Періодизація української культури
Формування культурно-господарських зон у межах України. Проблема етнічної та культурної належності кіммерійців. Українська освіта і наука у другій половині ХVІІ-ХVІІІ століттях. Шляхи розвитку архітектури, образотворчого мистецтва та барокової культури.
Рубрика | Культура и искусство |
Вид | шпаргалка |
Язык | украинский |
Дата добавления | 20.08.2017 |
Размер файла | 158,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
23. Розвиток прикладного мистецтва у київській русі
Великого розвитку та поширення в Київської Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв'язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників.
Твори прикладного мистецтва часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах та виробах повсякденного вжитку. Набули поширення стилізовані зображення сонця у вигляді кола з пересічними всередині лініями, місяця-лунниці та води -- хвилястою смугою. Зображення різних фантастичних звірів та птахів поєднувалося з малюнками, що відбивали реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного плетива з стебел, листя, квітів тощо. В орнаментації ювелірних виробів XI--XIII ст. зустрічаються сюжети різних епох і часів. Тут і зображення птахо-собаки Симаргла, і сиринів (віл-русалок) язичницьких часів, і геральдичні грифони, леви, орли, і постаті християнських святих середньовіччя.
Великої досконалості досягло в Київської Русі й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам'яних формах та по восковій моделі. По восковій моделі виготовлялися дзвони, свічники, хрести, панікадила-хороси, різні прикраси тощо.
Коли в Київській Русі розпочалося велике кам'яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли-плінфи та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою, що використовувалися для внутрішнього оздоблення будов.
24. Давньоруське музичне і театральне мистецтво
Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилося жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів. Музика й театр настільки ввійшли в життя Давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.
Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялася на: церковну -- виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську -- мала розважальний чи побутовий характер -- та військову -- супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв. Давні музиканти та актори (співаки, скоморохи, акробати, фокусники, жонглери) переходили з міста до міста, від села до села, виконували музичні твори, ставили спектаклі, виступали з хижими звірами, заробляючи на життя, даруючи свій талант людям.
25. Історичні умови розвитку української культури у ХІV - першій половині ХVІІ ст. литовсько-польська доба
У ХІV - першій пол. ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести: 1.роз'єднаність українських земель; 2. відсутність єдиного політичного центру; 3. соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників; 4. постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходиласяу складі Литовської та Польської держав. Разом із тим ХІV - ХVІ ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.Це було пов'язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий іздавньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.Найважливішим чинником та необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ - ХІV ст. у деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV - ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний ужиток свою мову, звичаї, право.У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою - кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому.
Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.Особливу субкультуру витворило у ХV - ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільке розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування - водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси - такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої - князівські двори й монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ - першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.Таким чином, українська культура у ХІV - першій половині ХVІІ ст. розвивалася за складних, певною мірою трагічних умов. Однак культуротворчі процеси не припинялися і мали своєрідні результати.
26. Розвиток архітектури на укр.. землях у 14-17 ст
Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. У фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень.
Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізнього середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви -- оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV-XV ст.).
У ХІУ-ХУ ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Христового, XIV ст.), у Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XIV-XV ст.).
27. Освіта і наука 14-17 ст
Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних студентів знайдено понад 30 імен українців з м. Дрогобича, понад 70 -- із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський колегіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає прізвища кількох відомих українців, які здобули європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) -- професор медицини Болонського й Краківського університетів, упродовж певного періоду був ректором Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки.
Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток української культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.
28. Літературний розвиток на укр..землях 14-17 ст
Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впливи, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвропейських релігійних легенд. Поряд із церковною літературою в українській редакції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Сказання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.
Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів -- литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».
У XV ст. з'являється український переклад ірландського твору про Таудала -- лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій рдакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.
На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в боротьбі з ворогами. Серед них -- «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».
29. Укр. Образотворче мистецтво у 14-17 ст
Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI -- першої половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. При зовнішньому її оновленні внутрішня структура залишалася стабільною. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури. Одним з найхарактерніших проявів цього стала традиційна роль малярства у системі української культури другої половини XVI -- першої половини XVII ст.
Монументальне малярство. В умовах нового етапу розвитку мистецької культури, який розпочинається з другої половини XVI ст., монументальне малярство дедалі більше втрачає позиції. Останнє його пожвавлення фіксується у перемишльському середовищі перед серединою XVI ст. І хоч молдавський господар Олександр з 1565 р. звертався до львівських братчиків з проханням з'єднати йому майстрів для малювання новозбудованої церкви в Яссах 1, відомостей про розвиток українського монументального малярства у львівському середовищі другої половини XVI ст. віднайти не вдалося.
Іконопис. Станкове малярство другої половини XVI -- першої половини XVII ст. переживало процес завершення розвитку ансамблю й початок нового етапу його еволюції, впродовж якого зберігалися роль і значення іконопису та розвивався світський напрям малярства, уособлюваний передовсім портретним жанром.
У мистецькій практиці другої половини XVI ст. зберігається ансамбль іконопису у традиційному складі "іконостас -- Страсті -- Страшний суд", проте з початку наступного століття цей комплекс відходить на дальший план. У новому варіанті ансамблю, який вперше з'явився на львівському ґрунті на переломі XVI -- XVII ст., акцент робиться на іконостасі.
Еволюція українського іконостаса XVII ст. полягала не лише у його структурній розбудові, паралельно відбуваються й інші зміни. Ікони отримали різьбарське обрамлення, основна тенденція розвитку якого веде до наростання просторового начала та посилення об'ємного характеру різьблення.
Перелік ікон церкви Різдва Богородиці в Юськівцях поблизу Острога з 1600 р., крім храмової та намісних "Спаса" і "Богородиці", називає "Нерукотворний образ" -- єдину ікону над царськими вратами. Новим явищем у мистецькому процесі стало поширення у першій половині XVII ст. Молінь, мальованих на полотні. Значною групою ікон репрезентований також доробок самбірського маляра Федуска, відомого за храмовою іконою "Благовіщення" 1579 р. з церкви в Іваничах (Харківський художній музей). з території Закарпаття дають "Богородиця Одигітрія" в церкві Собору архангела Михаїла в Ужку, ікони празничного циклу "Розп'яття", "Преображення" з церкви св. Миколая у Сваляві, монументальне храмове "Вознесіння" у Вознесенській церкві в Ясіні. Свідченням аналогічного процесу на ранішій стадії є "Воскресіння -- Зішестя до пекла" та царські врата з Холмщини Першою пам'яткою нового львівського іконопису вважається виконана у Львові 1599 р. ікона маляра Федора "Богородиця Одигітрія з похвалою" з церкви Покрови Богородиці у Ріпневі. Еволюцію львівського малярства у напрямі, який визначив майстер Федір, потверджує й іконостас П'ятницької церкви.
Мініатюра в рукописній книзі. Книжкове малярство у другій половині XVI ст. розвивалося під знаком піднесення з-перед середини століття. Центральною ранньою його пам'яткою є мініатюри Пересопницького Євангелія 1556 -- 1561 рр. (НБУВ). Вони нагадують мініатюри XVI ст. з Холмського Євангелія XIII ст. й наслідують їхні стилістичні та композиційні особливості. До них належать широкі орнаментальні бордюри західноєвропейської іконографічної редакції, порівняно невеликі площини для самої мініатюри, іконографія.
Скульптура. Порівняно зі скромним місцем у мистецькому процесі другої половини XIII -- першої половини XVI ст. у наступному столітті скульптура відігравала істотнішу роль. Її успіхи пов'язані не лише з дальшим розвитком скульптури європейської традиції на західноукраїнських землях. Від кінця XVI ст. складається нова українська традиція скульптури, яка знаходить поширення насамперед у декоративному різьбленні в дереві. Цей аспект еволюції мистецького процесу -- один з яскравих проявів нового етапу розвитку української мистецької культури від кінця XVI ст. Найважливіші з відомих досягнень раннього різьблення належать львівському мистецтву й характеризуються найперше іконостасом церкви Святих П'ятниць, виконаним, мабуть, у другій половині 1610-х рр. Аналіз західноукраїнського різьблення дозволяє відносити його початки до кінця XVI ст. Певну роль у його становленні, особливо на львівському ґрунті, мусили відіграти майстри європейської мистецької традиції у місцевому її варіанті. З неї ж виводиться іконографія орнаментики.
30. Розвиток музичного мистецтва
Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV--XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Острозі -- музика Лаврентій.З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. -- партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.
31. Культура Московської держави
У означений період у Північно-Східній Русі, що до початку феодальної роздробленості входила до складу Київської держави ( Русі), відбулися три важливі й взаємопов'язані процеси: 1). Приєднання низки земель до Московського князівства, перетворення Москви у державно-політичний центр Північно-Східної Русі, утворення Московської централізованої держави, майбутньої Росії; 2). Звільнення від татаро-монгольського поневолення, боротьба проти якого була започаткована битвою на Куликовому полі у 1380 р. і остаточно завершилася у 1480 р.; 3).Формування російського народу на основі північно-східної гілки стародавнього руського народу (кривічі, в'ятичі, новгородські словени), а також угро-фінських та інших племен. Спочатку московські правителі приймають титул «Великого князя всія Русі», а згодом -царя. Історична перемога на Куликовому полі викликала піднесення національної самосвідомості, що відбилося в усіх галузях духовної культури і, передусім, у літературі. За цих умов створюється цикл літописних повістей і «сказань», серед них -«Сказання про Мамаєве побоїще» та поема «Задонщина». Цікаво, що автор останнього твору (Софоній Рязанець)застосував поетичні прийоми і образи «Слова о полку Ігоревим». Однак, якщо у «Слові» -біль і тривога за долю батьківщини, то в «Задонщині» -радість і гордість за свій народ, звеличення князя Донського, який об'єднав народ і привів його до перемоги. У низці публіцистичних і історичних творів утверджувалася ідеї величі московської держави і «божественного походження» влади московських правителів. У низці літературно-публіцистичних творів тих часів розвивається ідея лідерства Москви в усьому православному світі. Так, у історичному творі «Хронограф» (редакція 1512 р.) Москва іменується «Третім Римом».Вказані імперські амбіції на довгі роки визначили характер державної російської ідеології. Певною мірою вони притаманні ідеології колишнього Радянського Союзу й сучасної Росії.З інших літературних творів зазначеного періоду слід відмітити також «Троїцький літопис», «Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна», «Домострой», «Четі-Мінеї» ( щомісячні читання ) митрополита Макарія та ін. Духовні запити московського суспільства обумовили винайдення книгодрукування. Надрукувавши книгу «Апостол», його засновником в Росії став Іван Федоров. Як уже згадувалося, останні роки свого життя він провів у Львові, започаткував книгодрукування в Україні. До речі, цей факт свідчить про збереження у ті часи духовної єдності українського і російського народів, попри те, що Україна знаходилася у складі Речі Посполитої. Яскравим матеріальним втіленням великих політичних амбіцій нової держави стала храмові й оборонні споруди Москви і, насамперед, кам'яного Кремля, реконструкція якого розпочалася в ХІVст. Московський Кремль -це спільне творіння кращих російських та італійських майстрів,які прибули на запрошення московського уряду. Характерна особливість архітектури кремлівського ансамблю -це поєднання традицій руського зодчества і надбань високої ренесансної культури. Найбільш яскраво зазначена особливість проявилася в головному соборі Кремля -Успенському, при проектуванні якого флорентійський майстер Аристотель Фіораванті взяв за основу однойменний старовинний собор у Володимирі. Водночас італійські майстри застосували класичну ордерну систему, такі її елементи, як коринфські пілястри, карниз тощо. Одночасно були побудовані й кремлівські стіни з 21 вежею. Деякі з веж мали ворота. Архітектурний ансамбль Кремля органічно доповнив собор Василя Блаженного,що був побудований на Красній площі за наказом Івана Грозного на честь взяття Казані. Геніальні російські майстри втілили у камені й кольоровій кераміці собору радість перемоги, державну славу, національний характер і дивовижну східну екзотику. У сучасному мистецтвознавстві прийнято характеризувати російську культуру означеного періоду як «руський Ренесанс», маючи на увазі відродження після монголо-татарського поневолення художніх традицій Київської Русі. Проте мистецтво зазначеного періоду має свої особливості. Головна з них -віддзеркалення небувалого патріотичного піднесення й формування національної самосвідомості саме російського (не руського) народу в боротьбі за державну єдність. У жорстких рамках богословських канонів і традицій церковного живопису російські митці створили роботи, що мали величезне суспільне значення і високі естетичні якості. Мова йде про творіння таких видатних митців, як Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій. Таким чином, російська художня культура ХІV-ХVІ ст., що має свої витоки у Київській Русі, збагатилася багатьма надбаннями епохи Відродження, за своїм ідейним змістом відбивала великі геополітичні устремління нової Московської держави, прагнення російського народу до національної єдності й політичної консолідації.
32. Вплив Визвольної війни середини ХVІІ століття на формування національної свідомості українців
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що кардинально змінив не лише хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний чинник всієї Європи. Ця подія була глибоко закономірною, а не випадковим явищем: спрацював цілий набір факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ можливим і необхідним.
Визвольна війна середини XVII ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI - 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї.
Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Б.Хмельницький. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості і рішучості боронити свої інтереси. Незалежно від тонкощів наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана“. У свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх з багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.
Оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани, хоч і якимось чином відстоювали незалежність, але регулярно погоджувались на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік. Але треба пам'ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.
33. Українська освіта і наука у другій половині ХVІІ-ХVІІІ століттях
У другій половині XVII--XVIII ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у XI--XII ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими школами.
Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворенням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) -- першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для Василіан і нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та коли в братських школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове положення й надавали їм державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.
На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.
Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Кращі випускники, як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після Німеччини, привносили в академію нові методи та напрями в науці.
Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький -- один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Був він також вчителем царських дітей. Визначний проповідник, автор «Четьї Мінеї» з 1701 р. був ігуменом різних монастирів, а з 1702 р. -- ростовським митрополитом. Після смерті московський синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. -- митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії -- в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах, Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві*.
У другій половині XVII ст. -- першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московському духовенству, яке писало на них доноси цареві.
Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинсь-кого) та до Молдавії (П. Величковського).
Крім академії у Києві були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини.
Викладачем тут був Григорій Савич Сковородя (1722~1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатпіших українських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання -- основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина -- це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мир%; «Нар-кісс. Разговор о том: узнай себе»: «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» -- такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику. Справді, далекими від життєвої суті були думки і саме життя цього мандрівного «старця», проте тим чистішими і переконливішими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні відродження.
У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов ян-ську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.
Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, проведена Катериною II в 1786 р., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.
Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.
Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі.
Ревізійні полкові книги показують, що в 1740--1748 pp. на території 7 полків старої України -- Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського -- було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа.
Отже, шкіл було досить. В 1768 р. на території Чернігівського, Городненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення.
Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині і на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).
34. Києво-Могилянська академія
1632 року шляхом об'єднання Київської братської школи з Лаврською була створена Києво-Могилянська колегія, яка 1701 року дістала назву академії. Сюди приймали вихідців з усіх станів, але переважно з козацької старшини, шляхти, духовенства й багатих міщан.
По утворенні колегія поділялася на сім класів (шкіл). Високий ступінь навчання становили «школа риторики й поетики», що передбачав вивчення предметів гуманітарного циклу, дворічна «школа філософії» зосереджувала увагу на гуманітарних і природничих науках, чотирирічна «школа богослов'я». Лекції в колегії читали переважно латинською мовою. Викладачі й учні мали змогу користуватися однією з найбільших на той час бібліотек -- бібліотекою Петра Могили, де були зібрані твори відомих учених світу: Сенеки, Горація, Цицерона та ін. Поряд з богословською літературою тут зберігались польські хроніки, літописи, документальні збірники тощо.
Зі стін Києво-Могилянської колегії вийшли українські гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Ви-говський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Петро Дорошенко, Іван Самойло-вич, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, заробляла собі на життя вчителюванням чи допомагаючи церкві, організацією оркестрів, хорів і пересувних акторських труп.
Незважаючи на проблеми й труднощі, Києво-Могилянська колегія була найпрестижнішим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Тут навчалися українці, білоруси, росіяни, румуни, болгари, серби, навіть греки й араби. Ця школа була осередком освіти для всього православного світу, їй допомагали Галшка Гулевичівна, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа
35. Козацьке літописання 17-18 ст
Барокове літописання продовжує традиції середньовічного літописання, але розширює тематичний і жанровий комплекси. Козацькі літописи як різновид історичної прози відображає ідеологію козацької держави.
Літопис Самовидця. Однією з найбільших історіографічних пам'яток і одним з найбільш достовірних історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам'ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.
Самовидець - псевдонім. Твір був написаний козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора - автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 років. Головна увага зосереджена на національно-визвольній війні. Літопис була написана в часи гетьмана Івана Мазепи і очевидно на його замовлення. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події та явища, які не збереглися нормально ні в одних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичного, українського та впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні. Літопис Самовидця складається з вступу, яке оповідає про сотсоянии України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:
- Перша присвячена часам Хмельниччини та Руїни (до 1676 року включно) і написана правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;
- Друга - до 1702 включно, представляє Літопис у стислому розумінні цього слова, написана на Лівобережжі, найповніше (беручи до уваги локальні новини) у Стародубі.
Літопис Григорія Грабянки. Літопис Григорія Грабянки датується 1710 роком, була написаний на замовлення гетьмана І. Скоропадського. Тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709 року, а основна увага відводиться національно-визвольній війні. Для стилю літопису характерні Беллетризация (художність) розповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль. Протягом тривалого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але з часом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. У першій розповідається про події від початку козацтва до народноосвободітельной війни, у другій, найбільш розлогій, - про саму війну, а в третин літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказань» - більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.
Літопис Самійла Величка. Це найбільша серед козацьких літописів. Це твір, в якому поєдналися елементи різних жанрів - хроніка, публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис була приблизно завершена в 1720 році. Тут описані події 1648 - 1700 років. Автор представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хмельницького. Літописець виправдовує діяльність Хмельницького. Політичний ідеал автора - автономний статус України під протекторатом Москви. Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен з яких має окремий заголовок. У творі центральною фігурою є Богдан Хмельницький, автор порівнює його з Олександром Македонським, Мойсеєм.
Історія Русов. Історико-філософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису - антітіранізм та затвердження природного права всіх народів у т. ч. і української на власну державність. Політичний ідеал автора - незалежний статус України. Історія Русів початку період національного відродження. Твір був написаний російською мовою, українським. Переклад І. Драча. Серед можливих авторів Історії називають Григорія та Василя Полетика, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні об'єднання елементів художньої, наукової, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.
36. Козацтво як головний чинник українського суспільно-політичного та культурного життя
У становленні й розвитку центральної ідеї правової думки України -- ідеї незалежної й суверенної держави -- значне місце відводилося проблемам волі та демократії. Навколо них зосереджувалася суспільна думка багатьох поколінь передових мислителів.
Аналіз джерел чітко показує, що соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорсткого феодального гноблення, головним чином польською шляхтою Поодинці, сімґями, а то й цілими селами вони йшли на незаймані або малонаселені землі. Найбільше втікачів було з Галичини, Волині та Поділля. Вони посідали вільні на той час землі Наддніпрянщини й особливо Лівобережжя Своєю вільною, без феодального примусу працею українське козацтво розвивало власну передову економіку.Таким чином, становлення козацтва як суспільного стану нерозривно повґязано з проблемою свободи, волелюбності, забезпечення умов для розвитку творчих здібностей людини.
Специфічною особливістю козацтва було те, що мирне хліборобське життя переселенців зосереджувалося переважно в "прикордонній зоні". Воно зазнавало постійних спустошливих нападів ординців, кримських татар і ногайців. Козакам доводилося одночасно займатися хліборобською справою та збройним захистом своїх поселень.
За таких умов Україні доводилося шукати захисту, виробляти форми самооборони, методи активної військової протидії, мобілізувавши матеріальні й духовні можливості, спираючись на історичний досвід і традиції Важливе значення у зростанні суспільної ролі козацтва мав захист ним релігійних і національних прав українського народу. Особлива заслуга тут належить Петру Сагайдачному. Історична обставина українського життя привела до того, що в цей час національні інтереси, національні змагання, національна боротьба скупилися на точці оборони існування православної церкви.
Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень, як господарсько-військових організацій, вимагали тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довірґя, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин -- буржуазно-демократичних.
Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох учених і політичних діячів.
Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузірґї європейських держав 17 ст. Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика, одного з найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Це основний закон тієї самостійної Української держави, за яку боровся П. Орлик і його однодумці. Головною тезою цього документа була теза про право українського народу на вільне життя, не залежне від чужого ярма. "Які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України... Козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту й повернути уживання своїх стародавніх прав", -- наголошував П. Орлик.
Аналіз конституції та документів, повґязаних із нею, показує, що тогочасна українська політична думка досягла досить високого рівня, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. "Гетьманське самодержавство" обмежувалося генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Передбачалася сувора окромішність державного скарбу та коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.
37. Запорізька Січ як соціокультурний феномен
Козацтво - унікальний для європейської історії культурно-соціальний феномен. Щоб розібратися в цьому питанні, треба перебороти інерцію звичного сприйняття і прояснити низку моментів, важливих не тільки для розуміння заявленої проблеми, але і всієї української історії.
Часто Стародавню Русь уявляють як етнічно єдиний слов'янський соціум, а Великий Степ, який тіснив її з півдня і сходу - як вільний простір, на якому стихійно переміщалися кочові племена і народи. Однак ця картина неправильна, тому що східнослов'янський етнос не був єдиним. Йшов активний процес асиміляції слов'янами на півночі - угро-фіннів, а на півдні - степових тюркських племен. Унаслідок цього на території Русі складалися відмінні одна від іншої етнокультурні спільноти.
Тривалість співіснування Русі і Степу в рамках федерації (до їх цілковитого об'єднання) значно перевищує час їхнього протистояння як незалежних і вороже налаштованих один на одного суб'єктів.
Козацтво формувалося стихійно й у початковий період свого існування будувалося на ідеальних, з погляду літописців, засадах. Козаки дотримувались помірності в їжі й одязі, господарювали, у їхньому середовищі були відсутні побутові злочини. Вони самі обирали собі керівника і глибоко його поважали, але випадки перевищення будь-якою посадовою особою своїх повноважень могли закінчитися самосудом. Особиста відвага і військове мистецтво вважалися головними чеснотами козака, винятково рідко, і то стосовно подій початку XVII ст., у їхньому середовищі згадувалася і глибока побожність [7:27] Серед рис, що вважалися негативними, можна назвати зловживання своїм становищем, властолюбство і зверхність щодо рядових козаків, потяг до розкоші і корисливість і, що підкреслювалося майже у всіх літописах, “свавілля”.
Етнічне ядро козацтва -- природні степняки. Починаючи з XV ст. тюрки й монголи називали називали козаком особистість, яка з політичною метою відокремилася від своєї держави і сама чи з родиною вкупі шукала шляхів опанування степу... Звичне вживання слова „козак" нарівно і татарськими, і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця XV ст. воно було цілком звичним і прикладалося як до татар, так і до русинів, позначаючи, з одного боку, найманих караванних конвоїрів та вояків прикордонних законів, а з іншого - розбійників, які промишляли грабунком на степовій дорозі. Так чи інакше, а тих і інших -русинів і татар - годувало „козацьким хлібом" (як почали говорити пізніше) Поле. Коли згодом козаки-християни розмножилися настільки, що утворювали вже окрему соціальну групу, яка освоювала степове порубіжжя, поєднуючи розбійництво з сезонними промислами, поняття „козак" доповнилося ще одним значенням - нікому не підлегла, вільна людина. навряд чи правомірно вважати появу козацтва наслідком споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як зазвичай твердять. Навпаки, поява козаків - це своєрідний компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари ввійшли до історії нероздільно злучені рахунком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. У своєму історичному бутті нормальне землеробське суспільство демонструє поступальний розвиток, тоді як історія кочових народів і створених ними держав істотно інша.
Подобные документы
Особливості розвитку української освіти, літератури, музики, архітектури і мистецтва у ХVІ-ХVІІ ст. Тісні взаємозв'язки української культури з культурою Польщі і Росії. Початок книгодрукування в Україні у XVI ст. Церковне життя України того часу.
доклад [17,1 K], добавлен 19.12.2010Умови розвитку культури українського народу в другій половині XVII – кінці XVIII ст., вплив на неї національно-визвольної боротьби. Становлення літератури, театральної та музичної творчості. Розвиток архітектури та образотворчого мистецтва України.
лекция [17,4 K], добавлен 01.07.2009Характерні риси просвітництва Ренесансу в Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду. Розвиток усної народної творчості, театрального мистецтва і музики. Стан тогочасної освіти та літератури, архітектури, скульптури та живопису.
лекция [104,4 K], добавлен 22.09.2010Принципи утворення національної культури. Археологічна періодизація первісної культури. Знання про світ у первісної людини. Ранні форми релігії давніх людей. Твори первісного образотворчого мистецтва. Шляхи розвитку культури людства у давні часи.
реферат [20,1 K], добавлен 06.05.2010Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.
контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.
реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008Аналіз феномена культурної дипломатії, що її втілює українська діаспора у Іспанії. Сприяння і промоція української мови, мистецтва та культурної спадщини через проведення культурних і мистецьких заходів, пропагандистській роботі культурних інституцій.
статья [23,4 K], добавлен 27.08.2017Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст. Українська книга доби незалежності. Розвиток театрального мистецтва, кінодраматургії та бібліотечної справи. Вплив засобів масової інформації та їх проблематика в культурній галузі України.
курсовая работа [50,7 K], добавлен 23.11.2014Визначальні риси світової культури другої половини ХХ ст. Ідеологізація мистецтва та її наслідки для суспільства. Протистояння авангардного та реалістичного мистецтва. Вплив масової культури на формування свідомості. Нові види художньої творчості.
реферат [37,1 K], добавлен 13.12.2010Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної. Виникнення мистецтва як механізму культурної еволюції. Критерії виділення культурно-історичних епох. Поняття "цивілізація" в теорії культури.
реферат [34,8 K], добавлен 26.02.2015