Українська культура Нового та Новітнього часів

6. Назвіть основні літературні угруповання в Радянській Україні в 20-ті рр.

7. В чому полягає трагедія та надбання радянської української культури?

8. Дайте визначення постмодернізму, зазначте основні характеристики та назвіть представників постмодернізму.

9. В чому специфіка українського постмодернізму?

10. Охарактеризуйте «Станіславський феномен». Поясніть назву цього явища.

Тести для самоконтролю

1. Концепція елітарної культури розроблена: A) Фрідріхом Ніцше; B) Максом Вебером; C) Освальдом Шпенглером; D) Броніславом Малиновським; E) Хосе Ортегою-і-Гассетом.

2. Спрямованість у майбутнє, культ техніки, поетизація життя мегаполісів об'єднала європейських та українських митців початку ХХ ст. у: A) фовізмі; B) футуризмі; C) сюрреалізмі; D) кубізмі.

3. Український модернізм вирізнявся визначальною значущістю опори на: А) традиції народного мистецтва та фольклор; В) науково-технічний прогрес; С) релігійну свідомість.

4. Діячі української культури початку ХХ ст. Олександр Мурашко, Марія Котляревська, Михайло Бойчук були видатними: А) науковцями; В) композиторами; С) художниками; D) архітекторами.

5. ____________ модель світу постулює ідею хаосу, випадковості, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості: А) романтична, В) ренесансна; С) модерністська; D) постмодерністська.

6. У культурі ____ поєднуються толерантність, плюралістичність, антитоталітаризм і водночас - втрата традиційних цінностей, орієнтація на споживацький світогляд, запозичення інформаційних технологій. A) авангарду; B) постмодернізму; С) символізму.

7. Твердження: Український постмодернізм є самобутнім явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства, його простором перетворень стають відроджені змісти національної традиції. A) правильне; B) неправильне.

8. Масова культура пов'язана з процесами: A) розповсюдження інформації на масову аудиторію; B) формування споживацького світогляду людей; C) індустріалізації суспільства; D) інформатизації суспільства; E) адаптації цінностей класичної культури.

9. В українській радянській архітектурі 20-х - початку 30-х рр. домінував: А) конструктивізм; В) бароко; С) модерн; D) неоготичний стиль.

10. Процес формування єдиного всепланетного людства у ХХ ст. зазначається терміном: A) глобалізація; B) футурологія; C) сюрреалізм; D) модернізм.

11. Напрями художньої культури, що мають відношення до модернізму: A) романтизм, реалізм; B) готика, романіка; C) бароко, класицизм; D) експресіонізм, фовізм.

12. Лозунг «Геть від Москви!» належав відомому представнику української культури ХХ ст.: А) Миколі Зерову; В) Миколі Кулішу; С) Олександру Довженку; D) Михайлу Хвильовому.

13. Представники філософії постмодернізму: А) Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі; В) Франсуа Вольтер, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро; С) Огюст Конт, Герберт Спенсер, Джон Стюарт Мілль; D) Жак Лакан, Жан Франсуа Ліотар, Жак Дерріда.

14. Постмодернізм не оперує поняттям: А) бріколаж; В) гіпертекст; С) образ; D) пастіш; Е) палімпсест.

15. Представниками «Станіславського феномену» в українській культурі є письменники: А) Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Євген Пашковський, Тарас Прохасько; В) Дмитро Яворівський, Михайло Горинь, В'ячеслав Чорновіл; С) Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський.

16. Представник постмодернізму в українському театрі, автор низки скандальних вистав, в тому числі по класичним творам: А) Лесь Курбас; В) Андрій Жолдак; С) Іван Мар'яненко; D) Амвросій Бучма.

17. Метафорою ___ є визначення «Післячорнобильська бібліотека»: А) українського модернізму; В) західної культури другої половини ХХ ст.; С) українського постмодернізму.

18. «Біблією українського фемінізму» називають: А) роман «Польові дослідження українського сексу» Оксана Забужко; В) роман «Жінка його мрії» Олени Ульяненко; С) драму-феєрію «Лісова пісня» Лесі Українки.

19. Представники молодшого покоління українських постмодерністів: А) Сергій Жадан, Любко Дереш; В) Володимир Діброва, Борис Жолдак, Лесь Подерв'янський; С) Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець.

20. Особливістю розвитку української національної культури ХХ ст. є визначна роль:А) формування національної мови; В) політичного чинника; С) розповсюдження вищої освіти.

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

1. Територія, характер культури Слобожанщини та її дослідники

Слобідська Україна - поняття умовне: лише приблизно можна окреслити її межі (щодо яких суперечки точитимуться, мабуть, вічно). На думку історика В. Маслійчука, це територія більшої частини теперішньої Харківської області (17 районів), значної частини Сумської (8 районів), Луганської (7 районів), Донецької (1 район) областей України та кількох районів Білгородської, Курської та Воронезької областей Росії.

Та безумовне поняття - етнокультурна специфіка регіону, безумовна реальність - наявність так званої «слобожанської ментальності» і особливої говірки мешканців краю (з українізмами у спілкуванні російськомовного населення та русизмами у живому мовленні українців, що далеко не завжди є проявом так званого «суржику», а є наслідком справжнього білінгвізму, тобто двомовності).

Теза визначного культуролога ХХ ст. М. Бахтіна, що культура виникає на покордонні, стосовно Слобідської України здається просто констатацією факту: тут вона справедлива і у метафоричному, і у прямому сенсі. Адже життя на межі двох природних комплексів (лісу та степу), на межі розселення етносів, а пізніше - поблизу кордонів держав, не могло не виробити самобутню культуру, домінантними ознаками якої є відкритість і здатність до діалогу - до того самого діалогу культур, про який писав М. Бахтін.

Все, що ми знаємо про минуле, ми знаємо завдяки зусиллям цілої армії науковців і аматорів-краєзнавців, які не дали цьому минулому проминути безслідно. Запам'ятаймо хоча б кілька імен слобожан - фундаторів нашого знання про рідний край.

Дмитро Багалій (1857-1932) - академік Всеукраїнської Академії наук, найстаранніший історик краю, опрацював і видав численні архівні матеріали, пов'язані з колонізацією «степной окраины Московского государства» , вдвох з Д. Міллером написав двотомну «Историю города Харькова» , у науково-популярній книзі «Історія Слобідської України» (1918) дав не тільки історичний огляд подій, а й цікавий зріз культурного життя краю до початку ХХ ст.

Микола Сумцов (1854-1922) - академік Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, літературознавець, музейник, громадський діяч. Автор понад 800 статей та книг, серед них - науково-популярної книги «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка (1918), що є справжньою енциклопедією народного побуту, культурних подій та персоналій визначених дослідників регіону.

Петро Іванов (1837-1931) - член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, автор фундаментальних праць про вірування, звичаї, обряди селян Куп'янщини. Найвідоміша його праця - «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) - «народний календар», де розписане річне коло свят та зафіксовані повір'я, пов'язані з днями тижня.

Стефан Таранушенко (1889-1976) - професор, мистецтвознавець, музейник, заарештований у 1933 р. і засланий, повернувся в Україну лише у 1953 р. Автор ґрунтовної монографії «Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України», виданої 1976 р. з сильним цензурним втручанням та у скороченому вигляді. Ще у 1920-ті роки написав низку праць, присвячених краю, де народився: «Старі хати Харькова», «Покровський собор у Харкові», «Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.» та ін.

2. Давнє минуле краю

Людина з'явилася на території Слобожанщини ще наприкінці раннього палеоліту - 35 тис. років тому, про що свідчать залишки матеріальної культури (знаряддя праці), знайдені поблизу м. Ізюму. У добу неоліту (V-ІІІ тис. до н.е.) на півдні краю жили племена Дніпро-донецької культури (які вже перейшли від збиральництва до землеробства та скотарства), а на півночі - племена мисливців, яким притаманна була культура ямково-гребінцевої кераміки. З VІІІ до сер. VІІ ст. до н.е. кочові племена кіммерійців, які вже застосовували знаряддя праці і зброю з міді та бронзи, облюбували ці землі, а з другої половини VІІ ст. до н.е. (початок доби заліза) скотарські племена іраномовних скіфів витісняють кімерійців, і південь сучасної Слобожанщини входить до великого державного об'єднання - Скіфського царства. Тільки на Харківщині виявлено понад 25 скіфських городищ з земляними та дерев'яними укріпленнями, знайдено численні поховання скіфських вождів. Прикраси, зроблені скіфами у так званому звіриному стилі, вражають вишуканістю композиції та витонченістю форм.

У ІІІ-ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють сармати, а у VІ-VІІ ст. н.е. тут з'являються слов'яни; пам'ятки Роменської культури, тобто сіверців (саме від назви цього племені походить назва «Сіверський Дінець»), досить поширені на території Слобожанщини. На початку Х ст. тюрки-кочівники знищують багато слов'янських поселень, однак після розгрому князем Святославом хазарів у 60-ті роки Х ст. виникають нові слов'янські поселення, найвідоміше з яких - місто Донець поблизу села Карачовка недалеко від Харкова: воно згадується в Іпатіївському літописі у 1185 р. як перше місто, куди прийшов після втечі з полону князь Ігор. До речі, події, описані у «Слові о полку Ігоревім» (битва з половцями), на думку багатьох краєзнавців, відбувалися саме на теренах Слобожанщини або на прилеглих землях (найвірогідніше - поблизу Торських озер, тобто теперішнього Слов'янська Донецької обл.).

Між іншим, слов'яни не тільки воювали з половцями, а й понад двісті років співіснували на цій території - вели обмін, торгівлю, вступали у шлюбні відносини, пізніше намагалися разом протистояти монголо-татарській навалі, що, на жаль, скінчилося поразкою у битві на Калці. Свідками тих подій ХІ-ХІІІ ст. є сакральні кам'яні половецькі скульптури - так звані «баби» (тюрк. балбал - ідол, звідси - болван, бовван). На горі Крем'янець в Ізюмі, у Харкові біля музею Природи та Історичного музею, а також у деяких інших місцях Слобожанщини можна побачити ці загадкові фігури жінок та воїнів. Цікаво, що південноросійський тип весільних головних уборів молодої нагадує жіночі головні убори половецьких «баб», а візерунки на кам'яному одязі половецьких скульптур мають аналоги у декоративному мистецтві українців і росіян південного регіону. Якщо згадати, скільки тюркізмів (зокрема топонімів - назв річок, міст, наприклад - Балаклія, Оскіл, Ізюм, а за однією версією й Харків) увійшло у російську та українську мову (ймовірно, не в останню чергу через контакти з половцями), причому ці слова зараз сприймаються слов'янами як «суто свої» (наприклад, слово «богатир»), можна зробити висновок, що культурне взаємозбагачення, взаємонавчання відбувалося тут навіть тоді, коли різні інтереси начебто не повинні були б сприяти взаєморозумінню.

3. Особливості культурного розвитку XVII-XVIII ст.

З середини ХІІІ ст. до середини XVII ст. край цей називали «Диким полем», хоча зовсім «диким» воно ніколи не було. Дійсно, внаслідок монголо-татарської навали міста й села на цій території зійшли нанівець, однак люди не кинули цей благодатний край - вони жили невеликими купками по лісах і переходили час від часу на інше місце (від чого їх і називали «бродниками»).

З середини XVII ст. починається нова колонізація краю: з одного боку - вихідцями з Правобережної України, які за часів Руїни тікали сюди від економічних утисків польської шляхти та конфесійного тиску католицької церкви, а з другого - російськими «служилыми людьми», які повинні були захищати південні кордони Московської держави від нападів татар, нести сторожову службу та будувати фортеці.

Люди з Правобережжя (а також з Лівобережжя, особливо з теперішньої Полтавщини - вони почали оселення першими) йшли сюди «на Україну», «на волю», «на слободу» (тобто «свободу»). Московський цар обіцяв протекцію і давав три неабиякої вартості «свободи»: 1) «займанщину» - право вільного займу землі, скільки кому треба; 2) звільнення від податків; 3) право вільно гнати та продавати горілку.

Вільні поселення - слободи - і дали назви: Слобідська Україна, Слобожанщина. Йшли сюди, головним чином, відчайдухи, певною мірою авантюристи, однак не голодранці, а досить заможні й розважливі люди, які не боялися все почати з нуля й у перспективі ... знову все втратити, у тому числі життя - у випадку вдалого татарського нападу. Називали їх у XVII ст. не «українцями», а «черкасами», бо перші переселенці прийшли сюди з Черкаського острова. Цей народний термін зустрічаємо й донині у слобідській ономастиці (поширені серед місцевих мешканців українські прізвища - Черкасов, Черкашенко, Черкашин) й у топоніміці (є на Харківщині Черкаські Тишки й Руські Тишки, Черкаська Лозова й Руська Лозова, Черкаський Бишкін і Руський Бишкін і т.п.). У листуванні російських урядовців 2-ої пол. XVII ст. неодноразово йдеться про «старочеркасские обыкности», які вперто відстоювали нові піддані московського царя.

Про сподівання переселенців-черкас добре говорить народна пісня того часу:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу.

Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу.

На Україні всього много, і паші, і браги,

Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги;

На Україні суха риба із шапраном:

Будеш жити з козаком, як з паном,

А у Польщі суха риба із водою:

Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Однак багато хто з козаків не встигав до зими навіть збудувати хату, голодував і страждав. Складними виявилися й стосунки з російськими воєводами.

Харківський воєвода у 1657-1658 рр. Іван Офросимов скаржився цареві, що черкаси моляться «бумажным листам литовского письма» (образам на папері) та голим стінам і не згадують про царське здоров'я у своїх молитвах. Переселенці приходили часто з своїми священиками, яких (як і дяків й інший причет) обирала паства з-поміж себе, і тому вони служили їй, а не державі чи церковній структурі. Однак цих священиків підпорядковували Московській патріархії, а з 1667 р. - утвореній Білгородській єпархії, і поступово на Слобожанщині відбувається уніфікація церковних звичаїв за загальноросійським зразком, особливо після запровадження Духовного регламенту 1721 р. Характерно, що переслідування старих звичаїв та нищення книг київського друку особливо ретельно проводили етнічні українці - наприклад, пізніше канонізований як святий білгородський єпископ Йоасаф Горленко (1705-1754).

Значну роль у духовному житті слобожан XVII-XVIІI ст. грали монастирі. Першим на Слобожанщині був заснований (ймовірно, ще за часів Київської Русі - принаймні, так твердять легенди) монастир у Святих Горах (назву місцевість одержала від того, що там, де у другій пол. ХІХ ст. виник Арсеніївський скит, було колись поганське святилище). У XVII ст. він розташовувався далеко за межами російських укріплених ліній. Грабували його не тільки татари, а й українські козаки (напр., у 1641 р.); до речі, іноді козаки об'єднувалися з татарами у розбійницькі загони - їх називали «харцизами» (звідки пішло й до сьогодні актуальне у лексиці слобожан слово «харцизяка» - «розбійник»). Братія вела значну господарську й будівельну діяльність; і зараз над Дінцем на крейдяній скелі височить Свято-Миколаївський храм, побудований у 1680-1682 рр. у стилі українського (козацького) бароко (на жаль, він дійшов не зовсім в автентичному вигляді), особливістю якого є те, що вівтарна частина його вирубана у скелі. Наприкінці XVIІI ст. архімандритом цього монастиря був Лаврентій Кордет (1720-1781), високоосвічена й гуманна людина і в той же час ретельний господар обителі, до якого приходив поспілкуватися його добрий знайомий по Харківському колегіуму, де вони обидва викладали, Г. Сковорода.

Монастир був закритий Катериною ІІ серед інших понад 350 російських монастирів у 1788 р., майно його було передано до державної скарбниці, а на монастирських землях побудував свій палац Г. Потьомкін. Відродився монастир тільки у 1844 р. Закритий більшовиками у 1920-ті роки, втретє Святогірський монастир відродився вже за часів незалежності, на початку 1990-х, і тепер має статус лаври.

У іншому регіоні Слобожанщини - теперішній Сумщині - у 1654 р. на горі Охтир коло Охтирки ченці заснували Троїцький монастир (зруйнований за радянських часів, він був заново побудований на тому самому місці вже у незалежній Україні). З цим монастирем пов'язано чимало легенд та переказів, як і з славнозвісним Курязьким Свято-Преображенським монастирем поблизу Харкова. Заснований у 1663 р., монастир у Куряжі став одним з центрів духовного життя краю, а перебування у ньому тривалий час славнозвісної чудотворної ікони Озерянської Божої Матері зробило його місцем паломництва слобожан.

Значний вплив на культурне життя Слобідської України мало відкриття при харківському Свято-Покровському монастирі у 1727 р. Харківського колегіуму - першого у регіоні середнього навчального закладу з елементами вищого. Незважаючи на те, що умови життя і навчання у ньому були спартанські (класи не опалювалися; щоб не замерзали чорнила, студенти та бурсаки тримали їх за пазухою; одежею та взуттям вихованців не забезпечували; їжа була мізерною і не надто поживною), він дав світу чимало непересічних вчених (напр., відомого фізика-академіка В. Петрова, першого ректора Московського університету М. Каченовського, лікарів (напр., І. Базилевича), письменників (напр., неперевершеного перекладача «Іліади» Гомера М. Гнєдіча).

При колегіумі у 1768 р. відкрили так звані «Прибавочные классы» (вони були достатньо автономні і знаходилися в іншому приміщенні), де викладали цілком світські науки - геодезію, інженерну справу, математику, іноземні мови і навіть артилерійську справу. Пізніше додалися заняття з музики, танців, малюнку, живопису, архітектури (перший харківський губернський архітектор П. Ярославський одержав освіту у цих класах). Курс був розрахований на дітей дворян, які готувалися до державної служби. «Прибавочные классы» проіснували 20 років, потім їх злили з Народним училищем. У 1759-1769 рр. з перервами у Колегіумі викладав Г. Сковорода, читаючи курси піїтики, катехізису, грецької мови та етики («добронравия»). Останній курс викладався ним у «Прибавочных классах». До нас дійшов навчальний посібник філософа - «Начальная дверь ко христианскому добронравию», що починається чудовим афоризмом: «Благотворение блаженному богу в том, что нужное сделал нетрудным, а трудное ненужным». Новопризначений єпископ звільнив неординарного педагога з посади. Сковорода пішов з Колегіуму, навіть не узявши гроші за працю.

«Український Сократ», який уславив Слобожанщину «Баснями Харьковскими», провів більшу частину життя саме у цьому краї і був похований у селі Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка Золочівського району Харківської області, де зараз знаходиться Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди), мав неабиякий вплив (і філософією, а ще більше - вчинками, самим характером життя) на багатьох слобожан, які пізніше уславили цей край, зокрема на В. Н. Каразіна.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. унікальним «культурным уголком Харьковской губернии» (за визначенням М. Сумцова) було село Попівка (теперішня Сумщина), де жив поет, перекладач, архітектор, просвітник Олександр Паліцин (1741-1816). У цьому маєточку час від часу збиралися поети, художники, освічені люди (бували тут і Г. Сковорода, і В. Каразін), називаючи жартома будинок О. Паліцина й свої зібрання «Попівською Академією». Ймовірно, саме тут виникла й набула сили думка про необхідність відкриття у Харкові університету та перетворення міста, як мріяв В. Каразін, на «Українські Афіни».

4. Культура Слобожанщини ХІХ - початку ХХ ст.

Відкриття 1805 р у Харкові університету - першого у підросійській Україні і одного з перших у Росії (ще й столиця не мала свого університету!) сталося завдяки громадському рухові, який ініціював вчений, винахідник і просвітник Василь Каразін (1773-1842), чиє ім'я тепер з повним правом носить Харківський національний університет. Серед тих, хто активно сприяв появі цього закладу, - і харківський міський голова, друг Г. Сковороди, купець Є. Урюпін, і піклувальник («попечитель») Харківського учбового округу граф С. Потоцький, і навіть сам Гете, який рекомендував для викладання у Харкові трьох професорів. Університет за понад двісті років свого існування виховав і Нобелівського лауреата біолога Іллю Мечнікова, і визначних філологів Олександра Потебню та Юрія Кнорозова (останній розкрив таємницю писемності майя), і славетних математиків Михайла Остроградського та Олексія Погорєлова, і астронома Миколу Барабашова, і етнографа Миколу Сумцова, і відомого художника Генріха Семірадського, і композитора Миколу Лисенка, і поетів, які визнані класиками української та російської літератури - Петра Гулака-Артемовського, Якова Щоголіва, Михайла Кульчицького, Бориса Чичибабіна та багатьох інших, відомих далеко за межами України.

Власне, з університетської друкарні почалося книгодрукування на Слобожанщині. Перша у російській Україні газета «Харьковский еженедельник» - вийшла у 1812 р. саме з цієї типографії; видавцем виступив професор Й. Нельдехен. І перші українські журнали - сатирично-гумористичний «Харьковский Демокрит» (його видавав студент Василь Маслович) та літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник» (ініціатором видання був професор Іван Срезневський, а головними редакторами студенти Євграф Філомафітський та Розумник Гонорський) вийшли майже одночасно у 1816 р. і були прямим «продуктом» університетського життя.

Сьогоднішній Харківський художній музей веде свій початок від університетського музею «изящных искусств и древностей», для якого В. Каразін ще до відкриття університету купив 2477 творів графіки західно-європейських майстрів XVI-XVIII ст. А. Дюрера, А. ван Дейка, Ф. Буше та ін. Міський історичний музей починався також з кількох університетських музеїв.

Університетське середовище виплекало й таке цікаве культурне явище кінця 1820-х - початку 1840-х років як харківська школа романтиків. Навколо студента Ізмаїла Срезневського (1812-1880), майбутнього славетного філолога-академіка) згуртувалися І. Бецький (1818-1890), Олександр Корсун (1818-1891), Микола Костомаров (1817-1885), Амвросій Метлинський (1814-1870) та інші талановиті молоді літератори. Гурток прагнув довести можливість створення українською мовою повноцінної словесності. У 1831 р. І. Срезневський та І. Розковшенко упорядкували й видали «Украинский альманах», де були вміщені талановиті українські поезії Левка Боровиковського (1806-1889), Опанаса Шпигоцького (1809-1889), Євгена Гребінки (1812-1848) та інших авторів. У 1833-1834 рр. завдяки зусиллям Г. Квітки-Основ'яненка, основоположника української прози, визначного культурного діяча краю, вийшли два випуски альманаху «Утренняя звезда», у 1841 р. виходить упорядкований О. Корсуном альманах «Сніп», а у1843 р. - три томи альманаху «Молодик», причому у першому томі були надруковані вірші Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Петренка та ін. Останнім виданням став «Южный русский сборник» А. Метлинського (1848), де було вміщено твори як самого упорядника (який писав під псевдонімом Амвросій Могила), так і Г. Квітки-Основ'яненка (драма «Щира любов, або Милий дорогше щастя»), Михайла Петренка (автора вірша, що став народною піснею «Дивлюсь я на небо...»), Стефана Александрова («Вовкулака, українське повір'я. Оповідання у віршах») та ін. Харківська школа романтиків була першим цілісним тривалим у часі гуртовим естетичним явищем у новій українській літературі і відіграла значну роль у становленні української національної свідомості.

Найвищого розвитку досяг слобожанський живопис наприкінці ХІХ ст. (з 1880-х рр.) - на початку ХХ ст. У цей час працюють у Харкові такі яскраві художні особистості як Дмитро Безперчий (1825-1913), Михайло Ткаченко (1860-1916), Петро Левченко (1856-1917), Михайло Беркос (1861-1919 ), Сергій Васильківський (1854-1917), завдяки яким ми маємо сьогодні не тільки уявлення про чудові пейзажі Слобідської України, але й про сільський та міський побут, типи хат, орнаментику вишивок і т.п.

Початок широкої художньої освіти у Слобідській Україні пов'язаний з приватною «Школою малюнку та живопису» Марії Раєвської-Іванової (1840-1912), першої жінки у Росії, яка одержала освіту у Петербурзькій Академії мистецтв. Відкрита у 1869 році, школа виховала багатьох талановитих художників. Серед них, наприклад, академік В. Беклемішев, автор першого в Україні пам'ятника Т. Шевченку, встановленого у 1899 р. просвітителькою Христиною Алчевською (1841-1920) на подвір'ї заснованої ще 1862 р. воскресної школи, будинок якої був побудований у 1896 р. на території садиби Алчевських (тепер це двір Харківського художнього музею). У 1895 р. Раєвською-Івановою школа була передана місту, на її основі було створено Художнє училище, будинок якого, побудований у 1912 р. за проектом Костянтина Жукова у стилі українського модерну, є одним з корпусів Харківської державної академії дизайну та мистецтв.

Найвідданішим співцем Слобожанщини був академік живопису С. Васильківский, також випускник школи М. Раєвської-Іванової, автор понад три тисячі творів. Знаменно, що велику золоту медаль (яка давала право чотирирічного стажування у Європі) він одержав по закінченню Петербурзької академії мистецтв за картину «По Дінцю», - тобто за пейзаж рідної Ізюмщини.

Харків ще з XVIIІ ст. був і центром музичного життя краю, а з другої половини ХІХ ст. - і центром професійної музичної освіти. У 1883 р. завдяки енергії та наполегливості музиканта та диригента Іллі Слатіна (1845-1934) при Харківському відділенні Російського музичного товариства було створено Музичне училище. На запрошення Слатіна у Харкові виступали П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Танєєв, А. Рубінштейн та інші корифеї музичного мистецтва. Пізніше на основі училища виникла Харківська консерваторія, де навчався композитор Ісаак Дунаєвський (1900-1955), оперні співаки, народні артисти СРСР Борис Гмиря (1903-1969) та Марк Рейзен (1895-1992), а також інші визначні музиканти.

Театральне мистецтво на Слобожанщині знаходило своїх шанувальників не тільки у панських садибах, де молодь залюбки влаштовувала іноді невеличкі спектаклі, а й серед інших прошарків населення, особливо з другої половини ХІХ ст., коли аматорські народні театри почали з'являтися у повітових містах та селах. Однак центр губернії був і центром театральної культури краю.

Перші аматорські театральні вистави у Харкові, за Д. Багалієм, відносяться до 1780 р., коли було відкрито намісництво. 1780 р. у місті було відкрито перший у підросійській Україні стаціонарний театр. Спочатку усі ролі грали у ньому, як і у Давній Греції, чоловіки. Крім водевілів, ставилися п'єси Вольтера й Фонвізіна. Втім, проіснував театр недовго: він був закритий у зв'язку з десятимісячним трауром по Катерині ІІ. Нова сторінка харківського театру фактично починається у 1814 р., коли антрепренер І. Штейн зібрав свою трупу. Саме у його театрі з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка фактично дебютував молодий актор з Курщини, кріпак графині Волькенштейн Михайло Щепкін (1778-1863) - майбутня театральна зірка ХІХ ст. Пізніше харківську сцену уславили Карп Соленик (1811-1851), Микола Рибаков (1811-1876), Евлалія Кадміна (1853-1881) та інші легендарні актори. Українські трупи М. Старицького та М. Кропивницького, де грали М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші непересічні актори, були наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. частими гостями у Харкові. Українські вистави ставив у Народному Домі з аматорами Гнат Хоткевич (1877-1938) - визначний культурний діяч, письменник, музикант. Великий внесок у розвиток театрального мистецтва краю зробив талановитий актор і режисер Микола Синельников (1855-1939), реформатор театральної сцени, вихователь плеяди блискучих акторів - Олени Полевицької (1881-1973), Михайла Тарханова (1877-1948), Олени Шатрової (1892-1976), Клавдії Шульженко (1906-1984). Вистави М. Синельникова відзначалися високим рівнем ансамблевості гри - тим, чим пізніше уславиться К. Станіславський.

У ХІХ - на початку ХХ ст. на Слобожанщині працювала ціла плеяда талановитих архітекторів. Євген Васильєв (1779-1833) та Андрій Тон (1800-1858) відомі перш за все спорудженням у класицистичному стилі дзвіниці Успенського собору (1844), що стала символом Харкова й донедавна була найвищою спорудою міста (89,5 м).

Петро Ярославський (1750-1810), Михайло Ловцов (1850-1907), Володимир Нємкін (1857-1908), Віктор Величко (1864-1923), Олександр Гінзбург (1876-1949), Володимир Покровський (1871-1931), Болеслав Михаловський (1830-1909), Олександр Ржепішевський (1879-1930), Олександр Линецький (1884-1953), Василь Кричевський (1872-1952), Євген Васильєв (1927-2007), Костянтин Жуков (1906-1988) та інші архітектори збагатили Харків та інші міста краю величними храмами, функціонально досконалими і естетично привабливими громадськими спорудами, вишуканими різностильовими приватними будинками. Найбільш відомий з цього сузір'я майстрів - Олексій Бекетов (1862-1941), академік архітектури, за чиїми проектами було побудовано понад 100 споруд, 40 з них - у Харкові. Світлий, гармонійний характер бекетовської архітектури, що мав витоки у ренесансній культурі (будинки, де тепер містяться Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, головний корпус Юридичної академії ім. Я. Мудрого, Будинок вчених, Палац культури міліції, обидва будинки Харківського художнього музею, низка колишніх банків на площі Конституції та ін.), і сьогодні є зразком гуманістичної архітектури, що створюється на радість людям, духовно підіймає їх і дає естетичну насолоду, а не тільки вирішує прагматичні завдання.

Взагалі ж Харків та інші міста Слобідської України дають нам можливість познайомитися з такими архітектурними стилями XVII - початку ХХ ст. як бароко, класицизм, неоренесанс, неокласицизм, псевдоруський стиль, неовізантійський, псевдоготичний, декоративний модерн, конструктивний модерн, романтичний модерн, український модерн (на думку фахівців, саме модерн початку ХХ ст. - найцікавіше і зараз у харківській архітектурі).

5. Культура Слобожанщини ХХ ст. (радянський та пострадянський період)

Революційні події 1917-1920 рр., змінивши пріоритети суспільного життя, відбилися й на розвиткові культури. «Стара» культура, за певними винятками, була визнана «шкідливою» і «класово ворожою», тому нищення її виглядало як цілком логічне й справедливе. Титанічних зусиль доводилося докладати у 20-ті рр. крайовому інспектору з охорони пам'яток мистецтва С. Таранушенку, щоб зберегти від руйнації старовинні дерев'яні церкви та унікальні поміщицькі садиби, однак 1933 р. його, як і багатьох відданих пам'яткоохоронній справі мистецтвознавців і музейників, було заарештовано, і влада цілком спокійно стала руйнувати те, що їй заважало.

Однак радянські роки - це не тільки доба тоталітаризму, утвердження примітивної ідеології, голодомор і репресії. Це й неабиякі досягнення у галузі культури. Культура, звісно, залежить від політики та економіки, однак розвивається за власними законами. Радянська влада була проголошена 1919 р. саме у Харкові, і відтоді до 1934 р. столиця Слобожанщини стала столицею всієї України. Новий статус міста вимагав спорудження принципово нових будівель - і такі будинки у 20-30-ті рр. з'явилися.

Єдиною пам'яткою архітектури світового значення у Харкові і «візитівкою» міста є Держпром (Будинок державної промисловості) - перший висотний будинок у СРСР, споруджений з залізобетону й скла у 1925-1928 рр. за проектом архітекторів С. Серафимова, С. Кравця, М. Фельгера на найбільшій площі в Європі, що тепер має символічну назву - площа Свободи. Стиль цього будинку - конструктивізм. Особливістю цієї архітектури є оригінальна гра форм, красиві пропорції, тонка виразність лаконічних деталей. «Організованою горою» назвав цей будинок французький письменник Р. Ролан. Архітектура Держпрому втілює романтику першого періоду індустріалізації країни, азарт будівництва нового суспільного ладу.

У цьому ж стилі споруджений був будинок колишнього Головпоштамту (1929) на Привокзальній площі Харкова. Інші стильові традиції теж представлені у харківській архітектурі ХХ ст.: конструктивного ар-деко (наприклад, Палац культури залізничників, 1932 р.), декоративного ар-деко (напр., Центральний універмаг, 1952 р.; будинок Південного вокзалу, 1952 р.; фонтан «Дзеркальний струмінь», 1946 р.), модернізму (Кіноконцертний зал «Україна», 1963 р.; корпус У-1 ХПІ, 1977 р.), постмодернізму (будинок Укрсоцбанку на пл. Скрипника, 8, 2002 р.), хай-теку (адміністративний корпус фірми «АВЕК», вул. Сумська, 77, 1999 р.).

Історія деяких будинків - це жива історія нашої культури. Будинок «Слово» (згори він нагадує літеру «С»), побудований архітектором М. Дашкевичем у стилі на межі конструктивізму й модернізму у 1928 р., був призначений для літераторів. Тут мешкали Володимир Сосюра, Павло Тичина, Остап Вишня, Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен та інші класики нової української літератури, класик єврейської літератури, дитячий письменник Лев Квітко, великий реформатор театру Лесь Курбас та інші визначні особистості. У цьому будинку на вулиці Культури не тільки точилися жваві літературні дискусії, не тільки створювалися талановиті художні твори, але й лунали постріли самогубців, лилися сльози дружин діячів культури, яких забирали звідси у страшні 1930-ті «чорні Марусі» (або, як їх ще називали, «чорні ворони» - машини чекістів) у тюрми й концтабори. «Проступав» зловісний смисл першої назви вулиці: Барачна.

У столичні часи у Харкові діяла велика кількість літературних об'єднань: «Плуг» (Спілка селянських письменників, 1922), «Ґарт» (Спілка пролетарських письменників, 1923), «Авангард» (1923), ВУСПП, «Молодняк», «Нова генерація» (1926-1937) та інші. У цей час у Харкові виходило багато газет і журналів, зокрема у 1925 р. видавалися 61 український журнал та 12 російських.

У 1926 р. сталася визначна подія у мистецькому житті краю: із Києва був переведений театр «Березіль», створений у 1922 р. Лесем Курбасом (1887-1837). Меморіальна дошка з барельєфом найзначнішого українського театрального режисера ХХ століття на фасаді Державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка нагадує про ті часи, коли тут буяла творча фантазія Курбаса та його однодумців - драматурга Миколи Куліша (1892-1942), акторів Валентини Чистякової, Наталії Ужвій, Романа Черкашина та інших.

У післявоєнні часи кумирами харківської театральної публіки були режисер Олександр Крамов (1884-1951), актори Поліна Куманченко (1910-1992), Леонід Тарабаринов (народ. 1928), Олександр Сердюк (1900-1988) (останній увічнений, як і Н. Ужвій, у бронзі серед фігур, що оточують найвідоміший у світі пам'ятник Кобзареві - твір скульптора Матвій Манізера (1891-1966) та архітектора Йосип Лангбарда (1882-1951), відкритий 1935 року у міському саду ім. Т. Шевченка). На сцені театру ім. Т. Шевченка працював Леонід Биков (1928-1979) - улюбленець глядачів, кіноактор і режисер, чий фільм «В бой идут одни старики» став кінокласикою ХХ ст. Зірки балету Світлана Коливанова (народ. 1940) й Теодор Попеску (1935-2008), оперний співак Микола Манойло (1927-1998), режисер театру ляльок Віктор Афанасьєв (1917-1987) (його ім'я зараз носить цей театр), режисер театру української драми Андрій Жолдак (народ. 1962) - кожна з цих яскравих особистостей - це епоха у мистецькому житті не тільки Харкова, а й країни. Сьогодні у Харкові, крім державних, існує ціла низка недержавних театрів, серед яких найзначніших художніх успіхів досягли театр «19» (реж. Ігор Ляденко) та театр «P.S.» (реж. - Степан Пасічник).

Слобожанщина другої половини ХХ ст. дала світу когорту всесвітньо відомих музикантів Марк Кармінський (1930-1995), Володимир Крайнєв (1944-2011), художників Вагріч Бахчанян (1938-2009), Віктор Гонтаров (народ. 1943), Віталій Куліков (народ. 1935), фотомайстрів Борис Михайлов (народ. 1938), Володимир Оглоблін (народ. 1954), Володимир Бисов (народ.1953), кіноакторів Людмила Гурченко (1935-2011), Олексій Петренко (народ. 1938), Наталя Фатєєва (народ. 1934) , та, мабуть, найзначніший вплив на духовне життя інтелігенції краю, зокрема на покоління шістдесятників та на людей пострадянського суспільства мав (і має) поет Борис Чичибабін (1823-1994). Позбавлений волі на 5 років сталінським режимом за вільнолюбні поезії, після повернення до Харкова він не зміг продовжити навчання на філологічному факультеті Харківського університету і, закінчивши курси бухгалтерів, усе життя пропрацював бухгалтером у трамвайно-тролейбусному управлінні. У 60-70-ті рр. він стає визначним письменником, у нього виходять книжки, однак поет, який завжди був на боці тих, кого переслідувала влада, захищав справжні цінності культури й виступав проти державного лицемірства, людської байдужості, духовної сплячки, врешті-решт був виключений зі Спілки письменників і був відлучений від читача на довгі роки. На початку «перебудови» виходить за рахунок автора книга віршів «Колокол», за яку Б. Чичибабін одержав Державну премію СРСР, твори його широко друкуються у періодиці, у різних містах країни проходять його творчі вечори. Поет, який завжди відчував, що живе «с Украиной в крови», який постраждав від радянських «государственных хамов», тим не менше, відчув біль після розвалу СРСР, про що виразно сказано у його вірші «Плач по утраченной родине»:

Я с родины не уезжал.

За что ж ее лишен?

Сьогодні ж, як ніколи, лишається актуальним заклик Бориса Чичибабіна:

Давайте что-то делать,

чтоб духу не пропасть...

6. Традиційна народна культура регіону

Життя людини традиційної народної культури - це перш за все виконання одвічного ритуалу. Щастя, добробут і спокій може дати лише правильна поведінка, тобто така, яка гармонізує відношення людини з природою та суспільством і дарує відчуття цілісності буття.

Який, наприклад, ритуал супроводжував побудову хати слобожанського селянина у XVII - на початку ХХ ст.? Найважливіша справа - знайти добре місце під хату. Ні в якому разі не можна було будувати хату на місці колишнього шляху чи навіть стежки, бо життя в такій хаті, зрозуміло, буде неспокійним і люди в ній незабаром повмирають. Тому місце вибирали дуже обачно. Ввечері, після заходу сонця, таємно, щоб ніхто не побачив, насипали у чотирьох кутах майбутньої хати невеликі купки жита: першу - там, де буде покуття, другу - там, де буде піч, третю - там, де сходяться причілкова та глуха стіни, четверту - там, де будуть двері, а посередині іноді ставили хрестик з невеликих паличок. На другий день до схід сонця йшли дивитися, що трапилось з цими купками. Якщо все залишалось так, як було, то місце вважалось щасливим і можна було тут будувати хату, а якщо жито було розкидане або з'їдене - місце негарне й треба шукати іншого. Але якщо розкидана була лише та купка зерна, що на святому куті, можна було будувати хату на цьому місці, не боячись нічого, бо вірили, що сила святого кута переможе усяку вражу силу. Починали будувати лише у дні пам'яті преподобних і у вівторок або четвер (понеділок, середа та п'ятниця вважалися важкими днями). Господареві треба було потурбуватися про те, щоб теслі були задоволені, бо інакше вони, за народними уявленнями, зроблять так, що в хаті будуть сварки та бійки або постійна сирість. Тому пригощали теслярів тричі: при закладанні хати, при укладанні сволоку й при закінченні робіт.

При закладанні хати кидали в одну яму для стовбура гроші (щоб хазяїн багатство нажив), в другу й третю - жито (для довголіття й заможності), в четверту - вовну (щоб було тепло). Положивши це, приказували так: «Будь же ти, хата, непорошна, хазяїну дорога і мила, вори у тебе не вкрадуть нічого і пужарь тебе не возьме: тіко будеш сохраняти хазяйське добро!» Або, кидаючи жито, казали: «Дай, Боже, щоб у цьому дому було сухо, як оце жито сухе, і чисто от так, як оце жито чисте!» На «закладинах» випивати чарку треба було обов'язково до дна, щоб хата була суха.

Коли стіни були вже готові й треба було підняти на них сволок, то його обв'язували рушниками та платками, а іноді хазяйка обгортала його ще й власним кожухом - щоб хата була теплою. Потім ці рушники та платки дарували теслям. Якщо хазяїн був скупуватий, не пригощав робітників і не давав їм подарунків, вони обгортали сволок своїми кожухами і тоді, за народним повір'ям, хата буде до того холодною, що «в ній і душі не нагрієш». Так однакові ритуальні дії, але зроблені з різною висхідною інтенцією, повинні були призвести до протилежних результатів.

При обмазуванні стін хати господар повинен був сам приліпити до святого кута перші вальки глини та пригостити горілкою жінок-мазильниць. Пригостити треба було добре. щоб мазильниці, працюючи, співали веселих пісень та сміялись - тоді в хаті буде житись весело. Білити хату теж не можна було без веселих пісень. При цьому одна з мазильниць раптом виливала на голову хазяйці глечик з розчиненою крейдою, а хазяйка починала окропляти крейдою мазильниць, які відповідали їй тим самим, супроводжуючи свої дії побажанням щастя, здоров'я, багатства та веселого життя у новій хаті.

Народна культура футуристична в своїй основі. Людина цієї культури співіснувала одразу в трьох часових вимірах - сучасному, минулому і майбутньому. Причому майбутнє було не менш реальним, ніж сучасність, воно було «тут-буттям» для носія даної культури, оскільки виявлялось не тільки у думці, а й у ритуальній дії - запобігти поганому та привернути долю. Дія ж завжди існує у «презенсі». Цей паралелізм буття людини традиційної народної культури доповнювався існуючим у свідомості селянина стійким паралелізмом властивостей речей і якостей характеру або долі людини. Що змушувало селянина мислити аналогіями, шукати ці аналогії, надавати їм такого великого значення, будувати на них свої замовляння, весільні, поховальні та інші звичаї? Пояснення напрошується таке: ці аналогії справляли враження певної логіки схопленого взаємозв'язку подій сьогоднішніх і прийдешніх, робили «зрозумілими» витоки людської долі або недолі, давали заспокійливу впевненість у володінні таїною причинно-наслідкового зв'язку усього в світі. Тому символізм мислення, властивий селянинові (а традиційна культура взагалі суперсимволічна), був перш за все не засобом поетичного бачення світу, не естетичним явищем, а виконував утилітарну (в основі своїй психотерапевтичну) функцію, але виконував художньо.

Побудова хати (тобто освоєння нового простору) - один із найдавніших архетипів. Це ситуація випробування. Не тільки людина випробовує місце забудови, але й її, людину, випробовує доля (космос) на те, чи гідна вона займати це місце у просторі й місце на землі взагалі. Так звичайний з точки зору нашого сучасника «виробничий процес» набуває сакрального змісту. Врятувати людину від лиха може тільки старанне виконання ритуалів, і тому сам ритуал теж сакралізується.

Сакралізація побуту - неодмінна риса традиційної народної культури. Те, від чого залежало життя і повсякденний настрій, не могло не набути особливого смислу. Так, мабуть, не менш, ніж покуті, священний характер надавався печі, яка зігрівала, годувала і навіть лікувала. Недарма на Слобожанщині був звичай «квічати» (розмальовувати синькою та суриком) або оклеювати «шпалерами» на тільки передній кут, де вішались ікони, а й комин печі, чим підкреслювалася їх певна рівнозначність. На піч клали тільки-но народжене дитя, на печі доживали свої роки старі, тобто життєве коло замикалося саме тут.

При першій розтопці нової печі відбувався такий обряд: клали у піч житню солому та дві-три гілочки свяченої верби, йшли до сусідів по сірники й запалювали солому, дивлячись на вогонь: якщо вогонь горить ясно - жити буде весело, темно горить - життя буде погане, а як іде дим у хату, то «буде у тій хаті часто спорка і бойка між хазяїнами і хазяйками». Замітати у печі треба було завжди чистим помелом, бо інакше вогонь буде ображений і спалить хату. Народжене теля вносили до хати й терли мордою об піч, комин і припічок, примовляючи: «Будь здорове і гладке, як піч!» Коли хтось з членів родини або свійських тварин не вертав додому, його кликали «під перший дім» в бовдур або комин: відсутній повинен був почути «по диму» і повернутися. Коли після похорону поверталися до хати, перш за все хрестилися й бралися три рази правою рукою за комин, щоб хвороба та все нечисте пішло від них в трубу і щоб мрець не ввижався. Безліч хвороб лікувалося за допомогою печі. Так, коли боліло горло, натискували ним на усі кути столу (стіл теж був сакральним місцем), а потім терли о комин та припічок. Неабияку роль відігравала піч і в замовляннях. Дівчина, яка хотіла «присушити» хлопця, брала його слід (тобто землю з-під сліду ноги парубка) і вмазувала цю землю в піч, примовляючи: «Як піч від хати не відходе, так щоб і (ім'я парубка) від мене не відходив».

Усе життя людини традиційної культури відбувається у живій присутності Бога. Слобожани вірили, що навчив людей будувати хати сам Господь. Він же дивився на хатнє життя з покуті, захищав від нечистої сили. Нечиста сила та лихі люди могли ввійти в хату через вікна та двері - і тому, вставляючи двері, казали: «Двері-двері, будьте ви на заперті злому духові і ворові», - і робили сокирою знак хреста, а, вставляючи вікна, примовляли: «Святі наші вікна, не пропускайте крізь себе ні ворів, ні розбійників, ні злого духу, а пропускайте вхід і вихід нашим ангелам-хранителям, які все через вас путешествуют».

На Слобожанщині у XIX ст. кожна господиня знала, що мести хату треба від порогу до покуті, де сміття збиралося і звідки воно виносилося. Робилося все для того, щоб добро йшло в хату, а не з хати. Вимітати ж через поріг не можна було ще й тому, що в той момент, коли сміття буде вимітатися через поріг, у хату можуть входити душі померлих родичів і вони сприймуть це як неповагу до них. На ніч хата повинна була бути чисто підметеною, бо, вважалося, Мати Божа з ангелами, зайшовши вночі до хати, можуть поколоти собі ноги і іншим разом не зайдуть.

Дуже відповідальною справою був перехід з старої хати в нову. І тут теж були свої обов'язкові обрядові дії. Господар брав ікону, а господиня - діжу з тістом (або хліб). На порозі нової хати господар читав «Отче наш», потім ставив ікону у святий кут, вертався до двері, брав у дружини діжу і , вносячи її до хати, казав: «Як у сій діжі повно хліба, дай, Господи, щоб так повно було і в сій хаті хліба і всякої худоби». Переганяючи худобу до нового двору, господар розстилав на землі свій червоний пояс, брав з-під правої ноги землю, тер нею по спині корови або коняки, щоб вони були сильні, як земля, і переводив через пояс у нову загородку, де обов'язково на воротях лежало щось залізне (щоб худоба не хворіла і ніяка нечиста сила її не торкалася). Потім господар відрізав кінчик хвоста або шерстки тварини і ховав його у хатньому зрубі або закидав на горище, примовляючи: «Дай, Боже, щоб скотинюка з цього двору нікуди не блудила, а постоянно додому ходила: так як оце горище з хати моєї нікуди не піде, так щоб і скотинюка моя з загороди моєї нікуди не блудила!». Така вражаюча наочність образів замовлянь вважалася, певно, хазяїнові запорукою дієвості цих словесних формул.

Людина, яка живе традицією, відчуває свою захищеність. Досвід предків має характер абсолютного аргументу і не потребує критичної перевірки або аналізу. Там, де починається критика та перевірка, там первісне цілісне світосприйняття стає проблематичним. Тому традиційна народна культура - культура довіри, культура, яка забезпечує відтворення усталеного - тобто того, що, пройшовши випробування не одним поколінням, набуло статус родинного ритуалу. Це культура закритого типу; будь-які новації врешті-решт ведуть до розмивання її цінностей, а слідом за цим призводять до втрати окремих фольклорних жанрів, збіднення обрядовості й утворення більш-менш стійких гібридних форм культури.

Висновки

1. Домінантними ознаками культури Слобожанщини є відкритість та здатність до діалогу. Формування нової спільноти на кордонах розселення етносів та значний імміграційний фактор в її історії призвели до поліетнічності та поліконфецісності населення Слобідської України, що, врешті решт, сприяло створенню унікальної культурної цілісності.