Періодизація української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Періодизація української культури

3. Періодизація кам'яного віку на території України

Палеоліт

Природні умови спочатку клімат теплий і вологий, згодом -- льодовиковий період (250-100 тис. років тому)

Характерні риси залюднення території України архантропами; основні заняття -- збиральництво, полювання на дрібних тварин, згодом -- на мамонтів, зубрів, північних оленів (привласнювальні форми господарювання); знаряддя праці -- рубила, скребла, сокири, наконечники списів; поява нового типу людини -- неандерталець (150--100 тис. років тому); опанування вогню; заселення печер, лаштування штучного житла; формування абстрактного мислення і мовлення; виникнення людини сучасного фізичного типу -- кроманьйонця (40--35 тис. років тому); панування матріархату -- епохи в роз витку первіснообщинного ладу, що характеризується панівним становищем жінки в суспільстві, родоводом за материнською лінією; виникнення перших релігійних уявлень -- тотемізму (уявлення про єдність людини з тотемами -- тваринами, рослинами, предметами та явищами природи), анімізму (віри в існування душі та духів), магії (віри в можливість людини (чаклуна, мага) вплинути на іншу людину чи явища природи), фетишизму (віри в надзвичайні можливості предметів)

Людські стоянки с. Королеве на Закарпатті; Мізинська стоянка на Десні; Кирилівська стоянка в Києві; Амвросіївка у Донбасі; Лука Врублівецька (Хмельн. обл.), печера Кіїк-Коба (Крим)

Мезоліт

Природні умови потепління, виникнення великої кількості річок, озер, формування сучасного тваринного світу

Характерні риси -- приручення перших тварин (собаки, свині, кози); основні заняття -- полювання на невеликих звірів і птахів, рибальство, збиральництво; основні заняття -- полювання на невеликих звірів і птахів, рибальство, збиральництво; поширення мікролітів (набірних знарядь праці, де мініатюрні ріжучі камінці закріплювалися в дерев'яних чи кісткових пазах) та макролітів (великих кам'яних знарядь); винайдення лука та стріл, човнів і плотів

Людські стоянки Мурзак-Коба, Кодак, Гребеники та ін

Неоліт

Природні умови близькі до сучасних

Характерні риси неолітична революція -- перехід від привласнювальних форм господарювання до відтворювальних (від полювання до скотарства, від збиральництва до землеробства); створення нових знарядь праці -- мотики, серпа; виникнення нових прийомів обробки каменю -- шліфування, свердління, розпилювання;виникнення кераміки, прядіння та ткацтва;демографічний вибух; початок переходу до патріархату --епохи в розвитку первіснообщинного ладу, що характеризується керівною роллю чоловіка в родинному, господдарському та громадському житті; формування археологічних культур (Буго-Дністровська, культура лінійно - стрічкової кераміки)

4.Формування культурно-господарських зон у межах Украхни

В епоху мезоліту (40-14 тисяч років до нашої ери) сталися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тисяч років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасних характеристик. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ - біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, які виникли внаслідок розпаду общини на невеликі мисливські колективи.У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла, що в свою чергу спричинило важливі зрушення в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення деяких тварин, насамперед собаки, потім - свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву.Як свідчать наявні археологічні дані, в мезоліті сталася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюючого господарства.
Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI по III тис. до нашої ери й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами - мисливством, рибальством і збиральництвом - зароджуються й поширюються нові - скотарство і землеробство. Відтворююче господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування - якісно новий етап в історії людства.Спричинений новими знаряддями праці прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їхнього асортименту.

На сьогодні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський та культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга - лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніцро-донецька (друга зона).

5. В. Хвойко та відкриття Трипільскої культури

У ІV-II тис. до н.е. досягли значного розвитку хліборобські племена Правобережної України та Молдови. Культура цих стародавніх хліборобів відома нам під назвою трипільської (за назвою с. Трипілля на Київщині, де їхні стоянки досліджено вперше), її відкрив Вікентій Хвойка 1893 року. Справжню сенсацію у світі викликали знайдені гончарні вироби трипільців. Науковці знайшли всього понад тисячу трипільських поселень, серед них і в басейні Дністра, на території сучасної Тернопільської області. Існує припущення, що у формуванні цієї культури взяли участь і деякі з буго-дністровських племен. Культура трипільців була дуже схожа на культуру Кукутені, що існувала на території сучасної Румунії (назва походить від сучасного с. Кукутені, де цю культуру досліджено вперше). Ареал розселення. Спочатку племена цієї культури розселялися по берегах Південного Бугу й Дністра. Звідси розселення відбувалося на північ та схід, але на лівому березі Дніпра оселилася дуже незначна кількість племен три пільської культури. Суспільний лад. У трипільців основою суспільного ладу були родові традиції.. На пізньому етапі існування трипільської культури почали з'являтися союзи племен. Господарське життя і побут. На початку свого існування трипільці утворювали невеликі поселення (зазвичай уздовж берега річки), кількість будинків у яких не перевищувала десяти. З часом у трипільців виникають великі поселення, схожі на міста (250-400 га). Основним заняттям трипільців було хліборобство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо, коноплі, бобові культури. Крім хліборобства, трипільці знали й скотарство (розводили велику й дрібну рогату худобу, коней тощо).

6. Духовна культура та мистецтво трипільців

Крім високого рівня хліборобства, трипільці досягли великої майстерності в гончарстві, виготовленні глиняного посуду. Вони залишили унікальну мальовану кераміку з використанням червоних, чорних та жовтих фарб. Релігія та мистецтво. Релігійні вірування трипільців були досить складними. Як і в багатьох первісних племен, у них існувала віра в потойбічний світ, а також поклоніння певному божеству, віра в духів-покровителів. Оскільки головним заняттям трипільців було хліборобство, то відповідно й головним божеством була богиня родючості. У мистецтві трипільці дуже часто зверталися до образу матері, але всі зображення були дуже примітивними, лише деякі з них мали в собі риси реалістичності. Причини зникнення трипільської культури на рубежі 2000 року до н. е. остаточно не з'ясовані. За однією з версій, вона зникла під тиском войовничих кочівників.

7. Кіммерійці: проблема етнічної та культурної належності

Ареал розселення. У І тис. до н. е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

кіммерійці були корінним населенням України;

кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу;

11 рабатьківщиною кіммерійців було Нижнє Поволжя;

кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були ірано-мовними племенами.

Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді.

Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено й залізні знаряддя праці).

Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на шейх зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.

8. Скіфи в давній укр..культурі

Ареал розселення. З VII ст. до н. е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе околотами. Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вожді, призначені царем.

У III ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ.

У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, пчмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та титлову силу волів. Скіфи були вправними ремісники ми. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа.

На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань -- курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побутових сюжетів (з кургану Куль-Оба), золота пектораль --нагрудна прикраса (з кургану Товста Могила) та золотий гребінь із зображенням батальної сцени (з кургану Солоха).

Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія - на березі Буго-Дніпров-ського лиману; Тірас - у гирлі Дністра; Пантікапей - на місці сучасної Керчі; Херсонес - біля сучасного Севастополя тощо.)

Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач). У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір -- гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

9. Сармати на території Північного Причорномор'я

Ареал розселення. У III ст. до н. е. -- III ст. н. е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва -- савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я -- «Скіфія» -- зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Однак не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї -- одне плем'я змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними -- роксолани й т. д. У II ст. н. е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Господарське життя і побут. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами. Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Зазвичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або металеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, списами та мечами, їхнє військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль у воєнних діях сарматів. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля.

Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню і сонця, а також культ великої богині-матері -- Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сарматів уособлював бога війни (не даремно їхня давня назва «савромати» в перекладі з іранської означає «оперезаний мечем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера.

Існувала віра в чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню. Під час археологічних досліджень найбільше пам'яток сарматської культури вчені виявили в кургані Соколова Могила, що на території сучасної Микол аївщини.

10. Значення грецьких колоній у формуванні культури тубільного населення Північного Причорномор`я

Роль та значення античних держав і античної культури в історії Європи, в тому числі і України важко переоцінити. Їхні досягнення лягли в основу багатьох сфер сучасного життя. Насамперед це мистецтво, філософія, історія, математика, поезія, театр, юриспруденція. Навряд чи буде перебільшенням твердження, що майже немає такої галузі людських діянь, яка б не мала свого зародження ще за античних часів.По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передавали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, вчинення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор`я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров`я, Побужжя та Подніпров`я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємниці грецької культури, колишньої елінської колонії - Візантії.А тому слід наголосити, що значення античних держав Північного Причорномор`я в історії давнього населення, яке лежало на теренах сучасної України, не вичерпується лише їх взаєминами з навколишніми племенами, котрі жили в той час. Тисячолітня епоха існування античної цивілізації в Північному Причорномор`ї глибоко відбилася на житті, на культурі наступних поколінь населення Південно-Східної Європи, зокрема в орнаменті, можливо навіть у планування деяких типів жител на зразок карпатської гражди.У науковому плані період античності на нашій території не лише має велике значення для вивчення археологами античних міст, взаємозв`язків грецького та місцевого населення, а й по суті, починає писемну історію України. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасної природи та географії півдня України, звичаїв, господарства, культури місцевих племен, тощо.

11. Проблеми походження східнослов`янських племен

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II- I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян. Передслов'янський період пов'язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі. Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов'янства.На міфоуявлення давніх слов'ян вплинули індоєвропейська та скіфська традиції. Традиційній солярній символіці відповідав знайдений у ритуальному капищі поблизу Десятинної церкви (Київ) круг із чотирма виступами, який, очевидно, був постаментом для статуї солярного божества. Майже посередині святилища -- кам'яна брила з отвором, імовірно, підставка для вертикальної статуї божества, подібної до Збруцького ідола. За твердженням дослідників, відкриття слов'янського святилища на території Києва свідчить не лише про розвинутий релігійно-міфологічний культ, а й взаємозв'язок давньослов'янських культів, символів V--X ст.Слов'янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян (праслов'ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Після їх великого розселення із праслов'янської батьківщини відбулася диференціація міфологічного світу, формувалися локальні варіанти зі збереженням особливостей загальнослов'янського міфу. Представлені в ньому божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції.На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества -- Перун і Велес, пов'язаний з ними жіночий персонаж -- Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі -- Велеса -- через викрадення ним худоби, людей, в деяких варіантах -- дружини Перуна. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі. Цей мотив найпоширеніший в індоєвропейських та слов'янських міфологіях і відображений у різних варіантах: божества можуть поставати під іншими іменами, наприклад Сварог (його «вогняні» сини Сварожичі), Дажбог, Яровіт.

12. Формування культури літописних племен

Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празької. У південній частині ареалу її субстратом стала, очевидно, пеньківська культура, що зазнала празьких впливів ще в VI--VII ст. Вважається, що пам'ятки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов'язані з ланцюжком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші слов'янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.У межах ареалу райковецької культури літопис уміщує низку племен Правобережного Подніпров'я і Подністров'я -- полян, уличів, деревлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тіверців. Проте типологічна одноманітність пам'яток типу Луки Райковецької утруднює визначення конкретних особливостей матеріальної культури, властивих кожному з цих племен.Серед кераміки переважає ліпний посуд. На ранньому етапі культури він абсолютно домінує. Керамічний комплекс цього часу складається з горщиків опуклої форми, часто орнаментованих вдавленням по вінцях, конічних чи опуклобоких мисок і кухлів, сковорідок із високим бортиком. Згодом поширюється гончарний посуд місцевого виготовлення, за формами близький до ліпних горщиків. Він прикрашений лінійно-хвилястим орнаментом по всій поверхні. Миски і сковорідки залишаються ліпними, лише іноді трохи підправленими на гончарному крузі. На поселеннях, розташованих на Дніпра та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки, сіро глиняної салтівського типу та камфорної із Криму. Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових метлів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки. Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та про низки. На поселеннях Подніпров`я і Подністров`я трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час універсальною валютою. Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі виготовлені із заліза та сталі. Це наральники, серпи, мотики, сокири, тесла, ножі і т.д. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, з глини - пряслиця, ливарні форми, з кістки - гребені, проколки, лощила та ін.

13. Особливості релегійного культу східнослов*янських племен

Ранні релігії стародавніх словґян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм -- оживлення, анімізм -- одухотворення і антропоморфізм -- уособлення. Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище -- усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм -- віра в надприродні властивості різних предметів або обґєктів. Фетиші -- це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних словґян це -- стріла, плуг, чаша, пізніше -- меч.

Магія -- віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. У стародавніх словґян -- це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм -- віра в те, що людина має родинні звґязки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних звґязків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи -- це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство -- це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх словґян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх словґян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя.

14. Культура дохристиянської Русі

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав тощо. Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією, написані двома мовами - грецькою і руською.

Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були включені в «Повість временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка - князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші.

Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві, кам'яного князівського палацу Святослава.

Арабські, візантійські, скандінавські автори розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була «примітивною», як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури в кам'яній, старі орнаменти в книгах тощо.

15. Вплив християнства на культуру Київської Русі

Запровадження християнства на Русі пожвавило розвиток писемності, сприяло заснуванню князем Володимиром перших шкіл для дітей знаті, за часів Ярослава Мудрого -- першої бібліотеки при Софійському соборі. Існувала також книгозбірня при Києво-Печерському монастирі, приватні книгозбірні, бібліотеки в інших містах. Відомо, що значна частина знаті на Русі вміла писати і читати, вільно володіла кількома європейськими мовами.

Першими книгами, що писалися від руки на пергаменті, були Євангеліє та Псалтир. Найдавніша книга, яка дійшла до наших часів, -- це «Остромирове Євангеліє» (1056-1057). Це Євангеліє було написане уставом: кожна буква промальовувалася пензлем окремо від іншої спеціальною фарбою; початкові букви на сторінках були намальовані особливо великими і яскравими, а сторінки оздоблювалися орнаментом. З XIV століття перейшли на півустав, а з XV -- на скоропис, письмо, що нагадує сучасне. Книги прикрашалися мініатюрами. Найдавніші мініатюри прикрашали «Остромирове Євангеліє» та «Ізборнік» князя Святослава (1073). Переписування церковних книг -- це було одне з найповажніших занять у Київській Русі.

З XI по XIV століття до наших часів дійшли лише 33 книги.

Також у Київській Русі була розвинена музична культура: уже в той час існували професійні співаки й музиканти. Музика обов'язково супроводжувала кожне свято при дворі князя чи іншої знаті. При дружинах князя існували спеціальні окремі оркестри, до яких входило від 40 до 60 сурм, бубнів та литавр. Ці оркестри були призначені підносити бойовий дух дружини під час походів.

Швидкого розвитку у Київській Русі зазнали ремесла: архітектура (спочатку дерев'яна, а потім -- кам'яна), живопис і декоративне мистецтво, за межами давньоруської держави великим попитом користувалися ювелірні, гончарні вироби, зброя. Усього налічувалося понад 60 видів ремесел.

На сьогодні збереглися такі величні пам'ятки архітектури Київської Русі, як Софійський собор, Золоті ворота, Десятинна церква (1928 року зруйнована радянською владою, залишився лише фундамент та деякі фрески), Михайлівський собор у Києві (зруйнований 1935 року радянською владою, відбудований 1997 року), собор Спаса у Чернігові.

У давній українській літературі розрізняють усну народну творчість та книжне письменство. Фольклорні твори передавалися в усній формі з покоління у покоління в родині, від лірників до їх учнів. Це були історичні, патріотичні, обрядові пісні, думи, плачі-голосіння, легенди, казки, прислів'я, приказки.

16. Освіта і наука в київській русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

17. Розвиток літописання і літератури Київської Русі

Довгий час за майже єдине джерело вважалися писемні пам'ятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних пам'яток стоять літописи. Літописання в Україні почалося на ранньому етапі, майже одночасно з появою християнства на наших землях. З цього погляду Київська Русь випередила своїх сусідів, усі вони писали латинською мовою, тоді як літописання Київської Русі велося давньоруською мовою. Найдавніші літописи Русі не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це Лаврентіївський, названий так на ім'я ченця Лаврентія, що писав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, та Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено; цей список датується приблизно першою чвертю ХV ст. В обох літописах спочатку викладена історія Київської Русі до 1110 року, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року, а в Іпатіївському про події на українських землях до 1292 року. Таким чином, Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а в російських копіях та переробках. Довгий час вважали першим літописцем монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті було встановлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, складена ним уже на початку ХІІ століття. Взагалі встановлено, що літописи були, як писав М.С.Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядники вносили, в оригіналі і в переробках, різні пам'ятки писемних джерел, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне ім'я, і творили таким чином анонімну антологію нашої давньої історичної літератури, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь. Літописи не лише історичні твори, а й пам'ятки руської оригінальної літератури.Характерна особливість руської літератури - гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам'ятки X-XIII ст. є одночасно і пам'ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас - «Слово про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона, укладена в 30-40-х pp. XI ст. написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

18. Слово о полку ігоревім як шедевр давньоруської літератури

“Слово о полку Ігоревім” - історична пам'ятка давньоруської літератури, написана у 1185 році. Це найбільше мистецький витвір свого часу, в якому з великою точністю передано образ Давньої Русі. Головним почуттям, хвилювали автора “Слова о полку Ігоревім” була любов до Батьківщини, до російської землі, до народу. Автор сумує про роз'єднання Великої Русі. Він - великий російський мислитель - малює різні верстви народу XII століття. Він протиставляє сміливість, доблесть і працьовитість простих російських людей прагненню князів до відокремлення. Дружинники, куряне, їм описані як “досвідчені воїни”, а воїни-богатирі чернігівці “без щитів, з ножами засапожнимі кліком полки перемагають, дзвонячи в продедовскую славу”. У “Слові о полку Ігоревім” описані також страждання простого народу від набігів половців.

Головна ідея “Слова о полку Ігоревім” в тому, що вся Русь повинна бути єдиною, а не розділеної на безліч дрібних князівств. Така роздробленість неминуче призводить сильну державу до загибелі.

19. Значення слова про закон і благодать для давньоруської держави

"Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Це твір за темою своєї звернено до майбутнього Русі. «Слово про Закон і Благодать» стверджує ідею про рівноправність всіх народів, що живуть на землі, підкреслюючи, що час вибраності одного народу пройшло. Бог не робить різниці між елліном, іудеєм і яким-небудь іншим народом, бо його вчення одно поширюється на всіх без винятку людей незалежно від раси, статі, віку та соціального стану. Іларіон засуджує претензії Візантії на гегемонію у всьому християнському світі.

У «Слові» автор прагнув показати міжнародне значення Московського царства, як рівноправного серед інших західних і східних країн. Князь Володимир володарював не в «худий землі», а в тій, яка «відома і чутна є всіма чотирма кінці землі». У Ярославі Іларіон бачить наступника великих справ Святослава і Володимира. Джерело верховної влади він він вбачає у божественній волі, тому сам великий князь сприймається як причасник Божественного царства.

20. Основні етапи розвитку давньоруської архітектури

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і торговим людом.Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій «Кормчій книзі» -- збірнику законів, що включав як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування.За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Памґяток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із деревґяних зрубів. В основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями -- перед входом.Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці -- великі зали для прийомів, а також -- поруби (вґязниці для непокірних).Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була деревґяною.З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. У багатьох країнах світу X--XI ст. відзначилися активною будівничою діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Перші давньоруські храми були деревґяними, і тому жодної памґятки не збереглося. На зміну деревґяному будівництву у кінці X ст. прийшло камґяне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.У давньоруському храмовому будівництві панувала так звана хрестово-купольна конструкція, яка виникла в Малій Азії. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середовищем. Камґяні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди, як церкву Богородиці у Тмуторокані та Спаський собор у Чернігові, збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого. Софійський собор був «руською митрополією», головним храмом давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру й найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок XI ст. Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. здійснювалося в Полоцьку, Новгороді, Чернігові.У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові камґяні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий храм, Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.У XII ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи.

У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше подібна до романської. В інтерґєрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До памґяток цього періоду належить храм Федорівського монастиря, церква Богородиці Пирогощі на Подолі. На початку XIII ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після обґєднання у XIII ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Памґяток цієї архітектури збереглося дуже мало. Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Золоті ворота відбудовані і сьогодні є памґяткою давньоруської оборонної архітектури.Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у XIII ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі камґяні укріплення, оборонні башти з бійницями. До оборонних споруд XIV--XV ст. належать також феодальні замки з міцними камґяними мурами та вежами.

21. Софія Київська -- перлина світової архітектури

Софія Київська -- перлина світової архітектури. Збудована в XI столітті за ініціативою Ярослава Мудрого як головний храм Київської Русі, Софійський собор був не тільки культовим, а й громадським, освітнім центром. Тут відбувалися урочисті церемонії посадження князів на київський престол, прийоми іноземних послів. На площі біля собору збиралося київське віче.

Прямокутну споруду Софії Київської в давнину оточували два ряди відкритих галерей. На східному фасаді було п'ять вівтарних напівкруглих виступів -- апсид. Із західного боку височіли дві башти зі сходами, які вели на другий поверх. Перед головним входом здіймався мармуровий портик. Як того хотів князь Ярослав, собор вінчали тринадцять бань, які поступово піднімалися від крайніх малих до центральної великої. Покривали їх листовим свинцем. Сірі куполи добре гармонували з рожевими стінами.

Усередині собор був оздоблений чудовими фресками, цікавими й різноманітними за змістом. Окрім фресок, на стінах собору збереглися чудові мозаїчні зображення, виконані зі шматочків різнокольорового скла.

Було чим вабити Софії Київській людей, що приходили з далеких міст і сіл. Милувалися вони її неперевершеною красою і величчю, знаннями і мудрістю збагачувалися.

І сьогодні, через тисячу років, собор викликає захоплення довершеністю ліній та форм.

22. Давньоруський живопис

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис --головна складова частина оздоблення інтер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися розкішними настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем, мозаїчними підлогами та різноманітними творами прикладного мистецтва. Живопис на стінах храмів розміщувався за так званими іконографічними схемами, розробленими середньовічними теологами. Порівняно добре зберігся ансамбль чудових розписів XI ст. у Софійському соборі у Києві. Стіни, стовпи і склепіння величезної споруди вкриті мозаїками та фресками. Найбільш освітлені, парадні частини собору прикрашені мозаїками, решта -- фресковим живописом, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Значна частина розписів уціліла і зараз звільнена від пізніших нашарувань олійних фарб. Значне місце у розписах собору посідають орнаменти. Орнаментальним плетивом, неначе великим барвистим килимом, вкриті майже всі стіни будови. Переважають рослинні орнаменти, які мають близькі аналогії у пам'ятках давньоруської книжкової мініатюри.Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося зі скляних камінців різного кольору -- смальти. Давньоруський мозаїчний живопис Х-ХІІ ст. може бути поділенний на два види: високомистецькі мозаїки, підлоги, що фрагментарно збереглися до наших днів у ряді храмів цієї епохи в Києві, Чернігові й інших давньоруських містах Київської Русі, а також у Новгороді Великому, і мозаїчний живопис, що прикрашав стіни, зводи і куполи давньоруських храмів Х-ХІІ ст., ансамблю, що дійшов до нас у вигляді, мозаїк київського Софійського собору (1037--1061--1067років.), фрагментів мозаїк Золотоверхого собору, Михайлівського монастиря в Києві (60-і рр. XI в.), а також, що не дійшли до нас -- мозаїк Спаського собору в Чернігові (перша половина XI ст.), мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври (1073--1078 р.) і Благовіщенського собору в Чернігові (1186 р.). Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор у Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.Храми Київської Русі були її головною окрасою. На початку XI ст. єпископ-іноземець Тітмар нарахував їх 400, саксонець Адам Бременський -- 300, а український літописець -- 700!