщину свого великого попередника (пісні, байки, вірші, притчі, діалоги, трактати, переклади, листи), піднімали на якісно новий рівень духовність українського народу.

4. Художня культура Нового часу

Особливості розвитку європейського суспільства у ХVІІ-ХVІІІ ст. безпосередньо позначалися і на його художній культурі, що саме в цю епоху ставала автономною і самостійною системою у світі культури. При цьому митці Нового часу займали активну життєву позицію, а їх творчість поступово перетворювалася на сферу боротьби політичних ідей та теоретичних установок.

Серед нових явищ художнього життя - повсюдне поширення академій мистецтв; еталоном для багатьох з них була Французька королівська академія живопису і скульптури, заснована на початку ХVІІ ст. Франція поступово набирала сили загальноєвропейського центру культури, де особливо помітними ставали нові мистецькі віяння. В історії ж вітчизняного мистецтва велика роль належить Російській Академії художеств (відкрита 1757 р.), бо серед її випускників і викладачів - славетні українці. Уродженець Глухова Антон Лосенко (1737-1773) - професор і академік, а у 1772-1773 рр. директор цього закладу - першим з вітчизняних митців пройшов повний курс академічного навчання у Петербурзі, Парижі та Римі й став видатним майстром міфологічного та історичного жанрів живопису. Він вважається засновником російської національної академічної школи малюнка і творцем педагогічної системи Академії; саме для її вихованців написаний його посібник «Изъяснение краткой пропорции человека». Академік Дмитро Левицький (1735-1822) - син відомого київського гравера Г. Левицького - майже 20 років очолював портретний клас Академії і не тільки брав участь у підготовці школи російських портретистів, але й задавав високий рівень репутації мистецтва в Росії. Професор, а потім і ректор Академії (з 1814 р.), майстер дивовижно могутнього таланту, скульптор Іван Мартос (1754-1835) походив з українського старшинського роду. Його видатні пам'ятники Дюку Ришельє в Одесі та К. Мініну і Д. Пожарському у Москві, на якому скульптор залишив надпис: «Сочинил и изваял Иоанн Петрович Мартос родом из Ични», знані в усьому світі. Українцем за походженням був випускник Академії, талановитий скульптор Михайло Козловський (1753-1802) - автор пам'ятника О. Суворову у Петербурзі.

Загальноімперська художня культура значною мірою творилася вихідцями з України. За словами Д. Антоновича, «український народ, на нещастя для себе, далеко частіше віддавав свої найкоштовніші художні сили сусіднім народам, ніж сам їх діставав від чужих». Разом з тим, як зазначає М. Попович, вихідці з України утворили в імперській столиці та інших містах Росії особливий культурний світ, який неможливо однозначно віднести ні до української, ні до російської культури. Мистецтво Нового часу чимдалі більше набувало інтернаціонального звучання, в ньому чітко простежувалась тенденція виходу за національні межі.

Подальший розвиток у ХVІІ-ХVІІІ ст. набувало меценатство, що виступало в різних формах - від одноразових замовлень до надання художнику посад різного рангу або спеціальних привілеїв. У цілому ж відносини між виконавцем і замовником демонстрували відносну рівновагу: меценат цінував творчу індивідуальність і професійну компетентність автора, а останній - за рідкісним винятком - не претендував на більше. Меценати України Нового часу - передові гетьмани, козацька старшина, магнати і вище духовенство, керуючись національними та релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власним коштом споруджували церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували храмам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд, церковні ризи, ікони, книги в унікальних оправах. Попит на них стимулював розвиток традиційних і створення нових центрів монастирсько-цехового характеру в Києві та Чернігові, Полтаві та Ніжині, Лубнах, Батурині та Миргороді. До найвидатніших вітчизняних меценатів епохи належав І. Мазепа, недарма мистецтво його часу часто називають мазепинським і «другою золотою добою» після доби Володимира та Ярослава (Д. Антонович). Серед збудованих ним власним коштом церков - Миколаївська на Печерську, Троїцька і Головна церкви Лаври, Братська на Подолі. Розкішних барокових форм набули розбудовані Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий собор, головна соборна церква Успіня Богородиці Києво-Печерської Лаври.