Періодизація української культури

38. Іван Мазепа та розквіт української барокової культури

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. У будівництві Мазепи приходять до слова два напрямки. Один, у репрезентативних будівлях, -- українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий -- барокізує конструкцію української дерев'яної архітектури, перекованої з сільського дерева на столичний камінь. Будуючи нові церкви, Мазепа оновлює й поширює старі, скрізь витискаючи печать своїх естетичних уподобань. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, повґязані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Й. Шеделя, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, стильовими особливостями російського бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марийський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найвизначнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин. Найбільша памґятка його зодчества - Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко - це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпровґї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського камґяного зодчества та народної деревґяної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

39. Головні напрями розвитку української архітектури у другій половині ХVІІ-ХVIII століттях

У XVIII ст. в Україні поширився стиль бароко, що вирізнявся її пін ністю й багатством оздоблення. Його характерною ознакою є ліплення, різьблення, позолота тощо. У цей час були зведені величні архітектурні споруди. У 1752-1755 рр. у Києві за проектом Бартоломео Франческо Растреллі, придворного архітектора російської імператриці Єлизавети Петрівни, був збудований царський (Маріїнський) палац. У 1731-1745 рр. під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя, який раніше працював у Петербурзі та Москві, була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври. За наказом імператриці Єлизавети в 1747-1753 рр. у Києві була також побудована одна з найяскравіших пам'яток тієї епохи - Андріївська церква, зведена за проектом геніального зодчого Б.Растреллі. Цей храм став найдосконалішою спорудою видатного митця. Для оздоблення Андріївської церкви залучали таких відомих митців, як Іван Вишняков, Олексій Антропов, Григорій Семенко та Платон Борисполець.

Учнем Й. Шеделя був Іван Григорович-Барський, автор численних київських будівель. До найвідоміших його творів належать Покровська церква і церква Миколи Набережного на Подолі в Києві, надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, а також бурса Київської академії.

Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір. За його проектом зведено Ковнірівський корпус у лаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац у Києві тощо.

40. Розвиток українського образотворчого мистецтва у другій половині ХVІІ-ХVIII століттях

Історичні події останньої чверті 17 ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Так, занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри. Проте від останніх десятиліть 17 ст. мистецтво гравюри відроджується. Прикметно, що вперше розвивається гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський.

Вони не лише заснували в Україні школу гравюри на металі, але й піднесли її до європейського професійного рівня. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова. Вперше в українському мистецтві було створено портретні гравюри. У гравюрах І. Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Л. Тарасевича.

У живописі, як і раніше, переважає релігійне малярство, хоча розвивається й світське. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький. Пензлю цього видатного українського маляра, академіка належить близько 160 портретів, серед них портрети французького просвітителя Д. Дідро, польського короля С. Лещинського, українського письменника В. Капніста та ін.

В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, ікона Зустріч Марії і Єлизавети з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської, пейзажної сцени. На світські елементи багатий й ансамбль Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. На іконі Введення чимало світських персонажів, що робить її подібною до картин.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.

Ікони тогочасних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом.

Протягом другої половини 17-18 ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби. Так, на іконі Розп'яття є портрет лубенського полковника Леонтія Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародуб-ського полковника Михайла Миклашевського (1705) та знатного військового товариша Григорія Гамалії (останні десятиліття 17 ст.).

41. Українське музичне і театральне мистецтво у другій половині ХVІІ-ХVIII століттях

З давніх часів Україна славилася театральним мистецтвом. Особливого розвитку н цей час набула шкільна драма, яку плекали в Києво-Могилянській академії, Харківському та Чернігівському колегіумах. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили вистави, освічували народ.

На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган -- імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру.

Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей.

Справжнім музичним центром України став Глухів, резиденція К. Розумовського. Тут виконувалася італійська музика та ставилися італійські опери. Поширеним явищем стали «кріпацькі капели», які існували при панських маєтках.

Далеко за межами України була відома творчість випускників Києво-Могилянської академії Максима Березовського та Артема Веделя. Їхні твори були надзвичайно популярні, особливий успіх мали «Вірую» М.Березовського та «На ріках вавилонських» А.Веделя.

Велику музичу спадщину залишив видатний український композитор і диригент Дмитро Бортнянський - 45 концертів та інших музичних творів. Проте талановиті українські музиканти не знаходили належного визнання в царській Росії.

42. Г. Сковорода - видатний український просвітитель

Погляди Г.С. Сковороди сильно відрізнялися від переважної у той час передової думки. Сучасні Григорію Савичу філософи робили акцент на дослідженні проблем зовнішнього світу, людина ж розглядався як один з його елементів. «Небесне» зводилося до «земного», звеличувалася земне життя людини. Сковорода ж ставив у центр розгляду етико-гуманістичну проблематику; на передньому плані в його роздумах - не світ, а людина і духовне начало в ньому. У центрі світу стоїть людина. Природу філософ підносив до Бога, людську плоть бачив другорядною, а найголовнішим вважав в людині істинно людське - духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя.

Найбільш відомою у вченні Г.С. Сковороди є теорія трьох світів:

? Макросвіт (Космос)

? Мікросвіт (Людина)

? Символічний світ (Біблія)

Макросвіт складається з багатьох світів як «вінок із віночків». Першоосновою його є чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля. Макрокосм ділиться на старий світ (його всі знають) і новий світ, який відкривається тільки тим, хто за видимим бачить невидиме.

Вчення про малий світі - Мікросвіті - є основою філософської системи Сковороди. Сутність малого світу - людини - філософ розкриває, виходячи з концепції двоприроднє світу. У людині, як і в усьому сущому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Своє справжнє прояв, власне людське буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення ним невидимості, глибинних внутрішніх духовних витоків.

Г.С. Сковорода приходить до висновку, що весь світ складається з двох натур: одна - видима, інша - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.

І останній - Світ Символів. Для Сковороди - це передусім Біблія, яку він любив більше всього на світі, але застерігав від буквального тлумачення її текстів. Вона теж має, крім зовнішнього, видимого прояву, невидимий, духовний світ. Біблія, або світ символів, бачиться мислителем як самостійна реальність. Саме вона допомагає людині пізнати Бога в собі - осягнути невидиму людську натуру. Завдяки третьому, символічному, світу, невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприйняття.

Символи для Г.С. Сковороди - це «іпостась істини», те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. Символи не мають твердого, усталеного значення, а являють множинність значень, межі яких то прикордонний, то перехрещуються, а іноді - просто суперечливі.

Виходячи з концепції двоістой природи всього сущого, Г. С. Сковорода розрізняє в людині тілесне і духовне (божественну) природи. Новим у його підході було те, що філософ протиставляє при цьому смертному тілу дану Богом безсмертну душу. Замість цього він підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною, виходячи з того, що людина - це його внутрішній світ з властивими йому волею, розумом, почуттями, бажаннями, природними здібностями, які приносять задоволення і щастя, якщо вони збігаються з формою практичної діяльності людини, "спорідненою працею". Г. С. Сковорода розглядає ці дві природи як двоєдиним, нероздільні.

Г. С. Сковорода розглядає людину скоріше як атомарну істота поза системою соціальних зв'язків, опеределить при це його істотні родові ознаки. Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та діяльності випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичного простору і часу. Людські якості і можливості визначаються за життя людини в якості члена суспільства, проте люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чи скупими. Найбільш важливою заслугою українського мислителя явлется спроба розкрити суть людини, визначити властиві йому специфічні риси, не зводячи її до природного організму чи механізму. Його розуміння людини значно випередило час.

У роботі "Книжечка про читання священного писання, названа жінка Лотова" Г. С. Сковорода описує ідеальні суспільство, суспільні відносини. Їх він бачить не в світі матеріальних речей, а в тих відносинах, які спираються на глибокі духовні та моральні основи, на внутрішні переконання людини, здатного стримувати себе від пристрастей, що суперечать божественному духу в людині. Суспільство ж у культурному концепції Г. С. Сковороди - "те ж, що машина. У ній замішання буває тоді, коли її частини відступають від того, до чого оні своїм хитруном зроблені". Він закликає "заступати суспільства підстава - правду".

Таким чином, в історії розвитку філософської, культурологічної та соціологічної думки Г. С. Сковорода виступив як новатор, що побачив в іншому ракурсі суть людини і розробив концепцію справедливого суспільства, де кожен трудиться в "сродну працю", за покликанням, і цим щасливий. Суспільне благополуччя мислитель бачив у такому досягненні щастя кожною окремою людиною.

43. Розвиток української друкарської справи у ХVІІ-ХVIII століттях

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігівського та Почаївського монастирів. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Південній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «гражданського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер застосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асортимент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжитку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку. Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську друкарню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині -- землях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллер відкрив у Львові друкарню. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета -- «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),-- видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках

44. «Енеїда» І.Котляревського та її значення в літературі

Бурлескно-травестійну поему "Енеїда" можна вважати твором усього життя автора, оскільки писав її близько ЗО років. У листі до М. Гнєдича від 27 грудня 1821 р. І. Котляревський зазначав: "Я над малороссийской Энеидою 26 лет баюшки баю". Початок роботи над поемою більшість літературознавців зараховує до 1794 p. Проте поширеною є думка, що "перший варіант -- з трьох частин -- написано, очевидно, ще до 1791 року, твір відтак почав поширюватися в списках, міг дістатися легко й до Петербурга, де працювало багато вихідців із України". З'ясування року, коли автор розпочав писати твір, має принциповий характер, оскільки йдеться про питання його першоджерела. Дослідники минулого століття М. Марковський, В. Шевчук та В. Неборак доводять, що "Енеїда" І. -Котляревського безпосередньо пов'язана з "Енеїдою" "Енеїда" викликала різні, переважно позитивні оцінки, хоча сприйняття її навіть одним реципієнтом могло коливатися від захоплення до осуду і навпаки. Усі сприймали твір І. Котляревського, виходячи з засад естетики романтизму, реалізму чи неокласицизму, а також розглядали його через призму котляревщини, що культивувала примітивізм, зумисно простацький стиль і малоросіянство в цілому. Сьогодні в "Енеїді" вбачають "високоінтегровану ідейно-художню систему, в яку традиція і нове входять у надзвичайно широкому діапазоні -- від міфу, міфологічного мислення, епопейного світу Вергілія до народної поезії та просвітительських ідей кінця XVIII -- початку XIX ст".

В основу твору І. Котляревський поклав сюжет "Енеїди" римського поета Вергілія (70-19 pp. до н. е.), написаної на замовлення римського правителя Октавіана Августа, усиновленого Гаєм Юлієм Цезарем, з метою возвеличити рід Юліїв, оскільки їхнє прізвище походило від імені сина Енея Іула (Юлія) -- засновника Риму Чітко визначити приналежність "Енеїди" до певного напряму досить складно. Складність полягає в тому, що І. Котляревського потрібно вважати не тільки "батьком", першим письменником нової української літератури, а й останнім поетом давньої літератури. Відповідно "Енеїда" "завершила в собі літературу давню й народила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння і воскресіння, що, за легендою, відбувалося в одному гніздов'ї і водночас"

Таким чином, "Енеїда" І. Котляревського -- перший твір нової української літератури, яким завершився процес секуляризації української культури, утвердилася народна мова як літературна та відбувся перехід від силабічної до силабо-тонічної системи віршування. Проте поема стала епохальним явищем не тільки в історії української літератури, айв історії розвитку всієї нації, оскільки сприяла самоідентифікації українського етносу. "Енеїда" І. Котляревського набула великої популярності й навернула до бурлескної манери письма багатьох літераторів того часу. Внаслідок цього виникла досить стійка бурлескна традиція, яка ввійшла в історію українського письменства під назвою "котляревщина". Під котляревщиною розуміють наслідування зовнішніх ознак першого твору нової української літератури, а не його глибинного змісту.

45. Розвиток освіти в Україні у ХІХ ст

Усупереч колонізаторській, русифікаторській політиці російського уряду, ідеї національного відродження поступово, але невпинно охоплювали українські землі, що перебували в складі Росії. Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі. Важливими подіями на шляху національного відродження стало відкриття університетів у Харкові (1805 рік) та в Києві (1834 рік). У цей час у Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету, історика та етнографа М. Максимовича створюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлинський. Завдяки діяльності комісії 1852 року засновано Київський центральний архів, що став головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії. У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, -- до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині -- 75%.Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки в другій половині XIX ст. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський, Київський та Новоросійський (нині -- Одеський) університети. Водночас у 70--80-ті роки з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено наукові товариства -- Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві. Величезну роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, А. Скальковський. У своїх працях вони дослідили історичний шлях українського народу, розкрили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти представників шовіністичної польської та російської історіографії.

46. Заснування та розвиток Харківського та Київського університетів у першій половині ХІХ ст

Харківський національний університет - один із найстаріших університетів Східної Європи. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В.Н.Каразіна, згідно із грамотою Олександра І.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 року. Університет вписав багато яскравих сторінок в історію українського національного відродження ХІХ-ХХ ст., дав потужний імпульс перетворенню Харкова на крупний науковий і культурний центр, освітянську столицю України, по праву займає вищі шаблі всеукраїнських рейтингів серед класичних університетів і добре відомий далеко за межами України.

Історія Харківського національного університету є невід'ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України.

Харківський університет - єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії - біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.

В університеті з 1808 року функціонує Астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників. культурний освіта архітектура бароковий

Ботанічний сад університету було засновано в 1804 році..

Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших вузівських музеїв світу.

У XIX ст. враховуючи потребу українських земель у вищій освіті, в Києві було відкрито Київський Імператорський Університет Святого Володимира, з якого і ведеться відлік сучасної історії університету. Таким чином, історія університету виглядає наступним чином:

після 988- до 1241 рр.: вища духовна школа (Академія) в Києві, заснована Київськими князями.1241 -- поч. XVII ст.: вища школа в умовах підпілля (в монастирях навколо Києва).XVII -- кін. XVIII ст.: Києво-Могилянська Академія.кін. XVIII ст. -- поч. XIX ст.: закриття Києво-Могилянської Академії, перебування київської вищої школи в Харкові. 1834-1917: Київський Імператорський Університет Святого Володимира.1917-1919: Київський Університет Святого Володимира Київський університет був заснований наказом російського імператора Миколи І 2 листопада 1833 року як Київський Імператорський університет святого Володимира. 27 липня 1834 року Київський університет прийняв перших 62 студентів. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями -- історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року -- медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до 1917 року.

47. "Руська трійця" у національному відродженні Галичини

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця"

Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811?1843), І. Вагилевич (1811?1866) та Я. Головацький (1814?1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.

Суспільно-історична діяльність "Руської трійці" на тлі Галицького відродження

У 1836 р. М. Шашкевич уклав першу в Україні "Читанку для малих дітей, яка протягом багатьох років служила єдиним підручником для навчання дітей у сільських школах грамоті рідною мовою.

Значний внесок був зроблений діячами "Руської трійці" в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів.

Серед них чеські збірки: "Краледворський рукопис"(1818) та "Зеленогорський рукопис"(1819) (чеські підробки під народну поезію) В. Ганки та Й. Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К. Данилова, М. Чуркова, М. Попова та ін. М. Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В. Залеського.

І. Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп ? бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці. А також збірка легенд і оповідань під назвою "Kronika Luduz demologii slowianskiej". Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученим-славістом ? фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом.

Йому належать такі праці як "Поділ часу у русинів", "Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів", "Очерк старославянского баснословия, или Мифологии". Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства. Нові ідеї надходили з наддніпрянської України в Галичину і помалу запалювали окремих одиниць. Три молодих патріотичних священики ? Маркіян Шашкевич (1811?1843), Іван Вагилевич (1811?1866) та Яків Головацький (1814?1888) заходилися біля воскресіння живої української мови, як мови літературної, і в Галичині. Три ці особи відомі в історії, як "руська трійця", а на чолі їх стояв М. Шашкевич. Вони склали збірника "Русалка Дністровая", але й своя духовна й урядова цензури видати його не дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року 1838-го в Будимі (Будапешті). Цією "Русалкою Дністровою" Шашкевич трохи розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Цього часу Австрія рішуче змінила свою пропольську національну політику, й стала підтримувати своїх "русинів" супроти поляків.

48. Кирило-Мефодіївське товариство

На початку 40-х рр. XIX ст. центром українського національно-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився м нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обранняза своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до 30 років -- усього 12 осіб.

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах -- «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення. У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей. Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності. Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т.Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т.Шевченка -- людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим наглядом і забороною писати й малювати».

49. Особливості романтизму в українській художній культурі

Розвиток романтичного типу творчості, що почався у преромантизмі, як загальноєвропейське явище був зв'язаний з глибоким світоглядним переломом наприкінці XV111 -- на початку XIX ст., із спростуванням принципів механістичного матеріалізму. Матеріалістам світ видавався замкнутою системою з упорядкованими об'єктами і формами (в тому числі і в сфері суспільного життя), існуючими за законами класичної механіки. У подоланні цих метафізичних засад вирішальну роль відіграла німецька ідеалістична філософія, що справила величезний вплив на формування світоглядної основи романтизму. Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи і краси, -- у сфері духу й природи. Український романтизм є складовою частиною слов'янського національно-культурного відродження, однак у зв'язку з тим, що наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. слов'янські народи перебували на різних ступенях державного, політичного, суспільно-економічного і національно-культурного розвитку, він не збігається ні з романтизмом літератур з «класичним» типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур «некласичного» типу. В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.
Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826--1838 pp., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв «чувства добрые» та повагу.

Портретні твори Г. Васька, Г. Шлейфера, А. Гороновича, М. Брянського, О. Рокачевського характеризують розвиток цього жанру в Україні і відповідають усім ознакам живопису середини XIX ст. -- правдивістю зображення зовнішнього вигляду людини, певною романтизацією образів, ретельністю проробки деталей та матеріальної фактури предметного світу.

Романтичного настрою сповнений і «Портрет дружини» А. Мокрицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря -- сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І. Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тарас Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843--1844 pp. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

Музичне мистецтво. Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися в Україні, починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Опера. С. С Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найвідоміший твір цього митця -- опера «Запорожець за Дунаєм». Опера заснована на українській народній пісенності.

«Запорожець за Дунаєм» належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона складається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді закохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Реалістичне втілення українських народних образів, перетворення в опері багатств української народної пісні і танцю, невдаваний гумор, легкість і доступність форм -- усі ці особливості зробили оперу Гулака-Артемовського одним із найулюбленіших творів оперного жанру.

Симфонічна музика. М. М. Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створив «Українську симфонію». В основі її тематичного матеріалу -- мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідає класичним зразкам. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем. Одними з перших творів сентиментально-романтичного характеру в новій українській літературі стали вірші-пісні С. Писаревського «За Немань іду» та «Моя доля», написані наприкінці 10 -- на початку 20-х років (опубліковані в 1825-- 1827 pp.). На відміну від преромантичних балад П. Білецького-Носенка 20-х років, позначених ще сильним впливом бурлеску, у цих творах (як і в поезіях «Пісня», «Розставання») помітні тільки окремі сліди цього стилю. В 1828 р. з'являються друком балада «Молодиця» і поема-«билина» «Пир Владимира Великого» Л. Боровиковського.

50. Образ України у творчості Миколи Гоголя

Микола Гоголь - геніальний російський письменник. Але витоки його творчості - в українській культурі. Українець за походженням, він з дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Миргород".

Образ України можна легко уявити собі, читаючи твори М. Гоголя. Як справжній дослідник, він знайомить читача з мовою, якою говорять "поблизу Диканьки", навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: "…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих" ("Сорочинський ярмарок").

Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом з ними мовою, що схожа на пісню. І разом зі своїма героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви.

І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло. Власне, саме завдяки своєму українству, своїй психологічній дистанційованості від російської мови й культури Гоголь і зміг здійснити кардинальну зміну в стилістичній орієнтації російської літературної мови, що дало їй могутній імпульс і визначило швидкий розвиток і злет російської прози XIX ст. до світових вершин. Прийшовши в російську літературу з українського суспільства, в якому, незважаючи на його тогочасний занепад, ще жили демократичні традиції, історична пам'ять про вільну козацьку республіку, Гоголь вніс цей природний стихійний демократизм у свою російськомовну творчість. Він звільнив російську літературну мову, яка перед тим творилась виключно в елітарних суспільних верствах, від кастової замкненості, поєднавши її книжну й великосвітську основу з живою стихією усного народного слова. Колосальну роль у розвитку російської прози зіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів.

Показово, що він висміяв саме ті стилі російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв'язок української мови із своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар'єр для україномовної реалізації Гоголя.

Гоголь став великим російським письменником, але трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті.

51. Тенденції розвитку української літератури у першій половині ХІХ ст

На початку ХІХ ст.. панівні кола як Російської, так і Австрійської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову - рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністичним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо боролися за збереження й дальший розвиток народних традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І.Могильницький. Професор Львівського університету І. Лавринський уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, безсумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та інші твори стали справді епохальним явищем. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою мірою віддзеркалювали національну ідею, ментальність і духовний світ українського народу.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку україн-І-І.Ішї мови та літератури в першій половині XIX ст. відіграли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко.

52. Розвиток української літератури у другій половині ХІХ ст.

Навіть в умовах прямого переслідування української мови після видання Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року українське мовознавство в другій половині XIX ст. досягло значних успіхів. Видатні мовознавці П. Житецький, О. Потебня, П. Чубинський, К. Михальчук у цей період створили наукові праці, які увійшли до золотого фонду вітчизняної лінгвістики. Починаючи з 80-х рр., у цій галузі плідно працював Б. Грінченко. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, мовознавець, він усе своє свідоме життя присвятив розвитку української мови й літератури, піднесенню освітнього рівня народу.

Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка -- великого художника слова. Видатними українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська). В алегоричній формі зображував важке життя селян байкар Л. Глібов. Популярними були твори Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий. їхні соціально-побутові драми й сатиричні комедії мають особливий успіх і сьогодні.

53. Український живопис другої половини ХІХ ст

У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Інтенсивно розвивався побутовий живопис, бо пореформена демократизація суспільства сприяла активному його розвитку, представниками побутового живопису були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін.У пейзажному жанрі плідно працювали С Світославський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора неповторних своєю виразністю картин -- «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витонченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був C. Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача левада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в степу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Ці картини -- не просто данина красі рідної природи. їх непересічне значення полягає не стільки у фантастичній віртуозності майстра-живописця, скільки в глибині закодованого в них філософського змісту. Після знайомства з творами С. Васильківського відомий письменник М. Вороний написав у своїх спогадах: «І враз мене прошибла думка: чи може бути ліпша символізація сучасного стану України? І чабан-проводир у безпорадній задумі, і вівці-народ, що лагодяться спати, і німий, повитий смерковим сумом степ -- усе нагадувало гірку дійсність і, мов тужлива пісня, хапало за серце...» Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У західноукраїнських землях у побутовому жанрі творили Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному -- Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

54. Архітектура України ХІХ ст

Розвиток капіталізму в Україні спричинив потребу в будівництві нових архітектурних споруд -- заводських корпусів, банків, бірж, готелів, навчальних закладів, театрів і музеїв. У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів).

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з'являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського -- головного архітектора Києва. Його роботи -- колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Харкові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові українського архітектора Андрія Шостака.
У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І. Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неоренесанс. Будинок Львівської політехніки (1872--1877) -- неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897--1900) -- класицизм, архітектор В. Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Миколая під готику та Національний художній музей (мавританський стиль).

55. Українська драматургія і театр в Україні ХІХ ст