Періодизація української культури

В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. П. Котляревський, його п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788--1863) та Карпо Солоник (1811--1851), Іван Дрейсіг (1791--1888).

Перу М. Л. Кропивницького (1840--1910) належить понад 40 п'єс. Це, зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Пошились в дурні» та ін. Діяльність його театральної трупи -- це віхи в розвитку українського театру і культури. Історичні твори і драматургія М. П. Старицького (1840--1904), його численні обробки -- унікальне явище в історії української художньої культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість -- утілення любові до України, до її народу, його історії. Український театр важко уявити без драм і комедій І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) -- (1845--1907). Відомі також драми І. С. Нечуя-Левицького, Б. Д. Грінченка, П. Мирного.

Усі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності українських театральних труп 1883 р.

1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій розквітла творчість М. Заньковецької, П. Саксаганського і багатьох інших акторів і театральних діячів. Поява театру корифеїв -- унікального явища в національному мистецтві -- сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Вона започаткувала поширення нового типу театру. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем. У кінці XIX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі.

Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького -- М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі. У 1891 році в Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова.

Отже, українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку спираються у своєму становленні наступні покоління. У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення. Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури.

56. Українське музичне мистецтво ХІХ ст.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Вiють вiтри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповiт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.). Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого -- страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка -- великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний, у багатьох з них він досяг справжніх художніх вершин. Він є основоположником української класичної музики.

Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, М. Вербицький написав ряд хорів і серед н»х -- монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський -- свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській основі. У 1867--1869 роках він -- студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова -- професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів -- класиків і романтиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники -- згаданий уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка -- «Вечорниці», її автор -- Петро Іванович Ніщинський (1832--1896). Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів -- К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.

Отже можна зробити висновок, що здобутки XIX ст. у сфері музичного мистецтва виявилися колосальними. Цей період вражаючий за гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки. В художню творчість прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: “XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця”.

57. Тарас Шевченко як художник

Тарас Григорьевич Шевченко - выдающийся украинский писатель и поэт, чье творчество сделало его ни много ни мало, а символом украинского народа и одной из главных колонн, на которой держится вся наша украинская культура. Так, все мы с вами еще со школьной скамьи хорошо знаем Шевченко именно как писателя, поэта, и вот немножко подзабыли о том, что Тарас Григорьевич был не только гениальным писателем, но и не менее гениальным художником. Художественное наследие Тараса громадное - сохранилось 835 произведений, картин, портретов, гравюр на разные темы, написанные в течение различных периодов жизни великого Кобзаря. Еще более 270 произведений считаются потерянными, к сожалению.

Тяга к живописи и рисования у Шевченко была с самых ранних лет его жизни В 1828 году Шевченко становится слугой Павла Энгельгардта, богатого россиянина дворянского происхождения. Павел Энгельгардт заприметил талантливого юношу.

Одна из картин того периода - «Бюст женщины», написанная простым карандашом в 1830 году, Тарасу тогда было всего 16 лет. Возможно, эта красивая мечтательная барышня на картине была одной из его муз, как знать.

В 1831 году Энгельгардт вместе с Шевченко переезжает в Санкт-Петербург, тогдашнюю художественную и культурную Мекку Российской империи. В Петербурге талантливого парня замечают выдающиеся русские художники Карл Брюллов и Василий Жуковский

«Катерина» - одна из интереснейших картин Шевченко, написанная маслом в 1840 году. Картина очень символична, в форме образов автор передает те чувства, которые словно волны бурлили в его сердце. Босоногая девушка в центре картины, символизирует страдающий украинский народ, русский солдат на коне - самодержавную русскую монархию, подавляющую Украину, сидящий на земле крестьянин, (чем-то похож на казака Мамая) олицетворяет собой свободное прошлое, стремление к которому насквозь пронизывает как литературное, так и художественное творчество Тараса. картина называется «Цыганка гадает украинской девушке», написанная в 1841 году, здесь тоже прослеживается схожий сюжет, а украинская девушка символизирует не что иное, а саму Украину.

В 1847 году Шевченко получил заказ написать портрет молодой княгини Екатерины Кейкаутовой, нежная и юная женщина, которая страдала от деспотизма мужа, вызвала сочувствие и симпатию художника.

Среди почти 400 работ того периода выделяются акварельные пейзажи, сделанные во время экспедиции географа А. И. Бутакова, которому по счастливому провидению Тарас попал художником. Шевченко любил природу и был прекрасным пейзажистом.

А это одна из его лучших картин пейзажного направления - «Пожар в степи», написанная в 1848 году, во время степного перехода из Орска к Аральскому морю, когда Шевченко стал очевидцем удивительного впечатляющего зрелища - гигантского пламени, от подожженной казахами сухой травы.

Но не меньшее пламя горело в душе легендарного Кобзаря, который оставил нам в наследство свои замечательные художественные и литературные произведения, которые вдохновляют и будут вдохновлять еще не одно поколение украинцев.

58. Українська культура на початку ХХ ст. (1900-1920)

У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність "Просвіт", що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність "Просвіт" часто була пов'язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали "Киевская старина", "Українська хата", "Літературно-науковий вісник". На Заході України національно свідомі наукові сили об'єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині). На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам'яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури - І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 р. широкі народні маси пов'язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал "Вільна українська школа".

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

59. Українське образотворче мистецтво початку ХХ ст.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалося в руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862-1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики зверталися Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світобачення. Особливий внесок Зробили О. Богомазов (1880-1930), М. Бойчук (1882-1939), К. Малевич (1878-1935).

О. Богомазов у трактаті «Живопис і елементи» виклала свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його принципи. Картини «Потяг», «Базар», «В'язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони виділяються чіткої ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням.

К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий і червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат в супрематічному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійської та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвіставкі, в Москві, один з харківських театрів . Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих художників, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименко, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян , В. Костецький та ін.

60. Російськомовна література 1900-1930-х рр. в Україні

На початку ХХІ століття в українському літературознавстві російськомовні художні твори, написані українцями впродовж ХVIII-ХХ століть, тільки-но починають досліджуватися в контексті розвитку національного письменства. Проте проблема перегляду й переоцінки художньої спадщини іншомовних літераторів-українців є однією з найактуальніших, тому що суспільство в силу різних обставин, а передовсім через нерозробленість механізмів ідентифікації іншомовної творчості наших співвітчизників, ще не схильне сприймати російськомовну художню спадщину І.Богдановича, В.Капніста, Г.Винського, В.Наріжного, О.Сомова, М.Маркевича, А.Погорільського, М.Гоголя та інших у контексті українського письменства.

Доцільність опрацювання російськомовної прози В.Наріжного, О.Сомова, А.Погорільського у річищі розвитку української літератури обумовлюється тим, що в ній знайшли своє втілення й осмислення національні історія, міфологія, усна народна творчість, етнографія, література, тобто народний дух, світогляд, мораль, які вони трансформували та презентували в іноземному культурному просторі. Виправданість вивчення художнього доробку літераторів у системі національного письменства виправдовується ще й тим, що вони, як свідчать твори, листи, спогади рідних, друзів, були свідомими свого українського походження.

Борис Леонтійович Горбатов - український радянський письменник, сценарист, секретар Спілки письменників СРСР. Писав переважно російською мовою. У травні 1922 року на сторінках донецької робочої газети «Кочегарка» з'явився перший твір Б. Л. Горбатова -- нарис «Ситі й голодні». У цій газеті робкор, а пізніше літературний співробітник публікував свої перші статті, нариси про життя і побут шахтарської молоді. Б. Л. Горбатов був одним з організаторів і активним учасником Союзу пролетарських письменників Донбасу «Забой», створеного в жовтні 1924 року.

Михамйло Михамйлович Зомщенко -- радянський письменник-новеліст, сатирик, висміює обставини і людей післяреволюційної доби та радянську систему: «Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова», «Юмористические рассказы», «Тяжелые времена», «О чем пел соловей» та ін. повісті й оповідання. Засуджений офіційною критикою. Уже перша книжка «Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова» (1922) свідчила про самобутність знайденої письменником оповідної форми. З 17 серпня до 1 вересня 1934 року проходив Перший Всесоюзний з'їзд радянських письменників, членом правління якого був вибраний Зощенко. На перший погляд творча доля письменника складалася благополучно, проте протягом всього літературного шляху він піддавався суворій і часто упередженій критиці. Апофеозом всіх перипетій стала сумно відома постанова ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року "Про журнали «Звезда» і «Ленинград». 4 вересня Зощенка і Анну Ахматову виключають із Спілки радянських письменників. Зощенка позбавляють продуктової «робочої картки». Привід для нападок цього разу був зовсім надуманий -- дитяче оповідання «Пригоди мавпи».

Аркамдій Тимофнйович Авемрченко -- російський письменник-сатирик і гуморист українського походження. 1897 року Аверченко виїхав працювати конторником у Донбас, на Брянську копальню. На копальні він пропрацював три роки, згодом написавши кілька розповідей про тамтешнє життя («Вечером», «Молния» та ін.). 1903 року він переїздить до Харкова, де 31 жовтня у газеті «Южный край» з'являється його перша оповідка. У 1906-1907 він редагує сатиричні журнали «Штык» і «Меч», а 1907 року його звільняють з чергового місця служби

61. Політика українізації і головні напрями її здійснення в Україні

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика “коренізації”, що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20- х рр. 80% населення республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика коренізацї здійснювалася у двох напрямах: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

У процесі українізації, зокрема у боротьбі з русифікаторською політикою Москви, поважну роль зіграв комісар народної освіти України О.Шумський. Він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. “У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством ставиться до комуніста-українця”, - заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 р. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом отримав політичну назву “шумскізму”, проти якого рішуче виступила Москва.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський та М.Скрипник, які сприяли не формальному, а реальному втіленню в життя гасел українізації.

Наукові дослідження в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії “комуністичного будівництва”, яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають “діалектичний матеріалізм” із властивим йому “класовим підходом” до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду “мода”, спрямована на певну “популяризацію” наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували “Пролеткульт” - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “чисто пролетарську”, особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом “пролетарські” письменники об'єдналися у спілку “Гарт” (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися у спілку “Плуг”, куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш приязно ставилася до цих письменницьких об'єднань.У 1925 р. після розпаду “Гарту” виникла “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом - Микола Яловий.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела “Думка”, створена у 1920 р. У Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. У Харкові діяла й успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще у 1917 р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Хоткевичем.

Плідно розвивалося театральне мистецтво. На кінець 1925 р. в Україні діяло 45 державних театрів. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Л.Курбасом. Останній з 1926 р. працює у Харкові. У той час “Березіль” вже мав повністю сформовану трупу прекрасних акторів, серед яких слід назвати таких, як Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін. У цей період Л.Курбас повністю переорієнтувався на драматургію М.Куліша. На сцені “Березоля” були поставлені майже всі п'єси М.Куліша (“97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Отак загинув Гуска” та ін.).

Бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних оцінок подій та їх учасників). Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької (“Остап Бандура”, режисер В.Гардін), А.Бучми (“Укразія”, режисер П.Чардинін) та ін. Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна “Тарас Трясило” (1927) і “Тарас Шевченко” (1926). В останньому знімались А.Бучма і І.Замичковський. Перший етап розвитку українського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О.Довженка, фільми якого “Звенигора” (1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), а згодом звукові картини “Іван”, “Аероград”, “Щорс”, створені у 30-х роках, займають почесне місце в історії світового кіномистецтва. У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм “Земля” включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930), а серед художніх - “Фронт” О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив низку картин на історичну тематику: “В'їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким” та ін. У жанрі пейзажу особливо відзначилися художники М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлицький (“Місячна ніч”). У портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, який після революії залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби. Взагалі, у цей час в Україні існувало кілька мистецьких об'єднань художників, що відображали процес ідейних пошуків у мистецтві. Серед них чільне місце займали Товариство художників імені К.Костанді, організоване в Одесі 1922 р., Асоціація Революційного Мистецтва України (АРМУ), створене у Києві 1925 р. з філіями по різних містах, Об'єднання Сучасних Митців України (ОСМУ).

У середині 20-х рр. дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук в архітектурі. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було відбудовано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом із тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Найбільш значною спорудою, створеною у цей час, став будинок Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів) у Харкові (1925 - 1929, архіт. С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер).

Отже, політика українізації, здійснювана сталінським урядом, незважаючи на свій обмежений, великою мірою декларативний характер, дала несподіваний результат: за короткий термін (менше ніж 10 років) українська культура пережила яскравий злет, що проявився в усіх без винятку культурних галузях.

62. «Розстріляне відродження»: поезія, драматургія, проза

Розстріляне відродження -- умовна назва літературно-мистецької генерації 20-30-х рр. ХX от., репресованої більшовицьким режимом. З кінця 20-х рр. Комуністична партія почала розглядати літературу й мистецтво як одну з ділянок культурного фронту.

Спочатку були заборонені літературні товариства. Під невблаганним пресом терору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури. Посилювалася боротьба проти «націоналістичних ухилів». Як справедливо зазначає український історик О. Бойко, «під гаслом боротьби з «хвильовизмом» почали переслідувати творчу інтелігенцію, боротьба з «волобуєвщиною» зачепила наукову інтелігенцією, а «шумськізм» -- навіть стару ленінську гвардію».

30-ті рр. пройшли під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури, їх одразу зарахували до складу сфабрикованих органами ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій». Не витримуючи психологічного тиску, наклали на себе руки письменник М. Хвильовий та нарком освіти М. Скрипник. Жертвами сталінського терору стали відомі літератори Б. Антоненко-Давидович, М. Яловий, П. Губенко (Остап Вишня), діячі Комуністичної партії Західнім України Г. Бараба-Іваненко, П. Ладан, К. Максимович, Ф. Приступа та ін.

Під час боротьби з «націоналістичною контрреволюцією» знищено в концтаборах режисера Л. Курбаса, засновника української школи монументального мистецтва О. Бойчука, письменників М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинку. Зі 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України репресовано 97 осіб. Загалом у роки сталінського терору жертвами режиму стали 500 письменників України.

У сталінських катівнях закінчив свій життєвий шлях відомий учений-сходознавець. А. Кримський. Ще задовго до 30-х рр., начебто передбачаючи власну долю, він написав свій «Заповіт» -- «На тортурних муках».

63. Образотворче мистецтво України у 1920-1980-ті роки

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862--1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880--1930), М. Бойчук (1882--1939), К. Малевич (1878--1935). Довгі роки мешкала під Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич -- засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття -- неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60--80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

64. Розвиток літератури в Україні у другій половині ХХ ст.

Українська література 60-80-х рр. була гідно представлена чудовими творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» Олеся Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився талант М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Величезне зацікавлення у вітчизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва. Життєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори»), М. Негоди («Степом, степом»), О. Пушика («Треба йти до осені»).

Незламну громадянську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снєгірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 році.

65. Розвиток архітектури у другій половині ХХ ст

У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного планування міст. Період 1946-1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949-1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

За принципом регулярного планування міст створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі.

В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд.

Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок ігнорування принципу неповторюваності була втрачена національна самобутність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилося саме за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва -- у Києві.

У 70-х роках було надано статус міста-заповідника: Львову, Луцьку, Кам'янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).

Радянські часи повторили імперське прагнення царату. Всі складові культури великого європейського народу були поставлені в умови провінційних, а за своєю суттю культурна політика імперського центру була асиміляторською.

66. Музична культура в Україні у ХХ ст

У XX столітті до теми українського фольклору зверталися багато професійних та аматорських колективів України, також створювалися ансамблі в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування. Так, на початку XX століття український ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком з Філадельфії отримав популярність в США. Українські традиції збереглися в творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорка, Клівленда, Детройта, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліан Китастий, Віктор Мішалов та ін Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найбільш відомі обробки українських пісень належать М. Лисенка та М. Леонтовичу, значний внесок у дослідження і збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи - Філарет Колеса, Климент Квітка. З 1980-х рр.. спостерігається підвищення інтересу до автентичних форм народного музикування. Першопрохідцями цього напрямку вважається заснований в 1979 рік гурт Древо, очолювана професором Київської консерваторії Є. Єфремовим. У 2000-них роках на Україні виникли такі фестивалі етнічної музики, як "Країна мрій" і "Шешори", де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і в різноманітних обробках рок - чи поп-напрямків. Серед сучасних груп автентичного співу слід назвати групи «Божичі», «Володар», «Буття». Етнічні мотиви використовуються групами Рушничок «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування елементів пропонує гурт «ДахаБраха».

Що стосується національної професійної музики, то основоположною для її розвитку стала діяльність Миколи Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах: 9 опер, фортепіанні та інструментальні, хорові та вокальні твори, твір на слова українських поетів, у тому числі на слова Тараса Шевченка. Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 - Музично-драматичний інститут ім. Лисенка). На початку XX століття всесвітню популярність здобула плеяда українських виконавців. Серед них співачки Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М. Е. Менцинський, О. Ф. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря, піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент А. А . Кошиць. За межами України стали відомі хорові обробки Н. Д. Леонтовича. На період Української революції (1917-1918гг.) Припадає створення ряду художніх колективів і поява нового покоління українських культурних діячів. Указом Павла Скоропадського в 1918 році був заснований Державний симфонічний оркестр України, першим диригентом якого став Олександр Горілий, Українська державна капела, Перший і другий національні хори. Також в 1918 році був заснований кобзарський хор, пізніше відомий як Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди. Після свого приходу радянська влада відкрила ряд музичних установ у різних містах України. Серед них театри опери і балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), хорові та симфонічні колективи. Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося в основному в руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно дозволеним в СРСР творчим методом літератури і мистецтва. Діячі культури, які відходили від цього методу піддавалися жорстокій критиці та переслідуванням. У той же час на Україні виникла масова радянська пісня, одним з перших творців якої став Костянтин Богуславський. У 1930-ті роки з'явилися перші опери радянської тематики, у тому числі «Щорс» Б.Лятошинського (1930), «Перекоп» Ю.Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичній партії і її вождям, закріпилися в репертуарах професійних і аматорських колективів. У повоєнний час серед видатних українських композиторів - Григорій Верьовка, брати Георгій і Платон Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренка та ін Серед відомих виконавців - український тенор Іван Козловський. Широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщини Клавдія Шульженко. 1960-і роки стали часом прориву української музичної школи на світову арену, проникнення в українську музику новітніх напрямів європейської музики. У Києві була створена група «Київський авангард», до якої увійшли Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Через розбіжностей з офіційними музичними колами СРСР члени «Київського авангарду» піддавалися тиску різного роду, у зв'язку з чим група зрештою распалась.Міровое визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Паралельно з формуванням поп-музики в західних країнах, в Україні, як і в інших країнах досягла розквіту совестская естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, життя якого трагічно обірвалося в 1979 році. Серед композиторів-піснярів тих років також відомі А. І. Білаш, В. Верменич, пізніше - І. Карабиць. У ті ж роки популярність завоювали естрадні виконавці - Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші.

67. Український театр у ХХ ст

В 20 ст. в Україні утворюється новий театр, який під кінець двадцятих років вже має значні досягнення. Найбільша и найтрагічніша постать в історії українського театру - Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки Певного провінціалізму, что БУВ властівій українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок Світової класики, ні Нової драми, и Вивів українське театральне мистецтво на широку Світову арену. Згадаємо позбав один факт: Макети мистецького об'єднання "Березіль" - дітіща Л. Курбаса - здобули золоту медаль на світовій театральній віставці 1925 р. в Паріжі.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "Цар Едіп". Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.