Історія української культури як навчальна дисципліна
Передумови формування української культури в епоху панування привласнюючого господарства. Археологічні засоби вивчення стародавніх культур. Головні напрямки культурного розвитку українського суспільства (драматургія, мистецтво). Запорізьке козацтво.
Рубрика | Культура и искусство |
Вид | конспект урока |
Язык | украинский |
Дата добавления | 14.07.2017 |
Размер файла | 5,1 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Добу бурхливого розвитку переживала в 20_ті роки також українська музика. В 1922 р. виникло перше в Україні музично_творче об'єднання - Товариство імені Миколи Леонтовича, ядро якого складали композитори Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Лев Ревуцький, фольклористи Порфирій Демуцький, Климент Квітка, музикознавець Марія Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрився перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. - Державний оперний театр.
Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство художників в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили Іван Їжакевич, Карпо Трохименко, Федір Кричевський. Плідно працювали в цей час Михайло Бойчук та його школа, Микола Самокиш, Анатолій Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20_х років Григорієм Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Марк Кирнарський, Артем Середа та інші.
Процеси українізації було насильницьки припинено у 1932_33 роках. «Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, міфічних «Спілки визволення України»,«Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько_націоналістичного блоку» - це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20_х - на початку 30_тих років. В 1933_1935 роки постанови ЦК ВКП(б) піддали нещадній критиці «помилки КП(б)У в запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені Павло Постишев та його помічники. З арештом у травні 1933 р. письменника Михайла Ялового почалися репресії проти діячів культури Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрелився Микола Хвильовий, був заарештований та відправлений у табори Остап Вишня. Леся Курбаса звинуватили у націоналізмі, вигнали з театру, ув'язнили і згноїли у таборі. Жертвами репресій стали художник Бойчук та його послідовники, драматург Куліш, письменники_члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та інші. Відразу після вбивства Сергія Кірова в грудні 1934 р. були заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та інші. Тільки письменників за цей час було репресовано близько 500. Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху. Наприкінці 1938 р. масовий терор припинився, але справу було зроблено. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план висувалось декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво стало перетворюватись на величезну пропагандистську установу. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об'єднання, замість них створено централізовані структури - Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення - республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.
Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. У 1930 р. була прийнята постанова про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 протягом навчального року. За офіційними даними в роки першої п'ятирічки навчилися грамоті понад 5 мільйонів осіб. Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. Протягом другої п'ятирічки в основному було завершено перехід до обов'язкового початкового навчання на селі, а в містах - до загального семирічного навчання. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932_1934 років було запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами та підручниками.
В Україні розгорталася мережа культосвітніх закладів, що виступали в ролі «активних провідників політики партії». З 1928 по 1941 роки кількість клубів в УРСР збільшилася з 11 до 25 тисяч, а бібліотек - з 9 до 22 тисяч. У республіці функціонували 115 музеїв.
Українська музика 30_х років зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Лев Ревуцький, Борис Лятошинський, Михайло Вериківський, Віктор Косенко, Костянтин Данькевич та інші. Довершувалися у творчій майстерності виконавські колективи - капела «Думка», Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль Василя Верховинця. Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.
Долаючи перешкоди, намагався зберегти свої творчі здобутки український театр. Наприкінці 30_х років в Україні існувало більше 80_ти театрів. Помітних успіхів досягла молода радянська драматургія. Теми соціалістичного будівництва, героїки революції були основними у творчості театральних колективів. У репертуар українських театрів знову увійшли твори зарубіжної та вітчизняної класики. На основі традицій українського реалістичного театру і принципів системи Станіславського у провідних театрах України високого рівня досягла акторська майстерність Амвросія Бучми, Гната Юри, Наталії Ужвій. Наприкінці 30_х років у сім'ю українських майстрів сцени влились діячі західноукраїнських земель і Північної Буковини.
Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов'язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя. Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (колишня площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об'єднані єдиним композиційним задумом: будівлі Держпрому (1925_1929), проектних організацій - нині університет (1930_1933), кооперації (1933_1935), готель «Інтернаціональ» (1931_1932 ). У 1936 р. колективом архітекторів під керівництвом професора Павла Хаустова був розроблений перший генеральний план Києва. Генплани були також розроблені для Донецька, Харкова, Миколаєва, Чернігова, Дніпропетровська та інших міст.
Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної монументально_декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття у 1935 р. пам'ятника Тарасу Шевченку в Харкові (скульптор Матвій Манізер) - одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Цей же скульптор був автором пам'ятника Тарасу Шевченку у Каневі (1939). Розвиток монументального мистецтва відбувався згідно з ленінським планом монументальної пропаганди.
У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30_х років звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами Олександра Довженка, Леоніда Лукова, Абрама Роома, Івана Кавалерідзе. У 1939_1940 роках на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (режисер Микола Екк) і «Майська ніч» (режисер Микола Садкович) за творами Миколи Гоголя. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно.
Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР. 31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося.
Протягом 20_х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства «Січ». Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу.
На Заході України в 20_30 роки були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Олександр Архипенко, Кирил Мацкевич, графіки Микола Бутович, Роберт Лісовський, Павло Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові існували власні українські мистецькі об'єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори - Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розвивалася театральна справа.
Частина західноукраїнської інтелігенції вітала входження Галичини та Західної Волині у 1939 р. до СРСР, проте об'єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвитку справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.
***
3. Культура України у 40-ві - на початку 90-х років.
Реалізуючи свої загарбницькі наміри, гітлерівці встановили контакти з лідерами українських національних організацій. Спочатку на окупованих територіях відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але паралельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. Так, у 1942 р. в Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо українська поетеса Олена Теліга, організатор Союзу Українських письменників, видавець журналу «Литаври».
В таких умовах більшість українських діячів мистецтва та літератури рішуче виступили проти німецьких загарбників та їх прибічників. Надруковані на другий день війни вірші Павла Тичини «Ми йдемо на бій» та Леоніда Первомайського «В бій» закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР було створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів.
Радянська інтелігенція віддавала усі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України вищі навчальні заклади. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу були сповнені твори українських письменників - Миколи Бажана, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Юрія Яновського. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п'єса Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата_симфонія Анатолія Штогаренка «Україно моя», «Український квінтет» Бориса Лятошинського, опера Михайла Вериківського «Наймичка».
Після завершення війни розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури. У 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Лазар Каганович, який «уславив» себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30_х років. Почалося вишукування «буржуазного націоналізму» в середовищі творчої та наукової інтелігенції. До «націоналістів» «записали» поета Максима Рильського, розкритикували твори Юрія Яновського, Петра Панча, Михайла Стельмаха, праці Михайла Возняка. Тільки усунення з України Кагановича та заміна його Хрущовим врятувала від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро «ворожих елементів» було знято з них лише після XX з'їзду КПРС та публікації виступу Хрущова «За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям» (1957).
Війна і окупація призвели до зруйнування міст і сіл України, пам'яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієнтація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами українського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитячих садків тощо.
Митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. Етапним серед них є роман Олеся Гончара «Прапороносці». Цій же темі присвячені книги «Жива вода» Юрія Яновського, «Тайна Соколиного бору» Юрія Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька.
У другій половині 40_50_х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні Платона Майбороди, Анатолія Кос_Анатольського, Ігоря Шамо та інших. Українська хорова музики збагатилася творами Бориса Лятошинського, Филипа Козицького, Андрія Штогаренка, Миколи Колесси. Визнання здобули твори українських художників Тетяни Яблонської, Володимира Костецького, Федора Манайла, гравюри та офорти Василя Касіяна, Михайла Дерегуса.
Друга половина 50_х та початок 60_х років в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому надав XX з'їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики. Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети Іван Драч, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» поширювалися есе Валентина Мороза, твори Сверстюка, Осадчого, Калинця, Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації. Літературне життя кінця 50_х _ 60_х років характеризується атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки.
У 1961_1967 роках в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиської літератур. Декади і тижні української літератури і мистецтва пройшли з успіхом майже в усіх республіках Радянського Союзу. 150_річчя від дня народження Тараса Шевченка святкувалося у багатьох країнах світу. Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної літератури, перекладені українською мовою. Зростанню творчої активності письменників сприяла організація видання серії «Романы и повести», альманаху «Сузір'я», щоквартальника «Поезія», бібліотечних серій «Витоки дружби», «Скарбниці братських літератур», «Вічний революціонер». Вийшли «Шкільна бібліотека», «Бібліотека української літератури» у 80_ти томах. Були надруковані багатотомні зібрання творів Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Панаса Мирного, Тичини, Галана та інших письменників.
50_70_ті роки були часом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8_томну в 10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8_томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50_х _ на початку 60_х років побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» - цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», побачив світ перший радянський посібник з історії української культури Михайла Марченка.
В 60_80 роках з'явилось багато яскравих художніх творів. Користувалися великою увагою читачів твори Тичини, Сосюри, Малишка, Бажана. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з Василем Шукшиним. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах Павла Загребельного, Семена Скляренка.
У середині 50_х років в українське кіно прийшло нове покоління молодих кінематографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика. Виникло «українське поетичне кіно» - унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю Параджанова, Іллєнка, Осики, Миколайчука.
На початку 60_х років Хрущов затаврував авангардові течії в мистецтві. «Відлига» закінчилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який підтримував деякі починання в галузі української культури.
На зламі 60_70_х років в умовах «застою», який став визначати характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва. Роки «застою» стали часом командно_директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені у трагічних 30_х роках і призводили до схожих наслідків. Після 1972 р. багато вільнодумних представників української культури опинились за ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60_70_х років Василя Стуса. У 1979 році він повернувся до Києва після ув'язнення в Мордовії та колимського заслання і відразу знову був засуджений на 15 років. У спецтаборі для політв'язнів на Уралі він і помер у 1985 році.
Наслідком нерозумної культурної політики став занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й «шароварщини», формалізація й дегуманізація культурно_освітньої роботи. Намагання пожвавити культурне життя через прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було приглушено можливості проявлення ініціативи «знизу». Як результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких можна віднести комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975).
Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР імені Тараса Шевченка. Важливе значення мали Київський драматичний театр імені Івана Франка, російський драматичний театр імені Лесі Українки, Харківський український драматичний театр імені Тараса Шевченка і російський імені Олександра Пушкіна, Львівський драматичний театр імені Марії Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.
Незважаючи на важкі умови, українська культура продовжувала розвиватись. В 80_х роках повернулися до творчої діяльності реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Дмитро Павличко у своїх творах осудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Ліна Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблюючись у проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»). Роман Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).
Процеси «перебудови» розпочалися в Україні із запізненням. Однією з перших «ластівок», що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобилю. Серед них - поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (1988). Протягом 1986_1988 років спочатку в літературно_мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були «відновлення історичної правди» щодо радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи, українська інтелігенція на перший план висувала проблеми захисту національної мови й культури, повернення історично_культурної спадщини в повному обсязі.
Під тиском громадськості на помітні поступки в національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератури, очолені кількома «шістдесятниками», а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві так званий Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло товариство української мови імені Тараса Шевченка. На 2 з'їзді воно прийняло освячену історією назву «Просвіта» (1991), почали розгортати діяльність ланки культурологічного товариства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (Народний Рух), їх лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники. Однак націонал-демократи, що переживали тоді пік свого політичного впливу, розглядали культуру скоріш як засіб боротьби за державність, аніж як самоцінне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях і на результатах.
Тема 9. Традиційно-побутова культура українського народу
культура суспільство козацтво
з навчальної дисципліни: історія української культури
навчальна мета: ознайомити студентів з традиційною складовою української національної культури
виховна мета: сформувати переконання у цінності народних традиційних елементів культури для підтримання національно-культурної самобутності
Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години
Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор
Міждисциплінарні зв'язки: історія України
План навчального заняття:
1. Двір, житло, садиба.
2.Народний одяг українців. Українська народна кулінарія.
3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.
4. Усна народна творчість українців. Народне образотворче мистецтво.
Література:
обов'язкова:
1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.
2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.
додаткова:
1.Воропай О. Звичаї українського народу. - К., 1993.
2.Косміна Т. В. Українське народне житло. - К., 1986.
3.Косміна Т.В., Васина З.О. Українське весільне вбрання: етнографічні реконструкції. - К., 1989.
4.Культура і побут населення України: Навч. Посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін.. - К., 1991.
5.Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна. - К., 1993.
6.Українці: народні вірування, повір'я та демонологія / Упор., прим. та нариси А.П Пономарьова, Т.В. Косміної, О.О. Боряк. - К., 1991.
1. Двір, житло, садиба.
Для України характерним є відкритий тип подвір'я. У 19 - на початку 20 століть виділялося кілька типів його забудови:
вільна, коли всі будівлі двору не пов'язані між собою спільною стріхою та вільно розташовані відносно одна одної;
однорядна, коли господарські та житлові будівлі розташовані в один ряд і можуть мати спільну крівлю;
дворядна, коли господарські і житлові споруди розташовані у два ряди і мають частково спільну крівлю;
кутоподібна, за якої господарські та житлові будівлі розташовані у формі літери Г;
замкнена забудова, коли господарські будівлі та дім розташовані по периметру садиби та пов'язані між собою спільною крівлею.
Для України найбільш характерні два варіанти розташування будинку по відношенню по вулиці: наближене та глибоке, коли житло знаходиться в глибині двору, а на вулицю виходить двір та садок.
Своєрідність українського народного житла на всій Україні визначає абсолютна однотипність в вирішенні інтер'єру житлового приміщення, паралельне існування зрубної та каркасної техніки зведення стін з їх наступною побілкою по дереву або глині, розповсюдження тільки відкритого двору з перевагою вільної забудови.
Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку від однокамерної будівлі до багатокамерної. В кінці 19 ст. в середняцьких господарствах розповсюдження мали вже двокамерні споруди, до який входила хата та сіни. В північно-східних районах з'явились житла, де обігрівалися обидва приміщення. В Закарпатті хата та сіни не мали спільного входу і розділялися глухою стіною. Ускладнення плану двокамерного будинку на Поліссі та Слобожанщині йшло за рахунок часткового виділення жилої кімнати з піччю за рахунок сіней, або за рахунок повного перетворення сіней у жилу кімнату. В останньому випадку вхід робили безпосередньо з вулиці в прихаток, а заможні хазяї прибудовували сінці або ґанок. Більш різноманітними в кінці 19 ст. в Україні були трикамерні житла, що являли собою типову спільнослов'янську трикамерну в'язку: житлове приміщення (хата, хижа, халупа, хатина) об'єднувалось сіньми (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) з кліттю та коморою, Таке житло було притаманне переважно північно-східним та західним районам України. В південних районах лісостепу і особливо у степу переважали житла з симетрично розташованими відносно сіней двома житловими приміщеннями («дві хати через сіни», «хата на дві половини», «верхова хата»).
Своєрідність традиційним житлам східного Полісся, деяких районів лісостепу (Поділля, Подністров'я, Полтавщина та Слобожанщина), Карпат та крайнього півдня степів надавали ґанок (крильце, колідор, рундук), значні виноси крівлі (піддашок, підсобійка, підострішина) та галереї.
Традиційний інтер'єр (внутрішнє планування) української хати у 19 столітті був типологічно єдиним. Піч ставили завжди у кутку біля входу устям до стіни з вікнами. По діагоналі від неї розташовувався червоний кут (покуть), на стінах якого вішалі ікони, прикрашені вишиваними рушниками. Тут стояв стіл, біля нього невеличка переносна лава (ослін), зліва - скриня. Вздовж тильної стіни хати, між піччю та боковою стіною, містився дерев'яний настил (піл, приміст), що правив для роботи вдень і для відпочину вночі. Вздовж фасадної й бокової стін наглухо прибивали лави, які на свята застилали домотканими ряднами, а в заможних хатах - килимами. В кутку біля двері і над нею ставили дерев'яні полиці або шафу для посуду (мисник, судень) а проти печі - полиці для хліба та начиння.
Духові варисті печі, розповсюджені у всіх східно-слов'янських народів, в Україні були двох типів - правобережного та лівобережного, які відрізнялись устроєм комина. Правобережний комин мав форму зрізаної піраміди, установленої або підвішеної на припічку. Така форма притаманна західним слов'янам. На Лівобережжі стінки комина продовжували стінки припічка, як в російських та білоруських житлах. Підмурок печі робили переважно з глини, в поліссі та Карпатах - з дерева, на півдні - кам'яні.
Жиле приміщення в традиційній українській хаті мало, як правило, не менше трьох вікон: два у фасадній стіні - проти печі (передпічне) та проти столу (покутнє), трете у торцевій стіні (застільне). Стіни традиційного українського житла зводились з різних матеріалів. Давні традиції мала каркасна конструкція стін, яка, разом із зрубною широко представлена у попередні епохи. Разом із знищенням лісів в кінці 19 століття провідним типом стає каркасний устрій стін. Зрубне житло перетворилось на ознаку заможності. В північній зоні каркас заповнювали деревом з частковим використанням глиносоломи, а в південній - плетнем, обмазаним глиною з соломою.
Прикрашали житло в різних районах по-різному. У Поліссі обмежувались бмазкою та побілкою переважно житлової частини зрубу. У крайніх північно-західних районах зруб не білили або білили тільки частини стін навколо вікон. У Карпатах зрубні житла прикрашали багатим різьбленням. В лісостепу каркасні будівлі обмазували глиною, білили, підводили стіни кольоровими глинами, вкривали декоративними поліхромними розписами.
Підлогу (долівку) у старій українській хаті завжди робили глиняною. Стелю підтримували повздовжні та поперечні балки - сволоки. Її як правило білили, лишаючи чистим лише сволок (митий сволок). Стріха найчастіше була чотирисхилою на стропилах (кроквах), вроблених в останній вінець зрубу, або в продовжні балки, покладені зверху на стіни. На Правобережжі стріху крили переважно соломою, зв'язаною невеликими снопиками (сніпки, кулики, китиці, плескачі), які кріпилися до крокв дерев'яними кілками (латами), на Лівобережжі - розстеленою соломою (в натруску, під ліщотки, по простому, під ногу), як у росіян та білорусів. На правобережній Україні та в Карпатах по ребрах та вздовж всієї стріхи викладали ступінчасті гребінці (острішки, карби, сходинки, стріхачі), які увінчували високим гребенем вздовж князька. Схожі стріхи з острішками зустрічаються у західних та південних слов'ян. В цілому крівлі на Правобережжі та в Карпатах були значно вищими, ніж в інших районах. В Карпатах хату крили деревом.
Найбільш характерними господарськими будівлями садиби, були: хлів - для корів, стайня - для коней, саж, куча - для свиней, курник - для домашньої птиці, кадуби, вулики - для бджіл, клуня, стодола, половник - для збереження зерна у снопах, комора - для хліба та цінних речей домашнього краму, оборіг, сінник - для сіна та соломи, кіш, кошниця - для кукурудзи в початках, возівня, піднакат, сарай, повітка - для сільськогосподарського реманенту.
Садиби в Україні обов'язково огороджували. В північних районах та в Карпатах бідні хазяї просто клали на землю стовбури дерев або жердини, окопували садибу ровом, висаджували колючі кущі; заможні ставили частокіл або паркан з дощок. По всій Україні, особливо в лісостепу, огорожу плели з лози (тин, пліт),. На Півдні огорожу клали з каменю чи глини. Ворота (брама) робили набраними з дощок з жердин, заплетених лозою. Іноді над ними ставили дашок.
***
2. Народний одяг українців. Українська народна кулінарія.
Головною складовою частиною чоловічого та жіночого народного одягу є сорочка - найдавніший вид незшитого вбрання. Матеріалом для виготовлення сорочок слугувало конопляне або льняне полотно. В залежності від крою українські сорочки були трьох типів: прямі, з уставками, на кокетці.
Сорочки прикрашали багатою вишивкою. Крім того вишивали верхню одіж - кожухи, свити, «юпки», головні убори - намітки, очіпки, хустки та ін. Мотиви орнаменту, композиції, кольори передавали з покоління у покоління. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Засобів вишивання було багато. Деякі з них зустрічаються в усіх етнографічних районах України. Найдавнішими видами народної вишивки були «заволікання», «занизування» та «асилування». Варіантом останньої техніки є широко розповсюджена вишивка гладдю. Крім естетичного значення, вишивка на одягу нерідко позначала вік людини, її сімейний та соціальний стан.
За кольоровою гамою українські вишивані сорочки поділяються на однокольорові, двокольорові та поліхромні. Перші характерні для Полісся, Чернігівщини та Полтавщини; двокольорові - переважно для Київщини та Східного Поділля, поліхромні - для Західного Подолу і Карпат. Для вишиванок північної України (північ Чернігівщини та Волинь) притаманний червоний колір. У середній смузі України (південь Чернігівщини, Полтавщина, Харківщина, Київщина, північні райони Дніпропетровщини та Херсонщини) червоний колір зустрічається поруч з синім, рідше - чорним. В південних районах до цих кольорів приєднується жовтий. На Поділлі чорний колір зустрічається у поєднанні з червоним. У районах, що межують з Бессарабією та Буковиною, зустрічається вишивка, збагачена бісером та металічними прикрасами, що наближає її до молдавської та південнослов'янської.
Поверху сорочок надівали «корсетку». Поясною одежею чоловіків були штани (широкі шаровари у Наддніпрянщині та вужчі - порти, гачі - на Півночі та Заході України). Жінки носили напівзшиті домоткані плахти, незшиті запаски, дерги. Вони доповнювались домотканими вовняними або вишитими полотняними фартухами. Чоловіки та жінки носили свити з домотканого сукна чорного, коричневого або білого кольору з рясними оборками на талії. Взимку - кожухи, кобеняки, тулупи. Чоловіки влітку одягали солом'яні брилі, взимку хутряні шапки циліндричної форми. Жінки покривали волосся очіпком, поверху якого пов'язували хустку. В деяких районах України носили рушникоподібний головний убір - намітку, серпанок, нафраму. Дівчата заплітали волосся в одну чи дві коси та пов'язували хустиною. На свята одягали вінки, заплітали у коси стрічки.
Взуття було різноманітним. Взимку селяни носили личаки, на півдні - постоли, заможні - черевики та чоботи. Останні робились чорними та кольоровими. Відомі також чорнобривці - чоботи з кольоровими халявами та чорним низом.
В різних історико-етнографічних регіонах України довгий час зберігалися етнографічні особливості, які в народному одязі проявилися в силуеті, окремих частинах одягу, кольоровому декорі, прикрасах, давні елементи одягу краще збереглися у Поліссі.
В південних районах України, де відбувалось інтенсивне змішування різних етнічних культур, спостерігаються взаємовпливи одягу різних народів. В костюмі населення Поділля наявний вплив етнокультурних зв'язків українців з молдаванами, а в північно-західних областях з поляками. Особливістю подільського комплекту е наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгортка). В одязі українських горців (гуцулів, лемків, бойків) малося багато локальних відмінностей, архаїчних рис. Чоловічі сорочки гуцулів підперізували широким шкіряним поясом з металевими прикрасами та металевим тисненням. Подібні пояси носили також чабани степів, чумаки. Штани шили вузькі, з білого полотна (поркениці) або кольорового сукна (крашениці, гачі), Невід'ємним елементом чоловічого та жіночого одягу гуцулів стала хутряна безрукавка - кептар та коротка прямоспинна верхня одіж з червоного або чорного домашнього сукна «сердак». Одяг прикрашався вишивкою, аплікацією та металевими прикрасами. Складовою частиною екіпіровки гуцула була також шкіряна торба (тобівка), топорик (топірець) та порохівниця (перехресниця). Сорочки гуцулок шилися переважно з прямими поликами та вузькою обшивкою горловини. Поясна одіж - одна або дві запаски з фартухом, в дівчат - спідниця. Взувались переважно у постоли, які одягали | на панчохи з червоного сукна. Особливістю лемківського та бойківського чоловічих комплектів була сорочка з розрізом на спині, яку носили заправленою у штані. У лемків була розповсюджена також плащеподібна суконна одежа з довгою пелериною та фальшивими рукавами - чуганя. Бойківський сердак нагадував свиту. У бойків ще на початку 20 ст. зустрічалася хутряна бузрукавка - бунда, один бік у якої не був зшитий та зав'язувався ремінцями. Чоловіки-бойки іноді зплітали волосся у дві косиці. Для жіночого одягу бойків характерна сорочка з рясно зібраним подолом та розрізом на спині або плечі. Спідниці шили у мілку оборку з білого полотна або набивної тканини та вишивали.
Основу харчування українців складав хліб, борошняні та круп'яні продукти. Хліб пекли переважно з кислого тіста.
Для української кухні були характерні страви з овочів, серед них широко відомий український борщ. Для його виготовлення використовували більш 20 різних видів продуктів: буряк, буряковий узвар, квас, капусту, помідори, з 19 ст. - картоплю і т.д. Заправлявся борщ на Правобережжі цибулею, засмаженою з салом, на Лівобережжі - товченим салом з цибулею, рідше - з часником. Навесні на хлібному квасі варили «зелені» борщі з щавлем, молодою кропивою, лебедю, а влітку - холодні борщі (холодник). Другим за значенням після борщу овочевим наїдком був капусняк з кислої капусти та пшона.
На друге частіш за все їли картоплю та різні каші: пшеничну (повсюдно), гречану (центральні та північні райони), рідше - вівсяну та ячмінну.
М'ясо споживали переважно заможні селяни. Найбільш поширеною була свинина, баранина, менше - яловичина. М'ясо тушкували, смажили з цибулею та овочами, заготовлювали у копченому вигляді на зиму та у вигляді ковбас. В борщі та юшки м'ясо клали рідко. Для них використовували сало, смалець, олію. Із свинячого та баранячого сала витоплювали смалець та робили шкварки. Найбільш широко використовували в їжу олію з конопель, рідше - з льону (рижія), маку, соняшника. Значне місце у раціоні українців займала риба. Яйця в їжу вживали переважно курячі, рідше - утячі та гусячі. Варити або смажити яйця вважали за розкіш, їх додавали тільки до тіста або давали дітям.
З молочних страв найчастіше вживали свіже та кисле молоко, сир як начинку до вареників та приправи. Масло та сметану готували переважно на продаж.
На Україні були розповсюджені різні безалкогольні напої, хлібний та фруктовий квас, березовий, кленовий, барбарисовий соки, компот з сухих фруктів та ягід - узвар.
В минулому їжа мала важливе обрядове значення. На весілля був обов'язковим коровай. Пекли його заміжні жінки. і прикрашали шишками, виробами з тіста, барвінком, калиною, кольоровими стрічками. Крім короваю готували багато інших виробів з тіста, особливо у Наддніпрянщині. На Поділлі весільних виробів з тіста було менше, тут частіше пекли калачі. В Поліссі випікали коровай та шишки, в Закарпатті на різдво та новий рік - круглий хліб - «карачун». Розповсюдженою ритуальною стравою на поминках було «коливо», або «канун» - проста пшенична або ячмінна каша, полита медом. У свята зимового календарного циклу дівчата пекли балабушки - маленькі паляниці з прісного тіста - та калиту - круглий прісний пиріг без начинки, У вечір перед різдвом (сочельник) готували пісні страви: кутю та узвар. На різдво стіл був більш рясним. На масницю варили вареники та пекли налісники. Весняно-літні свята супроводжувались більшою кількістю страв. На паску пекли кулічі, робили крашанки.
***
3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.
За визначенням етнографів, сім'я, або родина, - заснована на шлюбі чи кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю.
Традиційна українська сім'я поділялася на два типи - малу та велику нерозділену. Мала сім'я складається з подружжя разом з неодруженими дітьми; велика нерозділена сім'я включає у себе кілька малих родин, що живуть разом та ведуть спільне господарство. Для обох типів сім'ї характерна панівна роль голови двору - господаря, оскільки сімейні порядки мали переважно патріархальне забарвлення.
Найголовнішим обов'язком голови сім'ї, господаря, було збереження традиційного порядку у житті родини, підтримання її економічного та морального добробуту. Обов'язки господаря були пов'язані перш за все із полем та всім, що до нього відносилось. Займаючись безпосередньо землеробством та пов'язаним з ним скотарством, господар був розпорядником прибутків від них, які спрямовувались переважно на різноманітні податі, господарські та сімейно-побутові потреби. У цій відповідальності криється головна відміна господаря від інших членів родини, навіть від господині.
Із стародавніх часів на господиню було покладено ведення домашнього господарства: підтримання вогню, готування їжі, виготовлення одягу, доїння корів. На її руках було житло, город, корови, птиця, діти «щоб було наварено, напечено, прибрано». Прибуток господині визначався характером її діяльності- гроші від продажу птиці, молока та молочних продуктів, овочів, прядива та полотна, хусток, рушників, вовняних поясів та запасок. Частина цього прибутку використовувалась на невеликі господарські потреби - горщики, сіль, подарунки дітям.
Взаємовідносини між чоловіком і дружиною найчастіше були досить хорошими. Бували і сімейні негаразди, сварки між подружжям. Але, як правило, непорозуміння вирішувалися мирно, хоча бували і тимчасові розлучення. Жінка раптово схоплювалась і йшла до батьків. При цьому майже ніколи чоловік та жінка не розходились назавжди. Жінка, погулявши рік чи більше, сама просилася додому. Чоловік дуже рідко кидав сім'ю, тікаючи від домашніх злиднів, або знайшовши собі коханку.
Чоловік доживав свого віку в одного з молодших синів, якому передавав свою частку господарства, але майже ніколи у дочки. Баба доживала віку разом з чоловіком, або в одного з синів. Нею дорожили більше, ніж дідом, оскільки від неї більше користі у господарстві. Вона вихователька онуків, джерело старих звичаїв, прикмет, народних молитов та переказів.
Виховання та навчання дитини основам господарства відбувалося у сімейному колі. Діти рано починали працювати. Вже у 8-9 років хлопчик ставав підпаском, а у 10 років пас череду. У 12-15 років він був погоничем, а у 16-18 вважався напівробітником, здатним на всі польові роботи, за винятком косовиці. З 20 років хлопець вважався справжнім робітником. Але весь свій заробіток син повинен був віддавати батькові на користь сім'ї. Батько мусів одягати та взувати сина, видавати трохи грошей на парубоцькі видатки. Для весілля, як правило, ніяких особливих статків, за винятком святкового одягу, не вимагалося.
Юридичне положення дочки у батьківській родині було іншим, ніж у сина. Вона призначалась для утворення нової родини, для продовження чужого роду майбутнього чоловіка, перебування її у батьків сприймалось як тимчасове. Дівчинка раніше за хлопчиків починали працювати. У 5-6 років вона вже колисала колиску, у 7 - носила молодшого на руках. З цього ж віку її вчили шити й прясти. У 7-10 років дівчинка пасла гусей, свиней, овець, іноді корову. З 14-16 років більшість дівчат наймалися на літню роботу. Дівочі заробітки, хоча і віддавалися батькові, але у більшості випадків використовувались на її ж потреби. По досягненні дівчиною 18 років двері батькової хати відчинялися для сватів.
Невістка дуже швидко переймала від свекрухи усю важку домашню роботу, на відміну від рідної дочки, якій майже нічого не мало перепасти від загального родинного достатку, і яка часто сторонилася участі у створенні такого спільного добробуту. Перед тим, як за старістю свекрухи стати хазяйкою у домі, невістка повинна сула пережити певні приниження. Інколи до 7 років проживання у родині чоловіка вона не мала права сідати за спільний стіл. Старший син та його дружина у нерозділеній великій сім'ї мусіли працювати на гурт, що не могло не відбиватися на взаємовідносинах у родині, стосунках між різними поколіннями родичів, так яскраво зображених у повісті Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сім'я». Рано чи пізно старший син, який вже мав своїх дітей, ставив питання про відокремлення від батькового господарства.
Молодший син, відділений від батька більшою кількістю років, до кінця життя мав працювати на тих членів сім'ї, які залишалися разом. За це йому перепадала більша частина батьківщини. Найчастіше молодшому синові відходила батьківська хата та город.
Як правило, селянин ділив своє господарство на рівні частини між синами, залишаючи собі рівну частину на прожиття довіку. Коли надходив час виділяти старшого сина, то вся родина загальними зусиллями на спільні кошти ставила йому хату та господарські споруди на новому дворі. Батькова частина ділилася між синами після його смерті. Сад, луки, ліс, сіножать могли залишатися у спільному користуванні.
Дочки, виходячи заміж, отримували придане: одяг, взуття, прикраси, кімнатне вбрання, скриню, мілку рогату худобу, рідше кобилу і зовсім рідко - пару волів. У випадку смерті бездітної жінки її придане поверталося батькам, за вирахунком видатків на поховання. Дочка мала право наслідувати материну частку майна (материзну), або успадковувати все батьківське господарство, якщо в родині не було синів. В останньому випадку чоловік такої жінки називався приймак. Його становище у родині могло бути різним, залежно від характеру дружини. Якщо жінка знущалася з такого чоловіка, то про нього говорили «пішов заміж». Відносини приймака до тестя і тещі були близькими до відносин невістки з батьками чоловіка.
Бездітна сім'я могла взяти на виховання сторонню дитину (годованика) або дорослого (приймака) на умовах утримання їх у старості.
У суспільному побуті пережитки давньої громадської організації довгий час зберігались у традиційних звичаях взаємодопомоги. Поширеним громадським звичаєм була «толока» - взаємодопомога при працеємких та термінових роботах.
Молодь села об'єднувалась у так звані «парубоцькі» та «дівочі» громади, які наприкінці 19 ст. злилися разом, створивши молодіжні громади, що зберігали свої звичаї. Влітку молодь збиралась у загальноприйнятих місцях для розваг, де не заважали іншим мешканцям села. Такі місця називалися «вулиці». У холодну пору року хлопці та дівчата збирались у спеціально найнятих хатах на «вечорниці» (досвітки, супрядки). Тут не тільки відпочивали, але й працювали: дівчата приходили з куделею, шитвом, вишивкою, парубки виготовляли постоли, плели сітки, кошики та інше.
Яскравими подіями суспільного життя села були базари та ярмарки, де селяни збиралися не тільки з торговими цілями, але й для зустрічей з родичами та друзями, обміну новинами, устрою господарських та сімейних справ, оформлення різних угод та договорів.
Родинні обряди та звичаї поділялись на ряд циклів.
Весільний цикл. У минулому, весіллю в Україні передували такі важливі обрядово-звичаєві дії, як сватання, оглядини, заручини.
Все починалось зі сватання, метою якого був договір про шлюб. Сватання доручалося спеціально обраним «старостам», або «сватам», - родичам, або людям, що добре знали весільні звичаї. Кількість сватів у різних районах України була різною - від одного до трьох. У випадку згоди дівчина виносила на дерев'яній таці рушники (Поділля, Наддніпрянщина), або хустинки, звичайно червоного кольору (Волинь, Карпати). Відмову прямо не давали. До 19 ст. зберігався звичай вручення сватам гарбуза.
Подекуди у давнину дівчина могла брати на себе ініціативу у сватанні. Французький інженер польської служби Гійом де Боплан у першій половині 17 ст. з подивом відзначав деякі особливості весільних обрядів українців: «... на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобались. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка, якого любить, коли сподівається застати вдома батька, матір та самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито і т.д., тобто називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість до мене, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої чесноти схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їх згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь відговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, поки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву. Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитись до неї прихильно. Так само і юнак, бачачи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитись на неї як на ту, що стане колись володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо батьки бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилось якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило зневажати увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Звичай, який я щойно описав, водиться між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках» .
Невдовзі після сватання відбувалися оглядини та заручини (руковини) - перші в оселі молодого, другі - в урочистій обстановці в хаті молодої. Вони символізували публічну згоду молодого та молодої на шлюб. На заручинах домовлялися про витрати та про день весілля. Заручини були найважливішим актом, що передував весіллю і зберігав деякі особливості у різних регіонах.
Саме весілля (починалося урочистою церемонією виготовлення весільного «гільця» гілки плодового або соснового дерева, прикрашеної стрічками, колоссями та квітами, що символізували красу та молодість на «дівоч-вечір» у п'ятницю та суботу. З виготовлення короваю, гільця та вінків пов'язано багато обрядів. В деяких районах на весілля пекли два караваї - у хаті молодого та молодої. Обрядність весільного дня включала в себе поїздки почту молодого до молодої, викуп молодої, посад, прощання з рідними, роздачу короваю, переїзд молодої в оселю молодого, розплітання коси та одягання жіночого головного убору та ін. Центральним моментом весілля був «посад» молодого та молодої на діжу, що символізував їх поєднання. Він відправлявся в різній формі, сполучаючись із зв'язуванням молодих чимбаром (крайкою), їдою з одного посуду. Існувало також багато символів єднання молодих: два гільця, два короваї, два голуби, зроблених з тіста, перев'язування ложок молодих. В деяких районах (Поділля, Волинь, Закарпаття) до кінця 19 ст. зберігався архаїчний обряд підрізання коси, що символізував перехід молодої у стан заміжньої жінки.
Весілля звичайно закінчувалось у понеділок так званими перезвяними обрядами, суть якого, як і постільного обряду (комори), зводилась до суспільної санкції шлюбу.
Важливе значення на весіллі мало хорове виконання пісень: вони не тільки супроводжували обрядові дії, але й пояснювали зміст багатьох звичаїв та обрядів. Жодне весілля не обходилося без троїстих музик (скрипка, цимбали, бубон). Іноді до їх складу входила сопілка чи басоля (народна віолончель).
Подобные документы
Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.
контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.
реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.
реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010Історія європейської культурології, значення категорії "культура". Культура стародавніх Греції та Риму. Асоціація культури з міським укладом життя в середні віки. Культура як синонім досконалої людини в епоху Відродження. Основні концепції культури.
лекция [36,7 K], добавлен 14.12.2011Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.
контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012Труднощі історичного життя України. Широкі маси суспільства як справжні творці і носії культури. Самобутня система освіти. Автори "Української культури". Елементи національного самоусвідомлення. Спроба цілісного дослідження феномена української культури.
реферат [28,6 K], добавлен 23.04.2013Еволюціоністська, функціональна та аксіологічна концепції культури. Різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. Сучасна світова науково-технічна культура, шляхи подолання кризи. Історичний розвиток української національної культури.
контрольная работа [46,1 K], добавлен 21.01.2011Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі. Основні завдання на шляху культурного реформування України та вдосконалення форм і методів управління на європейському рівні.
контрольная работа [82,1 K], добавлен 14.05.2014Побут, звичаї, релігія у давніх слов’ян. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури XIV-ХХ ст. Ідеї ренессансу в Україні, музика та театр. Кирило-Мефодіївське товариство.
шпаргалка [348,4 K], добавлен 02.01.2012