Українська культура Нового та Новітнього часів

Майстерність і талант українського народу виявився у палацово-паркових ансамблях. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектури та садово-паркового мистецтва: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею майже 600 десятин, парк «Олександрію» на березі Росі в Білій Церкві та знамениту «Софіївку» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були навіть насипані гори та викопані ставки.

У ХІХ ст. вітчизняний класицизм в образотворчих мистецтвах передусім представлений живописом Д. Левицького і скульптурою І. Мартоса. На стику класицизму і романтизму творили два видатних скульптора, вихідці з Волині - Томаш Оскар Сосновський (1810-1888) та Віктор Бродський (1817-1904).

Романтизм (фр. romantisme) - ідейний і художній рух, який охопив найрізноманітніші сфери життя європейського суспільства - від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски, а його характерними ознаками в мистецтві стали заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів.

Романтизм як художній напрям XІX ст., як джерело та ідеал творчості вибрав духовне життя суверенної особистості, яка живе не розумом, а почуттями. Це була реакція на розповсюдження утилітарного підходу до буття. Спроба відійти від раціоналізму в культурі, вийти за межі соціуму знайшла вираз у постійному інтересі романтизму до внутрішнього світу людини. Фундамент естетики та художньої практики цього напряму - ідея захисту унікальності особистості, яка для романтиків - найвища цінність, краса якої в силі піднесених почуттів, що розкриваються у складних життєвих ситуаціях. В романтичному герої цінувалася насамперед несхожість на інших, будь він пророком, геніальним художником, композитором, пристрасним гравцем чи невиправним дуелянтом. Романтизм поетизував прагнення особистості до повної самореалізації - у мистецтві, науці, політиці тощо. При цьому він тяжіє до «світової скорботи», загадковості, таємничості, навіть ірраціоналізму. Разом з тим романтизм висунув концепцію безсмертя зла і вічності боротьби з ним: опір злу хоча і не дає йому стати абсолютним володарем світу, але і не може докорінно цей світ змінити, не в змозі усунути зло остаточно. У межах романтизму з'являлися ретроспективні світовідчуття, зокрема духовні цінності Середньовіччя, де був присутній взаємозв'язок людини і Бога, втрачений згодом. культура слобідська україна козацтво

Видатною постаттю європейського романтизму став Джордж Гордон Ноел Байрон (1788-1824). У знаменитій поемі «Паломництво Чайльд-Гарольда» та інших творах великий англійський поет створив образ героя-бунтівника, людини непохитної волі і полум'яних пристрастей, що намагалася усвідомити причини своєї «світової скорботи». Саме цим новим героєм епохи обумовлене поширення байронізму як суспільного умонастрою в європейській літературі. Серед блискучих поетів-романтиків - росіяни Олександр Пушкін (1799-1837) та Михайло Лермонтов (1814-1841), поляк Адам Міцкевич (1797-1855), німець Генріх Гейне (1797-1856), француз П'єр Жан Беранже (1780-1857). Великим художнім відкриттям романтизму став жанр історичного роману, основоположником якого був Вальтер Скотт (1771-1832). У своїх чудових романах, серед яких «Айвенго», «КвентінДорвард», «Роб Рой» він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу, країни. Серед представників цього жанру: Віктор Гюго («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Олександр Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери»), Фенімор Купер («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»).

Становлення українського літературного романтизму відбувалося паралельно з розвитком етнографії, історії, фольклористики, виявом чого були збірки українських пісень М. Максимовича та І. Срезневського, усної народної творчості П. Лукашевича, а також публікації Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського.

Першою школою вітчизняного романтизму була харківська з її двома гуртками 20-х - 30-х рр., створеними під проводом І. Срезневського. Другим осередком романтизму уже з багатшим на жанри і мистецькі засоби літературним творчим доробком, з виразнішим національно-політичним обличчям, став Київ другої половини 30-х - 40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем і Т. Шевченком. Філософія романтизму тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднана з вивченням української народної творчості, історії та ідеями слов'янофільства, вплинула на формування Кирило-Мефодіївського братства. Автор його програми - «Книги буття українського народу» - М. Костомаров зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, серед яких були М. Гулак, О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш. За словами останнього, «се була молодіж високої чистоти душевної». Це був період надзвичайного романтичного піднесення та натхнення. Але у 1847 р. братство було розгромлене царським урядом, а його члени заарештовані. Третім центром українського романтизму був журнал «Основа» (1861-1862), навколо якого згуртувались кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш та Т. Шевченко, а також О. Стороженко - автор повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, поети-лірики Я. Щоголев і Ю. Федькович. Відкриваючи значення та вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів.

Романтизм у музиці ХІХ ст. виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт (1797-1828) і Роберт Шуман (1810-1856), Гектор Берліоз (1803-1869) і Ріхард Ваґнер (1813-1883), Ференц Ліст (1811-1886) і Фредерик Шопен (1810-1849) - гордість національних культур і всього світового музичного мистецтва. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, запозичена з фольклору. Найяскравіше явище у музичному романтизмі - панування лірико-психологічного начала, бо суть кожного твору - лірична сповідь. Саме тому найважливішого значення набули навіть малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом - фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс; нові тенденції вплинули і на симфонізм.

В українській музиці романтизм проявився передусім у творах композиторів, які широко використовували багаті традиції українських народних пісень. Семен Гулак-Артемовський (1790-1865) створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» Петра Ніщинського (1832-1896). Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю приваблювала слухачів опера Миколи Аркаса (1853-1909) «Катерина» за поемою Т. Шевченка.

Епохою в музичному житті України стала творчість Миколи Лисенка (1842-1912) - великого композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Його опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-1884), «Тарас Бульба» (1890) увійшли до скарбниці світової музичної культури.

У живописі першої половини XIX ст. багатьох романтиків приваблювала Україна - нова Італія, як її називали. До зображень українських селян у перші два десятиліття звертався один з видатних російських художників Василь Тропінін (1776-1857). Селянин-кріпак, він добре знав долю і душу поневоленої людини. Для українського мистецтва тропінінська тема була містком між В. Боровиковським і Т. Шевченком. Красі українського села, поєднанню людини і природи присвятив свою творчість Василь Штернберг (1818-1845), який працював у портретному, побутовому і пейзажному жанрах. Його «Переправа через Дніпро біля Києва» (1837) стала видатним твором українського романтизму. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». З ними близько спілкувався видатний художник-мариніст Іван Айвазовський (1817-1900), який значну частину життя провів у Феодосії. У його живописі звучала й українська тема («Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні»). Зовнішні обставини (заслання, заборона малювати) перешкоджали розкритися у повній мірі живописному таланту Т. Шевченка, з образотворчої спадщини якого збереглося понад вісімсот творів живопису і графіки. Саме шевченківська «Катерина» (1842) вважається центральним твором в історії українського романтичного живопису.

4. Мистецтво України другої половини ХІХ ст.

У середині XIX ст. впливовою течією української художньої культури став реалізм (лат. realis - суттєвий, дійсний; res - річ). Його основа - безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення дійсності. Головний принцип реалізму типізація - виявлення суттєвого в життєвих явищах і правдивість показу типових характерів у типових обставинах. Сама дійсність є джерелом творчості, найпрозаїчніша ситуація може стати фактом мистецтва. Талант художника, відштовхнувшись від реальності, створює нову художню реальність.

Протиріччя та недоліки суспільного ладу визначили різко критичне ставлення до нього митців-реалістів, які викривали корисливість, кричущу нерівність, егоїзм, лицемірство. Тому за своєю спрямованістю реалізм ХІХ ст. був передусім реалізмом критичним. Його найважливіша риса - психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини.

Головним жанром відповідно став соціально-психологічний роман, що найповніше відповідав завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності. Вершина критичного реалізму - творчість Оноре де Бальзака (1799-1850/51), автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 94 із задуманих 150 романів про життя сучасної йому Франції, О. де Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав глибоко правдиву панораму життя епохи, але й відкрив етичні істини, що мали загальнолюдське значення. Блискучих зразків соціального роману було подано Ф. Стендалем («Червоне і чорне»), Г. Флобером («Мадам Боварі»), Г. Мопассаном («Життя») у Франції, Ч. Діккенсом («Домбі і син» В. Теккереєм («Ярмарок марнославства») в Англії. Видатними майстрами реалістичного роману у Росії стали І. Гончаров, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой.

В українській літературі реалізм прийшов на зміну романтизмові, від якого перейняв захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. Його основоположником є Т. Шевченко, мистецтво якого, за словами М. Грушевського, «це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Літературна спадщина Т. Шевченка - багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Серед його творів славетний «Кобзар», драма «Назар Стодоля», написані російською мовою щоденник та автобіографія, а також повісті, історико-археологічні записки, статті, численні листи. Т. Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Т. Шевченка - символи української культури.

Не менш видатною її постаттю став Микола Гоголь (1809-1852), головна мета якого - втілення краси духовної сутності народу, його мрії про вільне та щасливе життя. Розвиваючи реалістичні принципи, М. Гоголь звертався до життєвої повсякденності, до звичайних, пересічних явищ дійсності і використовував переважно різноманітні засоби комічного. Викриваючи самодержавно-кріпосницький лад у «Ревізорі» та «Мертвих душах», співчутливо зображуючи маленьких людей в повістях «Невський проспект», «Записки божевільного» і «Шинель», сміливо демократизуючи літературно-художню мову, письменник по-новаторському руйнував кордони реалізму, збагачуючи його досягненнями романтизму, синтезом сатири і лірики, мріями про прекрасну людину та майбутнє батьківщини.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася у літературній творчості П. Куліша - автора історичного роману «Чорна рада». Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська, 1833-1907). Її «Народні оповідання» та повісті «Інститутка» і «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Не випадково Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертався до неї як до продовжувачки справи свого життя. Твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827-1893) у руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей та свавілля поміщиків. Усього він написав понад сотню байок, але всі тиражі його творів знищувалися у зв'язку з валуєвським циркуляром. Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря»). Письменник, який багато років працював учителем, чудово знав усі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу. На принципах реалізму базувалася творчість Панаса Мирного (Рудченка, 1849-1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до висот художньої досконалості. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті «Лихi люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерiвна» - це величезна художня епопея, що відображає життя українського народу протягом майже всього століття. Новим для української літератури у творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася саме внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-ті рр. у літературу прийшов І. Франко. Людина різнобічно обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці та літературній критиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов'язаним віддати свою працю цьому простому народові». Йому він слідував і у видавничій діяльності (альманах «Друг»), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь у заснуванні Української радикальної партії), але найбільш послідовно - в літературній творчості: ліричних збірках «З вершин i низин» та «Зів'яле листя», історичній повісті «Захар Беркут», гостросоціальному романі «Борислав сміється», поемі «Моїсей», психологічній драмі «Украдене щастя».

Становлення українського національного театру дещо відставало від літературного розвитку. Але він в більшій, ніж література, мірі залежав від політичного режиму, фінансових можливостей тощо. Майже до 1861 р. у садибах і містах продовжував існувати кріпосний театр, хоча з 1828 р. було офіційно заборонено купувати до театральних труп кріпаків. У 1789 р. був побудований театр у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Перші українські постановки - «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарiвник» у Полтавському любительському театрі стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримці генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництву трупою І. Котляревським та грою геніального актора Михайла Щепкіна (1788-1863), тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х р. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький (1840-1904), режисурою - Марко Кропивницький (1840-1910); обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), Марію Заньковецьку, Ганну Затиркевич. Пізніше трупа декілька разів розділялася на пересувні колективи, що мали великий успіх на півдні Росії.

Великий знавець української мови М. Старицький писав комедії (не гасне популярність його п'єси «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського та міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні М. Старицький, ні близький йому М. Кропивницький не виходили за рамки так званої етнографічної драматургії. Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (1845-1907), в основі п'єс якого (драм «Бурлака», «Безталанна», комедій «Сто тисяч», «Хазяїн») - глибокі психологічні конфлікти та гострі соціальні протиріччя.

Піднесення реалізму в європейському образотворчому мистецтві почалося з графіки. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом'є (1808-1879), який завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля і правлячу буржуазну верхівку Франції. В середині сторіччя позиції реалізму вже у живописі зміцнив Ґюстав Курбе (1819-1877), який у каталозі до своєї виставки обґрунтував реалістичні принципи в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом - творити живе мистецтво - таким є моє завдання». У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Найяскравішим явищем її художнього життя стала творчість членів «Товариства пересувних художніх виставок». Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, став основним у художників-реалістів, розвивалися також пейзаж і портрет.

Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості співзвучна і українському образотворчому мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: Микола Ге (1831-1894), Олександр Литовченко (1835-1890), Микола Ярошенко (1846-1898).

Уродженець слобідського Чугуєва, великий російський художник-реаліст Ілля Рєпін (1844-1930) залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину. На жаль, не збереглися його ранні розписи церков в Україні, але залишилися численні жанрові картини, портрети, історичні твори, серед яких «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Художник скористався низкою порад Д. Яворницького, який передав йому речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. І. Рєпін підкреслював, що в історії народів і пам'ятках мистецтва його завжди приваблювали моменти вияву загального життя, «найбільше в республіканському ладі ... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням лицарського духу».

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862-1912). Його роботи на тему селянського життя відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю; серед них «Святочні ворожіння» і «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів» і «Свати», «Жнива» і «Ярмарок». Автор близько 700 картин і малюнків, він один з перших у вітчизняному живописі поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Синтез мистецтва з національною самосвідомістю відбувався і в творчості Сергія Васильківського (1854-1917). Свою майстерність і натхнення він повністю присвятив Україні; це пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він збирав і вивчав пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. С. Васильківський спільно з художником Миколою Самокишем (1860-1944) створив альбом «З української старовини» з коментарями Д. Яворницького. Визнанням не тільки художньої, а й наукової цінності альбому є його сучасні перевидання.

Продовженням реалістичної тенденції в нових умовах став імпресіонізм (фр. impression - враження) - художній напрям, що базувався на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Він сформувався у французькому живописі 70-х рр., а перша половина 80-х вважається його «золотою добою». Клод Моне (1840-1926), Огюст Ренуар (1841-1919), Каміль Піссарро (1830-1903), Альфред Сіслей (1839-1899), Едгар Дега (1834-1917) головним інструментом сприйняття світу вважали візуальне спостереження. Його девіз «бачу - зображаю» був логічним наслідком усього розвитку європейського реалістичного живопису.

Імпресіоністи сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувався вплив нового тоді технічного мистецтва фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність у зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на пленері - відкритому повітрі, завдяки чому у пейзажах з'явилося відчуття виблискуючого сонячного світла, руху повітря, барвистості природи.

В українському мистецтві імпресіоністичний напрям започаткувала Марія Башкирцева (1858-1884), яка навчалася живопису в Парижі; її відомі картини - «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», серія автопортретів. Однак М. Башкірцева мешкала в основному за кордоном і тому не могла перенести нові творчі ідеї на український ґрунт. Вони з'явилися у роботах художників-реалістів Архипа Куїнджі (1842-1910), Фотія Красицького (1873-1944), і особливо Олександра Мурашка (1875-1919) - майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». Ще більш помітні впливи імпресіонізму на західноукраїнських землях. Справжніми майстрами імпресіоністичного пейзажу стали Іван Труш (1869-1941) та Микола Бурачек (1871-1942); розквітав талант Олекси Новаківського (1872-1935), який творив у дусі символічного імпресіонізму.

На зламі XIX-XX ст. як заперечення реалізму виник символізм (фр. symbolisme). Символ - поетичний троп, що ґрунтується на умовному визначенні певного явища чи поняття через інше на підставі подібності. За його допомогою митці прагнули стисло і яскраво передати певну думку.

Коріння символізму заглиблювалися у творчість французького поета Шарля Бодлера (1821-1867), автора збірника «Квіти зла», в якому туга за гармонією перепліталася з визнанням нездоланності зла, естетизацією людських пороків. Сучасна епоха уявлялася пеклом на землі, періодом деградації культури. А хворе суспільство, на його думку, може викликати тільки тугу і страждання. Звідси - відхід від реалізму, домінування символів-натяків, за допомогою яких тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути таємниці світу. Символізм виправдовував індивідуалізм і закликав до повної свободи особистості. Його представники - Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Білий - стверджували, що реалістичне зображення життя є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні буття, не торкаючись його суті.

Як реакція на літературу критичного реалізму, розвивалася українська поезія і проза кінця ХІХ - початку ХХ ст. Елементи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула. Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини (1891-1967) «Сонячні кларнети» - своєрідна й унікальна в європейському символізмі «музична симфонія» (А. Шамрай). Вітчизняні художники-символісти намагалися знайти синтез кольорів і ліній, який би висловлював їхні ідеї. Елементи символізму і його впливи наявні у живописі Юхима Михайлова, Михайла Жука, Анатоля Петрицького, а на Західній Україні - Павла Ковжуна, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея. Символізмом позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса і його Молодого Театру.

Модерн (фр. moderne - новітній, сучасний) - напрям в мистецтві кінця XIX - початку XX ст., що в першу чергу виявився в архітектурі, образотворчих і декоративно-прикладному мистецтвах. Представники модерна використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих творів. Модерн виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для нього характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль передусім використовувався для оздоблення магазинів, які в цей час будувалися у великих містах Європи і Америки, а також всесвітніх виставок, символізуючи процвітання і могутність торгівлі.

Складовою процесу формування стилю модерн в Україні був національний фактор - розвиток національної свідомості, ідеали та практика етно-культурного відродження, традиції народного декоративно-прикладного мистецтва. Ідейним та організаційним центром формування українського модерну став Харківський літературно-художній гурток, при якому в 1912 р. був утворений архітектурно-художній відділ на чолі з С. Васильківським та архітектором С. Тимошенком. Члени гуртка організовували і проводили дискусії, творчі конкурси, художні виставки. Згодом в його діяльності брали участь не тільки творчі сили місцевої інтелігенції, але й львів'яни, чернігівці, а також петербуржці.

Дух модерну передавав вислів митців київської групи «Кольцо»: «краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше - світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею». Відбувалася зміна домінуючих жанрів, поширювалися симфонічна поема, фантазія в музиці, етюд в живописі, літературна новела; зменшувалася художня форма одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури твору, замінювався причинно-наслідковий зв'язок - поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. Митець використовував прийоми свідомої деформації, що увиразнювала внутрішню сутність, ставила людину в екстремальні умови.

Саме з модерном пов'язаний національний стиль в українській архітектурі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Його особливість полягала в поєднанні традицій та інновацій, примхливого з народним, вишуканого із серійним. Використовувались нові містобудівні технології та матеріали, а також черепичні дахи хатньої форми, майолікові панно на флангах з широким блакитно-золотавим фризом по центру. Класичним зразком українського модерну став Будинок з химерами архітектора Владислава Городецького (1863-1930) на вул. Банковій у Києві. До найвидатніших споруд цього стилю належать також царський палац у Лівадії Миколи Краснова, «Ластівчине гніздо» Леоніда Шервуда, будівля Харківського художнього училища Костянтина Жукова та Михайла Пискунова.

Модерна хвиля, яка сприймалась поколінням на зламі століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі види художньої творчості. В музиці популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний поетичний текст, а музичний матеріал складався відповідно до сучасного їм настрою (славетні «Щедрик» та «Дударик» С. Леонтовича, «Колискова» В. Барвінського та О. Кошиця, «Гагілка» С. Людкевича). Формувався стиль, який об'єднував динаміку фольклорної виразності і кращі традиції української класики. У цьому напрямі розвивалася творчість Миколи Леонтовича (1877-1921), Кирила Стеценка (1882-1922), Якова Степового (1883-1921), які по-новаторському осмислювали мистецьку спадщину М. Лисенка.

В українській літературі модерн зародився у 90-х рр. Серед найяскравіших його представників - Михайло Коцюбинський (1864-1913), для творчої манери якого був характерний тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Модерний характер мають різні твори письменника: «Сміх» та «Intermezzo», «Коні не винні» та «Хвала життю». А в повісті «Fata morgana» органічно синтезувалися риси реалістичного, імпресіоністського та модерного зображення дійсності. Поєднання краси людини і природи стало основною темою його знаменитої поетичної повісті «Тіні забутих предків», що написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.

Важлива риса вітчизняної літератури модерну як культурного явища - жіноча мистецька традиція; наприкінці XIX ст. постала ціла плеяда талановитих українських авторок, серед яких: Наталя Кобринська та Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська та Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська) та Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська та Ольга Кобилянська.

Найвизначнішою постаттю, фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну виступила Леся Українка (1871-1913), яка збагатила його філософічністю, психологізмом, високою художністю образів, символікою мови, модерною лексикою. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія «Лісова пісня», яка стверджує ідеали духовності, гармонії і краси.

Висновки

1. Духовний світ людини XIX ст., залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився під впливом науково-технічного прогресу, індустріалізації, урбанізації, демократизації політичного життя, секуляризації, зростання ролі освіти, зміни соціального статусу жінки тощо.

2. Розвиток вітчизняної художньої культури XIX - початку ХХ ст. представлений класицизмом, романтизмом, реалізмом, імпресіонізмом, символізмом та модерном. Прогрес науки і техніки сприяв бурхливому розвитку всіх сфер художнього життя; виникненню дизайну, а також технічних видів мистецтва - фотографії та кіно.

3. Протягом усього століття зусиллями передової вітчизняної інтелігенції готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. Українська культура, попри несприятливій політичній обставини, досягла видатних успіхів. Талановиті вчені й митці створили класичні твори, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності.

Контрольні запитання

Охарактеризуйте особливості соціально-політичного розвитку Європи ХІХ ст.

Як розвиток науки і техніки змінював культуру ХІХ ст.?

Яка роль історичних досліджень у становленні національної свідомості українського народу?

Визначте особливості українського романтизму.

Що є визначальним для критичного реалізму? Назвіть представників цього напрямку в українській літературі.

Які особливості притаманні українському модерну?

Які новації вводив у мистецтво імпресіонізм?

Яка роль видатних драматургів і акторів у становленні українського театру ХІХ ст.?

Охарактеризуйте розвиток музичного мистецтва України ХІХ ст.

Які напрямки представлені в архітектурі та образотворчих мистецтвах України другої половини ХІХ ст.?

Тести для самоконтролю

1. Місію творення нової вітчизняної культури ХІХ ст. взяла на себе: А) українська православна церква; В) колишня козацька старшина; С) українська інтелігенція; D) А і В.

2. Микола Зеров називав «піонером культури на Україні»: A) Тараса Шевченка; B) Миколу Костомарова; C) Пантелеймона Куліша; D) Михайла Драгоманова; E) Івана Нечуя-Левицького.

3. Романтично-християнською програмою для Кирило-Мифодіївського братства була: А) «Біблія»; В) «Книга буття українського народу»; С) «Історія русів»; D) «Історія України-Руси».

4. Перша збірка українських народних пісень, видана М. Цертелєвим у 1819 р., носила назву: А) «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»; В) «Голоси українських пісень»; С) «Українські мелодії»; D) «Пісні польські й руські галицького народу».

5. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький відігравали провідну роль у діяльності: А) Кирило-Мефодіївського братства; В) гуртка «Руська трійця»; С) групи галицьких письменників «Молода муза»; D) товариства «Громада».

6. Перша професійна театральна трупа створена на початку 80-х років ХІХ ст. у: А) Києві; В) Харкові; С) Полтаві; D) Львові.

7. Серед напрямів українського мистецтва ХІХ ст. не було: А) романтизму; В) ампіру; С) бароко; D) імпресіонізму.

8. Жанр соціально-побутової повісті створив у вітчизняній літературі: А) Пантелеймон Куліш; В) Іван Нечуй-Левицький; С) Юрій Федькович; D) Іван Франко.

9. Першою українською театральною постановкою новітнього часу (1819 р.) була: А) «Наталка Полтавка»; В) «Украдене щастя»; С) «Сто тисяч»; D) «Москаль-чарівник».

10. Автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм» був: А) Микола Лисенко; В) Кирило Стеценко; С) Семен Гулак-Артемовський; D) Микола Леонтович.

11. Серед українських передвижників не було: А) Миколи Ярошенка; В) Костянтина Трутовського; С) Володимира Боровиковського; D) Миколи Пимоненка; Е) Олександра Литовченка.

12. Покоління «Молодої України» (Іван Франко) сповідувало: А) культ краси; В) культ ідеї; С) культ прагматичного; D) культ минулого.

13. «Цілий світ виблисне в миті, що зникає, буря уміститься в краплі дощу, трагедія цілого життя - в єдиному погляді» - сказано про стиль: А) романтизм; В) реалізм; С) імпресіонізм; D) символізм.

14. Імпресіонізм в українському мистецтві започаткований: А) Марією Башкирцевою; В) Архіпом Куїнджі; С) Михайлом Беркосом; D) Іваном Трушем.

15. Будинок з химерами архітектора Владислава Городецького (по вул. Банковій у м. Києві) став класичним зразком архітектурного стилю: А) бароко; В) ампір; С) модерн; D) конструктивізм.

16. Пам'ятники садово-паркового мистецтва «Софіївка» та «Олександрія» розташовані у: А) Києві та Ялті; В) Ялті та Умані; С) Умані та Білій Церкві; D) Білій Церкві та Києві.

17. Психологічно-порівняльну школу в мовознавстві ХІХ ст. створив: А) Микола Костомаров; В) Пантелеймон Куліш; С) Олександр Потебня; D) Володимир Антонович.

18. Кропивницькі - це: А) політичні діячі ХІХ ст.; В) архітектори кінця ХІХ - поч. ХХ ст.; С) діячі українського драматичного театру ХІХ ст.; D) династія сучасних музикантів.

19. «У неділю рано зілля копала», «Царівна», «Земля» - це твори видатної письменниці: А) Лесі Українки; В) Марка Вовчка; С) Ольги Кобилянської; D) Ліни Костенко.

20. «Наукове товариство імені Шевченка» (НТШ) створене у: А) 1880 р.; В) 1892 р.; С) 1905 р.; D) 1918 р.

ТЕМА 3. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

1. Тенденції розвитку світової та української культури ХХ століття

Сучасна культура відрізняється динамікою та неймовірним масштабом гостроти протиріч, величезними досягненнями і трагічними втратами, неабияким різноманіттям духовного життя. Українську культуру ХХ ст., з одного боку, вже важко відокремлювати від розвитку світової культури, з іншого боку, дуже яскравою становиться її своєрідність, наприклад, визначна роль політичного чинника. Величезний гуманістичний потенціал світової культури вже на початку ХХ ст. базувався на досвіді попередніх епох.

Проблема людини постала на новому рівні, було акцентовано увагу на екзистенційних, психологічних, філософсько-релігійних вимірах людського буття. В той же час ХХ ст. стало епохою масових соціальних зрушень, революційних перетворень, двох світових війн, тоталітарних режимів, які поставили під сумнів реалізацію в сучасному суспільстві базових людських прав та свобод. Виникає феномен масової, дегуманізованої культури та загострюється її протистояння з елітарною культурою, проте часто в одних і тих же культурних явищах поєднуються комерційний характер продукту, орієнтація на масовий попит та прибуток й одночасно певна інтелектуальна шарада, гра з читачем, глядачем, слухачем. Особливо це стосується літератури і образотворчих мистецтв.

Саме в ХХ ст. стають очевидними вразливі результати і негативні аспекти науково-технічної революції. Розвиток індустріальної цивілізації сягає свого апогею і одночасно виявляє внутрішні проблеми та конфлікти, пов'язані не тільки з масштабним ростом виробництва та споживання (проблеми бруду, чистої води та повітря), ядерної зброї (проблеми її розповсюдження та ядерних відходів), але й власно розвитком наукових технологій, зокрема в галузі медицини, які актуалізують проблему людини як духовної та моральної істоти (евтаназія, генна інженерія, трансплантація органів та ін.).

В цілому ХХ ст., безумовно, епоха глибокої кризи в багатьох сферах соціального, культурного, духовного життя. Кризи зазнала беззастережна віра у людський прогрес, безумовну позитивну та перетворюючу роль техніки. Складне випробування переживають християнство та його інститути; реалістичний метод та усталена система жанрів та стилів.

Європейські досягнення у науці та техніці, мистецтві та релігії, моралі та праві, розвиток уявлень про красу, добро, свободу як основу ціннісної системи людства стали фундаментом й для сучасної української культури.

2. Модернізм як відображення духовної кризи

Перша половина ХХ ст. стала часом панування модерністського напряму в мистецтві та інших формах культурного життя, що відображував розчарування, розгубленість людини. Джерелом нового світогляду були погляди відомих філософів XIX-XX ст., зокрема Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Ніцше (1844-1900), Анрі Бергсона (1859-1941) та Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Основою модерністської ідеології стало критичне ставлення до попереднього досвіду людства, а також принцип плюралізму. Плюралізм (лат. pluralis - множинний) протистоїть стандартизації буття людства та передбачає множинність науково-філософських, творчих світобачень та є ідейним підґрунтям різних мистецьких новацій. Колишню ієрархічну систему цінностей і норм замінили еклектична суміш ціннісних орієнтацій, принципова орієнтація на майбутнє і водночас анормативність, уседозволеність, епатажність, принципова орієнтація на новизну у всьому.

Модернізм (фр. modernisme - новий, сучасний) - термін, що має різні значення та інтерпретації. Традиційно сприймається як художньо-естетична система, що існувала на початку ХХ ст. та відображувала духовну кризу буржуазного суспільства. Модернізм - це також назва, яку було дано історичному, філософському та літературному періодові, що тривав приблизно від 1890-го по 1950 р.; був позначений вірою в єдність досвіду та пануванням універсального. Іншими словами, модернізм - це культурна доба, яка завершилася приблизно із закінченням Другої світової війни (так званий високий модернізм), що мала заклик до певної сукупності спільних стилістичних, культурних та філософських понять та методів.

На межі ХІХ та ХХ ст. склалися і мали значний вплив на подальший розвиток мистецтва такі напрями модернізму як фовізм, футуризм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, абстракціонізм та ін. Вони знайшли підтримку у багатьох видах мистецтва, тому представлені в живописі, скульптурі, літературі, музиці більшості країн Європи й у вітчизняній художній культурі. Цікаво, що саме українському модернізму, маємо на увазі творчість Давида Бурлюка (1882-1967), Казимира Малевича (1878-1935), Михайла Бойчука (1882-1937) та інших, судилося багато в чому визначати шляхи розвитку європейського мистецтва.

Модернізму в цілому притаманно слідування ідеї перетворення світу, створення нової реальності, що в свій час спробували відтворити імпресіоністи. Але початком модернізму вважається поява фовізма (фр. - хижак) як художнього напрямку, коли у 1905 р. картини Анрі Матісса (1869-1954) були виставлені у Парижі. Яскравих представників цього напрямку - Андре Дерена (1880-1954), Альбера Марке (1875-1947) - називають дикими митцями, що боролись за нове мистецтво. Вони повертаються до яскравих фарб, вивчають мистецтво «варварів» та намагаються передати настрій митця, а художніми засобами для них становляться колір та різке «матеріально відчутне» світло.

Наступним яскравим проявом модернізму можна вважати футуризм (лат. futurum - майбутнє), що зародився на початку ХХ ст. в Італії та набув міжнародної популярності. Спрямованість у майбутнє, культ техніки, поетизація швидкості, руху та життя мегаполісів об'єднала багатьох митців. Засновник футуризму Філіппо Марінетті (1876-1944), його італійські, українські та російські послідовники, а саме Джино Северіні (1883-1966), Умберто Боччоні (1882-1916), Давид Бурлюк, Олександра Екстер (1882-1949), Олександр Богомазов (1880-1930), Володимир Маяковський (1893-1930), критикували академічне мистецтво та формували у новій творчості «динамічний образ» свого часу.

Послідовним продовженням розвитку нереалістичного мистецтва становиться кубізм (фр. cube - куб) - напрямок модернізму, що формується у перших десятиліттях ХХ ст. Кубісти зосереджують увагу на пластичних композиціях, обмежуючи палітру двома-трьома кольорами, переважно чорним, сірим, коричневим. Пабло Пікассо (1881-1973), Жорж Брак (1882-1963) спочатку сміливо полемізують з А. Матіссом, а згодом підсумують свої пошуки в концепції кубізму. До ідеології кубізму в подальшому приєдналися Фернан Леже (1881-1955), Робер Делоне (1885-1941), Франтішек Купка (1871-1957), бо саме вони вважали доцільним відображення дійсності за допомогою геометричних форм та пропорцій. Кубісти спрощують предмети до геометричних форм й створюють свою нову реальність з кубиків та інших геометричних форм. На становлення кубізму значно вплинули науково-технічні відкриття та новації кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

У художніх експериментах митців Європи на початку ХХ ст. було закладено основу експресіонізму (фр. expression - виразність, експресія). У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Але вже Перша світова війна добавила нові теми: протест проти війни, приреченості людини, смерті та самотності. Ернст Кірхнер (1880-1938), Оскар Кокошка (1886-1980), Едвард Мунк (1863-1944), Франц Кафка (1883-1924) були об'єднані саме експресіонізмом на європейському просторі, а в українській культурі принципи експресіонізму яскраво відобразилися у творчості Марії Котляревської (1902-1984), Ольги Кобилянської (1863-1942), Василя Чекригіна (1897-1922), Василя Стефаника (1871-1936). Дуже вражають вже назви робіт експресіоністів, наприклад, «Крик», «Людина на колінах», «Сповідь», «В'язниця».

Своє захоплення новою реальністю демонструє сюрреалізм (фр. sur - над, більше ніж), який існує майже століття і сьогодні належить до популярних та впливових течій. Його теоретична програма формувалася при безпосередній участі З. Фрейда. Фактичним засновником сюрреалізму вважається Андре Бретон (1896-1960), а найбільш визначним практиком цього напряму мистецтва - Сальвадор Далі (1904-1989). Сюрреалісти повністю підтримали ідею З. Фрейда про невичерпність позасвідомого та його вплив на життя кожної людини. Абсолютизуючи сновидіння, вони намагаються довести загальнолюдський характер мистецтва, побудованого за методом образної інтерпретації сну. Звідти ж запозичені й образи живописних, літературних, кінематографічних, театральних сюрреалістичних творів. З'являються спотворені істоти, породжені хворобливою фантазією, символи, зрозумілі лише їх творцям; такі образи Рене Магрітта (1898-1967), Макса Ернста(1981-1976), Семюеля Беккета (1906-1989), А. Бретона, С. Далі та ін. Загалом сюрреалістичні твори не мають оптимістичного змісту, бо людина приречена. Отже, сюрреалізм моделює ірраціональну картину світу, властиву також мистецтву кіно на ранньому етапі його історії. Образ ХХ ст. більшою мірою створений саме кінематографом, який як вид синтетичного мистецтва вже існував та стрімко поширювався. На сьогодні його класикою залишаються роботи Федеріко Фелліні (1920-1993), Сергія Ейзенштейна (1898-1948), Олександра Довженка (1894-1956), Сергія Параджанова (1924-1956). Кінематограф створює свою дійсність й довершено передає ілюзію за справжню реальність - саме це об'єднує режисерів та сюрреалістів.

Уперше заявив про себе в образотворчому мистецтві абстракціонізм (лат. abstraction - відокремлення) у 20-х рр. ХХ ст. Пізніше він поширився майже на всі види просторових мистецтв. Лідерами абстракціонізму стали Василь Кандинський (1866-1944) та Казимир Малевич (1878-1935), котрі потім започаткували різновиди цього напрямку. Цікаво, що К. Малевич народився, виріс та здобув початкову художню освіту у Києві. Відчутно вплинув на становлення абстракціонізму інтуїтивізм А. Бергсона як філософсько-естетична теорія, за якою художня творчість - це самовиявлення митця, а митець має право творити нічим не зумовлену реальність.

Відрив абстрактного мистецтва від національних традицій привів до заперечення пізнавальної та виховної функцій мистецтва, його соціальної спрямованості. На сторінках журналу «Коло і квадрат» - теоретичного органу французьких абстракціоністів - абстрактність, безпредметність мистецтва абсолютизувалася. Твори абстракціоністів ніяк не пов'язані з дійсністю, являють собою нагромадження кольорових плям, геометричних фігур. К. Малевич як один з провідних абстракціоністів у своїх роботах, наприклад, взагалі намагався звести живопис до двох кольорів - білого і чорного, малюючи чорні квадрати на білому тлі. Замість об'єктивної дійсності Піт Мондріан (1872-1944), В. Кандинський, К. Малевич ввели у свою творчість суб'єктивний світ однієї людини - художника. Так абстракціоністи абсолютизували світ власних переживань та емоцій.

Весь потенціал модерністського світогляду відбився також на формуванні уявлень про елітарну культуру. Елітарна культура (фр. elite - відібране, найкраще) створюється привілейованою частиною суспільства або професіоналами та призначена для освіченого споживача. Як субкультура вона завжди доволі замкнена та протистоїть масовій культурі, але згодом масова культура адаптує досягнення елітарної культури до потреб більшості у суспільстві. Концепція елітарної культури на початку ХХ ст. була розроблена іспанським філософом Хосе Ортегою-і-Гассетом (1883-1955). Поширена формула елітарної культури: «мистецтво заради мистецтва», а прикладами може бути класична музика, живопис С. Далі, П. Пікассо.

Спираючись на світоглядний фундамент модерністських пошуків, український модернізм вирізнявся визначальною значущістю опори на традиції народного мистецтва. Показовим є творчий шлях М. Бойчука, який народився в Західній Україні, вивчав мистецтво та ознайомився із багатовіковими художніми традиціями у Львові, Кракові, Німеччині. В подальшому він прагнув не тільки створити свою концепцію відродження усіх видів українського мистецтва, але й відшукати нові традиції для розвитку в Україні сучасного національного стилю. В результаті цих пошуків М. Бойчук пов'язав українське мистецтво з мистецькими ідеалами Західної Європи, з вимогами сучасності. Саме у творчості українських модерністів весь час відчувається романтична схильність до історії та сучасного побуту українського села, до фольклору, народних пісень, танців, що зумовило продовження модерністських пошуків, відтворення образних і стилістичних знахідок цього часу в подальшому - у художній культурі сучасної України.

3. Від тоталітаризму до глобалізації: світовий контекст
української культури ХХ ст.

Модернізм отримав можливості для розвитку у вітчизняній культурі після тривалого періоду розбрату, бурхливих подій в житті Російської імперії, частиною політичного та культурного простору якої була Україна, як-то Перша світова війна 1914-1918 рр., Лютнева і Жовтнева революції 1917 р. В результаті останньої до влади прийшли більшовики, відразу після чого в країні розпочалася громадянська війна, хід якої виявився особливо не передбаченим і мінливим на території України. Цей час став не тільки першим етапом державотворення після Гетьманщини, але й досить плідним для української культури. Зокрема, за часів панування в Києві уряду гетьмана П. Скоропадського була заснована перша Українська Академія наук, а в вирішальних політичних подіях брали безпосередню участь такі відомі діячі української культури, як М. Грушевський та В. Винниченко. Саме тоді розпочинають свою творчу діяльність ті, хто пізніше став в перші лави нової української інтелігенції після остаточної перемоги Радянської влади в Україні, і ті представники української інтелектуальної еліти, які чинили опір тоталітарному режиму та стали його першими жертвами.