Історія української культури як навчальна дисципліна

ІІІ. Пізній палеоліт збігається у часі з появою людини сучасного фізичного типу і заключною фазою льодовикової доби, що відзначалась суворим кліматом. Відбувається заселення Америки та Австралії, з'являються антропологічні раси. Основою господарства залишається колективне полювання на великих холодолюбних і стадних копитних тварин. З'являються довготривалі поселення мисливців у гротах печер та на відкритій місцевості.

Північна частина України тоді входила до зони розповсюдження мамонтів у Європі. Від дорослого мамонта можна було одержати до 2 тон м'яса, що достатньо для нормального харчування 30-50 осіб протягом місяця. Між 20 і 13 тисячоліттями тут функціонувало багато довготривалих поселень мисливців на мамонтів, серед яких всесвітньо відомим є Мізинське. На поселенні існувало п'ять господарсько-побутових комплексів, кожен з яких складався з наземного житла, майданчиків для обробки кременю та кістки, ям-сховищ для зберігання припасів. В культурному шарі знайдено 113 тис. переважно крем'яних виробів, серед яких приблизно 4,5 тис. були інструментами. Південніше, у холодних степах, проживали мисливці на бізонів. Основним способом полювання на цих та інших стадних копитних тварин було колективне заганяння їх до яру чи іншого урвища.

Ускладнення духовного світу пізньопалеолітичної людини призвело до появи мистецтва - другої форми існування духовної культури, тісно пов'язаного з релігійними віруваннями у формах анімізму, тотемізму, магії. Первісне мистецтво представлене різними художніми і пластичними жанрами та формами. Живопис, графіка, барельєф краще відомі у печерах південної частини Західної Європи. На просторах Східної Європи живопис представлений реалістичними зображеннями мамонтів та диких коней на стінах Капової печери (Урал), геометричними мальованими орнаментами на черепах мамонтів зі споруд на стоянках Межиріч та Мізинська, графічною композицією на бивні мамонта з Кирилівської стоянки у Києві. Унікальними є вироби з мамонтової кістки, знайдені ще на початку 20 ст. під час розкопок Мізинської стоянки - пара браслетів і серія стилізованих жіночих статуеток, вкритих різьбленим геометричним орнаментом, кістяні та мушляні намиста, амулети.

Ускладнення духовного світу пізньопалеолітичної людини знайшло свій прояв у розвитку поховальної обрядовості. Так, у 1955 році на пагорбі біля струмка Сунгір недалеко від міста Володимир у Росії було відкрито ряд поховань, зроблених більше 22 тисячоліть тому. Найбільш цікавим виявилось парне поховання хлопчика 12-13 років та дівчинки 7-8 років, які лежали на спині, головами один до одного. Їх шкіряний одяг вкривав орнамент з тисяч кістяних намистин, на шапочки були нашиті ікла песців. Найдивовижнішою виявилась колекція зброї з 16 предметів - кинджали, легкі і важкі списи завдовжки 2,4 м (біля хлопчика) та 1,7м (біля дівчинки) з бивнів мамонта, попередньо розм'якшених та випрямлених. Ще одне поховання належало кремезному чоловікові 40-50-ти років. Скульптурні портрети похованих за їхніми черепами, зроблені у лабораторії пластичної реконструкції професора Михайла Михайловича Герасімова, засвідчують, що хлопчик мав виразні негроїдні риси, тоді як дівчинка і дорослий чоловік належали до європеоїдної раси.

***

3. Культура мезоліту.

Мезоліт (10 - 8 тис. до н.е.) - перехідна епоха від палеоліту до неоліту, початок становлення природнокліматичної сучасності. Це час, коли припиняється поширення льодовиків, пом'якшується клімат, змінюється природне оточення первісної людини. Територія України вкрилась хвойними і широколистими лісами. Основним об'єктом полювання стають вже не мамонти, що почали зникати 13 тис. років тому, а лісові нестадні травоїдні тварини (лось, тур, благородний олень, кабан, косуля). Саме тоді з'являються лук та стріли, завдяки чому мисливство поступово набуває індивідуального характеру. Великі колективи мисливців пізнього палеоліту розпадаються на дрібні групи, які починають вести напівкочовий спосіб життя, а їхні стоянки набувають короткочасного характеру. Значну роль в мисливстві починає відігравати собака, у цей час починається одомашнення свині. Поряд з мисливством у посилюється роль збиральництва, виникає рибальство як відносно самостійна галузь привласнюючого господарства. Відбувається вдосконалення техніки обробки каменю, зменшуються розміри знарядь, форма яких геометризується. Ці вироби - мікроліти - слугували вкладишами до рогової чи дерев`яної основи. Багато знарядь праці продовжували виготовляти з кістки та рогу тварин.

Завершення палеолітичної доби супроводжувалось суттєвими змінами у суспільних відносинах. Починається перехід від матріархального до патріархального роду, в результаті чого з'являються парні різностатеві поховання, де основним небіжчиком є чоловік. Прикладом подібного археологічного комплексу може слугувати поховання у гроті печери Мурзак Коба (Крим). Один з кістяків належав жінці 20-25 років, інший чоловікові років 40-50. На обох руках жінки останні фаланги мізинців були ампутовані в дитинстві, що свідчить про існування ініціаційних (посвята у дорослі) обрядів, на зразок відомих за етнографічними джерелами. У Дніпровському Надпоріжжі в одному з могильників були поховані переважно чоловіки, більшість з яких загинула у бою (на що вказують крем'яні наконечники стріл у кістках). Це свідчить про появу війн за мисливські та рибальські угіддя, котрі супроводжувались винищенням дорослих чоловіків-воїнів, включенням жінок та дітей переможених до племінної організації переможців.

У мистецтві мезоліту, замість первісного реалізму палеолітичної епохи, поширюється схематизм, переважають спрощені геометризовані зображення Загалом, мезоліт - це час значних змін в умовах життя та в економіці первісних мисливців, збирачів, рибалок, час формування передумов переходу до відтворюючих форм господарювання.

Тема 3. Передумови формування української культури в епоху становлення відтворюючого господарства

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з епохальними зрушеннями в культурі за часів переходу до відтворюючого господарства з широким використанням матеріалів українського походження

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у становлення землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі у Європі часів неоліту - бронзового віку

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв'язки: історія України

План навчального заняття:

1.Становлення землеробства і скотарства. Буго-дністровська археологічна культура.

2.Енеоліт. Трипільська, середньостогівська та давньоямна культурно-історичні спільності.

3.Культурні новації бронзового віку.

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Археологія України. Курс лекцій / За ред. Залізняка Л.Л. - К., 2005.

2.Енциклопедія трипільської цивілізації / Ред. Бурдо Н.Б., Відейко М.Ю. - Т.1. -К.,2004.

3.Даймонд Дж. Ружья, микробы и сталь. - М.,2009.

4.История первобытного общества: Эпоха классообразования. - М., 1988.

5.Монгайт А.Л. Археология Западной Европы: Бронзовый и железный века.- М.,1974. Шнирельман В.А. Возникновение производящего хозяйства. - М., 1989.

Становлення землеробства і скотарства. Буго-дністровська археологічна культура

Становлення землеробства і скотарства. Перехідний період від мезоліту до неоліту супроводжувався низкою кризових явищ. Це було зумовлено кліматичними коливаннями рубежу плейстоцену - голоцену і наслідками хижацького характеру полювання. Окремі види тварин вимерли взагалі, а чисельність інших значно скоротилась. Зростання щільності населення обмежувало можливості освоєння нових територій з метою одержання харчових ресурсів. Все це сприяло посиленню уваги до інших форм господарювання за рахунок пошуку нових джерел харчування, зокрема рослинного походження. З початком неоліту починають переважати відносно осілі громади, які вели регулярне сезонне багаторесурсне господарство. Нові умови існування покликали до життя певні зміни у матеріальній культурі. На пропозицію археолога та історика Гордона Чайльда, їх прийнято називати «неолітичною революцією».

Найбільш суттєвими ознаками неолітичної революції є такі:

Удосконалення технології виготовлення кам'яних знарядь (розпилювання, свердління, шліфування), що значно підвищило їх продуктивність.

Більш широке використання деревини для господарських потреб і створення спеціальних знарядь для її обробки - сокир, тесел, доліт, стамесок.

Зростання потреби у досконалих та високоякісних знаряддях призвело подекуди до відносно швидкого скорочення поверхневих покладів кременю і появи копалин цієї сировини. Починається розробка інших мінеральних ресурсів, зокрема солі. Останнє мало принципово важливе значення у зв'язку зі зростанням ролі рослинної їжі.

Найбільш суттєвою археологічною ознакою неоліту вважають появу кераміки та керамічного посуду. Такий посуд не боїться вогню і не пропускає вологу. Ці властивості кераміки набули принципової ваги за умов становлення землеробства, оскільки зерна рослин стають поживними для людини лише після тривалого варіння.

На основі плетіння виникло ткацтво. Матеріалом для нього слугували спочатку дикі рослини. З розвитком землеробства і скотарства з'явилися тканини з окультурених рослин, а пізніше і вовни. Археологічно поява ткацтва фіксується за відбитками тканин на поверхні керамічних виробів та масовими знахідками прясел з глини та каменю, які настромлювали на дерев'яні веретена для рівномірності їх обертання у процесі виготовлення ниток.

Бурхливі процеси етнічної диференціації, освоєння місцевих ресурсів супроводжувались зростанням міжобщинних контактів та обміну, в тому числі речами престижного значення. Внаслідок цього спостерігалося вдосконалення транспортних засобів. Широкого розповсюдження набули видовбані човни, сани та волокуші. Починається використання м'язової сили тварин, у результаті чого людина відкрила для себе нове джерело енергії та впливу на природу.

Найважливішим досягненням неоліту став початок переходу до відтворюючого господарства у формах землеробства, скотарства, ремесел.

До проблеми становлення землеробства і скотарства в різні часи звертались багато дослідників Протягом 18 - 19 ст. домінувала так звана теорія трьох стадій. Відповідно до неї, люди спочатку займались мисливством, потім перейшли до скотарства, а вже від нього до землеробства. Більшість дослідників 19 ст. вважали, що землеробство виникло з потреби заготівлі кормів для домашніх тварин. Наприкінці 19 ст. з розвитком етнографії та археології виявилось, що ця теорія не знаходить фактологічного підтвердження і сьогодні ми згадуємо про неї виключно з метою показати історію розвитку наукових досліджень в галузі історії економіки. У наші дні активно розробляються інші гіпотези:

скотарство та землеробство виникли незалежно одне від одного в різних регіонах. У процесі поширення на нові території вони злились в єдину систему первісного відтворюючого господарства;

лише в осілоземлеробних суспільствах могло виникнути скотарство;

виникнення землеробства і скотарства - взаємопов'язаний процес, оскільки у ранніх формах вони не могли існувати одне без одного з причини незначної продуктивності. Спеціалізоване землеробство й спеціалізоване тваринництво, відділені одне від одного, досягнення більш пізніх епох історії людства.

Щодо первинних центрів становлення відтворюючого господарства, то з цього приводу продовжуються суперечки між прибічниками моно- та поліцентричних поглядів. На нашу думку, більш обґрунтованою є точка зору поліцентристів. Сучасні археологічні дані дозволяють виділяти кілька без сумніву первинних центрів землеробства:

Передня Азія (9-8 тис. до н.е. - пшениця, жито, овес, бобові, морква, інжир, виноград, плодові (яблуня, грушка)).

Північно-Східна Африка та Середземномор'я (8-6 тис. до н.е. - тверда пшениця, ячмінь, сорго, коров'ячий горох, сочевиця, капуста, гарбуз, маслина, кавове дерево).

Південна та Південно-Східна Азія (7 тис. до н.е. - рис, соя, просо, гречка, цукрова тростина, цитрусові, фінікова пальма, кокосова пальма).

Мезоамерика (8-3 тис. до н.е. - соняшник, арахіс, солодка картопля, квасоля, авокадо, кукурудза, какао, бавовник, тютюн).

Андська зона Південної Америки (4-2 тис. до н.е. - картопля, томати, хінне дерево).

У різних частинах світу землеробство виникало в різних природних та соціокультурних умовах, проте у більшості первинних центрів простежуються спільні риси:

рослини висаджували у вологі ґрунти поруч з природними водоймами; посіви спочатку були змішаними, коли невеликі ділянки-городи щільно засаджували різноманітними рослинами. Це дозволяло штучно підвищувати родючість ґрунту і продовжувати термін використання «полів». Легше було вести й важливі експерименти над самими рослинами;

знаряддями праці для обробітку ґрунту були палки-копачки, рогові мотики, дерев'яні лопати, крем'яні сокири-тесла. Для збирання врожаю використовували ножі з кременю, пізніше серпи, виконані у вкладишевій техніці. Переробка зерна відбувалась за допомогою кам'яних зернотерок та дерев'яних чи кам'яних ступок. Запаси зерна зберігали у горщиках, ямах, наземних сховищах різних типів.

Перелік одомашнених людиною тварин набагато коротший, оскільки сам процес їх одомашнення дуже складний. За підрахунками біолога Джеральда Даймонда, зі 148 видів високорозвинених травоїдних ссавців з масою тіла 50 і більше кілограмів одомашнено лише 14. Узагальнені відомості про час та місце одомашнення найбільш важливих видів домашніх тварин наведено у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 - Час і місце одомашнення ссавців

Вид	Дата (тис. років до н.е.)	Місце
Собака	10-8	Північ Євразії, Передня Азія, Китай, Північна Америка
Вівця	8	Передня Азія
Коза	8	Передня Азія
Свиня	8	Китай, Передня Азія
Велика рогата худоба	6	Передня Азія, Південно-Західна Азія, Індія, Північно-Східна Африка, Південно-Східна Європа
Кінь	4	Україна
Віслюк	4	Єгипет, Передня Азія
Кішка	5-4	Єгипет
Азійський буйвіл	4	Китай?
Лама/альпака	3,5	Анди
Двогорбий верблюд	2,5	Центральна Азія
Одногорбий верблюд	2,5	Аравія

Для раннього скотарства було властивим:

утримання спочатку обмеженої кількості переважно невеликих тварин майже без догляду на вільному випасі;

поступово із зростанням розмінів полів і чисельності стада виникла потреба в охороні землеробних угідь від домашньої худоби, стада одержали пастухів та спеціальні загони для тимчасового утримання.

У Європі становлення землеробно-скотарського способу життя було пов'язане з потужним передньоазійським імпульсом, який перш за все торкнувся Балкан та Північної Греції. Найдавніші поселення європейських землеробів та скотарів відомі на півночі Греції у Фессалії і датуються рубежем 8-7 тис. до н.е. Ранні землероби Європи культивували комплекс рослин, близький до передньоазійського: емер, пшеницю-однозернянку, кілька видів ячменю, горох, сочевицю, вику. Пізніше з Передньої Азії було одержано м'яку та карликову пшеницю, спельту, жито, льон. Стада у ранньонеолітичних європейців за своїм складом були також близькі до передньоазійських: перше місце належало козам та вівцям, друге - великій рогатій худобі, третє - свиням та собаці. Велику рогату худобу, як і коней, мешканці Європи одомашнили самостійно на південному сході континенту.

В межах України та всієї Східної Європи однією з перших землеробно-скотарських культур була буго-дністровська археологічна культура кінця 7 - 5 тисячоліть до н.е. Її відкриття та основний ареал розповсюдження пов'язані з територією сучасної Вінниччини. Невеликі тимчасові поселення знаходились на краях надзаплавних терас, на островах та у заплавах річок. Відомі кілька наземних легких каркасних жител і землянок. На поселеннях Придністров'я серед рослинних домішок до глини посуду знайдені відбитки пшениці-однозернянки, двозернянки та спельти. Про заняття землеробством на родючих ґрунтах заплав свідчать знахідки рогових мотик. Відбитки на керамічному посуді вказують також на розвиток збирання диких рослин. Племена буго-дністровської культури були знайомі і зі скотарством. Вони розводили овець, кіз, велику рогату худобу, свиней, але скотарство ще мало другорядне значення порівняно з мисливством та рибальством. У цілому ця культура генетично була пов'язана з населенням північних Балкан і може вважатись прикладом привласнюючо-відтворюючого господарства перехідного типу за доби неолітичних зрушень в Європі.

***

Енеоліт. Трипільська, середньостогівська та давньоямна культурно-історичні спільності.

Енеоліт - подальша визначна віха у розвитку культури людства. Принципово важливе значення мало виникнення кольорової металургії. Першим металом стала мідь, на основі якої пізніше було винайдено сплав - бронзу.

Загальна лінія історичного розвитку кольорової металургії реконструюється таким чином:

обробка самородної міді спочатку методом холодного, а згодом і гарячого кування;

одержання міді з руди та опанування техніки лиття;

виготовлення штучних сплавів на основі міді.

Для Південної, Центральної та Східної Європи принципове значення мав розвиток Балкано-Карпатської металургійної провінції, яка почала функціонувати з другої половини 6 тис. до н.е. Балканська металургія характеризувалась надзвичайною потужністю: 95 виробів належали до категорії масивних знарядь праці та предметів озброєння. Домінувала ливарна техніка з використанням двосторонніх та багатоскладових форм, що для енеоліту більше ніде не зафіксовано. Вироби виготовляли переважно з чистої міді, а з кінця 4 тис. до н.е. інколи навіть з бронзи. На Південному Заході Східної Європи в енеоліті набув розвитку трипільський осередок кольорової металургії, тісно пов'язаний з Балканами. Спочатку трипільці імпортували зливки міді, але з середини 4 тис. до н.е. почали завозити й мідну руду. Через трипільців метал потрапляв далі на схід.

Енеоліт - це час, коли в багатьох регіонах світу процес переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарства наближався до завершення. На території України вже чітко простежувались дві великі господарсько-культурні зони, що визначатимуть особливості її культурного розвитку на багато тисячоліть уперед:

лісостепова, осіле господарство мешканців якої віднині базуватиметься переважно на землеробстві та приселищному скотарстві, різноманітних ремеслах, торгівлі;

степова, де переважатиме спочатку рухливе, а згодом і кочове скотарство.

Розглянемо особливості становлення цих відмінностей на прикладі трипільської, середньостогівської та давньоямної культурно-історчиних спільностей (КІС) часів енеоліту і самого початку бронзового віку.

Трипільська культурно-історична спільність. Перші цілеспрямовані розкопки пам'яток трипільської культури були проведені в 1897р. біля села Трипілля недалеко від Києва археологом Вікентієм В'ячеславовичем Хвойкою. Відомо кілька тисяч поселень та сотні поховань цієї культури. Виділяють три основні етапи її розвитку:

Ранній - 48-45 ст. до н.е., коли перші пам'ятки трипільської культури з'являються в лісостеповій течії Дністра та Нижнього Дунаю;

середній - 44-40 ст. до н.е., коли починається процес просування трипільських племен в басейн середньої течії Південного Бугу та на Правобережжя Дніпра;

пізній - 39-30 ст. до н.е., коли ареал трипільських пам'яток стає найбільшим, охоплюючи Волинь, Середнє Придніпров'я, Побужжя, Придністров'я, степові райони між Дніпром і Дунаєм.

З раннього етапу трипільської культури, землеробство мало стійкі традиції. Воно було ручним і основним знаряддям обробки ґрунту залишалася рогова мотика. У той час вирощували пшеницю (однозернянку, двозернянку і спельту), ячмінь (плівчастий та голозерний), просо, бобові. На одному з поселень на території Молдови знайдено кісточки абрикосу. На середньому етапі Трипілля з'являється виноградарство. На пізньому етапі трипільської культури в землеробстві зростає питома вага проса та бобових, з'являється примітивна слива (гібрид малоазійської аличі з диким абрикосом). Для збирання врожаю використовували складні серпи з крем'яними вкладишами, вставленими під кутом у дерев'яну чи рогову основу. Зерно зберігали в глиняних горщиках, ямах і переробляли на дрібну крупу за допомогою зернотерок і дерев'яних ступок.

Скотарство базувалось на розведенні переважно великої рогатої худоби або свиней. Кістки інших домашніх тварин зустрічаються рідше. На пізньому етапі помітне збільшення частки малої рогатої худоби у населення степової зони.

Можна говорити про три варіанти господарської системи трипільських племен: землеробно-скотарський, скотарсько-землеробний, мисливсько-скотарсько-землеробний.

Основну кількість знарядь виготовляли з кременю придністровських та волинських родовищ. Мідних речей спочатку було дуже мало (шила, риболовні гачки, дрібні прикраси). Певні зрушення в кольоровій металургії спостерігаються на пізньому етапі Трипілля. У середньому Трипіллі в Придніпров'ї відкрито велику гончарну майстерню з двоярусним гончарним горном. Подальшого розвитку гончарна справа набула на пізньому етапі трипільської культури. Домашніми промислами були ткацтво, обробка шкіри, дерева, будівельна справа.

Найбільш ранні поселення були невеликими, площею до кількох гектарів, інколи мали кільцеву систему планування і складались з наземних та напівземлянкових жител. На середньому етапі трипільської культури площа поселень збільшується до кількох десятків гектарів, типовою залишалась циркульна система планування, за якої будинки розташовувались одним чи кількома колами. В західній частині ареалу трипільської культури будинки могли бути двоповерховими. На першому поверсі розташовувались господарські приміщення з печами, місцями для переробки зерна, низькими глинобитними лавами. На другий поверх потрапляли зовні або через отвори в стелі за допомогою драбин. Особливої уваги заслуговують великі поселення трипільської культури, які існували на початку пізнього періоду - Майданецьке (300 га), Доброводи (250 га), Тальянки (400 га).

Поховальна обрядовість носіїв трипільської культури відома переважно за пам'ятками пізнього періоду. Більшість поховань зроблено за обрядом тілопокладення в ґрунтових могилах. В Середньому Придніпров'ї широко відоме тілоспалення з похованням решток у керамічних урнах. На півдні досліджені поховання під курганними насипами. Зрідка зустрічаються поховання на території поселень, в тому числі під підлогою будинків. Нечисленні антропологічні реконструкції дозволяють бачити у трипільцях представників середземноморської раси

Духовну культуру трипільців можна хоча б частково реконструювати також за предметами і комплексами, пов'язаними з релігійними віруваннями. Культове значення мала орнаментація посуду, в тому числі нанесена кольоровим розписом. Великий інтерес викликає глиняна пластика, представлена антропоморфними та зооморфними статуетками, моделями жител та побутових речей, культовими посудинами. Серед антропоморфних статуеток переважають зображення жінок, тоді як чоловічі скульптури зустрічаються дуже рідко. Зооморфна пластика представлена образами бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Досить різноманітними були форми глинобитних вівтарів.

Середньостогівська культурно-історична спільність ряду археологічних культур середини 5 - середини 4 тис. до н.е. була першим масштабним утворенням степового енеоліту Східної Європи, що охоплювало в окремі періоди існування територію степу та південних районів лісостепу від Нижнього Дунаю до Волги. Господарство базувалось на приселищному і рухливому скотарстві з розведенням переважно малої та великої рогатої худоби. Почався процес одомашнення коня й під кінець існування спільності в межиріччі Дніпра та Сіверського Дінця коні вже становили більше половини стада домашніх тварин. М'ясне конярство почало відігравати помітну роль в економіці та системі харчування степовиків, хоча використання коней у якості тяглової сили, а тим більше для верхової їзди, стане важливою рисою степової культури лише з середини-кінця бронзового віку.

Давньоямна культурно-історична спільність рубежу енеоліту-бронзової доби 30 -23 ст. до н.е. продовжила основну лінію розвитку степових скотарсько-землеробних племен часів енеоліту. Її пам'ятки відомі на величезній території від Південного Уралу на сході до Балкано-Дунайського регіону на заході. У стаді домашніх тварин переважала мала рогата худоба, розводили також велику рогату худобу, коней. Не викликає сумніву переважно м'ясна спрямованість скотарства. Про рухливий спосіб життя свідчить відсутність довготривалих поселень, поява поховань в глибинних степових районах. Носії давньоямної культури ховали небіжчиків у глибоких прямокутних ямах (звідки пішла назва культури і спільності) під насипами курганів. В ряді поховань знайдено деталі чотириколісних возів - найдавніших колісних транспортних засобів у Східній Європі. Провідні дослідники вбачають у головній масі представників давньоямної культурно-історичної спільності перших індоаріїв.

***

3. Культурні новації бронзового віку.

Доба бронзи - період, коли набувають широкого розповсюдження знаряддя праці та зброя з бронзи - першого штучного матеріалу в історії людства. Бронзові знаряддя твердіші та якісніші за мідні. Крім того, бронза плавиться при температурі, нижчій за мідь (700-900 замість 1083). Для багатьох регіонів Європи бронзовий вік охоплював 3 - 2 тис. до н.е.

В епоху бронзи в Європі набуло поширення орне землеробство, про що свідчать знаряддя для оранки - дерев'яні рала. Перші рала на тязі тварин походять з Південної Месопотамії 4 тис. до н.е. У Єгипті рала почали використовувати лише на рубежі 4 - 3 тис. до н.е. спочатку для загортання посівів. У Європі їх знаходять в болотах і торфовищах Данії, Швейцарії, Німеччині, Чернігівської області України, Брянської області Росії. Відомі також зображення сцен оранки на скелях Швеції та Італії, кам'яних стелах Південної України (Бахчі-Елі). Запровадження орного землеробства не одразу виявило свої переваги у порівнянні з ручним. Річ у тім, що орне землеробство у Європі стало розповсюджуватися лише тоді, коли природні властивості найбільш родючих ґрунтів, завдяки діяльності неолітичних та енеолітичних землеробів, були значно виснажені. Кризова ситуація змушувала людей освоювати ділянки, віддалені від річкових заплав, де архаїчні прийоми оранки призводили до швидкої ерозії ґрунтів. Як наслідок, врожай на полях землеробів бронзового віку міг бути у 3 - 6 разів нижчим, ніж за умов ручного землеробства раннього неоліту. Падіння врожайності компенсувалось збільшенням площ оброблюваних ґрунтів.

Подальший розвиток скотарства був пов'язаний з формуванням молочного напрямку. Ефективність використання великої та частково малої рогатої худоби значно підвищилась за рахунок використання білків у молочних продуктах, а також дорослих тварин у якості тяглової сили.

Успішний розвиток скотарства у Євразії був тісно пов'язаний з одомашненням коня в енеоліті. Розвиток конярства супроводжувався спробами використання коней у транспорті. Біля 18 ст. до н.е. в похованнях перших іранців південної частини Східної Європи, представлених катакомбною культурно-історичною спільністю, з'являються колісниці для кінської запряжки. Близько 15 ст. до н.е., тут, у похованнях іранців зрубної культурної спільності, з'являються деталі вуздечки для верхової їзди. Починається багатовікова історія вершництва й кінноти.

Завершення процесу перетворення конярства на важливу галузь скотарства сприяло оформленню кочового скотарства в степах Європи та Азії. Річ у тім, що в євразійських степах критичним чинником для кочівництва є характер зимових пасовиськ, зокрема товщина снігового покрову. Не усі домашні тварини здатні до видобування корму з-під снігу (табенювати). Велика рогата худоба та верблюди взимку вимагають підгодівлі з боку людини. Мала рогата худоба може випасатись сама за потужності снігового покрову до 10-12 см, а коні досить легко видобувають з-під снігу корм на глибині до 60 см. Ось чому з другої половини 2 тис. до н.е. табуни коней, керовані пастухами-вершниками, разом з отарами малої рогатої худоби утворили основу кочового скотарства в північних районах Великого Степу від Дунаю до Тянь-Шаню.

Процес розкладу первісних відносин у різних куточках Європи та Старого Світу у бронзовому віці йшов нерівномірно і мав різні наслідки: подекуди з'явились державні утворення, міста, класові відносини, в інших суспільствах ці процеси ще не мали суттєвого значення.

Тема 4. Передумови формування української культури у скіфську добу

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з культурними досягненнями наших предків за часів переходу до епохи заліза з широким використанням матеріалів українського походження, в тому числі перших писемних джерел про мешканців України І тис. до н.е.

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у становлення ранньокласових суспільств у Європі І тис. до н.е.

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв'язки: історія України

План навчального заняття:

1.Початок епохи заліза.

2.Грецька колонізація Північного Причорномор'я.

3.Скіфія та її населення. Культура кочівників українського Степу 7 - 4 ст. до н.е.

4.Культура землеробів-скотарів українського Лісостепу 8 - 4 ст. до н.е.

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Археологія України. Курс лекцій / За ред. Залізняка Л.Л. - К., 2005.

2.Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії // Україна крізь віки. - Т.1. - К., 1998.

3.Геродот. Історії в девяти книгах / Пер. А.О. Білецького. - К., 1993.

4.Граков Б.Н. Ранний железныйвек: Культуры Западной и Юго-Восточной Европы. - М., 1977.

5.Молев Е.А. Эллины и варвары. На северной окраине античного мира. - М., 2003.1. Початок епохи заліза.

Епоха заліза - це час, коли набувають розповсюдження різноманітні знаряддя і вироби з найбільш поширеного у світі металу - заліза. Здавна людям відоме метеоритне залізо, поодинокі прикраси з якого знайдені в єгипетських похованнях 4 тис. до н.е. Одержати залізо з руди набагато важче, ніж мідь.

Карта 4.1 - Археологічні культури України передскіфського часу руди набагато важче, ніж мідь

Плавка заліза була неможливою для стародавніх металургів, оскільки для цього потрібна дуже висока температура (1528°). Спосіб одержання заліза з руди було відкрито лише в 2 тис. до н.е. хетами у Передній Азії і коштувало воно тоді у 5 разів дорожче за золото і у 40 разів дорожче за срібло. Залізо одержували у тістоподібному вигляді за допомогою сиродутного процесу. Він полягав у відновленні заліза вуглецем при температурі 1110-1350° у спеціальних печах з нагнітанням ковальськими міхами не підігрітого атмосферного повітря через сопло. На дні сиродутного горну утворювалась криця - шматок пористого, тістоподібного заліза вагою 1-8 кг. Для надання кричному залізу більшої твердості було винайдено загартування та цементацію виробів з нього. Більш високі механічні властивості заліза і дешевина нового матеріалу забезпечили витіснення ним бронзи, а також каменю.

В Україні початок епохи заліза, раннього залізного віку, припадає на 10 - 9 ст. до н.е. У лісостепу це час формування і розквіту кількох етнокультурних утворень, нащадки яких будуть визначати характер і особливості розвитку українського Лісостепу і в подальші історичні епохи, а у степовому Причорномор'ї - культур перших справжніх кочівників, що належали до кола давньоіранських народів (карта 4.1.).

На заході та південному заході сучасної України проживали племена фракійців, виразно представлені голіградською та молдавською групами археологічних пам'яток, на північному заході кельтські племена, представлені висоцькою культурою, на північному сході етноси фіно-угорської мовної сім'ї, відображені пам'ятками лебедівської та бондарихінської археологічних культур. Основне населення Лівобережного лісостепу складали нащадки індоіранської зрубної культури бронзового віку. Широкі простори лісостепу між Дністром і Дніпром на Правобережжі та басейн Ворскли на Лівобережжі України займали племена чорноліської культури 10 - першої половини 8 ст. до н.е. Їх господарство базувалось на орному землеробстві у поєднанні з приселищним скотарством. Досить розвиненим було гончарне виробництво, кольорова і чорна металургія. Поселення представлені неукріпленими селищами та невеликими городищами для захисту від кочівників. Носії чорноліської культури відносились до східної групи стародавніх фракійців, відомих з часів Геродота під спільним ім'ям «неври».

У степах Північного Причорномор'я в той час жили кочівники-іранці, що завдяки своїм походам до Передньої Азії у 9 - 7 ст. до н.е. першими серед мешканців Східної Європи потрапили на сторінки писаної історії ассирійців, вавилонян, іудеїв, греків під збірною назвою гамірра-кіммерой, або кіммерійці. Вершники-кочівники розробили досконалу систему керування конем та відповідного озброєння. Досить частими були грабіжницькі наскоки кочівники на землеробів Лісостепу, що змушувало тих будувати укріплення, переймати вершництво і зброю своїх супротивників. Більше того, частина озброєння самих кочівників, принаймні сталеві мечі, виготовлялась придніпровськими ковалями на поселеннях чорноліської культури. За давньою легендою, збереженою для нас у переказі Геродота, кіммерійці з Причорномор'я були витіснені новою хвилею іраномовних кочівників - скіфів.

***

2. Грецька колонізація Північного Причорномор'я.

Важливим чинником, врахування якого є необхідним для правильного розуміння ролі раннього залізного віку в передісторії української культури, став початок грецької колонізації Північного Причорномор'я.

Біля північних берегів Чорного моря, яке називалося Понтом Евксінським - морем гостинним, або частіше просто Понтом, елліни з'явилися в середині 7 ст. до н.е. Поселення в чужій країні вони називали «апойкія», що дослівно означає «виселок». Чисельність переселенців була невелика - від 100 до 1000 осіб. Більшість становили вільні громадяни, переважно молоді чоловіки. Звичайно до колонії переселялися жителі одного поліса. Нове місто відразу ж ставало повністю незалежним по відношенню до своєї метрополії. Найбільшу роль у грецькій колонізації північних берегів Чорного моря відіграло місто Мілет, розташоване в Іонії, на Егейському узбережжі Малої Азії. У 8 ст. до н.е. воно стало одним з найбільш розвинених економічних і культурних центрів Середземномор'я. Перше поселення мілетян з'явилося на нинішньому острові Березань, недалеко від сучасного Очакова. Називалося воно, згідно з хронікою грецького письменника Євсевія, Борисфеном, або Борисфенідою, і було засноване близько 645/644 року до н.е. У період грецької колонізації Березань була півостровом площею біля 5 га, оскільки рівень Чорного моря стояв нижче на 8 - 9 м від сучасного.

Наприкінці 7 - на початку 6 ст. до н.е., після прибуття нової великої групи колоністів з Мілету, березанці-борисфеніти взяли участь у заснуванні нового поліса - Ольвії, якому призначено було стати головним центром округи. Вже сам вибір назви міста (Ольвія у перекладі з давньогрецької означає «щаслива») показує, що елліни добре знали умови регіону й були впевнені у своєму майбутньому. Ольвіополіти зуміли встановити цілком дружні відносини з сусідніми племенами калліпідів та алізонів, яких Геродот назвав «мікселлінами», тобто змішаними з греками. Про це свідчить повна відсутність слідів будь яких укріплень на міських та сільських поселеннях і поховань осіб, загиблих в боях, на їхніх некрополях. Такі відносини сприяли поширенню ольвійської сільської округи на великій території й зростанню ремесел у самому місті. Розквіт Ольвії припав на 5 - третю чверть 3 ст. до н.е. У першій чверті 5ст. до н.е. були споруджені кам'яні міські стіни й вежі для захисту від кочівників-скіфів, що перемістилися сюди з Північного Кавказу. Біля середини століття до Ольвії приїжджав Геродот, збираючи інформацію про Скіфію. «Скіфське оповідання» Батька Історії стало найважливішим писемним джерелом з історії півдня Східної Європи раннього залізного віку.

Іншими значним античним центрами у Північному Причорномор'ї були Херсонес в Криму та Пантикапей на Керченському півострові.

Грецькі поліси-колонії мали розвинене аграрно-ремісниче господарство і не залежали від надходження продуктів харчування з боку місцевого населення. Торгівля колоністів з «варварами» мала переважно колоніально-посередницький характер, причому торговців-греків більше цікавили мешканці Лісостепу, у найбільших центрах якого існували постійні факторії. Від скіфів-кочівників частіше просто відкупалися через коштовні «подарунки» їхнім царям та аристократам. Загалом, враховуючи певні позитивні моменти встановлення контактів еллінів з мешканцями Скіфії, не слід штучно перебільшувати їх значення, з огляду на суттєві відмінності менталітету греків і «варварів».

***

3. Скіфія та її населення. Культура кочівників українського Степу 7 - 4 ст. до н.е.

Скіфська епоха на півдні Східної Європи охоплює кінець 8-4 ст. до н.е. У географічному розумінні Скіфією називали територію від Дунаю (Істр) на заході до Дону (Танаїс) на сході. Іншими великими ріками Скіфії були: Дністер (Тірас), Південний Буг (Гіпаніс), Дніпро (Борисфен), Сіверський Дінець (Гіпакіріс). Північна Скіфія співпадала з Лісостепом, а південна зі Степовими районами сучасної України.

За повідомленнями Геродота та інших античних авторів, населення Скіфії у етнічному та культурному відношеннях було неоднорідним: на Тірасі жили агафірси, по Гіпанісу до Дніпра неври (у пониззі каліпіди та алазони - скіфо-еллінські племена), у правобережному Поліссі андрофаги, у лівобережному Лісостепу по Сулі, Ворсклі, Сіверському Дінцю проживали будини, гелони та меланхлени. Степові мешканці були представлені скіфами «царськими», скіфами-«скотарями» та скіфами-«землеробами». Ці етноси розмовляли різними мовами та їх діалектами - іранськими (переважно у степу та Лівобережному лісостепу), фракійськими та іллірійськими (Правобережжя), балтськими, фінно-угорськими, можливо, праслов'янськими (з урахуванням фрако-ілліро-балто-слов'янських сходжень). Грецька мова теж лунала на теренах Скіфії.

У політичному відношенні на території Скіфії ніколи не існувало єдиної держави. У Степу та Лісостепу час від часу виникали різні ранньодержавні утворення з нестабільними кордонами та строкатим за мовно-етнічною приналежністю населенням. Різні системи господарства сприяли консолідації культурних рис у населення Лісостепу та Степу на основі відмінностей регіональних субкультур.

У Степу жили іраномовні кочівники, яких елліни називали скіфами, тоді як самі себе вони, за словами Геродота, вважали, сколотами, а за іншими писемними джерелами відомі й інші назви (пали, напи, паралати, катіари, траспії). За археологічними та писемними даними можна навести характерні риси їх матеріальної та духовної культури.

Господарство базувалось на кочовому скотарстві. Розводили переважно коней, мілку та велику рогату худобу (короткорогої та комолої порід). Свиней не вирощували. Землеробство виконувало допоміжну роль: засіяну просом чи ячменем ділянку на березі річки покидали на літо, відкочовуючи разом із стадами на північ, а восени збирали незначний врожай. В домашніх умовах вичиняли шкіри, обробляли хутро і одержували повсть, різали дерево, кістку, ріг, пряли і ткали, ліпили та випалювали досить простий посуд, відливали нескладні речі з бронзи та міді. Ремісниками були ковалі-металурги, які робили знаряддя праці, зброю, прикраси. Торгівельні відносини підтримували з греками-колоністами (вино, олія, столовий посуд, прикраси та коштовності), племенами Лісостепу (продукція землеробства, якісні ремісничі вироби), поставляючи натомість худобу, шкіри, рабів. Основним транспортним засобом був верховий кінь, чотириколісний віз, запряжений волами.

Військова справа була тісно пов`язана з розвиненим конярством. Основу війська складала кіннота (всі скіфи були вправними вершниками), а головну ударну силу становила важка кавалерія з професійних воїнів-дружинників. Масовими видами зброї були лук та стріли, праща, метальні та важкі списи. Більш спеціалізована зброя належала воїнам-фахівцям - мечі «акінаки», бойові сокири та клевці, булави, металеві панцири з лускоподібним покриттям, бойові пояси, щити. Скіфи чудово володіли різними тактичними прийомами кінного бою. У походах разом з чоловіками приймали участь і деякі жінки-воїни. Найвідомішою подією у писаній історії Скіфів та їх сусідів стала війна 519 р. до н.е. проти 800 тис. армії царя персів Дарія І. Скіфи перемогли завдяки стратегічному прийому заманювання супротивника у глибини своєї території. Навколо цього будується весь «Скіфський логос» Геродота.

Поселення, побут. Кочовий спосіб життя призвів до майже повної відсутності таких пам`яток, як поселення. Тимчасові стоянки погано простежуються, а городища з`являються відносно пізно. Житла були напівземлянковими, легкими каркасними з дерева, юртами, на подобі великих критих фургонів з кількома приміщеннями, які тягнули 4 - 6 пар волів. Типовий чоловічий одяг складався з шкіряного каптана, штанів, м`яких чобітків, гостроверхої шапки. Чоловіки носили довге волосся та бороди. Жіночим одягом було плаття з тканин різного ґатунку, плискатий чи гостроверхий головний убір із скроневими підвісками. Вбрання прикрашали вишивкою, золотими фігурними бляшками. Чоловіки й жінки носили обручки та браслети (ніжні тільки у жінок), сережки (у чоловіків по одній), дорогоцінні шийні гривни (знатні чоловіки), намиста з імпортних, у тому числі фінікійських та єгипетських, намистин. Суто жіночими речами були бронзові дзеркала, кам`яні блюда для розтирання фарб. Система харчування здається дуже простою: переважно молочні продукти та прісний хліб, рідше конина чи баранина. З молока робили «іппаку» - щось схоже на кумис, м`ясо варили у горщиках та бронзових казанах. Полюбляли грецьке вино, яке вживали, на відміну від еллінів не розведеним водою. Сімейні відносини майже не відомі. Встановлено існування великої та малої патріархальної родини, моногамних та полігамних (серед аристократії) шлюбних відносин. Поховальна обрядовість представлена похованнями у ямах, катакомбах, склепах переважно під курганними насипами. Більшість поховань одиночні, хоча відомі парні та колективні. Поховання дітей майже відсутні. Царів та військову аристократію супроводжувала велика кількість речей, бойові конями, інколи слуги та раби. Царів бальзамували і ховали у місцевості Герри (за даними археологічних досліджень у районі м. Нікополь).

Релігійні вірування відомі недостатньо. Геродот згадує деяких скіфських богів, порівнюючи їх з грецькими - Табіті (Гестія), Папай (Зевс), Апі (Гея), Гойтосір (Аполлон), бог війни (Арей) якого шанували у вигляді старого меча. Жертвували хліб, вино, домашніх тварин, котрих душили та варили, зарізаних полонених. Монументальних храмів не існувало. Крім релігійних уявлень існували міфи та перекази, згадки про що містяться у творах деяких античних істориків. Особливістю мистецтва слід вважати «звіриний стиль», коли окремі божества та складні міфологічні сюжети семантично «текстували» зображеннями звірів та їх боротьби між собою.

***

4. Культура землеробів-скотарів українського Лісосостепу 8 - 4 ст. до н.е.

Господарство. У Лісостепу існували стародавні традиції землеробства та приселищного скотарства (див. тему 3). Дерев'яні рала не мали металевих наральників, для розпушування та прополювання використовували кістяні, рогові, залізні сапи. Основними зерновими культурами були пшениця-двозернянка (полба) та плівчастий багаторядний ячмінь. Менше вирощували м`яку і карликову пшеницю, жито, голозерний ячмінь, просо. Відомі гречка й овес. Серед бобових культивували горох, віку, нут, кормові боби. Технічні культури представлені льоном та коноплями. Зерна культивованої яблуні та груші свідчать про наявність садівництва. Врожай збирали залізними серпами з наварними сталевими лезами. З`являються коси для зрізання трави. Снопи просушували у спеціальних овинах. Зерно зберігали у зернових ямах об`ємом до кількох тон, обрушували у ступах та зернотерками і вживали переважно у вареному вигляді. Займались збиральництвом, зокрема бортництвом. У скотарстві розводили велику і мілку рогату худобу, коней, свиней, собак. Відомі знахідки кісток північного оленя (навіть в Ольвії), віслюка. Утримували курей, качок, гусей. Певну роль відігравало полювання на диких копитних (косуля, олень, лось) та інших тварин (бобри, лисиця, вовк, ведмідь). Ремісники видобували залізо, кували високоякісні знаряддя праці та зброю, відливали з міді та бронзи казани, деталі кінської збруї, наконечники стріл, прикраси, займались ювелірною справою, художнім різьбленням по дереву та кістці, будували житла, храми та дерево-земляні укріплення. Домашніми промислами залишались ткацтво, гончарство, вичинка шкір, деревообробка. Торгівля була натуральною. Від греків одержували вино та олію, столовий посуд, прикраси, натомість поставляли їм м`яку пшеницю, придатну для одержання борошна, мед, віск, хутра, рабів. Від кочівників до Лісостепу переганяли табуни коней, стада худоби, везли шкіри; до Степу надходило зерно, високоякісні ремісничі вироби, продукти лісового промислу, раби. Весь Лісостеп був пронизаний торгівельними шляхами, відомими й у середньовіччі (Кучманський, Чорний, Залозний, Муравський, Ізюмський та ін.). Подорожували верхи, на чотириколісних возах, запряжених волами, по річках човнами, видовбаними з дерева, один із яких з вантажем грецького металевого посуду та загиблим веслярем знайдено у річці Супой (ліва притока Дніпра), лодіями-кораблями.

Військова справа розвивалась під значним впливом кочових скіфів, які, у свою чергу, перейняли і принесли до Європи багато досягнень народів Середньої та Передньої Азії. Військо складалось з кінноти та піхоти, озброєних за скіфським зразком. Особливістю було розвинене фортифікаційне мистецтво. Є дані про використання якихось метальних машин. Головною ударною силою були загони спадкових воїнів-професіоналів, особливо у Середньому Придніпров'ї з переважанням іраномовного населення.

Поселення, побут. Осілий спосіб життя лісостепових племен сприяв формуванню довготривалих поселень, представлених селищами та городищами. Серед них зустрічаються й досить великі: Немирівське (100 га), Трахтемирівське (500 га), Мотронинське (200 га) на Правобережжі; Басівське, Полкова Микитівка, Коломацьке, Люботинське у лівобережному Лісостепу. Найбільшим у Європі укріпленим поселенням раннього залізного віку було Більське городище (4020 га) на Середній Ворсклі, яке проіснувало майже 500 років і є рештками найдавнішого з відомих нам в межах сучасної України міст - міста Гелон. Його короткий опис міститься у праці Геродота. Археологічними розкопками підтверджено різноетнічний склад його населення, встановлено притаманну для східноєвропейського міста садибно-вуличну систему планування. Одночасно тут проживало більше 50 тис. мешканців. Поруч знаходиться один з найбільших у Східній Європі курганних некрополів, що налічує понад 1000 насипів.

На поселеннях досліджені житлові та господарські споруди, у тому числі двоповерхові. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. З дерева робили основу земляних захисних мурів навколо городищ.

Чоловічий та жіночий одяг шили з полотняних і вовняних тканин, пофарбованих у різні кольори, зокрема синій. Чоловіки носили високі гостроверхі шапки, жіночі головні убори були плискатими та схожими на очіпки. Особливістю набору жіночих прикрас слід вважати довгі шпильки для закріплення зачісок та головних уборів. Система харчування була типовою для землеробів: різноманітні каші з бобових та злакових культур, молочні продукти, варене та смажене м`ясо (досить цікавими є керамічні підставки для приготування «шашликів»), овочі, фрукти, мед. Існували великі домашні общини, які складались з кількох малих сімей, окремі господарства малих родин, територіальні об`єднання різних за суспільним станом сімей під патронатом місцевих аристократів у містах. Поховальна обрядовість за археологічними джерелами виглядає різноманітно: відомі грунтові та підкурганні поховання в простих ямах і великих дерев`яних склепах за обрядами тілопокладення та кремації.

Особливістю релігійних вірувань було широке розповсюдження культів родючості, шанування вмираючого та скресаючого бога, подібного до фракійського Діоніса. За Геродотом, у Гелоні існували дерев`яні храми місцевих та грецьких богів з їх дерев`яними зображеннями. Один з них, недавно розкопаний, виконував важливу функцію обсерваторії, що було необхідно для корегування місячного та сонячного календарів. На Більському городищі та інших поселеннях відкриті святилища з жертовниками. Широко представлена мініатюрна глиняна пластика - жертовні скульптурки людей, тварин, зображення побутових речей та зерен рослин. Окрім цього у мистецтві широко відомі високохудожні вироби у звіриному стилі.

Тема 5. Українська культура в ранньому середньовіччі (5 - 13 ст.)

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з культурними досягненнями наших предків у ранньому середньовіччі з широким використанням матеріалів українського походження, в тому числі археологічних та писемних джерел

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у становлення ранньокласових суспільств у Європі І початку ІІ тис. н.е.

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв'язки: історія України

План навчального заняття:

1.Проблема формування слов'янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу.

2.Матеріальна культура східних слов'ян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

3.Духовна культура східних слов'ян та Київської Русі(особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина І (9 - 17 століття). - Вінниця, 2013.