Історія української культури як навчальна дисципліна

3.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Археологія України / За ред. Залізняка Л.Л. - К., 2005.

2.Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. - К., 1982.

3..Баран В.Д. Давні словяни // Україна крізь віки. - Т. 3. - К., 1998.

4..Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов`ян. - К., 1991.

5.Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. - К., 1989.

6.Каргер М.К. Древний Киев. - Т. 1. - М.-Л., 1958.

7.Килиевич С.Р. На горе Старокиевской. - К., 1982.

8.Кресальний М.Й. Софійський заповідник у Києві. - К., 1960.

9.Повість минулих літ. - К., 1989.

10.Попович М.В. Мировоззрение древних славян. - К., 1985.

11.Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998.

12.Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981.

13.Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - М., 1987.

14.Седов В.В. Восточные славяне в VI - XIII вв. - М., 1982.

15.Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. - Т. 4. - К.,1998.

16.Янин В.Л. Я послал тебе бересту. - М., 1975.

1. Проблема формування слов'янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу.

Проблема походження слов'ян розробляється спільними зусиллями істориків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і кожна з них має вирішувати певні специфічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов'янськими етномовні спільноти, які користувалися системою праслов'янської прамови. Водночас археологи під праслов'янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосередньовічні слов'янські старожитності. Деякі історики критерієм слов'янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від 6 ст. З останнім можна погодитись, оскільки усі фахівці з ранньословянської історії лише припускають можливість присутності незначної частини предків словян серед носіїв зарубинецької та черняхівської археологічних культур кінця 3 ст. до н.е. - 4 ст. н.е., не маючи змоги довести такі припущення незаперечними фактами.

Період переселення народів характеризується значною зміною етнополітичної ситуації в Європі. На території України практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку 5 ст., дедалі активніше освоюють слов'янські племена.

Візантійські автори 6 ст. -- Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій Стратег -- відводять слов'янам у своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах. Особливо важливим є твердження Йордана щодо венетів, які, «ставшися з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів і склавінів». У творі Йордана також є цілком конкретні географічні прив'язки, що дають можливість локалізувати слов'янські угруповання в період експансії на Балкани. Автор, зокрема, повідомляє, що анти жили «від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин», склавіни -- на схід від Карпат, від Нижнього Дунаю до Дністра, а на півночі -- до верхів'їв Вісли. Ареал венетів (у «вузькому» значенні цього терміна) Йордан не вказує. Зауважимо, що окрім Йордана, який написав свою працю на основі твору Кассіодора, інші античні автори, у тому числі Прокопій Кесарійський, котрий уперше дав слов'янам розгорнуту характеристику, про венетів не згадують. Для локалізації слов'янських угруповань важливе значення має також повідомлення Прокопія про мандрівку з Дунаю частини герулів, розбитих у війні з лангобардами, через «усі по черзі племена склавінів» і «велику пустельну землю», аж до варнів і данів. Таким чином, склавіни заселяли землі на схід і північ від Карпат, включаючи, можливо, верхів'я Вісли. Ця конкретна подія, що відбулася у 512 p., вперше фіксує історичне народження слов'янства.

Прокопій знає «незліченні племена антів» і на лівому березі Дніпра, на північ від кутригурів. На відміну від склавінів (греко-римський варіант назви типу «слов'яни»), племінна назва яких поступово поширилася на все слов'янство, ім'я антів на початку 7 ст. зникає зі сторінок історичних хронік. Утім, переважна більшість історичних даних 6--7 ст. стосується подій не на території Східної Європи, а на Дунаї та Балканах. Візантійські автори отримували інформацію про звичаї та побут слов'ян від місцевих племен або ж від склавінів та антів, що служили найманцями у військах Імперії. Північні та східні межі землі склавінів й антів візантійцям були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів.

Чіткіше визначити їх допомагають археологічні дані. Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині. З нею співвідносять основний ареал розселення історичних склавінів.

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. Її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії. Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнаним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов'ян -- північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Відомості про суто східнослов'янські племена містяться на перших сторінках «Повісті времяних літ», складеної Нестором-літописцем у 12 ст.: «...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі -- деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами -- од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменю, прозвалися своїм іменем -- словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена».

Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, в'ятичі в на Оці, хорватів, уличів і тиверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних слов'ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов'янських старожитностей попереднього часу (5--7 ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Наведемо основні точки зору щодо походження та часу становлення українського етносу:

теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. 20 ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в 15-17 століттях. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі 16 -17 ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: 6-11 ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у 17-18 ст. - Малоросія; 19 - початок 20 ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у 17 столітті, але тоді воно співіснувало з іншим - «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку 20 століття етнонім «Україна» став домінуючим.

***

2. Матеріальна культура східних словян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

Господарство. Землеробство у Східній Європі було орним з середини 2 тис. до н.е. У ранньому середньовіччі воно представлене кількома системами: перелоговою (чистий переліг, вируб, двопілля), трипільною з рубежу 1-2 тис. н.е. Використовували рала двох типів - кривогрядильне для лісостепових чорноземів та прямогрядильне (соху) для лісових та гірських ґрунтів. На зламі 1-2 тис. у Середньому Придніпров`ї з`являється плуг, перша згадка про нього міститься у Повісті врем'яних літ у статті під 981 р. Біля середини 1 тис. вирощували переважно пшеницю-двозернянку, жито, просо, ячмінь, а з 8- 10 ст. все більше голозерних пшениць, придатних для розмелювання на борошно. Відомі бобові, городні, садові культури.

Скотарство було приселищним з переважанням великої рогатої худоби та свиней. Конярство набуває розвитку з 11 ст. переважно для військових потреб, хоча на Русі почали використовувати коней у якості тяглової сили на транспорті та у сільському господарстві майже на 100 років раніше, ніж у Західній Європі.

Поміж ремесел провідна роль належала чорній металургії та ковальській справі (150 найменувань виробів із заліза та сталі). Відомі ливарники та ювеліри, гончарі (гончарне коло з`явилось спочатку у 5 ст., потім вже у 9 ст.). У деревообробці налічуються більше 20 спеціальностей, а у Києві існував район Кожум`яки.

Торгівля була переважно зовнішньою (Арабський Схід, Хазарія, Болгарія, Візантія), тоді як замінником внутрішнього обміну виступав натуральний оброк князеві та боярам. Становлення монетного обігу припадає на 8 - 9 ст. на основі срібного арабського диргема. На рубежі 10-11 ст. робляться спроби чеканки власної монети Володимиром та Святополком. З 12 ст. для значних торговельних розрахунків використовують срібні злитки «гривні» двох вагових стандартів - київського та новгородського. Від 12 до початку 14 ст. тривав т.зв. «безмонетний період», коли функцію товаро-грошей виконували скляні браслети, шиферні прясла, в`язанки шкурок білок, куниць, соболів. Головні торгові шляхи йшли водорозділами, Дніпром та Волгою, Чорним морем.

Військова справа. Зброя була ближнього і дальнього бою, рубаюча, колюча, ударної дії, захисна. Мечі (175 знахідок) спочатку германські, потім романські, хоча є і київського виробництва - клинок 11 ст. з Полтавщини з клеймом майстра Людоти. Шаблі (150 знахідок) відомі на Русі з 10 ст. (Чорна Могила) завдяки поширенню кінноти у якості головного роду війська. Списи були головною зброєю вершника і піхотинця. З 12 ст. широко використовували кавалерійський «списовий таран». Сокири являли собою найдемократичніший вид зброї, звичний усім верствам населення. Булави та кистені були запозичені у кочівників. Лук та стріли були різноманітними, у тому числі дуже міцними, інколи кращими за ті, що мали кочовики. Захисний обладунок складався з металевого шолома сферо-конічної форми, запозиченого європейцями від арабів, кольчуги або пластинчастого панцира, щита. Спорядження вершника і коня формувалось під впливом Степу. Фортифікація представлена городищами з дерево-земляними укріпленнями, захисними лініями по Сулі та Росі, монументальними укріпленнями Верхнього Міста у Києві, на будівництво яких пішло 630 тис. мі ґрунту та 50 тис. мі дубового лісу, із Золотими воротами. Чисельність та організація війська не були незмінними. Максимальна чисельність об`єднаних сил кількох князівств могла сягати 50- 60 тис. «воїв» і «дружини», яка поділялась на старшу і молодшу, допоміжних частин варягів, кочовників-конфедератів). У 12 ст. великі князівства могли виставити 8 - 10 тис. професійних воїнів. Тисячі на чолі з тисяцькими зводили у полки, якими керували воєводи (від 3 до 5). На полі бою полки утворювали центр - «чоло» і крила, інколи один полк відправляли у засідку.

Поселення, побут. Поселення в археологічному відношенні представлені селищами та городищами. Серед останніх є залишки стародавніх міст, яких на Русі 9-10 ст. було відомо 25, 11 ст. більше 90, 12 ст. - 224, а на середину 13 ст. біля 300. Давньоруське місто, зазвичай мало двочасну (верхній «город» або «дитинець» та нижній «подол» чи «посад») садибно-вуличну систему планування. Особливість давньоруського міста - висока концентрація феодальної знаті та феодального землеволодіння. Садиба площею від 400 до 2000 мІ мала житловий будинок, комори та господарські споруди. Багато городян займались городництвом і скотарством. У побуті спостерігались певні відмінності в одязі, системі харчування, домашньому начинні. Родинні відносини поступово змінювались у напрямку формування малої відокремленої родини. Поховальна обрядовість до 10 ст. була представлена переважно кремацією, а після остаточної перемоги християнства домінуючим стало тілопокладення.

***

3. Духовна культура східних слов'ян та Київської Русі (особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Особливості язичницького світогляду. Археологічних джерел для вивчення цього питання бракує, а писемні належать виключно християнським чи мусульманським авторам. Загально слов`янського пантеону ніколи не існувало. У відповідності до тернарної моделі світу головні божества поділялись на небесні - Сварог, Стрибог; піднебесні - Дажьбог, Перун, Ярило, Хорс; підземні - Велес, Род, Мокош. Імена богів вказують на етнічну строкатість їх шанувальників, серед яких, окрім слов`ян, були балти, фінно-угри, іранці. У Києві та Новгороді розкопані рештки згаданих у літописах святилищ кінця 10 ст.

Становлення християнства на Русі зайняло кілька століть і пройшло кілька етапів: хрещення Кия, Аскольдове хрещення, хрещення Ольги та Ігоря, хрещення Володимира та перетворення християнства на державну релігію. Перша кафедра митрополита Руського на рубежі 10 - 11 ст. знаходилась у Переяславі і була перенесена до Києва не раніше 1036 року. Першими руськими святими були принесені язичниками-киянами у жертву богам християни - «варяги» Іоанн та Федір, брати Ярослава Володимировича Борис та Гліб (1071 р.). Ярослав готував канонізацію свого батька Володимира, яке відбулось пізніше.

Становлення писемності. На початку 10 ст. болгарський автор Чорноризець Храбр у «Сказанні про письмена» дав першу періодизацію історії слов`янської писемності: 1) «язичницький» час, коли для гадання та рахування використовували «черти та рези» - якісь ієрогліфоподібні знаки; 2) «ранньохристиянський», коли слов`яни, вступивши у тісні контакти з латинянами та ромеями, почали використовувати літери відповідних абеток «без устрою» ; 3) «суто християнський», на який припадає створення слов`янської абетки Кирилом для потреб перекладу церковної літератури. За даними історичних джерел, слов`яни 6 - 8 ст. користувались літерами візантійського уставу, з чого виникло протокириличне письмо. У 60-ті роки 9 ст. Кирило винайшов глаголицю, відмінну від протокириличного письма. На початку 10 ст. було створено кириличне письмо у давньоболгарському (38 літер) та давньоморавському (48 знаків) варіантах. Перші кириличні тексти на Русі датуються 10 ст. Багато написів відкрито на побутових речах 11 - 12 ст., у тому числі на пряслах від веретен («Потворинпряслень», «Янка вдала прясленьЖирце», «Невесточь» - всі з центральної частини Києва). Цікаві графіті на стінах Софії Київської, серед яких є запис про смерть Ярослава Мудрого. Унікальними пам`ятками писемності є берестяні грамоти, перша з яких знайдена у Новгороді 26 червня 1951 р.

Становлення шкільної освіти відбувалось з потреб державного та церковного управління. Перші школи відкривали Володимир, Ярослав, онучка Ярослава Янка Всеволодівна для київських дівчат. Багато дітей одержували початкову освіту у домашніх умовах. Слід зазначити про існування своєрідної моди на «грамотність» серед городян (чоловіків та жінок) 11 - 12 ст. При Софії Київській Ярославом була влаштована бібліотека, скрипторій, почала діяти своєрідна академія на чолі з митрополитом Іларіоном.

Література розвивалась за двома головними напрямками, представленими різноманітними жанрами:

І. Перекладна література: Євангелія та Псалтирі («Остромирове Євангеліє» 1056-1057), богословська література, збірки різноманітних текстів релігійно-світського характеру («Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років), збірки текстів науково-історичного характеру - хронографи, перекази на біблійну тематику, уривки з античних авторів - апокрифи та повісті.

ІІ. Оригінальна література, написана руською мовою вітчизняними авторами: літописи («Повість врем'яних літ», Київський, Галицько-Волинський), релігійно-філософські трактати Іларіона, Феодосія, Нестора, Якова Мніха, мемуарно-дидактична проза («Повчання Володимира Мономаха дітям»), героїчний дружинний епос «Слово о полку Ігоровім». Скульптурний портрет одного із героїв «Слова» створено М.М. Герасімовим за черепом із поховання.

Мистецтво. Архітектура. Будували переважно з дерева. Кам`яні споруди нечисленні (11 ст. - 5 у Києві, в середині 13 ст. - 150 на всю Русь). З 9 ст. за писемними джерелами відомі кам`яні палаци київських князів. Рештки мурів палаців 10 - 12 ст. відкриті археологічними розкопками біля Десятинної церкви (В.В. Хвойки - 1908 р., П.П. Толочка - 1972 р.). Першою монументальною культовою спорудою християнської Русі стала церква Богородиці (Десятинна), вперше освячена у 989 р. та зруйнована татарами 6 грудня 1240 р. Шедевром світового рівня, який непогано зберігся до наших часів, є храм Софії у Києві, освячений близько 1030 р. Монументальні захисні споруди представлені рештками Золотих воріт Міста Ярослава.

Образотворче мистецтво церковного та світського спрямування найбільш повно представлено мозаїками та фресками 11 - 12 ст. Софії Київської (Христос Вседержитель, Марія Оранта, фресковий портрет родини Ярослава, сценки з життя князів та бояр на стінах башт, серед яких є зображення музикантів і танцюристів). Цікавими свідченнями епохи стали знахідки дерев`яних музичних інструментів у Новгороді. Станковий живопис домонгольських часів представлений іконою Володимирської Божої Матері візантійського письма. Кольоровими мініатюрами прикрашені Остромирове Євангеліє та обидва Ізборники Святослава, усі літописи.

Міністерство аграрної політики та продовольства УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України та філософії

Тема 6. Українська культура 14 - 18 століть

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з культурними досягненнями наших предків у зазначений період становлення і розвитку української етнічної культури

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у розвиток європейської та світової культури пізнього середньовіччя та Відродження

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв'язки: історія України

План навчального заняття:

1.Головні напрямки культурного розвитку українського суспільства (освіта, книгодрукування, література, драматургія, мистецтво).

2.Культура запорозького козацтва (джерела формування, склад та чисельність, адміністративно-політичний устрій, військовий устрій та військова справа, звичаї та побут, освіта і шкільництво).

Література:

обов'язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. - Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина ІІ (18 - 19 століття). - Вінниця, 2014.

3.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина І (9 - 17 століття). - Вінниця, 2013.

4.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. - Вінниця, 2012.

додаткова:

Антонович Д. Українська культура. - К., 1993.

Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. - К., 2000. К., 2000. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 2001. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. - Т. 6. - К., 1998.

Семчишин М. Тисяча років української культури. - 2-е вид. - К., 1993. Історія української та зарубіжної культури / За ред. Клапчук С.М. - К., 1999.

Марченко М.І. Історія української культури з найдавніших часів до середини XVIII ст.. - К., 1961.

Боплан Г. Опис України. - К., 1990.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. 1. - К., 1990.

1. Головні напрямки культурного розвитку українського суспільства (освіта, книгодрукування, література, драматургія, мистецтво).

Освіта, книгодрукування. Українці та білоруси намагались зберегти національний характер освіти з навчанням на тодішній слов`яно-руській книжній мові. Про школи 14 - 15 ст. в Україні відомостей дуже мало. Пізніше освітні заклади поділялись на приватні та корпоративні. Єдиним прикладом успішної діяльності приватної православної школи стала школа-академія, створена у 1576 р. князем Костянтином-Василем Острозьким у волинському місті Острозі. Навчальний процес вівся трьома мовами - слов`яно-руською, грецькою та латиною. Після смерті Костянтина у 1608 р. Академія занепала і згодом була перетворена його окатоличеними нащадками на єзуїтський колегіум.

У 16 ст. корпоративні школи існували також при монастирях, парафіях та братствах. Перші братства були благодійними об`єднаннями парафіян того чи іншого храму у місті. Згодом вони почали перебирати на себе і деякі судово-контролюючі функції, почали відкривати школи власним коштом. Найбільшою певний час була школа Львівського братства при Успенському соборі, відкрита у 1586 р. Викладання велось старослов`янською та грецькою мовами. Вивчали, як і всюди у тодішній Європі, «сім вільних наук» з метою підготовки православного духовенства - основи тодішньої української інтелігенції. Діяльність братських шкіл регулювалась спеціальними статутами. До нашого часу зберігся статут школи Луцького братства. Кількість братств та братських шкіл постійно зростала. Вони існували не тільки у Львові, Луцьку чи Кам`янці-Подільському, але й Сяноку, Ярославі, Вінниці, Немирові, Крем`янці.

З початку 17 ст. центр розвитку національної освіти перемістився до Києва. У жовтні 1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу на Подолі з умовою відкрити православний монастир та школу при ньому. Згодом, у 1631 р., митрополит Київський Петро Могила заснував школу європейського зразка при Печерському монастирі, навчання у якій велось латиною. Це викликало незадоволення братчиків, за якими стояли заможні православні городяни. Конфлікт було залагоджено шляхом об`єднання двох навчальних закладів у колегію, матеріальне забезпечення якої брали на себе православні міщани, а організацію та керівництво навчальним процесом - Петро Могила, після смерті якого у колегіум почали називати Києво-Могилянським. За основу була прийнята програма єзуїтських колегіумів. Термін навчання тривалістю 12 років був поділений на 8 курсів. Заняття проводили латиною, хоча викладали також старослов`янську, грецьку та польську мови. В останній чверті 18 ст. тут починається викладання богослов`я, що призвело до надання навчальному закладу у 1694 р. прав і статусу академії, підтверджених указом Петра І у 1701 р. Своєрідними філіями Академії були колегіуми, засновані у Чернігові (1700 р.), Білгороді, котрий у 1726 р. було переведено до Харкова, Переяславі (1730 р.). Правда, на середину 18 ст. система навчання в Київській Академії вже не відповідала вимогам часу. У 1783 р. її було перетворено на вищий духовний навчальний заклад, колегіуми стали семінаріями.

Протестанти і католики відкривали свої навчальні заклади, де викладали латиною або польською мовами. Особливою активністю вирізнялись єзуїти, які засновували численні колегіуми. Вивчали граматику, риторику, поетику, синтаксис, діалектику, філософію, історію, географію, природознавство. Весь курс опановували за сім років. Виховання велось у дусі непримиренності до православних і протестантів, хоча формально не висувалась вимога приналежності учнів до католицизму. Один з таких колегіумів у 1669 р. було перетворено на Львівську єзуїтську академію з якої починається непроста історія Львівського університету, остаточно визнаного таким лише у 1758 р.

У 1755 р. в Москві було відкрито університет, який прийняв до лав своїх вихованців багато української молоді. Перший проект відкриття університету в Україні у 1760 р. було розроблено гетьманом Кирилом Разумовським. Спочатку планувалось перетворити на університет Києво-Могилянську Академію. Згодом пропонувалось відкрити два нових університети - у Києві та Чернігові. Але ці наміри не були підтримані у Петербурзі. Сталося так, що до початку 19 століття вища освіта в Україні зберігала церковний характер.

Елементарна народна освіта забезпечувалась початковими сільськими дяківськими школами. Наприкінці 18 століття було заборонено вчителювання мандрівних дяків і засновано народні училища.

На Західній Україні, яка з другої половини 18 століття поступово перейшла під владу Австро-Угорщини на місце братської системі освіти прийшли школи, відкриті уніатським орденом Василіан. У 1773 р. їм було передано колегіуми забороненого ордену єзуїтів. Проте навчання у цих школах велось латиною. У 1777 р. в Австро-Угорщині було проведено освітянську реформу і створено кілька видів народних державних шкіл, викладання у яких велось німецькою, зрідка слов`яно-руською мовами. З 1787 р. було дозволено й українську мову навчання для місцевостей з переважанням українського населення, у тому числі для студентів Руського інституту Львівського університету, які не знали латини.

Перетворення Києва на провідний освітній центр православної Європи супроводжувалось активізацією наукового життя. На початку 18 ст. тут склався гурток православних богословів, які включились у полеміку з католиками та уніатами. Вони ж, найчастіше, були авторами шкільних підручників. У 1616 р. у Вільно була надрукована «Граматика» Мелетія Смотрицького - основний підручник для шкіл України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії у 17 - 18 ст. аж до розробки Михайлом Ломоносовим, колишнім студентом Київської Академії, «Граматики російської» у 1755 р.

Із середини 18 ст., після входження Лівобережжя України та Києва до складу Царства Московського, наступного об`єднання Київської та Московської патріархій, почався процес відтоку на Північ багатьох кращих українських діячів освіти й науки. Переїзд до Москви частини талановитих богословів із Києва був пов`язаний з потребою російської православної церкви у виправленні богослужебних книг під керівництвом Стефана Яворського.

Освіта рідною мовою була б неможливою без налагодження відповідної системи книгодрукування. Першим друкарем у Європі вважають Йогана Гутенберга, який почав свою справу біля 1450 р. Перша книга слов`янською мовою була надрукована у 1483 р. в італійському місті Венеція глаголицею для хорватів, які тримались цієї системи письма у церковній практиці до початку 19 століття. Кириличний першодрук побачив світ у Кракові в 1491 р. Започатковану німцями справу продовжив білорус Георгій Франц Скорина, який у 1517 р. в Празі надрукував «Псалтир», а до 1519 р. у Вільно видав 22 зошити «Біблії» у перекладі на старобілоруську мову. Точна дата початку книгодрукування в Україні нам невідома. Першим українським друкованим твором прийнято вважати «Апостол», виданий Іваном Федоровичем Москвитином у Львові в 1574 р. Одночасно ним було видано кілька навчальних книг, із яких до нашого часу зберігся «Буквар». Через кілька років фінансові труднощі змусили типографа перебратись на Волинь, де при Острозькій академії було відкрито друкарню. Тут коштами князя-мецената Острозького завершувалась робота перекладачів з підготовки виправленого друкованого тексту «Біблії», виданого Іваном Москвитином у 1580 - 1581 роках на 1252 сторінках. У першій половині 18 століття найбільшого значення набула Києво-Печерська друкарня, придбана у Львові Мелетієм Смотрицьким, який налагодив виробництво паперу під Києвом. У ній вийшло майже 50% друкованої продукції початку 17 ст. в Україні, як релігійного, так і навчально-світського спрямування. Негаразди почались з настанням 18 ст. У 1718 р. друкарні згоріла, а з 1721 р. було введено обов`язкову сувору цензуру Синоду на нові церковні друковані видання, «щоб ніякої різниці й окремого діалекту в них не було».

Література, драматургія. Незважаючи на деякий занепад культурного життя в Україні 13 - 14 ст., літературне життя зосередилось на західних землях у сусідстві з Білорусією. Традиції літописання підтримували Галицько-Волинський та Литовський літописи. З другої половини 14 ст. посилюються зв`язки української літератури з південнослов`янською - болгарською та сербською. Після падіння Константинополя у 1453 р. поглиблюються зв`язки з літературами Заходу разом із перекладами з латини. Відбувається знайомство з ідеями гуманізму, притаманними Відродженню. Проте, характерною особливістю східнослов`янської літератури тих часів залишалось використання не живої народної, а штучної «книжної» мови. Народною мовою першими були перекладені твори релігійного характеру, серед них знамените Пересопницьке Євангеліє 1566 р. Зовсім вільними від церковних слов`янізмів були ділові та юридичні акти 14 - 16 ст.

Новим явищем кінця 16 - 17 ст. стало виникнення жанру полемічної літератури. Полеміку розпочав визначний польський єзуїт Петро Скарга у 1577 р. твором «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення». З православного боку опонентами виступили Герасим Смотрицький та Зизаній Тусановський, вчитель львівської братської школи, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.

Єдиним українським письменником початку 17 ст., чия творчість пережила всій час, став Іван Вишенський. Народився він у Галичині, освіту здобув у Острозі, між 1570-1580 рр. перебрався до Афонського монастиря у Греції, де і помер біля 1620 р. Виходячи зі старохристиянського аскетизму, він висунув утопічну програму встановлення «Царства божія на землі». Більшість творів І. Вишенського мають форму «Посланій» до князя Острозького, братств, усіх українців. Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький вважаються першими представниками українського літературного бароко, у якому духовні елементи переважали над світськими.

Окреме місце належало історичній літературі. Для 16 - початку 17 ст. це перш за все Супрасльський літопис, значну частину якого становить Короткий Київський літопис, складений між 1480 - 1500 рр., Літопис Биховця, доведений до 1507 р., Баркулабівський літопис, де, зокрема, є розповідь про повстання й страту Северина Наливайка. Густинський літопис можна вважати першою літературною пам`яткою з історії українського козацтва.

Формується жанр історично-мемуарної прози. Його першою пам'яткою є «Завіщання» каштеляна брацлавського Василя Загоровського (1577). До даного жанру літератури слід віднести і так звані «козацькі літописи». Одним із найбільш ранніх є анонімний Літопис Самовидця, який охоплює події від 1648 до 1702 рр. Мемуари полковника гадяцького ГригоріяГраб'янки доведені до 1708 р. У такому ж жанрі складено історію Хмельниччини Самійла Величка.

У цей час порівняно швидкими темпами розвиваються два нових жанри української літератури - поетика та шкільна драма. Найдавнішим зразком української поетики вважають поему Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина Острозького, вміщену в Острозькій Біблії. Значне місце серед віршованих творів належало панегірикам, віршованим передмовам до друкованих видань. Відомі вірші полемічного, дидактичного, молитовного спрямування. Про широкий інтерес до віршування свідчать граматики та словники з правилами віршування, складеними за грецькими та латинськими взірцями. З другої половини 17 ст. набувають поширення віршовані твори на побутову тематику народною мовою, лірична поезія.

Шкільна драма виникла відносно пізно у порівнянні із західноєвропейською драмою під впливом польського латиномовного театру. Витоки української драматургії слід шукати у народній святковій обрядовості, невеликих віршованих діалогах та декламаціях, які практикувались у братських школах. До них додавали гумористичні сценки з народного життя. Подібні інтермедії були написані живою народною мовою. У них уперше з`являється образ українського селянина - центральної постаті майбутньої національної комедії.

Найвищим досягненням давньоукраїнської драматургії слід вважати історичні драми, перше місце серед яких належить драмі ректора Києво-Могилянської Академії, духовника Петра І Феофана Прокоповича «Володимир» (1703). Ця трагікомедія була присвячена прославленню Петра І як реформатора у образі хрестителя Русі князя Володимира. Тому ж Прокоповичу, мабуть, належала інша драма «Милість божа», написана й поставлена на честь 80-ти ліття початку визвольної війни проти Польщі.

Мистецтво. Архітектура. Якщо не розглядати окремо житлове будівництво, то пам`ятки архітектури цього періоду можна поділити на дві великі групи: 1) оборонно-житлові споруди; 2) церковно-храмові будівлі.

Замки були одночасно оборонними та житлово-господарськими комплексами. Будували їх із цегли, вапняку або пісковику. Деякі з них виникли ще за часів Київської Русі і були перебудовані в камені (Луцьк, Крем`янець, Меджибож, Кам`янець-Подільський). Інші формувались як осередки землеволодінь польських та литовсько-руських магнатів (Острог). Нарешті, подільські замки, зведені на південних рубежах Великого князівства Литовського для захисту від татар. У церковному будівництві основним архітектурним типом були зрубні храми. До наших часів збереглись дерев`яні церкви Святого Духа біля Рави Руської (1555) та Святого Миколая у Чернівцях (1607). Кам`яні споруди представлені церквами-фортецями (Буша) та монастирями, притаманними для Поділля та Галичини з частими татарськими наскоками. Ренесансний стиль в архітектурі з`являється в Україні раніше ніж у Польщі і мав джерелом свого поширення північну Італію. Найбільш виразно він представлений Ринковим комплексом у Львові, де з'являється у першій чверті 16 ст.

На початку 17 ст. помітні ознаки барокового стилю, а в другій половині цього століття формується своєрідний архітектурний стиль «козацького бароко», популярний серед козацької старшини. Він позначений розкішними фронтонами, порталами, вигнутими й покрученими «слимаками», багатим орнаментом. 18 ст. продовжує барокові традиції, але поступово набуває поширення новий стиль рококо - більш легкий та вишуканий. Багато монументальних споруд з`являється в Україні після скасування у 1721 р. заборони на кам`яне будівництво у провінційних містах Російської імперії. У 1731-1743 роках німецький архітектор Йоган Шедель звів 93 метрову дзвіницю Києво-Печерської Лаври, наприкінці 40-х років керував надбудовою дзвіниці Софійського собору. До середини 18 ст. належить будівництво комплексу Духовної Академії, церкви Святого Андрія (Шедель, Растреллі). Визначною пам'яткою 18 ст. є собор Святого Юра у Львові, зведений німцем Меретином, який зміг поєднати західне рококо з українським бароко. Німецький архітектор Гофман у тому ж стилі звів комплекс Почаївської Лаври на Волині. Видатною пам'яткою садово-паркового мистецтва став Софіївський парк у маєтку Потоцьких під Уманню.

Живопис. Українські майстри певний час продовжували традиції візантійського живопису, особливо у оздобленні храмових споруд. Поступово під впливом ідей Відродження зображення святих набували реалістичності, притаманної портретному живопису. Наприкінці 16 ст. з'являються справжні портрети. У 17 ст. цей вид живопису був представлений портретами засновників храмів та монастирів; вотивними портретами; посмертними портретами. На стінах Успенської церкви у Києві виявлено портрети Острозьких, Вишневецьких, Хмельницького та Мазепи. Були також портрети київських митрополитів, звичайно на полотні. З різьблених посмертних зображень відомі портрети Костянтина Корнякта й Успенському соборі Львова, Костянтина Острозького в Успенському соборі Київської Лаври, воєводи київського Адама Киселя, мальований кінний портрет Тимоша Хмельницького у Чигирині, портрет Богдана Хмельницького роботи голландського майстра Гондіуса. З'являються суто світські портретні зображення, переважно жінок.

У 18 ст. осередком мистецького виховання залишалась Київська Академія, Харківський колегіум, з 1789 р. київське Народне училище. Перша половина століття пов`язана з монументальними розписами перебудованих київських храмів. Значна кількість найвидатніших українських художників прославилась у Петербурзі та Москві. Олексій Антропов виконав розпис Андріївської церкви у Києві. Його учнем був славетний портретист Дмитро Левицький (1735 - 1822). Отримавши освіту у Київській Академії, з 1761 р. він керував портретним класом Петербурзької Академії живопису. Його кисті належать більше 100 портретів, у тому числі Катерини ІІ та її сімейства. Другим видатним портретистом того часу був учень Левицького Володимир Боровиковський (1757 - 1825), який написав ряд ікон, 160 портретів і створив свою школу у Петербурзі. Окреме місце в історії вітчизняного живопису займає Антон Лосенко з Чернігівщини (1737 - 1773). Він навчався й працював у Німеччині, Голландії, Франції, був ректором Академії Мистецтв у Петербурзі. Він першим з російських «академіків» почав писати полотна на історичну тематику старокняжої доби, вважається засновником класицизму та історично-реалістичного напрямку живопису Східної Європи, проживши усього-на-всього 36 років.

Музичне мистецтво раннього періоду відоме нам не достатньо. Всесвітньої слави набув український багатоголосний спів. Багато відомих і невідомих співаків з України було забрано до придворної капели у Петербурзі. Серед них можна згадати Григорія Сковороду, майбутнього графа Олексія Разумовського - «Аполлона з громовим голосом» - за відгуками сучасників. Опікою його брата гетьмана Кирила Разумовського було відкрито співацьку школу в Глухові. З неї вийшли два найвідоміші українські композитори 18 століття - Максим Березовський, Дмитро Бортнянський. Третій, Артемій Ведель, здобув музичну освіту в Києво-Могилянській академії.

2. Культура запорозького козацтва (джерела формування, склад та чисельність, адміністративно-політичний устрій, військовий устрій та військова справа, звичаї та побут, освіта і шкільництво).

Джерела формування, склад та чисельність. Козаки приймали до себе кожного, хто приходив до них та добровільно погоджувався прийняти на себе ряд обмежень: говорити тільки українською мовою, сповідувати православну віру, пройти 7-ми річний випробний термін, коритись козацьким звичаям та виконувати накази старшини. Новика записували до складу одного з куренів під новим прізвиськом. Курінний отаман у присутності інших козаків відводив йому місце розміром приблизно 2,0 х 1,5 м та говорив: «Ось тобі і домовина, як умреш, то зробимо ще коротшу».

Усі разом козаки поділялись на січових та зимових. Перші постійно проживали на Січі, були нежонатими, або зреклися сімейних уз. Вони називали себе товариством, лицарством, мальтійськими кавалерами. Сімейні козаки допускались на Січ, але постійно проживали на своїх хуторах - зимівниках. Але всі разом козаки складали одне військо - «арматне стадо». Чисельність цього війська постійно змінювалась: у 1534 р. - 2 тис. у 1535 р. - 3 тис., у 1675 р. -20 тис. За загальними підрахунками у часи розквіту війська суто запорожців могло бути 12 - 15 тис., а разом із мешканцями зимівників та слобод до 100 тис.

Адміністративно-політичний устрій. В основі життя усієї козацької громади лежало звичаєве право. За ним, вищим органом влади була Рада (рис. 6.18.). Загальні або Військові ради відбувались у встановлені дні - 1-2 січня (перші дні року), 1 жовтня - на Покрову (храмове свято у Січі), на 2 чи 3 день Великодня. Крім того, за бажанням козаків, Раду можна було скликати у любий день. Участь усіх козаків у Раді була обов`язковою, небажаючих приводили силоміць. Рада була вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом. На січневій Раді щорічно проводили перерозподіл земельних угідь за принципом жеребкування.

Про кількість старшини на Запорожжі різні джерела наводять різні дані - від 49 до 149 чоловік. Більш детально про це ми поговоримо, розглядаючи питання про військовий устрій козаків.

Землі Війська Запорозького, розміром біля 1700 км по периметру, поділялись на 5, а під кінець 18 ст. 10 округів - паланок. Центром кожної був укріплений двір, у якому мешкала паланкова адміністрація.

Військовий устрій та військова справа. Запорозька громада поділялась на 38 куренів, які мали свої назви. Десять куренів становили четверту частину війська - пірію, яка мала свою скарбницю.

У мирний час по куренях постійно проживала приблизно десята частина козаків (рис. 6.16.). Під час війни на основі куренів формувались сотні й полки під началом військової та паланочної старшини. Козацька старшина поділялась на кілька категорій:

військова старшина - кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани;

військові служники - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафарь, підшафарь, кантаржій, канцеляристи;

похідні та паланочні начальники - полковник, писар, осавул.

Окремо слід згадати шкільних отаманів, 2 для старших і 1 для молодших школярів.

До похідної старшини належали полковники та їх писарі й осавули, які набували своїх повноважень лише на війні. Паланочні полковники обирались паланками та виконували свої обов`язки лише на території паланки. Знаком їх достоїнства був пернач.

Запорожці були професійними воїнами, все життя яких проходило у збройній боротьбі. За даними різних джерел можна стверджувати, що козаки мали у своєму розпорядженні всі види зброї, які на той час були у використанні у поляків, турок, татар, москалів, волохів, чорногорців:

Перші літописні свідчення про гармати у запорожців відносяться до 1516 р. Уся наявна артилерія зберігалась у пушкарні, по куренях, на фортечних валах. Найважливішою ручною зброєю у козаків були рушниці та пістолети. Збираючись до походу, козак брав із собою дві рушниці та чотири пістолети: два з них він носив за поясом, а ще одну пару у спеціальних кобурах, пришитих зовні до шароварів. Носили спеціальні патронташі, які кріпились на грудях. Уміло користувались луком та стрілами.

Шаблі використовували не дуже довгі і не дуже криві, але високої якості: «Як рубне кого, так надвоє і розсіче, - одна половина голови сюди, а друга - туди». Носили шаблю прив`язаною до поясу з лівого боку. Списи мали древка довжиною до 3,5 м, пофарбовані спірально у чорний та червоний кольори. Келепами (невеликими бойовими сокирками з гострим кінцем) пробивали захисні обладунки.

Уся маса козаків поділялась на три роди війська - піхоту, кінноту та артилерію. Проте, запорожці не дотримувались вузької спеціалізації: піхотинець міг вправно користуватись легкою гарматою, битись верхи, а вершник у любий момент міг стати умілим піхотинцем.

Під час походу військо поділялось на полки та сотні. Середня чисельність полку становила 500 чоловік, хоча інколи у деяких сотнях було по 1000 вояків. Розповсюдженим засобом захисту у походах був табір - чотирикутний або округлий ряд возів. Під возами робили окопи для стрільби лежачи, а по кутах табору влаштовували артилерійські позиції. Коли вистачало часу, ряди возів додатково окопували валами та ровами. Цікаво, що запорозькі вози мали дишла як спереду, так і ззаду: для зміни напрямку руху достатньо було перепрягти волів. Сучасники свідчили, що у подібних таборах 50 запорожців успішно стримували до 500 татар. Запорозька піхота в обороні визнавалась найкращою військовими фахівцями тодішньої Європи.

Запорожцям були відомі досить складні тактичні прийоми: лава, або розгорнутий, колоною, трикутний, сакма- строї у наступі, батовий, або три шеренговий, стрій в обороні. Загальну битву вони називали галас, битву окремими загонами - розгардіяш, партизанські наскоки - загонами. Проти ворожої кінноти козаки використовували якірці, ракети та петарди. У разі відступу, козаки робили це організовано, саджаючи піхоту на вози.

Запорожці вправно воювали не тільки на суходолі, але й на воді. У морські походи вони відправлялись на великих човнах, які називали чайками, байдаками, дубами. Спочатку вони були легкими, обтягнутими воловими шкурами. Згодом почали робити важкі човни довжиною біля 20 м і завширшки до 4 м. Чайка мала два кермових весла і могла вільно рухатись в обох напрямках без розвороту. По бортах човен мав очеретяні поплавки, які запобігали затопленню від морської хвилі. Кожна чайка мала до 40 пар весел, вітрило і могла піднімати до 60 козаків із зброєю та припасами. горілки у похід не брали. Керував човном чайковий отаман.

Звичаї та побут. Звичаєве право було досить суворим і передбачало різноманітні покарання. Суд був простим, правим та скорим: постраждалий та відповідач в усній формі викладали суть справи перед суддею, вислуховували вирок і одразу ж припиняли роздори і непорозуміння.

Покарання залежало від характеру злочину. За крадіжку винного приковували ланцюгами до залізного стовпа чи гармати, де він чекав рішення суду. Боржника теж приковували до гармати, де він знаходився до сплати боргу. За важкі поранення під час бійки, практикувалось публічне переламування винному руки чи ноги. Самим страшним було закопування вбивці свого товариша живцем в одній труні з тілом загиблого. Проте, якщо вбивця був хорошим воїном і добрим козаком, то міг відбутись штрафом.

Найбільш популярною стратою було забивання злочинця киями біля ганебного стовпа на центральній площі Січі. За добу чи кілька засуджуваного забивали на смерть, а його майно переходило до громади. Разом із ганебним стовпом практикували шибеницю та залізний гак за «велике» та неодноразове злодійство. Катів у запорожців не було. Як правило, злочинця страчував інший засуджений і чекав своєї черги.

Побут січовиків та козаків-зимівників різнився між собою. Січовики жили у Січі по куренях без дружин та дітей. Січовики прокидались вранці разом із сонцем, вмивались, творили молитву, після чого сідали до гарячого сніданку. Між сніданком та обідом кожен займався, чим вважав за потрібне. Рівно опівдні курінний кухар ударяв по казану і кожен поспішав до свого куреня на обід. Їжу готували тричі на день. До столу подавали: соломаху або саломать - житнє борошно, густо зварене на воді; тетерю - рідку страву з вареного житнього борошна чи пшона на воді; щербу - рідко зварене борошно на рибній юшці. Якщо козаки бажали додатково поласувати м`ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками, гречаниками з часником, галушками чи ще чимось, то утворювали артіль, збирали гроші, купляли харчі та передавали їх кухареві.

Увечері, після заходу сонця, козаки знов збирались у курені. Тут вони вечеряли, після чого одні лягали спати, інші збирались у невелику гурти і розважались - грали на кобзах, скрипках, лірах, басах, цимбалах, сопілках, свистунах і танцювали. Інші співали, грали в карти у чупрундирь, коли переможець стільки разів тягав за чуба переможеного, скільки очок у того залишалось на руках. У кості грали на гроші та полонених татар.

На великі свята запорожці цілий тиждень ходили вітати старшину, дарували їй подарунки, за що одержували частування. Найбільш урочисто відзначали Водохрещу.

У прості свята козаки розважали себе кулачними боями. Для цього вони увечері збирались на площі, ділились на дві лави і починали битись, наносячи інколи важкі та навіть смертельні поранення.

Загалом, сучасники відзначали скромність та невимогливість повсякденного життя козаків. «Запорожці, - по козацькому прислів`ю, - як малі діти: дай багато - все з`їдять, дай мало - довольні будуть».

Зовсім інакше жили козаки-хуторяни. Самі хутори-зимівники ставили, як правило, три-чотири господарі. В кожного хазяїна було до 6 козаків і з ними до 60 молодиків. Багато людей збирались на хуторах узимку. Офіційно зимівчаки називались сиднями, а жартівливо баболюбами та гречкосіями. На війну їх призивали рідко, оскільки головним їх обов'язком було годувати січовиків. Деякі козаки жили у бурдюгах - одиноких землянках, розкиданих по степу.

Відчуваючи наближення старості, деякі січовики йшли у ченці Самарського, Мотронинського, Трахтемирівського, Межигірського та інших монастирів «спасати душу». Як правило, це відбувалось без зайвого галасу. Інколи такий ухід «в ченці» робився урочисто, на виді у всіх, супроводжувався гомеричними веселощами. Якщо козак помирав у Січі або зимівнику, його ховали на спеціальному кладовищі у повному козацькому вбранні та зброєю у дубовій, сосновій, вербовій труні. Над могилою ставили кам`яний хрест, який козак нерідко витісував сам ще за життя, і виставляли білий прапор на знак жалоби.